- з'ясувати специфіку посткласичної парадигми соціально-філософського пізнання;

- проаналізувати досвід визначення і окреслити проблеми дослідження людини в дискурсі соціально-філософської думки;

- виявити специфіку соціально-філософської рефлексії природи і сутності людини;

- дослідити феномен людини з точки зору категоріального синтезу соціально-філософської методології;

- знайти оптимальне співвідношення сцієнтистських аспектів пізнання й екзистенційних методик у процесі соціально-філософського дослідження людини;

- з'ясувати специфіку традиційних методів пізнання сутності людини в умовах соціальних змін, доповнити їх новітніми прийомами аналізу;

- проаналізувати зміст понять «природа людини», «сутність людини», «буття», «суще», «існування» у співставленні з проблемами кризового стану суспільства;

- виділити структуру людини як особистості і простежити діалектику її становлення;

- дослідити духовні можливості особистості і шляхи її самореалізації.

Об'єктом дослідження виступає феномен осмислення природи і сутності людини засобами соціально-філософської рефлексії.

Предметом дослідження є соціально-філософський статус людини як суб'єкта самопізнавальної діяльності в контексті оновлення методологічної культури.

Методологічна основа дисертації. У дисертації зроблено акцент на гуманітарному світогляді, системному програмно-цільовому підході на основі філософського знання. Дисертант, виходячи з принципу методологічного плюралізму, використовуючи такі методи: діалектичний, що дає можливість розглянути розвиток людини у взаємодії зі світом на основі закономірностей, закладених у природі мислення; логіко-історичний, завдяки якому сутність людини, опредмечена в категоріях історичного буття суспільства, виявляється в процесі зняття протиріч народження, становлення, розквіту і саморуйнування феноменів людського буття; системно-структурний, що дозволяє експлікувати людину як систему, що саморозвивається, та має визначену структуру, яка проявляється у вигляді конкретних варіантів єдиної інваріантної сутності; синергетичний, що дає можливість визначити людину як складноорганізовану нелінійну, невпорядковану систему, подальший розвиток якої не може бути однозначно визначеним.

Наукова новизна дослідження зумовлена його об'єктом, складністю поставлених завдань і засобами їх досягнення. Це дозволило отримати результати, що мають характер наукової новизни:

? розкрита світоглядно-методологічна специфічність змісту соціально-філософської рефлексії як комплексу компонентів наукового і позанаукового знання про людину у Всесвіті, взаємодія яких дозволяє експлікувати цілісний модус людського буття.

? поглиблено розуміння закономірностей процесу трансформації теоретико-пізнавальних форм у форми саморозвитку людини в її соціальних вимірах, що сприяє формуванню адекватного знання про людину в контексті науково-концептуальної модифікації різних наук у їх гуманістичних аспектах.

? удосконалено теоретико-концептуальне дослідження проблеми людського буття на шляху обґрунтування людиномірності таких принципів: трансцендентального ? розуміння суб'єкта як останньої інстанції пізнавального процесу, аналіз феноменів, що виходять за межі чуттєвого досвіду; спадкоємності (на відміну від традиційного принципу послідовності) ? постійне формування нових рівнів організації особистості з подальшим впливом на раніше сформований рівень; інтроспективного ? цінності самосвідомості в пізнавальній діяльності, що сприяють адекватному дослідженню взаємозалежних компонентів людської екзистенції; соціально-гуманітарного ? різнопланові процедури розуміння і споглядання, які є зануренням у світ змістів сутності людини і її самовизначення.

? продовжена і суттєво розширена розробка категоріального апарату, який дозволяє пояснити сутність людини засобами змістовно оновлених понять, запропоновано їх характеристика.

? поглиблено аналіз стану людської екзистенції, яка набула специфічної спрямованості після масштабних терористичних актів у США і всьому світі, що продемонструвало високий ступінь невизначеності функціонування суспільства в умовах глобалізації, багатомірності і відкритості соціуму.

? доведено, що розуміння людини відкривається на шляху пізнавального абстрагування як гносеологічний ідеал, який ніколи не буде ні досягнутий, ні спростований в силу своєї світоглядної важливості, розуміння сутності людини досягається лише в контексті фундаментальних людських екзистенціалів, які й визначають масштаб її духовно-соціального поля, масштаб її особистості.

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає в тому, що воно сприяє подальшій розробці філософської проблематики щодо визначення людини, її природи, сутності, сенсу життя, поглибленню історичних уявлень про зміст людської екзистенції, з'ясуванню специфіки ролі людини в умовах трансформації суспільства. Основні теоретичні положення та висновки, своєрідне концептуальне усвідомлення проблем соціальної філософії можуть бути використаними для подальшого утвердження гуманістичної компоненти в суспільстві.

Положення та висновки дисертації можуть сприяти процесу розробки методології дослідження людини в контексті розуміння людиномірної цілісності Всесвіту, де особистість як суб'єкт (специфічне втілення світу), є також і об'єктом своєї цілеспрямованої активності. Дисертаційне дослідження може бути корисним при вивченні механізмів, які формують цілісну особистість та відтворюють об'єктивні зв'язки в системі «людина - соціум». Результати роботи можуть використовуватись філософами, істориками, політологами, культурологами, соціологами, фахівцями в галузі педагогіки, психології.

Властива дисертаційній роботі загальна соціально-філософська спрямованість зумовлює її вплив на вирішення пріоритетних гуманістичних проблем суспільства. Цінність дисертації полягає також у приверненні уваги до розробки теоретичних і світоглядних основ подолання антропологічної кризи сьогодення, формуванні методології соціального гуманізму.

Результати дослідження можуть бути використані у навчальних курсах з історії філософії, соціальної філософії, філософської антропології, при підготовці підручників, навчальних посібників, методологічних матеріалів, лекцій та практичних занять, раціонального здійснення структурної й змістовної перебудови навчального процесу з метою актуалізації гуманітарної компоненти вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертаційне дослідження обговорювалось на кафедрах філософії та управління персоналом Запорізької державної інженерної академії. Основні положення дисертації доповідались автором на науково-практичній конференції «Людина: дух, душа, тіло» (Сумський державний університет, 1999 р.), на Всеукраїнській науково-методичній конференції «Використання методів активізації навчання у вищих технічних навчальних закладах за сучасних умов» (Запоріжжя, 2001 р.), на науково-практичних конференціях, круглих столах і семінарах викладачів та аспірантів Запорізької державної інженерної академії (1998 ? 2002 рр.), використовуються при підготовці лекцій із зазначеної тематики в Запорізькій державній інженерній академії, при написанні термінів до «Енциклопедії етнокультурознавства».

Публікації. Основні висновки роботи викладено в тринадцяти наукових публікаціях (чотири з яких містяться у фахових виданнях), методичних посібниках та матеріалах за темою дослідження.

Структура та обсяг дисертації. Складність проблем, що підлягають дослідженню, їхня різноплановість зумовили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація загальним обсягом 196 сторінок складається зі вступу, трьох розділів, кожен з яких поділяється на два підрозділи, висновків, списку використаних джерел у кількості 214 найменувань, з них 13 іноземними мовами.

Основний зміст роботи

посткласичний філософський сцієнтистський пізнання

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження обраної теми, що зумовлюється цілим комплексом суспільних чинників сучасного світового розвитку, визначено мету і завдання, методологічні засади, об'єкт і предмет дослідження, наукову новизну отриманих результатів, теоретичне і практичне значення роботи.

Перший розділ - «Парадигма соціально-філософського пізнання: класичний і посткласичний контекст» включає два параграфи. У першому параграфі розділу «Людина в дискурсі соціально-філософської думки: досвід визначення і проблеми дослідження» розглядається генезис розвитку соціально-філософського знання про людину на основі аналізу концепцій класиків світової філософської думки і характеристики сучасної наукової картини світу.

Використовуючи набутки зарубіжної та вітчизняної соціально-філософської думки, на основі аналізу та систематизації досягнень попередників, автор зафіксував і всебічно обґрунтував гостру потребу подальших теоретичних новацій в сфері гуманізації соціально-політичних відносин на етапі трансформації та модернізації суспільства.

Дисертант робить висновок про необхідність розробки теоретичних інновацій соціально-філософської рефлексії, мета яких - побудова цілісного образу людини, опис механізмів, які забезпечують цю цілісність, проникнення в структуру людської особистості, максимально точне відтворення об'єктивних зв'язків і зведення їх у єдину теоретичну картину світу, що можливо на основі методології соціального гуманізму. Тобто, проблема людини починає ставати тим вузловим пунктом, до якого мають стягуватися всі елементи наукового дослідження.

Соціально-філософське знання про людину є результатом роботи свідомості в системі людської діяльності, тому дає інформацію про людину в навколишньому світі. Воно поряд з науковими елементами, включає також повсякденні уявлення, переконання, емоції й інші феномени, що не розглядаються «класичною наукою», але дозволяють створити адекватний образ людини. За всього різноманіття складових, соціально-філософське знання об'єднане загальним предметом дослідження, методологічною єдністю і теоретико-методологічним характером дослідницьких процедур. Його антиномії «теоретичність - емпіричність», «конструктивність - інструментальність», «рефлексивна критичність - соціальна детермінованість», «формальна раціональність - інтерсуб'єктивна прийнятність» складають когнітивний зміст комплексного знання про людину і її пізнання.

Аналіз проблеми істини дозволив дисертанту сформулювати мету дослідження інтегровану цілісність, вищий ступінь об'єднаності сутнісних характеристик «людини», які знаходять свій іманентний вираз у загальному (функціональному, фізіологічному, психологічному, соціальному, синергетичному) зв'язку компонентів людського і суспільного. В соціально-філософському контексті характеристика людини припускає вичерпне охоплення всіх особливостей і якостей особистості як цілісності.

У другому параграфі першого розділу «Специфіка соціально-філософської рефлексії природи і сутності людини» - основна увага звертається на реалізацію необхідності вироблення нових теоретико-методологічних підходів та принципів аналізу природи і сутності людини.

Багаторівневе дослідження наукової раціональності дозволило дисертанту доповнити традиційні погляди: людина не протистоїть природі, а є її іманентною частиною і тому повинна не керувати Всесвітом, а бути з нею в діалогічних відносинах; немає єдиних для всіх наук методів пізнання, тому можливі інші типи пояснення, крім редукції цілого до частин; адекватний опис повинен включати сукупність аксіологічних чинників; пошук законів еволюції відкритих нерівновагових систем робить можливим застосування методів синергетики; наявність альтернативних інтерпретацій неминуча і це передбачає плюралістичність істин, які існують в багатополюсній структурі досвіду процесу пізнання.

Незважаючи на розуміння науки як парадигми (Т. Кун), епістем (М. Фуко), дослідницьких програм (І. Лакатос), пізнавальних інтересів (Ю. Хабермас) і ін., із соціально-філософської теорії людини неможливо усунути такі елементи: ідею і принцип, проблемність, предметність, діалектику об'єкт-суб'єктних відносин, обґрунтованість, аргументованість, несуперечливість здоровому глуздові, абстрактну загальність, системність, формалізацію структур людського буття.

Необхідність застосування загальнонаукових принципів дослідження людини в рамках соціальної філософії має свої специфічні особливості, зумовлені тим, що: людина унікальна й універсальна істота, в ній співвідноситься внутрішнє і зовнішнє (біологічне і соціальне), людина є істотою історичною і має інваріантну сутнісну природу. Особистість не піддається розчленуванню і залишається за межами раціонально-аргументованого судження; діалектична ідея розвитку на сучасному етапі актуалізується в поєднанні буття й еволюції людини. Розуміння людини як креатора соціально-історичної еволюції зумовлює обмеження принципу причинності і змушує враховувати багатофакторну детермінацію в контексті системності, дискурсверифікаційних дескрипцій, інтеркогеренції.

Другий розділ дисертації - «Людина як категоріальний синтез соціально-філософської методології». У першому параграфі розділу - «Природа людської суб'єктивності в соціальній філософії» ? здійснюється аналіз сцієнтистських аспектів пізнання, які, в свою чергу, доповнені екзистенційними методиками, що допомагають людині ефективно результувати проблемні соціоситуації.

Формування істинного уявлення про людину з наступним його аналізом у незмінній формі здійснюється за допомогою рефлексивної методики, що створює безпосередній (феноменологічно чистий) зміст соціально-філософської теорії. Нове бачення сучасної людини детермінує вимоги її переорієнтації до суто людських проблем, вирішити які можна за рахунок специфічної комбінації методів і особливого понятійного апарату соціальної філософії. Онтологічний, гносеологічний, логіко-історичний, діалектичний, синергетичний, феноменологічний, герменевтичний, системний, структурний методи складають основу методології і дозволяють побудувати цілісну систему знання про людину, що сприяє її адекватному розумінню у всіх складних взаєминах зі світом.

Проведений аналіз свідчить, що цілісне уявлення про людину формується шляхом здійснення предметно-змістовного, логіко-методологічного і комунікативно-дискурсивного рівнів наукової теорії, попереднім етапом якої є трансцендентальне бачення людини в соціально-філософській площині. Трансцендентальний принцип не є абстрактним теоретизуванням, а за допомогою рефлексивної логіки аналізує проблему людини на рівні її потенційності, здійснює обґрунтування «вже колишніх досвідів» (за термінологією Е. Гуссерля), пояснює смисли соціальної істини (на відміну від природничонаукової), стає здійсненням «нового» в суспільному бутті відповідно до реальної соціальної мети.

Будь-яка духовна дія, в тому числі й спроби осягти таємницю людини, узгоджується з логічним порядком і розвивається відповідно до законів логіки, серед яких: експлікація, абстракція, раціоналізація, ірраціоналізація, формалізація, узагальнення з опорою на аналіз - синтез. При цьому людина, що включається у світ як його частина, є об'єктом власної активності і свідомої залученості в суще. Змінюючи навколишній світ, вона змінює себе і знаходиться стосовно соціуму в ситуації постійної рефлексії, за допомогою якої установлює нові епістемологічні експериментальні моделі знання, використовуючи операції аналогії, виведення, узагальнення, експлікацію, дескрипцію, диференціацію, абстрагування тощо. В умовах сьогодення в контексті ускладнення теоретичних досліджень людини, кризи ідеалу однозначності й точності наукової мови актуалізується проблема інтерпретації.

Попередній опис людини вимагає з'ясування: факторологічної вірогідності; дискурсивно-верифікаційної вірогідності; дискурсивно-аподиктичної істинності; феноменально-онтологічної конкретизації; соціально-генезисної дискурсіндексації соціофеноменів (у даному випадку людини як тотальності). Це дозволяє провести аналітичну реабілітацію соціально-філософського знання, гуманізацію дійсності та осмислення екзистенційного розгортання сутності людини, таких умов її життєздатності, що гарантують їй активну діяльність як творчої особистості. Поглиблене теоретичне розгортання людської екзистенції сприяє виявленню смислотворчих пунктів сучасної соціально-філософської науки стосовно людини

У другому параграфі розділу ? «Пізнання сутності людини в умовах соціальних змін» ? проаналізовано конкретнонаукові методи дослідження людини і сформована система цілісної методології, що сприяє адекватному осмисленню природи і сутності людини в структурі Всесвіту. Послідовно проводиться і доводиться думка про необхідність осмислення концептуального змісту понять - людина, суспільство, Всесвіт, буття, існування, сутність, універсум, суще. За сучасних умов у соціальній філософії набуває нечуваного загострення питання, яке без перебільшення можна вважати основним: як людському «Я» навчитися виживати і жити в екстремальних суспільних відносинах, як знайти найкращі шляхи до практичного втілення гуманістичної сутності прав людини та етносу.

В контексті побудови теоретичної моделі людини утворена замкнута цілісна система понять, яка, з одного боку, потребує специфічного наукового підходу, а, з іншого ? такого, який відповідає сутності соціального пізнання. Специфічними особливостями останнього є не тільки адекватне місце, що належить конкретному поняттю, але і втілений принцип взаємозв'язку в понятійному апараті за допомогою синхронного і діахронного підходів. Дисертація включає аналіз категорій, що характеризують людське буття на основі подолання обмеженості генералізуючого та індивідуалізуючого принципів фізикалізму і психологізму, раціонального й емоційного, понятійного й образного шляхів людиномірності.

Проведений аналіз свідчить, що сучасна соціальна філософія має такі специфічні особливості: істина досягається через поєднання фактів з універсальною моделлю реальності, яка, в свою чергу, містить у собі абстрактні категорії та уявлення; конкретні уявлення, абстраговані від наукових моделей; системи умоглядних конструкцій реальності як продукт вільної творчості мислителя.

Істотно доповнює пояснення і сприяє більш глибокому проникненню в сутність феноменів буття така універсальна теоретична операція, як розуміння, що має два рівні: первинне розуміння (інтроспекція і співпереживання) і вторинне розуміння (виникає на рефлексивному рівні). Дисертант відзначає, що проблема соціально-філософського пізнання буде актуальною ще довго, причому в даний час варто виходити з системи принципів, які синтезують кращий досвід, спрямований на подолання колізій буття початку ХХІ століття.

У третьому розділі ? «Буття людини як предмет соціальної філософії» ? побудована модель цілісної особистості шляхом аналізу таких її складових, як «природа», «буття», «сутність», «суще», «існування» та ін., а також визначено місце людини у Всесвіті за допомогою синтетичного об'єднання когнітивних, аксіологічних і прагматичних аспектів соціально-філософського знання.

У першому параграфі розділу - «Структура особистості і діалектика її становлення» - проаналізована система взаємозалежних понять, які розкривають сутність людини.

Перехід від функціонального розгляду людини до вищого методологічного рівня в її осмисленні здійснюється за допомогою конструювання моделі гармонійної особистості з визначенням місця і значення її складових. Вивчаючи сутність людини, варто шукати не абстрактну сутність, що лежить в її основі, а те, що формує буття особистості. Іншими словами, «сутність» людини може бути розкрита через «буття», причому, первинною є проблема джерела виникнення буття.

Досліджуючи людську природу, автор звертає увагу на проблему формоутворення людини - морфогенез - багатостадійний процес, який розкривається на макрорівні, реалізується у вигляді послідовних стадій саморозгортання особистості, не залежить від свідомості людини, але визначає її цінність. Фізична складова людини в достатній мірі описана медициною, медичною антропологією, фізіологією, але соціально-філософський аналіз має специфіку, обумовлену розумінням того, що людина - джерело і продуцент соціального явища.

Отже, актуалізується необхідність формування оновленої категоріальної передумови дослідження людини. Першоосновою, яка поєднує всі людські істоти, є «природа людини», під якою розуміються загальні якості, що вказують на особливості, характерні для людини в кризовому соціумі. Підставою всього конкретно-тілесного в людині є субстанція - сутність, що відтворює себе в результаті еволюції світу, основою виникнення якого вона виступає. В цілому, узагальнюючи творчу спадщину класичних теорій, дисертант робить висновок, що природа людини - це: 1) біопсихологічне утворення; 2) те, що визначає прагнення і потреби людини; 3) те, що не з'являється з народженням, а визначається як здатність людини самостійно створювати культурні цінності та проголошувати моральні ідеали. Причому, природна основа передує і визначає екзистенційний характер людської особистості, забезпечує задоволення біологічних потреб і сприяє залученню до навколишнього світу.

Атрибутивна властивість універсума - рух - породжує особистісне буття людини. Буття є дійсна єдність чи об'єднуюча діяльність: «ніщо» трансформується в «щось», потім в «хтось». І оскільки буття людини єдине, її сутність - у єднанні того «хто є» з тим «що є». Бути людиною, значить бути особистістю, буття - це не факт, це мета. Буття у відношенні до людини можна визначити як істину людського існування. Людина існує в справжньому значенні слова тільки тоді, коли стає самобутньою, тобто сама стає буттям, сама є причиною самої себе - самодостатньою, живучою із себе, із своєї волі, а не з життєвих обставин.

Аналіз показав, що різнорівневі та багатопланові зв'язки людської сутності та існування реалізуються в сущому. При цьому, з боку сутності існування опосередковується її буттям, а з боку буття - сутністю. Суще ж є те, на що спрямовані всі ці опосередкування, те, що може мати як позитивний, так і негативний характер. Негативний прояв сутності веде до «смерті людини», а позитивний - до її самовдосконалення, що включає самопроектування, самореалізацію, пошуки «власного Я», досягнення ідеалу, щастя, гармонії із собою, соціумом, Всесвітом.

В другому параграфі розділу ? «Духовні можливості особистості та шляхи її самореалізації» ? проаналізовано амбівалентність сутності, природи й існування людини. Основа (сутність) людини не є сама людина, оскільки в ній, крім і понад сутність, наявний актуальний зміст, що робить людину буттєвою. При цьому існування людини, з одного боку, неможливе без основи й у цьому сенсі воно спирається на сутність, з іншого боку, полягає якраз у відокремленості людини від власної основи.

В даному контексті доцільно характеризувати соціально-філософську сутність людини як відкрите питання тому що, проголошуючи нову сутнісну характеристику людини, не можна бути впевненим, начебто вона є найістотнішою.

У висновках наведені основні підсумки дослідження, матеріали якого дають вагомі підстави для усвідомлення необхідності формування соціально-філософської теорії людини, яка б водночас сприяла її становленню в якості особистості, піднімала пізнання до самопізнавального духовно-практичного самостворення.