Переміна парадигми інтерпретації історії в українській філософії XIX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Переміна парадигми інтерпретації історії в українській філософії XIX ст.

Шакун Наталія Валеріївна

1. Загальна характеристика роботи

філософський парадигма український історія

Актуальність теми дисертації визначається кількома чинниками. Основним і, на наш погляд, найсуттєвішим є своєрідна філософсько-методологічна криза історії в Україні, котра втратила однобічну державоцентричну орієнтацію, що панувала до розпаду СРСР (відповідно - в УРСР). Розпад СРСР поставив під сумнів надійність того розуміння історії в цілому й історії українського народу, зокрема, що спиралася на марксистсько-ленінську філософію.

Іншим чинником, що актуалізує тему дисертаційного дослідження, є потреба історико-філософського осмислення феномена історії в системі українознавства. Адже світоглядні аспекти тлумачення історії в Україні, по суті, систематично не вивчались. Належним чином не досліджена філософсько-методологічна основа суспільствознавчих (історичних) праць, наприклад, В. Антоновича, М. Драгоманова, С. Єфремова, П. Куліша, М. Максимовича та інших провідних українських мислителів, котрі діяли починаючи від середини XIX ст. і закінчуючи серединою XX ст. (В. Винниченко).

Актуальність дисертації полягає також і в тому, щоб з'ясувати особливості філософської інтерпретації історії саме в період від середини ХІХ ст. до перших десятиліть ХХ ст., коли в Україні настає нове розуміння національних потреб та перспектив. Це розуміння пов'язувалося з усвідомленням українською інтелігенцією необхідності пошуку нових суспільних теоретико-методологічних стратегій, оскільки переважно із другої половини ХІХ ст., з відміною в Російській імперії кріпацтва, П. Куліш, М. Костомаров та інші провідні мислителі визнали, що в цілому завдання, які ставилися в 40-і роки ХІХ ст. перед Кирило-Мефодіївським товариством, вичерпані. Тобто, головне, проти чого виступали кирило-мефодіївці - кріпацтво, було скасоване. Актуальною стала проблема єдності українського народу розділеного між Російською та Австро-Угорською імперіями. Це вимагало радикального філософського переосмислення статусу України на світовій арені та історії українського народу.

Однак попередні тлумачення історії, тобто до середини ХІХ ст., були в цілому лінеарними (лінійно-механістичними) і обмежувалися переважно систематизацією згадок про минувшину. В новій суспільній ситуації просте механічне нагромадження подібних згадок вже не могло задовольняти передові українські сили. Крім цього, західноєвропейська філософська думка на той час (І. Кант, Й. Гердер, Г. Гегель та ін.) вже внесла значні корективи в тлумачення історії, пов'язані із питаннями геополітики, специфіки національних культур, їх взаємодії тощо. Все це почали брати до уваги й українські мислителі з другої половини ХІХ ст., формуючи нове філософське розуміння національної історії та її тенденцій.

Проте якраз переміна світоглядної ситуації, яка відбувається в другій половині ХІХ ст., коли вносяться корективи у філософське тлумачення історії в Україні, на сьогодні залишається мало вивченою історико-філософською думкою.

Отже, актуальність дисертації зумовлена як суспільно-політичними, так і науково-методологічними чинниками, зокрема, потребою дослідити зрушення у філософському розумінні історії, які відбуваються в Україні з другої половини ХІХ ст. та залишаються на сьогоднішній день майже не дослідженими.

Водночас початки філософського переосмислення парадигм історичних досліджень і виявлення особливостей історичного пізнання в Україні другої половини ХІХ ст. містяться вже в працях В. Антоновича, Д. Багалія, М. Драгоманова, С. Єфремова, П. Куліша, І. Пулюя, М. Туган-Барановського, П. Юркевича та ін.

В сучасній вітчизняній історико-філософській традиції до аналізу переходу від класичних (лінеарних) до посткласичних (плюралістичних) форм тлумачення пізнання, в тому числі історії, що припадає на добу Модерну, в різній мірі підійшли такі вчені як В. Андрущенко, А. Бичко, І. Бичко, І. Бойченко, П. Гнатенко, Г. Горак, В. Горський, М. Кашуба, П. Кононенко, О. Корх, В. Литвинов, В. Лісовий, В. Лук'янець, М. Михальченко, В. Нічик, Г. Носова, І. Огородник, В. Окороков, В. Панфілов, М. Попович, В. Пронякін, О. Соболь, Я. Стратій, В. Табачковський, М. Ткачук, О. Токовенко, В. Шевченко, В. Ярошовець, Т. Ящук та ін.

В західноєвропейській історико-філософській думці окремі аспекти переміни філософського тлумачення історії в ХІХ ст. розглядаються в роботах Т. Адорно, І. Берліна, Ж. Бодрійяра, І. Валлерстайна, Ю. Габермаса, Ж. Дельоза, Ж. Дерріди, П. Козловськи, Р. Колінґвуда, Ю. Крістєвої, Т. Куна, Ж.-Ф. Льотара, К. Поппера, Г. Ріккерта, Ж.-Ф. Тоффлера, М. Фуко, Ф. Фукуями, К. Ясперса тощо.

Таким чином, розробка даної історико-філософської теми стає можливою, бо сучасна філософська думка нагромадила значний обсяг інтерпретацій історії. У цьому випадку, очевидна актуальність питання про перехід від лінеарно-механістичного до поліцентрично-плюралістичного розуміння історії в українській філософії ХІХ ст., дослідження якого сприятиме всебічному осягненню історико-філософського процесу в Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана як складова частина плану наукових досліджень Чернігівського державного інституту економіки і управління за темою: „Історія, філософія і освіта Лівобережної України” (державний реєстраційний № 0105U001870).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є аналіз переміни парадигми інтерпретації історії в українській філософії ХІХ ст.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

- проаналізувати розбіжності тлумачення поняття „історія” в українській філософській думці;

- з'ясувати загальну (лінеарну) парадигму філософського осмислення історії в Україні до другої половини ХІХ ст.;

- встановити початки диференціації лінеарних інтерпретацій історії в українській філософській думці ХІ - XVIII ст.;

- дослідити суперечливість лінійно-хронологічного розуміння історії в українській філософській думці першої половини ХІХ ст.;

- уточнити початок переходу в Україні від лінійно-механічної до поліцентрично-плюралістичної парадигми розуміння історії;

- виявити специфіку сприйняття поліцентрично-плюралістичного розуміння історії в українській філософській думці на рубежі ХІХ - ХХ століть.

Об'єктом дослідження є історико-філософський процес в Україні ХІ - початку ХХ ст.

Предметом дослідження є аналіз зміни в ХІХ ст. лінеарної (лінійно-механістичної) парадигми розуміння історії в українській філософії на плюралістично-багатофакторну.

Методи і методологія дослідження. Методологічною основою дисертації слугували, передусім, загальновизнані в українській філософії принципи. Це автохтонність, етно- та антропоцентризм, „поступ”, антеїзм, екзистенційність, кордоцентризм, плюралізм тощо. Одночасно бралися до уваги методологічні тенденції, пов'язані із синергізмом дисипативних систем, деконструктивізмом, із співвідношенням між „старою” (нормальною”) та „новою” (революційною) стадіями науки (Т.Кун), постструктуралізмом, метанаративізмом, різомою, котрі вироблені західноєвропейською філософією (постмодернізмом) і використовуються нині в Україні як важливий методологічний чинник історико-філософських досліджень.

В методичному плані використовуються методи, властиві історико-філософському дослідженню. Для систематизації, класифікації та порівняння результатів вивчення теми дисертації застосовувалися, зокрема, понятійно-системний та компаративістичний методи. З'ясуванню й урахуванню множинності інтерпретацій історії сприяло також використання критичного (аналітичного) та діалогічного (діалектичного) методів, які у поєднанні з риторико-філологічним та логіко-раціональним підходами дозволяють дослідити перехід від класичного лінійно-механічного до посткласичного поліцентрично-плюралістичного розуміння історії в українській філософії ХІХ ст.

Наукова новизна одержаних результатів визначається вибором теми, яка ще належно не вивчена в історії української філософії, характером мети та вирішенням конкретно-дослідницьких завдань дисертаційного дослідження.

В процесі дослідження отримані такі результати, які мають наукову новизну і виносяться на захист:

- Проаналізовані розбіжності тлумачення поняття „історія” в системі української філософії. Встановлено, що в методологічному плані доцільно послуговуватись трактуванням історії, притаманним українській філософській думці ХІ - початку ХХ ст. - як сукупності оповідей про різні аспекти суспільного життя, що керуються певною філософсько-світоглядною стратегією.

- З'ясовано, що парадигмальний перехід у філософському розумінні історії, який відбувся у ХІХ ст., був продовженням та оновленням тенденцій загального (лінеарного) розуміння історії, започаткованого в добу Київської Русі, часи Ренесансу та Реформації й поширеного до другої половини ХІХ ст.

- Встановлено, що початки диференціації лінеарної парадигми інтерпретації історії, які припадають головним чином на ХVІІІ ст., пов'язані з відступом від релігійного тлумачення історії й розробкою „філологічної версії історії”, в якій акцентувалась символіко-смислова-значущість подій.

- Досліджені основні суперечності лінеарного розуміння історії в українській філософії першої половини ХІХ ст. та виокремлені утруднення, що поставали перед вітчизняними дослідниками внаслідок спроб їх науково-теоретичного розв'язку. З'ясовано, що особливо гострим для українських вчених в середині ХІХ ст. виявилось питання: чи історія належить до філософських наук, чи вона являється різновидом художньо-документальної літератури.

- Обґрунтовано, що від середини ХІХ ст. переміна класичної парадигми розуміння історії в українській філософії на посткласичну пов'язана з урахуванням українськими філософами реального плюралізму світоглядно-філософських інтерпретацій історії. Показано, що суттєву роль в розумінні переміни філософських поглядів на історію в Україні відіграли початки синергетичного аналізу, який намітився у працях П.Куліша.

- Виявлено, що труднощі у сприйнятті нових поглядів на історію в Україні на рубежі ХІХ - ХХ ст. методологічно були зумовлені переходом творчо мислячих дослідників від притаманного класичній філософії лінійно-механістичного тлумачення історії, згідно з яким історія є нібито нагромадження подій, до поліцентрично-плюралістичного розуміння історії як багатомірної оповіді, спертої на філософсько-теоретичне підґрунтя.

Теоретичне значення дисертації полягає у вирішенні конкретних наукових питань. Тобто в обґрунтуванні методологічних основ історико-філософського аналізу парадигмальних змін в розумінні історії українськими мислителями другої половини ХІХ ст., у встановленні початку переходу від лінеарно-механічного до поліцентрично-плюралістичного тлумачення історії, виявленні специфіки суперечливого сприйняття поліцентрично-плюралістичного розуміння історії в українській філософській думці на рубежі ХІХ - ХХ ст.

Одержані результати дають можливість не лише критично підійти до новітнього осмислення історичного поступу, але належно оцінити філософські спроби нелінійного тлумачення історії українськими мислителями ХІХ ст., перегляду ними статусу історії як науки. Ідеї дисертації можуть бути використані у подальших розробках методології історичного пізнання, дослідженні парадигмальних змін в історії української філософії.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання для подальшого дослідження історико-філософської думки України, в розробці теоретико-методологічних питань історії України та у навчально-виховній роботі.

Апробація результатів дисертації здійснювалася шляхом їх обговорення на кафедрі гуманітарних дисциплін Чернігівського державного інституту економіки і управління. Основні положення, ідеї та висновки дисертації були апробовані на наукових конференціях в Чернігівському державному інституті економіки і управління у 2004-2006 роках і на таких міжнародних, всеукраїнських та міжвідомчих науково-практичних конференціях: „Вища освіта України і постнекласична наука: можливості синергетичного наближення” (Київ, 2002 р.), Міжнародні синергетичні читання пам'яті І. Пригожина (Київ, 2003 р.), „Філософія освіти К. Ушинського і сучасність” (Чернігів, 2004 р.), „Філософія І. Канта і сучасність” (Дніпропетровськ, 2004 р.), Перша щорічна науково-практична конференція молодих вчених, дослідників українознавства „Минуле, сучасне й майбутнє українознавства” (Київ, 2004 р.), ХІІІ міжнародна конференція „Соціально-економічні, політичні та етнонаціональні чинники буття народу в системі українознавства” (Київ, 2004 р.), „Чернігово-Сіверщина у Всеукраїнському історико-культурному вимірі” (Чернігів, 2005 р.). Матеріали дослідження були впроваджені в Чернігівському державному інституті економіки і управління при викладанні таких навчальних курсів: „Філософсько-методологічні основи соціальної роботи”, „Філософські основи управління організаціями” та „Історія цивілізацій”.

Особистий внесок дисертантки в розробку теми дисертації полягає в тому, що вона самостійно дослідила початок переміни парадигми тлумачення історії в українській філософії в межах культурної доби Модерну, зокрема, - перехід від класичного до посткласичного розуміння, що відбувся в другій половині ХІХ ст.

Публікації. Основні положення, ідеї і висновки дисертаційної роботи оприлюднені у 8 (восьми) авторських публікаціях (з них 5 - у фахових виданнях згідно списку ВАК України).

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (353 найменування). Основний зміст роботи викладений на 159 сторінках.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми, характеризується ступінь її наукової розробки, формулюються мета, завдання, об'єкт і предмет дослідження, визначається його методологічна основа і наукова новизна, показується теоретичне і практичне значення роботи, наведені дані про апробацію результатів дослідження.

В першому розділі „Джерела і методико-методологічна основа дисертації”, що складається з двох підрозділів, досліджуються особливості тлумачення поняття „історія” в системі української філософії, аналізується джерельна база дисертаційного дослідження, з'ясовується стан дослідження теми та методико-методологічна основа її виконання.

Підрозділ 1.1 - „Джерела і стан розробки теми дисертації в науковій літературі” - містить три пункти, в яких уточнюється зміст поняття „історія” в сучасній філософській думці, виокремлюється й аналізується коло творів, які виступають джерельно-фактологічною базою дослідження та визначається стан дослідження теми дисертації.

Пункт 1.1.1 - „Попереднє визначення поняття „історія” - показує, що суперечливість дефініцій даного поняття іноді навіть ставить під сумнів існування історії як наукової дисципліни, особливо у світлі постмодерністських ідей. Акцентуючи проблемність філософської інтерпретації історії, звертається увага на те, що історія значною мірою розуміється у вітчизняній науковій літературі у не властивому їй контексті. Урахування різночитань, пов'язаних із вжитком поняття „історія” та специфіки його поширення в науково-педагогічних колах України, дозволяє висновувати, що в методологічному плані доцільно послуговуватись трактуванням історії, здавна притаманним українській філософській думці - як сукупності різнозмістовних оповідей про події людського життя, що керуються певними світоглядно-філософськими орієнтаціями.

В пункті 1.1.2 - „Джерельна база дослідження” - виокремлені чотири групи творів, які містять аспекти філософського осмислення історії та виступають джерельно-фактологічною базою дисертації. Перша група, котра вважається засадничою, - це роботи давньоруських авторів часів Київської Русі, аналіз яких сприяє з'ясуванню тих особливостей, що у логіко-структурному плані притаманні найбільш раннім оповідям (історіям) про події людського буття. До другої групи включені твори вітчизняних мислителів доби Ренесансу та Реформації, які дають уявлення про початки історії як навчальної дисципліни в системі тогочасної освіти, поширення історичного знання та здійснення спроб його філософського осмислення. Третя група - це твори українських авторів XVII - першої половини XIX ст., що мають спільне філософсько-методологічне підґрунтя і репрезентують класичну (лінеарно-механічну) парадигму тлумачення історії доби Модерну. Четверту групу джерел становлять ті твори українських вчених XIX - перших десятиліть XX ст., які демонструють формування нової парадигми інтерпретації історії, спрямованої на переосмислення історії до певної міри в контексті методології пізнання нелінійних перетворень.

Крім фундаментальних, виділені також допоміжні джерела дисертаційного дослідження. До них віднесені роботи загальнометодологічного характеру вітчизняних та зарубіжних вчених, в яких розглядались проблеми історичного пізнання. Це праці вітчизняних дослідників (І.Колесник, А.Почапського, Н.Яковенко та ін.), які, з одного боку, репрезентують філософську рефлексію над творами, що становлять фундаментальну базу нашого дослідження, а з іншого - самі є джерелами до пізнання означеної проблеми.

Допоміжними джерелами дисертації є також твори західноєвропейських філософів, без урахування яких не можливий аналіз переміни парадигми інтерпретації історії в українській філософії. До них належать роботи мислителів класичної доби Модерну (Д. Віко, Г. Гегеля, Г. Гердера, І. Канта, Ж. Кондорсе, Ж. Ламетрі та ін.), а також праці, в яких здійснюється перегляд класичної парадигми тлумачення історії (В. Дільтей, Ф. Ніцше, К. Поппер, А. Шопенгауер, К. Ясперс та ін.).

Праці дослідників радянської доби (М. Барга, А. Гулиги, І. Ковальченка, Б. Могильницького, О. Москаленка, В. Салова, А. Санцевича та ін.), присвячені розгляду важливих аспектів методології історії, теж віднесені до допоміжних джерел дисертаційного дослідження.

В пункті 1.1.3 - „Стан дослідження теми дисертації” - аналізується стан дослідження теми дисертації в науковій літературі, внаслідок чого робиться висновок про те, що питання про відмінність „старої історії” та „нової історії” гостро постає з середини ХІХ ст. у роботах П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка та ін. До осмислення повороту у тлумаченні історії (переміни класичної однолінійної моделі тлумачення історії на посткласичну) в українській філософії ХІХ століття наближаються такі сучасні вітчизняні дослідники, як В. Нічик, М. Ткачук, І. Бойченко, Т. Ящук та ін.

Водночас вивчення загального стану дослідження теми дисертації в науковій літературі дає підстави твердити, що ця тема поки що спеціально не розроблялася. Разом з тим автор прагне максимально повно урахувати, що у вітчизняній та зарубіжній історико-філософській літературі існує ряд підходів, що відрізняють те розуміння історії, яке було поширене серед філософів до середини ХІХ ст., і те розуміння, що з'являється серед філософів з другої половини ХІХ ст. Цей факт слугує тим аргументом, який дозволяє ставити та досліджувати питання про переміну парадигми розуміння історії в українській філософії ХІХ ст.

Підрозділ 1.2 „Методико-методологічна основа дисертації” висвітлює методолого-методичні питання роботи з джерельним матеріалом. Вихідні методологічні орієнтації дисертації традиційні для української філософії і зводяться до принципів автохтонності, етно- та антропоцентризму, „поступу”, антеїзму, екзистенційності, кордоцентризму, плюралізму тощо.

Одночасно підкреслюється, що в методологічному плані ураховуються цінні теоретико-методологічні результати, що містяться в роботах таких сучасних вітчизняних істориків філософії, як А. Бичко, І. Бичко, П. Гнатенко, Г. Горак, В. Горський, М. Кашуба, В. Литвинов, В. Нічик, І. Огородник, В. Окороков, М. Попович, В. Пронякін, Я. Стратій, В. Табачковський, В. Шевченко, В. Ярошовець. Дослідження цих вчених глибоко та всебічно аналізують такі аспекти історико-філософського дослідження, якими є: соціокультурна та політична зумовленість інтерпретації історичного пізнання; характерні ознаки класичної (лінійно-хронологічної) та посткласичної (плюралістичної) інтерпретації історії; специфіка розуміння історії як дисипативно-синергетичного процесу; відмінності модерністських та постмодерністських інтерпретацій історії тощо.

Вказані методологічні підходи до джерел корелювалися із такими методиками сучасного історико-філософського дослідження, як компаративістична, понятійно-системна, критична (аналітична) та діалогічна (діалектична).

Важливу методологічну роль в дисертації відіграє сучасна періодизація філософії та історії (Передмодерн, Модерн, Постмодерн), що використовується у працях І. Бойченка, В. Лук'янця, О. Соболь, Т. Ящук та інших сучасних українських філософів. Ураховується, що нині в історико-філософських інтерпретаціях зміна світоглядної парадигми методологічно будується як протиставлення „нормального” (за визначенням Т. Куна) та „новітнього” підходів до світобуття та історії.

У другому розділі ”Загальна парадигма розуміння історії в українській філософській думці до ХІХ ст.”, який містить три підрозділи, досліджуються тенденції розуміння історії як „нормального” процесу у трьох часових відрізках: перший - ХІ - ХV ст.; другий - ХVІ - ХVІІ ст.; третій - ХVІІІ ст. Це сприяє, на думку авторки, виокремленню певного комплексу загальних тенденцій, які увійшли в структуру класичного розуміння історії в українській філософії.

В підрозділі 2.1 „Лінеарність в тлумаченні історії світоглядно-філософсь-кою думкою XI - XV ст.” розглядаються питання тлумачення історії у світоглядно-філософській думці ХІ - ХV ст., аналізується їхнє міфологічне („язичницьке”) підсоння. З'ясовано, що історія, як системна оповідь про події людського світобуття, на основі міфопоетичних уявлень, що включали природознавчий зміст, взагалі була неможлива. Історія, представлена міфологією, набуває форми оповіді про діяльність фантастичних темних і світлих сил, хоча в ній розрізняються „профанний” (буденний) та „сакральний” (нібито потайний) аспекти тлумачення дійсності. Однак з переходом до письмового опису подій в добу Київської Русі появляються і початки філософської рефлексії над історією (оповіддю). На основі праць Іларіона, Володимира Мономаха, Климента Смолятича та інших авторів києворуської доби, показано, що давньоруські мислителі визнають ірраціональність в існуванні людини. Історія виявляється вже не сумою літописних фактів, що виражають фіксоване датами та осягнуте дієписцем життя людей від „початку до кінця”, а механічною „складкою” фактів про події, які поєднувалися автором лише у межах певного тексту.

Зауважується, що прагнення давньоукраїнських дієписців представити історію монологічно, тобто як послідовне нагромадження взаємопов'язаних подій, зіштовхувалося із дискретністю подій реального світу. Неминуче виникала колізія: яким чином однолінійний опис подій „від початку до кінця” узгоджується з дійсністю, в якій цілість, тотальність не спостерігаються, а людина є свободною у своїх діях? Відповіді на ці питання світоглядно-філософська база розуміння історії в часи Київської Русі не давала. Але саме у межах початків парадигми лінійно-хронологічного викладу історії вперше в центрі оповіді опиняється проблема співвідношення свободи та необхідності, міри та несумірності людських дій.

В підрозділі 2.2 „Ренесансно-реформаційні інтерпретації історії” здійснюєть-ся подальший розгляд лінійно-хронологічної методології „нормальної” історії, що пов'язаний із вивченням ренесансно-реформаційних інтерпретацій історії в українській філософській думці ХVІ - ХVІІ ст. Обґрунтовується, що основна увага мислителів даного періоду зосереджується на проблемах людського буття та осягненні сукупності оповідей про нього, тобто історії, що розуміється в основному риторико-філологічно. Осмислення історії здійснюється лінеарно на ґрунті синтезу давньоміфологічних уявлень, християнської теології, звертання до ідей греко-римської філософії та урахування особливостей і суверенності українського народу, його культури і світорозуміння. Для вітчизняних мислителів це означало водночас звертання до язичницького плюралізму (Ю. Дрогобич).

На основі аналізу джерел стверджується, що філософській інтерпретації історії в Україні ХVІ - ХVІІ ст. притаманний специфічний гуманістично-релігійний синкретизм: одні й ті ж автори пишуть як релігійні, так і світські твори (Л. Баранович, І. Гізель та ін.). Паралельно з лінійно-монологічною інтерпретацією історії, вибудованою в контексті есхатологічної версії світосприйняття, українські оповідачі все більше відходять від теологічної проблематики. Починаючи з ХVІІ ст., в центр української філософії виходить уявлення про хаотичність суспільства, що зумовлює посилення уваги дослідників до „земної” історії, усвідомлення ними проблематичності осмислення безладності подій, зосередження уваги на вивченні багатоманіття виявів людської життєдіяльності. Водночас поряд з цим продовжує функціонувати і лінійно-механічне осмислення історії. Воно удосконалюється, оскільки в оповідь входить прагнення не тільки щось описати, але й „відшукати істину”, створити „правдиву історію” тощо.

В підрозділі 2.3 „Початки диференціації лінеарної інтерпретації історії” зазначається, що в ХVІ - ХVІІ ст. намічаються нові тенденції у філософському розумінні „нормальної” історії, котрі сприяють початкам диференціації лінеарного тлумачення в українській філософській думці ХVІІІ ст. В Україні посилюється потяг до філософського осмислення знань про власну минувшину. Започатковується філософське та навчально-академічне осмислення історії в Чернігівському колегіумі, згодом у Києво-Могилянській академії, а також здійснюються перші спроби тлумачення процедур створення та використання історичного знання (І. Галятовський, Т. Прокопович).

Показано, що твори українських мислителів ХVIII ст. репрезентують дві основні тенденції: риторичну та літописну. Риторична (Т. Прокопович, І. Максимович та ін.) демонструє розуміння історії як оповіді про справи чи події людського життя, отже, потенційно включає в себе ідею внутрішньої диференціації та плюралізму. Адже якщо історія - це оповідь про справи чи події людського буття, то одна й та сама подія може бути представлена сукупністю найрізноманітніших оповідей (історій). Літописна ж тенденція (Г. Граб'янка, С. Величко, Самовидець та ін.), яка займає провідні позиції в Україні XVII - XVIII ст., продовжує тлумачити історію як лінійно-хронологічну „складку” згадок про минувшину. В методологічному плані це виявляється у концентрації уваги дослідників на фактах, тобто на описі ознак подій, явищ та процесів.

Відзначається, що в Україні класична філософсько-історична думка, набуває виразних антропоцентричних рис в основному з ХVIII століття. Проте цей антропоцентризм розроблявся не в плані божественного замислу, як це було за часів Київської Русі, а переважно в контексті взаємодій мікрокосму та макрокосму. Якщо класична західноєвропейська філософська думка вказаного періоду розуміла людину переважно як машину (Ж. Ламетрі та ін.), що існує в середовищі механізмів, а в тлумаченні історії все більшу роль почали відігравати механіко-прогресистський та циклічний підходи, то в класичній українській філософії людина в основному розглядалася як мікрокосм, тобто як жива істота, яка містить в собі всі властиві світові елементи та їхні взаємодії. Внаслідок цього поширення набуває думка, що оповідь про людську життєдіяльність у світі (історія) повинна ґрунтуватися на урахуванні та осмисленні хаотично-безладних процесів і подій людського світобуття.

У третьому розділі - ”Перехід від лінеарного до поліцентричного розуміння історії в українській філософії ХІХ ст.”, який складається з трьох підрозділів, -досліджується перегляд вітчизняними мислителями у ХІХ ст. „нормальних” лінійно-механістичних поглядів на історію та започаткування ними нових, нелінійних стратегій історичного пізнання.

В підрозділі 3.1 - „Суперечності тлумачень історії в першій половині XIX ст.” - проаналізовані суперечності в розумінні історії, котрі перейшли від ХVIII ст. та зберігаються упродовж першої половини ХІХ ст. Зауважено, що початок ХІХ ст. позначений в Україні диференціацією між світським і релігійним розумінням історії та становленням історії як професійної діяльності. Зростання інтересу до сучасності та минувшини України в нових суспільно-політичних умовах активізувало пошуки методів написання правдивих „історій”, що спиралися б на вітчизняну джерельну базу, соціокультурну традицію та філософію.

Аналіз філософського підґрунтя праць провідних мислителів першої половини ХІХ ст. (Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, О. Лазаревського, М. Маркевича) дозволяє висновувати, що перші спроби сперти етнографічну оповідь (історію) на національну міфопоетичну традицію здійснювалися переважно з урахуванням класичних уявлень про лінійність світоперетворень. В працях вітчизняних дослідників ще переважає методологія „складки” та елементи провіденціалізму. Історія для них - це черга подій, що встановлюється автором і Богом.

Разом з тим в розумінні історії означеного періоду з'явилися і нові світоглядно-теоретичні мотиви. При аналізі рушійних сил, характеру та наслідків суспільного поступу вітчизняні дослідники стикалися з такими явищами, як безладність, асинхронність, індетермінованість подій, що ще більше загострювало питання: чи історія належить до філософських наук, чи вона являється різновидом художньо-документальної літератури. Це ставило під сумнів життєздатність філософських конструктів класичної пізнавальної парадигми та давало підстави для переходу від лінеарного до поліцентрично-плюралістичного розуміння історії, отже, для переходу від „нормальної” класичної парадигми до новітніх некласичних форм та інтерпретацій історії.

В підрозділі 3.2 „Початки переходу від лінійно-механістичного до поліцентрично-плюралістичного розуміння історії” відзначається, що середина ХІХ ст. позначена зростанням інтересу вітчизняних вчених до екзистенціальних проблем націокультурного буття людини, крізь призму яких здійснюється перегляд класичного тлумачення історії. Пов'язано це, насамперед, з активізацією пошуків філософсько-історичних стратегій, які зосереджували б увагу на проблемах як індивідуального існування людини, так і її існування як роду світобуття. Формування даних стратегій припадає на другу половину ХІХ ст. та відбувається внаслідок пошуків вітчизняних вчених (П. Куліша, І. Пулюя, П. Юркевича та ін.), з урахуванням надбань західноєвропейської філософської думки.

Концентровано початок критики лінійної методології історії, з погляду автора, представлений у роботах П. Куліша. Зокрема, П. Куліш робить висновок про наукову неспроможність розуміння історії як форми логічного продовження або переказу народних міфопоетичних уявлень про події, що відійшли в минуле. Філософська думка розпочинає перегляд надійності раціональності та доказовості лінійно-хронологічного розуміння історії. Методологічно вперше в українській філософській думці П. Куліш починає свідомо розглядати історію як плюралістичний опис подій, що включає в себе економічний, соціологічний, культурологічний, геополітичний, автохтонний та інші дослідницько-методологічні підходи. Історія інтерпретується філософом не як механічне нагромадження фактів (достовірних відомостей про події), а як осягання самоорганізації різноманітних індивідуальних та групових дій.

Аналіз філософської спадщини В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Франка та інших українських філософів дозволяє висновувати, що перехід до поліцентрично-плюралістичної інтерпретації історії проявився у відступі від лінійно-хронологічного погляду та започаткуванні типологізації подій з урахуванням відмінності національних культур. Історія в роботах українських філософів посткласичної доби Модерну розглядається вже як форма національного самоусвідомлення.

В підрозділі 3.3 „Суперечності сприйняття поліцентрично-плюралістичних поглядів на історію на рубежі XIX - ХХ ст.” відзначається, що нове філософське розуміння історії викликало до себе суперечливе ставлення, особливо на рубежі ХІХ - ХХ ст. Зумовлювалося це тим, що в другій половині ХІХ ст. в українській філософській думці намітилися в цілому дві тенденції. Одна з них продовжила класичне, тобто лінійно-хронологічне тлумачення історії („ранній” М. Грушевський та ін.), а інша (І. Франко, С. Єфремов, В. Винниченко тощо) стала розглядати плюралізм філософських інтерпретацій історії. Причому перша тенденція, завдяки своїй простоті, посилилась в перші десятиліття ХХ ст. Другий підхід, який ураховував різноманітність інтерпретацій історії, тривалий час лишався не поміченим.

В контексті другої, некласичної, парадигми тлумачення історії, котра увійшла в українську філософію в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., визнавалося, що історія позбавлена детермінованості, причинно-наслідкового зв'язку між минулим, теперішнім та майбутнім, а характер суспільних перетворень далекий від уявлень про прогрес, розвиток, еволюцію тощо. Тому пізнання історії уможливлюється через осягнення людської екзистенції, антропоцентричності, а, отже, різнорідності й множинності подій у світі.

Становлення посткласичної парадигми розуміння історії в Україні відбувалося складно та суперечливо. Разом з тим перші спроби урахування нелінійності, плюралістичності, індетермінованості суспільних перетворень наблизили українських мислителів ХІХ - ХХ ст. до перегляду філософсько-теоретичних конструктів історичного пізнання класичної доби Модерну. Вивчення досвіду осмислення суперечностей функціонування лінійно-хронологічної парадигми інтерпретації історії вітчизняними мислителями ХІХ - ХХ ст. сприятиме, з погляду автора, історико-філософській розробці нових філософсько-методологічних стратегій історичного пізнання в умовах сьогодення.

У висновках дисертації зазначається наступне:

Дослідження розбіжностей у філософському розумінні історії дозволяє твердити про доцільність інтерпретації історії як сукупності оповідей про різні аспекти суспільного життя, які керуються певною філософсько-світоглядною стратегією.

Українська філософія має досить потужну джерельну базу, яка дозволяла їй раніше і дозволяє тепер рухатися на рівні потреб, які виникають перед історичною наукою, в тому числі, при осмисленні історичного пізнання в Україні.

Парадигмальний перехід від „нормального” лінійно-механіцистського (класичного) до плюралістично-поліцентричного (посткласичного) розуміння історії в українській філософській думці ХІХ ст. був продовженням та оновленням тенденцій розуміння історії, започаткованого в часи Київської Русі.

В києворуську добу вперше ставиться питання про перервність чи неперервність суспільного поступу, можливість чи неможливість узгодження подій із людською сваволею, що зміщувало акценти тлумачення історії на духовні феномени та індивідуальність людського начала.

В добу Ренесансу та Реформації паралельно з лінійно-монологічною інтерпретацією історії, вибудованою в контексті християнської есхатології, в Україні розроблялась „філологічна версія історії”, що акцентувала символіко-смислову значущість подій чи явищ, зосереджуючись на дослідженні багатоманіття виявів людської життєдіяльності

Диференціація світоглядно-філософської інтерпретації історії стає очевидною в Україні в кінці XVIII ст. Історія набуває найрізноманітніші форми - від „літопису”, „дієпису”, „хроніки” до героїки, біографій державних діячів і т. д.; починається перегляд релігійної версії історії, з'являються твори світського характеру, історія стає навчальним предметом.

Перші спроби опертя в ХІХ ст. історії на національну міфопоетичну традицію супроводжувалися урахуванням уявлень про лінійний характер світоперетворень. Методологія тлумачення історії в класичних формах лінійності, „складки” рельєфно виступає в першій половині ХІХ ст. у працях Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, М.Маркевича та інших тогочасних дослідників.

Філософсько-історичні студії П. Куліша, П. Юркевича, М. Драгоманова та ін. зміщують акцент в осмисленні історії на дослідження поліцентричності, індетермінованості, хаотичності суспільних процесів, спонтанності проявів людської індивідуальності.

Концентровано перегляд теоретичних конструктів класичної парадигми історії представлений творами П. Куліша. Філософ здійснює спроби досягти розуміння подій українського буття, розробляючи поліцентричну методологію історії, яка спирається на урахування соціально-економічного, культурно-освітнього, геополітичного та інших факторів.

Основні положення і висновки дисертації викладені автором у фахових виданнях

1. Шакун Н.В. Проблема зміни класичної парадигми української філософії на посткласичну // Вісник Дніпропетровського національного університету. - Серія: Соціологія. Філософія. Політологія. Вип. 10. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2004. - С. 328-334. - 0,5 др. арк.

2. Шакун Н.В. Синергетична інтерпретація історії як альтернатива історицизму // Філософські обрії. - 2004. - № 12. - С. 66-78. - 0,5 др. арк.

3. Шакун Н.В. Особливості інтерпретації історії в класичній українській філософсько-освітній думці // Філософія освіти. - 2005. - № 1. - С. 229-238. - 0,6 др. арк.

4. Шакун Н.В. Початки переходу від лінійно-монологічної до плюралістичної інтерпретації історії в українській філософії // Філософські обрії. - 2005. - № 14. - С. 19-29. - 0,5 др. арк.

5. Шакун Н.В. Філософія освіти і синергізм // Практична філософія. - 2004. - № 4. - С. 230-231.

Публікації в інших виданнях

6. Шакун Н.В. Філософсько-історична парадигма освіти в контексті антропології К. Ушинського // VІІІ науково-практична конференція викладачів, співробітників та студентів. Тези. - Чернігів: ЧДІЕУ, 2004. - С. 150-151. - 0,1 др. арк.

7. Шакун Н.В. Історія в „археології знання” М.Фуко // „Актуальні проблеми розвитку регіону в умовах трансформації економіки”: Тези ІХ науково-практичної конференції викладачів, співробітників та студентів. - Чернігів: ЧДІЕУ, 2005. - С. 48-49. - 0,1 др. арк.

Размещено на Allbest.ru