Потенціал метафізики в постпозитивістській філософії науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

УДК 167/168:[165.731+124.5]

Потенціал метафізики в постпозитивістській філософії науки

Спеціальність 09.00.09 - філософія науки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Рошкулець Роман Георгійович

Чернівці 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України.

Захист відбудеться 27.10. 2006 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 76.051.08 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, Чернівці, вул. Коцюбинського, 2, корп. VI, ауд. 31.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: Чернівці, вул. Л. Українки, 23.

Автореферат розісланий 26.09. 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради І.Г. Чеховський

постпозитивістський філософія метафізика

АНОТАЦІЯ

Рошкулець Р.Г. Потенціал метафізики в постпозитивістській філософії науки. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.09 - філософія науки. Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича.

У дисертаційному дослідженні проаналізовано постпозитивістські варіанти розв'язку проблеми ролі метафізики в науці та методологічний потенціал явних і неявних метафізичних ідей у науковому пізнанні. Зіставлено есенціалістські традиції розуміння метафізики, їх альтернативи в класичну добу й оновлений постпозитивістський образ метафізики, який максимально узгоджується з критеріями постнекласичної наукової раціональності. Показано, що в процесі історичної еволюції позитивізму здійснювалося поступове переакцентування уваги від формально-логічних до смисложиттєво-ціннісних аспектів. Доведено, що представники постпозитивізму в кінцевому підсумку сприяли реабілітації методологічного потенціалу метафізики. Виявляючи недоліки суб'єктивістських, фундаменталістських, редукціоністських моделей наукового пізнання, вони запропонували оновлені стандарти методології науки - плюралістичні, герменевтичні, гуманітарні, людиномірні.

Новим є висновок, що постпозитивізм не ставить питання ні про категоричну альтернативність у світоглядному виборі між наукою і філософією, ні про їх синтез, а лише про необхідність актуалізації потенціалу їхньої взаємодії. Саме такий напрям подальшого розвитку наукового пізнання визначається як методологічно перспективний і ціннісно виправданий у контексті постнекласичних реалій.

Ключові слова: метафізика, методологія, наука, постпозитивізм, потенціал, світогляд, філософія науки, цінність.

АННОТАЦИЯ

Рошкулец Р.Г. Потенциал метафизики в постпозитивистской философии науки. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.09 - философия науки. Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича.

В диссертационном исследовании, исходя из ценностно-смысловых методологических установок постнеклассической методологии, проанализированы постпозитивистские варианты решения проблемы роли метафизики в науке, а также методологический потенциал явных и неявных метафизических идей в научном познании. Сопоставлены эссенциалистские традиции понимания метафизики, их альтернативы в классический период и обновленный образ метафизики, максимально согласованный с критериями постнеклассической научной рациональности. Показано, что в процессе исторической эволюции позитивизма совершалось постепенное переакцентирование внимания с формально-логических на смысложизненно-ценностные аспекты.

В диссертации раскрыта мировоззренческая ограниченность антиметафизических идей первых волн позитивизма, побудившая К.Поппера и И.Лакатоса отбросить неопозитивистский критерий демаркации научного и ненаучного знания. По-новому осмысленная демаркация стала средством не столько отрицания метафизики, сколько использования ее возможностей в создании картины мира.

Представители историко-релятивистской тенденции в постпозитивистской философии науки гораздо убедительнее обосновали место, роль и функции философских идей в науке. Особое значение у Т.Куна и П.Фейерабенда приобретает роль экстерналистских - социокультурных, социально-психологических факторов развития научного знания.

Подвергая критике различные методологические концепции, постпозитивисты в конечном итоге способствовали реабилитации методологического потенциала метафизики. Обнаруживая изъяны субъективистских, фундаменталистских, редукционистских моделей научного познания, постпозитивисты развивают обновленные стандарты методологии науки - плюралистические, герменевтические, гуманитарные, человекомерные. Эти новации созвучны выводам синергетики, глобального эволюционизма, биоэтики, других феноменов постнеклассики. Они согласуются также с ситуацией постмодерна в культуре.

В постпозитивизме не идет речь ни о категорической альтернативности в мировоззренческом выборе между наукой и философией, ни об их синтезе, а всего лишь о необходимости актуализации потенциала их взаимодействия. Именно такое направление дальнейшего развития научного познания представляется методологически убедительным в контексте постнеклассических реалий.

Ключевые слова: метафизика, методология, мировоззрение, наука, постпозитивизм, потенциал, философия науки, ценность.

SUMMARY

Roshkulets' R.G. Metaphysical Potentiality of the Postpositivistic Philosophy of Science. - Manuscript.

Candidate thesis for obtaining the scientific degree of Candidate of Philosophical Sciences in specialty 09.00.09 - philosophy of science. - Chernivtsi National University by Juriy Fedkovych.

Postpositivisic solutions of the problem on role of metaphysics in science as well as methodological potential of explicit and implicit metaphysical ideas in scientific research. were considered in the thesis.

Essentialistic tradition was compared with alternatives and new image of metaphysics, which is entirely related to postnonclassical criteria of rationality. During its late history positivism considered sense and values rather than formal logic. There was shown that essential feature of historical evolution of positivism payed attention to senses and value rather than to formal logic. There was proved that postpositivists at least influenced methodological potential of metaphysics. Explicating incompletness of subjectivism, fundamentalism, reductionism as scientific approaches they proposed new pluralistic, hermeneutic, humanitarian standards of science methodology.

There has been shown that postpositivism doesn't consider the problem neither of controversy, nor of synthesis of philosophy and science but only emphasizes on necessity of actualizing the potential of interaction between them. The very tendency of following scientific knowledge development is the most methodologically perspective and valuably effective in postnonclassical reality.

Key words: metaphysics, methodology, science, postpositivism, potential, Weltanschauung, philosophy of science, value.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена тими істотними трансформаціями у соціокультурних, методологічних, соціально-психологічних і багатьох інших контекстах функціювання та розвитку наукового знання, що відбуваються в процесі переходу від класичних моделей пізнання реальності до посткласичних, у першу чергу - сформованими наприкінці ХХ століття передумовами для так званого парадигмального зрушення, здійснення нового синтезу науки і метафізики, а також інших (етичних, естетичних, релігійних) форм духовного досвіду людства, становлення нового типу раціональності, що включає такі феномени буття людини і пізнання нею свого місця у світі, як інтуїція, спонтанність, нелінійність, і за своєю сутністю тотожна з Розумом.

У цьому зв'язку постає питання про доконечність обґрунтування, по-перше, статусу самої метафізики як споконвічного феномена філософської думки і духовного життя людства, по-друге, принципів її взаємозв'язку з наукою в постнекласичну добу.

Важливе значення метафізичних ідей у розвитку сучасної науки засвідчили квантово-механічна теорія, принцип додатковості, загальна та спеціальна теорія відносності, синергетика, концепція глобального еволюціонізму тощо, породивши складні методологічні та світоглядні проблеми, які закономірно призвели до переосмислення ролі метафізичних елементів у процесі наукового пізнання, самого співвідношення науки і метафізики.

Значення постпозитивістських концепцій науки для адекватного розуміння цих та інших актуальних запитів сучасної соціокультурної ситуації полягає в тому, що вони стали історично першою в межах філософії науки альтернативою позитивізмові. Хоча чимало елементів позитивізму вимушено, за інерцією, були перенесені в постпозитивізм, усе ж є всі підстави говорити про його непересічну роль у створенні нового образу науки. Саме завдяки зусиллям і наполегливості чільних представників постпозитивістської філософії науки поступово стиралися надто різкі грані між наукою і ненауковими формами свідомості, що посприяло реабілітації метафізики і як філософії, і як іманентної науковому дослідженню сфери позадосвідного знання.

Актуальність означеної проблематики зумовлена триваючими пошуками нових світоглядно-методологічних синтезів, потребою в цілісному, немеханістичному, багатомірному пізнанні науки, її методологічних засад, а також змінами у розумінні взаємозв'язку метафізики і науки, смисловими трансформаціями онтологічної проблематики, спробами її осмислення у філософії науки крізь призму методологічних підходів філософської антропології, аксіології знання, соціології науки, етнометодології тощо.

Насамкінець, однією з найбільш істотних причин актуальності досліджуваної проблематики є нагальна потреба в максимально повному виявленні та реалізації людиномірно-смислового потенціалу наукового знання, покликаного стати основою розвитку науки та її методологічної самосвідомості у ХХІ столітті.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича і пов'язана з комплексними науково-дослідними кафедральними темами “Філософсько-соціологічні проблеми розвитку науково-пізнавального потенціалу особи і суспільства” (номер державної реєстрації 0191U001865) та “Сучасна філософія науки і проблеми гуманітарного дискурсу” (номер державної реєстрації 0105U002884).

Стан опрацювання проблеми. Метафізична проблематика в контексті філософії та методології науки широко представлена в дослідженнях українських, російських і західних авторів, однак актуальність її, незважаючи на досягнуті результати, зростає.

В історико-філософському контексті проблема співвідношення метафізики і науки висвітлювалась у працях Е. Агацці, В. Візгіна, П. Гайденко, В. Губіна, В. Гусєва, А. Зотова, В. Ільїна, В. Канке, М. Кісселя, А. Койре, Ф. Коплстона, Е. Корета, Л. Косарєвої, Л. Мікешиної, М. Мінакова, Н. Мудрагей, В. Огородника, В. Окорокова, В. Пушкіна, Г. Тульчинського, Б. Починка, В. Пронякіна, І. Проценка, М. Сидоренка, Р. Скратона, Р. Тарнаса, Н. Трубнікова, Н. Хамітова, Т. Хілла.

Світоглядно-філософське та логіко-методологічне значення метафізичних ідей у науковому пізнанні досліджували І. Акчурін, Л. Баженов, І. Добронравова, С. Жаров, А. Зотов, Ю. Воронцова, С. Ілларіонов, А. Кезін, В. Келле, В. Кізіма, Є. Комарова, А. Конверський, П. Копнін, Л. Косарєва, С. Кримський, Г. Ленк, В. Лук'янець, О. Кравченко, Л. Озадовська, Є. Мамчур, Б. Марков, Л. Мікешина, Є. Нікітін, О. Нікіфоров, С. Петрущенков, А. Печонкін, М. Попович, В. Порус, В. Ратніков, З. Макаров, В. Розін, В. Садовський, Ю. Сачков, В. Стьопін, І. Хоменко, В. Чуйко, В. Швирьов та ін.

Соціально-психологічні, соціологічні, соціокультурні чинники і нормативно-ціннісні параметри актуалізації науково-пізнавального потенціалу метафізики осмислювали П. Гайденко, О. Гасяк, П. Гуревич, А. Гусейнов, В. Даренський, Л. Дротянко, Є. Ємєльянов, А. Івін, С. Кара-Мурза, Н. Карпенко, А. Карпов, А. Козловський, Я. Козьмук, О. Комар, С. Кримський, А. Маковецький, Є. Мамчур, С. Марков, М. Марчук, Л. Мікешина, Є. Молодцова, Н. Мудрагей, В. Окороков, Б. Починок, Б. Пружинін, І. Роман, К. Рутманіс, М. Савельєва, Б. Скарга, І. Цехмістро, В. Шкода, М. Ярошевський.

Місце науки серед інших світоглядних форм, її зв'язок у просторі культури з метафізикою, релігією, міфом і мистецтвом аналізували Н. Автономова, В. Бєлов, В. Бібіхін, Р. Браун, Д. Гінєв, В. Зінченко, М. Козлова, С. Кримський, А. Кураєв, В. Лекторський, А. Любіщев, А. Майданов, Л. Маркова, М. Марчук, В. Найдиш, Н. Овчінніков, М. Савельєва, В. Табачковський, Н. Хамітов, І. Чорний та ін.

Трансформація метафізичних основ і методологічних принципів наукового пізнання в умовах становлення постнекласичної науки були у центрі уваги таких авторів, як С. Вовк, В. Данілова, Ю. Джулай, І. Добронравова, О. Задубрівська, Є. Князєва, С. Курдюмов, Л. Маркова, Ю. Мєлков, О. Перова, В. Ратніков, Л. Сидоренко, В. Стьопін.

Ґрунтовні дослідження концепцій постпозитивістської філософії науки, в тому числі й з погляду наявності в них метафізичних ідей, репрезентовані працями Б. Грязнова, Є. Кузіної, Н. Кузнєцової, В. Лекторського, В. Лук'янця, Є. Мамчур, Л. Маркової, Б. Мегі, Ю. Мельвіля, О. Нікіфорова, А. Паніна, А. Печонкіна, Б. Пружиніна, М. Савельєвої, В. Садовського, Г. Соріної, А. Хмєлєвскі та ін.

Безпосередньо дотичними до теми дисертаційного дослідження можна вважати публікації, в яких усебічно розкриваються роль і значення метафізичної проблематики у постпозитивізмі, природа плюралістичності та культуротворчої потенційності метафізичних ідей у науковому пізнанні (Н. Юліна); зміни в самому ставленні до метафізики, зумовлені людиномірними потенціями і світоглядною самодостатністю філософії (О. Нікіфоров); особливості метафізики в добу трансцендентального мислення (В. Окороков); ціннісні координати метафізичного потенціалу наукового знання (М. Марчук); різні варіанти актуалізації потенціалу метафізики в методології науки (Г. Кириленко); філософські основи і культурний контекст нового розуміння світу в постнекласичній науці (І. Добронравова); нові можливості метафізики в контексті широкого розуміння раціональності (В. Швирьов); особливості сприйняття метафізики в індуктивізмі, конвенціоналізмі, фальсифікаціонізмі та історичній філософії науки (В. Чуйко) синергетичні виміри постпозитивізму (М. Дмитрієва) та ін.

Загалом аналіз евристичного потенціалу метафізики у постпозитивістській філософії та методології науки продовжує залишатись актуальним і перспективним.

Мета роботи полягає в з'ясуванні місця, ролі та значення метафізичних ідей у структурі постпозитивістської філософії науки, виявленні конструктивного потенціалу метафізичних допущень і філософських узагальнень у сфері методології наукового пізнання. Для досягнення поставленої мети було поставлено такі завдання:

- проаналізувати основні методологічні ідеї представників постпозитивістської філософії науки, зокрема, в зіставленні з методологічними висновками їх безпосередніх попередників - представників позитивізму перших хвиль в історико-філософському контексті;

- експлікувати значення терміна “метафізика” у працях постпозитивістів, його семіотичні, формально-логічні та екстралогічні смисли, прояснити своєрідність найбільш поширених варіантів його вживання, виокремити різні моделі рефлексії метафізики в постпозитивізмі;

- визначити світоглядний статус взаємозв'язку науки і філософії (метафізики) в аксіосфері культури, встановити параметри і потенціал їхньої взаємодії в постпозитивістських концепціях;

- виявити елементи неявного, прихованого, завуальованого змісту метафізичних ідей у постпозитивізмі, їх евристичний, методологічний, смисловий потенціал;

- з'ясувати перспективи можливого поєднання класичних методологічних принципів постпозитивізму з елементами постнекласики в контексті філософсько-антропологічних інтерпретацій гносеологічних ідей постпозитивізму.

Методологічну основу дослідження становлять передусім аналіз основних і побіжних методологічних висновків, отриманих у постпозитивістських концепціях, а також синтез оригінальних ідей і підходів, які, на нашу думку, найбільшою мірою репрезентують унікальний внесок їх авторів у сучасну філософію науки. Широко застосовано також компаративістський підхід, який дозволив експлікувати принципово нові смисли поспозитивістських інтерпретацій метафізичних ідей порівняно з класично-позитивістськими.

У дисертації використано загальнофілософські підходи - системний, історичний, нормативно-ціннісний, герменевтичний, феноменологічний. Застосовано поняттєво-концептуальний інструментарій новітніх історико-наукових і логіко-методологічних досліджень, у яких осмислюється нерозривна єдність науки і метафізики. Упродовж усього дослідження, передусім в аналізі таких бінарних опозицій, як об'єктивне-суб'єктивне, наукове-метафізичне, явне-неявне, актуальне-потенційне тощо, використовувався діалектичний метод.

Осмислення ціннісних, соціокультурних, особистісних аспектів проблеми спонукало звернутися до методологічних висновків аксіології знання, соціології науки, філософської антропології, трансперсональної та гуманістичної психології. При з'ясуванні сутності так званого постметафізичного мислення використано методологічні підходи плюралістичної філософії науки, яка стала певною мірою логічним продовженням постпозивізму.

У дослідженні людиномірного потенціалу метафізичних ідей у сфері наукового пізнання використано концепцію ціннісного потенціалізму, що надає важливого значення не тільки явним, експліцитним, а й неявним, неактуалізованим аспектам знання.

Джерельною базою дослідження стали методологічні праці постпозитивістів - К. Поппера, Т. Куна, І. Лакатоса, П. Феєрабенда, Дж. Агассі, М. Вартофського та інших, у дослідження яких осмислюються можливості метафізики у сфері філософії та методології наукового пізнання.

Об'єктом дисертаційного дослідження є провідні концепції постпозитивістської філософії науки.

Предмет дослідження - потенціал метафізичних ідей у контексті постпозитивістської методології.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в осмисленні характерної для постпозитивістської філософії науки тенденції до виявлення методологічного потенціалу метафізичних ідей та реабілітації метафізики у сфері наукової методології.

Основні результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в тезах і висновках, які містять елементи наукової новизни і виносяться на захист:

1. Встановлено, що на відміну від есенціалістського розуміння сутності метафізики, її новий (оновлений), людиномірно-екзистенційний образ був не тільки сприйнятий постпозитивістською філософією науки, а й неявно став онтологічним базисом її постнекласичної методології.

2. Показано, що постпозитивістські концепції, відкидаючи ідею ціннісної нейтральності науки, все ж не добачають у ній основи для реалізації смислів, у зв'язку з чим ідея категоричного імперативу кантівської метафізики продовжує виконувати роль єдино можливого механізму трансляції смислів у сферу науки.

3. Доведено, що в постпозитивістській методології не тільки враховуються закономірності конкретного наукового процесу, а й опосередковано моделюються деонтичні моделі науки. У випадку, коли ці два підходи збігаються, відбувається перенесення атрибутів філософського мислення на сферу наукового дослідження, в результаті чого складається враження, що постпозитивістська модель є радше образом метафізики, а не науки.

4. Уточнено зміст поняття метафізичної (соціокультурної, ціннісно-смислової, психологічної тощо) детермінації наукового пізнання. Людиномірність, пов'язану з такою різновекторною детермінацією науки, варто трактувати передусім як актуалізацію смислотворчого потенціалу метафізики, а не як урахування всього розмаїття суб'єктивних аспектів науково-пізнавальної діяльності.

5. Обгрунтовано тезу про недихотомічну єдність (а не синтез і уніфікацію) метафізики і науки як передумову формування цілісної, ціннісно забарвленої картини світу, наповненої смислом і науково достовірної. Потенції метафізичного і наукового мислення найбільш ефективно можуть бути актуалізовані в процесі постійної, тісної взаємодії.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації були виголошені на наукових конференціях: науковій конференції у рамках П'ятого міжнародного конгресу україністів “Українська культура: реалії та виклики ХХІ ст.” (Чернівці, серпень, 2002), Міжнародних синергетичних читаннях пам'яті Іллі Пригожина (Київ, грудень, 2003), міжнародній науковій конференції “Релігія і громадянське суспільство” (Чернівці, квітень, 2004), міжнародній науковій конференції “Філософія та методологія гуманітарних наук: історія, концепції, можливості” (Чернівці, жовтень, 2005), міжнародній науковій конференції “Ландшафти та геоекологічні проблеми Дністровсько-Прутського регіону” (Чернівці, грудень, 2005).

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Своє застосування результати дисертаційного дослідження можуть отримати як у теоретичній, так і в практичній площині. Йдеться про можливості розширення меж традиційного розуміння проблематики, що стосуються співвідношення філософії (метафізики) і науки в посткласичну, “постметафізичну” добу, подальшого вдосконалення нового образу науки, створеного видатними представниками постпозитивістської філософії та методології науки. Використання результатів дисертації може бути корисним і для подальшого, більш ґрунтовного теоретико-методологічного дослідження широкого кола проблем, які обговорюються в сучасній філософії науки.

Отримані висновки можуть також успішно застосовуватись у практиці філософської освіти, зокрема, у підготовці та викладанні таких нормативних курсів і спецкурсів, як “Філософія науки”, “Позитивізм і постпозитивізм”, “Історія сучасної західної філософії”, “Епістемологія”, “Некласичні типи раціональності”, “Логіка наукового дослідження” та ін.

Структурно дисертація складається зі вступу, трьох розділів, кожен з яких містить по два підрозділи, висновків і списку використаної літератури (325 найменувань на 35 сторінках тексту). Обсяг дисертації - 178 сторінок основного тексту.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” визначено актуальність теми дослідження, стан її наукової розробки, мету, завдання, методологічні засади, предмет і об'єкт, наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, сформульовано тези і висновки, які містять елементи наукової новизни і виносяться на захист.

Перший розділ “Метафізика як онтологічне підґрунтя методології наукового пізнання в класичній філософії та постпозитивізмі” присвячений аналізу проблем онтологічного статусу і світоглядного значення метафізики в історико-філософській традиції та їх трансформацій у постпозитивізмі.

У першому підрозділі “Есенціалістське розуміння метафізики в класичній філософії науки та його альтернативи” розрізнено два смисли метафізики - як альтернативи діалектики і як синоніму власне філософії, представленої, зокрема, “першою філософією” Арістотеля, що необхідно враховувати в аналізі позитивістських і постпозитивістських інтерпретацій змісту цього поняття. З історико-філософського погляду визначено ключові атрибути метафізики, яким надавалася перевага в різні історичні епохи. Йдеться про логічні принципи тотожності, несуперечливості, гносеологічні принципи доказовості, обґрунтованості, вичерпності, абсолютності знання, онтологічні ознаки незмінності, вічності, фундаментальності та буттєвої автономності світу сутностей тощо.

Ще важливішим є те, що в будь-якій формі есенціалістськи трактована метафізика була спрямована на пізнання граничних сутностей науковими засобами. І перша філософія Арістотеля, і раціоналістична теологія Томаса Аквінського, і метафізичний раціоналізм Р. Декарта, Б. Спінози, Г. Ляйбніца, Г. Гегеля чітко ілюструють нерозривну єдність науково-теоретичних і світоглядно-філософських настанов у конструюванні метафізичних систем. Отже, феномен метафізики неможливий поза межами наукового пізнання. Від науки (фізики) класична метафізика перейняла формальні, зовнішні аспекти системотворчості, не надаючи належного значення смисложиттєвим, антропологічним, аксіологічним вимірам буття.

Водночас у класичній філософії формувалось альтернативне розуміння метафізики, яке випливало з екзистенціалістського спрямування філософії Августина, Б. Паскаля, С. К'єркегора. Враховуючи це, доречно розрізняти класичну онтологічну парадигму on he on, класичну гносеологічну парадигму cogito, некласичну парадигму existenz і посткласичну парадигму affirmo. Дві останні парадигми прямо чи опосередковано були сприйняті постнекласичною філософією науки. Новий образ метафізики як філософсько-антропологічної онтології став актуальним у сфері методології наукового пізнання.

Вирішальна роль у визначенні нового статусу метафізики належить І. Канту. Його висновки, значущі в контексті цього дослідження - це констатація обмеженості наукового пізнання потенціями розсудку та емпіричного досвіду; формулювання категоричного імперативу як автентичного морального принципу, який діє в людиномірному царстві свободи за аналогією із законами природи у царстві доконечності; конституювання ідеї гуманітарного знання, що ґрунтується на принципово інших, аніж природничі науки, засадах. Окрім того, І.Кантові фактично належить ідея демаркації наукового і ненаукового знання - одна з ключових проблем постпозитивізму.

На відміну від спекулятивної, есенціалістськи спрямованої, системотворчої версії метафізики з її логіко-аксіоматичними, номіналістично-аналітичними претензіями, посткласичні тенденції подальшого розвитку метафізики відкривають можливості для включення людиномірних, аксіологічних, смислотворчих аспектів буття в наукову картину світу.

У другому підрозділі “Філософська рефлексія науки і оцінка світоглядного статусу метафізики в постпозитивізмі” розглядається соціокультурний аспект проблеми демаркації між науковим і ненауковим (або позанауковим) знанням, яка була й залишається однією з найактуальніших у філософії науки. Саме на неї звернули особливу увагу представники постпозитивізму, зокрема К. Поппер і П. Феєрабенд. Найважливішою їхньою заслугою була сама постановка проблеми культурної взаємозумовленості науки і метафізики. До цього їх спонукала неефективність усіх спроб представників перших хвиль позитивізму обґрунтувати абсолютну автономність, самодостатність науки в культурі, її повну незалежність від метафізики у будь-якому вигляді.

Введенням у методологію науки принципу фальсифікації К. Поппер першим серед постпозитивістів робить серйозний крок до усунення нездоланних бар'єрів між наукою і філософією, які згодом майже повністю ліквідовують Т. Кун і П. Феєрабенд. Ключова позиція фальсифікаціонізму - наукове знання відрізняється від ненаукового принциповою здатністю до критики і спростування. Метафізичне знання теж могло претендувати, за К. Поппером, на статус наукового, та лише в разі можливості його раціональної критики.

Цей висновок можна тлумачити в двох аспектах: або філософське знання, “доростаючи” до рівня знання наукового, втрачає свою світоглядну своєрідність, або ж критерії науковості, засновані на принципі фальсифікації, стосуються вже не суто наукового знання. Хоча другий варіант видається більш слушним, образ науки у К. Поппера за своїми істотними ознаками багато в чому збігається з образом філософії, а евристична роль “метафізичних програм” в історії науки є для нього незаперечною. Натомість П. Феєрабенд упевненіше стирає грані між наукою і філософією, апелюючи до ідеї синтетичного, синкретичного, людиномірного знання, вказуючи на серйозні світоглядні прогалини в науці, реабілітуючи когнітивні та світоглядні потенції міфу, релігії, мистецтва і, звичайно, філософії.

Досвід у постпозитивістів не обмежується суто науковою площиною. А тому будь-яке серйозне наукове відкриття завжди детерміноване, в тому числі позанауковими чинниками. Звідси ідея картини світу, яка є не суто науковою, але і не антинауковою. Це випливає з усієї філософії К. Поппера і П. Феєрабенда. Так констатується необхідність світоглядного плюралізму.

Не всі світоглядно значущі тези в концепціях постпозитивізму експліковані чітко. Тому, наприклад, фактичне визнання К.Поппером метафізичної навантаженості науки поєднується з критикою різних - минулих і сучасних йому - метафізичних (філософських) учень.

Характерною рисою більшості постпозитивістських концепцій є дещо ідеалізоване й утопічне бачення місця та ролі науки в культурі. Водночас, актуалізуючи de facto метафізичний потенціал наукового пізнання, вони не завжди належно оцінювали значення філософії в культурі.

Другий розділ “Еволюція способів осмислення метафізичних аспектів наукового пізнання у позитивістській традиції” присвячено дослідженню явних і не виражених явно метафізичних ідей у зіставленні підходів класичного позитивізму та критичного раціоналізму.

У першому підрозділі “Світоглядний смисл антиметафізичної спрямованості класично-позитивістських версій філософії науки” проаналізовано ставлення до метафізичної проблематики в науці представників класичного позитивізму і неопозитивізму.

Для з'ясування своєрідності постпозитивістських методологічних підходів обов'язковим є звернення до логіко-методологічних ідей представників перших хвиль позитивізму. Їхні намагання усунути метафізику з науки зазнали невдачі, що спонукало до переосмислення ролі філософських детермінант наукового пізнання. Водночас варта уваги раціональна спроба цих мислителів уберегти логіко-методологічну сферу наукового пізнання від невиправданого, спекулятивного, догматичного, деструктивного впливу не найкращих зразків метафізики.

У першому позитивізмі та неопозитивізмі фактично нівелюється світоглядна своєрідність філософії, що стає допоміжною, залежною, підпорядкованою наукою. Позитивісти послуговувалися навіть не суто науковими, а виключно емпірично верифіковуваними критеріями, тому вони насправді недооцінювали і роль такого невід'ємного складника науки, як її теоретичний рівень. Це не могло не призвести до самозаперечення позитивізму й фактичного зведення до абсурду його вихідних ідей. У своїй некритичності позитивістське бачення науки наближалося швидше не до реального наукового пізнання, а до форм догматичної релігії чи спекулятивної метафізики. Тому перші три хвилі можна охарактеризувати як закономірну реакцію на нерозумність і хаотичність соціокультурної ситуації.

Набагато цікавішими і світоглядно змістовнішими є філософські ідеї Г.Спенсера, який номінально належав до позитивізму, але за смисловим потенціалом своїх висновків перевершив навіть деяких постпозитивістів. До плюсів його концепції можна віднести принципову плюралістичність основних світоглядних настанов. Він не заперечує важливої ролі ненаукових ідей в історії культури, хоч і сприймає міфологічні чи релігійні переконання як своєрідну недосконалу форму людського пізнання, яка може набути належної довершеності тільки в науковій площині.

Г. Спенсер прагне знайти спільні моменти в науці та релігії, котрі б дозволили реалізувати ідеал синтетичного, цілісного знання. Водночас до класичної метафізики вчення Г. Спенсера наближають системотворчість, певна спекулятивність, дихотомічність, опора на формально-логічні закони в аналізі не тільки гносеологічних, а й онтологічних питань. Він робить спроби уточнення меж світоглядної компетенції наукового пізнання, а перспективи його розвитку вбачає в гуманізації та гармонізації з іншими формами світогляду, альтернативними щодо інтелекту потенціями свідомості. Актуальність спенсерівських ідей у контексті розуміння метафізичних смислів постпозитивізму зумовлена хоча б тим, що в подібному руслі, на перетині і в дещо суперечливому поєднанні логіко-методологічних настанов і світоглядних висновків розгорталися міркування К. Поппера й І. Лакатоса.

У другому підрозділі “Актуалізація смислових потенцій нормативно-методологічного арсеналу науки в критичному раціоналізмі” досліджено потенціал метафізичності логіко-методологічного складника наукового пошуку в постпозитивістському тлумаченні.

Постпозитивісти не одразу прийшли до усвідомлення важливості реабілітації метафізики в науковому пізнанні. Характерною ознакою багатьох постпозитивістських концепцій була спроба створити цілісний, багатомірний образ пізнання, де провідну, інтегруючу роль усе-таки мала б відігравати наука.

К. Поппер критикує конвенціоналізм, психологізм, есенціалізм, релятивізм, прагнучи врятувати наукову раціональність з її об'єктивністю, не заперечуючи при цьому всієї повноти контекстів її функціювання. Та він і не ототожнює наукову раціональність з раціональністю загалом, оскільки можлива раціональна діяльність, яка не є науковою. Понад те, оскільки сама наука не породжує зазвичай смисли, а має справу з фактами, то потрібне щось на зразок кантівського категоричного імперативу - привнесення в науку світоглядного, смислового насичення зі сфери філософії.

Загалом можна констатувати непрогнозованість глибинних висновків постпозитивістських ідей для самих їх авторів. Не бажаючи виходити за межі переважно класичного наукового мислення, вони остерігалися надмірного, невиправданого, на їх погляд, розгортання, особливо в метафізично-світоглядній площині, власних висновків і не виходили зазвичай за горизонт наявного знання, хоч і передбачали можливість неявного.

Постпозитивістська спроба реконструкції науки “з людським обличчям” має сприйматися передусім як спроба віднайти внутрішні метафізичні підвалини науки як людиномірного феномену з іманентними пізнавальними смислами, спорідненими з людською природою, тоді як пошук справді надприродних основ буття, метафізичних у повному розумінні цього слова, для науки недосяжний за визначенням.

Яскравою ілюстрацією тенденції до дослідження не так структури знання, як його зростання, розвитку, зміни є концепція науково-дослідницьких програм І.Лакатоса. Зв'язок її з ідеями К.Поппера простежується через принцип фальсифікації, точніше, через деякі спільні особливості його тлумачення в обох згаданих авторів. Ще більш очевидною спільною рисою є першочергова увага до проблеми зростання знання. Нарешті, третя спільна риса - це загальна раціоналістична спрямованість їх ідей, спроба хоч якось відновити логіко-методологічний фундамент філософії науки.

І хоча І.Лакатос сумнівається в методологічній спроможності та науковому статусі, скажімо, марксизму чи психоаналізу як філософських (“метафізичних”), але продовжуючи лінію К.Поппера, він так само пропонує значно ширші критерії науковості теорій. Вони, звичайно, не такі релятивістські, як у М.Полані, не настільки плюралістичні, не анархістські, як у П.Феєрабенда, проте метафізика не тільки не виключається І.Лакатосом зі сфери наукового пізнання, а навіть у певному розумінні серйозно реабілітується.

Третій розділ “Методологічні можливості розвитку метафізичних ідей постпозитивізму а контексті сучасної філософії науки” присвячено висвітленню людиномірних трансформацій у постпозитивістській філософії науки і їх кореляції із висновками постнекласики.

У першому підрозділі “Ціннісно-релятивістські тенденції в постпозитивістському тлумаченні метафізичної проблематики” розглянуто концепції, що вплинули на формування постнекласичної наукової парадигми, рішуче відійшовши від логіко-нормативістької спрямованості класичного позитивізму.

Метафізичні ідеї присутні у працях Т.Куна і П.Феєрабенда вже більш явно, проте в інших контекстах. Ідеться про ціннісно-смисловий складник метафізичності, який у даному випадку є домінантним. Концепція наукових революцій не може бути віднесена до крайніх суб'єктивістських або, тим більше, антисцієнтистських. У певному розумінні концепції Т.Куна і П.Феєрабенда є раціональнішими і реалістичнішими за ті, що розроблялись у межах попперіанства. Т.Кун стверджує, що предметних сфер існує чимало, тому в межах кожної з них доцільно говорити про особливі способи бачення світу, про різні картини реальності. Звідси висновок про несумірність теорій, якого дотримуватиметься і П. Феєрабенд.

Наукове пізнання завжди скеровується певним масивом світоглядних уявлень. Інше питання - якість цих світоглядних настанов, їх гуманістичний потенціал і сила впливу на світоглядне самовизначення особистості. Характерна риса концепції Т.Куна - це особлива його увага до аналізу переломних, перехідних, кризових періодів у розвитку науки. Якщо врахувати, що метафізична проблематика - це теми самоосмислення на грані, в ситуації граничного екзистенційного світоглядного вибору, то варто визнати, що метафізичний момент є адекватним науковому пошуку ще й у такому ракурсі тлумачення метафізики.

Розрізняючи “нормальну” науку і науку періоду наукових відкриттів, яка тільки й може претендувати на визначення її як “наукової творчості”, треба мати на увазі, що міра впливу метафізичних ідей, а головне, внутрішня природа метафізик, які їх супроводжують, кардинально різні. В розкритті цієї амбівалентності метафізичних ідей в науці саме й полягає, на нашу думку, непересічна заслуга Т.Куна.

Найоригінальнішу постановку та розв'язання проблем філософії науки в межах постпозитивістської традиції знаходимо в П.Феєрабенда, погляди якого багато в чому розходяться з ідеями класичного постпозитивізму, про що свідчить його критика концепцій Т. Куна, К. Поппера, І. Лакатоса. Наука, вважає він, є не більше ніж одним із видів людської діяльності, творінням людини, як і мистецтво, міф або релігія. Концепцію П. Феєрабенда небезпідставно вважають продовженням традицій критичного раціоналізму Поппера-Лакатоса. Але якщо взяти до уваги суб'єктивно-релятивістську спрямованість його міркувань, то не менш доречним стане визнання їхньої спорідненості з позицією представників історико-еволюційного напряму постпозитивістської філософії науки. До того ж концепція епістемологічного анархізму плюралістична.

У другому підрозділі “Філософсько-антропологічний потенціал постпозитивістської методології науки” обґрунтовується філософсько-антропологічна змістовність і ціннісно-смисловий потенціал постпозитивістської епістемології.

Постпозитивізм вкотре довів, що в постнекласичних умовах не зовсім коректною є постановка питання про співвідношення епістемних і евристично-ціннісних потенцій у категорично дихотомічному “метафізичному” ключі: або наука, або філософія. Питання треба ставити по-іншому. Насамперед ідеться про філософію як багату смислами онтологію людського буття, онтологію світу культури. Метафізика, релевантна постнекласиці - це гайдегерівська антропологічна онтологія, герменевтичні концепції, плюралістична методологія науки тощо. Саме такі варіанти інтеграції науки і філософії оптимальні, на відміну від спроб фактично підпорядкувати автентичну філософську проблематику сфері наукового пізнання.

Гносеологічні висновки постпозитивізму, проаналізовані насамперед на прикладі “епістемології без суб'єкта пізнання” К. Поппера, виявилися адекватними універсальним науковим критеріям раціональності. Водночас вони є необхідними, але не достатніми для філософської теорії пізнання. Здобутком постпозитивістської епістемології є ліквідація редукціоністських, фундаменталістських, суб'єктивістських настанов класичної теорії наукового пізнання. В цьому контексті вони перегукуються із принципами і тенденціями аналізу знання і пізнання у постнекласичній епістемології - світоглядною плюралістичністю, визнанням багатомірності та складності пізнаваної реальності, залученням до рефлексії пізнавальних процесів соціокультурних складників, спробою використання потенціалу міфу, релігії, метафізики у науковому пізнанні, утвердженням нелінійності та відкритості пізнання тощо. Недоліком же можна вважати істотну залежність від окремих методологічних і, головне, світоглядних настанов позитивізму перших трьох хвиль.

Закономірним є суто наукове розуміння постпозитивістами метафізики як ще не пізнаного обширу буття, що перегукується з філософськими ідеями про єдність макро- і мікрокосму, їх перманентну взаємодію через актуалізацію смислових потенцій. Суб'єктивність і людиномірність варто розглядати не як урахування всіх психологічних, соціокультурних, історичних аспектів пізнання людиною світу, а як виокремлення і культивування ціннісно, метафізично, онтологічно значущих аспектів актуалізації потенціалу людської суб'єктивності.

І все ж постпозитивістські концепції ґрунтувалися переважно на філософських принципах аналізу наукового пізнання. Тому ми не вважаємо постпозитивізм подоланим синергетикою чи, наприклад, універсальним еволюціонізмом, які спиралися на висновки, отримані в некласичній і постнекласичній науці. З іншого боку, не є альтернативою постпозитивізмові й посткласична філософія, хоча, наприклад, герменевтична філософія науки або постмодерні гносеологічні ідеї більш іманентні постпозитивістським висновкам у силу їхнього філософського статусу.

Спроби досліджувати власне філософські проблеми пізнання науковими методами обертаються некоректною логіко-аналітичною редукцією онтологічно-екзистенційних проблем, втратою ціннісно-смислового контексту пізнання. Саме у цьому ми вбачаємо витоки кризи європейського раціоналізму, яка у ХХ ст. була представлена, в тому числі, постпозитивізмом і аналітичною філософією, а логічне завершення дістала у філософії постмодерну доби глобалізації. Саме тому доречними видаються звернення до ідей філософської антропології, зокрема до екзистенційної герменевтики М. Гайдегера, діалогічної філософії М.Б убера, вчення про види знання М. Шелера тощо. Це не заперечує, а тільки істотно збагачує пізнавальні потенції сучасної філософії науки.

ВИСНОВКИ

В результаті здійсненого дослідження, як підсумок розв'язку поставлених завдань і мети, можна виокремити такі висновки:

1. В історико-культурному відношенні поява постпозитивізму є закономірною, з огляду на спричинену прогресуючим розвитком науки цивілізаційною кризою. Запит на розв'язання метафізичних проблем був від самого початку закладений у фундамент постпозитивістської філософії та методології науки.

2. Метафізику під кутом зору науки можна розглядати принаймні в кількох взаємодоповнюючих аспектах: онтологічному, філософському, логіко-аксіоматичному, аналітичному, ціннісно-смисловому. При цьому варто чітко розрізняти метафізику як феномен класичної наукоцентричної філософії і метафізику як синонім філософського, ціннісно-смислового бачення наукових проблем.

3. Постпозитивісти у своїх концепціях довели плюралізм і рівноправність різних форм світогляду у фокусі розвитку особистості. Наука вже не тлумачиться як світоглядний монополіст, а тільки як одна із (хоч і дуже важливих) світоглядних форм.

4. Людиномірність науки слід розуміти як зорієнтованість її на ідеальний образ людини, на її метафізичний прообраз, як націленість на сферу належного, а не сутнього. Інакше ця ознака науки може стати вадою, а не перевагою сучасної науки, що призведе до ще більш катастрофічної її дегуманізації.

5. Об'єктивність реальності (визнання розумності, осмисленості світу) і об'єктивність наших знань про неї (констатація очевидної обмеженості й хаотичності нашого пізнання) - різні онто-гносеологічні характеристики. Звідси - релятивність у тлумаченні науки, яка набула особливої актуальності в постнекласичний період її розвитку.

6. Метафізичні проблеми науки неможливо розв'язати, послуговуючись майже виключно формально-логічними методами. Пізнавальні засоби мають бути сумірними зі складністю пізнаваної реальності. Тому потрібен цілісний підхід, який би інтегрував як раціональні, так і ірраціональні моменти.

7. Релевантною до сучасного філософського дискурсу й узгоджених з ним посткласичних переінтерпретацій метафізики є постпозитивістська пропозиція розглядати мету науки не як усталений, однозначний набір готових смислів, а як невпинний пошук смислів - завжди відкритий, варіативний і насичений смисловим потенціалом.

8. Метафізика евристично і світоглядно цінна для науки передусім тому, що проявляючись завжди потенційно в науковому пізнанні, вона синтезує як онтологічно-об'єктивні, так і особистісно-релятивні аспекти буття і пізнання.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1. Рошкулець Р.Г. Аксіологічні ідеї П. Юркевича: класичні передумови і паралелі з сучасністю //Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 148-149. Філософія. - Чернівці: Золоті литаври, 2003. - С. 130-133.

2. Рошкулець Р.Г. Істина в синергетичному вимірі //Міжнародні синергетичні читання пам'яті Іллі Пригожина. - Київ: “Знання”, 2003. - С. 52.

3. Рошкулець Р.Г. Специфіка раціональності української філософії серця //Матеріали V конгресу МАУ. Соціально-гуманітарні науки. - Чернівці: Рута, 2004. - С. 94-95.

4. Рошкулець Р.Г. Цінності науки в смисловому полі громадянського суспільства //Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наук. праць. Вип. 203-204. Філософія. - Чернівці: Рута, 2004. - С. 40-41.

5. Рошкулець Р.Г. Осмислення феномену знання на основних етапах становлення європейського кордоцентризму //Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наук. праць. Вип. 198. Філософія. - Чернівці: Рута, 2004. - С. 81-84.

6. Рошкулець Р.Г. Місце релігійно-метафізичного знання у структурі світоглядних форм М.Шелера //Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наук. праць. Вип. 242-243. Філософія. - Чернівці: Рута, 2005. - С.146-149.

7. Рошкулець Р.Г. Оцінка метафізики у філософії науки К.Поппера //Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наук. праць. Вип. 249-250. - Чернівці: Рута, 2005. - С. 44-50.

8. Рошкулець Р.Г. Світоглядні настанови позитивістської філософії науки О.Конта //Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наук. праць. Вип. 264-265. - Чернівці: Рута, 2005. - С. 18-23.

9. Рошкулець Р.Г. Світоглядний смисл антиметафізичної спрямованості неопозитивізму //Філософія та методологія гуманітарних наук: історія, концепції, можливості. Матеріали наукової конференції. - 20-21 жовтня 2005 р. - Чернівці: Рута, 2005. - С. 28-29.

10. Рошкулець Р.Г. Світоглядні акценти географічної освіти //Ландшафти та геоекологічні проблеми Дністровсько-Прутського регіону: Матеріали міжнародної наук. конференції (15-18 грудня 2005). - Чернівці: Рута, 2005. - С. 265-267.

11. Рошкулець Р.Г. Логіко-методологічні аспекти імплікації метафізичності постпозитивістської філософії науки // Філософія. Культура. Життя. - Вип. 27. - Дніпропетровськ, 2006. - С. 65-73.

Размещено на Allbest.ru