Особистий сенс соціального буття культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особистий сенс соціального буття культури

Автореферат

на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Загальна характеристика дослідження

Актуальність теми дослідження зумовлена як особливостями глобальної соціокультурної ситуації, так і внутрішніми проблемами сучасного життя в Україні. Необхідність виходу із кризи сучасної цивілізації викликає потребу гармонізації взаємин між природою, людиною та суспільством, встановлення відповідності між прагненнями, інтересами людини і наслідками її діяльності. Перспектива історії все більшою мірою визначається ступенем усвідомлення людиною відповідальності за збереження довкілля і, тим самим, власного існування. В сучасній ситуації очевидною є залежність вирішення соціальних проблем від ступеня залученості людини до соціокультурної динаміки, від урахування особистісного чинника у суспільному розвитку.

У зв'язку з цим особливої ваги у соціальному бутті набуває людинотворчий потенціал культури, котра завдає параметри функціонування різних галузей суспільного життя як особистісно-зорієнтованих чинників. Особливості сучасного розвитку актуалізують науковий інтерес до культури як підгрунтя соціального буття, що виступає гарантом виживання людства як роду. Визначити специфіку взаємодії людини та культури у соціальному контексті, виявити жадану сучасним соціокультурним розвитком людську індивідуальність є принципово важливим для активізації людських здібностей, для відшукання шляхів виходу з глобальної кризи.

Проблема взаємозв'язку культури та індивідуального буття є особливо актуальною для сучасного розвитку України. Розбудова української державності передбачає активне залучення до процесів реформування кожного індивіда як представника даної культури, носія її цінностей, традицій, ідеалів. Демократичні перетворення актуалізують соціальні риси особистості, які виступають гарантами дійсно усвідомленої участі індивіда у спільному процесі творення.

Взаємодія людини та культури передбачає акцентування уваги на тих сферах соціального буття, котрі у щонайбільшій мірі відповідають за становлення людини як суб'єкта культури. Одним із провідних у цьому процесі є соціальний інститут освіти і, передусім, вищої: у її системі здійснюється перехід від засвоєння знань до їхнього втілення у індивідуальному життєстверджуванні. Актуальність проблеми реформування вітчизняної освіти у відповідності до соціальних реалій зазначено у головних положеннях закону України «Про освіту», а також у напрямках розвитку освітньої системи, викладених у національній державній програмі «Україна ХХ століття: стратегія освіти». Необхідність виявлення людинотворчих можливостей вищої освіти, зокрема, вищої технічної, зумовила звернення до даної сфери соціального буття культури у завершальному розділі дисертаційного дослідження. Таким чином, в дисертації здійснюється перехід від розгляду проблем взаємозв'язку людини та соціального буття культури до практичних проблем становлення людської індивідуальності у системі вищої технічної освіти.

В аналізі проблем дисертаційного дослідження необхідно підкреслити важливість концептуального розуміння культури як соціального феномена. У вітчизняній філософській літературі функціонування культури у суспільстві усебічно розкрито у діяльнісній концепції. При цьому одні дослідники у змісті культури на передній план висувають її «технологічний контекст», способи людської діяльності (В.Є. Давидович, Ю.А. Жданов, Е.С. Маркарян, З.І. Файнбург та ін.); Е.О. Баллер, Н.С. Злобін, Л.Н. Коган, В.М. Межуєв та ін. тлумачать культуру як спосіб особистісного становлення, реалізації творчих можливостей людини; В.С. Стьопін визначає культуру як сукупність надбіологічних програм людської життєдіяльності; П.С. Гуревич як діяльність, спрямовану на пошук «сакрального сенсу буття». М.С. Каган розглядає культуру як буття, створюване людиною у процесі діяльності і як таке, що творить саму людину у всім розмаїтті її виявів. Цінним у даній концепції є системний аналіз культури, що робить можливим виявлення головних чинників її цілісності (діяльність, цінності, сенс життя тощо), а також характеристик та соціальних функцій культури. Проте вважається, що «вторинність» культури по відношенню до соціального буття, яка логічно виводиться із діяльнісного підходу, утруднює обгрунтування її гуманістичної сутності, іманетного зв'язку з людиною: аналіз культури як атрибута діяльності передбачає збіг «культурного» та «соціального», не виділяє культуру серед інших соціальних феноменів.

Для вирішення завдань дисертаційного дослідження більш продуктивними вважаються концепції культури, що пов'язують її з функціонуванням людської свідомості, з інформаційно-зумовленою специфікою соціального буття. Так, А. Моль розглядає культуру як інтелектуальне «оснащення» людини, механізм організації, збереження та передачі соціально значущої інформації через «культуру персональної творчості» («Социодинамика культуры», М., 1973). За такого підходу стає можливим аналіз розвитку культури, уявлюваний як інформаційний процес, у якому індивідуальна діяльність генерує сенсовий зміст соціального буття.

Принципово важливе значення для дослідження має робота Е. Морена «Утраченная парадигма: природа человека» (К., 1995). Розглядаючи соціум як систему високого рівня складності, Е. Морен обгрунтовує гомеостатичні функції культури і пов'язує соціогенез з розвитком надбіологічних (соціокультурних) форм життєвої організації людини. Тим самим з'ясовується культурологічний характер соціального буття.

Відповідну ідею формулює А.М. Свідзінський у статті «Культура як феномен самоорганізації» (Сучасність. - 1992. - №4). Користуючись наробком в області синергетики, він аналізує культуру як процес самоорганізації ноосфери.

У зазначених роботах культура більшою мірою представлена як соціально значущий феномен. У концепції українських філософів (Є.К. Бистрицький, С.Б. Кримський, В.І. Мазепа, В.Г. Табачковський, В.І. Шинкарук та ін.) підкреслюється її особистісно-значуща сутність («Бытие человека в культуре» (К., 1992); «Онтологічні проблеми культури» (К., 1994). Культура досліджується як простір індивідуальної екзистенції, у якому виробляються сенси людського буття. Ідею органічності спів-буття людини та культури використано у дисертації для обгрунтування особистісного сенсу соціального буття культури, його гуманістичної сутності.

Дослідження українських філософів стали підгрунтям аналізу людської індивідуальності як унікального культурного утвору; дали змогу подати взаємодію культури та індивіда як безперервного комунікативного процесу, котрий ініціює саморозвиток людини та соціального буття. Становлення особистості розкрито як «буття в культурі», що створює унікальну культурну форму - індивідуальну культуру. Цим самим, переосмислено феномен індивідуальної культури, що не зводиться до зовнішніх, «етикетних» показників, а як такий, що виражає культуру життя людини. Дане поняття відбиває двосторонній процес взаємодії людини й соціокультурного контексту, у ході якого створюється особистісно-зорієнтоване соціальне буття.

У осмисленні феномена людської індивідуальності у соціокультурному аспекті також варто зазначити важливість праць «Жизнь как творчество» (К., 1985), «Культура жизни личности» (К., 1988), дослідження В.А. Малахова «Культура и человеческая целостность» (К., 1984), «Культура і людська діяльність» (К., 1989).

У дослідженні проблем дисертації виявилось за необхідне залучення праць, у яких аналізуються методологічні, соціально-філософські проблеми розвитку особистості, або певні аспекти індивідуальної культури (А.В. Азархін, Є.К. Бистрицький, І.В. Бичко, О.О. Бодальов, В.С.Біблер, О.К. Васюков, А.А. Гусейнов, М.С. Дмитриєва, В.І. Іванов, І.О Ільяєва, А.І. Кавалеров, М.С. Каган, І.С. Кон, В.І. Мазепа, А.В. Мисуно, Л.В. Сохань, Л.Н. Столович, М.Ф. Цибра та ін.). Дані формоутворення, що виконують роль особистісних модальностей, дали змогу виявити зв'язок індивідуального існування з соціокультурним контекстом.

Тема дослідження вимагає звернення до публікацій з проблем освіти та виховання. Мета та завдання вітчизняної освіти, що визначаються специфікою сучасного соціокультурного розвитку, були предметом обговорення на ІІ Всеукраїнському конгресі філософів (1996 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Філософія сучасної освіти і рівень її розробленості в Україні» (1996 р.), у періодиці. Результати обговорень, котрі являють собою цінний науковий досвід, було застосовано у дисертації. Проте наявні дослідження у напрямку посилення людинотвірних можливостей системи освіти потребують продовження.

Аналіз літератури з проблем дослідження, виявив розробленість двох головних аспектів щодо розуміння культури як соціального феномена. За правило, увага приділяється надіндивідуальним формам культури, співвідносним з певною частиною соціуму, або феноменам її індивідуально-особистісного буття. Проблема взаємозв'язку надіндивідуального та особистісного у бутті культури вбачається недостатньо розробленою. Виявляється необхідним аналіз динаміки індивідуального у соціокультурному, уточнення поняття «індивідуальна культура», з'ясування способів генерації особистісних життєвих сенсів і їх інтеграції у соціокультурний простір. Це визначило об'єкт і предмет дослідження, його мету і задачі.

Об'єктом дослідження є соціальне буття культури.

Предмет дослідження містить аналіз індивідуального розвитку в соціальному бутті культури.

Мета роботи полягає в обґрунтуванні іманентного зв'язку соціального буття культури та індивідуального розвитку.

Згідно з метою роботі визначено такі задачі:

- обґрунтувати гуманістичну сутність культури, подати її як спосіб людського буття, що генерує індивідуально-особистісний сенс життя;

- розкрити зміст поняття «соціальне буття культури» на підґрунті передбачуваного розуміння культури;

- з'ясувати специфіку соціодинаміки культури, її зв'язок з індивідуальним розвитком;

- проаналізувати світоглядні орієнтації сучасної соціокультурної парадигми, означити аспекти нового розуміння людської індивідуальності;

- виділити базові формотворення індивідуальної культури згідно з вимогами сучасного соціокультурного розвитку;

- означити головні проблеми формування людської індивідуальності у системі вищої освіти.

Методологічні засади і теоретичні джерела дослідження представлені працями мислителів минулого, котрі звертались до проблем людського буття а також сучасними дослідженнями вітчизняних та зарубіжних авторів у галузі філософії, філософії культури та філософії освіти.

При розробленні теоретичних положень, що визначають сутність соціального буття культури, специфіку становлення людської індивідуальності було використано базові положення діалектичної методології та синергетичного підходу, котрі відбиті у поняттях «розвиток», «саморозвиток», «самоорганізація», «ентропія», «нелінійність». Синергетичний підхід дозволив уявити культуру як спосіб самоорганізації людського життя, спрямований на створення соціального буття. На підставі синергетичного підходу формування індивідуальності розглянуто як унікальний процес самореалізації особистості у контексті соціального буття культури.

У дисертаційному дослідженні використано публікації вчених-фахівців щодо суміжних наукових галузей: психології, педагогіки, а також матеріали наукових конференцій з проблем гуманізації й гуманітаризації вищої технічної школи, публікації у періодиці, наукові та науково-популярні видання. Ці праці дали змогу усебічно проаналізувати феномен індивідуальної культури, розкрити зміст поняття «культура життя людини», виявити культуротворчі можливості гуманітарного знання у технічному вузі.

Наукова новизна дослідження. У дисертації розкривається зміст поняття «соціальне буття культури», котре відбиває органічність людського буття та світу, виявлено специфіку формування людської суб'єктивності як саморозвитку у соціокультурному контексті. Запропоновано використання елементів синергетичного підходу щодо аналізу соціального буття культури та людської індивідуальності.

Дослідження культури як екзистенції особистісних сенсів людського буття зазнали подальшого розвитку в обгрунтуванні гуманістичної сутності соціального буття культури. Грунтовні засади, набуті через діяльнісний підхід, переосмислені у контексті синергетичного підходу. Аналіз культури як синергетичного об'єкта дає змогу саму діяльність розглядати як витворену культурою форму ставлення людини до світу.

Новизну отриманих результатів розкрито у таких положеннях:

1. Сутність соціального буття культури визначається специфікою взаємозв'язку культури та людського існування. Проаналізована у контексті синергетичного підходу, культура постає духовно-практичним способом саморганізації людського життя, котрий спрямований на становлення та розвиток соціального буття. Іманентний зв'язок культури з людиною зумовлений відкритою й суперечливою людською сутністю, котра вимогає культуру як фундаментальний негентропійний чинник. Культура є надбіологічним феноменом, пов'язаним з функціонуванням свідомості та визначаючим параметри розвитку соціального буття через становлення індивідуальності. Таким чином, буття людини сутнісно збігається з буттям культури.

Соціальне буття культури є її надіндивідуальною, багатовимірною системою, що виникає як наслідок актуалізованих сенсів людського буття. Вона осягає всі форми буття - природу, людину й суспільство, у тій мірі, у якій вони залучені до сенсового простору культури. Сутність соціального буття культури набуває екзистенціального характеру та індивідуально-неповторних рис його прояву. Соціальне буття культури виявляє себе не тільки як зовнішні умови розвитку індивідуальної культури, але, перш за все, як процес континуального співрозвитку людини та світу.

3. Органічність буття людини і культури визначає специфіку соціокультурної динаміки. Соціальне буття культури постає системою об'єктивованих особистісних сенсів, чиє уособлення здійснюється через вибіркове засвоєння людиною культурного змісту. Акумулюючи особистісний життєвий досвід багатьох ідивидів, культура виробляє перспективу соціального руху, виходячи з інтересів людського поступу як такого. Формується соціокультурна парадигма - актуальний вектор розвитку, що складається як інтегративна взаємодія індивідуальних життєвих сенсів. Зміна парадигм визначає соціодинаміку культури.

4. Соціокультурна парадигма установлює параметри розвитку людської індивідуальності, котра покликана реалізувати актуальні перспективи соціального поступу. Сучасну соціокультурну парадигму сформовано на засадах нового світобачення. У його центрі - людина в органічній єдності з довкіллям. Гуманітарно зорієнтований характер нової парадигми потребує людської індивідуальності, у котрій щонайповніше відбито органічність спів-буття людини та світу, прагнення до її збереження.

5. В індивідуальному розвиткові людини, котрий тлумачиться як буття у культурі, першорядна роль належить тим формоутворенням, котрі, з одного боку, зумовлюють єкзистенційний зв'язок людини з соціокультурним оточенням, з іншого - ініціюють процес розбудови власного життя. Індивідуальний розвиток у такому разі стає культурою життя людини, постає як розгортання в культурній екзистенції людської суб'єктивності, здатної до самотворення та збільшення духовно-матеріального змісту культури. Таким чином, поняття «культура життя людини» відбиває органічність співіснування унікального культурного утвору з його довкіллям.

6. В сучасної соціокультурі витворюється відповідна їй гуманітарна освітня парадигма, котра відбиває спрямування системи освіти та виховання на активізацію особистісних засад щодо навчання, самотворення через знання. Становленню людської індивідуальності через освітні засоби сприяє реалізація принципу особистісно-зорієнтованого знання: персоніфікований об'єктивний зміст науки є ініціюючим чинником осмисленого ставлення студентства до індивідуального життєздійснення. У системі вищої технічної освіти реалізація людинотворчого потенціалу навчання пов'язана, передусім, з гуманітарними дисциплінами. Посилення їх культуротворчих можливостей сприяє створенню умов щодо становлення інтелігенції - суб'єктів культури, що формуються через знання.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає у застосуванні концептуальних положень синергетичного підходу до культури, у виявленні сенсового спрямування та відповідної організації соціальних форм буття культури, зокрема, системи освіти та виховання. Досліджені у дисертації проблеми можуть бути цікавими щодо досліджень у галузі соціальної філософії, філософії культури, у вирішенні теоретичних проблем гуманізації вищої освіти.

Результати дослідження дають змогу розробити практичні рекомендації щодо вирішення освітніх завдань вищої технічної школи, котра покликана створювати умови для формування інтелігенції.

Проблеми формування людської індивідуальності, що розглянуто у дисертації співзвучні соціальним задачам, які пов'язані з національним відродженням України. Висновки дисертаційного дослідження можуть допомогти у пошуках шляхів гармонізації взаємин індивіда та суспільства, у становленні національної самосвідомості української молоді.

Отримані результати можуть бути використані у навчальному процесі при викладанні курсів філософії, культурології, релігієзнавства, етики, у практиці гуманітаризації вищої технічної освіти.

Апробація роботи. Основні положення та висновки дисертації викладались на науково-практичних і науково-теоретичних конференціях: «Проблеми наукової та технічної творчості» (Одеса, 1992); «Формування загальнолюдських ціннісних орієнтацій, соціального, гуманістичного мислення у студентів» (Одеса, 1992); «Теорія, методологія і практика наукової та технічної творчості (Одеса, 1993); «Проблеми взаємодії гуманітарного, природничо-наукового та технічного знання на сучасному етапі розвитку науки. Гуманітарна освіта у технічному вузі» (Одеса, 1994); «Філософія сучасної освіти і рівень її розробленості в Україні» (Київ, 1996); «Світоглядні та методологічні проблеми удосконалення навчально-виховного процесу» (Одеса, 1998); щорічних підсумкових наукових конференціях професорсько-викладацького складу Одеської державної морської академії (ОДМА) та на кафедрі філософії зазначеного вузу, на засіданнях кафедри філософії Одеської державної академії харчових технологій (ОДАХТ).

Шість публікацій з проблем дисертації відбивають головні ідеї наукового дослідження.

За матеріалами дисертації на кафедрі філософії ОДМА розроблено й викладається курс «Українська та зарубіжна культура». Теоретичні положення дисертації автор впроваджує у практику викладання філософії та естетики.

Отримані результати і саму дисертацію обговорено на засіданні кафедри філософії ОДАХТ (10.06.97, протокол №11) і рекомендовано до захисту.

Структура і обсяг роботи відповідають логіці вісвітлення головної мети та завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох глав, що містять по два параграфи, висновків та списку використаної літератури. Зміст викладено на 151 стор. Бібліографічний список містить 260 номінацій.

Основний зміст роботи

гуманістичний культура індивідуальний

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначається ступінь вивченості теми, мета і завдання роботи, сформульовано наукову новизну отриманих результатів, розкрито науково-практичну значущість досліджуваних проблем, показано структуру роботи.

У першій главі «Соціальне буття культури як умова індивідуального розвитку» розкрито зміст поняття «соціальне буття культури», досліджуєтьтся сутність культури як соціального феномена, з'ясовується зв'язок соціокультурної динаміки з розвитком людської індивідуальності.

У першому параграфі «Культура як спосіб буття людини» досліджено іманентний зв'язок між культурою та людиною з залученням елементів синергетичного підходу, обгрунтовано культурогенний характер соціального буття.

Складність феномена культури, множинність її дефініцій роблять за необхідне вибір базової категорії, яка б дала змогу синтезувати усталені підходи щодо аналізу культури і визначала б специфіку її соціального буття. В цьому відношенні можна скористатись синергетичним поняттям самоорганізації. Розкриваючи універсальні закономірності розвитку складних систем, воно робить можливим з'ясувати сутність культури, її призначення у системі людського буття.

Визначення культури через самоорганізацію дає змогу зв'язати її з важливим чинником сутності людини. Інформаційна надмірність людини виявляє недостатність біологічних способів регулювання життя і затребує якісно відмінних механізмів його організації. Генеза соціальності зумовлена розвитком культури як способу самоорганізації людського буття. Культура надає спрямування людській реактивності, регулюючи інформаційний обмін між людиною й довкіллям. Активізуючи мисленнєві процеси, культура ініціює розвиток засад соціальності - свідомості та діяльності і продовжує, тим самим, процеси природньої самоорганізації. Культура стає фундаментальним негенентропійним чинником людського життя. Вона здійснює генерацію сенсового змісту соціального буття через індивідуальний розвиток і сприяє творчій реалізації людини в межах соціуму. На цій підставі культуру можна визначити як духовно-практичний спосіб саморганізації людського життя, спрямований на осмислення (розуміння), збереження та розвиток людини й суспільства і виражений в результатах діяльності. Відбиваючи сутність культури у кінцево-узагальненому сенсі, поняття самоорганізації передбачає визначення її також через інші категорії. Так, в аналізі окремих сторін соціального буття, суспільства загалом можливе акцентування уваги на діяльнісному, ціннісному, інформаційному та інших аспектах культури.

Соціальне буття культури постає надіндивідуальним утворенням, системою актуалізованих особистісних сенсів. Сутність його полягає в ініціюванні та збереженні індивідуально-неповторного існування в системі буття. Коли культура є іманентним способом буття людини, в неї створюються умови індивідуального розвитку. Це забезпечує екзистенціальну сутність соціального буття, в якому виявляється антропогенний характер культури і плюральність спів-буття її унікальних форм.

Другий параграф «Людська індивідуальність в контексті зміни соціокультурних парадигм» містить аналіз зв'язку соціокультурної динаміки з індивідуальним розвитком, з'ясовання специфіки сучасної соціокультурної парадигми й людської індивідуальності, що їй відповідає.

Багатовимірність і неповторність розвитку індивідуальностей в соціальному бутті культури породжує нелінійну динаміку внутрішніх соціальних взаємодій. Їх толерантність, узгодженість знаходять вираз у формуванні актуального вектору (парадигми) соціального руху, що складається як результат інтегративної взаємодії індивідуальних життєвих сенсів. Соціокультурний поступ являє собою зміну культурних парадигм, кожна з яких відбиває специфіку взаємодії людини та соціального буття в наявних історичних умовах.

У європейському соціокультурному розвитку можна виділити такі парадигми, що послідовно змінюють одна одну: космоцентричну парадигму античності, у чиїй системі відбувається усталення поняття індивідуальності; теоцентричну середньовічну парадигму, котра привносить психологізм, емоційність у розуміння сутності людини; антропоцентризм Відродження, який став передумовою формування раціоналістичної парадигми Нового часу та Просвітництва.

З другої половини ХІХ ст. відбувається започаткування нової парадигми з відповідним щодо неї тлумаченням людини. Її особливості стали більш очевидними у постмодерністських пошуках сучасної філософії. Згідно з науковою картиною світу переосмислюється характер взаємин між людиною, суспільством та природою. Цей зв'язок визначається через здатність людини попадати у резонанс з закономірностями розвитку довкілля, прагненням до гармонізації стосунків з ним, відмовою від абсолютизації силового впливу. Дані світоглядні установки свідчать про формування гуманітарно-зорієнтованої парадигми розвитку людської спільноти, що має вивести його на якісно новий рівень - органічного спів-буття зі світом. Засадничим принципом нової парадигми стає особистість, під якою ми розуміємо збереження та розвиток людини як органічного складника буття. Сама людина осмислюється як відкрита, багатовимірна, автономна істота, що здатна до саморозвитку, у такому ж (здатному до саморозвитку) світі. Розуміння людини стає екзистенційним: вона є особливим життєвим світом у множинному бутті, усвідомлює себе його невід'ємною частиною.

Таким чином, соціальне буття культури відбиває іманентний зв'язок між культурою та індивідуальним буттям, стає системою їх співрозвитку.

У другій главі «Індивідуальне життя людини як феномен соціального буття культури» розкрито зміст поняття «культура життя людини», проаналізовано основні формоутворення індивідуальної культури, що сприяють становленню суб'єктивності у контексті нової соціокультурної парадигми.

У першому параграфі «Культурогенна сутність людського життя» розглянуто проблеми особистісного життєздійснення, яке уявляється як буття у культурі.

Поняття «культура життя людини» розкриває зв'язок соціального буття культури з її унікальною формою - людською суб'єктивністю. Становлення суб'єктивності являє собою процес самоорганізації людського життя у соціальному бутті культури.

Основою культури життя людини є спілкування, яке надає життєздійсненню полілогічного характеру, сприяє прирощуванню його сенсового змісту. Екзистенційність буття людини у культурі визначає нелінійність індивідуального розвитку, множинність шляхів та способів самотворення людини. При цьому аксіологічність можливих виявів людської активності стає помітною через мораль як сутнісне підгрунтя культури.

Вироблені на підставі осмислення способи самореалізації людини інтегруються в особистісну життєву парадигму, у якій відбито загальне спрямування індивідуального розвитку. В культурі життя формується індивідуальна культура, що являє сукупний персоніфікований культурний досвід людини.

У другому параграфі «Культура життя людини як суб'єктивність, що саморозвивається» подано аналіз індивідуальної культури, з'ясовуються головні чинники саморганізації людського життя в соціальному бутті культури.

В концептуальному аналізі індивідуальної культури виділяється тілесність людини, безпосереднє матеріально-предметне оточення, духовний рівень. Становлення суб'єктивності визначається інтегративною взаємодією основних рівнів індивідуальної культури.

Тілесність виступає як джерело унікальності індивідуального буття і трансформується у розвинену суб'єктивність завдяки культурі. У цьому процесі важливою є міра соціокультурного модифікування біологічного в людині. Щонайочевидніше вона виявляє себе через форми, способи задоволення вітальних потреб (органічних та родових), у ставлені людини до здоров'я як підгрунтя фізичної культури, в особливій формі репрезентації тіла - культурі зовнішнього вигляду. Дані формоутворення сприяють становленню тілесної культури індивіда.

Безпосереднє матеріально-предметне оточення людини у системі індивідуальної культури є втіленням людських цінностей, норм, ідеалів, тобто сенсів життя. Через предметність формується цілісність людського буття, єдність духовного й матеріального змісту культури життя. Створюючи предметність соціального буття чи роблячи її об'єктом власних потреб, людина прилучається до соціокультурного розмаїття, отримує можливість для саморозвитку.

Параметри функціонування тілесності людини та її матеріально-предметного оточення як культурних форм зумовлюються духовним рівнем. Через нього встановлюються інформаційні зв'язки між людиною та світом, напрацьовується осмислене ставлення до нього, формується здатність до переживання. Культуротворче значення притаманне таким феноменам духовності, як любов і віра - формотворчим чинникам культури почуттів, суб'єктивно-особистісного світовідчуття; інтелект, що інтегрує індивідуальні когнітивні здібності (почуття, уяву, інтуїцію, мислення) та генерує сенси культури життя людини; світогляд, що виконує роль особистісної самосвідомості й відбиває ступінь розвитку суб'єктивності, спрямованість вектору життєвого вибору.

Динамічна взаємодія основних рівнів індивідуальної культури активізує унікальний процес життєтворчості людини в культурі, саморозвиток людини як її суб'єкту. Таким чином, культура життя людини є процесом формування суб'єктивності, що здатна до самотворення та збереження органічного зв'язку з навколишнім світом.

У третій главі «Проблеми формування індивідуальної культури в ситемі вищої освіти» розкрито зміст сучасної освітньої парадигми, заналізовано культуротворчі можливості гуманітарної підготовки у технічному вузі.

У першому параграфі «Гуманізація як парадигма особистісно-зорієнтованої освіти» обгрунтовується об'єктивний характер змін щодо системи вітчизняної освіти, розкриваються поняття гуманізації й гуманітаризації.

Згідно з соціокультурними реаліями гуманізацію розглянуто як нову парадигму освіти. Мета гуманізації - створення соціально-зорієнтованої системи освіти, яка б здійснювала трансляцію культури культурними засобами. Подібне тлумачення гуманізації є щонайхарактернішим для вищої технічної школи, котра зорієнтована переважно на підготовку спеціалістів. Освітні зусилля слід спрямувати на становлення культури жіття студентства, в системі якої формується й професійна культура.

Гуманітаризація виступає як змістовна сторона гуманізації. Метою гуманітаризації є створення умов для саморозвитку студентської молоді, активізації потреб щодо самоосвіти, самотворення через знання.

Специфіка індивідуальної культури, що формується через систему освіти, знаходить свій вираз у понятті інтелігентності. В ньому розкривається розвиток суб'єктивності при провідній ролі знання. Освіченість є необхідною умовою становлення інтелігентності, оскільки передбачає не лише оволодіння науковими знаннями, але й уміння застосовувати їх при організації індивідуального життєтворення.

У другому параграфі «Культуротворчий потенціал гуманітарного знання в технічному вузі» проаналізовано змістовні концепції базових гуманітарних курсів з метою з'ясування їх культуротворчих можливостей.

Зміст гуманітаризації визначає принцип особистісно-зорієнтованого знання, що сприяє персоніфікації об'єктивного змісту науки. Реалізація даного принципу робить необхідним посилення культурологічних аспектів щодо змісту навчальних дисциплін, передусім, гуманітарних як підгрунтя гуманізації вищої технічної освіти.

Для аналізу змістовних концепцій вибрано курси: української та зарубіжної культури (який з'ясовує нормативні знання про культуру в вузі), філософії, етики, релігієзнавства й естетики. Реалізації культуротворчих можливостей філософських дисциплін сприяє посилення людиновимірного характеру навчальної проблематики (щодо зазначених курсів), зіставлення її з соціокультурними реаліями, урахування можливості коплементарної взаємодії між базовими гуманітарними дисциплінами. Зміни у змістовних концепціях покликані ініціювати у студентів осмислення власного життя, виробити прагнення до самоосвіти як необхідної передумови формування інтелігентності.

Таким чином, культуротворчі можливості освіти пов'язані з формуванням культури життя студентської молоді. Особистісно-зорієнтоване наукове знання визначає індивідуальний розвиток студентів як суб'єктів культури.

У висновках містяться результати дисертаційного дослідження, підкреслено їх теоретичну й практичну значущість, визначено можливі перспективи подальшої розробки даної теми.

Висновки

1. Специфіка соціального буття культури зумовлена сутністю її як способу буття людини. Культура є продовженням процесів природної самоорганізації на соціальному рівні. Сприяючи розвитку свідомості й діяльності, культура реалізує своє негентропійне спрямування через людську індивідуальність. Таким чином виявляється іманентний зв'язок між культурою та людською сутністю, культурогенний характер льдского буття.

2. В соціальному бутті культури створюються умови для творчої реалізації індивіда та розвитку соціуму загалом. Сутність соціального буття культури екзистенціальна, органічно пов'язана з індивідуальним існуванням. Призначення соціального буття культури полягає у збереженні в її надіндивідуальних формах особистісних сенсів, забезпеченні персоніфікації об'єктивованого змісту культури.

3. Взаємозв'язок індивідуального й соціального буття культури виявляється також у соціокультурній динаміці, яка здійснюється як зміна парадигм. Під парадигмою розуміємо актуальний вектор соціального розвитку, що складається як інтегративна взаємодія індивідуальних життєвих сенсів і визначає перспективу соціального поступу. Через зміну соціокультурних парадигм здійснюється реалізація сутності людини.

4. Сучасна соціокультурна парадигма є гуманітарно-зорієнтованою, такою, що відбиває цінності індивідуального буття в органічній єдності з довкіллям. Людина мислиться як багатовимірна, відкрита, автономна істота, здатна до саморозвитку в мінливому світі.

5. Специфіка затребуваної людської індивідуальності розкривається через поняття «культура життя людини». Органічність буття людини створюється екзистенціальним за характером розвитком у соціальному бутті культури. Культуротворчим значенням для людини наділяється усе розмаїття життя, що має особистісний сенс. Становлення суб'єктивності є індивідуальним процесом самоорганізації життя у культурі.

6. У системі освіти формування індивідуальності пов'язано з активізацією самоосмислення, самотворення через знання. У створенні особистісно-зорієнтованої системи освіти провідну роль відіграє персоніфіковане наукове знання, що створює умови для функціонування освіти як культуротворчого чинника.

Головний зміст дисертації відбито у таких публікаціях

1. Культура как синергетический объект // Наукове пізнання: методологія та технологія. - Одеса. - 1998. - Вип. 1-2. - С. 116-118.

Гуманізація освіти як процес становлення національної інтелігенції // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1998. - №1. - С. 101-103.

Філософські проблеми гуманізації освіти // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1998. - №3. - С. 89-94.

Соціокультурний вимір життя людини як системи, що самоорганізується // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1998. - №4. - С. 93 - 96.

Культурологічне знання як фактор виховання студентів // Теорія та практика виховної роботи в студетському колективі: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. - Ч. 2. - Одеса: ОКФА, 1997. - С. 69-70.

6. Новая парадигма образования: социокультурная целостность знания и личности // Тезисы научно-практической конференции молодых ученых «Проблемы взаимодействия гуманитарного, естественнонаучного и технического знания на современном этапе развития науки. Гуманитарное образование в техническом вузе». - Одесса, 1994. - С. 28-29.

Размещено на Allbest.ru