Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України

АВТОРЕФЕРАТ

Екзистенційні виміри риторики

Препотенська Марина Петрівна

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі філософської антропології Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.

Науковий керівник:

доктор філософських наук Хамітов Назіп Віленович, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, доцент Чміль Ганна Павлівна, Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого Міністерства культури і туризму України, професор кафедри кінознавства;

кандидат філософських наук, доцент Менжулін Вадим Ігорович, Національний університет “Києво-Могилянська академія” МОН України, доцент кафедри філософії та релігієзнавства.

Провідна установа:

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат філософських наук Л.А. Ситніченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження

З другої половини ХХ століття в історії західної культури відбувається “поворот до людини”, який співпадає з “лінгвістичним поворотом”. Ці процеси ставлять у центр філософських досліджень мову як “домівку буття” (М. Гайдеггер) і знаменуються поверненням риторики. Крім класичного розуміння риторики як мистецтва красномовства, вона розглядається як технологія толерантної аргументації (неориторика Л. Ольбрехта-Титека та Г. Перельмана), вербалізація влади (Ж. Деррида, Т. де Лауретис, М.Фуко), метафоричний наратив (льєжська школа метариторики), вербалізація вчинку, “філософія назовні” (М. Бахтін, І. Пєшков), семіотично-герменевтична система (Р. Барт, Г. Гадамер). У комунікативній філософії безвідносно до терміну “риторика” також розглядаються проблеми риторики як процесу аргументації, переконання, словесного впливу (К. Апель, Ю. Габермас, А. Єрмоленко, В. Кульман, П. Ульріх). Ставлення до риторики cуперечливе, а її визначення різноманітні. Тому актуальною є спроба визначити статус риторики в універсальному філософському контексті, досліджуючи її екзистенційні виміри. Адже феномен риторики повґязаний з глибинними екзистенційними проблемами буття людини, усім спектром її життєвого досвіду.

Проблема homo verbo agens (людини, що діє словом) сьогодні, в епоху антропологічної кризи, особливо актуальна, бо саме через слово осмислюються вчинки, формуються комунікативні моделі й моральні принципи життя людини. Риторика у своєму вищому вимірі як мистецтво красномовства, гармонійне поєднання почуття, думки, слова і справи може стати засобом духовного оновлення, гуманізації світу. Проте зловживання силою слова (демагогія, популізм, вербальні маніпуляції), викриваючи духовний занепад людини, несе соціальну небезпеку. Сучасна епоха поступово відкидає метанаративи раціональної безапеляційності, потребуючи нової риторики, яка з мистецтва переконувати перетворюється у мистецтво порозуміння на індивідуальному рівні та у масштабах суспільства. Адже коли люди не вміють домовитися на словах, їхніми “аргументами” часто-густо стають насильницькі дії.

Отже, необхідність гуманізації риторики як засобу духовного вдосконалення особистості і подолання криз людського буття зумовлює переосмислення феномену риторики у філософському контексті, розкриття її екзистенційної природи, креативного потенціалу та місця у сучасній культурі.

Ступінь розробки проблеми. Дослідження екзистенційних аспектів риторики сягає у античність. Сократ, Платон, Аристотель, Цицерон аналізували риторику у дихотомії cофістичного та діалектичного вимірів. Сократівська маєвтика представила взірець риторики діалогу, де втілена воля до істини. Роздуми Цицерона про синтез риторики і філософії започаткували ідею єдності філософських істин та їх проголошення. Це задало людиномірний підхід до феномену риторики, ставлячи у центрі міркувань особистість оратора як homo verbo agens (людину, що діє словом).

В епоху Середньовіччя поширилася ідея сакральності риторики в трактовці Слова як креативної першооснови буття (Августин Аврелій, Григорій Богослов, Василь Великий, Іоан Золотоуст, Клімент Олександрійський, Тертуліан, Орігена). В епохи Відродження, Нового часу та Просвіти відбувся відхід від сакрального розуміння риторики до її прагматичної раціоналізації (Ф. Меланхтон, Г. Пічем). Набуло поширення трактування риторики як стилістики (Н. Буало, П. Рамю, А. Фоклен), в якому нівелювалася екзистенційна специфіка риторики. Водночас риторика ставала засобом осягнення світу екзистуючою особистістю через постанову смисложиттєвих питань, пошук відповідей на них, вироблення метафор, афоризмів, понять.

Лоренцо Валла та Єрмолао Барбаро абсолютизували роль риторики у процесі пізнання як “мистецтва осягнення усіх речей світу через слово”. Піко делла Мірандолла вважав, що справжня істина взагалі риторики не потребує. Під риторикою він розумів тільки словесне прикрашення Ф. Бекон розглядав риторику як природний етап пізнання світу через роботу “уяви за вказівками розуму”, що розгорнуло ідею панриторизму пізнання, де афективно-метафоричне передує раціональному. Р. Декарт бачив у риториці раціоналістичну дисципліну, відмовляючи їй у екзистенційному підтексті, а дар красномовства вважав суто природженим. Г. Лейбніц, М. Монтень, Б. Паскаль сприймали риторику обмежено - як штучно прикрашене мовлення, не пристосоване для розумових операцій. Ж. Руссо окреслив два різновиди мовлення (“благодатного для свободи” та “рабського”) як екзистенційно протилежні виміри буття людини у переживанні свободи чи запереченні її.

Раціоналізації риторичних знань уникнула давньоукраїнська риторика. Філософсько-дидактичний полілог “Бджола”, риторична спадщина Кирила Туровського, пам'ятки братських шкіл, твори філософів доби українського Відродження-бароко Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Юркевича демонструють філософське осмислення риторики через затвердження кордоцентричності, єдності душевного і духовного, емоційного і раціонального в слові.

М. Ломоносов привніс у філософію риторики ідею пристрасті як головного поля риторичної дії, обґрунтував залежність стилів риторики від екзистенціалів туги, наснаги, любові тощо. Російські вчені й педагоги ХУІІІ - ХІХ ст. А. Галич, Н. Кошанський, А. Мерзляков, В. Плаксін, І. Рижський, Я. Толмачов збагатили філософію риторики екзистенційними аспектами діалогізму та психологізму мовлення.

В. Гумбольдт та Ф. Шляєрмахер розкрили риторично проявлену індивідуацію людського буття, кореляцію структур мови та структур життєвого світу, представили мовлення як духовну енергію людини. А. Шопенгауер розрізняв виміри риторики, звертаючись до еристики, що протистоїть “порожньому” пересічному мовленню. І. Кант заперечував риторику як софістику, хоч високо цінував красномовство як естетичний феномен. Г.В.Ф. Гегель подеколи розглядав риторику як надмірну стилізацію, проте стверджував, що словесне мистецтво здатне перетворитися у філософську прозу. Ф. Ніцше сприймав риторику як природну першопочаткову людську пристрасть до метафоричності мислення й мовлення в процесі пізнання.

Філософська антропологія (М. Шелер, Г. Плеснер, Е. Кассирер) визначила здатність до мовлення головною сутнісною рисою людини у колізійній цілісності духовного та вітального, у символічному та ексцентричному осягненні світу. Екзистенціалізм (М. Гайдеггер, А. Камю, С. К'єркегор, Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс) збагатив філософське осягнення риторики ідеєю “прояснення екзистенції” у комунікації. Персоналісти (М. Бердяєв, Л. Шестов) затвердили єдність екзистенції та трансценденції у бутті особистості шляхом взаємодії зі світом через Логос, в якому набувають актуального максимуму екзистенціали свободи, творчості, любові.

Філософія діалогу (М. Бахтін, М. Бубер, І. Пєшков, О. Розеншток-Хюссі) представила екзистенційне осягнення риторики діалогу у протиставленні симетричного спілкування рівноправних особистостей та спілкування несиметричного, де співрозмовник, аудиторія розглядаються як об'єкти, “Воно”. П. Флоренський дослідив “магію слова” через розкриття феномену “каріокінезу”. С. Булгаков, А. Лосєв привнесли ідею “органістичності” мовленого слова.

Дослідники феномену тоталітарної риторики Е. Канетті, Г. Лебон, С. Московічі, Х. Ортега-і-Гасет зосередили увагу на риториці влади у взаємодії оратора-вождя та натовпу, прояснили екзистенціали цього процесу. З. Фрейд окреслив цю взаємодію як феномен, зумовлений лібідозними прагненнями натовпу та вождя.

Теорія мовленнєвих актів Дж. Остіна та Дж. Серля обґрунтувала взаємоконститутивність мовлення та буття, представила мову як дію. Разом з поглядами М. Бахтіна та І. Пєшкова на риторику як вчинок, а також з ідеєю мовленнєвих ігор А. Вітгенштейна такий підхід представив риторику як креативну діяльність людини, що здатна змінювати світ.

Комунікативна німецька філософія (К.-О. Апель, Ю. Габермас, В. Кульман, П. Ульріх) обґрунтувала концепти “дискурсивної етики”, “ідеальної комунікації” та “універсальної аудиторії”, які можна тлумачити як атрибути найдосконалішого виміру риторики, де “зрілі особистості використовують свої вуста для розумного мовлення на засаді волі до розуму та комунікативної компетенції” (А. Єрмоленко).

У працях мислителів постмодернізму риторика розглядається як метафоричний текст буття (семіотика Р. Барта, герменевтика Г. Гадамера, дослідження Ж. Дельоза, Ж. Ліотара, Ю. Кристєвої). Структуралісти та постструктуралісти, зосереджуючись на структурах мови, водночас прояснювали екзистенційний підтекст подій мовлення. М. Фуко, Ж. Деррида, Р. Барт зосередилися на проблемах “риторики насильства”. Г. Блюменберг запровадив філософсько-антропологічний підхід до риторики, розглядаючи її як “пошанування, в якому людина є унікальною”.

Школа неориторики Г. Перельмана та Л. Ольбрехта-Титеки представила риторику як толерантну аргументацію в ціннісних судженнях, визначивши екзистенціал порозуміння головнішим за екзистенціал впливу. Школа метариторики (Р. Барт, Ж. Дюбуа, У. Еко, Ц. Тодоров) поставила у центр філософії риторики метафору, в творенні якої бачиться закономірність людського пізнання світу. Нерозривну єдність людської екзистенції та мовлення встановили представники екзистенційного психоаналізу (Л. Бінсвангер, Р. Мей, В. Франкл). Сучасна російська школа риторики (В. Анушкін, М. Гаспаров, А. Михальська, І. Пєшков, Т. Хазагеров, Ю. Шатін, О. Юніна), приділяючи головну увагу дидактичному аспекту, здійснює філософсько-антропологічні розвідки у природу риторики влади та мистецтва красномовства.

Теорія риторики в сучасній Україні (С. Абрамович, Г. Золотухін, В. Маслюк, Г. Почепцов, Л. Ставицька, Г. Сагач, І. Чепіга) розгортається в дидактичному й культурологічному контекстах; риторика трактується як засіб становлення особистості в комунікації з собою, з іншими, зі світом.

Важливі теоретичні орієнтири для осягнення екзистенційних вимірів риторики дають міркування М. Поповича про багатовимірність людського буття, нетотожність мови і мовлення, провідну роль внутрішнього діалогу в мисленні і вчинках людини. Представники започаткованої В. Шинкаруком Київської світоглядно-антропологічної школи (І. Бичко, Є. Андрос, В. Загороднюк, В. Табачковський, Н. Хамітов, Г. Шалашенко) зосередилися на проблемах осягнення світу людиною у діалогічній комунікації, розглядаючи універсум особистості в цілісності духовно-душевно-вітального потенціалу, в єдності екзистенціалів віри, надії, любові. Дослідження В. Табачковським взаємовпливу екзистенційних вимірів особистості, тлумачення духовності як безупинної турботи людини про себе, окреслення “антропологічного ідеалу” як рівноваги різноманітних виявів людського буття дають змогу аналізувати екзистенційні виміри риторики згідно із намірами “людини, що діє словом”. Аналіз Н. Хамітовим екзистенційної генези людини, смисловим осереддям якої є дослідження суперечливої взаємодії фемінного та маскулінного, внутрішньої самотності та внутрішньої комунікації, розкриває нові можливості осягнення екзистенційних вимірів риторики. Важливим для даного дослідження є міркування В. Загороднюка про пріоритетну роль у бутті людини процесу мовлення, а не мови як системи знаків.

Значущими стали дослідження А. Єрмоленка феномену “етики відповідальності”, яка в умовах антропологічної кризи породжує “футурологію перестороги” - якісно нове трактування екзистенціалу страху, що стає стимулом для толерантної риторики. Аналіз екзистенційних вимірів риторики актуалізували розвідки С. Кримського щодо специфічної “риторичності” українського бароко та необхідності смислотворних питань у бутті людини, дослідження онтологічних підвалин культури та феномену влади в людському бутті (Є.Бистрицький, О.Білий, С. Пролєєв), міркування про необхідність нових світоглядних орієнтирів в сучасній українській філософії та її екзистенційну своєрідність (А. Бичко, В. Кізіма, В. Лісовий, А. Лой, Я. Любивий, В. Лях, М. Ткачук, В. Нічик, О. Нельга, В. Рижко, Л. Ситниченко, Я. Стратій, В. Ярошовець).

Таким чином, історія філософії накопичила чимало прикладів аналізу екзистенційних аспектів риторики. Проте до цього часу відсутня системність у проясненні екзистенційних вимірів риторики, недостатньо розкрита природа екзистенційної ґенези риторики, не визначено місце риторики у філософському контексті. Це зумовлює мету, завдання та зміст даного дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Коло проблем, окреслених у дисертації, є складовою наукових розробок відділу філософської антропології Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди з теми: “Проблема людини та її відображення у позитивній і негативній антропології”. Регістраційний номер теми 0105U000543.

Мета і завдання дослідження полягають у розкритті та філософському аналізі екзистенційних вимірів риторики.

У дисертації ставляться такі завдання:

Дослідити тенденції осягнення екзистенційних аспектів риторики в історії європейської філософії.

Провести компаративістський аналіз методологічних принципів дослідження екзистенційних аспектів риторики та розробити методологічний апарат дослідження екзистенційних вимірів риторики.

Дати тлумачення риторики у екзистенційному контексті.

Визначити кореляцію екзистенціалів людського буття та феноменів риторики.

Об'єктом дисертаційного дослідження є феномен риторики в людському бутті.

Предметом дослідження є екзистенційні виміри риторики.

Теоретико-методологічна база дослідження.

При осягненні екзистенційних вимірів риторики засадничими були підхід М. Шелера до осягнення людини у цілісності її духовних, душевних і вітальних потенцій та провідна ідея філософії екзистенціалізму про те, що існування передує сутності. Методологічно важливими стали ідеї К. Ясперса про проявлення екзистенції в комунікації та підхід М. Гайдеггера до мови як “домівки буття”. Використано принципи єдності “етосу”, “пафосу”, “логосу” в риториці та багатовимірності людського буття, концепти філософії постмодернізму про залежність риторики від волі до влади та волі до істини й турботи про істину, метафоричності світу, взаємодетеремінованості буття та мовлення, осягнення риторики як тексту, “логосфери” буття (Р. Барт, Ж. Деррида, М. Фуко, школа метариторики). Були застосовані герменевтичні (Г. Гадамер) та семіотичні (Р. Барт) методи, що дозволяють тлумачити риторику через символічну, знакову природу мовлення, підходи Г. Блюменберга, Ю. Габермаса, Г. Перельмана до консенсусу як основи етичного аргументативного дискурсу, міркування М. Поповича про когнітивний, сугестивний й експресивний виміри комунікації, концепти позитивної та негативної антропології В. Табачковського, розробки Н. Хамітова щодо екзистенційних вимірів людського буття, підходи В. Загороднюка і Г. Шалашенка до проблеми розмаїття образів мови, де підкреслюється екзистенційна природа мовлення.

Наукова новизна одержаних результатів

Вперше у вітчизняній філософії на основі визначення кореляції екзистенціалів людського буття та риторичних феноменів окреслено фундаментальні екзистенційні виміри риторики: “риторика пізнання”, “риторика влади”, “риторика порозуміння”.

Виокремлені тенденції осмислення екзистенційних аспектів риторики в історії філософії, систематизовано методологічний апарат дослідження риторики в її екзистенційних вимірах.

У процесі дослідження отримано результати, які характеризуються науковою новизною і виносяться на захист:

* Здійснено осмислення сутності риторики в екзистенційному контексті: риторика тлумачиться як екзистенційна вербалізація буття.

* Виявлено такі тенденції осягнення риторики в її екзистенційних аспектах у історії філософії: заперечення глибинного змісту риторики (С. Емпірик, Р. Декарт, Дж. Локк) погляд на риторику як на багатовимірний феномен, що може предстати і як софістична технологія, і як гармонізуюче мистецтво красномовства (Платон, Цицерон, Августин Аврелій, Г.В.Ф. Гегель, І. Кант, Ж. Деррида, М. Фуко), сприйняття риторики як універсалії буття людини в її світопізнанні (Ф. Бекон, Ф. Ніцше, Г. Гадамер, Г. Блюменберг, Ж. Дюбуа, Г. Перельман).

* Вперше визначено методологічні принципи дослідження екзистенційних вимірів риторики: принцип аналізу риторики через багатовимірну екзистенційну природу “homo verbo agens”, принцип розгляду риторики з точки зору діалогізму чи монологізму промовця, його вольових інтенцій.

* Доведено, що феномен риторики є багатовимірним утворенням, яке корелює з екзистенціалами буття людини “воля до істини”, “воля до влади”, “воля до порозуміння”, що породжують “риторику пізнання”, “риторику влади”, “риторику порозуміння”.

* Визначено, що “риторика влади”, “риторика пізнання” та “риторика порозуміння” певною мірою відповідають феноменам монологізму, діалогізму та поліфонізму в людській комунікаціїі та співвідносяться з такими виявами риторики, як технологія мовлення, стихійний процес мовлення та мистецтво мовлення.

* З'ясовано, що екзистенційна природа риторики пізнання, яка визначається екзистенціалом “воля до істини”, містить у собі подив людини перед “запитальним буттям”, вербалізує смисложиттєвий пошук людини, зумовлює її духовну генезу.

* Встановлено, що “риторика пізнання” є креативною за своєю природою, а тому породжує метафоричність в осягненні світу через слово: від стихійної появи метафор до усвідомленого творення їх у філософському дискурсі.

* Доведено, що “риторика пізнання” розгортається в дискурсах внутрішнього та зовнішнього діалогів, коли промовець, виявляючи душевність, звертається до Іншого як до “Ти”. З іншого боку, можливе вторгнення волі до влади у процес пізнання, що призводить до монополізації істини, екзистенційної замкненості, монологізму, сприйняття Іншого як “Воно”.

* Воля до влади визиває до житття “риторику влади”, яка характеризується, маніпулятивністю чи прямим риторичним насильством, здатна використовувати “екзистенційну надмірність” (А. Мелер) оратора та “об'єктів” впливу, зловживаючи пафосом та експлуатуючи вітальний потенціал людини.

* Визначено, що екзистенціали “воля до порозуміння” та “турбота про істину” породжують екзистенційний вимір “риторики порозуміння”, якій притаманна єдність вітального, душевного, духовного, гармонічне поєднання “етосу”, “пафосу”, “логосу”. Це конституює феномен толерантності та розгортає поліфонізм співтворчого пошуку рішень у симетричній комунікації.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів

Теоретичне значення роботи полягає в осмисленні та узагальненні філософських підходів до риторики в історії європейської науки, у винайденні методологічних ключів її дослідження. Результати дисертаційного дослідження дають змогу запровадити новий філософський підхід до осмислення феномену риторики, розширити діапазон риторичних досліджень, предметом яких стає людина, що діє словом у екзистенційних вимірах буття.

У результаті теоретичних пошуків були отримані висновки та положення, які мають практичну цінність у вихованні риторичної культури особистості. Зв'язок риторики з екзистенцією людини, її світоглядом, самопізнанням та відповідальністю дають змогу прояснити творчий потенціал риторики у людському бутті, подолати меркантильний підхід до риторичних знань, розпізнавати риторику маніпуляцій та свідомо протистояти їй. Окреслені в дисертації ідеї мають практичне значення для духовного оновлення людини і суспільства, відродження поваги до слова у самоактуалізації особистості. Висновки, узагальнення та результати дослідження феномену риторики можуть бути використані у програмах гуманітарних дисциплін.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дослідження доповідалися та обговорювалися на 7 міжнародних науково-практичних конференціях: на УІ Міжнародній конференції “Творчість свободи як свобода творчості” (Київ, 2001), на І Міжнародній науково-практичної конференції “Суспільні проблеми управління” (Київ, 2001), на Міжнародній науковій конференції з проблем давньогрецької філософії “ІХ Арістотелівські читання” (м. Маріуполь, 2002), на ІІ Міжнародній науково-практичній конференції "Сучасні проблеми управління” (Київ, 2003), на УІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Творчість врятує світ” (Київ, 2003), на ІІІ Міжнародному симпозіумі з біоетики “Глобальна біоетика: сучасні виміри, проблеми, рішення” (Київ, 2004), на УІІІ Міжнародній конференції “Творчість та освіта у вимірах ХХІ століття” (2005).

Публікації. Основні ідеї та результати дисертаційного дослідження викладені у 9 публікаціях, надрукованих у фахових періодичних наукових виданнях, що зареєстровані ВАК України.

Структура роботи спрямована насамперед на досягнення сформульованої мети та завдань дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури. Обсяг основного тексту дисертації складає 164 сторінки, список використаних джерел містить 329 одиниці та складає 24 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі розкривається актуальність дослідження, формулюється мета та завдання дисертації, визначено методологію дослідження, теоретичне та практичне значення роботи, сформульовано елементи наукової новизни, положення, що виносяться на захист, висвітлено теоретичне та практичне значення проведеного дослідження та форми апробації його результатів.

У розділі 1. “Осмислення екзистенційних аспектів риторики в історії європейської філософії. Огляд сучасної літератури за темою дослідження” виявляються історичні підходи до осмислення риторики, що торкаються глибинних основ людського буття, визначається факт недостатньої уваги деяких мислителів до екзистенційної багатовимірності риторики, що призводило до фальсифікації риторики.

У підрозділі 1.1 “Феномен філософії риторики від античності до ХІХ століття” аналізуються філософсько-теоретичні розробки риторики, історичні визначення її ролі у бутті. Представлені античні концепції філософії риторики (Аристотель, Платон, Сократ, Цицерон), де риторика осмислюється у єдності з філософією як переконлива трансляція філософських істин; ідеальний оратор сприймається як філософ; маєвтика та софістика розглядаються у залежності від намірів промовця у його прагненні істини чи влади. Поняття єдності “пафосу”, “логосу” та “етосу” осмислюються як трансцендентально ціннісний орієнтир мистецтва красномовства.

Визначено екзистенційно-риторичні феномени у філософському осягненні риторики Середньовіччя, зумовлені екзистенцією віри: сповідальність, діалог з трансцендентним, відчуття гріховності, страждання, пріоритет сакрального змісту слова над його формою (Августин Аврелій, Григорій Богослов, Василь Великий, Іоан Золотоуст). Наголошується на дидактичній раціоналізації риторики тієї доби як інструменту переконань, стилістичних прикрас та формування феномену догматизму. Відзначається, що епоха Відродження, Просвіти та Нового часу продовжила традиції античної і середньовічної риторики та привнесла у буття людини екзистенцію свободи й творчості. Виявлено, що у філософії Лоренцо Валли, Єрмолао Барбаро, Ф. Бекона, Ф. Ніцше риторика постає як закономірний етап пізнання світу через споглядання образів, афективність, пристрасність, творення метафор, символів. Окреслюються теоретичні новації у працях В. Гумбольдта та Ф. Шляйєрмахера як осягнення індивідуації риторики, проявленості духовної енергії людини у слові. Аналізуються міркування філософів Піка делла Мірандоли, Д. Лока, І. Канта про риторику як прояв софістики. На засаді гегелівських ідей про світоглядний потенціал словесного мистецтва висувається теза, що справжня риторика, затверджуючи вищі цінності буття, протистоїть софістиці та створює методологічну базу філософування у людському бутті.

У підрозділі 1.2 “Українська та російська філософія риторики від часів Київської Русі до ХІХ століття” досліджується осягнення екзистенційних аспектів риторики у працях українських та російських філософів, риторів, богословів від часів Київської Русі до ХІХ століття: погляди на риторику у християнській літературі українського середньовіччя (сприйняття мовлення у єдності слова і вчинку (Кирило Туровський)), затвердження взаємозв'язку риторики і філософії (афористичний полілог “Бджола”), необхідність екзистенції любові у промовах (Чорноризець Георгій). Звертається увага на міркування

І. Копинського про силу слова та І. Вишенського, який заперечував “риторичку”. Визначено, що філософія епохи українського Відродження-бароко привнесла в теорію риторики антропоцентричний пафос, екзистенційні акценти діалогізму та кордоцентризму, продовжила середньовічну ідею сакрального ставлення до слова, втілювала екзистенціали любові та шани в жанрі Слова похвального. Розглядається розробка екзистенційних понять толерантності, любові, творчості, сердечності, волі до істини і самопізнання через слово у філософії Ф. Прокоповича, Г. Сковороди, П. Юркевича. У вченні М. Ломоносова про людські пристрасті та про стилі красномовства підкреслюється ідея багатовимірності риторики. Аналізуються праці російських риторів, філософів, педагогів ХУІІІ - ХІХ ст., що заклали екзистенційні основи слов?янського риторичного ідеалу: обміркованість слова, естетизм, емоційність, пафосність, метафоричність, толерантність (А. Галич, Н. Кошанський, О. Мерзляков, В. Плаксін, І. Рижський, Я. Толмачов).

У підрозділі 1.3 ”Огляд сучасної літератури за темою дослідження. Особливості філософського осягнення риторики у ХХ столітті. Феномен риторичного ренесансу сьогодення” осмислюється плюральність сучасного розуміння риторики. При цьому зазначається поява принципово нового погляду на мовлення як на діяльність, що має етичні, гносеологічні, екзистенційні, семіотичні аспекти (К. Апель, Р. Барт, Й. Габермас, Г. Гадамер, М. Гайдегер, Ч. Пірс, Ф. де Соссюр). У працях філософів-екзистенціалістів базові екзистенціали людського буття (страх, подив перед “запитуючим буттям”, гранична ситуація, почуття відповідальності, налаштованість на діалог тощо) визначаються як детермінанти риторичних феноменів. У огляді філософії мови, структуралізму та постструктуралізму аналізуються дослідження риторики влади, де звучить ідея пандетермінованості буття людини мовними структурами аж до “смерті суб'єкта”, розкривається можливість деконструкції несиметричних моделей мови (Ж. Деррида, М. Фуко). Звертається увага на філософію діалогу (М. Бахтін, М. Бубер, А. Розеншток-Хюссі), що повертає увагу від промови до розмови, надає риториці інтерсуб'єктивний характер. Теорія каріокінезу П. Флоренського оцінюється як єдина у своєму роді спроба раціонального пояснення “магії слова” у єдності енергій промовця та слухачів, змісту та форми мовлення. У огляді ідей філософської антропології (О. Больнов, А. Гелен, Е. Кассирер, Г. Марсель, Х. Плеснер, В. Табачковський, М. Шелер) зосереджується увага на вченні про природу людини та її мовлення як взаємодію духовного, душевного й вітального у колізії homo sapiens та homo demens. Поняття “ексцентричності” та “символічності” тлумачаться як необхідні екзистенційні атрибути риторики. Ідея М. Фуко про “турботу про істину” оцінюється як основа “риторики порозуміння”. Зазначається, що семіотичні й герменевтичні підходи до мовлення Р. Барта та Г. Гадамера дають змогу розкодувати риторичні моделі, винайти за ними екзистенційні феномени людського буття.

Підкреслюється значення праць психологічного напрямку (Л. Бінсвангер, Е. Канетті, Г. Лебон, Р.Мей, С. Московічі, Х. Ортега-і-Гасет, Ж.-П. Сартр, В. Франкл, З. Фрейд, Е. Фромм) для дослідження риторики. Адже в них винайдені екзистенційні феномени, універсальні для буття людини та соціуму, які оприявнюються риторично (екзистенційна фрустрація, пошук смислу, бажання необмеженої влади, “втеча від свободи”, переживання провини, страху, сорому, агресії тощо).

У творах М. Бердяєва виявляється екзистенційна трактовка людського буття у волі людини до свободи, творчості й любові в риториці діалогу та самопізнання. екзистенційний риторика людський буття

В аналізі теорій неориторики та метариторики визначається ідея толерантності співрозмовників у неформальній аргументації, нерозривна єдність афективного, метафоричного (риторичного) та раціонального в людському мовленні.

В огляді німецької комунікативної філософії визначається новизна трактовки аргументативного дискурсу: легітимація цінностей на основі згоди певної людської спільноти, а не формально-логічних догм. Зазначається, що екзистенціал страху, який традиційно використовувався в риториці маніпуляцій, в сучасних умовах трансформується у моральний принцип і є передумовою риторики компромісу.

В аналізі феномену риторичного ренесансу сьогодення зазначається факт зближення філософії риторики з практикою життя, представлення риторики у семіотичній структурі світу як гендерного феномену, дискурсу патріархальної влади (Т. де Лауретис, Л. Ставицька). У працях Г. Блюменберга відзначається погляд на риторику як на засіб пізнання світу та як на проект трансформації філософії.

Аналізуються праці російських дослідниць А. Михальскої та О. Юніної, які запровадили філософсько-антропологічний підхід до риторики як способу філософування та спілкування особистості зі світом. Окрема увага приділяється філософсько-дидактичним розробкам з риторики Г.Сагач, яка через екзистенціали віри та любові трактує риторику як життєтворчу силу, сакральну за своєю природою. У аналізі теорії екзистенційної лінгвістики А. Курдюмова відзначається погляд на екзистенційну природу слова як детермінанту буття людини. Аналізується філософське надбання Київської світоглядно-антропологічної школи (ідеї багатовимірності буття, амбівалентності людської природи, розгляд мовлення як сутнісної риси людини тощо). Звертається увага на дослідження сучасних українських філософів А. Єрмоленко, Л. Ситніченко щодо німецької комунікативної філософії, яка обґрунтовує принципи “дискурсивної етики” в толерантній комунікації, на визначення нових світоглядних орієнтирів в сучасній філософії, що обґрунтовано в працях В. Ляха, О. Нельги, В. Рижко.

Разом із тим робиться висновок, що системного підходу до екзистенційних вимірів риторики поки що не існує, концептуально не розроблені проблеми багатовимірності риторики, не розкрита їх екзистенційна природа, не відслідковані детермінанти екзистенційно-риторичної ґенези людини. Тому необхідно віднайти методологічну базу дослідження феномену риторики у людському бутті, дослідити екзистенційну природу риторики, визначити її закономірності.

У розділі 2. “Методологічні передумови осягнення екзистенційної природи риторики” уточнюється коло понять дослідження, здійснюється компаративістський аналіз методологічних підходів до риторики з метою відтворення методології дослідження екзистенційних вимірів риторики.

У підрозділі 2.1 “Прояснення основних понять дослідження та окреслення його методологічних основ” уточнюються основні поняття дослідження. Поняття “екзистенція” трактується в традиції філософії екзистенціалізму як специфічно людське існування, унікальне “тут-ось-буття” (М. Гайдеггер). У понятті “екзистенціал” вбачається “буттєва риса присутності” (М. Гайдеггер), конкретний прояв екзистенції, унікальний спосіб буття людини у певний момент її комунікації. Поняття “екзистенційний вимір риторики” визначається як специфічний вимір буття людини, яка діє словом у комунікації з собою, Іншим, світом, та який характерізується наявністю певної групи екзистенціалів. Підкреслюється, що екзистенційні виміри риторики на відміну від процесу мови як такого завжди містять екзистенціали волі, пристрасності та впливу, мають аргументативний намір. Тому риторика попередньо визначається як екзистенційна вербалізація буття.

У підрозділі 2.2 “Класичні методологічні засади дослідження екзистенційної природи риторики” робиться узагальнення методів філософії риторики від античності до ХХ століття. Антична методологічна триада “етосу”, “пафосу”, “логосу” стає призмою для розглядання рівня людського потенціалу в риториці. Ідея існування риторики як пересічного процесу мовлення, вербальної технології та мистецтва дає змогу визначити універсальні екзистенційно-риторичні феномени: “волю до істини”, “волю до влади”, “волю до порозуміння”. Визначення екзистенціалу впливу дає змогу відслідковувати екзистенційний підтекст риторики влади, монологізм чи діалогізм промовця.

У підрозділі 2.3 “Компаративістський аналіз методологічних здобутків філософської антропології, філософії екзистенціалізму, персоналізму, філософії мови та філософії діалогу в аналізі екзистенційних вимірів риторики” визначаються такі загальні теоретичні засади дослідження, як прояснення людської екзистенції та побудова сутності людини в комунікації з собою, іншими, світом; визначення риторичних феноменів через екзистенціали буття. Відзначається ідея екзистенційної багатовимірності людського буття (естетичний, етичний, релігійний виміри у С. К'єркегора, “буття-в-собі”, “буття-для-іншого” у Ж.-П. Сартра, поняття “Man” у М. Гайдеггера, “Dasein” у К. Ясперса), що дає змогу аналізувати риторичні прояви. Згідно з філософією мови та філософією далогу ( М. Бахтін, М. Бубер, С. Булгаков, Л. Вітгенштейн, О. Лосєв, О. Розеншток-Хюссі, Ф. Флоренський) детермінанти риторичної досконалості визначаються через аналіз діалогічного спілкування, учасники якого рівноправні у комунікації, здатні на порозуміння та співтворчість.

Аналізується вчення М. Шелера про ціннісне ставлення людини до буття, що дозволяє розглянути етичний аспект риторики. Враховується зазначена у філософській антропології символічна та ексцентрична природа людини, що дає змогу аналізувати “риторичність” пізнання, символи, метафори, що їх використовує людина у світопізаннні. Беруться до уваги настанова О. Больнова щодо сутності людини як “відкритого питання”, факт суперечності сутнісних рис людини, розмаїття людського буття у амбівалентності homo demens та homo sapiens. Ідеї В. Табачковського про духовність як “вертикальний вимір” буття та про антропологічний ідеал як рівновагу людських потенцій дають змогу накреслити закономірності екзистенційно-риторичної генези людини.

У підрозділі 2.4 ”Компаративістське дослідження методологічних підходів комунікативної філософії, неориторики та неософістики в осягненні екзистенційної природи риторики” наголошується на такому принциповому підході до риторики, в якому риторика сприймається як процес комунікації, де засадне значення мають особистісні якості людини, діючої словом, її воля до порозуміння і злагоди в аргументативному дискурсі. “Ідеальна комунікація”, “ідеальна мовна ситуація”, “універсальна аудиторія” задають рамки дослідження риторичного ідеалу. Заміна екзистенціалу впливу на екзистенціал згоди, проголошена в комунікативній філософії, в неориториці та неософістиці, методологічно обґрунтовує екзистенційний вимір риторики порозуміння, де головним екзистенційним фактором стає інтерсуб'єктивність, рівноправний “діалог вільних розумів” (Перельман); “етос” розглядається як пріоритетна засада цих процесів.

У підрозділі 2.5 “Методологічний потенціал наратології, метариторики, семіотики Р. Барта та герменевтики Г. Гадамера у дослідженні риторики в її екзистенційних вимірах” зазначається сенс погляду на риторику як на текст. Визначається практично-методологічне значення ідей Р.Барта та Г.Гадамера для аналізу екзистенційних вимірів риторики як семіотичної характеристики буття, зокрема, у контексті “мовної зброї”. Відкривається можливість тлумачити риторику як наратив, логосферу, в якій фрагмент аналізу виявляє закономірності “кола” системи, а логосфера як загальне “коло” риторичності зумовлює окремі екзистенційно-риторичні феномени. Враховується ідея Гадамера про те, що буття має риторичний фон, світ осягається через співпереживання, досвід, і суб'єкт-тлумач поєднаний з об'єктом тексту. Осмислюється метариторична теза про прариторичність людського мислення й мовлення, про метафору як закономірний процес предикації, що передує формуванню логічних понять в процесі пізнання світу homo verbo agens.

У підрозділі 2.6 “Методологічне значення теорії “екзистенційної надмірності” в осягненні екзистенційних вимірів риторики ” синтезуються ідеї дослідників тоталітарної риторики у виявленні феномену надлишку екзистенційного в риториці вождів та у сприйнятті її слухачами, натовпом. Визначаються витоки цієї теорії у філософії Ф. Ніцше, М. Шелера, Е. Фромма й продовження її у творах А. Мелера, А. Михальскої, В. Табачковського, У. Еко. Ця теорія дає змогу дослідити екзистенційний вимір риторики влади з точки зору зловживання екзистенційним в людині, провести демаркаційну межу між “риторикою пізнання” та “риторикою влади” на основі виявлення екзистенційних феноменів агресії, ворожості, декларування однозначних безперечних істин, монологізму оратора, пропаганди нелюбові до життя, героїзму як норми тощо.

У третьому розділі 3. “Риторика як екзистенційна вербалізація буття” дається визначення риторики у екзистенційному контексті та розкривається екзистенційна природа “риторики пізнання”, “риторики влади”, “риторики порозуміння”.

У підрозділі 3.1 ”Більш конкретне визначення риторики у контексті дослідження” дається огляд поширених визначень риторики в історії науки (“наука переконувати”, “мистецтво красномовства”, “ораторство”, “теорія і практика мовленнєвої комунікації”), підкреслюється однобічність визначень, зумовлена увагою до якогось окремого вияву риторики. Наголошується на різниці між мовою як системою знаків та риторикою як промовою і розмовою; в останній зазначається обов'язкова цілеспрямованість мовлення, присутність екзистенціалів впливу та пристрасності, пов'язаних з наявністю докс, інтенційно-вольових актів комунікантів, що їх розгортає екзистенційно насичений процес аргументації. Слово в риториці несе принади екзистуючої особистості: афективність, переживання граничних станів, наснагу, душевність, духовність тощо. Риторика трактується як екзистенційна вербалізація буття. Згідно з цим предметом риторики визначається homo verbo agens - людина, яка діє словом.

У підрозділі 3.2 ”Екзистенціали “воля до істини” та “воля до влади”. “Риторика пізнання” та “риторика влади” висувається ідея, що екзистенційна природа риторики залежить від ставлення людини до істини та рівня її інтерсуб'єктивності у комунікативному дискурсі. “Риторика пізнання” визначається як екзистенційний вимір риторики, що притаманний унікальному буттю людської особистості у її волі до осягнення світу через слово. “Воля до істини” характеризується як основна екзистенційна детермінанта “риторики пізнання”. Доводиться, що “риторика пізнання” корелює з екзистенціалом подиву та афективністю у спогляданні світу. Висувається ідея, що риторика світоглядних питань знаменує початок філософування у бутті особистості, яка шукає смисложиттєві орієнтири, істини, універсалії буття, виробляє ідеї. Відзначаються такі екзистенційні прояви “риторики пізнання”, як сповідальність, креативність, діалогізм промовляючої людини, метафоричність, афористичність, есеїзм у артефактах. Доводиться, що у разі монополізації істини та волі до влади риторика пізнання перетворюється у риторику влади. Вона відзначена прагненням панувати в комунікативному дискурсі, маніпулятивно впливати на співрозмовників, слухачів, аудиторію, натовп. Спілкування у такому дискурсі асиметричне: домінує носій “сильної риторики”, “акротичного мовлення” (Р. Барт), який може авторитарно нав'язувати свою думку чи маніпулятивно її навіювати. В “риториці влади” закономірно присутній екзистенціал страху, який стає полем маніпулятивного впливу. Монополізація істини, догматизм, демагогія, фанатизм, об'єктивація слухачів, навіювання відчаю, ненависті, готовності до ризику - екзистенційні феномени риторики влади, риторичного насильства. Право на владу стає правом на слово та правом на істину в останній інстанції.

У підрозділі 3.3 “Екзистенціали “воля до порозуміння” та “турбота про істину”. “Риторика порозуміння” йдеться про якісно нову, сучасну тенденцію у практиці риторики: поєднання в риториці прагнень до впливу і порозуміння на основі взаємодії волі до істини та волі до порозуміння. В аналізі екзистенційної природи цього процесу визначається таке ставлення сучасного промовця до істини, яке можна охарактеризувати терміном М. Фуко “турбота про істину”. Екзистенціал “турботи про істину” знімає агональну напругу риторики в аргументативному дискурсі та розгортає екзистенційні феномени толерантності, інтерсуб'єктивності, шани, поваги, любові, демонструє єдність в риториці “етосу”, “пафосу” та “логосу”, актуалізує учасників спілкування у прилученні до вищих цінностей буття.

ВИСНОВКИ

* Обгрунтовано, що риторика має екзистенційну багатовимірність, яка детермінована екзистенціалами: “воля до істини”, “воля до влади”, “воля до порозуміння”. Екзистенційний вимір “риторика пізнання” корелюється з екзистенціалами волі до істини та до свободи, пов'язаний з першопочатковою “риторичністю” осягнення світу. “Запитальне буття” (М. Гайдеггер) спонукає людину екзистувати в процесі внутрішнього діалогу та використовувати риторику як методологію філософського мислення. “Риторика пізнання” розгортає креативність людини у сукупності її душевних, духовних, вітальних проявів, зумовлює діалогізм спілкування.

* Екзистенційними детермінантами “риторики влади” є воля до влади як самомети, воля до маніпуляцій, агональність, фанатизм промовця. Надлишок екзистенційного в людині здатний розгорнути зловживання “риторичними струнами” (У. Еко) як засіб демагогії, соціально небезпечної ідеології. Це викликає стагнацію пізнання, порушує антропологічний баланс вітального, душевного й духовного, зумовлює феномен “риторики насильства”.

* Симетрична кореляція “волі до влади” та “волі до істини”, “турботи про істину” та “волі до порозуміння” детермінують “риторику порозуміння”, зумовлюють феномен екзистенційно-риторичного балансу у світопізнанні та світотворенні, створюють умови для інтерсуб'єктивної комунікації, дискурсивної консенсуальності, породжують мистецтво красномовства.

* У дисертації показано, що існує монологізм, який може бути провідним у будь-яких дискурсах за умови використання промовцем права на слово як права на істину, та діалогізм, який може бути присутнім і в дискурсі монологу, коли людина діє словом інтерсуб'єктивно, налаштована на етичну толерантну комунікацію. Саме діалогічна риторика, поширена до “поліфонізму” (М. Бахтін), до порозуміння є актуальною потребою сьогодення, має творчо-гуманний потенціал у сучасній культурі.

СПИСОК НАУКОВИХ ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Препотенська М.П. Логосфера сучасної України як відображення соціально-філософських і культурологічних проблем суспільства. Риторичні парадокси і перспективи // Творчість свободи як свобода творчості. Збірник матеріалів УІ-ї Міжнародної конференції. - Київ, НТУУ “КПІ”, 2001. - С. 54-55.

2. Препотенська М.П. Лідерство. Риторичний аспект харизми // Суспільні проблеми управління. Збірник матеріалів Першої Міжнародної науково-практичної конференції. - Київ, “Політехніка”, 2001. - С. 49-51.

3. Препотенська М.П. Метариторика: каріокінез, цілісність, креативність // У збірнику наукових праць Київського національного лінгвістичного університету “Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності”. - Київ, Видавничий центр КНЛУ. - 2002. - Вип.10. - С. 296-306.

4. Препотенська М.П. Риторика буденності // Науковий вісник НТУУ “КПІ”. - № 3(6). - Серія “Філософія. Психологія. Педагогіка”. - Київ: “Політехніка”, 2002. - С. 37-53.

5. Препотенська М.П. Риторичні дискурси “питання” та “ідеї” у волі до влади // Сучасні проблеми управління: Збірник матеріалів ІІ Міжнародної науково-практичної конференції. - Київ: “Хімджест”. - 2003. - С. 7-9.

6. Препотенська М.П. Соціоантропогенез риторики у граничному бутті (слово влади та влада слова) // Філософський альманах “Мультиверсум”. - Київ: Центр духовної культури. - 2003. - С. 191-204.

7. Препотенська М.П. Проблема творчості у сучасній риториці // Творчість врятує світ: Матеріали УІІ Міжнародної науково-практичної конференції. - Київ: “Політехніка”. - 2003. - С. 86-88.

8. Препотенська М.П. Екологія риторики в її гендерних парадоксах // Глобальна біоетика: сучасні виміри, проблеми, рішення: Матеріали ІІІ Міжнародного симпозіуму з біоетики. - Київ: Сфера. - 2004. - С. 145-147.

9. Препотенська М.П. Екзистенційна межа між творчістю та графоманією. Творчість та освіта у вимірах ХХІ століття: Матеріали УІІІ Міжнар. Наук.-практ. конф. (12-13 травня 2005 р., м. Київ) / Уклад.: Б.В. Новіков, І.І. Федорова. - К.: ІВЦ “Видавництво “Екмо”, 2005. - С. 41- 42.

АНОТАЦІЇ

Препотенська М.П. Екзистенційні виміри риторики. - Рукопис

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.04 - Філософська антропологія, філософія культури. - Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. Київ, 2006.

В дослідженні аналізується феномен екзистенційної багатовимірності риторики як одного з культуротворчих факторів життєдіяльності людини. Актуальність дослідження зумовлена проблемністю самоідентифікації сучасної людини в атмосфері інфляції слова й вербальних маніпуляцій, потребою у відродженні гуманного ставлення до сили слова.

Знайдено причини суперечливих поглядів на риторику в ігноруванні її багатовимірної екзистенційної природи, зведенні її інтегральності до окремого прояву: технології ораторства, софістики, стилістики, порожньої пишномовності. Виявлено, що аналіз екзистенційних вимірів риторики розміщує риторику у філософському контексті, репрезентуючи її як одну з універсалій людського буття у світопізнанні та світотворенні.

У дисертації дано визначення риторики як “екзистенційної вербалізації буття”, розкрито кореляцію між екзистенціалами людського буття та їх втіленням у риториці. Фундаментальними екзистенційними вимірами риторики визначено “риторику пізнання”, “риторику влади”, “риторику порозуміння”. “Риторика пізнання” детермінована екзистенціалом “воля до істини”, пов'язана з глибинними проблемами людського буття у світі: самопізнанням та пізнанням світу, творчістю, потягом до свободи, любові, відповідальності, діалогізму тощо. При надлишку владних амбіцій промовця, який виявляє волю до влади у монополізації істини, риторика перетворюється у “вербальну зброю”, здатна породжувати фанатизм та соціально небезпечну ідеологію. Антропологічний баланс як гармонійна єдність людських потенцій зумовлює розгортання риторичного ідеалу як гуманнотворчого мистецтва красномовства, що затверджує вищі цінності буття. Екзистенціал “воля до порозуміння” детермінує “риторику порозуміння”, що стає засобом конструктивного обговорення й вирішення проблем буття в ситуації глобальних криз та конфліктів.

Ключові слова: екзистенція, екзистенціал, риторика, екзистенційний вимір риторики, екзистенційна вербалізація буття, воля до істини, воля до влади, воля до порозуміння, турбота про істину, риторика пізнання, риторика влади, риторика порозуміння.

Препотенская М.П. Экзистенциальные измерения риторики. - Рукопись

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04 - Философская антропология, философия культуры. - Институт философии имени Г.С. Сковороды НАН Украины. Киев. 2006.

Диссертация посвящена анализу экзистенциальных измерений риторики. Актуальность работы обусловлена проблемой самоидентификации современного человека в условиях инфляции слова и вербальных манипуляций, необходимостью возрождения ответственного отношения к силе слова.

Основным результатом работы является трактовка риторики как “экзистенциальной вербализации бытия”. В истории философии выявлены противоречивые взгляды на риторику: от огульного неприятия до абсолютизации ее роли в бытии человека, что объясняется сужением глубинного смысла риторики или сведением ее к отдельным проявлениям. Это происходит, когда факты риторики анализируются вне субъекта риторики - человека, действующего словом, природа которого плюральна, а бытие имеет экзистенциальную многомерность.

В диссертации определены фундаментальные экзистенциальные измерения риторики: “риторика познания”, “риторика власти”, “риторика взаимопонимания”, которые обусловлены экзистенциалами: “воля к истине”, “воля к власти”, “воля к взаимопониманию”. “Риторика познания” имеет экзистенциальную наполненность. Отмечаются воля к свободе, творчеству, исповедальности, диалогизм, готовность к защите своих мнений в аргументативном дискурсе, развитие духовности в познающем человеке. Раскрывается единство философии и риторики в процессе познания мира, корреляция “этоса”, “пафоса” и “логоса” в “риторике познания”, что зависит от отношения к истине и уровня интерсубъективности говорящего человека в коммуникативном дискурсе.

“Риторика власти” предстает как следствие монополизации истины, развития экзистенциала “воли к власти”. Она характеризуется монологизмом оратора, что приводит к утрате душевности, отношением к Другому как к объекту воздействия. Выявлены такие проявления “риторики власти”, как манипулятивность, догматизм, фанатизм, нагнетание экзистенциалов страха, ненависти, агрессии, биполярное упрощение картины мира.