Традиції та особливості розвитку філософської думки Русі-України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

На тему:

Традиції та особливості розвитку філософської думки Русі-України

План

1. Загальні особливості української філософії

2. Провідні філософські джерела та філософські ідеї України (ІХ-ХYПІ ст.)

3. Поява професійної філософії в Україні (XIV-XVI ст.)

4. Поширення вільнодумства та гуманізму

1. Загальні особливості української філософії

Українська філософія, як і кожна інша національна філософія, в своєму історичному існуванні постає складовою частиною загальносвітового та європейського філософського процесу. Але суттєвою її відмінністю від багатьох інших є відсутність природного процесу зародження та розвитку в межах національної культури. Українська філософія з самого початку була запозичена з Візантії разом із християнством у досить вже розвиненому стані. Це, звичайно, не могло не накласти відбиток на її тематику та методику вирішення світоглядних проблем.

Крім того, своєрідність українській філософії надали ментальність українців, їх особливі риси характеру, а, відповідно, й особливості світогляду.

Своєрідність праці на родючих українських землях з покоління в покоління сприяла формуванню численно малих соціальних груп на противагу великим патріархальним родинам, що утворювалися на північних і північно-західних землях. Це якраз суттєво впливало на формування в українців такої провідної риси, як індивідуалізм, що був поєднаний з ідеєю рівності, повагою до окремого індивіда, уважне ставлення до його свободи. На світоглядно-ментальному рівні ця риса знаходила своє відображення в українській філософській думці у вигляді домінування екзистенційних мотивів. З урахуванням таких особливостей вираження філософських позицій проходило частіше у стилі діалогів, філософії було властиве багатоголосся.

Емоційне та шанобливе ставлення до землі на тому ж світоглядно-ментальному рівні знайшло своє виявлення у вигляді антеїзму (Антей - давньогрецький персонаж, що черпав свою життєву силу від матері-землі). Це сприяло формуванню надзвичайної працездатності та працелюбності українського народу.

Значний вплив мало й те, що з давніх часів український народ знаходився у ворожому оточенні (особливо ворожий кочовий степ). Така ситуація знайшла свій відбиток у формуванні межового світовідчуття - гостре емоційне переживання сьогоденного життя, життєлюбність, поетичне сприйняття оточуючої природи, виявлення пріоритету "серця" над "головою". Це накладало значний відбиток на вияв української філософської думки. Тобто проблеми світу, природи, людини сприймалися емоційно (через "серце"), подавалися зі значним ступенем впливу та вияву емоцій, почуттів, моральних поглядів. Тобто кордоцентрично (від лат. согdіs - серце).

Головними рисами (тенденціями) української філософської ментальності можна назвати: антеїзм; екзистенційність; кордоцентризм. Вони є не єдиними рисами.

На основі численних досліджень та осмислень можна стверджувати існування таких основних особливостей українського національного характеру: емоційність і чутливість; сентиментальність та естетизм; психічна рухливість; шанування індивідуальної свободи; релігійність. Ці риси національного характеру й особливості світосприйняття українців позначились і на певних особливостях української філософії. Вона:

· поставала переважно внутрішнім явищем української культури;

· ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних системних побудов;

· завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання;

· переважно позитивно ставилася до релігії, до шанування вищих духовних цінностей;

· досить сильно була обернена в бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі як українського народу, так і слов'янства в цілому;

· досить сильно була інтегрована у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні процеси.

Відтак вищевказане досить повно обґрунтовує причину, чому дуже часто замість терміна "українська філософія" вживається термін "українська філософська думка".

2. Провідні філософські джерела та філософські ідеї України (IX - XVIII ст.)

український філософія професійний гуманізм

У Київській Русі IX - першої половини XIII ст. освіта й освіченість, а разом з ними і премудрість мали особливий соціальний статус. Запозичення християнського світогляду, а особливо християнського (Візантійського) бачення історії, безперечно прилучили місцеве населення до західної цивілізації, передусім до культури Візантії. Однак перенесення духовно-інтелектуальних джерел культури з власної історії на історію Стародавньої Іудеї, Греції, Риму та Візантії негативно відбивалося на національній філософській культурі русичів, рвало зв'язки Київської Русі зі старовинними традиціями.

Домінантним в ті часи стає платонівський мотив філософії як "любомудрія", тобто "софіте" розуміння філософського знання. Варто підкреслити, що у платонічно-християнській традиції "софія" (мудрість) тлумачиться не як знання у формі абстрактного монологу, а як знання, подані у формі багатоголосся особистісних поглядів на світ. Тому й особистісність софійного знання дозволяє тлумачити українську ментальність як екзистенційну, а християнство в Київській Русі сприймати під знаком Софії.

Крім того, в цей період (ще з часів Ярослава Мудрого) активно велась розробка нової теорії Русі як централістської держави з самобутньою наукою і культурою, але християнської як за змістом, так і за формою.

Перший давньоруський літопис - "Повість минулих літ" (дійшов до нас у Лаврентіївському списку 1377 р.). Події в "Повісті..." розглядаються ще з часів хрещення Русі. А ще цей літопис має дуже широкий набір світоглядно-орієнтаційних текстів, тобто тут містилися не лише історичні відомості, а й описувались звичаї та світоглядні людські уявлення. Переповідається основний сюжетний зміст Біблії, проводяться порівняння вірувань різних країн і народів.

Дуже цікавою світоглядною концепцією тут є твердження про відвідування берегів Дніпра апостолом Андрієм. Для того, щоб зрозуміти, для чого було потрібно так підкреслювати цю подію авторам "Повісті...", необхідно згадати, що в цей період Руська митрополія вважалася васальною по відношенню до Візантії. Ця ж версія літопису виводила руське православ'я безпосередньо від Ісуса Христа, минаючи Візантійське посередництво.

Крім того, в "Повісті..." вперше у вітчизняній літературі вживається поняття "філософ". Конкретно в цьому творі воно означало "проповідник християнського вчення, просвітитель, наставник". "Промова філософа" тут стала викладенням світової історії у дусі вселенської боротьби добра та зла, промовою на захист християнської філософської концепції світу.

Твір "Слово про закон та благодать" Київського митрополита Іларіона (посідав митрополитчу кафедру у 1030 - 1050 рр.) був надзвичайно популярним у Давній Русі, оскільки до нас дійшов він у 52 списках. Сам Іларіон був першим митрополитом - русичем. До нього митрополитами в Київській Русі призначалися лише греки, тобто безпосередньо візантійці. Така подія свідчила про фактичне проголошення незалежної руської церкви.

Центральна ідея "Слова" -- спроба поставити християнську світоглядну доктрину на службу зміцнення централізованої влади на Русі. Митрополит вписує історію Київської держави у загальний світовий процес. Він звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітня історія проходить через два етапи: закону і благодаті.

На першому етапі Бог наставляв та карав людей своїми зовнішніми настановами, через закон, а на другому, керуючись безмежною любов'ю до людини, справу життєвого вибору віддав самій людині, подарувавши їй подвиг Христового розп'яття, тобто благодать.

Крім того, Іларіон розглядав суперечності між законом і благодаттю, тобто між Старим і Новим завітом, як між вченням для обраного народу і вченням для всіх народів. Між законом і благодаттю немає принципу наслідування, тому вчення Ісуса Христа краще утверджувати серед народів, не обтяжених Старим завітом. Це все було необхідно для того, щоб обґрунтувати твердження -- язичницька Русь готова для сприйняття християнства.

Тут варто підкреслити, що на час написання цього твору від події хрещення Русі пройшло майже 60 років (тобто змінилося 2 покоління). Але Іларіон тим не менш однією з провідних цілей своєї праці вважав доведення готовності Русі до сприйняття християнства. Чи немає в цьому якихось протиріч? У подальшому стане зрозумілим, що суспільство як вияв колективної свідомості має певні особливості та відмінності від свідомості окремої людини. Й однією з тих особливостей є великий момент інерції людського суспільного мислення. Зрозуміло, що у 988 р. був здійснений тільки певний акт хрещення, який не торкнувся всієї Русі, а особливо окремого світогляду індивіда. Повинно було пройти ще не один десяток років, щоб Русь в дійсності була готова до сприйняття християнства та відмови від язичницьких традицій.

Якраз тому Іларіон головним чином використовував у творі язичницькі традиції предків, а не християнську містику та моралізаторство. У "Слові..." відсутній традиційний для таких творів аналіз суттєвих рис християнського світогляду. Тут мається на увазі визнання Божої трійці, аскетизм та самообмеження як умови спасіння душі людини. Крім того, Іларіон заперечував божественність Христа, навіть олюднював його та зосереджував основну увагу на його земних діяннях.

Провідну лінію на використання християнського світогляду для зміцнення державного життя Русі, як й митрополит Іларіон Київський, продовжив племінник князя Святослава Володимир Мономах (початок XII ст.). Його "Повчання" - вельми вшанований твір давньої Русі, розпочинається зі захопленого описування краси та гармонії світобудови, де все: має своє місце та призначення, постає індивідуальним та неповторним.

Але тут проглядає й язичницький мотив. Про це свідчить той факт, що в "Повчанні" відсутній християнський мотив піклування про спасіння душі. Цей мотив замінений ідеєю громадсько-корисної діяльності людини, її праці на благо всієї держави. Не схвалює Володимир Мономах і пустельництва, чернецтва, самітництва як засобу спасіння душі.

На прикладі цього твору можна побачити як язичницький світогляд вплітався у християнський, витворюючи своєрідне світоглядне явище - синкретизм (синтез язичництва зі традиційними релігійними формами християнства).

Климент Смолятич після Іларіона Київського (через 100 років - у 1147 р.) був другим митрополитом-русичем. У літописі він характеризується як "книжник і філософ". Смолятич вважав, що істина через свій божественний (надприродний) характер не може вірно сприйматися на рівні почуттів, тому що самі почуття мають природний зміст. Тому на матеріальному рівні прояв істини можливий лише як певний знак, який необхідно витлумачувати.

З цієї точки зору Смолятич розрізняв два роди пізнання істини:

благодатний - безпосереднє бачення істини святими та апостолами;

притчевий - призначений для решти людей.

Знак або притча не є зображенням чи образом істини. Але якщо притча потребує тлумачення через вже логікою закладений певний шлях просуву до істини, то знак несе в собі екзистенційну енергію, яка й є рушійною силою прориву від буденного до божественного. Й ця енергія якраз спрямовує на шлях вірного тлумачення знаку, тобто визначає спосіб руху від знаку до істини. Тому філософ шукав істину в тексті, слові, а не в речах зовнішнього світу, де вона існує одвічно. Це й є головним лейтмотивом творів Смолятича - доведення тези, що знаходження істини, розуміння божих заповідей можливе не через сліпу віру, а через пізнання.

У "Посланні пресвітеру Фамі" чи не єдиний раз в усій тогочасній літературі відстоюється думка про можливість використання філософії для кращого розуміння Святого Письма. При тому уточнюється, що філософія перш за все необхідна для пояснення божественних істин простим людям, бо клірики розуміють їх на більш високому рівні. Але найважливішим тут є необхідність приходити до повчальних моральних висновків, серед яких найголовніший: справжнє благо полягає не в багатстві й не у владі, а у "стяжанні мудрості".

Дуже своєрідно змальовував антропоцентризм києворуського світогляду Кирило Туровський (1130 - 1182). Сучасники називали його вчителем. Кращі його твори увійшли у збірники "Златоуст" та "Торжественник".

Одним з найкращих творів цього філософа є "Притча про чоловічу душу і тіло", або "Притча про сліпого і кривого". Твір цей побудований на алегоріях: сліпий - це алегорія душі, а кривий - тіла. Зміст його можна викласти дуже коротко. Душа й тіло повинні були стерегти виноград. Але, поєднавшись, вони крадуть його. Творець суворо карає порушників закону. Крім пояснення біблійних істин, цей твір має й інший чисто приземлений зміст. "Притча..." спрямована проти Андрія Боголюбського та єпископа Федорця, що розгромили та пограбували столицю.

У працях Кирила Туровського Святе Письмо трактувалося як джерело знань. Але в зв'язку з тим, що в Біблії основні істини подані у вигляді притч, їх треба тлумачити. Тобто потрібен певний їх розумовий та асоціативний аналіз для пошуку істини. Тому він вважав, що треба раціоналізувати теологію, ввести сюди право розуму на пошук істини. Ця ідея й виразилася в його основному принципі: "Пізнай, віруючи!".

Але, на відміну від пануючих у західноєвропейському середньовіччі уявлень про абсолютну відчуженість душі від тіла, Кирило Туровський підкреслював органічну єдність плоті та душі. На його погляд, тіло може протистояти духові, але не душі.

Популярною була збірка афоризмів та життєвих повчань під назвою "Бджола". Ця збірка містила фрагменти з праць Плутарха, Діогена, Сократа, Піфагора, Епікура. В ній світоглядні переконання та моральні устої людини виводяться з її власної природи. А це якраз суперечило християнським поглядам про визначеність долі та образу мислення людини Богом. Велика роль у формуванні світоглядних орієнтирів людини відводилася філософії, бо без неї досягнути висот мудрості (софійності) неможливо.

3. Поява професійної філософії в Україні (XIV-XVI ст.)

Існує чимало історичних свідчень того, що в Україні XIV -XVI ст. проявлявся стійкий інтерес до духовних та інтелектуальних новацій. У цей період в Україні надзвичайно поширюється неоплатонізм в різних своїх виявах і при цьому найбільш виразно проявляється одна з провідних рис української ментальності - орієнтованість на внутрішнє духовне життя людини. Найпоширенішими в XIV -- XVI ст. були вчення ісихазму та ареопагітизму.

На духовну ситуацію в Україні здійснили вплив праці візантійських філософів-богословів XIV ст. Г.Синаїта, Г.Палами, І.Сіріна та ін., зусиллями яких було опрацьоване релігійно-філософське вчення ісихазму (від гр. "ісихія" - спокій).

Це був один з провідних релігійно-філософських напрямів неоплатонізму, який зародився у Візантії ще в епоху раннього середньовіччя. Його сутність полягала у вченні про безпосереднє єднання людини з Богом, засобом для чого має стати самозаглиблення особи у власний внутрішній світ і в універсальний світ духовних явищ. Для єднання людини з Богом ісихасти пропонували систему підготовчих заходів - так звану "небесну драбину". На цьому "небесному" шляху виділяється два етапи: практичні діяння (праксис) та розумове діяння (теорія). Перший етап вимагав дотримання чернецького способу життя з метою умертвлення плоті, загартування волі та розвитку розуму. Другий етап вимагав усамітнення та самозаглиблення, вивчення Святого Письма та тривале моління, що допомагало досягнути "просвітлення". Але головним чином воно повинно було досягатися через "очищення" розуму від усяких раціональних понять.

Молитва - це початок і кінець. А за нею вже йдуть споглядання та екстаз. Але досягнути цього може лише той, хто просвітлений та осяяний Божим духом.

Другим проявом неоплатонізму в Україні був ареопагітизм. Цей релігійно-філософський напрям базувався на ідеях Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Праці цього східного патриста були перекладені на слов'янську мову ще в 1371 р. афонським ченцем Ісаєю. В основі ареопагітизму лежить містична діалектика. І це вчення широко використовувалося у творчості українських полемістів.

Поширення неоплатонізму в Україні звичайно сприяло поглибленню української філософської думки, розширювало коло філософських питань, а також давало можливість українцям ознайомитися з філософською спадщиною античності.

Крім того, важливе місце у формуванні української філософської думки посідала також агіографічна література (від гр. "агіос" - святий). Так називалися звичні для нас "житія" святих. Створювалися цілі збірники "житій" - патерики (наприклад "Києво-Печерський патерик").

Ці твори містили пропаганду ідеалу християнського життя, взірець для наслідування. У центрі уваги "житія" знаходиться проблема святості і досягнення такого ідеалу можливе у боротьбі святого зі дияволом, який намагається спокусити його. Святий проповідував віру не словом, а самим життям своїм. Навчати "нравом", а не словом - таким є головне правило святого життя. Для досягнення святості необхідно було від початку обрати Бога, а не світ. Святості ж, як моральна протилежність, протистояв гріх. Зазвичай, агіографічна література мала дуже сильний вплив на людей завдяки своїй наочності та доступності. Дуже суттєву роль зіграла вона й в утвердженні християнського світогляду у народі.

Неодмінною рисою всієї "агіографіки" було культивування такої вищої цінності як християнська любов, тобто дарована Богом благодать, яку наслідувати у звичайному житті неможливо.

Крім того, значне місце у формуванні українського філософського світогляду мали літописи, а також епічні твори - думи, билини, пісні.

Першою когортою професійних філософів в Україні слід вважати членів науково-освітнього гуртка, що утворився в місті Острозі в останній третині XVI ст. (на базі Острозької братської школи, у подальшому - академії) й який очолив ректор Острозької академії Г. Смотрицький.

До складу цього гуртка належали відомі письменники-полемісти X.Філалет, С.Зизаній, Клірик Острозький, З.Копистенський, М. Смотрицький, першодрукар І.Федоров та ін.

Світоглядні орієнтири Острозьких мислителів:

· відстоювали ідею захисту українського народу як етнічної спільноти від ополячення та окатоличення;

· порушували питання про громадські права й особисті права громадян;

· обстоювали думку про природну рівність людей незалежно від соціальної і релігійної приналежності;

· орієнтувалися на внутрішнє, духовне життя людини, що узгоджувалось з філософсько-світоглядними впливами Візантії.

Твори полемістів були спрямовані перш за все проти католицизму, а в ньому - проти догмату про єдине верховенство Папи Римського над всім християнством. Ідеологи католицизму доводили, що ця влада дана йому самим Ісусом Христом через апостола Петра. Але полемісти детально проаналізували християнську історичну літературу й довели, що такі претензії є безпідставними.

Полемісти висунули ідею необхідності "соборного" (колективного) правління церквою. Більшість полемістів виступали за свободу совісті, захищали права українського народу на православну церкву.

Особливе місце в полемічній літературі належить Івану Вишенському (1550 - 1620). Мислителем було написано близько 20 полемічних творів, першим з яких стала книга "Викриття диявола" (1600).

Світоглядні позиції та погляди І. Вишенського:

· "внутрішнє спасіння" людини неможливе без знищення несправедливості, нерівності, гноблення;

· рішуче поставав проти західних впливів на українську культуру та світогляд;

· виступав проти ренесансних і реформаційних ідей, досягнень тогочасної науки;

· вважав, що православна віра більше орієнтує людину на духовне самозаглиблення та щире почуття до Бога, ніж католицька віра;

· буття він поділяв на "трансцендентне " (божественне) та посейбічне (земне);

· збудував концепцію "соборності" на основі теорії про природну рівність людей незалежно від їх соціального стану;

· закликав до людської солідарності, братерства, утвердження рівності людей і справедливості в їхніх стосунках.

Полеміст закликав відвернутися від облудного земного життя, нестійкого у своїй основі, закликав не вчити латину, бо слово Боже прийшло на Русь слов'янською мовою.

4. Поширення вільнодумства та гуманізму

Важливий вплив на розвиток філософської думки в Україні з другої половини XV ст. мало поширення вільнодумства та гуманізму в його ренесансному трактуванні.

У 40 - 60-х рр. XV ст. у Києві утворився науковий гурток так званих "ожидовілих", котрий значну увагу приділив філософським студіям та популяризував такі твори, як "Логіка Авіасафа", "Промова Мойсея Єгиптянина" , "Аристотелеві врата". Ці твори перекладалися з арабських або європейських джерел. Напевне, зацікавлення в цих творах було не випадкове: тут містилися міркування онтологічного, гносеологічного та етичного планів. "Ожидовілі" були тими, хто вперше ввів в українське оточення твори суто філософського змісту.

Наприкінці XV - на початку XVI ст. в Україні поширюється єресь раціоналістичного напряму, що була близька до західноєвропейських течій протестантизму. Прихильники цієї єресі не вінчалися, не хрестили дітей, не сповідалися, були противниками багатьох інших церковних церемоній.

З середини XVI ст. в Україні з'являються західноєвропейські реформаційні ідеї, особливо лютеранство та кальвінізм.

На початку XVII ст. в Україні поширюється соцініанство, яке пропагувало ідею раціонального віровчення.

Соцініани не визнавали християнських догматів про особу Ісуса Христа, вважали його звичайною людиною, яка діяла у відомий історичний час. Єдиного, чого вони не заперечували - це зачаття Христа Святим Духом і народження його від діви Марії.

Яскравою постаттю української філософської думки був Станіслав Оріховський (1513 - 1566). Був одним із перших фундаторів так званої "теорії суспільної угоди", вважаючи, що держава виникає внаслідок погодження громадян передати частину своєї свободи на користь суспільної злагоди. Був також і пропагандистом "теорії природного права", наполягаючи на тому, що права громадян мають першість у відношенні до повноважень державних персон.

Досить цікавими є думки С. Оріховського щодо необхідності об'єднання в суспільному житті та державній діяльності розуму (мудрості) та сили; як на взірець такого об'єднання він посилався на історичний приклад виховання Аристотелем Олександра Македонського.

Вагому роль в суспільно-політичному, культурному, релігійно-духовному житті тієї доби відігравали церковні православні братства. Вони поступово стали відкривати братські школи, першими з яких були Київська, Львівська та Луцька.

Саме з діяльністю братських шкіл пов'язана поява професійної філософії в Україні, бо саме тут філософія постає в якості обов'язкової навчальної дисципліни.

Водночас на теренах України виникає новий тип школи - греко-слов'яно-латинська, в якій поєднувалися давньоруські освітньо-культурні традиції зі позитивними досягненнями західноєвропейської школи та науки.

Першою з них була школа в м. Острозі на Волині (пізніше вона стала академією). Заснував її Костянтин Острозький у 1576 р. Вивчення філософії тут ґрунтувалося на основі античної та вітчизняної філософської думки й на засвоєнні ідей європейського гуманізму.

Освітня діяльність в Україні, помножена на ентузіазм її фундаторів, врешті підводила українську культуру до виникнення професійної філософії як такої.

Размещено на Allbest.ru