Соціальні фактори формування свідомості людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут спеціального звязку та захисту інформації

Національого технічного університету України

Спеціальна кафедра №4

РЕФЕРАТ

На тему: Соціальні фактори формування свідомості людини

Студент:

Нагаевський Д.В.

Коли людина виділяє себе з природи, тоді вона протиставляє себе їй і починає усвідомлювати своє “Я” і свою протилежність до світу.

Це формує своєрідний відбиток напруженості на людське буття у світі. По мірі оволодіння стихією природи і певною раціоналізацією свого суспільного життя, людина вносила в цей світ реальності власну гармонію і порядок. Первісна людина дану ситуацію переживала так безпосередньо, що світ її фантазій був для неї таким же реально дійсним, як і той, який у боротьбі віднімав у неї близьких та рідних і постійно загрожував її власному життю. Таким і було міфологічне мислення, де “переплітаються вимисел, віра і знання, але суть міфу не зводиться ні до одного з них”.

Біля витоків свого суспільно-історичного буття людину не хвилювало питання природи її думок і почуттів. Так само люди не s підозрювали те, що свідомість виникла з протиріч суспільного життя.

Таким чином, вже на початку людської історії, з того моменту, як буття розкололось на протилежності духу і матерії, сама людина цього не усвідомлювала. Більше того, у своїй ідеальній сфері вона намагалася згладити протиріччя свого світу, який одночасно виступав і світом всього соціуму, роду. Природно, що не володіючи логіко-політичним інструментом, людина не могла мислити матеріально. Останнє якраз і складає критерій логічної рефлексії, чужої первісному мисленню.

Однак, людина стверджувала свою сутність у предметному світі і виявляється, що світ первісної культури - це опредмечена сутність, нехай і не “логіка” з нашої точки зору, але вона і не ілюзорна, як міфічні герої, а об'єктивна, предметно-чуттєва. Якщо людська суб'єктивність виступає функцією від людської форми діяльності і спілкування, то в міру розвитку останніх внутрішній світ людини теж розвивався, причому настільки якісно, що на відповідному рівні рамки міфологічного світобачення були зламані тенденцією до натурфілософського знання.

Соціально-економічною основою цієї світоглядницької метаморфози є розклад родової общини і перехід до класових рабовласницьких відносин. До цього часу стихійно відбувається поділ праці на фізичну і духовну, розпад цілісності світовідчуття, самої людської чуттєвості на чуття зовнішні і внутрішні, тілесні і грубі, “плебейські” і духовно звеличені, “аристократичні”. “Світ панування і підпорядкування дійсно розколов життя людини, розірвавши тим самим безпосередність її чуттєвого стану. Господар не потребує природно-людського виявлення до себе почуттів раба, бо він також є його власністю”.

Поділ праці дав сильний поштовх розвиткові духовного виробництва, що втратило колишній зв'язок безпосередності із матеріальним виробництвом, а це приховує в собі об'єктивну можливість відриву мислення від буття, духу від матерії. Саме в цей час якраз пробуджується цікавість до природи свідомості, її джерел.

Класова структура суспільства для пануючих елементів створює умови відсутності дефіциту часу, вона ж у вигляді панування втілює в собі цілепокладаючу силу суспільства, і, зрозуміло, що в цій силі, як активній формуючій, віддається перевага перед пасивністю матерії.

Це логіка виникнення течії філософського ідеалізму, який виростає з розщеплення діяльності і закріплюється класовим інтересом. Але, крім цієї закономірності, розщеплення діяльності несе в собі ще один незначний наслідок, а саме: прагнення бачити дійсність і істинність людського ставлення до світу в одній лише “раціональності”, тобто коли із сукупності сутнісних сил виділяється “лідер” - єдиний в якості джерела істини. Історія античної філософії не знає великих розходжень у цьому питанні між древнім матеріалізмом і ідеалізмом.

Так, у Демокріта чуттєвість простягається лише в область думки, основоположник ідеалізму Платон вважає неприйнятним те знання, яке виходить з чуттєвого сприйняття, у Аристотеля - це лише вихідний пункт пізнання. Тільки еллінізм, з його крахом полісної системи, посиленням індивідуалістських моментів в переживанні долі дає приклади аналізу людини і світу через призму практичних почуттів - волі, віри, надії, любові.

Філософським вираженням структур суспільного буття, що трансформуються, виступили системи епікуреїзму, скептицизму, стоїцизму. Еллінізм - це перехідна епоха, яка вже не є класикою, але ще не є тим новим, що викликає забуття язичницької Еллади. Стан перехідності духовно, по-філософськи і по-світоглядницьки взагалі, виявляється у пошуку самовираження, що примикає до тієї чи іншої традиції. В епікуреїзмі це відбулося буквально.

Матеріальний атомізм Демокріта знаходить продовження і переосмислення в Епікура. Але в термінах демокрітівської атомістики досліджуються нові грані відносин І світу.

«В Демокріта, атомістика, - чисто природньо-наукове вчення, в Епікура - загальносвітоглядницьке».

Практика суспільного життя в еллінізмі актуалізувала проблеми вибору, змісту життя, моральності. Саме в цьому об'єктивному процесі виділення особистості виросли системи епікуреїзму і стоїцизму. В історичному плані інтерес цих шкіл викликаний виділенням нової грані відносин людини і світу, людина розуміється як відчуваюче суспільство, вільне у світі нестійкого суспільного буття, тобто відносин «людина-суспільство».

Наступна історико-філософська тенденція аж до початку дев'ятнадцятого століття розвивалася, в основному, у напрямку пошуку можливостей і засобів адекватного відображення світу (це характерно для матеріалістичної лінії). Ідеалізм також уникає розробки гносеологічної проблематики, в результаті чого йому належить пріоритет в осмисленні принципу активності, як іманентної духу активності. Крайності «гносеологічної робінзонади» і субстанціоналізму духу вперше знаходять своє раціональне вирішення крізь призму практики. Це вже нова сторінка в історії філософії. Важливо підкреслити, що практика була осмислена не тільки в своїй гносеологічній функції (як основа і критерій істини), але і як основа формування цілісності людської суб'єктивності. Завдяки цьому філософія, вбираючи в себе всі відносини, що досліджувалися в історії філософії - відносини людини і суспільства, людини і людини, як ставлення до самої себе, людини і культури в цілому.

Тільки з позиції принципу практики стає зрозумілою людська об'єктивність, природно-історичне ставлення до її суті.

Не тільки мислення, але і всі п'ять “зовнішніх” відчуттів людини - це результат розвитку історії.

Це означає, що вся людська суб'єктивність, почуття і розум (мислення) людини мають єдине, загальне джерело - людську практику. І філософія, що досліджує відносини людини і світу, бере дійсну людину тільки з урахуванням історичного рівня практики. Будучи формою суспільної свідомості, філософія є системою понятійного «знання». А це означає, що «багатоповерховість» людського світосприйняття розглядається філософією в системі відповідних пізнавальних форм.

Ті проблеми, ті ставлення людини до світу, які виявив філософський процес, необхідно було вирішувати в новому ракурсі, і він був знайдений у вигляді суспільної практики, тієї форми життєдіяльності, яка безпосереднім чином стикається з особистісним, інтимним для людини. З точки зору вирішальної ролі в історичному процесі предметно-чуттєвої, суспільно-історичної діяльності, була піддана критичному аналізу історія мислення, її певний тип, що знаходиться у полоні перетворених форм. Усвідомлення детермінації людської суті сукупністю усіх суспільних відносин закономірно приводило до дослідження співвідношення суті і існування людини. Результатом цієї роботи став висновок - «емансипація людської чуттєвості», а природа суспільних відносин на певному етапі їх прояву визначається як панування «повного відчуження». Така природа суспільних відносин, як відомо, виступає у вигляді персоніфікації речей (товарний фетишизм) і уречевлення людини (замість її опредмечування) - вона ж породжує панування ілюзійних форм свідомості - всіх форм суспільної свідомості, що претендують на самостійне існування. Домінування цих форм відобразилося на деяких течіях філософії, перш за все на ідеалізмі, для якого характерним було гіпостазування однієї із сутнісних сил людини, чи це розуму (Кант, Фіхте), чи інтуїції (Якобі, Шелінг), чи волі (Шопенгауер).

В результаті тривалого історичного періоду дослідження відношення духу і матерії в класичній німецькій філософії мислення прийшло до того, що оголосило себе початком і приципом дійсної історії. Історичною заслугою цієї філософії було звернення до історії духу, що опредметив себе в особистій формі - культурі. Завдяки цьому, нехай і у деформованій формі, вдалось вичленити в мисленні стійкі зв'язки. Ці зв'язки, вузлові пункти мислення трактувалися як іманентні самому мисленню без зв'язку із буттям. Фактично, ці зв'язки належать до світу «речей в собі», об'єктивні зв'язки «усього в усьому», що виділені людиною шляхом освоєння світу «для себе». Ці об'єктивні зв'язки буття одночасно утворюють вузлові пункти структури людського мислення і є категоріями мислення. Вони, будучи результатом практичного виділення людини з природи, містять у собі багатогранність людського ставлення до світу, виражають собою історично визначену ступінь людської культури. В цих категоріях в розгорнутому вигляді ніби відкристалізовано опредмечену сутність людини, сукупність її раціональних і емоційно - вольових сил. Категорія в якості квінтесенції суспільно-історичного, практичного сходження до сутності світу, служить передумовою для екстраполяції того змісту, який вона акумулює в собі. Так, категорії «простору» і «часу», «волі» і «необхідності» виявляють історичну неоднорідність в їх усвідомленні.

Поняття суспільства. Суспільство - одна з основних категорій філософії в цілому і соціальної філософії зокрема. Тому поняття “суспільство”, “суспільне”, “соціальне”, “соціум” широко розповсюджені, але вони багатозначні й нечіткі. Ще й насьогодні поняття “суспільство” вживається у різних значеннях у філософській, історичній та економічній літературі:

- Суспільство як окреме суспільство, як самостійна одиниця історичного розвитку (суспільство Афін, середньовічної Флоренції, сучасної України, Польщі чи Німеччини). Кожне таке суспільство є єдиною, притаманною лише йому, системою суспільних відносин, розвивається відносно незалежно від інших суспільств, або ж, як часто можна зустріти в літературі, є “соціальним організмом”;

- Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів (у цьому значенні вживається, наприклад, поняття “європейське суспільство”);

- Суспільство певного типу (первісне, феодальне, індустріальне чи постіндустріальне, інформативне);

- Насамкінець, як сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто людство в цілому.

Надзвичайна складність, динамізм суспільного життя створюють для дослідників-суспільствознавців чимало труднощів. Сутність проблеми заключається у тому, щоб зрозуміти, яким чином люди пов'язані з суспільством? Яка природа цих зв'язків і виникаючих між людьми відносин? Що визначає у кінцевому результаті розвиток суспільства і хід світової історії? Відповідей на ці та подібні до них питання в соціальній історії давалося багато, але їх можна звести до декількох основних типів.

У філософії Нового часу були розповсюдженими натуралістичні концепції суспільного життя, тобто пояснення суспільних явищ виключно діями природних закономірностей: фізичних, географічних, біологічних тощо, або ж особливостями людини як природної істоти (раса, стать та ін.).

Натуралізм зводить вищі форми буття до нижчих, людину - лише на рівень природної істоти, як “соціального атома”, а суспільство - до механічного поєднання атомів (тобто індивідів), які замкнені лише на власних інтересах. Це і є теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму та егоїзму, утвердженням моделі суспільства, в якому йде війна кожного проти всіх (згадаймо “Людську комедію” О.Бальзака як художнє втілення цього принципу).

У ХХ ст., продовжується розвиток теорій, заснованих на натуралістичному підході до пояснення суспільних явищ і людини. З цих позицій суспільство розглядається як продовження природних і космічних закономірностей. Або хід історії і долі народів визначаються ритмами Космосу чи сонячної активності (точки зору А. Чижевського, Л. Гумільова), або особливостями природно-кліматичного середовища (Л. Мечніков), або ж еволюцією природної організації людини, її генофонду (соціобіологія). Здебільшого суспільство розглядається як вище, але не саме вдале творіння природи, а людина - як найнедосконаліша жива істота, обтяжена генетичним прагненням до руйнації та насилля. Це призводить до посилення загрози самому існуванню людства і визначає можливість його переходу в інші, космічні форми його буття (К. Ціолковський).

Ідеалізм занадто одухотворює людину, відриває її від природи, перетворює духовну сферу суспільного життя в самостійний і визначальний чинник його існування і розвитку. У цих тлумаченнях суспільства його сутність вбачається у комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів тощо (звідси принцип “Ідеї правлять світом”).

Ідеалістичний підхід до суспільства найчіткіше відображений у філософській системі Г. Гегеля, в якій абсолютний дух відображає себе в “усвідомленні свободи” в людській історії (тобто свобода є для духу матеріалом, в якому він пізнає себе й підіймається на новий, вищий ступінь.

Поширеними є й релігійні концепції суспільства, адже світові релігії (християнство, іслам, буддизм), як і національні (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство) мають свої трактування суспільного й державного устрою, в основі яких - ідеї божественної передвизначеності суспільного життя.

В цілому всі названі, як і чисельні неназвані теорії суспільства не можуть претендувати на повну істину, оскільки вони відображають лише певні сторони тієї найскладнішої реальності, яка визначається поняттям “суспільство”.

Марксистська філософія стверджує, що у соціальний організм людей пов'язує не спільна ідея чи спільний Бог, а матеріальне виробництво - продуктивні сили й виробничі відносини, про що йтиме мова далі. Останні складають основу суспільно-економічних формацій як етапів світової історії. Ці ж чинники, у свою чергу, залежать від природно-кліматичних умов, засобів спілкування, мови, культури тощо. Але визначальним є суспільне буття людей, тобто своєрідна “соціальна матерія”, яка є реальним процесом життя людей.

Матеріалістичне розуміння історії спирається на об'єктивність процесів, які відбуваються у суспільстві, на принципи детермінізму (тобто визначеності), згідно з якими певні форми матеріального виробництва визначають певну структуру суспільства і певні відносини людей до природи. Тому суспільство потрібно вивчати як природно-історичний процес, подібно до того, як природознавство вивчає природу та її закони. Але це не заперечує суб'єктивного фактору в історії, тобто діяльності людей. При її розгляді завжди необхідно досліджувати витоки, причини, об'єктивні умови, які вирішальним чином впливають на дії людей. Але в основі суспільних зв'язків знаходиться система матеріальних відносин.

Поняття “суспільні відносини” в літературі вживається у двох розуміннях:

- в широкому, коли мають на увазі всі, будь-які відносини між людьми, оскільки вони складаються і реалізуються у суспільстві (у тому числі і міжособистісні відносини);

- у вузькому, коли під ними розуміють лише відносини між великими соціальними групами, які мають безпосередньо соціальний характер (виробничі, міжкласові, міжнаціональні, екологічні, міжнародні та внутрішні тощо).

Саме такі відносини і є соціальними, хоча у першому випадку поняття “соціальне” є синонімом “суспільного”. Соціальні відносини складають соціальну систему суспільства, яка відображається у понятті “соціум”.

Ця система є впорядкованою, самокерованою цілісністю багатьох різноманітних суспільних відносин, носієм яких є індивід та ті соціальні групи, в які він включений (про це мова далі).

Характеристиками соціальної системи є наступні:

- існує значне багатоманіття соціальних систем, адже індивід включений у різні соціальні групи: планетарне співтовариство людей, суспільство у межах певної країни, клас, нація, сім'я та інші. Тому суспільство має надзвичайно складний і ієрархічний характер;

- головним у системах є їх інтегративна якість, не властива частинам чи складовим, що їх утворюють, але притаманна системі в цілому;

- людина є універсальною складовою соціальних систем, вона з необхідністю включена в кожну з них, починаючи від суспільства і закінчуючи сім'єю; буття суспільний філософія

- соціальна система відноситься до самокерованих, має певний механізм управління (органи, інститути, норми тощо).

Соціальними інститутами є певна сукупність установ, соціальних норм культурних взірців, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та дії, систему поведінки у відповідності до цих норм.

Соціальними нормами (латин. норма - керівне начало, правило, взірець) є загальновизнані правила, взірці поведінки або дії людей. За допомогою цих норм забезпечується упорядкованість, регулярність соціальної взаємодії індивідів та груп.

Це - регулятори взаємовідносин між людьми, соціальними групами, до яких відносяться в їх історичному розвитку тотем, табу, релігія, політика і, особливо мораль і правоив суспільства на людську свідомість.

Список використаної літератури

1. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. К., 1996.

2. Сковорода Г. Вибрані твори в двох томах. - К., 1972.

3. Украинские революционные демократы. - М., 1954.

4. Философская мысль в Киеве. - К., 1982.

5. Юркевич П. Философия - М., 1990.

Размещено на Allbest.ru