Народження російського великого історичного наративу: В. Татищев та М. Ломоносов як попередники М. Карамзіна

Размещено на http://www.allbest.ru/

Народження російського великого історичного наративу: В.Татищев та М.Ломоносов як попередники М.Карамзіна

Немчинов І.Г,

У Століття Просвітництва в Росії співпало бажання влади отримати концептуальну історію й бажання істориків вийти за межі літописного викладення подій, яке тоді багатьом здавалося безпристрасним та об'єктивним фіксуванням подій. Тільки коли розпочався порівняльний аналіз літописів, з'ясувалося, що вони не можуть слугувати надійними джерелами інформації. Але авторська історія може бути ще більш тенденційною.

У XVIII ст. у формуванні російського великого історичного наративу відбулася зустріч літописної тенденційності, на яку не могли не спиратися тогочасні історики, та авторської, яка залежала від ідеологічних настанов того чи іншого автора російської історії. Літописна тенденційність пов'язувалася з церквою й мала поступитися місцем тенденційності авторській, тобто нового історика, людини, яка більшою чи меншою мірою, але була наслідком петровського реформування, й мала вбачати у новій Росії результат та підсумок усього її історичного розвитку.

Серед проблем філософії історії в Росії XVIII ст. дослідники зосередили свою увагу на дискусіях щодо норманської теорії походження Рюрика, а також навколо методологічних принципів укладення російської історії. Слід відзначити працю Тетяни Артемьєвої«Идея истории в России XVIII века)) [2], у якій авторка надає широку панораму процесів, що відбувалися в російській історіографії відповідного періоду. Також становить певний інтерес праці Сергія Пештича, присвячені російській історіографії 18 ст. [11;12], та Галини Мойсеевої, зокрема «Древнерусская литература в художественном сознании и исторической мысли России XVIII века» [10].

Є чимало праць, присвячених окремим представникам російської думки, передусім В. Татищеву та М. Карамзіну. Так, аналізу джерел та розвінчанню «міфу Татищева» присвячена Грунтовна робота українського автора Олексія Толочка ««История Российская» Василия Татищева: источники и известия)) [14]. О.Толочко вирішує історіографічну проблему достовірності джерел, якими користувався Татищев. У той же час, автор торкається й більш важливої теми: чому Татищев «часто переступав межу, яка відділяла свідчення джерела від авторської кон'єктури й навіть прямої вигадки (подаючи й те, й інше як дійсні події)»? [14,с.80]. Можливо, це пояснюється тим, що, як у своїй праці «Россия Древняя и Россия Новая (избранное))) зазначає Яків Лурьє, ««Татшцевські відомості» відображали не тільки політичні погляди автора. Татищев, безумовно, вважав, що історія має бути вчителем життя й слугувати моральному вихованню людей» [9,с.53].

Життя та творчість М.Карамзіна досліджені Ю. Лотманом у блискучій реконструкції творчого становлення мислителя «Сотворение Карамзина)) [8] та низці статей, а також Н.Ейдельманом («Последний летописец)) [15]). Натомість доробок Михайла Ломоносова у царині історії досліджена недостатньо.

Свого часу Ю. Лотман зазначив, що Татищев та Ломоносов не були професійними істориками. «Як тільки вони намагалися підкріпити свої літературні вірування реальним матеріалом руської давнини, вони опинялися у залежності й від кола джерел, й, значною мірою, від наукових концепцій, що оберталися в історичній літературі, писав Лотман. Політичні погляди таких авторів, як Ломоносов чи Татищев, знаходили безпосереднє відображення у їхніх історичних працях. Більше того, сама історична наука сприймалася як частина політичної публіцистики. Це зумовлювало й давність суперечок, які розгорталися з суто наукових, здавалося б, питань, й ту прямоту, з якою сторони суперечки оголювали політичний смисл своїх розходжень» [7,с.336].

Можна сказати, що, звертаючись до історії, ідеологи XVIII ст. не показували минуле, а будували певний історичний ландшафт, адже, як писав Франк Анкерсміт, «у минулого як такому немає наративної структури наративні структури з'являються тільки в наративі» [І,с.128]. Причому, оповідання щодо минулого включають два шари: на рівні окремих висловлювань вони цілком реалістично відсилають читача до минулого, на рівні цілого наративу створюють суб'єктивний образ минулого. Реалістичні факти під пером наратора «згадуються не для того, щоб повідомити відповідну інформацію, але для того, щоб сформувати точку зору для сприйняття реальності» [1 ,с. 199].

Метою статті є спроба об'єднати результати власного прочитання текстів, результати праці інших дослідників-представників різних галузей гуманітарного знання, відповідно до наукової гіпотези про джерела формування російського великого історичного наративу у XVIII ст.

Теоретичною базою «Історії» Василя Татищева є концепція природного права й договірного походження держави. У своїх міркуваннях про походження держави мислитель використовував гіпотезу про переддоговірний «природний стан», за якого панує «війна всіх проти всіх». Потреба людей один в одному привела їх до необхідності створити державу, яку він розглядає як результат суспільного договору, який має на меті забезпечення безпеки народу й «пошуків загального блага».

У своїй праці В. Татищев пропонує схему російської історії, відповідно до якої встановлюється лінія наступності Русь Росія. Ця схема російської історії складалася із чотирьох періодів: прадавня історія до 860 року, що оповідає про скіфів, сарматів та слов'ян; від правління Рюрика до татарської навали; від татарської навали до скинення їхньої влада й відновлення монархії Іваном III; від Івана III до обрання на царський престол Михайла Федоровича Романова у 1613 році.

Періодизація й класифікація історії Татищева цілком укладається в просвітницьке уявлення про порядок, який насамперед знаменує порядок істини й, відповідно, порядок історії це дійсна форма пізнання минулого. Ключовою ланкою татшцевської схеми є споріднення понять «Русь» і «Росія». Термін «Русь» Татищев послідовно використовує, якщо йдеться про минуле. Коли ж мова йде про сучасні йому події, він завжди вживає термін «Росія». Він каже, що «давня Русь» та «сучасна Росія» для нього є двома назвами однієї держави: «древний руссов город над устиглі JIoeomu близ ІІльменя доднесь Старая Русь, или Руса, знаем; и понеже славяне пришед русами овладели и в них новый город в различие Cmapofi Руси, или Старого Гордорика, Новый град Великий имяновали и тут обитать начали» [13,с.286]. «Руси», таким чином, у Татищева це прадавнє неслов'янське населення території, якою оволоділи слов'яни й із цього моменту починається об'єднання «русів», сарматських й «татарських» племен у державу, яка одержує найменування «Русь», а піддані цієї держави називаються «руси». Із запрошенням варязьких князів, мова слов'ян, яка була найпоширенішою на Русі, відтискується фінською, але, слов'янка за походженням, княгиня Ольга відновлює значення слов'янської мови.

Назва ж «Росія» з'являється у XVI ст. Її появу Татищев пов'язує зі зростанням території держави («россеяние»), але його «ствердження» у якості назви держави розглядає як результат цілеспрямованої діяльності митрополита Макария: «Начало же оного хотя весьма от древняго времени производят, но оно не прежде, как в конце царства Иоанна (...) Грозного Макарием митрополитом возставлено. Прежде же, а неколико и по нем, как в титуле, гисториях и на деньгах всюду Русь имяновано; и сам оный великий государь, как любочестен и к славе монархии прилежен ни был, в речах и грамотах всегда Pyccim, а не Россия употреблял. Произвождение же его не потребно толковать, ибо всякому видно, что отразсеяния или пространства народа» [13,с.287-288].

В основі концепції Макарія лежала легенда про походження Рюрика від Августакесаря. У такий спосіб удавнювався царський родовід, а його засновником виявлялася історична особистість, за часів імператорства якої народився Христос. Однак, у нових історичних умовах «августовская легенда» вкупі з ідеєю Mocoxa виявляється програшною для Російської імперії, тому що «віддає» назву «Русь» Польщі. Так, Татищев спростовує легенду про Августа-кесаря: «У нас же ни в каких старых крониках сего, чтоб род Рюриков от прусов и от цесарей римских произошел, нет; а только известно то, что оную скаску, от цесаря Августа произшествие, (...) Макарий Митрополит первый в своей летописи, власно как Астрахань Тмутораканию, без всякого от древних доказательства за истинну приняв, положил» [13,с.291]. Однак, відмовивши в праві на існування одній «скаске», Татищев відтворює іншу. На думку Татищева, скориставшись поразкою Русі від татар, Литва, а потім Польща, захопили російські землі й узурпували назву «Русь» «и хотя то своє насипне утвердить, а славу рускую и честь государей умалить, великим князем руским надлежасчей от древности титул дать не хотели, равняя их с удельными князи, по Москве граду престольному московскими имяновапи, чего мы никогда не принимали» [13,с.289].

He зумівши втримати титул великого князя Руського, поляки «употребили лестное коварсто ко прельсчению» и «стали в гисториях выводить, якобы сие имя (Московщина І.Н.), от Mocoxa сына Афетова произшедшее, есть старее, нежели от Росса, у Езекия» [ 13 ,с .2 89].

Далі Татищев виступає проти самої постановки питання про «старшість народів», залежно від їхнього походження. Це відповідає головній настанові Татищева робити наголос на населенні території та династії, яка править на цій території. На його погляд, слід з'ясувати, «какой народ в том пределе обитал, как далеко границы в какое время распростирались, кто владетели быпи, когда и каким случаем к России приобсчено» [13,с.89].

У цілому, говорячи про Татищева, можна погодитися із Сергієм Пештичем, який писав, що «розвінчуючи «Историю Российскую»« як джерело, ми тим самим не применшуємо, а підносимо заслуги Татищева як історика. Суперечливість форми й змісту його праці, написаної у вигляді літописного зведення, але, що є вже не літописом, а історичним твором, тільки складеним у вигляді літопису, свідчить про самостійне тлумачення джерел Татшцевим у дусі його суспільно-політичних поглядів й відповідно до загального рівня розвитку історичної думки в Росії» [11 с.261].

Звідси два наслідки, важливі для процесу творення російського великого історичного наративу. Перший: традиційний, хоча й з деякими змінами, наголос на династії Рюриковичів-Романових, тобто наступності влади. Другий на «народності», тобто населенні, яке повинне бути «тим самим» упродовж усієї російської історії.

Суттєву роль у процесі «філософізації» історії в Росії відігравали іноземці, які перебували на державній службі. Саме один з них Герард-Фрідріх Міллер започаткував дискусію про «походження Русі», у вересні 1749 р. виступивши на засіданні Академії наук з промовою «Происхождение народа и имени Российского». Міллерові не судилося закінчити свою лекцію, а її наслідком стало створення комісії, яка б мала з'ясувати, чи завдали писання Міллера шкоди «інтересам і славі Росії».

Як пише С.Пештич, спираючись на матеріали «Журнала» дискусії 1749-1750 pp., складеного Міллером, вчений вважав, що «перші варяги були почасти датчани, почасти норвежці й зрідка зі шведів, але всі, однак були готського походження». З їхнім приходом поширилася й назва «Русь». «Що стосується найбільш вразливого місця норманської теорії чому варязька мова не стала пануючою, поступившись місцем слов'янській, пише Пештич, то Міллер пояснював, що слов'янська мова подолала варязький тому, що ««славяне варяг числом пре восходили»« [12,с.225-227].

Під час обговорення «скаредной диссертации» Міллера різкіше за інших виступив МЛомоносов, який стояв на позиції, що Рюрик походив зі слов'янського племені: «варяги и Рурик с родам своим, пришедшие в Новгород, быпи колена словенского, говорили языком словенским, происходили от древних роксолан или россов и быпи отнюд не из Скандинавии, но жили на восточно-южных берегах Варяжского моря, между реками Вислою и Денною» [5,с.33]. Загальний висновок Ломоносова був такий: «онспі диссертации отнюд поправить не можно так, чтобы льзя быпо ее публиковать в собрании академическом» [5,с.41-42].

У 1758 р. М. Ломоносов закінчив перший том своєї «Древней Российской истории» (1766), де для позначення Київської держави і її населення використовує винятково терміни «Россия» та «россы» або «славенороссы». Ломоносов вважав, що ніякого прадавнього народу «Русь», завойованого згодом слов'янами й спорідненого з варягами, не існувало: «старинный город. Старая Руса издревле называемый, довольно показывает (...) что прежде Рюрика жил тут народ руссы или россы, или по-гречески роксоланы» [5,с.27]. Він також наполягає на тому, що все це різні назви одного слов'янського народу.

Що ж стосується терміна «Россия», то Ломоносов вважав його споконвічним і відкидав його походження від «рассеяния», тому що, «народ российский (...) по толь многих разделениях, утеснениях и нестроениях не токмо не расточился, но и на высочайший степень величества, могущества и славы достигнул» [5,с. 169]. Оскільки Ломоносов, на відміну від Татищева, говорить про «Россию», коли йдеться про події IX-X ст., він й називає жителів Росії споконвічним, на його погляд, іменем «россы» або «славенороссы».

У 1760 р. Ломоносов видав «Краткий российский летописец с родословием», вказавши, що родоводу правителів передує «Показание Российской древности, сокращенное из сочиняющейся пространной истории». У цьому творі відсутні слова про родинні зв'язки Рюрика з Прусом: «Рурик с братьями Синеусам и Труворолі призван из варяг-россов славянами и чудью на великое княжение новогородское. По смерти братей своих привел новогородцев под самодержавство и всю северную часть России, получившия имя от сих варягов» [5,с.297]. Тут відчутний вплив на Ломоносова Татищева.

Цікавим є підхід Ломоносова до ідеї перенесення державності: велике княжіння Київське та Новгородське переходить до Московського, потім велике князівство Московське перетворюється на «царство всероссийское». Про Володимир-на-Клязьмі йдеться у статті про Андрія Боголюбського: «.Андрей Юрьич Боголюбский ради многих смятений князей киевских, видя сию столицу немощну, основал престол великого княжения во Владимире» [5,с.306]. Але далі Ломоносов зазначає: «Димитрий-Всеволод Юрьевич призван на великое княжение владимирское, казнил убийцев брата своего Андрея. Вел воііну с Глебом, князем рязанским, с обеих сторон разорительную. Половцев победил неоднократно и был от прочих князей почитаем. В его время киевское княжение весьма обессилело и другой престол основан бып в Галиче. Владетели писались самодержцами всея России, чем она, разделясь на северную и на южную, принта в слабость» [5,с.307]. Тобто він визнає перехід великого князівства з Києва не тільки до Володимира-на-Клязьмі, але й до Галича.

Загалом, у М. Ломоносова добре помітний перехід від ідеології, традиційної для Московського царства, до ідеології Російської імперії. В. Зеньковський мав усі підстави писати, що у Ломоносова (разом з Державшим) «ми знаходимо секуляризований націоналізм, поєднаний з гуманізмом. Уже не «свята Русь», а «Велика Росія» надихає їх; національний ерос, захват величчю Росії відносяться цілком до емпіричного буття Росії поза будь-яким історіософським обґрунтуванням. У цьому зверненні до Росії є, звичайно, реакція проти сліпого поклоніння Заходу й зневажливого ставлення до всього російського, що так яскраво проявлялося в російському вольтер'янстві» [4,с.91].

Твори Татищева та Ломоносова стали тим ґрунтом, на якому постала відома схема російської історії Карамзіна, схема, яка слугує матрицею для будь якого російського історичного наративу, спрямованого на ідеологічне забезпечення міцності російської влади. Це стосується «особливого шляху» Росії з давніх часів; споконвічного існування Росії у якості «фортеці в облозі», яка може встояти тільки ціною концентрації усіх ресурсів в руках єдиного центру влади; примату інтересів «держави», «нації» тощо над правами окремої людини.

Це, власне, й є звичайна схема російської історії, в основі якої, за словами Грушевського, «лежить ідея генеалогічна генеалогія московської династії. З початком наукової історіографії в Росії сю схему положено в основу історії «Российского государства». Потім, коли головна вага перенесена була на історію народу, суспільності, культури, й «русская история» стала зближатися до того, щоб стати історією великоруського народу й його культурного життя» [3].

Ю. Лотман вказує на те, що Карамзіна невірно називають державником. «Достатньо порівняти «Историю...» Карамзіна з працями дослідників так званої державної школи Б.Чичеріна та К.Каверіна (...), щоб побачити, якою мірою Карамзіну були чужі питання адміністративно-юридичної структури, організації станових інститутів, тобто проблеми формально-державної структури суспільства, якими так переймалася «державна школа»«, пише Ю.Лотман [6,с.211]. Формально це так. Але далі сам Лотман визнає, що у Карамзіна «ідеал Утопії змінився імпозантним образом державної величі, а сама ця велич мислилася невід'ємною від просторової величі, військової могутності й внутрішньої єдності. У внутрішньому житті їй відповідав «полный гордого доверия покой» просвітництво та адміністративна облаштованість. Так склалося карамзінське поняття держави: єдність території та управління, пов'язане з поняттям могутності й величі» [6,с.217]. Очевидно, що саме таке розуміння Держави Російської набуло рис канону для наступних поколінь її дослідників та оспівувачів. Така концепція історії східних слов'ян була пізніше модифікована Сергієм Соловйовим в його 29-томній «Истории России с древннейших времен)) (1851-1879) та його учнем Василем Ключевськиму 5-томному «Курсе Русской истории» (1904-1921).

Отже, можна зробити висновок, що завдяки історикам XVIII першої половини 18 ст. склався російський великий історичний наратив, у якому закріплено думку про те, що Росія може існувати, лише спираючись на власні настанови. У ньому культура є чимось закінченим, сталим. Через це історія Росії виявляється неісторичною, вона позбавлена динаміки, вона є сукупністю настанов, які піддягають некритичному вжиткові тільки тому, що вони «свої». Відтак, ті настанови, які є чи тільки здаються «чужими», або через це піддягають відкиданню, або такій трансформації, що перетворюються на свою протилежність.

Список використаних джерел

філософія наратив історія карамзін

1. Анкерсмит Ф.Р. Нарративная логика: Семант. анализ яз. историков / Франк Анкерсмит; пер. с англ. О. Гавришиной, А. Олейникова; под науч. ред. JL Б. Макеевой. М.: Идея-Пресс , 2003 (ПИК ВИНИТИ). 360 с.

2. Артемьева TB. Идея истории в России XVIII века. / Татьяна Артемьева // «Философский век». Альманах. Вып. 4. 1998. 267 с.

3. Грушевський М. Звичайна схема «Русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства [Електронний ресурс] / М.Грушевський // Статьи по славяноведению. Вип.

І. СПб., 1904. С. 298-304. Режим доступу: http://litopys.org.ua/lirs/lirs02.htm

4. Зеньковский В. История русской философии / В. Зеньковский М.: Академический Проект, 2001.-880 с.

5. Ломоносов М.В. Полное собрание сочинений в 11 т. Т. 6. Труды по русской истории, общественно-экономическим вопросам и географии. 1747-1765 гг. / Ломоносов М.В. М.-Л. , 1952.-689 с.

6. Лотман Ю.М. Избранные статьи. В 3 тт. Т. 2. Статьи по истории русской литературы XVIII первой половины XIX века / Ю.М. Лотман. Таллинн: Александра, 1992. 478 с.

7. Лотман Ю.М. «Слово о полку Игореве» и литературная традиция XVIII начала XIX в. / Ю.Лотман // Слово о полку Игореве памятник XII века / Отв. ред. Д.С.Лихачев; АН СССР. Ин-т рус. лит. (Пушкин. Дом). М.-Л.: Изд-во АН СССР. 1962. С. 330-405.

8. Лотман Ю. М. Сотворение Карамзина / Ю.М.Лотман; [Предисл. Б.Егорова] М.: Книга . 1987.-336 с.

9. Лурье Я. С. Россия Древняя и Россия Новая (избранное) / Яков Соломонович Лурье. СПб.: Дмитрий Буланин, 1997. 403 с.

10. Моисеева Г. Н. Древнерусская литература в художественном сознании и исторической мысли России XVIII века / Г.Н.Моисеева. Л.: Наука, 1980. 261 с.

11. Пештич С. JI. Русская историография XVIII века. Ч. 1-3. 1961-1971. Ч. I. / Пештич С. JI. JI.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1961. 276 с.

12. Пештич С. JI. Русская историография XVIII века. Ч. 1-3. 1961-1971. Ч. 2. / Пештич С. JI. JI.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1965. 344 с.

13. Татищев В. Н. История Российская. Т. 1. [Електронний ресурс] / В.Н.Татищев. Режим доступу: http://az.lib.ru/t/tatishew_w_n

14. Толочко А. П. «История Российская» Василия Татищева: источники и известия = «Історія Російська» Василя Татіщева: джерела та відомості / Алексей Толочко. Киев: Критика, 2005. 543 с.

15. Эйдельман Н. Я. Последний летописец: [О Н. М. Карамзине] / Н. Эйдельман М.: Книга , 1983. 174 с.

Размещено на Allbest.ru