Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ІВАНА ФРАНКА

УДК 133.2 (477)+1(091)

МОРСЬКА Наталія Львівна

ІРРАЦІОНАЛЬНЕ ПІЗНАННЯ В ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ УКРАЇНИ

Спеціальність 09.00.05 - Історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, виявлено ступінь її наукового опрацювання, визначено об'єкт і предмет дослідження, окреслено мету й завдання дисертації, проаналізовано методологічні принципи дослідження, сформульовано наукову новизну положень, які виносяться на захист, розкрито теоретичне і практичне значення дисертації, наведено дані про апробацію результатів дослідження та його зв'язок із науковими темами і програмами, показана структура роботи.

У першому розділі “Джерельна основа, історіографія та методологія дослідження” аналізується джерельна та методологічна база дисертаційної роботи, наводяться джерела, в основному писемні пам'ятки, оригінальні і перекладні твори, праці українських та зарубіжних мислителів, які послужили основою для аналізу і трактування проблеми ірраціонального пізнання українськими мислителями.

Зокрема, велика увага приділяється “Велесовій книзі”- джерелу, яке одним із перших вказує на особливу увагу праукраїнців до сфери ірраціонального, а також Святому Письму, житійній літературі, пам'яткам давньоруського письменства, які доводять, що праукраїнці осмислювали сутність та призначення людини, вивищували й дбали про наповнення і вдосконалення саме духовного чинника у її житті, це - “Літопис руський”, “Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона, “Слова…” Кирила Туровського, “Моління” Данила Заточеника, “Поучення” Володимира Мономаха та ін. Ці твори акцентують на глибинному самопізнанні та самовдосконаленні через віру, яка міститься в серці, зосередженні та вслуховуванні у своє духовне, трансцендентне “Я”.

До джерел, які використано для висвітлення проблеми ірраціонального пізнання у добу українського Відродження, належать “Послання…” Івана Вишенського, “Діоптра” Віталія з Дубна, “Алфавіт духовний” і “Трактат про душу” Касіяна Саковича, “Тренос” Мелетія Смотрицького, “Требник” Петра Могили та ін., які утверджують новий погляд на людину як на творчу особистість, яка шукає у пізнанні через практичну діяльність або “чисте споглядання” чи “містичний екстаз” найвищий сенс життя та найсокровеннішу істину, що дозволяють їй самоочиститись, самовдосконалитись і стати на шлях сходження до Бога.

Як джерела доби бароко і класичної доби у дослідженні використано твори І.Гізеля, Л.Барановича, Г.Сковороди, М.Гоголя та ін., які свідчать, що у цей час поняття “духовної”, “внутрішньої” людини знову набуває акцентовано-вагомого значення, тісно пов'язується із проблемою Бога, що являє собою противагу раціоналістським тенденціям, і витворює новий екзистенціально-ірраціональний світогляд. Українськими мислителями класичної доби М.Костомаровим, П.Кулішем, Т.Шевченком, О.Потебнею, П.Юркевичем, Лесею Українкою ведеться постійний пошук пояснення екзистенціальності людського життя, з якого випливає чимраз, тим впевненіше твердження, що лише ірраціональна, інколи містична, сфера дає відповіді на вічнолюдські запитання, бо світла душа, щире людське серце є джерелами пізнання світу і самих себе, вони наділені особливою мудрістю і є основою зовнішньої та внутрішньої гармонії людини.

Джерельну базу дослідження складають й праці видатних зарубіжних мислителів, а саме: Августина, Платона, Т.Кемпійського, Т.Аквінського, Б.Паскаля, І.Канта, Г.Гегеля, В.Дільтея, К.-Г.Юнга, А.Шопенгауера, Е.Жильсона М.Бердяєва, М.Мамардашвілі та ін.

Історіографія проблеми та її методологічні засади представлені низкою праць різних авторів, які працюють у галузі історії української філософії та культури, зокрема: А.Бичко, Б.Бичко, В.Горський, В.Нічик, М.Кашуба, А.Пашук, І.Захара, М.Братасюк, М.Русин І.Паславський, В.Ільїн, П.Кононенко, Я.Поліщук, Н.Михайловська, І.Грабовська, С.Пригодій, М.Собуцький, Н.Зборовська та інші дослідники, які, розглядаючи специфіку формування та розвитку української філософської культури, ґрунтовно чи побіжно торкалися проблеми ірраціонального пізнання. Як методологічну основу також використано праці й дослідників діаспори Д.Донцова, Д.Чижевського, М.Шлемкевича, В.Яніва, які, перш за все, наголошували на індивідуально-психічних, ірраціональних особливостях української людини таких, як сентименталізм, емоціоналізм, чутливість, ліризм, що сприяють переважанню в українського народу ірраціональної компоненти над раціональною.

Проте, проблема ірраціонального пізнання та його ролі в історії української філософії, не знайшла ще цілісного висвітленя і належного місця у філософській літературі. Тому дисертантка робить спробу подати її цілісне бачення на різних етапах становлення та розвитку української філософської думки. Для пояснення логіки викладу дисертації та аналізу проблеми ірраціонального пізнання в історії філософської культури на Україні дисертант застосовує методи загальнонаукового та філософського характеру.

У другому розділі “Аналіз проблеми ірраціонального в історії західноєвропейської філософії” аналізуються підходи до проблеми ірраціонального пізнання у західноєвропейській філософській думці. Зокрема, акцентується, що увага до проблеми пізнання привертається ще із доби античності. Сократ звертає усі погляди на людину, на її внутрішнє, ірраціональне начало, Платон наділяє пізнавальними здатностями людську душу, яку вважає досконалішою від тіла, ірраціональною, безсмертною. Філософські напрямки епікуреїзм, стоїцизм та скептицизм проповідують атараксію, апатію, втечу від незгод цього світу, від страждань та хвилювань, закликають до заглиблення у власне ірраціональне, непідвладне розуму, начало. Новий погляд до проблеми ірраціонального пізнання вносить християнство - Бог стає об'єктом і джерелом пізнання, яке досягається через містичний стан - екстаз та за допомогою надприродного “осяяння” й “одкровення”. У добу християнства особливим засобом пізнання виступає символ, який прикриває істину від недостойних, і дозволяє осягнути її й усю нескінченність та багатозначність трансцендентального за допомогою інтуїтивного і містичного бачення та вчування. Середньовічний містицизм, в основі якого лежали погляди Августина та неоплатонічні ідеї, повністю відкидає раціональний шлях пізнання, і утверджує релігійно-ірраціональний через глибокі внутрішньо-релігійні емоції та містичні переживання. Містики прагнуть пізнати Бога як щось безпосередньо існуюче в душі людини, вважають, що глибока віра, містична контемпляція та містичний екстаз очищують людину, дарують їй свободу, відкривають світло Бога і людина об'єднується із ним.

Доба Відродження на перший план висуває проблему людини, яка завдяки своїй цілісній природі та особливому духовному світові прирівнюється до Бога, тому пізнання внутрішніх, етичних засад та індивідуальних особливостей людини є необхідним для її самовдосконалення і самореалізації. У добу Нового часу Блез Паскаль цілковито розчаровується у раціоналізмі як методові пізнання, і звертається до внутрішнього світу людини, особливо до її “серця”, яке вважає центром пізнання. “Серце” через волю та “натхнення” осягає свою ірраціональну нескінченність, пізнає істину у собі, бо воно є “вмістилищем” істини і уподібнюється Богові.

Німецька класична філософія, базуючись на німецькому містицизмі, вносить потужне дихання у проблему ірраціонального, основною виступає ідея інтимного спілкування людини з Абсолютом, її волі та суверенності. Мислителі (Кант, Фіхте, Шеллінг) у процесі пізнання апелюють до трансцендентного, глибинного людського “Я”, яке є “самотворенням”, роботою Світового Духу, яке можна осягнути через інтуїцію, віру, ірраціональну волю та символ. Німецькі романтики (зокрема, Шлегель) вважають можливим за допомогою романтичної іронії врятувати “самість”, індивідуальність людини, бо вона дозволяє їй вийти у межі трансцендентного і відчути свободу. Іронія виступає, насамперед, свободою духу і бажанням якнайповніше виявити безмежність свого духовного “Я”.

“Філософія життя” (Шопенгауер, Дільтей, Ніцше, Бергсон, Фрейд, Юнг та ін.) - це суцільний “бунт” проти розуму із апеляцією до несвідомого. Екзистенціалізм (К'єркегор, Гайдеггер, Сартр) розглядає людину як неповторну екзистенцію, спонукає її “заглянути” в себе й пізнати власну суть, яка відкривається лише у межових станах. Персоналізм утверджує вільну, творчу особистість, де саме через акт творення відбувається спілкування кожної особистості із Божественним Особистісним Началом. Е.Муньє, М.Бубер та П.Шарден найвищою і найдосконалішою особистістю вважають Бога, до якого прямує усе людство і кожна людина зокрема, щоб вийти із замкненого буття і опанувати свободу.

Третій розділ “Специфіка ірраціонального пізнання та самопізнання в українській філософській думці докласичної доби” з'ясовує те, що особливості української психічної структури, а саме: інтровертизм, емоційність, сентименталізм, чутливість, кордоцентризм, ліризм та геополітичні і ландшафтні умови виховують й поглиблюють в українця екзистенційно-межове світобачення, “відступ у себе”, самозаглибленість, філософічність; сприяють формуванню українського національного характеру із випуклим тяжінням українського світогляду до екзистенційно-ірраціональної компоненти, а української філософської думки до домінування ірраціональних засобів пізнання світу та людини. Міфологічний світогляд давніх слов`ян, їх надзвичайно багата природно-народна релігія орієнтують людину на моральне переживання буття та глибоке пізнання світу і самопізнання, зокрема, домінування потягу до проблем духовного буття та більшої уваги до внутрішнього світу людини, ніж до зовнішнього. Релігійна настанова виявляється у різних проявах містицизму і намаганні внутрішнього поєднання із трансценденцією, віднайдення божественного у глибинах власного ірраціонального існування.

Запровадження християнства в епоху Київської Русі посилює увагу до ірраціонального пізнання, вважаючи, що, пізнаючи й удосконалюючи душу, можна вдосконалити тіло і осягнути Бога. Із християнізованого світогляду та особливого середньовічного мислення русичів закономірно випливають ірраціональні способи й шляхи осмислення проблеми “людина і світ” - віра, молитва, притча, слово, мовчання та ін. Особливий акцент у них робиться на містичності, символічності, трансцендентності. Святе Письмо, священні тексти, Слово взагалі виступають особливими засобами ірраціонального пізнання і спонукають до розвитку символічно-містичного бачення та інтуїтивного світовідчуття. Києворуські мислителі, переважно ченці або церковні діячі (Іларіон Київський, Климент Смолятич, Лука Жидята, Феодосій Печерський, Кирило Туровський, Данило Заточеник, Володимир Мономах), глибоко вірячи у трансцендентного Бога, прагнуть віднайти його в людині або прослідкувати хоча б якийсь зв'язок між ними. Метою свого життя і своїх шукань вони висувають пізнання саме внутрішньої духовної суті людини, розгадування таємниць внутрішнього “Я”, з особливою увагою до “серця”, як визначального чинника людського життя. Екзистенційна зорієнтованість на внутрішнє, духовне буття людини сприяє поширенню в українській духовно-християнській культурі ідей неоплатонізму, представлених вченнями ісихазму та ареопагітизму, які спрямовують людину “всередину” себе, на осягнення самої себе, а це можливе лише завдяки ірраціональному пізнанню через екстаз, натхнення, містичну інтуїцію та ін. Це призводить до започаткування культу мовчання - інтимної, сердечної, таємничо-трансцендентної “бесіди” з Богом, який стає символом чернецтва - таємничо-містичного світу із чітко накресленим ірраціональним шляхом наближення до Бога-Абсолюту: послідовне самозаглиблення призводить до злиття з енергією Творця. У суспільстві епохи Київської Русі ченці виступали проповідниками морально-етичного та містично-ірраціональих засад буття, вважалися духовно вищими й досконалішими від світських людей, своїм життям вони підносились до рангу “святих”. Під впливом української національної специфічності, ідеї неоплатонізму, поєднуючись із ірраціональним змістом християнської догматики, трансформуються у філософсько-містично-екзистенційне світобачення, згідно з яким людині дарована можливість сходження до Бога шляхом надрозумного екстазу. Цей шлях призводив до втечі від “світської суєти”, повної ізоляції від світу та ігнорування земного життя, а за допомогою аскези, самозаглиблення та глибоких містичних переживань дозволяв самовдосконалюватись, поступово наближаючись до Бога. Таке духовне, ірраціональне самопізнання і самовдосконалення сповідували й утверджували в середньовічному суспільстві мислителі - Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Йов Почаївський, Віталій з Дубна, Ісайя Копинський та ін.

Утвердженню містично-неоплатонічної традиції в українському суспільстві сприяли й мислителі Острозького культурного осередку, які виділяли три засоби-шляхи до пізнання та становлення “нової”, очищеної людини: глибоке самопізнання, очищення і пошук у собі часточки Бога; індивідуальне осмислення Святого Письма; проповідництво з метою поширення духовності. До “надмірної” духовності апелювали також Данило Туптало, Касіян Сакович, Мелетій Смотрицький, Петро Могила, які підкреслювали “двонатурність”, “двоначальність” людини, вивищували її духовно-ірраціональне начало, вважаючи душу - осереддям людини, а серце її центром, у якому міститься трансцендентний Бог. Лише через них людина могла прилучитися до вічності і божественного безсмертя. Пізнання себе, своєї ірраціональної суті - цього “неприступного світу” - було вищим містичним моментом богоподібності і найвищою мудрістю, найбільшою філософією і найпотрібнішою теологією.

У четвертому розділі “Особливості проявів ірраціонального пізнання в українській філософії класичної та нової доби” акцентується на характерних рисах прояву ірраціонального пізнання в українській філософській думці класичної та нової доби

Так, у період бароко поняття “внутрішньої”, “ірраціональної” людини набуває акцентовано-вагомого значення. Релігійно-духовна традиція утверджує людину не лише як особистість, але і як духовного індивіда, сприяє витворенню екзистенціально-ірраціонально-персоналістського світогляду. Філософська думка тієї доби розглядає людину як “мікрокосм”- зменшену частину видимого і невидимого світу, вищою, трансцендентною, таємничою інстанцією над якою є Бог-Абсолют. У людині вивищується не тільки її власна неповторна душа і вільний дух, але і їхній центр - серце, як осередок “надприродного” і “надрозумного” світу буття.

Григорій Сковорода скеровує пізнання у ірраціональний світ людини, який є джерелом інтенсивної душевної роботи, у якому таїться особлива, божественна природа, невмирущий дух, що є символом людяності в людині, запорукою самобутності та неповторності.

Мислитель вважає необхідним пізнання кожною людиною власної внутрішньої сутності і розробляє цілісне вчення про пізнання та самопізнання, де “коренем” людини, центром невидимої, істинної натури, осередком самопізнання і душевно-духовного життя людини є “серце”, яке веде її шляхом самовдосконалення і відкриває справжню суть лише через глибоке містичне передчуття, натхнення, екстаз; самопізнання досягається надзвичайними зусиллями, ірраціонально-релігійними, містичними переживаннями, які виносять людину у трансцендентне буття і наближають до істини; зусилля власної ірраціональної суті - преображення серця, моральне самовдосконалення та моральна реалізація - відкривають людині ціль, для якої вона прийшла у світ; істинним вираженням людини, вершиною її духу, найкращим виявленням принципу пізнання самого себе й самоствердження є “споріднена праця”; лише внутрішній людині, через символічне бачення та інтуїтивно-містичне розшифрування доступне пізнання символіко-образної системи Біблії, яке веде до пояснення усіх таємниць мікро- і макрокосму.

Філософія українського романтизму успадковує і посилює інтерес до ірраціонального. У мислителів-романтиків - М.Гоголя, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, О.Потебні, П.Юркевича, Л.Українки пізнання розглядається як глибока робота душі, внутрішні переживання та духовна потуга. Для М.Гоголя пізнання здійсненне через інтуїтивне відчуття, символіко-містичне бачення та розуміння екзистенційно-межових ситуацій, у яких опиняється людина і “прозріває” всередині себе. М.Костомаров пропонує пізнання ірраціональної суті людини та народу в цілому через українські народні поезії й пісні, які є втіленням внутрішнього духу. Символ містить в собі іманентно ірраціонально-таємниче, апелює до ірраціонального, а тому, в тих мислителів, які використовують символіку як метод, також простежується ірраціональна традиція. П.Куліш вбачає в українському “хуторі” символ істинного буття, співзвучного людському “серцю”, а Т.Шевченко від аналізу власних, особистісних, сердечно-душевних переживань підноситься до ірраціонально-екзистенційного пізнання національних та соціальних проблем українського народу. Через слово, мову, яка є системою символів та образів, О.Потебня здійснює пізнання істинної внутрішньої людської природи. П.Юркевич символом окремішнього, внутрішнього “Я” вважає “серце”, яке є не лише природнім центром, а наділене особливим духом і є джерелом глибокого морального діяння, пізнання світу та буття, самопізнання і самоспоглядання. Екзистенційна специфіка філософування Лесі Українки спонукає до національно-екзистенційних шукань, де “на межі”, але через “серце” та глибокі інтимні переживання, містично-символічні відчуття людина пізнає і відкриває у собі “ірраціональну волю”, яка дарує їй свободу.

Дисертант зазначає, що надалі цієї проблеми торкатимуться й мислителі діаспори. Так, Д.Чижевський, відзначаючи екзистенціальний характер української філософської думки та доводячи індивідуально-психічні особливості українського народу, закликає пізнавати й використовувати їх для самоусвідомлення та самоствердження. Д.Донцов та М.Шлемкевич також апелюють до глибокого пізнання й вдосконалення специфічних ірраціонально-духовних засад українців, які допоможуть збагнути “самість”, відкрити “ірраціональну волю” у собі і утвердитись як велична, сильна духом, окремішня, рівноправна українська нація.

ірраціональний пізнання філософський думка

У висновках узагальнено результати теоретичних та практичних досліджень, що випливають із теми дисертації.

На підставі проведеного дослідження проблеми ірраціонального пізнання в історії української філософської думки можна зробити наступні висновки:

-- Проблема ірраціонального пізнання має свої витоки у філософії античності. Сократ звертає увагу на ірраціональне, внутрішнє, духовне начало, яке виявляється досконалішим від тіла, безсмертним і дарує людині індивідуальність, окремішність, неповторність. Платон наділяє людську душу незвичайними пізнавальними здатностями, виділяючи особливе інтуїтивне пізнання, яке є внутрішньою потребою душі, своєрідною внутрішньою напругою. В античності пізнання та самопізнання досягається через апатію, атараксію, втечу від світу, страждань і хвилювань, в зосередженні на власній ірраціональній суті. Християнство пропонує символічне пізнання, а також самопізнання та пізнання трансцендентного Бога через глибоку внутрішньо-моральну роботу, містичний стан, екстаз, надприродне божественне “осяяння” й “одкровення”. “Вдивляння” у себе дає змогу людині піднести душу над тілом і розчинити її у Єдиному - це дарує їй щастя й вічне блаженство. У ці “темні віки” утверджується релігійно-ірраціональне пізнання через глибокі релігійно-містичні емоції й віру. Доба Відродження визнає людину цілісною істотою із багатим внутрішнім духовним світом. Пізнання внутрішніх етично-моральних засад є необхідною умовою самореалізації людини та осередком пізнання, яке досягається через “натхнення” і глибоку віру. У добу Нового часу Блез Паскаль мислить “серце” наділеним особливою пізнавальною здатністю - “інтуїцією серця”, яка відчуває, відає і керує усім тим, що виходить поза межі розуму. В епоху Просвітництва Джордж Берклі єдиним джерелом пізнання вважає чуття, які наповнені духом, а Давид Юм - внутрішнє сприймання.

Німецька класична філософія у проблему пізнання вносить ідею інтимного спілкування людини з Абсолютом. Пізнання дарує людині волю, свободу, вихід у трансцендентне. Кант апелює до людського “серця” у якому містяться глибокі моральні засади і щира віра, які є провідниками людського життя. Німецькі романтики особливим засобом ірраціонального пізнання вважають символи, а романтична іронія є проявом свободи людського духу, вона звільняє людину від прив'язаності до власної обмеженості й дозволяє вийти “поза межі”, відчути свободу і заглибитись у свою самість. “Філософія життя” (Шопенгауер, Дільтей, Ніцше, Бергсон) - це суцільний “бунт проти розуму”, звернення до ірраціонального із акцентом на сфері несвідомого. Екзистенціалісти та персоналісти доводять, що людина є неповторною екзистенцією, із особливим особистісно-духовним існуванням і пізнання самої себе дарує можливість осягнення нескінченності та вічності буття. Отже, від античності і до сьогодення ірраціональне пізнання перебуває в колі зору західноєвропейських мислителів, хоча ця традиція в силу об'єктивних та суб'єктивних обставин в західноєвропейській філософії простежується слабше, ніж раціональне пізнання.

-- Особливості українського національного світосприйняття, які базуються на геополітичному, соціально-історичному, культуро-морфологічному, соціопсихічному, расовому та ін. чинниках, формують унікальні особливості української психіки та українського світоглядного характеру із більшою увагою до внутрішнього світу людини, ніж до зовнішнього, потягом до проблем духовного буття, моральним переживанням буття. Зокрема, українська психічна структура визначається тяжінням до екзистенційно-ірраціональної компоненти, здатністю слухати “несвідоме”, “притаєністю”, “відступом у себе”, а звідси й надзвичайною емоційністю, сентиментальністю, самозаглибленістю, чуттєвістю, ліричністю, філософічністю, естетичністю та кордоцентричністю - зосередженням довкола серця. Звідси - домінування в українській філософській культурі ірраціональних способів пізнання людини та світу, тяжіння до східного типу ментальності і не сприймання логіко-дискурсивної орієнтації та крайнього раціоналізму. Міфологічний світогляд та надзвичайно багата прадавня природно-народна релігія праукраїнців поглиблюють уявлення про граничні підстави людського буття, сприяють загостренню уваги до власного ірраціонального начала, яке вважається вічним, спонукають до глибокого самопізнання і пізнання трансцендентності світу, через занурення у власну душу, первісну віру і містично-магічні обряди.

-- Християнство в Києворуську добу посилює увагу до ірраціонального пізнання. Центром смислової ваги стає надприродне начало трансцендентний Бог, а людина постає не просто одушевленою “річчю у природі”, але й наділяється божественною часточкою - духом, відтак, пізнання стає пошуком Бога у власній ірраціональній суті, людина вчиться дбати про вдосконалення духовного світу; звільнення душі від гріховної плоті, виправлення її шляхом пізнання Бога істинною вірою, концентрованою інтуїцією, молитвами, дає змогу людині вийти за межі буденного світу. У процесі пізнання акцентується на містичності, трансцендентності, символічності, привертається увага до “серця”, яке зводить воєдино чуття, волю і розум людини, є джерелом “провіщення” та осягнення істини. Це простежується в давньоруських мислителів - Іларіона, Ф.Печерського, Нестора і Никифора, В.Мономаха, К.Смолятича, Л.Жидяти, К.Туровського, Д.Заточеника та ін. Християнство привертає увагу до Слова, яке виступає містичним символом, загадковим знаком, трансцендентним відображенням Творця. Пізнаючи через символіко-трансцендентне бачення, ірраціональну, сокровенну, загадково-містичну істину Слова, людина, таким чином спілкувалася із Богом. У епоху середньовіччя поширення в українській духовно-християнській культурі ідей неоплатонізму та ареопагітизму, представлених вченням “ісихазму”, зменшує роль раціонально-вольового чинника, а вивищує емоційно-почуттєвий, ірраціональний, спрямовує людину “всередину” себе, на пізнання й осягнення самої себе, яке можливе через екстаз, натхнення, містичну інтуїцію, мовчання - сердечну бесіду з Богом. Такий шлях сходження людини до Бога через самозаглиблення та самопізнання сповідувала й утверджувала у середньовічному суспільстві “плеяда афоністів” (І.Вишенський, Й.Княгиницький, Й.Почаївський, Віталій з Дубна, І.Копинський), а також острозькі діячі, які великого значення надавали самопізнанню із надприроднім, містичним “осяянням”. Д.Туптало, К.Сакович, М.Смотрицький, П.Могила підкреслювали “двонатурність” людини, вивищуючи її ірраціонально-духовне начало, центром якого вважалось “серце”. Саме у “серці” відбувається процес пізнання - вищий містичний момент, коли людині відкривається Істина і трансцендентний Бог, який і є нею.

-- Барокове мислення витворює новий ірраціонально-екзистенціально-персоналістський світогляд: акцентовано вагомого значення набуває релігійна традиція, яка утверджує людину не тільки як особистість, але і як духовного індивіда, тому проблемі ірраціонального пізнання і самопізнання приділяється значна увага. Людина виявляється здатною піти із зовнішнього світу, і заглибитись у власне ірраціональне начало, у власну екзистенцію, щоб оволодіти собою, позбавитись “залежності”, “обмеженості”, “замкненості”. Лише внутрішня, духовна людина є вільною, здатною на самореалізацію. “Серце” виступає символом духовності, безоднею духу та любові, джерелом глибокого морального діяння, спілкування і єднання із Богом, відкриває новий, непізнаний, “надприродний”, “надрозумний” світ буття, пізнати який і цілісно осягнути можна не раціональним, а ірраціональним шляхом.

-- В класичній українській філософській думці особлива увага звертається на духовну природу людини, яка є джерелом моральних діянь, внутрішнє життя стає центром світобудови та ареною людського пізнання. Григорій Сковорода доводить, що в основі буття лежить ірраціональне, що є незбагненним для раціо. Усвідомлення граничних підстав людського буття, пізнання його незвіданої природи відкриває людині шлях до щастя, дозволяє їй опанувати собою, відкрити свою “самість”, яка робить людину індивідуальною, своєрідною, незалежною від зовнішнього світу. Самопізнання і богопізнання досягається надзвичайними зусиллями, релігійно-ірраціональними, містичними переживаннями, які виносять людину за межі її власного єства і наближають до Бога. Особливим джерелом і засобом пізнання є “серце” - осереддя внутрішньої невидимої натури і душевного життя людини, у якому через містичне передчуття, “натхнення”, “екстаз” людині відкривається ірраціональне, позасвідоме бачення світу і вихід у вищі сфери буття. Особливими ірраціональними засобами пізнання виступають символи і смиволіко-образні утворення, які утаємничують інформацію про світ і потребують глибокого інтуїтивно-містичного розшифрування та ідея “спорідненої праці”, яка є покликом внутрішньої суті, істинним вираженням людини, її самоствердженням та основою життєдіяльності.

-- Романтики вивищують самоцінність людської особистості завдяки її неповторній душевно-духовній природі. М.Гоголь справою життя кожної людини вважає пізнання власної ірраціональної сутності, Бога та й усього ірраціонального буття - це речі, які мізерний розум осягнути не може, вони відчуваються лише глибиною душі, сльозами, молитвами, це справа “усіх сил душі”, осереддям, “внутрішнім оком” яких є незвідано-загадкове “серце”. Проблема пізнання піднімає проблему екзистенційності людського існування. У “межових ситуаціях” людина відкриває себе, прозріває у середині себе, усвідомлює себе, світ довкола себе та істинність свого буття. є або “живою”, або “мертвою” душею. М.Костомаров засобами естетично-морального відтворення людини, які вивертають назовні усю її ірраціональну “прихованість”, виокремлюють кожен народ із загалу, визначають його “окремішність”, вважав рідну пісню, слово. П.Куліш пропонує “хутірську філософію”, яка найближча до людської “внутрішності” і співзвучна людському серцю. Т.Шевченко у центрі всього буття ставить людину, яка живе серцем, душею, внутрішнім духом, яка не втрачає своє особистісне “Я”, через дух, духовність з'єднує себе з нацією, природою, космосом, Богом. О.Потебня вважає мову діяльністю духу, енергією, яка є своєрідним ірраціональним засобом пізнання народу, головною ознакою і символом нації. П.Юркевич розробляє “філософію серця”, вносить у неї особливий духовний зміст, де “серце” є осереддям духовного, морального і тілесного життя людини, основою її ірраціонального начала, містилищем усіх пізнавальних дій душі. Самопізнання - споглядання себе внутрішнім “самозадивлянням”. Леся Українка в ірраціонально-містичній стихії, у людському “серці”, яке має особливу мудрість, шукає пояснення екзистенціальності людського життя. Через ірраціональне, стверджують Д.Донцов, Д.Чижевський, М.Шлемкевич, людина може збагнути свою “самість”, відкрити “ірраціональну волю”, утвердити свою окремішність, себе як унікальну, самоцінну істоту. Отже, ірраціональне пізнання в українській філософії має достатньо тривалу, усталену традицію, яка бере початок із Києворуської доби і продовжується до сьогоднішнього часу.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Морська Н.Л. До проблеми філософсько-світоглядних засад творчості Т.Шевченка і П.Куліша // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Серія: Філософія, економіка. - 1999. - №3. - С. 20-24.

2. Морська Н.Л. Ідея самопізнання в філософській думці України (від Києво-Руської доби до кінця XVIII ст.) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Серія: Філософія, економіка. - 2000. - №4. - С. 14-18.

3. Морська Н.Л. Духовність як провідна ідея філософської думки Києворуської доби Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Серія: Філософія - 200 - №6. - С. 5-8.

4. Морська Н.Л. Ірраціональні засоби пізнання в українській філософській думці класичної доби // Людинознавчі студії. Збірник наукових праць Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Ів.Франка. - Дрогобич: Вимір, 2001. - № 4. - С.124-133.

5. Морська Н.Л. Вплив християнства на формування екзистенціальної традиції в українській філософській думці // Науковий збірник Всеукраїнської науково-практичної конференції “Християнство і особа” - Київ-Тернопіль: Укрмедкнига, 2000.- С. 74-79

6. Морська Н.Л. Ірраціональне в християнстві та його вплив на українську філософську культуру // Всеукраїнська наукова конференція “Християнство в українській історії, культурі й освіті”. Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Серія: Філософія. - 2000. - №5.- С. 110-113.

АНОТАЦІЯ

Морська Н.Л. Ірраціональне пізнання в філософській думці України. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії / Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2003.

Дисертація присвячена дослідженню проблеми ірраціонального пізнання в філософській культурі України. Аналізуються підходи до проблеми ірраціонального пізнання у західноєвропейській філософській думці. Характеризуються особливості ірраціонального пізнання, специфіка його ролі та проявів у процесі становлення й розвитку української філософської думки. Доведено, що звертання до ірраціонального пізнання в філософській культурі України випливає із специфіки національно-ментального чинника та українського психічного характеру й сягає своїм корінням античного і давньоукраїнського міфологічного світогляду. Простежено посилення уваги до ірраціонального пізнання у християнізованій філософській думці Києворуської доби та у період українського Відродження із акцентом на містичності, символічності, трансцендентності. Обґрунтовано визначальну роль філософського вчення Г.Сковороди в утвердженні уваги до ірраціонального, де особливими засобами пізнання виступають “серце”, “натхнення”, “споріднена праця”. Традиція ірраціонального простежується і у романтичному світогляді М.Гоголя, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, О.Потебні, П.Юркевича, Лесі Українки, де пізнання це - духовне зусилля, робота душі, глибокі внутрішньо-маральні переживання, воно здійснюється через символічно-містичне бачення, інтуїтивне відчуття, екзистенційно-межове сприйняття.

Ключові слова: пізнання, дух, душа, серце, ірраціональність, трансцендентність, екзистенційність, інтуїція, містичне осяяння, екстаз, молитва, символ.

АННОТАЦИЯ

Морская Н.Л. Иррациональное познание в философской мысли Украины. - Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 - история философии / Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 2003.

Диссертация посвящена исследованию проблемы иррационального познания в философской культуре Украины. Тема недостаточно хорошо исследована украинскими философами - отдельные фрагменты исследования осуществлялись, тем не менее, целостного, обоснованого исследования по проблеме иррационального познания с применением историко-философского подхода в отечественной философии сделано не было.

Употребляя общенаучные и философские подходы, автору удалось справиться с поставленой целью, создать целостное научное исследование, что удерживает в себе немало елементов новизны. Автором проанализировано подходы к проблеме иррационального в западноевропейской философской мысли. Характеризируются особенности иррационального познания, специфика его роли и проявлений в процессе становления и развития украинской философской мысли. Доказано, что обращение к иррациональному познанию в философской культуре Украины вытекает из специфики национально-ментального фактора и украинского психического характера с выразительным тяготением его к екзистенциально-иррациональной компоненте; проистекает от идей античности и давнеукраинского мифологического мировозрения. Прослежено усиление внимания к иррациональному познанию в Киеворусский период, когда широко использовались такие способы познания, как вера, молитва, слово, притча, молчание. В период Возрождения утверджение иррационального в духовном мире человека происходило через аскезу, мистическое переживание, мистическую интуицию, божественное вдохновение, индивидуальное осмысление Святого Письма, глубинное самопознание, очищение и поиск в себе частицы Бога. Обосновано определяющую роль философского учения Г.Сковороды в утверждении внимания к иррациональному, где особенными средствами познания выступали “сердце”, “вдохновение”, “сродный труд”. Показано, что в романтическом мировозрении М.Гоголя, М.Костомарова, П.Кулиша, Т.Шевченка, О.Потебни, П.Юркевича, Леси Украинки познание это - духовное усилие, работа души, глубокие внутренне-моральные переживания, оно осуществляется вследствие символико-мистических видений, интуитивного чутья, екзистенциально-пограничного восприятия. Традиция иррационального продолжается и в новый период развития украинской философской мысли, когда екзистенциальные поиски предвидели познание сквозь “сердце”, глубокие интимные перживания” и мистико-символические ощущения. Показано, что иррациональное познание в украинской философии есть достаточно длительной, устоявшейся традицией, берущей начало с Києворусского периода и продолжающейся до настоящего времени.

Ключевые слова: познание, дух, душа, сердце, иррациональность, трансцендентность, екзистенциальность, интуиция, мистическое озарение, екстаз, молитва, символ.

ANNOTATION

Morska N.L. Irrational Cognition in Philosophical Thought of Ukraine. - Manuscript. Thesis for receiving the Candidate of Philosophical Science Degree, Speciality 09.00.05 - History of Philosophy / Ivan Franko Lviv National University, Lviv, 2003.

The thesis is devoted to the problem of irrational cognition in philosophical culture of Ukraine. Approaches to irrational cognition problems in Western European philosophical thought are analysed. Peculiarities of irrational cognition, its role and specification of the manifestation in the development of Ukrainian philosophical thought are characterised.