Фiлософiя iсторiї як свiтоглядна i методологiчна парадигма

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

09.00.03 - Соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Філософія історії як світоглядна і методологічна парадигма

Димитрова Людмила Михайлівна

Київ - 1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному технічному університеті України /КПІ/.Науковий консультант - доктор філософських наук, професор НОВІКОВ БОРИС ВОЛОДИМИРОВИЧ, завідувач кафедри філософії

НТУУ /КПІ/.

Офіційні опоненти - доктор філософських наук, професор БОЙЧЕНКО

ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ, провідний науковий співробітник

Інституту філософії НАН України.

доктор філософських наук, професор ГОРСЬКИЙ ВІЛЕН

СЕРГІЙОВИЧ,завідувач кафедри філософії Києво-Мо-

гилянської академії.

доктор філософських наук, професор БОНДАРЧУК ІННА

АНАТОЛІЇВНА, завідувач кафедри філософії Київського

лінгвістичного університету

Провідна установа - Національний педагогічний університет ім. М.Драгоманова, кафедра філософії

Захист відбудеться 26 жовтня 1998 року о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 01.01.37 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора /кандидата/ філософських наук у Київському університеті імені Тараса Шевченка /252017, м.Київ, вул.Володимирівська, 60, ауд.328/.

Автореферат розісланий " " вересня 1998 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради, П.І. СКРИПКА професор ,

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ. Кінець двадцятого століття, його останні роки співпали з глибинними змінами глобального характеру, переломними подіями практично у всіх регіонах планети. Бурхливим соціальним життям на перший план висунуті кардинальні питання, що стосуються вже самої проблеми виживання та можливостей подальшого існування людства.

На рівнях як буденної, так і теоретичної свідомості останнім часом особливо гостро постають вкрай песимістичні, подекуди навіть есхатологічні настрої та апокаліптичні очікування, які відбивають в повній мірі загальний кризовий стан, що набув планетарного масштабу.

Розпад СРСР не міг не справити вирішального впливу на геополітичні процеси в усьому світі, а поява на його теренах нових держав зі сформованою десятиліттями тоталітаризму суспільною свідомістю і фатальною історичною та духовною спадщиною, а також новітніми складнощами, проблемами стали очевидним фактом.

В цьому контексті історична участь, місце та доля України в процесі, що розгорнувся на євразійських просторах, набуває все більш актуального та доленосного звучання для майбутнього не тільки нашої країни, але, наразі, і всього людства.

Вимоги сучасного моменту - це адекватна орієнтація в умовах нової історичної і геополітичної реальності, яка, хоча і розвивалася латентно згідно логіці історії, але все ж таки виявилася деякою мірою несподіваною.

Цим пояснюється те, чому саме зараз вкрай актуалізувалася проблема не тільки інтерпретації нових історичних реалій в руслі сучасної історіософської світоглядної та методологічної парадигми, а й необхідність з її позицій прогнозування ходу та спрямованості вірогідного розгортання подальшого процесу українського державотворення та передбачення як позитивних, так і негативних його наслідків.

Багатоманітність, а нерідко і полярність філософських інтерпретацій історичного процесу протягом багатовікового формування філософського підходу до осягнення історичної реальності, до проблем минулого, сучасного та майбутнього, є вражаючою. Фіксуючи наявність навіть у пересічної людини власного, своєрідного сприйняття сутності історичних подій на рівні індивідуальної свідомості, тим більший інтерес викликає наукове, професійне розуміння цієї проблематики фахівцями: соціологами, філософами, істориками, психологами, антропологами, етнологами тощо.

Накопичений досвід людства та величезний науковий матеріал репрезентують полярне розмаїття поглядів та підходів до історіософської проблематики. В загальній картині історичного буття людства мають місце як ідентичні або ж подібні погляди на філософію історії різних мислителів, так і взаємвиключні, діаметрально протилежні.

Такі тенденції, що вони є наявними в потрактуванні закономірностей та векторності історичного процесу /ми навмисне не застосовуємо тут термін "прогрес" /, не тільки демонструють багатство і різноплановість людського розуму, але також дозволяють засобами філософської рефлексії дійти спільного знаменника.

Суть його полягає в тому, що, попри зовнішню хаотичність, позірну непередбачуваність подій та феноменів історичного буття, дослідники історіософської проблематики, починаючи з часів Античності і аж до останнього періоду, до сьогодення, в "броунівському русі" історії завжди вбачали можливість віднайти певний глибинний сенс, жорстку детермінованість в потоці безперервних змін.

Вивільнення науки, творчої думки з - під влади ідеологічних забобонів і табу створило можливість прямого, безпосереднього ознайомлення з найбільш значними філософемами ХХ ст., /а не через коментарі, "критику" та "розвінчання"/. Це, мабуть, одне з небагатьох благ, що з'явилися в нашому житті протягом останніх років/.

Особливе місце в цьому ряді займають теорії історіософської спрямованості, які доторкаються онтологічних, засадничих проблем історичного процесу.

Включення здобутків світового історіософського пошуку в вітчизняний науковий обіг не тільки сприяє створенню гармонійної, цілісної філософської картини розвитку людської думки, але і знімає певну іронічність та зверхність по відношенню до історіософських конструктів, які протягом останніх десятиліть сприймалися як "вигадка буржуазних філософських лакеїв", як "буржуазна апологетика" і фальсифікація.

Відбувається процес повернення вольтерівському термінові "філософія історії" прав громадянства,реанімується інтерес до історіософської проблематики.

Налаштованість до творчого, справді філософського, поглибленого осягнення реалій сучасного життя, вивільнення з-під нашарувань догматичного світосприйняття та вульгарноматеріалістичних схем здатні в хаосі явищ, катаклізмів, подій віднайти іманентну логіку історичного процесу, зафіксувати тенденції та закономірності глобальних зрушень сьогодення.

Таке осягнення, попри гьотевському застереженню, що в історії ми можемо знати лише те, що сталося, але не можемо знати, як, з яких причин це сталося, - все ж таки, за нашим переконанням, спроможне проникнути в глибинну суть історичних процесів, виявити їх потаємні причини.

Більше того, воно, на наш погляд, через пізнання закономірностей історичного процесу спроможне прогнозувати як найближчі, так і більш віддалені наслідки феноменів та подій історії.

Така інтенціональність історіософського пізнання висвітлює не тільки зміст і сутність історії, основні тенденції історичного процесу, але й дозволяє віднайти закони руху самого історичного пізнання як такого.

Коло залучених питань в філософії історії, обшир розповсюдження її інтересів в контексті сучасного рівня науки вражає своєю масштабністю, глобальністю, хоча, згідно усталеної традиції, схему основної проблематики цієї парадигми можна було б репрезентувати як ряд доволі простих запитань:

завдяки чому відбувається історичний процес?

яким чином, якими шляхами відбувається рух історії?

чи існує мета історії, і, якщо існує, то в чому вона полягає?

Сучасний рівень наукового пізнання зумовлює необхідність залучення до кола досліджуваного об'єкту матеріалів та даних, а часом і методик як соціальних, так і природничих наук.

Відтак, в поле уваги дослідника історіософської проблематики включаються наробки з галузей таких, здавалося б, несумісних наук, як геофізика, геологія, географія, біологія, історія, політологія, археологія, етнографія, психологія і навіть психіатрія / яка стає в нагоді при аналізі "крайнощів", "гримас", патології в історії, яких, на жаль, чимало/.

Таким чином, можна зробити висновок, що сучасна філософія історії за своїм характером являється синтетичною наукою з яскраво вираженим міждисциплінарним ухилом, адже відомо, що в нинішніх умовах найбільш кардинальні та цікаві відкриття здійснюються саме на "стиках" наук.

Генеза, становлення та розвиток історіософської парадигми - це певний ряд етапів, на яких глибина постановки питань вказаної проблематики певною мірою відображала "інтелектуальний клімат" суспільства, готовність та здатність мислителів, які виступали виразниками духовної ситуації епохи, до надісторичної абстракції, а подекуди - і до "прозріння" в мозаїчності загальної картини історичних реалій потаємних механізмів та закономірностей історичного процесу.

Проблема осмислення шляхів історичного руху,тенденцій і спрямованості історичного процесу з давніх давен притягувала інтерес найсерйозніших мислителів, в працях яких ще від часів Античності до сьогодення репрезентовані спроби інтерпретації історичного процесу та закладені основи методології історичного пізнання.

Уявлення про існування людства в темпоральних границях минулого, сучасного і майбутнього - це міфологізована схема ще гомерівських часів, яка фіксувала факт наявності історичної самосвідомості людства, але не являла собою закінченої системи поглядів, будучи за своїм характером переважно інтуїтивною.

Але приблизно саме на ті часи окреслюються дві головні тенденції в поясненні внутрішніх і зовнішніх стимулів історичного руху: або через дію непізнаних природних сил, або шляхом впливу божественного провидіння, фатуму, який здійснює свою волю через дії та вчинки людей.

Тоді ж намічаються і, так би мовити, "графічні" вирази історіософської парадигми: лінійний та нелінійний, які з плином століть збагачувалися новим змістом, але, по суті, не зазнали принципових змін аж до ХХ-го століття.

Відтак, зазначимо: сучасна філософія історії, оскільки вона претендує на об'єктивність та всеохватність історичних реалій минулого, нинішнього і майбутнього часів, повинна перестати бути "кабінетною" наукою, чистим споглядальним процесом та актом, а включити в свій методологічний та дослідницький арсенал дані та досягнення сучасної науки.

Генеза та розвиток філософії історії впродовж багатьох століть - від перших наївних, міфологізованих уявлень і аж до фундаментальних, теоретично та емпірично обгрунтованих конструктів сучасності, являє собою приклад постійного збагачення змісту, методології, а також наукового рівня філософського осягнення історії.

Але сам хід розвитку історіософської парадигми в часі зовсім неадекватний загальному процесові розвитку філософської думки як такої. Інакше кажучи, йдеться про виявлене нами "неспівпадіння" історії філософії та філософії історії.

Історіософська парадигма розвивалася за своїми власними законами. В процесі її формування, становлення і розгортання були як плідні періоди, так і довгі десятиліття та навіть століття ігнорування та забуття її проблематики. Часом філософія історії як така являла собою "інтелектуальну лакуну" в системі філософського знання, а часом вражала багатством своїх "духовних жнив".

Кожна нова епоха, нове покоління мислителів привносили щось нове в філософське розуміння історичних подій в залежності від рівня розвитку науки - від простої констатації наявності існування феноменів минулого, сьогоденного та майбутнього і аж до глибинного осягнення "всеєдності", за вдалим виразом В.Соловйова, буття людини в системі космосу.

Підсумовуючи сказане, вважаємо за доцільне зробити попередні висновки, доречні саме в обгрунтуванні актуальності здійсненого дисертаційного дослідження:

Перший: філософія історії нині вийшла далеко за межі чистої "споглядальності", являючи собою зрілу, науково і методологічно обгрунтовану і забезпечену галузь філософського знання про біогенну, соціогенну, культурогенну природу людської історії, яка вимагає адекватного потребам часу осягнення;

Другий: становлення та універсалізація історіософської парадигми розширює та урізноманітнює коло онтологічної, соціальнофілософської та гносеологічної проблематики, виходячи далеко за межі суто гуманітарних досліджень.

СТАН НАУКОВОГО ОПРАЦЮВАННЯ ПРОБЛЕМИ

Філософія історії, специфіка якої визначається системним підходом до явищ і феноменів дійсності, детермінує важливість системного, комплексного аналізу, багатовекторних дослідницьких зусиль, які ставлять собі за мету не тільки приріст вже сущого / теоретично обгрунтованого, об'єктивованого/, знання, а й свіжого, неупередженого погляду на реалії в цій галузі науки, які вже склалися, а також постійно формуються внаслідок гносеологічної, когнітивної діяльності.

Стан наукового ступеня опрацювання історіософської проблематики детермінований специфічними рисами цієї галузі філософського знання, а саме: поряд з усталеним колом авторів, які традиційно визнані як "професійні" розробники проблем філософської інтерпретації історичного буття людства, таких, як Полібій, Дж. Віко, Гердер, Гегель, Дільтей, Зіммель, Ясперс, Шпенглер, Тойнбі, Коллінгвуд та ін., до них постійно долучаються нові дослідники, в творах яких філософія історії хоч і не являє собою закінченої системи поглядів, монолітного теоретичного конструкту, але несе в собі яскраво виражену інтенціональність.

Важливість і необхідність історіософських студій не так давно зафіксована та отримала громадянство в вітчизняній літературі, раніше дана проблематика в ній практично не розроблялася з відомих причин. Це водночас і спрощує, і ускладнює завдання визначення стану наукового опрацювання досліджуваної проблеми: перші солідні роботи починають з'являтися в радянській і пострадянській спеціальній літературі лише десь приблизно з кінця 80 - х років /1/.

В руслі розуміння історії як видоспецифічного соціального буття написані праці Е.В.Ільєнкова, П.В.Копніна, "доперебудовні" статті М.А.Кісселя, монографії Л.В.Скворцова та ін.В цих працях, не вільних від соціологічного редукціонізму, міститься раціональне зерно, поставлені загальнофілософські проблеми стають все більш популярними як в вітчизняній літературі, так і на теренах СНД, особливо в Росії. Серед українських теоретиків варто назвати В.І.Шинкарука, який репрезентує нові підходи до проблеми історичного буття, зокрема,стосовно усталеної формаційної схеми, В.П.Андрущенка, А.К.Бичко, І.В. Бичка, І.В.Бойченка, Л.В.Губерського, О.Кіхно, М.І.Михальченка, Б.В.Новікова,який розробляє творчий аспект людського буття, М.В.Поповича, В.П.Розумного, О.Соболь, В.Скуратівського, дослідника гносеологічного аспекту біосоціального буття В.І. Ярошовця.

Методологічні основи історіософського пізнання в тій чи іншій мірі ставилися як вітчизняними, так і зарубіжними дослідниками. Проблеми системології і системного аналізу розробляли Абалкін Л.І., Акулінін В.Н., Берталанфі Л., Богданов О. О., Бевзенко Л., Вернадський В.І., Губерський Л.В., Пригожин І., Стенгерс І., Уйомов А.І, В.О.Загороднюк, Чмихов М.О.

Історико-філософський аспект становлення і розгортання досліджуваної парадигми відображений в багатьох працях, які вийшли друком як за рубежем, так і в Україні. Також значним є коло авторів. Це: Асмус В.Ф.,Бонгард-Левін Г.М., Віндельбанд В., Баскін М.П., Булатов М.О., Горський В.С., Гулига А.В., Гуревич А.Я., Кушаков Ю., Лосєв О.Ф., Луппол І.К., Нарський І.С., Пролєєв С., Чанишев О.Н., Чижевський Д.І.

Сучасна західна традиція як в лінійній, так і в в нелінійній філософії історії знайшла відображення в працях таких відомих мислителів, як Д.Белл, М.Вебер, М.Блок, Г.Маркузе, Й. Масуда, Р. Дж.Колінгвуд, Г.Норт, А.Камю, Х.Ортега-і-Гассет,К. Поппер, Ж.-П.Сартр, П.О.Сорокін, А.Тойнбі, О.Тоффлер, Л.Февр, З.Фрейд, Е.Фромм, Ф.Фукуяма,Т.де Шарден, О.Шпенглер,К.Ясперс.

Новітня етногенетична теорія пасіонарності висвітлена в числених працях Л.М.Гумильова, його послідовників В.Ю.Єрмолаєва і Ю.Бородая, резонансні думки щодо неї можна знайти в дослідженнях О.С.Забужко та М.Розумного, в інших виданнях.

Місце українського філософського мислення в системі філософської культури Європи, а також становлення і розгортання української національної ідеї як провідної в вітчизняній історіософії знайшли відображення в працях як діячів діаспори і опозиції О.Бочковського, Ю.Липи, В.Липинського, М.Шлемкевича,

І.Лисяк-Рудницького, так і в вітчизняній літературі - в роботах Л.Довгої, А.К.Бичко,О.Кіхно, М.Кисельова, М.Розумного, В.Скуратівського, К.Шудрі, Л.Є.Шкляра, Н.Яковенко.

Наведений перелік авторів є далеко не вичерпним, але він формує уявлення про ступінь як актуальності, так і теоретичної опрацьованості проблеми, репрезентує її актуальність.

Симптоматичним є факт постійного збільшення кількості кандидатських і докторських дисертацій, в яких проблеми філософії історії висвітлюються в різноманітних ракурсах.

Можна констатувати, що постала нагальна потреба акцентуватися, зосередитися на вказаній проблематиці, яка вимагає комплексних зусиль академічної філософської науки з її величезним когнітивним, науковим потенціалом та досвідом кумулятивного зосередження дослідницької діяльності на актуальній завжди, а нині - особливо, історіософській тематиці.

МЕТА І ЗАДАЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ. З позиції сучасної методології науки, однією з базисних установок якої являється нині системний підхід, філософія історії розглядає буття людства як єдиний біосоціальний, біосферно- ноосферний процес в єдності з космосом, з його законами, а генезу людства - в контексті всіх тих процесів, які відбуваються в Сонячній системі.

Філософія історії нині, як на нашу думку, тяжіє до природничого витлумачення феномену людської історії, базис якого був закладений В.І.Вернадським, і розвивається в загальному руслі сучасної науки.

Також особливої гостроти нині набули аксіологічні акценти в філософській інтерпретації історичної реальності, пріоритет моральних критеріїв в оцінці феноменів та персоналій історичного процесу, проблема подолання атрибутивної інфернальності людського буття /Н.Моїсеєв, І.Єфремов/.

В цьому контексті проблема філософської інтерпретації історичних реалій в її іманентно філософській постановці набуває особливого звучання, що детермінує головні завдання дослідження.

Дисертантом ставиться мета органічного поєднання поліваріантних підходів до проблем філософського осмислення історії, процес становлення і розгортання якого відбувався протягом століть і триває донині.

Дисертант прагнув насамперед здійснити змістовний аналіз методологічних засад історіософської парадигми, комплексу методів і методик філософського осягнення історії, ключових категорій і понятійних блоків, за допомогою яких феномени і явища історичної реальності "перекладаються" на нормативну філософську мову, як традиційних, так і нетрадиційних, новітніх, а саме: "історія", "рух", "розвиток", "цивілізація", "етногенез", "культура", "лінеарність", "нелінеарність", "циклічність", "циклізм", "векторність", "флуктуація", "система", "біосфера", "ноосфера", "етнос", "пасіонарність", "конвіксія", "консорція", ряду інших, які, за нашим переконанням, репрезентують синкретичну природу сучасної філософії історії, а також її міждисциплінарний ухил.

В поєднанні двох вищевказаних моментів стає можливим визначення головної мети дослідження, яка полягає в репрезентуванні філософсько-історичних підходів до феноменів людського буття як найбільш динамічного і універсального його виміру в онтологічному, ортологічному, когнітивному і гносеологічному аспектах, які напряму корелюють з аксіологічними і праксіологічними. З головної мети випливають першочергові дослідницькі завдання, а саме:

- обгрунтування висновку про те, що історія людства, попри позірну непередбачуваність і хаотичність, є детермінованим в своїх глибинних і зовнішніх проявах біосоціальним процесом;

- з'ясування положення, що історія як біосоціальний процес обумовлюється рядом засад, чинників та детермінант людського буття і підпорядковується фундаментальним законам і закономірностям природного, соціального, духовного, культурного буття;

- визначення базисних методологічних засад авторської концепції історіософських студій;

- виявлення ролі і місця загальнонаукових принципів, нормативів, методів і методик в процедурі філософського осмислення історичних реалій;

- дослідження і конкретизація засадничих категорій і понятійних блоків, за допомогою яких здійснюється процедура філософської інтерпретації історії, як автентичних,так і запозичених з інших дисциплін;

- доказ тези про те, що сучасна філософія історії являється синтетичною парадигмою з яскраво вираженим міждисциплінарним ухилом;

- дослідження в річищі філософської рефлексії процесу генези, становлення і розгортання історіософської парадигмальності;

- здійснення аналізу сучасних процесів державотворення в Україні через призму історіософського світосприйняття як в плані його теоретичної реконструкції, так і в плані вірогідного розгортання;

- обгрунтування можливості використання досвіду філософії історії в дослідженні ретроспективних і вірогідно перспективних реалій історичного буття українського народу, в прогнозуванні як найближчих, так і більш віддалених наслідків процесів розвитку національої державності, духовності, культури. філософське осмислення історичний

НАУКОВА НОВИЗНА ДОСЛІДЖЕННч полягає в генералізуючому узагальненні досвіду історіософських студій від початку їх генези до сучасного стану, на базі якого конструюється авторська концепція, згідно якої філософія історії розглядається як зріла форма науково і методологічно забезпеченої галузі знання, здатної адекватно відтворити філософськи верифіковану картину історичного буття людства.

В дисертації також репрезентовано ряд дослідницьких результатів, які, за переконанням автора, відзначаються новизною і підлягають захисту:

- здійснене всебічне обгрунтування тези про органічний зв'язок сучасної філософії історії з фундаментальними метапарадигмами ХХ-го ст., а саме, з загальною теорією систем і біосферно-ноосферною теорією;

- вперше досліджена сутність сучасної філософії історії як галузі знання, яка синтезує в собі філософську рефлексію і найновітніші досягнення і дані природничих наук і відзначається міждисциплінарним ухилом;

- здійснена філософська рефлексія, конкретизовані в ракурсі філософського осмислення історичного буття людства категорії "система", "хронотоп", "біосоціальне", "місцерозвиток понятійні блоки "історична самосвідомість", "есхатологічний аспект", "етнічний аспект", "історичний колообіг" та ряд інших; - розкрита іманентна "непропорційність" процедури філософської інтерпретації історії рухові і рівню загальнофілософського процесу;

- здійснена теоретична реконструкція головних етапів руху історіософської парадигмальності, показаний його діалектичний - в єдності дискретного і перманентного, - характер;

- з'ясоване ноосферне походження історіософського паралелізму в межах дилеми "Схід-Захід";

- виявлена історіософська домінанта ХХ-го століття, яка полягає в нелінеарному /циклічному/ тлумаченні історичного процесу;

- вперше в вітчизняній літературі філософськи прорефлектована пасіонарна теорія етногенезу як алгоритм біосоціального характеру історичного буття людства;

- теоретично обгрунтована теза про гуманістичну, людиновимірну, "кордоцентричну" спрямованість українського філософського мислення в ракурсі історіософської інтенціональності.

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ОДЕРЖАНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ. Результати проведеного дослідження можуть бути використані в подальшій теоретичній розробці невичерпної теми філосософського осмислення історичної реальності, яка тільки останнім часом набула вагомості та пріоритетності, оскільки вони спроможні суттєво збагатити методологічний і теоретичний арсенал дослідження історіософської проблематики. Сама специфіка сучасної філософії історії, розкрита автором в дисертаційному дослідженні, детермінує масштаб ареалу застосування його результатів як в суто гуманітарних галузях знання і пізнання, так і в практичній, а саме політичній, господарській, соціологічній, художній, педагогічній тощо, сферах діяльності, а також у повсякденному житті. Висунуті та обгрунтовані в дослідженні нові ідеї і положення відкривають нові напрями в розробці проблематики філософської інтерпретації історичних реалій і можуть бути використані не тільки філософською наукою, а й всією системою сучасного наукового знання і пізнання - в галузях історії,етнополітики, етнології, психології, історії філософії тощо.

Результати дослідження дозволяють ставити не лише аксіологічні, а й праксіологічні акценти в історіософських студіях як минулого, так і сучасного. Числені результати, репрезентовані в даній роботі, вже давно використовуються автором в викладацькій, педагогічній, науковій діяльності, вони увійшли складовою частиною в наукові і методичні видання, автором чи співавтором яких є дисертант, які адресовані студентам, аспірантам, викладачам, науковцям. Практичне застосування результатів дослідження може бути здійснене в практиці політичної, управлінської діяльності, в розробці довгострокових соціальних програм, в галузі освітянства.

АПРОБАЦІЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ДИСЕРТАЦІЇ здійснена в публікаціях, зокрема, в монографії "Філософія історії: від Полібія до Л.Гумильова" /Київ, 1997/, в розділах колективних монографій, статтях в наукових збірниках та часописах, в тезах наукових доповідей, виступів та повідомлень. Положення дисертації обговорювалися на науково-методичних та науково - методологічних семінарах кафедри філософії, на щорічних науково- практичних конференціях професорсько-викладацького складу НТУУ /КПІ/, на кафедрі філософії інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних дисциплін при Київському університеті імені Т.Г.Шевченка в 1993 році. Результати дослідження також апробовані на міжнародних та республіканських конференціях та інших наукових зібраннях: міжнародній конференції "Творчість. Культура. Гуманізм." / Київ, КПІ, 1993/, науково-теоретичній конференції "Проблеми формування гуманітарної та професійної культури в умовах ринку" /Київ, КТЕІ, 1994/, конференції "Z hіstorіі myslі polіtycznej і spolecznej" /Польща, Вроцлав, 1994/, методичній конференції "Вища технічна освіта - проблеми магістратури" / Київ, КПІ, 1995/, міжнародній конференції товариства "Україна-Греція /Маріуполь, 1996, Четвертих людинознавчих читаннях / Дрогобич, 1996/, міжнародній науково-методичній конференції "Інженерна освіта на межі тисячоліть" / Київ, НТУУ /КПІ/, 1998/.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ композиційно підпорядкована змістовній логіці дослідження проблеми. Вона включає в себе вступ, чотири розділи, заключення та бібліографію.

У ВСТУПІ обгрунтовується вибір теми дослідження, її актуальність, аналізується ступінь дослідженості і розробленості проблематики, визначаються мета і завдання наукового пошуку; дається стислий виклад авторської концепції, її наукова новизна.

В ПЕРШОМУ РОЗДІЛІ "Методологічні засади історіософської парадигми" автором здійснена спроба виявлення фундаментальних, базисних нормативів, методів і методик, що з них конструюються сучасні філософсько-історичні концепції. Головно йдеться не про усталений комплекс традиційних нормативів, категорій і понятійних блоків, які, щоправда, також знайшли відображення в розділі, а саме про модерні підходи до проблеми філософського тлумачення історії.

Відмова від спрощеного сприйняття історичних феноменів та явищ передумовлює поглиблений аналіз суспільно-історичного життя. В руслі пізнавального процесу до кола досліджень включаються багатоманітні аспекти історичного буття людства, взяті як в ракурсі ретроспективи, так і аналізу реалій сьогодення, а також в плані ймовірної, гіпотетичної перспективи.

Окрім того, провадиться аналіз часово-просторових /хронотопних/, параметрів феномену історичного руху від найдавніших цивілізацій до сучасності, і через них - в майбутнє.

Особливого підходу вимагає проблема філософської інтерпретації історичного буття людства, що викристалізувалася в процесі багатовікового існування історіософської парадигми як в системі філософських наук як їх специфічне "відгалуження", так і в системі науки взагалі.

Картина оточуючого світу потребує перманентного уточнення, і в цьому сенсі історіософія займає особливе місце: на сучасному рівні синкретичний характер цієї парадигми детермінується не тільки і не стільки суто філософськими гносеологічними імперативами і засобами, а, перш за все, вимогами природничо-наукового обгрунтування, еврістичної та аксіологічної спрямованості.

Отже, наголошує дисертант, йдеться про методологічну конкретику, яка в загальнонауковому плані набуває традиційно усталених форм, а саме, комплексу методологічних засобів і прийомів, параметрів часово-просторової орієнтації та кваліфікаційного категоріального апарату.

Тому цілком зрозумілим стає той факт, що складність, системність оточуючого світу, які є предметом науки, потребують цілком адекватного даному status quo методологічного забезпечення, відповідного інструментарію.

Дисертантом розглядається генеза і розвиток системології, запропонованої в 1937 році біологом Людвігом фон Берталанфі. Спочатку його ідеї були сприйняті досить прохолодно: слухачі поставилися до них як до чергової спроби знайти метафізичний "дух єдності", "цілісності". Але вже на час смерті Берталанфі в 1972 році "загальна теорія систем", системне мислення, органічно входили в теоретико-методологічні засади та арсенал сучасної науки.

Поява загальної теорії систем привела до грунтовної зміни в теоретичному підході та способах дослідження об'єктів і процесів, зумовила справжню революцію в науці.

Було б, однак, справедливим зауважити, що, подібно до більшості "нових ідей" в науці, загальна теорія систем має довгу передісторію. Адже елементи системного світосприйняття можна знайти вже в вислові Арістотеля про те,що ціле більше за його частини, і в працях М.Кузанського, і в містичній медицині Парацельса,і в ідеях Віко, не кажучи вже про діалектику Гегеля, Маркса тощо.

Таким чином, можна сказати, що системологія буквально "носилася в повітрі". Дослідники в багатьох наукових галузях послуговувалися принципами системного аналізу суто емпірично, аж поки вона не була сформульована нормативною мовою ХХ століття.

Після появи загальної теорії систем процеси методологічної систематизації в науках стали більш інтенсивними.

Звичайно, теорія Л.фон Берталанфі далека від універсалізму / в сенсі універсальності як конкретної всезагальності - авт./ З часом проявилися не тільки її позитивні сторони, але й недоліки, і певна обмеженість системології, що особливо виявляється в сфері соціальних відносин.

Як відомо, соціальні системи мають свої специфічні якості, на відміну від систем біологічних та фізичних. Деякі явища не підлягають жодному моделюванню формальним аналітичним шляхом, а іноді - і статистичному аналізу. В цьому сенсі вони є "антисистемними". Однак це не перешкоджає постійній інтеграції і синтезу наукових дисциплін, передбачених Л.фон Берталанфі, котрі і формують "імідж" сучасної науки.

Особливо це стосується системних досліджень людських спільнот, де системні підходи були лише намічені Берталанфі, щоправда, із зазначенням їх величезного еврістичного потенціалу.

В межах інтерпретації історичного процесу як біосоціального феномену, що активно формується протягом останнього часу в науковій літературі, на перший план виходить розуміння людських спільнот як складного системного цілого. В цьому контексті дисертант наголошує на тезі, що сучасний рівень філософсько-історичних досліджень необхідно базується на загальній теорії систем як науковій метапарадигмі ХХ століття, спроможній відтворити органічну картину єдиного цілого - історії людства. Саме цьому питанню присвячений перший підрозділ - "Системологія як методологічний базис сучасної науки".

В другому підрозділі, який носить назву "Проблема подолання соціологічного редукціонізму в філософії історії" йдеться про те,що в історії людської думки проблема співвідношення природного і соціального в людині завжди являлася а чи не головною, як з онтологічної, так і з гносеологічної точок зору. Але ця проблема особливо загострилася нині, наприкінець двадцятого століття. Виникла трагічна колізія, коли весь обсяг накопичених людством знань - і в природничій, і в гуманітарній сферах, не може дати задовільної відповіді на, здавалося б, просте запитання : що є людина?

Редукціонізм як метод пізнання пов'язаний з аналізом окремих компонентів єдиного цілого. Звичайно, що зрозуміти цілісність як таку, не виділяючи її складових, неможливо. В ситуації людських спільнот редукуються, тобто виокремлюються, різні аспекти буття - біологічний, соціально - груповий, культурний, духовний тощо, і цілісний феномен розглядається через їх призму.

Але позитивні моменти редукціонізму при наявності певних умов переростають в свою протилежність. Така ситуація можлива у випадку, коли окремий компонент системи сприймається як системне ціле, а досліджуваний об'єкт спрощується, зводиться до однієї з його сторін. Прикладом такого звуження може бути культурно - антропологічний, соціологічний, економічний редукціонізм.

Соціологічний редукціонізм, так само, як і інші, також базується на реальних фактах, опирається на тезу, що в своїх стосунках з іншими людьми людина виконує певні соціальні функції, належить до певних соціальних груп.

Редукціонізм будь - якої спрямованості здатний дати відображення лише якогось "фрагменту" загальної картини біосоціального буття людства. Людина ж в цьому відображенні буде виступати деякої живою абстракцією, домінантні характеристики її будуть залежати від типу редукціонізму, від його "векторності".

Керуючись цим принципом, різні науки, претендуючи на універсальність, виробили свої власні підходи до проблеми людини, тому і можна говорити про різновиди редукціонізму. Це явище було помічене відомим культурологом Е.Касірером, для якого ХХ століття увійде в історію як епоха великої кількості філософських концепцій і систем, що принципово незводимі одна до одної.

Філософія протистоїть будь - яким формам редукціонізму, намагаючись віднайти синтезуючий філософський метод пізнання людської сутності. Але і філософське розуміння людини не вільне від спрощення - адже в філософії людина виступає в категорії "взагалі", що кардинально відрізняється від конкретної живої людини, від емпіричного індивіда, від унікальної особистості.

Відтак, зазначає дисертант, проблема подолання редукціонізмів різноманітної векторності здійснюється шляхом інтерференції, взаємовпливу і взаємопроникнення природничих наук і філософії, шляхом постання нової, принципово новаторської "натурфілософії".

В цьому ж підрозділі автором розглядається методологічний сенс біосферно-ноосферної теорії В.Вернадського і її значення для філософії історії, а також проблеми історичного часу і пов'язані з ними питання хронотопу і ландшафту, простежується становлення поняття циклізму, колообігу в філософії історії.

В третьому підрозділі - "Етнічний і есхатологічний аспекти філософії історії" дисертант свідомо акцентується на моментах історіософського пізнання, які стали найбільш актуальними останнім часом.

Дисертант зазначає, що філософія історії по своїй суті виключно багатогранна, вона включає в себе аналіз різних аспектів історичного буття. Відтак, проблема етносу, етногенезу,етноцентризму, залишаючись традиційно ангажованою в науковій, зокрема, філософській, думці, в нинішніх умовах конкретної історичної практики виступає як "надзавдання" для етнічного та соціокультурного самовизначення, як питання окреслення життєвого хронотопу, тобто просторово-часових вимірів буття суб'єктів історичного процесу.

Інша сторона цієї проблеми -непрості процеси відродження етнічності, повернення до своїх прадавніх джерел і першовитоків.

Дисертант досліджує процес генези і розгортання поняття етносу, зазначаючи, що воно сформувалося ще за часів Античності, але вже тоді це поняття відображало достатній рівень рефлексії, на відміну від інтуітивного первісного відчуття "свій-не свій".

Враховуючи цей факт, автор зазначає,що проблема етноприналежності і всі,пов'язані з нею, постійно в центрі уваги науки,тому вони мають позачасовий, універсальний для людства, характер, що автоматично надає їм статусу загальнофілософських.

Здійснений дисертантом компаративний аналіз різних підходів до поняття етносу демонструє ситуацію, за якої "водорозділ" між традиційним і нетрадиційним розумінням даного феномену проходить через співвідношення в системі "природне-соціальне", а конкретніше-через здатність в складному явищі розрізнити його взаємокомпенсуючі сторони, єдність в протилежних полюсах.

Тому правий, зазначає дисертант,був Л.М.Гумильов, коли зауважив, що числені спроби емпіричного узагальнення етнічної систематики /а ширше - пошуки алгоритму людської історії /, виявилися, як правило, неефективними.

Дисертант наголошує: лише синкретичні підходи змінюють і визначальні характеристики, і інші життєво важливі параметри,через які розкривається сутність феномену етноса. Але, незважаючи на величезний обсяг накопиченого матеріалу, колосальний фактаж, запозичений з різних галузей знання, на застосування різноманітних методик, проблеми феномену етносу та явища етногенезу і на сьогодні залишаються одними з найгостріших не тільки в дискурсивному аспекті, а й, перш за все, в практичному житті.

Другий досліджуваний в дисертації аспект філософії історії це есхатологія, яка є невід'ємним компонентом історіософської парадигми, адже в ній закладена відповідь на кардинальне запитання, що постає в руслі філософської інтерпретації історії і умовно формулюється як проблема кінцевої мети історичного руху людства, будучи таким же давнім, як і сама ця парадигма.

В руслі питання про спрямованість і кінцеву мету історичного процесу дисертант виділяє певні тенденції, поділ між якими проходить за умовними оцінками - песимістичні і оптимістичні.

Оптимістична точка зору на сенс і кінцеву мету історичного процесу особливо наявно реалізується в гегелівському прагненні Абсолютної ідеї, а також в русі всього живого до пункту /точки/ Омега в концепції "релігійного оптимізму" Тейяра де Шардена, в якій з часом об'єднається все людство.

Песимістична ж есхатологія,історичний фіналізм "з від'ємним знаком" - це спроба подолання ніцшеанського міфу про "вічне повернення", а також, з огляду на агресивну експансію східних вірувань, свідками чого ми стаємо сьогодні, це - ренесанс тлумачення історії в дусі "Бхаватгіти", де йдеться про Каліюгу, тобто про епоху панування зла на Землі. Такі трактування, взяті в конкретних історично - часових вимірах, співпадають з епохою, що вона переживається нині,починаючи з "пророчих" "Сутінок Європи" О.Шпенглера, який інтуітивно відчув її настання.

Дисертант здійснює аналіз концепцій, конструйованих в руслі есхатології і футурології. При цьому зазначається, що в даному випадку йдеться про спроби пошуків нових критерієв періодизації людської історії та пов'язаних з ними перспективами.Так,ще Сен-Симоном була запропонована наступна схема: доіндустріальне та індустріальне суспільства,що була розвинена в ХХ ст. Д.Беллом, О.Тоффлером та ін. Аналізу піддаються також тези Ф.Фукуями стосовно "кінця історії" та обережний оптимізм Й.Масуди.

Шляхом компаративного аналізу дисертант доходить наступного висновку: есхатологічні прогнози нині трансформуються в бік пошуку виходів з "глухого кута" історії, і пропоновані заходи лежать в руслі синкретичних - в поєднанні гуманітарних методологій, морально-аксіологічних орієнтирів з методиками і інструментарієм природничих наук, що є переконливим доказом тези дисертанта стосовно міждисциплінарного характеру сучасного знання зокрема, філософії історії.

У ДРУГОМУ РОЗДІЛІ "Становлення і формування історіософської парадигми: теоретична реконструкція" йдеться про те, що проблема філософської інтерпретації історії пройшла багатовіковий шлях, в повній мірі відчувши і відобразивши своєю спрямованістю і характером всі перипетії історичних обставин і інтелектуального життя різних епох.

Перший підрозділ "Історіософська дилема "Схід-Захід: дохристиянська доба" містить виклад досвіду історіософського паралелізму, межах якого здійснюється спроба подолання як європо -, так і азіоцентризму, простежуються витоки сучасних історіософських студій, закладених ще за Античності.

Дисертант наголошує, що досить часто історико - філософські пошуки демонструють органічну "всеєдність" ментального масиву, тобто, ситуацію, за якої аналогічні концептуальні ідеї виникають в різних регіонах Землі, у різних мислителів, які, згідно вченню В.І.Вернадського, творили в межах єдиного ноосферного простору.

В цьому аспекті стає зрозумілим той факт, що процеси "оформлення" історіософської парадигмальності в окрему систему понять і категорій відбувався як в східному, так і в західному світі, відбувався практично одночасово, синхронно, і йшли вони приблизно аналогічними шляхами. Цю тезу автор доводить на прикладі двох видатних істоіріографів древності - римлянина Полібія і китайця Сима Цяня, які по праву вважаються "батьками" філософії історії /М.Конрад, Л.Гумильов/.

Переконливим свідченням останнього виступає той факт, що найсуттєвіші моменти концепцій як Полібія, так і Сима Цяня співпадають в головному, а саме, в розумінні історичного процесу як колообігу державних і політичних форм, які, постійно змінюючи одна одну, утворюють історичні цикли, де кінець одного циклу означає початок іншого, і процес цей має незворотній характер. Всупереч відомому парадоксу, що історія нас вчить лише того, що вона нас нічого не вчить, Полібій і Сима Цянь прагнуть досягти певної мети: прагматичне людство повинно навчитись на своїх помилках, зробити висновки з власного досвіду, намагатись прогнозувати подальший хід подій, докладати цілеспрямованих зусиль, що сприятимуть формуванню побудованого "на розумних засадах", успішному і ефективному функціонуванню суспільства.

Дисертант зазначає, що антична традиція історіософського пошуку представлена не лише іменами розглянутих в підрозділі філософських вчень Платона, Арістотеля, Полібія. Філософськоісторична інтенціональність була намічена, точніше, "прихована" в латентному вигляді в філософсько-етичних роздумах Посідонія, Сенеки, Ціцерона, Л.Кара, мислителів пізнього еллінізму. Але найбільш яскраво настрої "пограничної" епохи - епохи зламу старого світу і постання світу нового, де на зміну язицництву йшло християнство, були відображені в етичному конструкті імператора - філософа Марка Аврелія.

Дисертантом робляться висновки, згідно яких епоха Античності стала дуже плідною для філософії історії, адже в концепціях видатних мислителів цієї доби проблеми філософського осягнення історії втілювалися досить виразно, намітивши головні напрями подальших досліджень. Античності ми можемо завдячувати постановкою головних запитань кола історіософської проблематики,а саме, темам спрямованості, характеру і мети історії.

Другий підрозділ "Християнське розуміння історії: стріла часу, що летить", своєю назвою завдячує Августину Аврелію, який вкладав саме таке розуміння в сенс історії.

Розвиваючись в цьому руслі, філософія Середньовіччя досягає значних висот в рівні філософської і історичної рефлексії. Але що стосується історіософської парадигми, то в даний період вона відступає на задній план.

Історіософське вчення Августина обстоює лінійний рух історичного процесу, коли все суще в часі має свій початок і кінець, а також сенс. Сенс історії полягає в тому, що шлях до спасіння має набути справді глобального характеру, тобто має відбутися християнизація всього людства.

Дисертант зазначає: в філософській спадщині Августина дуже багато положень не витримали випробування часом, а деякі його висновки про "божественну приреченість" піддавались критиці навіть його сучасниками через певну їх "неортодоксальність".

Та найцінніший момент в філософії історії Августина, який можна було б сформулювати сучасною нормативною філософською мовою - це ідея історії як прогресивного руху від нижчих форм до вищих та розуміння історичного процесу як системної, цілісної тотальності, в якій задіяні всі сфери людського буття: матеріальне виробництво, науки, культура, мистецтво та, звичайно, людський дух.

Дисертант наголошує, що головне завдання - не генералізуючий огляд всієї багатоманітності філософської думки епохи Середньовіччя /ми взагалі ставили собі за мету уникнути навіть натяку на доксографічність здійснюваного дослідження/, а пошуки історіософських інтенцій в ній.

Так, автор називає Тертуліана, своєрідного попередника Августина, що творив більш як за двісті років до нього, ще в часи Олександрійської школи замислюючись над дуалістичною природою людської сутності, яка існує в умовах двох реальностей:"табору диявола", до якого Тертуліан відносив цивільне суспільство, і "табору Бога"- церкви /пізніше цю тезу повторив Августин/.

Своєрідна історіософська концепція міститься і в творі італійського францисканця І.Флорського /1132-1202/"Узгодження Нового і старого Заповіту", що представляє ранню схоластику.

В формах символічної екзегетики /тлумачення/ Біблії Іоахім створив містико - діалектичну концепцію всесвітньої історії, згідно якої вона поділяється на три "світових стани" :тут ясно відчувається тяжіння до біблійної тріадичності.

Історіософське вчення Іоахіма з його проповіддю аскези і духовного відродження було досить впливовим як на його часи, так і в більш пізню епоху. Так, Данте використав ідеї і образи Іоахімового "Узгодження" в своїй "Божественній комедії", його вплив відчувається у Томаса Мюнцера, в історіософських конструктах Гегеля і Шелінга, а, особливо, у Вол.Солов'йова.

Дисертант констатує: Середньовіччя, попри усталену схему його інтелектуальної обмеженості та філософського догматизму, виявилося, однак, відносно плідною добою для історичної і філософської рефлексії і самоусвідомлення. Автор підкреслює: процес філософського осмислення історичних реалій відбувався не тільки на теренах Старого світу, тобто Західної Європи, а й в інших регіонах, зокрема, в Київській Русі. Доба Середньовіччя стала визначальною для формування філософського мислення на теренах нашої держави.

В третьому підрозділі "Філософія історії Нового часу: "проти течії" дисертант аналізує процеси, які мали місце в ментальному масиві даної епохи, той вплив, який справив на ці процеси Ренесанс. Автор зазначає, що філософська думка Нового часу в аспекті історіософської парадигми являє собою дещо парадоксальне явище, адже на загальному тлі переможного поступу наукових відкриттів, плідних пошуків в галузі методології та методики науки /Ф.Бекон/, проблема адекватного осмислення історичних реалій не набула достатньої масштабності та глибини.

Епоха Відродження з її, здавалося б, беззастережним схилянням перед античними зразками, в галузі історіософських пошуків певною мірою продовжила їх лише в працях Макіавелі і Бодена,в той час, як домінуючою схемою історичного руху впродовж століть залишалася християнська традиція лінійного історичного руху, висловлена Августином в формулі "стріла часу".

Але, підкреслює дисертант, концептуальні історіософські ідеї були висловлені ще за часів Античності, і ідеї ці полягали в констатації наявності синтетичного характеру феномену історії як поєднання двох сторін буття - природного і соціального: в фіксації явища колообігу в історії, циклів,які мають свій початок і завершення. Ці ідеї були висловлені, а потім...міцно забуті. І лише у 18-му столітті вони були "реанімовані" в праці Дж.Віко "Основи нової науки про загальну природу націй" /1722р./. Повернувши до життя забуті ідеї античних мислителів, Віко виступив проти картезіанського антиісторизму, тим самим надавши історії як науці про людські спільноти, належне їй місце в системі знань.

Для Віко концепція історії є філософськи виправданою формою знання,а процес історичного пізнання охоплює щонайширші обрії. Розуміння Дж.Віко циклічного характеру історичного руху базується на постульованій ним наявності повторюваних рис на певних історичних етапах. Ці риси можуть не тільки повторюватися, подекуди вони можуть бути навіть тотожніми /зазначимо принагідно, що концепція Дж.Віко в цьому плані актуалізує метод історичного паралелізму, тобто дає можливість простежувати певні аналогії між різними історичними етапами в розвитку різних народів.

Дисертант зазначає, що деякі ідеї Віко абсолютно "вписуються" у вчення про ноосферу В.І.Вернадського, в теорію А.Тойнбі. Все це свідчить про "авангардність" поглядів Дж.Віко. Отже, не викликає подиву в цьому сенсі той факт, що для сучасників Віко положення його вчення були передчасними, вони не змогли належним чином оцінити глобальність і значення історіософських висновків з його студій.

Дисертант, аналізуючи філософію епохи Просвітництва, відмічає: найзначнішим внеском, зробленим в дану епоху в історіософському сенсі, було те, що проблема філософської інтерпретації історичних подій отримала нарешті вишукану дефініцію з "легкої руки" Вольтера.

Терміном "філософія історії" став позначатися універсальний історичний огляд людської культури. Крім того, не можна ігнорувати того факту, що саме в епоху Просвітництва була започаткована так звана "натуралістична" традиція, що знайшла прояв в географічному детермінізмі Ш.Л.Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо. Руссо також сформулював принцип тлумачення феномену історії - досить універсальний принцип, за допомогою якого з'явилася можливість пояснення не тільки минулих подій, але і сучасності.Принцип цей полягав в тому, що історичний процес має розглядатися як втілення якщо не людського розуму, то як втілення людської волі.

До ментального масиву епохи Просвітництва належать і ідеї М.Ж.Кондорсе стосовно причин і характеру прогресу.

Дещо аморфна інтенціональність мислительної активності діячів Просвітництва,картина якої постає з нашого побіжного огляду, свідчить про наступне: дана епоха від свого початку і до канунів французької революції здійснила справжній переворот в науці, в філософській і соціологічній сферах знання. В історіософському ж аспекті вона зафіксувалась на деталях, продемонструвавши неспроможність генералізації історичних уявлень.

Підсумовуючи, дисертант зазначає: з закінченням вісімнадцятого століття закінчується і ціла епоха в розвитку історіософської парадигмальності, щоб звільнити місце новим течіям і тенденціям в філософській інтерпретації історії. Весь шлях її, з Античності до 18-го ст., був підготовкою до наступного етапу.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ "Проблема класичного і некласичного підходів в філософії історії Х1Х-го ст. "дисертант обстоює наступну тезу: не може йтися про різкі границі між "старим" і "новим" як в житті взагалі, так і в науці, зокрема. І, якщо творчість Д.Віко хронологічно належала першій чверті вісімнадцятого століття, то через свою "передчасність" вона не стала "візитною карткою" епохи, будучи включена в інтелектуальний обіг вже значно пізніше. В рівній мірі, на думку автора, ця теза може бути віднесена і до Гердера - він за духом і рівнем історичної самосвідомості цілковито належав вже Х1Х ст.