Історична пам'ять у системі духовного світу особистості сучасного українського соціуму (соціально-філософський аналіз)

Дисертація висвітлює плідний творчий зв'язок М.Аркаса з провідними митцями та діячами культури всіх регіонів України, його широка благодійницька діяльність. Є підстави твердити, що М.Аркас вдало поєднав патріотизм, відданість традиціям українського народу й делегував свою ідею бережного ставлення до історії в усі кінці держави - не тільки південного регіону, а всієї України, та ще й Дону і Кубані.

Проаналізовано в дисертації й онтологічні функції культурно-освітніх основ півдня, її значення для формування духовності і словесності краю, особистості та населення краю. Виявлено через творчу діяльність М.Аркаса парадоксальні культурні ситуації кінця ХІХ сторіччя - проблемне поле викликів - відповідей щодо формування духовності особистості. Обґрунтовано, що син українки Софії Петрівни Богданович Микола Аркас усвідомлював себе невід'ємною складовою етносоціокультурного середовища України. Підтвердиться, що діяльність М.Аркаса сприяли духовному становленню нації, генерації української національної ідеї, здобуттю Україною незалежності, шанобливими ставленню до історичного минулого.

У розділі ІІІ "Трансформація національної ідеї як виклик духовності" розглянуто кардинальні перетворення в сучасному державотворенні як горизонти людського буття та їх взаємозв'язок з історичною пам'яттю народу; аналізується цей компонент національної свідомості з позицій соціально-філософського, соціологічного, структурно-функціонального методів. Вони пов'язані з пошуком моделі національного розвою на власному українському ґрунті й на власних традиціях та звичаях, у контексті цивілізаційних тенденцій.

Дисертант наголошує, що консолідуючим і каталізуючим духовну енергію українського народу чинником сучасного етнонаціонального розвитку держави може стати тільки національна ідея, якщо вона буде осмислена не в ідеологічній, а в етнонаціональній та загальнолюдській системі координат. Одна мова та спільна історична пам'ять є виразом, формою, свідченням національного самоусвідомлення - чуття і розуміння національної єдності, спільної долі, духовної ідентичності людей, що становлять один етнос-народ, націю. Це усвідомлення і є національна ідея.

Автор докладно характеризує концепції євразійства та євразійського націоналізму в Росії і особливо серед росіян-емігрантів за кордоном та були спрямовані на відновлення Російської імперії. Це праці М.Трубецького, К.Чхеїдзе та інших. Зокрема, М.Трубецький, попри чимало плідних культурно-історичних ідей, твердив, що українська культура може вижити лише як "індивідуалізація загальноросійської культури", тобто, як "низька" культура. Втілення в життя євразійської концепції культури мало в перспективі звести до цілковитої русифікації. Дисертант акцентує увагу на тому, що антисепаратиський напрям у тлумаченні української національної ідеї не містить евристичних можливостей пізнання й об'єктивного аналізу сутності та основних видів української національної ідеї.

У підрозділі 3.1. "Особливості структурування української національної ідеї та видова специфіка духовного світу сучасної людини" дисертант аналізує праці й концепції ідеологів українського інтегрального націоналізму Миколи Міхновського, Дмитра Донцова і показано, що радикальне "волеве" спрямування української національної ідеї та ігнорування особливостей духовного світу сучасної людини зашкодило як усвідомленню, так і реалізації задумів, відштовхнуло від радикалізму переважну частину українського соціому.

Автор досліджує духовну спадщину видатних українських філософів Т.Шевченка, М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського, С.Дністрянського, О.Бочковського, В.Липинського, М. Сціборського, П.Полтави, П.Боярського, А.Мельника, Я.Стецька, С.Бандери, Я. Горнового, погляди сучасних філософів - М.Поповича, Є.Причепія, Н.Хамітова, В.Шинкарука та ін. Показано, що за всієї різниці в оцінці історичних подій, ступеня зрілості в тлумаченні сутності феномену нації, ці мислителі сповідали національну ідею як основу побудови незалежної Держави Україна, основу формування духовності українського народу. З аналізу соціально-філософської парадигми української національної ідеї автор робить низку теоретичних висновків, що мають значення для розуміння співвідношення нації й держави у сучасному державотворчому процесі в Україні.

У підрозділі 3.2. "Духовність сучасної людини як важлива складова національної ідеї" дисертант дає сучасне тлумачення понять "нація" та "ідея", " націоналізм" і "українська національна ідея", сучасний стан суспільства, в якому особистість і нація мають виступати цілісною вартістю, а політичні цінності визначають лише спрямованість національного розвитку.

Автор дисертації дає таке широкомасштабне визначення української національної ідеї як соціально-філософська парадигма духовності: національна ідея об'єднує український народ у націю, спонукає до конкретних справ, самореалізації, об'єднанню в державу та гордості за своє історичне минуле. Вона охоплює суспільно-політичне й соціокультурне буття народу, становить її духовний стержень.

Важливою рисою української ідеї є її вкоріненість не просто в історичне минуле, але й піклування влади про історичну долі нації та її майбутнє. Українська національна ідея як соціокультурний феномен - це не ідеологія якоїсь певної групи людей, вона обіймає собою увесь народ. Це - рефлексія світогляду українського народу. Коли ж ідея як відбиття національного світогляду стає фактором політичного життя, вона набирає рис ідеології, стає ідеологією.

Таким чином, національна ідея тісно пов'язана із світоглядом сучасної людини, спільною духовно-психологічною орієнтацією, що характеризує культурно-історичне буття української нації як органічно цілої.

Автор дисертації аналізує консолідаційні можливості українського етносу і доводить, що йому притаманний універсалізм як основа утвердження духовності сучасної людини. Йдеться про консолідацію суспільства навколо базових спільностей - духовних, соціальних, моральних, які стимулювали б сам процес оздоровлення суспільства через демократичні процеси, а на основі цього й формувалася б духовна культура сучасної людини навколо національної ідеї.

У розділі ІV "Соціально-філософський аналіз сенсу життя: реальність, тенденції розвитку" обґрунтовано, що найпершою та найвищою цінністю для сучасної людини є вона сама, і в тому має глибокий сенс буття. Показано, що в реальному житті суспільства, як відомо, вирізняються такі сфери: матеріальну (охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини, науково-технічний прогрес і технологічна революція); соціально-політичну (соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві; вона охоплює такі явища та процеси, як еволюція, реформа, війна та ін.; у ній функціонують такі соціальні інститути, як держава, партії, громадські організації); духовна (ідеї, погляди, уявлення); культурно-побутова (виробництво культурних цінностей, передача їх поколінням, життя сім'ї та окремих індивідумів, побутові проблеми, освіта, виховання тощо). Означені сутності сенсу життя існують не як існуючі поряд, а як органічний сплав, як єдине ціле, що характеризується як продукт спільної (соціально-філософської) діяльності і спілкування людей в соціумі, спрямованих на реалізацію духовнотворення.

Щоденне буття є відображенням специфіки соціального стану, особливостей мікросередовища та інших факторів, які зумовлюють імовірність реальної програми індивіда, що й здатне спонукати людину до роздумів про те, в чому сенс нашої нетривалої присутності на цьому світі. Життєві плани спонукають сучасну людину до діяльності з метою подолання рамок наявного буття, оскільки під впливом сукупності факторів вона сформувала певні прагнення, виробила відповідні установки. Оскільки існування кожного індивіда конечне, він, як духовна істота, має або прийняти свою конечність, що саме по собі потребує певних вольових зусиль, або вдатися до пошуку неминущого смислу буття, який допоміг би йому цю конечність здолати.

Показано, що справжнє людське існування з повнотою переживання власного життя, з пошуками і виявами унікальної самостійності людини через боротьбу, любов, страждання, переживання в думці, творчість, радість самореалізації та діяльність в певному місці і середовищі. Сучасна людина розглядається і як форма існування життя, у якій творча потенціальність емоції не обмежується відповідно до мінливих стимулів середовища, а як свідомий творець духовних цінностей.

Далі доводиться, що сучасна людина - це не тільки свобода і вибір, але й творчість. Зазначена тріада - свобода - вибір - творчість - становить своєрідний каркас духовного світу людини, визначає основні смислоутворювальні позиції її життєвого і творчого шляху.

Обґрунтовано, що життя - найвищий сенс для себе самого, пошуки сенсу власного існування - неодмінна турбота кожної людини. Хоч як спокусливо віддатися безпосередньому плинові буття з усіма його принадами, властива будь-якій свідомій особистості "пам'ять смерті" лишається з нею, а відтак - і питання про сенс життя знову доводить його актуальність.

У підрозділі 4.1. "Поховально-поминальні традиції та обряди як засіб відродження історичної пам'яті" розглянуто роль історичної пам'яті в первісних звичаях та ритуалах, подано аналіз мнемонічних сюжетів у міфах, легендах, притчах, думах, філософсько-поетичних текстах минулих століть до сьогодення, реконструйовано поховально-поминальні традиції та обряди, таїнства і культи, пов'язані з мнемонічною символікою.

В архаїчному ритуалі, міфопоетичній свідомості й античних філософських школах знайшла втілення ідея історичної пам'яті, яку можна описати за допомогою моделі відходу і повернення у вічному круговороті буття. Відхід у забуття і повернення до історичної пам'яті створюють кільце, у якому початки і кінці збігаються. Це вічне обертання безпочаткового і нескінченного космосу у спробі доторкнутися до сакрального часу першотворення, вихрового крутіння думки, у якому забувається те, що пам'яталося, і пригадується забуте в поперемінному віддаленні і наближенні до вічно сущої першооснови.

Віддати шану минулому, означає принести жертвоприношення історичній пам'яті, засвідчити факт незабуття минулого через ритуал як засіб взаємозв'язку сучасного та минулого. Мнемонічний зміст овірування - нагадування богам про існування людей, їхні традиції та вірування й данина пам'яті Всевишньому. Встановлення і підтримка зв'язку з відсутнім у цьому світі через поховально-поминальні традиції та обряди - первісне значення сакральної історичної пам'яті.

Історична пам'ять - символічне повторення минулого, його повернення, відтворення в сьогодні, " уявне створення знову" того, що вже відійшло. Шляхом періодичного повторення того, що відбувалося в різні часи, до повернення миті першотворення завдяки традиціям та обрядам люди покликані перебороти час, возз'єднати світ нинішній і споконвічний.

Показано, що в традиціях, обрядах зцілення, гадання, посвячень і "другого народження" - мнемонічний парадокс утворений збігом символічного умирання - забування і відродження - пригадування в новому статусі. Сценарій відходу в потойбічне існування й повернення до історичної пам'яті перетворює свідомість особистості через таїнство поховально - поминального ритуалу у своєрідну форму першооснов буття суспільства.

У підрозділі 4.2. "Проблеми життя, смерті та безсмертя: каталогізація поховань як засіб збереження історичної пам'яті" з'ясовано, що усвідомлення конечності індивідуального існування - важливий крок особистості на шляху до вищих ціннісних смислів, без цього не може бути ні розуміння, ні духовності, ні справжнього людського буття. Зв'язок історичної пам'яті та сакральних місць і подій довкола них обумовлюють відновлення та формування у свідомості індивіда поваги до минулого. Неспроста нині стають популярними "місця пам'яті": Бабин яр і Байковий некрополь у Києві та Личаківський некрополь у Львові, стіна плачу у Єрусалимі та меморіал Е.Преслі в Мемфісі.

Досвід свідчить, що смерть, зрештою, може бути сама егоїстичною, як життя, не сповнене духовним змістом. Обґрунтовано, що ситуація зустрічі із смертю може каталізувати смисложиттєвий пошук особи, а може й засвідчити її остаточне духовне банкрутство, або возвеличити для нащадків за служіння суспільству.

Неповторність внутрішнього світу індивідуума дозволяє йому вийти за межі ситуації смерті - частково або в усій екзистенційній повноті. І тоді реалізується безсмертя особистості як самотворення та співтворення - ідея, що окреслює можливість існування її в пам'яті нащадків. Досліджено, що на основі стихійно-родового, духовно-творчого та духовно-містичного й формується парадигма безсмертя як умова формування історичної пам'яті. Між ними виникає суперечність, що може переходити в антагонізм, коли протилежні погляди кваліфікуються як хибні та морально негативні.

Обґрунтовано необхідність каталогізації історичних поховань як складової формування загальної картини про видатні особистості, їх внесок у формування духовності суспільства.

У розділі V "Діяльність державних і світських установ та громадських об'єднань по збереженню історичної пам'яті у духовних обріях поколінь українського народу" дисертантом досліджується досвід розбудови Української незалежної держави, який показує, що одним із найважливіших чинників формування духовності та національної самосвідомості є виховання у громадян шанобливого ставлення до історичних та культурних пам'яток.

Дослідженню цього питання безпосередньо в контексті України присвячені розробки І.Абрамова, О.Береговського, С.Воронова, Р.Гуцуляка, С.Скляра, С.Іванова, Є.Ковальчука, А.Мартиненка та інших. Але потребує певного оновлення й доповнення загальний теоретичний погляд на дослідження і правову відповідальність за порушення законодавства про охорону історичної спадщини.

Активізація процесу охорони пам'яток історії й культури обумовлена сьогодні зростанням і збільшенням факторів (більшою мірою антропогенного характеру: актів вандалізму, грабіжницьких розкопок, деяких видів туризму, наслідків діяльності підприємств, непрофесійних реставраційних робіт тощо), які погіршують стан історичних пам'яток, або й зовсім знищують їх. Створення відповідного законодавства щодо охорони пам'яток історії і культури й опрацювання заходів дієвого застосування цього законодавства - належна реакція держави на зазначені негативні процеси.

Нагальною проблемою пам'яткоохоронної справи України є розробка довгострокової комплексної програми збереження пам'яток історії і культури з визначенням пріоритетних напрямів, джерел фінансування, використання зарубіжного досвіду. Розробка і здійснення такої програми - гарантія збереження історико-культурної спадщини, повернення Україні її історичної пам'яті.

Державна нестабільність, політичні колізії змушують особистість дедалі частіше звертатися до минулого, шукати там відповіді на проблеми сьогодення. Наприклад, чимало людей нині намагається дізнатися більше про історію тих груп, з якими вони персонально ідентифікуються; виникає зацікавленість походженням роду та ін.

Рекомендовано шляхи відродження історичної пам'яті, конкретні механізми, які впливають на формування духовності.

Висновки

У висновках викладено найважливіші наукові і теоретичні результати проведеного дослідження, яке підтвердило теоретичні гіпотези, дозволило досягти загальної мети і розв'язання конкретних завдань, поставлених перед роботою; засвідчило доцільність вибору понятійного апарату й ефективність застосування покладених в основу наукової праці методологічних принципів.

Обґрунтовано дисертантом і евристичну плідність впровадженої концептуалізації. Аналіз взаємовпливів історичної пам'яті соціальної спільноти як складової духовного світу сучасної людини має самостійну цінність, оскільки допомагає піднятися до певних узагальнень, придатних для розуміння загальної сутності феномену сучасної нації, механізму її формування та розвитку.

Нагальне питання сьогодення - осмислення українським народом свого історичного шляху, пройденого з найдавніших часів. Звернення до історичного досвіду, історичної пам'яті сприяє усвідомленню своєрідності, культурно-побутових відмінностей етнічних груп українців і подальшій консолідації нації. Йдеться саме про консолідацію суспільства навколо базових спільностей - духовних, соціальних, моральних, дотримання принципів толерантності, які б стимулювали оздоровлення суспільства через демократичні процеси, а на основі цього й формувалася духовна культура українського народу навколо національної ідеї.

У дослідженні відзначено, що для вивчення таких складних феноменів як "історична пам'ять" і "духовний світ сучасної людини" необхідна інтеграція багатьох галузей знання, таких як соціальна філософія, філософія історії, історія, історія релігії, культурологія. У їх суті - ідея пам'ятання, без якої не могла виникнути і не може існувати будь - яка культура. Глобальні повороти в розвитку людства (перехід від усної культури до письмової, від рукописної книги до друкованої, від культури книги до інформаційного суспільства) викликані зміною ставлення сучасної людини до історичної пам'яті, радикальною зміною способів збереження і передачі знання.

Дослідження дозволяє також зробити висновок, що обрана методологія адекватна поставленій науковій проблемі. Серед принципів комплексної дослідницької методології історичні моделі й прототипи відбиваються в свідомості людини, а сучасність усвідомлює себе через історію. За допомогою екстраполяції проблем сучасності в історичну площину в дисертації розроблено концепцію взаємозалежних типів історичної пам'яті: колективної, історичної, сакральної, які немислимі одна без одної й утворюють єдину констеляцію, де механізми сакралізації та каталогізації взаємопов'язані: не забуття історичного є пригадування сакрального джерела, а не забуття сакрального є повернення в історію. З цього погляду вихід із кризового стану сучасної культури багато в чому пов'язаний з необхідністю метаморфози збереження і передачі історичної пам'яті й набуває не стільки мнемонічного, скільки онтологічного та етико-релігійного аспектів подолання порога пам'яті - звертання свідомості до історичної пам'яті та ресакралізації основ і цінностей буття.

Результати дослідження суттєво трансформують уявлення про історичну пам'ять як складову духовного світу сучасної людини, як складалися у досвіді її смислове, тематичне і проблемне поля на нових теоретико-методологічних засадах, що відповідають сучасним дискурсивним контекстам.

Основні теоретичні висновки й положення дисертації мають методологічне значення для соціально-філософської та педагогічної рефлексії, для відродження історичної пам'яті та формування духовності людини щодо вироблення конкретних програм та проектів, спрямованих на розвиток духовних основ української спільноти, її консолідації.

Визначено перспективні напрямки подальшого дослідження феномену історичної пам'яті в системі духовного світу сучасної людини.

Тільки комплексне вивчення досліджуваної проблеми на стику філософії, культурології, релігієзнавства, історії, соціальної психології, теорії пізнання могли б дати підстави для визначення всієї повноти феномену "історична пам'ять і духовний світ сучасної людини" з поглядом у минуле, оцінкою сучасного і прогнозами, зверненими в майбутнє.

Впровадження основних результатів дисертаційного дослідження в життя сприятиме процесові відродження історичної пам'яті та формування духовності українського народу, зокрема, й сучасної людини.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

Монографії:

1. Жадько В.О. "Історична пам'ять в розвитку духовності особистості (соціально-філософський аспект). Монографія. -К.: Ніка - Принт, 2006.-480 с.

Статті у наукових періодичних фахових виданнях:

1. Жадько В.О. Журналістика як активний засіб формування історичної пам'яті та духовності особистості вчителя // Вища освіта України. - 2006. - № 2 (20)`. - С. 73-77.

2. Жадько В.О. Збереження культурної спадщини як форма відродження історичної пам'яті українського соціуму // Нова парадигма: Журнал наукових праць. - К.: Вид-во НПУ ім. М.Драгоманова, 2007. - Вип.64 -С. 64-71.

3. Жадько В.О. Історична пам'ять в системі суспільної свідомості (соціально-філософський аспект) // Філософські проблеми гуманітарних наук. - 2006. - №10-11. - С. 169-173.

4. Жадько В.О. Історична пам'ять як функція національної ідеї та духовності: проблема взаємозв'язку // Нова парадигма: Журнал наукових праць. - К.: Вид-во НПУ ім. М.Драгоманова, 2007. - Вип.65. - С. 69-76.

5. Жадько В.О. Концепція творчості як складової історичної пам'яті у філософсько-історичній спадщині науковця та публіциста Михайла Драгоманова // Другі міжнародні Драгоманівські читання: Матеріали до 165-річчя з дня народження Михайла Драгоманова. - К.: НПУ ім. М. Драгоманова, 2006. - Вип. 1. - С. 74-85.

6. Жадько В.О. Кримінально-правова відповідальність за порушення законодавства про охорону історичних пам'яток як основи духовності суспільства та особистості // Нова парадигма: Журнал наукових праць. - К.: Вид-во НПУ ім. М.Драгоманова, 2006. - Вип. 54. - С. 78-87.

7. Жадько В.О. Микола Аркас як фундатор відродження історичної пам'яті та духовності півдня України // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.Г.Воронкова. - Запоріжжя: Вид-во ЗДІА. - 2007. - Вип.30. - С. 5-14

8. Жадько В.О. Народознавчі мотиви у творчості Миколи Аркаса // Вісник Київського ун-ту. Серія: Журналістика. - К., 1996. - Вип.3.

9. Жадько В.О. Національна ідея як соціально-філософська парадигма духовності // Нова парадигма: Журнал наукових праць. - К.: Вид-во НПУ ім. М.Драгоманова, 2006. - Вип. 54. - С. 66-76.

10. Жадько В.О. Осмислення феномена пам'яті як складової духовності особистості (історико-філософський аспект) // Науковий часопис НПУ імені М.П.Драгоманова.- К.: Вид-во НПУ імені М.Драгоманова, 2005. - Випуск 6 (19). - С. 84-90.

11. Жадько В.О. Педагогічна проектна діяльність як основа відродження історичної пам`яті молоді // Проектна діяльність у ліцеї: компетентнісний потенціал, теорія і практика: Науково-практичний збірник / За ред. С.М.Шевцової, І.Г. Єрмакова. - К.: Департамент, 2006. - С. 21-31.

12. Жадько В.О. Проблема відродження духовності на сторінках військової періодики України // Засоби масової інформації і становлення національної армії України: Збірник наукових праць. - К., 1994. - С.93-97.

13. Жадько В.О. Проблеми відродження духовності України і журналістика // Журналістика. Преса. Телебачення. Радіо: Республіканський міжвідомчий науковий збірник. - К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 1993. - Вип. № 25. - С.10-19.

14. Жадько В.О. Проектна педагогіка як засіб формування світоглядної культури та історичної пам'яті вчителя // Нова парадигма: Журнал наукових праць. - К.: Вид-во НПУ ім. М.Драгоманова, 2006. - Вип.59. - С. 46-56.

15. Жадько В.О. Словесність південного Прибужжя як складова духовності України // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки ДДПУ. - Дрогобич: Вид-во "Вимір". - 2006. - Вип.17. - С. 34-43.

16. Жадько В.О. Соціально-філософська педагогічна діяльність як основа вираження історичної пам'яті особистості // Нова парадигма: Журнал наукових праць.- К.: Вид-во НПУ ім. М.Драгоманова, 2007. - Вип.62. - С.68-77.

17. Жадько В.О. Феномен історичної пам'яті в контексті творчої діяльності особистості // Вища освіта України. - 2006. - №4 (23)`. - С. 29-33.

18. Жадько В.О. Філософське осмислення світу в українській журналістиці ХІХ - початку ХХ століття // Вісник Київського ун-ту. Серія: Журналістика. - К., 1997. - Вип.4.

19. Жадько В.О. Формування історичної пам'яті майбутнього спеціаліста в процесі навчання та краєзнавчо-пошукової діяльності (соціально-філософський аспект): проблеми і перспективи // Практична філософія. - 2006. - №1. - С. 70-75.

20. Жадько В.О. Формування міжнародно-правової позиції України щодо європейських стандартів свободи слова та охорони культурних цінностей // Вісник Київського університету. Міжнародні відносини. - К: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 1997. - Вип. 6. - С. 227-235.

Размещено на Allbest.ru