Ментальні домінанти філософії Г. Сковороди

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ментальні домінанти філософії Г.Сковороди

сенситивність ментальний раціоналістичний філософія

Виклики третього тисячоліття актуалізують пошуки нової парадигми світосприйняття і світорозуміння. У цьому процесі особливу роль відіграє філософія, яка дозволяє відтворити розлагоджений механізм взаємодії теоретичної свідомості і фундаментальних цінностей культури.

Наукова раціональність, яка довгий час конкурувала з такими культурними архетипами, як міфічне «архе», традиція, релігійна віра, світова воля чи екзистенція, починаючи з XVII століття, стає одним з фундаментальних ідеалів європейської культури. Філософія, мета якої зводиться до пошуку довершених раціоналізованих схем, звужує свої обрії до певного фрагменту дійсності, втрачає цілісність, відкритість, догматизується.

Сьогодні вже не викликає сумнівів теза, що філософія, ідеалом якої є наукова раціональність, не в змозі осягнути все розмаїття сучасного буття. Особливої цінності набуває інший вид людського досвіду досвід повсякденного існування, життєвий світ людини вцілому, екзистенційні виміри людського буття.

Традиційна раціоналістична філософія абсолютизує загальне, всезагальне і майже ігнорує конкретно-індивідуальне. Екзистенціональний тип філософствування пов'язує процес пізнання з долею людини. Цей тип філософствування передбачає, що таємниця буття може бути осягнена лише в людському існуванні.

У західній філософії необхідність подолання редукціонізму, класичного раціоналізму вперше була обґрунтована феноменологією, яка запропонувала загальні методологічні засади для дослідження онтологічних феноменів, повсякденності, зокрема. Особливо підкреслимо, що для української філософії ця проблематика завжди була актуальною.

Узагальненням світосприйняття, світобачення і світорозуміння певного народу на рівні понять виступає національна філософія. Тому цілком природним і закономірним є цікавість науковців до проблем самобутності національної філософії, української, зокрема.

Специфіка філософствування українців неодноразово ставала предметом ретельного аналізу дослідників. Однак, проблема впливу ментальності на спосіб філософствування майже залишається поза увагою видатних мислителів, не зважаючи на те, що саме ментальність визначає стрижневі ідейні тенденції, способи мислення в інтелектуальному житті нації, є джерелом і водночас матрицею для пізнання і розуміння специфіки духовності народу.

Питання національної ідентифікації результатів філософської творчості є надзвичайно складним, оскільки, по-перше, в філософії ментальні чинники виявляються опосередковано і не так яскраво, як, наприклад, в художній літературі; по-друге, філософія узагальнює здобутки не лише національної, але й світової філософської думки. Тому досить важко відрізнити вплив національних та інокультурних ментальнихчинників на спосіб мислення вченого. Незважаючи на складність означеної проблеми, її розробка залишається важливим завданням сучасної української філософської думки.

Однією з головних рис ментальності українців є сенситивність, яка проявляється в прагненні пізнавати світ через власні відчуття, особистий досвід. Ця специфічна світоглядна домінанта українського народу визначила і особливий тип філософствування, який тісно пов'язаний з «вплетениям» філософських ідей у цілісну тканину культури. Духовна енергія, що виступала у формі філософського мислення, «розтікалася» всією духовною культурою, утворюючи неповторне переплетення раціонального і ірраціонального, знання і віри, загальнолюдського і національного, філософії повсякденного життя. З іншого боку, іманентно притаманне українському мисленню цілісне сприйняття світу, пошук вищого духовного синтезу і всеохоплюючої мудрості підносили теологічні, морально-етичні, естетичні, літературознавчі, етнографічні дослідження українських мислителів до рівня найвищих філософських узагальнень.

На противагу тогочасній загальнофілософській тенденції, що підносила метод раціонального пізнання і абсолютизувала суверенність людського розуму, Г.Сковорода робить предметом свого творчого пошуку емоційно-вольове єство людського духу серце вирішальний складник «душевного і духовного» життя. Говорячи сучасною мовою, Г.Сковорода розглядає внутрішній світ людини як складну, відкриту, здатну до розвитку систему, в якій саме серце, як духовне ядро, є основним пізнавальним і оціночним інструментом, запорукою досягнення основної мети щастя, радості, спокою.

Г.Сковорода наділяє серце палітрою ролей і функцій, підкреслюючи багатство духовного життя людини в розмаїтті почуттів, інтуїтивних спалахів, душевних виблисків, тривог і тріпотіння.

Значну увагу дослідники приділяли філософії серця у творах Григорія Сковороди. Д. Чижевський висуває припущення, що поняття мікрокосму не грає провідної ролі у філософській системі мислителя, бо перевага надається містичним антропологічним поняттям: внутрішній людині, серцю, безодні [9, с.210].

Т.Закидальський мовить про серце як про підставове поняття у філософській антропології Григорія Сковороди, на якій побудоване його етичне вчення. «Для нього існувало лише одне поняття як знайти щастя в житті, і він входив в антропологію і метафізику лише настільки, наскільки йому потрібні були підстави на його етичне вчення. Все в його думці підпорядковане практичній, моральній цілі, і то до такої міри, що тяжко з певністю сказати, коли він оперує моральними поняттями, а коли метафізичними» [1 ,с. 133].

Як справжній носій амбівалентної української ментальності, де представлені риси обох полюсів бінарних опозицій: інтроверсія екстраверсія, ірраціональність раціональність, інтуїція сенсорика та ін., Г.Сковорода, виходячи з двоїстого характеру єдиного буття, визнає існування у людини «двох сердець» «ангельського (втілення добра, чистоти, правди) і диявольського (втілення зла, нечистоти), що в кожній людині ведуть вічну боротьбу.

З іншого боку, прагнучи до всеохоплюючого синтезу, Г.Сковорода розглядає серце як духовну субстанцію, що є основою людського буття і джерелом її життєдіяльності. Людина споконвічно несе в собі божественне, є сама для себе безоднею, джерелом, сонцем через те, що має серце осереддя високої духовності. «Всяк єсть тім, чіе сердце в нем: волчее сердце есть истинный волк, хотя лице человічее; сердце боброво есть бобр, хотя вид волчій; сердце вепрово есть вепр, хотя вид бобров» [5,с. 156]. Оскільки творцем духовної субстанції є Бог, Г.Сковорода часто ототожнює серце з Богом або Словом Божим. На думку мислителя, кожна людина може потрапити в «царство любові». Для цього необхідно, щоб серце стало доброю нивою і прийняло в себе зерна вічності слова Божі. Так відбувається друге народження людини. Сутність його полягає в тому, що атрибутивно божественне під впливом вольових намагань актуалізується і людина знаходить в своєму серці те, що ніколи бути не починало і ніколи бути не перестане. «Мысль или сердце есть то дух, владетель тилу, господин дому» [6,с.52].

А.Калюжний стверджує, що досконалою, повного людиною любомудр вважав людину серця, кордоцентричну людину [2,с.310].

Численні дослідження українського менталітету дозволяють віднести українців до народів-інтровертів, для яких надзвичайно важливим є розуміння буття як присутності людини у світі, включеності її в усі зв'язки і стосунки безпосереднього існування. Інтровертність робить суспільство закритим, спрямовує увагу етноспільноти на саму себе, виводить на перший план власні проблеми. Проте інтровертність українців має свою специфіку. В умовах існування українського народу впродовж століть «на перетині світів» інтроверсивна замкнутість стала потужним імпульсом для самозбереження спільноти.

У теоретичних розробках інтровертність, як базова характеристика української ментальності, виявляється в зосередженості мислителів на розробці питань сенсу і мети людського існування, внутрішнього самовдосконалення індивіду, творенні духовних цінностей в більшій мірі, ніж на проблемах «оволодіння світом» і його практичного перетворення.

Так, Г.Сковорода не зв'язує процес пізнання і досягнення щастя з надбанням матеріальних благ. Швидше навпаки: чим глибше людина пізнає саму себе, тим скромніше повинні бути її потреби. Дійсне щастя пов'язано з внутрішньою натурою людини, з пошуком «сродної праці», яка визначає сенс людського буття.

«Концепція «внутрішньої людини» підтримується тим, що українська ментальність тяжіє до мистецького відображення світу, орієнтована на складне переплетення цінностей межових, між окцидентальним (західним) та орієнтальним (східним) світом. При цьому поетично-мистецьке опредмечення ментальності спрямоване на емоційне переживання сьогоднішнього життя, пріоритет належить «серцю» над «головою», що й виражено в такій рисі, як кордоцентризм» [7,с.577].

Європейська сенсуалістична традиція, яка намагалася вивести ввесь зміст пізнання з діяльності органів чуттів, розуміла чуттєвість як результат функціонування органів чуттів в процесі взаємодії людини з оточуючим середовищем (за винятком Берклі і Юма). Для українських мислителів чуттєвість ніколи не була реакцією на «зовнішнє». Вона визначала стан «внутрішньої людини», мала своїм осередком душу (серце) і була шляхом містичного єднання з Творцем.

Актуалізуючи ідеї східнохристиянської філософії, Г.Сковорода розуміє акт самопізнання не як гносеологічний, а онтологічний процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. Істини, одержані в процесі самопізнання (де людина осягає сутність свого існування), стають сходинками доброчесного життя на шляху до досягнення основної мети обоження. Тобто, процес пізнання людиною глибин свого єства є не інтелектуальним актом, а сповненим трагізму і переживаннями дійством, реальним життям, що концентрує в людині енергію саморозвитку. Органом цього процесу є серце, а пізнання людиною себе є акт любові.

У процесі самопізнання, який є одночасно процесом Богопізнання, в людині бере верх над її зовнішньою натурою «чисте серце», «глибоке серце», що приймає в себе зерно вічності. А коли в серці поселяються думки Божі, то серце стає вічним і вічною є така людина.

Г.Сковорода під кутом зору української ментальності тлумачить добре відомий міф про Нарциса. На його думку, Нарцис, споглядаючи себе, закохується не в свою зовнішність, красу якої фіксує зір, а здійснює сповнений драматизму акт самопізнання, метою якого є пошуки Бога в своєму єстві, єднанні з Ним. Досягти такого єднання можна за умови звільнення від усіх зовнішніх обмежень і глибокого проникнення у свій внутрішній світ. У процесі самопізнання (що одночасно є і актом Богопізнання) людина проривається крізь зачерствілу оболонку « зовнішньої людини» до «істинної людини», до таємничого ядра своєї сутності серця, що визначає сенс і зміст її існування.

Панування в системі національних цінностей особистісних якостей, прагнення до цілісності світу людини, в якому визначальну мотиваційну, рушійну і духовно-синтезуючу роль відіграє серце, дозволяє говорити про кордоцентризм, як важливу рису української ментальності. Елементи кордоцентризму є домінуючими в житті українця та виявляються у традиціях, національних звичках, моральних настановах, релігійному житті й філософських роздумах.

Розвиваючи далі думку про серце як основу складової вчення Григорія Сковороди, Л.Ушкалов та О.Марченко наполягають на тому, що «за Сковородою, Бог є у людській плоті» [8,с.88].

Обґрунтовуючи глибокий генетичний зв'язок і взаємовплив національного характеру і філософії українського народу, Д.Чижевський назвав «філософією серця», притаманною українській думці. Додамо, що оригінальна національно-культурна кордоцентрична традиція, яка знайшла багатоваріантне втілення у філософських студіях Г.Сковороди, П.Юркевича, М.Гоголя, П.Куліша, В.Лесевича, В.Липинського та ін., є яскравим проявом впливу саме українських ментальних чинників на визначення філософської проблематики і стилю філософствування.

Список використаних джерел

1.Закидальський Т. Д. Поняття серця в українській філософській думці / Т.Д.Закидальський // Філософська і соціологічна думка. 1991. №8. С. 127-138.

2.Калюжний А.Е. Філософія серця Григорія Сковороди. Філософ без певної системи /

A.М.Нічик, Я.М.Стратій]. -K.: Наукова думка, 1992. -С. 288-312.

3.Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук / О.Кульчицький. Мюнхен-Львів: УВУ, 1995. 164 с.

4.Маланюк Є.Ф. Книга спостережень. Від Кобзаря до нації. Студії і роздуми / Є. Ф. Маланюк. K.: Атіка, 1995.-236 с.

5.Сковорода Г. С. Повне зібрання творів: У 2-х т. / Г.С.Сковорода; [ред. кол. В. І. Шинкарук (гол.) та ін.]. К.: Наукова думка, 1973. Т. 1. 532 с.

6.Сковорода Г.С. Повне зібрання творів: У 2-х т. / Г.С.Сковорода; [ред. кол. В.І.Шинкарук (гол.) та ін.]. K.: Наукова думка, 1973. Т.2. 574 с.

7.Рубан А. Г.Сковорода про особливості українського національного характеру / А.Рубан // Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність: [зб. наук.-теорет. пр. / С.Л.Иосипенко, Я.М.Стратій (упоряд.); І. П. Сто гній (відп. ред.)]. -K.: [б. в], 2003. С. 575-583.

8.Ушкалов Л. В. Нариси з філософії Григорія Сковороди / Л.В.Ушкалов, О.В.Марченко. Харків: Основа, 1993. 152 с.

9.Чижевський Д. І. Філософія Г.С. Сковороди / Д. І. Чижевський; [підгот. тексту й переднє слово Л.Ушкалова]. Харків: Прапор, 2004. 272 с.

Размещено на Allbest.ru