Розвиток філософії в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток філософії в Україні

План

1. Джерела та національні особливості філософій України

2. Представники української філософії

3. Філософія України в ХХ ст.

Література

культура філософія україна сковорода

1. Джерела та національні особливості філософій України

У процесі національного відродження духовної культури українського народу важливе місце посідає філософія, яка реалізує питання, структури, характер і початки філософської думки України. Коріння філософії України сягають у сиву давнину Київської Русі. Це визначення джерел філософії дослідники обґрунтовують в другій половині XX ст. Отже, філософія має не лише наукову, але й духовно-практичну форму - національні традиції, характер, світогляд.

Історія української філософії привертає увагу вчених кінця XIX ст. початку XX ст. Досліджуючи розвиток філософської думки в Україні в культурі від Київської Русі до сучасності, історики розкривають її особливості, самобутність, національні традиції, підкреслюючи, що історія філософії може об'єктивно виглядати лише як складова історії національної культури, як історія способу усвідомлення змістовних життєвих проблем: життя і смерті людини, суті людини та її ставлення до навколишнього світу, свободи та необхідності, добра і зла тощо.

Структура філософії України визначається в залежності від соціокультурного фону. В історію філософії як науки входять дослідження історії філософської думки в Україні. Історія філософії в Україні охоплює філософські проблеми і теорії, розроблені і сформовані саме філософами вихідцями з України. До історії української філософії входять дослідження її специфіки, національних особливостей, традицій. Мова йде про світогляд, що визначає власне українське бачення світу, про комплекс світоглядних ознак, що зумовлюють визначеність духовного світу нації в контексті історії культури людства.

Аналіз історії української філософії як невід'ємної складової частини культури України дає можливість взяти за основу періодизації зміни історичних типів національної культури. Ряд учених виділяють в історії філософії України такі періоди:

1) період становлення і розвитку філософської думки в Київській Русі;

2) період філософії українського Ренесансу;

3) період Просвітництва і розвитку філософії в Києво-Могилянській академії;

4) період розвитку філософії предромантизму (XVIII - початок XIX ст.ст.);

5) період українського романтизму (від Гоголя до Юркевича);

6) період, коли паралельно з романтизмом виникає блок філософії позитивізму;

7) період формування філософських ідей у лоні модернізму XX ст.;

8) філософія української діаспори.

Ряд філософів у розвитку та становленні філософії в Україні виділяють періоди:

1) період докласичної філософії (Проблема: Людина-Бог);

2) класичний період (Проблема: Людина-Всесвіт).

Значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в Україні епохи Ренесансу відігравали братські школи - Львівська, Київська, Луцька, Острозька та ін. У братських школах, доступних для всіх верств населення, вивчались грецька, церковно-слов'янська, латинська та українська мови, що сприяло розвитку національної самосвідомості українців. Крім того, викладались і інші науки - граматика, риторика, поетика, богослов'я та діалектики, твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Іоанна Златоуста, "Діалектика" Іоанна Дамаскіна, Платона, Арістотеля, що сприяло зародженню української академічної філософії. В Острозькій школі (академії) створено підручник з діалектики.

2. Представники філософії України

Уперше в історії української культури Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.) найбільш зріло розробив філософію, де чітко реалізувались найважливіші риси української ментальності: кордо-центризм, абсолютна свобода індивіда, антеїзм, устремління до самопізнання. Головним предметом його роздумів є Людина - емоційно-вольова істота, її центром є серце, дух. Серце народжує думки, устремління і самопочуття. Основна ідея -- самопізнання Людини. Міркування Григорія Сковороди діалектичне (антитетичне). Григорій Сковорода утверджує необхідність і нерозривність любові та віри. Людина спроможна вийти за межі свого тлінного звичайного завдяки любові і вірі. Отже, любов і віра несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного, справжнього щастя. Принцип пізнай себе не вперше появляється в роздумах Григорія Сковороди. Він належить Сократу, але принципово новим у Сковороди є те, що не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням факторів її формування - віри, надії, любові. Та Григорій Сковорода йде далі і розглядає віру і любов не тільки як основу, базу душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною прояву духовності є, на думку Григорія, природні прагнення, надії, сподівання людини. Філософія Григорія Сковороди - морально-практична. Він знаходить щастя людини у спорідненості, щиросердості. У кожної людини своя природа (індивідуальність), її можна пізнати і обрати для себе заняття, споріднене з невидимою природою. Філософію Григорія Сковороди, називають філософією серця.

Отже, в Україні XIX ст. поширюється переважно близька до української ментальності шеллінгіанська філософія. Пізніше, в 30-х роках, в Україну проникають ідеї Георга Гегеля. Ідеї німецької класичної філософії панували в Київській духовній академії, її випускники - Йосиф Міхневич, Сільверст Гогоцький, Орест Новицький поступово перейшли від шеллінгіанства до гегельянства. Але і в Гегеля їм імпонували містично-екзистенціальні мотиви. Йосиф Григорович Міхневич (1809-1905 рр.) професор Рішельєвського ліцею в Одесі підкреслював, що схиляється перед тією філософією, що є близькою святій Русі своїм духом.

Орест Маркевич Новицький (1806-1884 рр.) - професор Київського університету, не пориваючи з Шеллінгом, слідує за Гегелем. Відстоюючи ідею необхідності філософії, переконує слухачів, що філософія не може бути небезпечною ні релігії, ні державі. За філософією належить визнати самостійність і свободу мислення. Філософи, як представники народу, доводять до свідомості те, що втаємничене в дусі народному. У статті "О разуме" Орест Новицький визначає головні ідеї розуму: ідею істинного (доброго) та ідею прекрасного. Процес розкриття ідей здійснюється послідовно двома ступенями: спочатку ідеї розуму, що сприймаються серцем, перетворюються у почуття істинного, доброго і прекрасного, а потім з сфери чуттєвості ідеї переходять у фантазію, що наповнюється ідеями серця.

Сильвестр Сильвестрович Гогоцький (1813-1889 рр.) - професор Київської академії і Київського університету, вирішуючи питання про розум та віру, глибоко критично аналізує антропологічну філософію Іммануїла Канта з позицій історичного методу. Принципова, самостійність філософії, зв'язок ставлення її питань з вимогами сучасності вигідно відрізняють Сильвестра Гогоцького від його попередників.

Отже, в першій половині XIX ст. завершується період успадкування досягнень філософії Заходу і починається етап філософської національної самосвідомості України.

Микола Васильович Гоголь (1809-1852 рр.) - особистість суперечлива. Його світогляд і творчість сформувались під впливом волелюбних українських рухів, ідей декабризму та української романтичної культури. Українські поети й письменники, фольклористи та етнографи першої половини XIX ст. розвинули інтерес до минулого України. Однозначній оцінці світогляду Миколи Гоголя заважає російськомовність творів. Письменник оспівував українське життя, природу і звичаї народу, світоглядну українську ментальність.

Микола Васильович Гоголь - мислитель української ментальності, хоч не чужа йому й російська культура. Письменник визнавав: "Я сам не знаю, яка у мене душа, хохлацька чи російська". Існує й інше розуміння роздвоєності душі Миколи Гоголя: "панича Гоголя" виховано кар'єристом, а не патріотом України. Звідси й роздвоєність його душі: одна прагне до самопізнання, інша - до слави, одна підтримує патріотизм українця, інша - великодержавні амбіції росіянина.

Поліпшувати життя людини нинішньої, а не майбутньої: шляхи до світлого майбутнього заховані саме в темній і заплутаній сучасності. Микола Васильович Гоголь, наслідуючи Григорія Сковороду, вбачає у людському серці "безодню незвідану", в якій щохвилини людина помиляється. Щоб уникнути помилок, необхідно удосконалювати себе. Шлях удосконалення - улюблена справа людини. Микола Гоголь діалогічний. Розщеплення його душі асоціюється з драмою буття, де точиться боротьба між Богом та Чортом, між світлим та темним початком буття всіх і кожного індивіда, між різними частинами народу. Сенс життя й полягає в тому, щоб подолати чорта шляхом самовдосконалення людини.

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897 рр.), як усі романтики, захоплювався фольклором, етнографією, історією України. Прихильник ідеї Жан-Жака Руссо про гармонію людини з природою. За всієї суперечливості оцінок світогляду Пантелеймона Куліша безсумнівно те, що любив рідну землю і відстоював право малоросів на окреме від імперії існування. Пантелеймон Куліш - захисник української незалежності, виступав за автономію України у складі Росії. Суперечливість світогляду пояснюється абсолютизацією філософії серця. Поняття серце має глибинні духовні пласти людини, позасвідомий національний та індивідуальний досвід. Серце - внутрішня глибінь людини. У ньому архаїчні конструкти світогляду, світосприймання, що впливають на здійснення тієї чи іншої мети в майбутньому. Глибоко в душі лежить любов до Вітчизни, без якої людина втрачає суть, сенс і призначення життя. А все зовнішнє - вороже внутрішньому. Лише внутрішнє істинне. Таке вороже ставлення до зовнішнього приводить Пантелеймона Куліша до протиставлення минулого сучасному. Хутірська філософія Пантелеймона Куліша оцінюється неоднозначно. Дехто вважає її національно-обмеженою. Мислення Пантелеймона Куліша поліфонічне, спрямоване на внутрішній світ людини, на її серце, яке розкривається у народному слові. Тому Пантелеймон Куліш так наполегливо захищає "мову серця". В єдності людини з природою виявляється антеїзм світогляду Пантелеймона Куліша.

Неоднозначне оцінюється й світогляд Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861 рр.): від матеріаліста, войовничого атеїста, діалектика до ідеаліста, глибоко релігійного мислителя. Суперечливі оцінки світогляду Тараса Шевченка зумовлені складністю сенсу його творчості, що є сплавом української ментальності з символічно-образним явищем поезії. Багатомірність світогляду Тараса Шевченка ще чекає на свою розгадку, але безсумнівно: головна риса - активна патріотична позиція. Пошуки правди - світоглядний і творчий принцип, реалізований у творчості як норма особистісного переживання власного життя.

Філософія Тараса Шевченка належить до типу діалогічної "філософії шляху", центральними категоріями якої є пошуки Бога, шляхи пізнання Божественної істини, діалог з Богом, діалог безпосередній або опосередкований діалогом з людьми, культурою, природою.

Іван Якович Франко (1856-1916 рр.) - найвидатніший український філософ і вчений, письменник і публіцист. Вплив марксизму на формування світогляду Івана Франка дуже сильний. Філософський світогляд Івана Франка самобутній: вважав однобічними матеріалізм і ідеалізм. Йому імпонувала позитивна філософія, стверджував необхідність зв'язку теорії з практикою; прагнув довести наявність суспільного прогресу, рушійною силою якого вважав матеріальні інтереси та суспільні ідеали; показував, що еволюція в суспільстві суміщає і прогрес, і регрес, але провідною тенденцією є прогрес. Вивчаючи суспільство, суспільно-економічні та соціально-культурні процеси, Іван Франко зазначає факт розшарування суспільства на багатих і бідних, що веде до формування тих сил, які його повалять. Капіталізм - не ідеальне суспільство: приніс народам матеріальне та духовне виснаження, утвердив меркантильний інтерес. Тому на зміну капіталізму прийде соціалізм, заснований на принципах свободи, гуманізму та справедливості.

Філософська та художня творчість Івана Франка справили великий вплив на формування національної самосвідомості українського народу, істотно збагатила історію української духовної культури XIX - початку XX ст.

3. Філософія України в ХХ ст.

Філософська думка України після 1917 р. пережила суворі історичні випробування, її основними творчими центрами виявились Київ та Харків. Соціально-політичні та економічні перетворення спонукали зміни у філософській культурі. Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію до різних політичних об'єднань, розірвала її на корінну інтелігенцію діаспори. За межами України опинились багато представників філософської культури. І все ж в Україні формується потужна, суперечлива, революційно-романтична течія, що об'єднувала учених, поетів, письменників, філософів, громадсько-політичних діячів.

Увага філософів української діаспори зосереджена на проблемах політичної філософії, історії української філософії, національної ідеї.

Отже, історія української філософії - потужний потік в українській культурі, який відбиває суперечності буття українського народу.

Література

1. Барякін Вернадський про ноосферу. -- Філософська і соціологічна думка. -- 1993. -- №3.

2. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. -- К., 1992.

3. Попович М. Мировоззрение древних славян. -- К., 1985.

4. Философская культура Украины и отечественная мысль ХІХ-ХХ вв. -- К., 1990.

5. Історія філософії на Україні - 1987.

Размещено на Allbest.ru