Актуальність теми. Можна констатувати той факт, що вже наприкінці ХІХ ст. відбулося зміщення акцентів у філософії: центром її уваги став не гносеологічний суб'єкт, а діюча та переживаюча особистість. Така переорієнтація надала змогу зняти суб'єкт-об'єктну опозицію та питання пізнання, що пов'язані з нею, й висунула на перший план смисложиттєві проблеми граничних підстав людської суб'єктивності. Усе це призвело до формування особливого роду філософствування - некласичного мислення у філософії життя та екзистенціалізмі.

Загальним для всіх мислителів, що представляють ці течії, є сумнів у непохитності раціоналістичних істин: існуванні тих чи інших онтологічної субстанції, гносеологічного інваріанта, ієрархічних відносин мислення, слова і письма, ступеня категоріальної доказовості подібного роду есенціального дискурсу і самої здатності виразити все розмаїття людської суб'єктивності об'єктивуючою філософською мовою, яка зупинилася у своєму розвитку. Некласичні філософи наполягають на принциповій відкритості будь-якого існуючого індивіда новому досвіду, що кожного разу потребує адекватної форми відбиття, яке не зводиться до деякої первісної, правильної та кінцевої у своєму становленні мови, а передбачає існування плюральності мов. Остання в кожному конкретному разі дає можливість виконати те чи інше антропологічне (етико-екзистенціальне) завдання.

Таким чином, на місці гносеологічного суб'єкта як інваріанта класичного філософського дискурсу виникає множинність суб'єктів, показ антропологічних проектів яких може бути здійсненим у результаті руху філософії до літературності; повернення риторичного у філософію, дискурс бажання, порушення нульового ступеня письма - ось інші варіанти визначення цього процесу.

Ситуація постмодернізму, в якій кожний сучасний філософ сприймається не як "проектувальник” систем, а як смиренний читач текстів, привела до усвідомлення розпаду "єдності єдностей” (В. Подорога), яка до того міцно скріплювала філософський дискурс: єдності жанру (авторитет традиції, що визначає межі наукової чи філософської дисципліни, літературного або живописного канону, стилю, комунікативних цінностей та ін.); єдності форми (організація простору письмових, мовних, термінологічних значень у єдиній формі науково-філософського трактату, роману, живописного чи музичного твору за системно-ієрархічним принципом); єдності авторської суб'єктивності (за суб'єктом як поняттям часто вбачають антропоморфний образ, людське, суб'єктивність, самодостатню й унікальну, завжди тотожну собі в часі і просторі біографічну особистість); єдність авторської (суб'єктивної) особи (способи трансляції авторства у філософському досвіді: деміургічні, нав'язані чи таємні маски; лише як автор власної думки можна мислити й бути суб'єктом, утверджувати універсальність "cogito”).

Антиметафізична спрямованість філософії ХХ ст. як з боку логічного позитивізму, що прагнув відмінити "вічні" філософські питання як псевдоречення, котрі виникають внаслідок порушення правил граматики, так і з боку постструктуралізму з його пантекстуальним ("онтологія повторює філологію”) мисленням, знову призвела до забуття антропологічного виміру: на місці "людини, що пізнає”, виникла така ж імперсональна "людина, що читає/пише”. Зазначена ситуація, як наслідок нігілізму, була багато в чому передбачена великим датським мислителем Сьореном Керкегором ще в середині ХІХ ст.

Антропологічний проект Керкегора являє собою спробу синтезу думки-вчинку, почуття-вчинку, письма-вчинку, що втілилась самим його життям. Вимагаючи особливої мови вираження (непрямої форми комунікації), керкегорівська філософія можливості, або антропологія змінення, могла б стати взірцем як персональної відповідальності в постнігілістичному суспільстві, так і поштовхом до пошуку нових комунікативних засобів вираження антропологічної проблематики в сучасній філософії.

Незважаючи на те, що зарубіжна керкегоріана налічує численні томи досліджень, розгляду літературних аспектів його творчості приділено не достатньо уваги. У зв'язку з цим цікавими є праці А. Бергесса, Ж. Дерріда, Ж. Женетта, Дж. Паттісона, Х. Пайпера, Дж. Капуто, Л. Макі, С. Крайтса. Серед російськомовних авторів слід назвати А. Анікста, П. Гайденко, Т. Гайдукову, С. Ісаєва, В. Подорогу, В. Пігулевського, А. Фрішмана.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі теорії культури і філософії науки Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна в рамках комплексної програми НДР "Концепція цілісності: проблема духовності в науці та культурі” (д/р № UA 01008737p).

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в демонстрації зв'язку літературності філософських практик з антропологічним досвідом, який породжує ці практики, на прикладі християнського антропологічного проекту Сьорена Керкегора. Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити низку конкретних взаємопов'язаних задач:

розглянути рух до літературності як одну з провідних тенденцій у сучасній західній філософії;

описати філософію як історико-літературний феномен завдяки виділенню трьох типів літературності у платонівській, кантівській та ніцшевській філософіях;

провести експлікацію вихідного поняття "літературність”;

показати, що літературні практики залежать від антропологічних моделей, що їх породжують;

розглянути зв'язок християнської антропології змінення та літературного новаторства С. Керкегора.

Об'єкт дослідження - філософська антропологія С. Керкегора.

Предмет дослідження - літературність корпусу філософсько-антропологічних текстів С. Керкегора.

керкегор літературність філософія антропологія

Методи дослідження. Оскільки об'єкт дослідження - корпус текстів С. Керкегора, головним методом дослідження є герменевтичний аналіз. Зважаючи на певну маргінальність теми (що включає філософію, теологію та літературу), у праці використовується міждисциплінарний підхід. Для аналізу філософії як явища історико-літературного ряду застосовуються методи з арсеналу історичних та літературознавчих дисциплін. Експлікація поняття "літературність” потребувала використання семіотичного інструментарію. Для демонстрації контемпоральності творчості С. Керкегора та мислителів філософських течій ХХ ст. використовувався компаративістський підхід.

Методологічну основу дослідження складають праці С. Аверінцева, М. Бахтіна, Х. - Г. Гадамера, Ж. Дерріда, Ж. Дельоза, Р. Рорті, Х. Пайпера, Ц. Тодорова та ін.; джерелознавча база дослідження - праці С. Керкегора.

Наукова новизна здобутих результатів:

У вступі висвітлено авторське бачення актуальності теми і сучасного стану її вивчення; зазначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету та задачі дослідження, його об'єкт, предмет, методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення; розкрито зміст апробації результатів дисертації; наведена кількість публікацій за темою дослідження.

У першому розділі дисертації - "Літературність у філософському дискурсі”, що містить три підрозділи, рух до літературності розглядається як одна з провідних тенденцій сучасної філософії, робиться спроба пунктирно окреслити роль літературності у філософському дискурсі в широкому історичному контексті.

Перший підрозділ (1.1.)"Рух до літературності як одна з провідних тенденцій у сучасній філософії" присвячений аналізу стану сучасної західної філософії, визначеному як постмодерністський, та передумов, що його спричинили. Дисертантом зазначається, що криза поняття "гносеологічний суб'єкт" у західноєвропейській метафізиці викликала появу некласичного типу філософствування (Керкегор, Ніцше), особливістю якого є усвідомлення принципової невиразності феноменів життя у традиційних філософських категоріях; місце раціональних методів пізнання заступають естетична інтуїція, вчування, вживання, освоєння світу відбувається переважно в художньо-естетичній формі, з використанням додаткових когнітивних та комунікативних засобів (міф, метафора, символ, образ, персонаж, що традиційно належали міметичному світу літератури). Автор вважає, що саме непередбачено образний і афористичний стиль двох мислителів ХІХ ст. здебільшого сформував шляхи філософії у ХХ ст. і дав ніби дві "літературні" відповіді на ситуацію, що виникла внаслідок кризи гносеологічного суб'єкта - "антропну” в особі екзистенціальних мислителів та "ентропійну” постмодерністську, характерною особливістю якої є бажання "підключити” минуле до сьогодення, "перечитати” його, взагалі, звести людське існування не до "феноменології духу”, "буття та часу” або "буття та ніщо”, а до формули "буття і текст”.

Зазначається, що один із найвпливовіших напрямів філософії ХХ ст., екзистенціалізм, відмовився від домінуючої ролі у філософії гносеологічного суб'єкта. Індивід як "річ у собі” стає не таким, на який указують, описують, а таким, що здатний до виразу і чинить опір "нормальним” дискурсам та прагне художньої творчості. Текст віднині потребує персональної відваги автора, що вступає в нього з особистим антропним принципом, здатного цей текст змінити й породити новий, де текстом може бути й саме життя. Екзистенціалісти акцентують на тому, що символічні форми мислення можуть бути трансформовані як у знаки "строгої науки”, так і в багатозначні образи культури, що знайшло відбиття у зверненні представників цієї течії до "змішаних” жанрів філософствування, в яких відображене їхнє прагнення поєднати філософський аналіз "екзистенціалів” людської дійсності з літературним описом реальних життєвих ситуацій.

Дисертант вважає, що, відмовившись від будь-яких начал філософствування ("логосу”, "життя”, "екзистенції”) і визнавши нормою філософствування без суб'єкта, мислячи культуру як інтертекст, що не має строгих ознак авторства, початку, кінця, сенсу, жанрової належності, філософія постмодернізму як послідовний проект є ігровим простором, що наближає її до літератури. Проведений аналіз дозволяє дійти висновку, що рух філософії до літературності є однією з провідних тенденцій у сучасному філософському процесі.

У другому підрозділі (1.2)"Можливість і необхідність літературності у філософському дискурсі” робиться спроба історичного екскурсу проблеми літературності у філософському дискурсі. Зроблений дисертантом аналіз свідчить, що поява літературних компонентів у класичній філософії мала здебільшого спорадичний характер, здійснюючи коливання між можливістю та необхідністю залежно від тих чи інших особливостей: індивідуальних здібностей авторів філософських текстів, традицій філософських шкіл та ін. Тобто літературно-стильові прийоми (як?) не відігравали ключової ролі у філософських програмах, їх комунікативна сутність ігнорувалася на користь змісту (що?). У першій третині ХVІІ ст. Декарт розвинув, орієнтуючись на побудову математичних знаків, ідею такої знакової мови розуму, яка містила б у собі всю філософію. Методологізму Декарта протистоять погляди спадкоємця і яскравого продовжувача риторичної традиції Джамбатіста Віко. Саме ці ключові фігури, на думку дисертанта, задають лінію напруження щодо правомірності наявності риторичного у філософії.

У третьому підрозділі (1.3)"Філософія як явище історико-літературного ряду” філософія розглядається як явище історико-літературного ряду на прикладі трьох емблематичних фігур, завдяки яким здійснюється виділення трьох типів літературності у філософських програмах: Платон (онтологія), Кант (гносеологія), Ніцше (комунікація).

Спроби подати філософську спадщину не як архів готових результатів думки, доктрин і систем, а як процес того живого філософствування, що іманентно пов'язане з літературністю, робилися давно. Водночас, на думку автора, повною мірою проблема літературності у філософському дискурсі була порушена і теоретично осмислена лише в постмодерністській філософії (Рорті, Фуко, Дельоз, Гатарі, Дерріда, Кристева, Лакан, Батай), вихідним положенням якої є те, що будь-який філософський текст може бути прочитаний як літературний. Такий спосіб читання філософських текстів дозволив дисертантові побачити, що діалектичний метод Платона (насамперед раннього) дублюється самою формою філософствування (діалог), а також присутністю персонажів, прихованою іронією, створенням власних міфологем, що не можна відокремити від основного корпуса філософських ідей мислителя. Це породжує множинність інтерпретацій його вчення.

У зіставленні з текстами таких "літературних” філософів, як Платон і Ніцше, перша "Критика" Канта, який не любить двозначність та виключно функціонально використовує риторичні тропи, знаходиться майже на нульовому ступені літературності. Разом із тим, літературне прочитання такого "нелітературного" філософа, як Кант, показало, що введення ним категорії гносеологічного суб'єкта як трансцендентального синтезу апперцепцій привело до зміни форми філософського твору; відмови від диктату принципу сюжетності, що лежав у основі докантівської метафізики, і включення параметру анаративності. При створенні нової форми філософського твору стало необхідним визнавати суб'єкт носієм певних антропологічних характеристик.

Демістифікувавши основні поняття та уявлення метафізики й етичні та естетичні начала, що беруть у ній початок, Ніцше сприяв поверненню риторичного в філософію, де переконання вище доказів. Демонструється, що наслідком його літературних експериментів з подолання мови мислення, яка задана метафізикою, стало використання символів, алегоричних фігур, пародії, парадоксу, афористичного стилю, який є невід'ємною ознакою його комунікативної стратегії як трикстера в західноєвропейській метафізиці.

У другому розділі "Літературність і практика себе: антропологічний вимір літературно-філософської дискурсивності”, що складається з трьох підрозділів, демонструється залежність літературних практик від антропологічних проектів, що їх породжують.

У першому підрозділі (2.1)"Антропологічний проект: проблема мови вираження" показано, що нова філософська дисципліна, філософська антропологія, котра з'явилася як неминуча реакція на виникнення багатьох наук, спрямованих на вивчення людини в різних аспектах, і прагнула цілісного знання про людину, на початку ХХ ст. зіткнулася з проблемою мови вираження. На думку автора, це було пов'язано насамперед з тим, що "знаковість” та "прозорість” (Р. Якобсон) мови науки некритично були перенесені для опису "суб'єкта”, яким людина неминуче є сама для себе, якщо не робить себе предметом розгляду та подальшого дослідження. А тому надалі критика метафізики (ідеалізму), з одного боку, та позитивізму (натуралізму), з іншого, і змусила, як вважає дисертант, "філософів-антропологів” звернутися до змішаних жанрів філософствування, з прагненням виявити головні характеристики "тут-буття" людини й урахувати емпіричне різноманіття людських виявів. Питання щодо штучного відокремлення та подальшого конструюючого відтворення антропології у вченні того чи іншого мислителя (вченого, письменника) для ХХ ст. повинно бути сформульовано іншим чином. Наскільки вдало зумів мислитель реалізувати свій антропологічний проект, знайти відповідні для нього способи вираження, з урахуванням підвищено рефлексивного (незважаючи на зовнішньо легкий та ігровий - Дельоз, Дерріда, Барт) або, точніше, опосередково-культурного характеру сучасного людського існування, в умовах, коли самодостатній і такий, що самостверджується, гносеологічний суб'єкт перетворюється на смиренного "читача текстів”. Підсумовується, що основна антропологічна задача - "практика себе” - потребує пошуку нових комунікативних стратегій у філософії, яка втратила духовний трансцендентальний вимір.

У другому підрозділі (2.2)"Поняття "літературність”: проблематичність дефініції" робиться спроба дати експлікацію вихідного для роботи поняття "літературність”. Аналіз основних концепцій літературної теорії показав проблематичність дефініції зазначеного поняття. Водночас, зауважує автор, як мовний феномен, що зафіксований письмово, як емпіричний факт, - вона просто є, і тому головним завданням стає визначення відмінності специфічного літературного дискурсу від усіх можливих інших і виділення важливих для подальшого дослідження його переваг і недоліків у зв'язку з філософією як засобом реалізації того чи іншого антропологічного проекту. У роботі аналізуються спроби визначити літературність через "справжнє - вигадане” (Фреге), "прозорість - непрозорість” (Якобсон), низку головних літературних цінностей (Уеллек, Уоррен) та ін. Як синонімічний ряд, літературність у філософії визначається дисертантом як "повернення риторичного у філософію”, "порушення нульового ступеня (етосу) письма”, "дискурс бажання”, "тілесність спілкування”, "детериторіалізація думки”. Зважаючи на те, що в даному дослідженні поняття "літературність” є базовим, у роботі сформульовані його головні ознаки, серед яких інтрига, персонажі, персоналії, риторичні (поетичні) тропи, композиція, піклування про імпліцитного читача. Саме з огляду на ці ознаки в подальшому дисертантом аналізуються тексти Керкегора як демонстрація літературності в його християнському антропологічному проекті.

У третьому підрозділі (2.3)"Літературність як антропологічний проект” розглядаються можливості літературності як антропологічного проекту. Спираючись на твердження П. Адо, можна зазначити, що філософія як "стиль життя”, як "практика себе”, втіленням якої є ринкова площа (де торгували не лише овочами та зброєю, але й думками), - грецькою , - що проглядалася й прослуховувалася з усіх боків держави-полісу, перестала існувати й нині трансформувалася (незважаючи на плідні семінари і конференції) у філософський дискурс. Спроба деяких мислителів екстериторізувати чистий "ефірний" простір мислення - це прагматичне (в семіотичному значенні) продукування уявлення референції, що є відсутнім, зазвичай, в об'єктивних класичних парадигмах філософствування, які передбачають деяку єдину первісну і кінцеву тотожність мислячої суб'єктивності, що для свого правильного функціонування потребує несуперечливої самодескриптивності. Дисертант вважає, що сфера уявлення здатна "захопити” багатьох адресатів, які неспроможні до логіко-філософського конструювання понять, і надати їм можливість, використовуючи їх власні таланти і стимулюючи їх імагінативне мислення, досягти (само) розуміння. Суб'єкт, чиє авторитетне "cogito” виявилося під сумнівом ("тріснуте "я" Дельоза), починаючи з Маркса, Ніцше, Керкегора, Фрейда, уже "тілесно" (соціально, гендерно та ін.) добудовується. Відповідно дискурс у філософії уже не може залишатися стороннім щодо класових, вікових, статевих, психологічних, національних та інших відмінностей і тому має їх ураховувати. Дисертант вважає, що плідним у наведеній ситуації є антропологічний проект, який передбачає випереджаюче конструювання, уявлення-показ, що робиться завдяки акту письма-читання, при якому "непрозорість” повідомлення потребує подолання завдяки "думці-вчинку”, "почуттю-вчинку” (Бахтін). Лакуни в тексті, що заповнюються продуктивною читацькою співтворчістю як "рефлексією другого порядку" - не просто місце творіння сенсу, яке відведене лише для гри уявлення як функції творчого суб'єкта, що передовірена користувачеві літературного (філософського) продукту, але, можливо, та територія, де цей сенс тільки і можливий. Підсумовується, що літературність може стати антропологічним проектом.

У третьому розділі "Літературність у християнському антропологічному проекті С. Керкегора”, що складається з двох підрозділів, розглядається зв'язок християнської антропології та літературного новаторства С. Керкегора.

У першому підрозділі (3.1)"С. Керкегор у контексті філософії ХХ ст. ” демонструється контемпоральність ідей Керкегора і представників філософських течій ХХ ст. Зазначається, що посилений інтерес до творчості Керкегора у ХХ ст. пояснюється не лише бажанням екзистенціалістів знайти попередників в історії, а й вдячністю post-factum, що була викликана гострим почуттям незаслуженого забуття своїх пророків (Ніцше і Керкегора). Незважаючи на те, що історичний екзистенціалізм уже минув, "прокляті” питання, які по-новому були поставлені ним перед сучасністю, тією чи іншою мірою продовжують своє існування, хоча й у "знятому" вигляді. Відмова від філософії тотожності, загальна для всіх напрямів в екзистенціалізмі істина про неможливість "прямого" визначення й об'єктування людського існування, прагнення подати (переважно у трагічному висвітленні) буття homo sapiens'a як незакінчений проект, що твориться в умовах пограничної ситуації, екстремальності рішення, вибору, як боротьбу за справжність, прагнення до свободи, нонконформізму, бунт проти ratio, проти несправедливого миропорядку, "прорив до трансцендентного” - усе це бере початок в антропології С. Керкегора. Разом із ключовими ідеями екзистенціалісти сприйняли також і стиль його письма ("змішані" жанри).

Трансгресія керкегорівських мовних інтенцій у лінгвістичний простір класичного філософського дискурсу і виявлення датським мислителем духовних "хвороб”, які ігноруються абстрактним мисленням, стали співзвучними психоаналітичним практикам (насамперед семаналізу з його рецепцією літературного авангарду і можливостями особистого синтезу (набуття себе) завдяки парадоксу).

Діалектична теологія сприйняла і продовжила керкегорівську критику секуляризованої теології, що забула "непримиримість Євангелія”. Антиномічність керкегорівської риторики стала для представників діалектичної теології взірцем для адекватного вираження теологічних істин щодо непорівнянності Бога й людини, неможливості прямої комунікації в умовах "смерті Бога”.

Російський читач мав змогу першим ознайомитися з перекладами творів С. Керкегора наприкінці ХІХ ст. Водночас однозначність рецепції керкегорівських творів одразу ж стала проблематичною як щодо відносної фрагментарності перекладів Керкегора й нездатності адекватно сприйняти складні положення німецької класичної філософії, до яких апелює датський мислитель, так і через псевдонімічність його творів. Деякі критики таку непряму форму комунікації, що була невідомою російській філософії та літературі, сприйняли як своєрідний заклик до гри. Найбільш плідно в російській філософській думці ідеї Керкегора сприйняв і реалізував М. Бахтін. Його "філософія вчинку”, неможливість людського "алібі в бутті”, теорія поліфонізму, стосунки автора й героя, автора й читача в естетичній діяльності подібні до ключових ідей Керкегора про комунікацію в етичній і релігіозній сферах існування, до його спроб укорінити діалектику, релігію й теологію саме в практичній філософії, тобто в етиці й екзистенції, а не в теорії. В умовах домінування марксистської ідеології Керкегор у російській філософській думці існував "підпільно”, як "ноуменальний співрозмовник" одного з членів ОБЕРІУ, ученика М.О. Лоського, філософа-екзистенціаліста Я. Друскіна, який сприйняв парадоксальність ідей датського мислителя й вирішував подібні проблеми (гріховність, абсурд, "стрибок”, віра, можливість філософствування без системи). Таким чином, компаративістський аналіз показав, що рецепція Керкегора (як творів, так і самої його особистості) провідними течіями філософії ХХ ст. демонструє контемпоральність питань, порушених Керкегором, на які кожна течія прагнула відповісти по-своєму.

У другому підрозділі (3.2)"Літературність як складова антропології змінення С. Керкегора" зазначається, що головною особливістю керкегорівської антропології є "реальна" (не теоретична) конфліктність людської екзистенції "перед лицем Бога”, що дозволяє визначити його антропологію як теоцентричну. Принципова а-системність (ніби на противагу панлогічній гегелівській системі) керкегорівського способу мислення, що називається нерідко як "патетична”, або "лірична" діалектика, була спробою по-новому показати становлення людської екзистенції, і як її вище досягнення - становлення особистості. Для цього, за Керкегором, людині потрібно пройти три стадії існування - естетичну, етичну й релігіозну. Оскільки людську екзистенцію не можна адекватно описати мовою абстракції, "зовнішнім" чином, кожна стадія реалізується в іманентності власного дискурсу, з одним лише йому притаманним голосом. Звідси - псевдонімічність більшої частини творчості Керкегора. В умовах кризи християнства Керкегор, що поєднував в одній особі філософа, теолога й письменника, свідомо порушував класичну вимогу чистоти жанру в ім'я створення а-системної антропології змінення, яка передбачає рух-становлення екзистенціального суб'єкта до віри. Турбота про читача, до якого насамперед звертається Керкегор, передбачає використання непрямої форми комунікації як єдиного засобу залучити читача до апорій існування.

Естетик, від імені якого написані деякі твори Керкегора - це індивід, що живе безпосереднім, почуттєвим, тобто зовнішнім. Естетичний дискурс керкегорівських творів має такі ознаки: іронія, персонажність, різноманіття риторичних фігур, інтрига, використання епістолярного жанру. Одночасно, на думку дисертанта, етична сфера існування, що діалектично "знімається” у сфері релігіозній, не була показана переконливо у світі Керкегора. Можливо, особисте самотнє життя мислителя, панегірики "одиночці”, інтуїтивне відштовхування від будь-якої форми загального та передчуття майбутньої славнозвісності не залишили простору для всього більш чи менш відносного й кінцевого, що заважає "єдиному на потребу" - зацікавленості Абсолютом. Саме для вирішення цієї задачі й послугувала літературна майстерність Керкегора.

Не погоджуючись із гегелівською дефініцією релігії як етики в оболонці естетичних уявлень, Керкегор створив особливий "змішаний” жанр філософствування, в якому важливим є не "що? ”, а "як? ” віри. Заперечуючи загальне, універсальне як мірило знання і правди, стверджуючи такою мірою окремо взятого індивіда, одиночку (перед Богом), Керкегор наполягає на тому, що "істина є суб'єктивністю”, тим самим суттєво обмежуючи силу універсальних (безособистих, за які ніхто не піде на смерть) законів логіки, та використовує інші види доказів, що створюються за допомогою множинності літературних "винаходів”.

Зважаючи на протестантські коріння світорозуміння Керкегора і його прихильність ригористичному лютерівському вченню про непорівнянність божественних і людських начал, можна пояснити, чому основними антропологічними концептами філософствування стають ті чи інші форми негативності ("ніщо”), - страх, відчай, винність, - онтологізовані психічні стани, що повертають до ключових іудео-християнських понять. Дисертант дійшов висновку, що психолого-екзистенціальні концепти філософствування Керкегора були складовими його літературного повороту як можливості некласичного мислення, що намагається "кінець - кінцем оберегти силу елементарніших слів, у яких вимовляє себе присутність" (Хайдеггер).

Відмічається, що керкегорівський "страх" (Angst) стосується не боязні будь-чого визначеного (Furcht), а тих чи інших варіантів тривоги, яка коріниться у первородному гріхові, в тимчасовості людського існування. Керкегор постає перед читачем у ролі екзистенціального аналітика людського буття і демонструє здатність знаходити необхідні йому категорії та розігрувати за їх допомогою спектакль внутрішнього життя індивіда.

Категорія відчаю, яка всебічно розглянута Керкегором ("підозрюючий про себе”, "непідозрюючий про себе”, "відчай у тимчасовому”, "відчай у вічному”, "відчай як "виклик”, "слабкість”, "обурення” і, насамкінець, як гріх невір'я), стає релігіозно-філософським описом, чия конкретика представлена священиками й жінками, що старіють, юними дівчинами, людьми "у футлярі”, казковими, міфологічними й історичними героями, і яка добре забезпечена відповідними їй ситуаціями та глаголами дії і мовлення, що переконливо надають цим персонажам статус реальності. Дисертант вважає, що задача Керкегора, - навчити правильно лякатися й правильно відчаюватися, - було б не виконаною без риторичної наочності, непрямо проведеної форми поліфонізму, порушення нейтрального етосу філософського міркування, активного використання жартів, комічних сценок, які слугують каталізаторами уяви для створення більшої причетності адресатів до тексту.

Показано, що підвищений діалогізм (у бахтинському смислі), або інтертекстуальність (у кристевському) керкегорівських текстів, їх алегоризм, як одна з можливостей наблизитися до алегоризму середньовіччя і бароко, можуть тлумачитися як бажання стати доступним читачеві. Підсумовується, що керкегорівські тексти - це, насамперед, християнська проповідь. А тому характерною особливістю їх є: підвищена образність, використання біблійної метафорики, притчеобразність.

Незвичайна для свого часу пильна увага до самої форми твору відрізняє Керкегора від сучасників і синхронічно приводить його в деконструктивістський табір, що, як це не парадоксально звучить, дозволяє маркірувати його як християнського постмодерніста.

У висновках підведені та узагальнені підсумки дослідження, окреслено перспективи філософсько-антропологічного осмислення руху філософії до літературності.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Суховей А. "Звезда бессмыслицы”: ОБЭРИУ и Керкегор // Вісн. Харків. нац. ун-ту. Серія: Теорія культури і філософія науки. - Х., 2001. - № 533. - С.147-153.

2. Суховей А.Н. Движение философии к литературности // Вісн. Харків. нац. ун-ту. Серія: Теорія культури і філософія науки. Наука, теологія, постмодерн. - Х., 2002. - № 521. - Ч.1. - С. 197-203.

3. Суховей А.Н. Керкегор и Гадамер: преодоление эстетизма // Вісн. Харків. нац. ун-ту. Серія: Теорія культури і філософія науки. - Х., 1999. - № 428. - С.130-134.

4. Суховій О.М. Освіта та духовність в екзистенціальному мисленні Керкегора // Вісн. Харків. нац. ун-ту: Ювілей. вип., присвяч. 10-річчю кафедри теорії культури і філософії науки. - Х., 2001. - № 499. - С.122-127.

5. Суховей А. Репетиция. Подражание. Повторение.1843: год начинания // Керкегор С. Несчастнейший. - М., 2002. - С.7-16.

6. Керкегор С. Несчастнейший/ Сост. и коммент. А. Суховей - М.: ББИ, 2002. - 368 с.

7. Суховей А.Н. Композиционно-стилевые особенности текстов С. Керкегора // Філософська спадщина Г.С. Сковороди і сучасність: Матеріали ІХ Харків. міжнарод. Сковородинівських читань (до 280-річчя Г.С. Сковороди), м. Харків, 27-28 вересня 2002 року. - Х., 2002. - С.187-190.

8. Суховей А.Н. Антропологическая проблематика в учении Серена Керкегора // Людина: Дух, душа, тіло: Матеріали: IV Міжнарод. наук-теорет. конф. Суми, 21-22 грудня 2000 р. - Суми, 2000. - С.130-132.

Анотації

Суховій О.М. Антропологія Керкегора: рух філософії до літературності. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури. - Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна. - Харків, 2003.

У дисертації аналізується зв'язок літературності філософських практик з антропологічним досвідом, що породжує ці практики, на прикладі християнського антропологічного проекту Сьорена Керкегора. Розглянуто рух філософії до літературності як одну з провідних тенденцій у сучасній західній філософії. Філософія описується як історико-літературний феномен через виділення трьох типів літературності: Платон (онтологія), Кант (гносеологія), Ніцше (комунікація). Проведено експлікацію вихідного поняття "літературність”. Показано, що літературні практики залежать від антропологічних моделей, які їх породжують. Розглянуто зв'язок християнської антропології і літературного новаторства С. Керкегора.

Ключові слова: Керкегор, літературність, християнський антропологічний проект.

Суховей А.Н. Антропология Керкегора: движение философии к литературности. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04. - философская антропология, философия культуры. - Харьковский национальный университет им.В.Н. Каразина. - Харьков, 2003.

Диссертация посвящена связи литературности философских практик с антропологическим опытом, порождающим эти практики, на примере христианского антропологического проекта Серена Керкегора. Рассмотрено движение философии к литературности как одну из тенденций в современной западной философии. Это связано с кризисом понятия гносеологического субъекта в западноевропейской метафизике, повлекшего возникновение неклассического типа философствования с повышенным интересом к художественно-эстетическим формам освоения мира (миф, метафора, символ и др.).

Анализ классического философского дискурса показал, что литературно-стилевые приемы не играли ключевой роли в философских программах этого периода, их коммуникативная сущность игнорировалась в пользу содержания. В диссертации делается попытка описать философию как историко-литературный феномен через выделение трех типов литературности: Платон (онтология), Кант (гносеология), Ницше (коммуникация).

Показано, что философская антропология как течение в философии, возникшее в ХХ веке, столкнулась с проблемой языка выражения. Основная антропологическая задача, - "практика себя”, - потребовала поиска новых коммуникативных стратегий в философии. Такой стратегией может стать литературность как антропологический проект. Под понятием литературность в данном исследовании понимается использование в тексте следующих компонентов: интриги, персонажей, персоналий, риторических (поэтических) тропов, особенностей композиции, заботы об имплицитном читателе. В диссертации продемонстрирована зависимость литературных практик от антропологических моделей, их порождающих.

Личность и творческое наследие Керкегора рассмотрено в контексте философии ХХ века, показана контемпоральность его идей идеям основных течений в философской и теологической мысли этого периода. В диссертации философия Керкегора рассматривается как теоцентрическая антропология. Духовное развитие индивида проходит три стадии: эстетическую, этическую и религиозную. Поскольку, по Керкегору, человеческая экзистенция не может быть адекватно описана на языке абстракции, "внешним" образом, каждая стадия реализуется в имманентности собственного дискурса, с одним лишь ей присущим голосом. Отсюда - псевдонимичность большей части творчества Керкегора. В условиях кризиса христианства Керкегор, совмещая в одном лице философа, теолога и писателя, сознательно нарушил классическое требование чистоты жанра во имя создания а-системной антропологии изменения, предполагающей движение-становление экзистенциального субъекта к вере. Забота о читателе, к которому, в конечном счете, обращается Керкегор, предполагает использование косвенной формы коммуникации как единственного средства вовлечь читателя в апории существования. Этим же целям служат и концепты-экзистенциалы в его негативной (патетической, лирической) диалектике: страх, отчаяние, повторение.

Ключевые слова: Керкегор, литературность, христианский антропологический проект.

Sukhovey A.N. The Anthropology of Kierkegaard: Movement of Philosophy towards Literatureness. - Manuscript.

Thesis for a candidate's degree by speciality 09.00.04. - Philosophical Anthropology and Philosophy of Culture. - V. Karazine Kharkov National University, Kharkov, 2003.

The thesis is devoted to the demonstration of the connection between the literatureness of philosophical practices and an anthropological experience influencing them. This problem was investigated on the basis of S. Kierkegaard's texts. The author throws light on the movement of philosophy towards literatureness as one of the mainstreams in the modern western philosophy. The philosophy is described as a historical-literary phenomenon via marking of the three types of the literatureness: Plato (ontology), Kant (gnosiology), Nietzsche (communication). The explication of the literatureness's concept has been determined. Relations between the christian anthropology and the literary innovation of Kierkegaard have been considered.

Key words: Kierkegaard, literatureness, christian anthropology project.

Размещено на Allbest.ru