Традиції Просвітництва та Німецької класичної філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Традиції Просвітництва та Німецької класичної філософії

філософський просвітник матеріалізм



1. Філософія Просвітництва про місце і роль людини в світі

Через всю філософію XVIIст. однією з центральних тез проходить думка про "розумність" світу. Думка ця трансформується в XVIII ст. в ідею Просвітництва як провідної рушійної сили історії та головного засобу досягнення людством рівності, братерства і свободи, що відповідало вимогам змальованого просвітниками Царства Розуму.

Просвітництво об'єднало всіх прогресивно мислячих природознавців, представників культурного життя, політичних діячів, юристів і філософів. Французьке Просвітництво орієнтувалося на критику абсолютизму і церкви. Його прихильники звеличували роль розуму, виступали за свободу наукового і філософського мислення.

Одним з перших філософів-просвітників вважається Шарль Луї де Монтеск'є (1689 - 1755). Основною працею Монтеск'є була "Про дух законів" (1747). У вступі йдеться про характер законів. Їх визначав як "необхідні відношення, що витікають з характеру речей в самому широкому значенні слова" й розрізнив закони на:

· "природні" (що витікають з природної суті людини) та

· "позитивні" (те, що встановлено державою).

Згідно з Монтеск'є, "природні" закони виражають основні принципи відношення людини до природи та здійснюють природні відношення між людьми.

"Позитивні" закони він розділяв на три основних типи:

· закони, що регулюють відношення між людьми - міжнародне право;

· закони, що регулюють відношення між: владою та підлеглими - суспільне право (політичне);

· закони, що регулюють відношення між людьми як громадянами - приватне право (громадянське).

Найбільш суттєвою та значною ідеєю, що містилася в цій праці, була ідея відношення законів та природного середовища:

Закони повинні мати певне відношення до фізичного характеру країни, клімату (холодного, теплого або помірного), характеру ґрунту, її розташування, її площі, способу життя народів (землеробському, мисливському або вівчарському).

Монтеск'є підкреслював, що ці відношення "всі, разом узяті, утворюють те, що називається духом законів".

Монтеск'є стверджував, що

- помірний клімат сприяє формуванню таких рис, як войовничість, хоробрість, волелюбність;

- у занадто теплих країнах люди ледачі, розбещені, покірні.

Він вважав, що

- родючий ґрунт вимагає дуже багато часу для обробки, а тому землероби готові поступитися правом управління країною одній особі (тому в землеробних народів найчастіше зустрічається монархія);

- на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, тут як засіб виживання можлива тільки народна, республіканська форма правління.

Монтеск'є пояснював станові принципи розвитку суспільства природним чином. Він стверджував, що природне середовище, клімат тощо мають вплив на формування суспільного розвитку. Однак він переоцінив цей вплив й у певному сенсі абсолютизував його (ці ідеї поклали початок "географічному детермінізму").

Монтеск'є головним чином знаходився під впливом механістично-матеріалістичного мислення, що стверджувалося у суспільстві. Він вважав, що фізичні властивості середовища визначають як "дух законів", так й тип влади - тип устрою суспільства. Він розрізняв три види правління: республіканське; монархічне; деспотичне.

Був рішучим противником деспотії та вважав найкращим типом суспільного устрою в Середній і Західній Європі конституційну монархію, ідеалом якої для нього був тогочасний англійський державний устрій. Скептично ставився до можливості революційних змін, віддаючи перевагу поступовому реформуванню суспільства. Це витікало з того, що він побоювався й, як показала історія, не безпідставно, що усунення старого зла шляхом насильства може викликати до життя зло нове.

Творчість Жан-Жака Руссо (1712 - 1778) багатоманітна, й, якщо її оцінювати за назвами окремих робіт, вона може виявитися досить різною. Крім театральної творчості, Руссо займався у спеціальних працях цілою низкою проблем:

¦ критикою науки та цивілізації ("Про вплив наук на звичаї"),

¦ економічною проблематикою ("Міркування про політичну економію"),

¦соціально-політичними питаннями ("Міркування про походження та причини нерівності між людьми"),

¦ критикою засад держави та права ("Про суспільний договір").

Соціальна нерівність стала предметом розгляду вже в першій його значній праці - "Про вплив наук на звичаї". У ній він критикував сучасну цивілізацію як цивілізацію нерівності та відстоював тезу про те, що розвиток науки ніяким чином не сприяє вдосконаленню звичаїв.

Взагалі, питання соціальної нерівності було головною темою багатьох його праць.

Походження суспільної нерівності Руссо поділяв на три етапи.

Майнова нерівність, розшарування на бідних та багатих, було, за Руссо, першою сходинкою суспільної нерівності.

Друга сходинка нерівності пов'язана із виникненням держави, і гідно з Руссо, багаті та бідні уклали договір, що вів до утворення державної влади, яка повинна бути гарантом справедливості та миру. Відтак нерівність між бідними та багатими піднімається на наступну сходинку та втілюється у нерівність між тими, хто має владу, та підвладними.

Третя сходинка нерівності у суспільстві з'являється після перетворення законної влади на деспотизм. Якщо раніше народ був обманутий державою та законами, то деспот обманює закони та народ. Ця сходинка нерівності утворює, однак, й нове розуміння рівності - стосовно до деспота всі люди у своїй відсутності прав рівні. Таке розуміння сходинок нерівності дозволяло Руссо морально та юридично обґрунтувати право народу на бунт проти деспота.

Отже, причину нерівності Руссо бачив, з одного боку, у майновій нерівності, а з другого - у взаємній залежності людей один від одного. Ця залежність, на його погляд, була викликана розвитком розділу праці та цивілізації. Тому свою критику він скеровував проти цивілізації.

Природний стан людського суспільства - це такий стан, коли людина є, по суті, самодостатньою, коли вона не залежить від інших людей ані як виробник, ані як споживач. Таке суспільство було для Руссо ідеалом, до якого прийти в перспективі не можна, але до якого можна знову повернутися. У цьому природному стані усі були рівні, ніхто не стояв над іншими, люди не знали, що таке майно, приватна власність. Головною рисою цього природного стану була моральна незіпсованість. Там, де немає власності, не може бути й несправедливості.

Руссо шукав реалізацію свободи у суспільному договорі: "Із суспільним договором втрачає людина свою власну свободу та необмежене право на все, що її спокушає й чого вона може досягнути. Отримує вона, однак, громадську свободу та право власності на все, що вона має". Громадська свобода, яку людина отримує за допомогою суспільного договору, є, за Руссо, свободою вищого типу у порівнянні зі свободою природною, "бо спонука лише одних бажань є рабством, але слухняність щодо закону, який ми самі встановили, є свободою". Варто підкреслити, що Руссо, як й інші раціоналісти Просвітництва, свій ідеал держави розумів як реалізацію царини розуму. Значення Руссо міститься в його соціально-політичному радикалізмі. Якраз це проголошували найбільш прогресивні та радикальні течії Великої французької революції. Для Робесп'єра "Суспільний договір" Руссо став біблією. Погляди Руссо стали офіційно визнаною ідеологією якобінців. Його радикалізм імпонував всім прогресивним мислителям наступних поколінь.

Теорія "суспільної угоди" Ж.-Ж. Руссо

Природним станом людини є об'єднання людей у рівноправні спільноти

Рівноправ'я порушила приватна власність, яка розшарувала суспільство на багатих і бідних

Нерівність людей треба усунути розумно: кожна людина повинна володіти рівною часткою власності

Класичним філософом епохи Просвітництва, з іменем якого асоціюється початок цієї епохи, був Вольтер (Франсуа-Марі Аруе) (1694-1778). Був найвидатнішим мислителем французького Просвітництва. Вольтер різко критично виступав проти надбудови феодального суспільства - феодальної ідеології, інтегральним елементом якої була релігія. Чітка антиклерикальна спрямованість пронизувала всю творчість Вольтера. Однак його антирелігійна орієнтація не виливалася у заперечення релігії як такої. Вольтер відтак не був атеїстом, він вимагав лише релігійної свободи.

Філософія уявлялася йому не тільки зібранням повчань, догм, поглядів або логічно суворою системою, вона була перш за все великим знаряддям розуму у боротьбі проти нерозумного устрою суспільства. Цей момент в багатьох аспектах визначав й характер філософської думки Вольтера. Ніхто до нього - а з його сучасників лише Руссо -- не виступав у філософії так відкрито та відверто.

У філософії Вольтера значну роль відігравало питання активності суб'єкта. Підкреслювання Вольтером динамічності й активності поведінки суб'єкта значно збагатило філософію Нового часу.

Вольтер розумів людину як істоту суспільну, суспільність якої складалася в тому, що вона живе серед інших суспільних людей.

У філософських працях Вольтер виражав й одну з основних вимог того часу - рівність людей. Однак на відміну, наприклад, від Руссо він розумів рівність людей лише як рівність політичну, рівність перед законом та правом. Соціальну та майнову нерівність він вважав передумовою збереження суспільної рівноваги та нормального розвитку суспільства. Якщо Руссо у праці "Про причини нерівності" виступив проти приватної власності та вимагав її знищення, то Вольтер цю вимогу із властивою йому іронією висміяв.

Свободу людини Вольтер також розумів лише в чисто абстрактному правовому та політичному сенсі. Свобода є, за його уявленнями, перш за все свободою волі.

Людина, Ті свобода, свобода людської волі, устрій суспільства - це ті питання, які в той час обговорювалися не тільки у філософських дискусіях, але й у практичній щоденній політиці. Й Вольтер у своїх нотатках про реформу суспільства схилявся до ілюзії про "освіченого правителя". Однак в більш пізній час він від цього ідеалу відійшов.

Вся творчість Вольтера - філософська, публіцистична, художня (слід оцінити також його заслуги у сфері історіографії, зокрема, в історії культури) - була передвісником гострих соціальних конфліктів, які через декілька років після його смерті вилилися у Велику французьку буржуазну революцію.

Головні риси філософії Вольтера:

1) думка про рішучий поворот від абстрактних загальних проблем буття, що було властивим філософії Нового часу, до проблем людського життя, соціальної проблематики;

2) детеологізація суспільної свідомості (але треба підкреслити, що це не мало під собою антирелігійної спрямованості, скоріше воно було скеровано проти релігійного фанатизму);

3) досить послідовно провадилася ідея, виражена у відомих словах: "Якби Бога не було, його слід було б вигадати";

4) незважаючи на революційні "пасажі", послідовно підтримувалася ідея реформаційних, поступових перетворень феодальних порядків;

5) в протилежність Ж.-Ж. Руссо, не допускалася критика приватної власності;

6) вважалося, що на чолі держави повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії;

7) царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні закони", гарантом яких є держава;

8) раціонально побудоване суспільство - це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність індивідуального і суспільного інтересу.

Денні Дідро (1713 - 1784) був одним зі найбільш всебічно освічених французьких мислителів у період, що передував Великій французькій революції. Основні філософські погляди Дідро перекликаються із поглядами механістичних матеріалістів свого часу. Він вважав світ об'єктивним та матеріальним. Матерія ті» рух, за його поглядами, є єдино існуючою реальністю. Майже у всіх його філософських трактатах була присутня ідея про матеріальну єдність та безкінечність світу.

Найважливішим елементом матеріалізму Дідро була концепція постійного розвитку. Як й інші матеріалісти цього періоду, він відкидав усяке втручання "ззовні" у розвиток матеріального світу. В єдиний процес розвитку світу він ставив й людину.

Глибока філософська ерудиція дозволяла йому подолати деякі спрощення, які зустрічаються у працях інших механістичних матеріалістів. Д. Дідро чітко розрізняв чуттєве сприйняття та мислення. Мислення, згідно з ним, не є властивістю всієї матерії. Матерія наділена лише загальною властивістю "відчувати ".

У зв'язку із роботою над "Енциклопедією " Д. Дідро займався й методологічними питаннями, й проблематикою систематизації наук. І хоча він вихідним джерелом пізнання вважав чуття, але визнавав значення роботи розуму, тобто мислення, й підкреслював їхній взаємозв'язок. Мислення, яке відривається від фактів, легко впадає у пусті спекуляції, так як й накопичення фактів без їхньої раціональної обробки веде скоріше до хаосу, ніж до поглибленого пізнання.

У своїй класифікації наук Д. Дідро був дуже близьким до ідей Ф. Бекона. При цьому він враховував й можливості практичного використання наукового знання.

Таблиця. Порівняльна характеристика понять великих просвітників

	Монтеск'є	Руссо	Вольтер	Дідро
Відношення до Бога	Визнавав	Визнавав	Визнавав, але критикував релігійний фанатизм	Дотримувався матеріалістичних поглядів
Від. до пр.. власності	Захищав	Вважав злом	Захищав	Захищав
Відношення до революційних змін	Віддавав перевагу пост. реф.. суспільства	Не визнавав революційних змін	Віддавав перевагу пост. реф. суспільства	Не визнавав
Відношення до устрою держави	Устрій держави залежить від геог. особливостей	Заклик пов. до прир. стану людини	Потрібна просвічена конституційна монархія	Потрібна просвічена конституційна монархія

2. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії

Німецька класична філософія постала закономірним результатом попереднього розвитку філософської думки. Вона була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Охоплює порівняно недовгий період, який обмежений 80-ми роками XVIII ст., з одного боку, й 1831 р. - датою смерті Г. Гегеля - з іншого. Однак становить вершину філософського розвитку, яка на той час могла бути досягнута, а тим самим й вершину класичної філософії взагалі. Позитивні досягнення:

· У філософії І. Канта знайшло своє вираження теоретичне відображення рефлексії людської свободи та рівності в період до французької революції.

· Висувається діалектична концепція Р. Гегеля, що близька до реальності.

· Починаючи з Гердера, німецька філософія вводить історизм у дослідження суспільства й тим самим відкидає неісторичні та механістичні концепції попередньої епохи.

· Післякантівська філософія вносить серйозну критику агностицизму.

· У філософії Г. Гегеля розробляються закони не тільки об'єктивної, а й суб'єктивної діалектики.

А також німецька класична філософія внесла у філософію та науку чотири провідні принципи, які широко використовуються сучасною наукою:

· активності або діяльності - в основі всіх знань, понять та думок лежить людська активність; ми знаємо лише те й настільки, що й ніскільки увійшло на територію нашої діяльності;

· системності знання - будь-яке знання набуває свого обґрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань;

· розвитку - у світі все пов'язане з усім; цей загальний зв'язок резюмується єдиним результатом - розвитком;

· рефлексії - розвиток знань, а також й розвиток взагалі можливий лише тому, що кожен крок у процесах буття входить у єдине ціле. Тому розвиток постає поглибленням й збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток пізнання відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково - до усвідомленого повніше та ін.

Основні ідеї Еммануїла Канта. Початок німецької класичної філософії пов'язаний із діяльністю Еммануїла Канта (1724 - 1804). У філософській діяльності Канта виділяють 2 періоди.

У докритичний період своєї діяльності І. Кант розробив космогонічну гіпотезу виникнення Сонячної системи, згідно з якою наша система виникла завдяки поступовому охолодженню газової гуманності. Тут вперше поняття еволюції було поширене на космічні явища. Сьогодні ця гіпотеза носить назву: "гіпотеза Канта-Лапласа ".

Взагалі позиція І. Канта в цеп період мала матеріалістичне спрямування. Проте спроба розгортання філософських досліджень в цьому напрямі постає перед нездоланними труднощами, як тільки виникають проблеми людського буття. Філософське пізнання не могло вийти за межі досвіду.

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (поняття "критичний" пов'язане з першим словом в назві трьох основних праць цього періоду й означає - дослідження самих підвалин).

Таблиця. Періоди філософської діяльності І. Канта

Період	Напрями діяльності та основні праці	Основні проблеми
Док. (матеріалістичний)	Спроба пояснити "походження світів, виникнення небесних тіл та причини їх руху". Праця - "Загальна природна історія і теорія неба".	Яким чином на підставі роз. самих лише фізичних сил і проц.. можна пояс. сучасний стан Космосу?
Крит. ("критичний ідеалізм")	Дослідження "здібності розуму взагалі, тобто у відношенні до всіх знань, до яких він може прагнути...". Праці - "Критика чистого розуму", "Критика прак. розуму", "Критика здатності судження".	Що я зможу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватись?

Об'єднуюче значення мала праця "Критика чистого розуму", яку Кант видав у 1781 р. Вираз "критика чистого розуму" означав критику всього пізнання, до якого можна прийти апріорі, тобто за допомогою доказів.

До Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї.

Завдяки кантівському перевороту було покладено край пасивності людини.

Кант хотів прийти до визначення умов, за якими можливе дійсне пізнання, а тим самим до визначення меж дійсного пізнання (тобто до можливого виключення метафізики зі сфери дійсного пізнання).

Якщо пізнання змінює напрям й здійснюється від людини (як суб'єкта) до дійсності (об'єкта), виникає запитання: звідки людський інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов?

Кант окреслив концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання.

За Кантом, ані досвід, у якому ми маємо справу з чуттєвими предметами, ані наука (мається на увазі математика та ньютонівське природознавство) неможливі до тих пір, поки до чуттєвих даних не буде додане визначення, деяке "добавлення ", що має нечуттєвий характер, принцип якого Кант визначав як судження та чисте спостереження (часове та просторове спостереження).

Кант вважав, що "все наше пізнання починається із досвіду", тобто чуттєвого досвіду, але воно не виходить із досвіду. Пізнання, за Кантом, має два джерела: "емпіричне"; "апріорне".

Апріорна основа також має подвійний характер. До неї відносяться категорії та час і простір як апріорні форми чуттєвості, які об'єднують чуттєві дані у єдиному чуттєвому спостереженні. Головну роль при перетворенні чуттєвого досвіду у "емпіричний досвід " відіграє міркування. Кант, зрозуміло, не казав (як Декарт) про те, що ідеї є вродженими, але він казав про те, що вони "передують " чуттєвому досвіду, й, відповідно, їм надається велике значення, тому, що ці категорії зумовлюють впорядкування чуттєвих даних досвіду та регулярність їх проходження. Вони, а не основа реальності, що не пізнається, - "річ-у-собі" - приводять до того, що у досвіді нічого не відбувається "довільно" та "навмання". З'єднання чуттєвих даних у часі та просторі підпорядковане категоріям. Те, що у безпосередньому досвіді ми стикаємося з речами, які ми розуміємо як "субстанцію" із "властивостями", між якими існують причинні відношення, та те, що у науці ми виходимо ч дій "принципу збереження світової субстанції" та з дій "принципу причинності", зумовлені "апріорним" розподілом нашого досвіду.

Цей розподіл ґрунтується у категоріях та у часово-просторовому спостереженні (за Кантом, час та простір не існують реально); з їхньою допомогою думка конструює як речі, з якими ми стикаємося у безпосередньому досвіді, так й предмети наукового пізнання.

Речі, за Кантом, нам повинні бути "надані", щоб їх можна було "мислити". Категорії, за Кантом, є "синтезами" та "способами дії", яким ми несвідомо підпорядковуємо чуттєві дані. Досвід поділяється на дві частини:

"формальну ", або частину, що має апріорний характер,

на зміст, який є "емпіричним", тобто повинен бути "наданий" нам ззовні.

Відомо, що крім апріорної складової частини іншим елементом досвіду є "чуттєвий досвід", про який Кант казав, що він відповідає поняттю "річ-у-собі". Річ або "речі-у-собі" нам не відомі, ми знаємо лише її або їхній вплив на наші рецептивні (те, що сприймає) чуття.

Які попередні висновки тут можна зробити?

· Кант розрізняє "чистий розум" - абстрактне мислення і "практичний розум" - етичне вчення.

· У пізнанні ми орієнтуємося на "чистий розум". До поняття "чистого розуму" Кант відносить сферу чуттєвості (чуттєве пізнання). Він вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які нам надається реальність та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення ("апріорний синтез" та класифікація).

· Чуття дають нам матеріал неоформлений і невпорядкований в тому сенсі, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо, щоб отримати знання. Чуття лише набувають первинного порядку, якого їм надають простір та час.

· Розсудок впорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм.

· Названі форми - категорії, притаманні розсудкові за самою його природою.

· Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові. Лише через синтез категорій та матеріалу чуття перед нами постає дещо визначене в інтелектуальному, пізнавальному плані.

· Наші звички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом.

Отже, досвід - це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту.

Лише на рівні Розуму, який оформлює цілі, здійснюється "вищий синтез". "Вищий синтез" полягає в з'єднанні теоретичної сфери, що представлена розсудком, та практичної сфери, яку Кант тлумачить як морально-етичну.

До науки Розум виконує регулятивну функцію (тут панує природна причинність, яка байдужа до моральності та людини). Це Кант і називає "чистим розумом ".

Коли ж Розум намагається виявити специфіку таких людських цінностей, як, наприклад, свобода, він наштовхується на межі своєї дії.

Людські цінності виявляються для Розуму недосяжними (трансцендентними), постають як "річ-у-собі". Про неї ми нічого сказати не можемо, тільки можемо констатувати, що вона існує.

Наше знання про "річ-у-собі" - це знання не змісту, а форми речі.

Коли "чистий розум" наближається до подібних проблем, то з'являються антиномії - суперечності між двома взаємовиключними твердженнями. За Кантом, по відношенню до практики Розум виконує творчу функцію, тобто діє вільно.

Чому ж різні люди бачать предмети схожими, а не тільки відмінними?

Це якраз тому, що люди з різним досвідом діяльності, люди різного фаху в тих самих речах бачать різні предмети. Досвід - це досвід розумової діяльності. Результатом досвіду є предметний зміст нашого пізнання, побудований категоріями розсудку.

Для подальшої долі німецької філософії особливе значення мав метод антиномій Канта. Рівень роботи інтелекту - Розум - оперує ідеями, які й визначають спосіб впорядкування категорій розсудку. Ідеї не стосуються досвіду, бо виходять далеко за його межі. Тому ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом - у формі антиномій (антиномії - це єдність протилежностей). Ідея (теза) + заперечення (антитеза) = антиномія.

Наприклад, можна стверджувати, що світ скінченний, а також що він нескінченний. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді щодо цього питання. Звідси виходить, що знання будуються "згори", а не "знизу", що без дій розуму та розсудку наш пізнавальний досвід просто неможливий.

Філософія Гегеля як найвище досягнення німецької класичної філософії

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 - 1831) створив всеохоплюючу універсальну теоретичну систему реальності. У своїх працях він надав ідеям класичної філософії системно-завершеного вигляду. У 20-ті рр. XIX ст. гегелівській філософії було надано статус офіційної філософії прусського уряду.

У стислому вигляді основні філософські ідеї відображені в праці "Феноменологія духу". З 1801 р. Гегель розмірковував над діалектичною концепцією пізнання й шукав для неї світоглядні підстави. Найпростішим, хоча й містифікованим, рішенням було те, яке він розробив у поняттях "дух", "абсолютна ідея". Підґрунтям "духу " є "визначення думки", які реалізуються у речовому світі та в історії й які люди поступово усвідомлюють у законах природи, у законах суспільства, а потім у всій об'єктивно-ідеалістичній та діалектичній концепції абсолюту.

Отже, фундаментальним поняттям гегелівської системи є об'єктивно існуючий абсолютний дух (універсальна духовна субстанція світу), який живе та розвивається відповідно до об'єктивних законів діалектики. Породжуючи невпинно в самому собі протилежності (перетворюючись у своє інше), дух "відпускає" з себе протилежність, а потім "знімає" її в новій єдності тощо. На певному етапі розвитку об'єктивний дух "відпускає" з себе "своє інше" -- природу, яка, в свою чергу, породжує з себе суб'єктивний дух, котрий проходить послідовно етапи розвитку (етапи абсолютного духу).

Щодо основ буття Гегель вважав, що спочатку існує "Абсолют", який не володіє свідомістю (не усвідомлює ані себе, ані того, що він існує). Він -- абсолютно первинний. Через розвиток космосу, природи, суспільства дух самореалізує та пізнає себе. Нарешті, основою світу постає духовна субстанція - абсолютний дух, який з розвитком постає єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум.

Це означає, що абсолютний дух: усе породжує; усе охоплює; усе залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії). Якщо це так, то виходить, що абсолютний дух вибудовує реальність сам зі себе й водночас залучає все це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Якщо абсолютний дух всеохоплюючий, то він не має й не може мати ніяких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути лише внутрішніми.

Абсолютний дух за Гегелем

· всеохоплююча реальність (субстанція)

· єдиний універсальний чинник всіх форм буття (суб'єкт)

· світовий розум, єдине рефлексивне поле

Основна ідея "Феноменології духу" - дослідження механізму становлення духу. Гегель розрізняє чотири етапи його розвитку. При обґрунтуванні цих етапів він використовував психологічні терміни (чуттєва достовірність, сприйняття та розсудок, розумна свідомість та самоусвідомлення), однак ці терміни характеризують пізнавальні позиції.

Перший етап. Тут дух виражається у предметній свідомості, яка ґрунтується на чуттєвому пізнанні. (Згадаємо І. Канта). Позицією "чуттєвої достовірності" є переконання у адекватності свідомості, яке складається в тому, що свідомість фіксує чуттєвий образ предмету й нічого з нього не лишає поза розглядом. Результатом пізнання є емпіричні факти. Це пізнання далеке від істини і не становить, на думку Гегеля, цінності. Гегель долає цю позицію, „сприйняттям", яке розуміє предмет як річ із властивостями.

Другий етап. Дух перетворюється у самосвідомість і (функціонує на рівні розсудку. Позиція розсудку - це позиція, яка за чуттєвим явищем шукає "внутрішнє", тобто внутрішній характер речей. Свідомість наближується до "внутрішньої" за двома напрямками. Протиставлення сторони явища та "внутрішнього" приводить до "речі-у-собі" Канта. Порожнеча „внутрішнього", "речі-у-собі", викликана не тим, на думку Гегеля, що розум надто короткозорий - або обмежений, а тим, що до неї ми підходимо однобічно, розуміючи негативно саме явище.

Третій етап. Розумна свідомість. Тільки на рівні розуму дух як об'єкт пізнання відкривається суб'єктові - людині.

Четвертий етап. Проходить самопізнання духу, його самоусвідомлення. Розвиток світового духу Гегель називає абсолютною ідеєю.

Постає проблема визначення внутрішніх джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Оскільки рух - це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Якщо ми розглядаємо речі через протилежності, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмету, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як протиріччя - єдність та взаємовідштовхування (боротьба) протилежностей.

Тобто річ, осмислена через суперечності, постає водночас внутрішньо цілісною, проте різноманітно виявленою.

Оскільки абсолютна ідея у філософії Гегеля постає єдиною основою реальності, то вона демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії:

1) тотожності (самототожність ідей) - її зміст = логіка, "Теза",

2) відмінності-протилежності - заперечення попереднього стану (природа, тобто множинність, мінливість, еволюція), "Антитеза",

3) внутрішнього синтезу (заперечення 2-ї стадії) -- заперечення заперечення, завершення самопізнання (абсолютне знання), "Синтез".

Важливо підкреслити, що ці стадії вичерпують можливі варіанти взаємодії протилежностей:

· спочатку домінує (проявляється) одна протилежність ("теза"),

· потім її поступово перевершує (через самовиявлення) друга протилежність ("антитеза"),

· потім, накладаючись одна на одну, протилежності зливаються ("синтез").

Коли протилежності зливаються, виникає нова якість, бо виникають нові протилежності і нові межі їх взаємодії. У такому разі абсолютна ідея повністю розгортає всі свої можливі визначення, пройшовши шляхом: 1) еволюції природи, 2) людської історії, 3) пізнання.

Тому весь рух завершується абсолютним знанням.

Категорія буття в Гегеля найбільш абстрактна, невідточена. Про буття, на його думку, ми нічого не можемо сказати, лише можемо констатувати, що воно є. Розгляд категорій логіки Гегель будував за "принципом тріади", що запозичена у Фіхте. Спочатку існувало "чисте буття", про яке ми нічого не можемо сказати. Потім "чисте буття" переходить в "ніщо", аналогію поняття буддистської нірвани. Далі вони поєднуються і виникає реальне буття.

Наука про буття, з якої починається логіка Гегеля ("Наука логіки"), відображає дійсність в її безпосередній формі, тобто як ще внутрішньо нерозчленовану з точки зору тих визначень, які лежать на поверхні й тому доступні чуттєвому спостереженню. Від категорії якості ми рухаємося до категорії кількості, а звідси, нарешті, до категорій міри, які є діалектичним синтезом обох попередніх. Взагалі перша категорія, "буття ", найбільш безпосередня й бідна. Вона виражає лише те, що "дещо" є "буттям" й переходить у свою протилежність, у категорію "ніщо". Синтезом буття й ніщо виступає категорія "діяння" (реальне буття), яка вже становить вищий стан, тому що визначає дійсність з точки зору руху, який ще хоча й сприймається абстрактно.

Свою логіку Гегель розглядав як логіку розуму, а не розсудку.

Хоч Гегель і зробив внесок майже в усі сфери пізнання, гідні філософської уваги, досить очевидні недоліки його вчення:

· панлогізм, тобто панування логічних конструкцій над усім і всіляким змістом реальності;

· намагання підпорядкувати одиничне, індивідуальне шкальному;

· телеологізм, тобто розгляд історії як такої, що йде до завершення через виконання призначеної їй мети.

Антропологічний принцип філософії Фейєрбаха

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804 - 1872) був одним із кращих учнів Гегеля. У філософії постав як новатор, суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Справжня суть реальності вбачалася Фейєрбахом у природі, що виступає як "базис людини". Тому роль універсальної науки може відігравати відтепер лише антропологія.

Він виступив з гострою критикою ідеалізму. З точки зору Фейєрбаха, ідеалізм є нічим іншим, як раціоналізованою релігією, а філософія та релігія за самою їх суттю протилежні один одному. В основі релігії лежить віра у догмати, тоді як в основі філософії - знання, прагнення розкрити реальну природу речей. Тому найпершим завданням філософії Фейєрбах вважав критику релігії та викривання тих ілюзій, які складають сутність релігійної свідомості. Релігія та близька до неї за духом ідеалістична філософія виникають, на думку Фейєрбаха, із відчуження людської сутності через приписування богу тих атрибутів, які насправді належать самій людині.

Для звільнення від релігійних оман необхідно зрозуміти, що людина - не творіння бога, а частина - й притому найбільш досконала - вічної природи.

"Моє вчення або позиція може бути тому виражена у двох словах: природа та людина. Із моєї точки зору, істота, що передувала людині, істота, що була причиною або основою людини, якій вона зобов'язана своїм походженням та існуванням, є й називається не бог - містичне, невизначене, багатозначуще слово, а природа - слово та сутність ясні, чуттєві, однозначні. Сутність же, у якій природа стає особистою, свідомою, розумною істотою, є й називається в мене -- людина ".

Матеріалізм Фейєрбаха суттєво відрізнявся від матеріалізму XVIIIст., тому що не зводив усяку реальність до механічного руху й розглядав природу не як механізм, а скоріше як організм, який характеризується як антропологічний, тому що в центрі уваги Фейєрбаха було не абстрактне поняття матерії, а людина як психофізична єдність душі й тіла. Виходячи з такого розуміння людини, Фейєрбах відкидав ідеалістичне трактування, за яким людина розглядалася перш за все як духовна істота. Згідно з Фейєрбахом, тіло в його цілісності якраз й складає сутність людського "Я". Духовний початок в людині не може бути відділений від тілесного, дух та тіло - дві сторони тої реальності, яка називається організмом. Людська природа відтак тлумачилася Фейєрбахом переважно біологічно, й окремий індивід для нього -- не історично-духовне утворення, як у Гегеля, а ланка у розвитку людського роду.

Фейєрбах критикував ідеалістичне трактування пізнання й був незадоволений абстрактним мисленням, тому й він апелював до чуттєвого спостереження. Фейєрбах вважав, що чуття складають єдине джерело нашого пізнання й тільки те, що дано нам через органи чуття, має справжню реальність. За допомогою органів чуття ми пізнаємо як фізичні об'єкти, так і психічний стан інших людей. Фейєрбах не визнавав жодної понадчуттєвої реальності й відкидав можливість чисто абстрактного пізнання за допомогою розуму, вважаючи останнє винаходом ідеалістичної спекуляції. Мислить, за Фейєрбахом, не душа, не мозок, а людина.

Антропологічний принцип Фейєрбаха у теорії пізнання полягав у тому, що він по-новому інтерпретував саме поняття "об'єкт". За Фейєрбахом, поняття об'єкту спочатку формується у досвіді людського спілкування, й тому першим об'єктом для всякої людини є інша людина, "Ти". Якраз любов до іншої людини є шляхом до визнання її об'єктивного існування, а тим самим до визнання існування взагалі зовнішніх речей. Відтак він пропонував концепцію так званого "туїзму" - розуміння людини як істотно пов'язаної з іншою людиною. Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає "не монолог окремого мислителя зі самим собою; це діалог між Я та Ти".

Із внутрішніх зв'язків людей, що базуються на почутті любові, виникає альтруїстична мораль, яка, за переконанням Фейєрбаха, повинна стати на місце ілюзорного зв'язку із богом. Любов до бога, на думку філософа, є лише відчужена, хибна форма справжньої любові - любові до інших людей.

Фейєрбах дійшов висновку, що релігія:

· втілює віковічні людські мрії та ідеали;

· змальовує досконалий світ;

· виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.

Звідси висновок філософа: «Релігія постає як тотожний зі сутністю людини погляд на сутність світу та людини». Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед треба визнати за потрібні та необхідні всі прояви людини, повернутися обличчям до природи, у тому числі й передусім до природи людини.

Фейєрбах заявляв про атеїстичність своєї позиції. Але, заперечуючи бога, він не залишав його місце порожнім. На місце заперечуваного бога він ставив людину, на місце любові до бога - любов до людини.

Варто підкреслити, що для Фейєрбаха атеїзм не зводився до простого заперечення бога. Фейєрбаха не задовольняв негативний атеїзм його попередників. Атеїзм Фейєрбаха вимагає позитивного утвердження людини на противагу його релігійному, фіктивному утвердженню. Утвердження людини повинне бути не тільки реальним, а й усебічним, що охоплює всі сфери її буття. Фейєрбах вважав, що мало чого варта турбота "про ясний та здоровий стан голови й серця", якщо "шлунок не в порядку " й "основа людського існування ушкоджена". За Фейєрбахом, для того, щоб вилікувати "хвороби голови й серця", до яких він відносив й релігійну ідеологію, необхідне вирішення проблеми "шлунку".

Із посиланням на фізіологію й антропологію він висловив думку, що духовна (тобто й релігійна) емансипація людини є частиною більш широкої, у тому числі соціальної та політичної, її емансипації. Фейєрбах ставив перед собою завдання "ґрунтовного дослідження та зцілення головних та серцевих хвороб людства". Тим самим Фейєрбах обмежував свій атеїзм вузькими межами просвітництва.

На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення.

ено н Размещено на Allbest