Життєтворчість особистості в тоталітарному суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Життєтворчість особистості в тоталітарному суспільстві

Богданова Н.Г.

У дослідженнях феномену життєтворчості найбільш розробленими є когнітивні підходи, в яких життєтворчість особистості розглядається як результат продуктивного мислення, де на перше місце висувається дослідження процесу здобуття творчого продукту діяльності. Набагато менш традиційними є екзистенціальні підходи до життєтворчості, яка мислиться в контексті людського буття, як засіб самотворення і самореалізації людини, пов'язане з певними особовими станами або переживаннями. Ці традиції, розвиваючись поза психологією творчості, підіймаються до ідей про творчу еволюцію А. Бергсона і екзистенціальну філософію М. Гайдеґґера, отримавши блискучу реалізацію в теорії креативності і спонтанності Я. Морено. У вітчизняній науці серед небагатьох робіт, що дослідили екзистенціальні аспекти творчості і переживання, можна назвати, наприклад, роботи Ф. Василюка і Л. Сохань [1,с.20].

Науковцями виявлено нелінійну, багаторівневу детермінацію життєтворчого становлення особистості, за яким даний процес може виступати як у річищі інтегративних, так і дезінтегруючих цілісність особистісних тенденцій. Науковцями житомирського університету виділено чотири аспекти життєтворчого підходу (генетичний, змістовий, логічний та технологічний) [3,с.80-81].

Генетичний аспект пов'язаний з виявленням загальної соціально-історичної основи життєтворчості у процесі оволодіння старшокласниками стратегіями життя особистості та дослідженням впливу конкретних чинників на проектування даного процесу. Причому соціально-педагогічна спрямованість аналізу даного аспекту задається філософськими концепціями, які акцентують увагу на саморозвиток, самозміну людини в процесі її життєдіяльності як об'єктивну сутнісну характеристику, що визначає гуманістичну спрямованість соціального становлення особистості. Відомо, що людська життєдіяльність розгортається у фізичному, соціальному просторі і часі. Життєдіяльність особистості це організація процесу життя на основі соціальних форм і способів діяльності, спілкування, поведінки, що склалися історично. Дане поняття охоплює весь план життя особистості: її становлення, розвиток, зміни. Змістовий аспект пов'язаний з діалектикою потрібного і сущого. Життєтворчий підхід відображає єдність прояву особистості у різних видах діяльності та її певну ієрархію. Водночас особистість є організуючим центром предметно-діяльного і споглядального, раціонально-аналітичного і почуттєво-переживального відношення до світу. Існують реальні протиріччя між формуванням життєтворчих знань, умінь, навичок і мірою їх відповідностей сучасним суспільним та особистісним вимогам. Кризові явища потребують дослідження життєтворчих проблем у більш широкому соціальному контексті інноваційних, регресивних та еволюційних тенденцій життєустрою молодої людини, які сприяють або не сприяють виробленню продуктивної життєвої програми особистості.

Логічний аспект базується на виявленні логічного підґрунтя сутнісного взаємозв'язку емпіричних характеристик досліджуваного процесу як інтеграційної бази у рамках життєтворчого підходу філософських, соціологічних, психолого-педагогічних та інших характеристик. До даного аспекту відносяться й дані про спрямованість регуляції процесу соціального становлення та можливість опори на взаємозв'язок стрижневих якостей і характеристик особистості старшокласника (потреби та мотиваційна сфера, життєтворчі уміння та навички; загальні і спеціальні, стратегічні та тактичні уміння та навички). Такий підхід закладає теоретичне підґрунтя моделювання зв'язків між етапами процесу, що вивчається, на основі аналізу характеру зв'язків між сутнісними характеристиками розвитку особистості старшокласника, що визначає його життєтворчу спрямованість та інші її підструктури. тоталітарний суспільство життєтворчість ідеологія

Технологічний аспект життєтворчості передбачає застосування системного та діяльнісного підходів, що завдає загальну логіку даного процесу, який вміщує наступні компоненти: цільовий, діяльнісно-операційний, предметно-інформаційний та оцінно-результативний, що ґрунтується на експериментальному дослідженні напрямів та способів реалізації життєтворчих функцій. Крім того технології являють собою сукупність знань, правил, методів, засобів оптимальної організації освітньо-виховного процесу, які можуть застосовуватися у життєтворчій діяльності.

Отже, як випливає з викладеного, культура життєтворчості має своєю передумовою людську діяльність у її різних видах, але до неї не зводиться. Культура життєтворчості це адекватність людині умов її існування. У дедалі істотніших щодо цього її виявах вона й утверджується в історичному розвитку суспільства. Це світ людини, вияви її перетворювальної сутності: суспільно-перетворювальна діяльність та її результати, умови розвитку індивідуальності, універсалізація, збагачення потреб. У культуру життєтворчості людина вкладає свою працю, бачення дійсності, розуміння того, якою вона їй потрібна. Вона локалізується, об'єктивується у матеріальних і духовних цінностях і передається новим поколінням в якості основи їх життєтворчості. Культура передбачає у подальшому участь суб'єкта, який проектує на предметний світ закладений тут смисл і, водночас, продукує нові зразки. Одне здійснюється на основі іншого; як розпредмечування, так і нова творчість постають об'єктиваціями людиною своєї творчої сутності. Te, що було створено у попередні періоди чи нині, набуває ознак готового результату [4].

Водночас і людська особистість не може виявити, ствердити себе, не задіюючи свої можливості у надбаннях культури. Об'єктивовані культурні здобутки слугують своєрідним стимулятором творчості, благотворною основою особистісно-творчих зусиль. Найбільш адекватним виявом культури є життєтворчість людини, яка завершується розвитком, збагаченням її індивідуально-особистісних здібностей і можливостей. Найбільш істотним у культурі як історично сформованій єдності об'єктивно-предметної творчості людини та її самотворчості є останнє: як у її історичній даності, так і в предметно-речово-смисловій "сповненості" культура це єдність творчості людини в її самотворчості.

Життєвий шлях особистості не можна подати у вигляді прямої лінії, спрямованої в майбутнє він має складну ієрархічну рівневу структуру, багато різноспрямованих векторів сил, велику кількість можливих напрямів розгортання тощо. Вчені розглядають життєвий шлях як єдиний творчий акт, акцентуючи особливу увагу на вивченні життєвого шляху як процесу розвитку творчої унікальності. Творча унікальність це своєрідність, що формується в процесі та в результаті творчості, коли людина виходить за рамки соціокультурних стереотипів, стає творцем цінностей, цілей та сенсу свого життя, і досягає найвищого розвитку, коли особистість свідомо обирає цінність творчого буття [5].

Отже, життєтворчість людини визначається зовнішніми та внутрішніми чинниками. А співвідношення індивідуального та соціального у життєтворчості, суб'єктивного та об'єктивного зумовлюється рівнем розвитку суспільства та способом його організації. Чим більш відкрите, демократичне та гуманістичне суспільство, тим більше умов для розвитку та життєтворчості, тим більше шляхів для її здійснення. Відтак особливості культури життєтворчості особистості в тоталітарному суспільстві визначаються не прагненням до самоздійснення унікальної особистості, а створенням таких моделей поведінки, які відповідають потребам суспільства.

Головну роль у цьому процесі відіграє система освіти як фактор формування здатності до відповідної, правильної життєтворчості. Зрозуміло, що за таких умов у системі освіти держава більше уваги приділяла науково-теоретичному знанню і точним наукам. Цей розподіл пріоритетів призвів до занепаду у викладанні гуманітарних і соціальних дисциплін, які перебували під жорстким ідеологічним контролем; держплан видавав замовлення на кількість та спеціальності майбутніх фахівців, а потім через розподіл забезпечував випускників навчальних закладів робочими місцями. Така схема підтримувала соціальну стабільність, але водночас паралізувала можливості освітньої системи самостійно реагувати на зміни в економічному середовищі; державний диктат щодо змісту і форм викладання, насаджування єдиних організаційних засад не залишали місця для громадського контролю і публічного обговорення альтернатив. Освітянська наука не порушувала проблем управління; ідеологія однаковості офіційно не визнавала відмінностей у соціальному та економічному становищі громадян [2].

Освіта, як засіб передачі культури життєтворчості у тоталітарному суспільстві здійснювала передачу тільки ідеологічно обумовленого соціального досвіду, звужуючи таким чином кількість моделей здійснення життєтворчості. Взагалі такі категорії, як "життєвий світ", ідея, модель життя не вважалися за науково обґрунтовані апріорно, бо не існували у системи діалектичного матеріалізму, інші ж, типу "життєвий шлях" чи "спрямованість особистості" носили суто ідеологічний характер та визначену наповненість.

Суспільство чітко визначало ідеали життєтворчості, оцінювання та розподілення на погане й гарне, бажане та неможливе. У суспільній свідомості філософія виділяє дві форми організації, що впливають на культуру життєтворчості: ідеологія та суспільна психологія. Однією з центральних проблем розглядаються взаємини суспільної ідеологічної практики, як атрибуту тоталітарного суспільства, і суспільної психологічної практики, як атрибуту демократичного суспільства, коли основний акцент робиться на самовизначення і самореалізацію людини в процесі його життєдіяльності в єдності зі світом. Тоталітарне суспільство, яке спирається на ідеологічну систему життєтворчості вимагає підпорядкування всієї життєдіяльності однієї, визначеній ідеї та, з одного боку, створює непохитну стабільну, міцну основу життєвого шляху. Людині не треба вагатися, здійснювати особистісний пошук, обирати, у такому випадку рефлексія та самопізнання зовсім не потрібні, і навіть зайві. Але таке стабільне підґрунтя життєтворчості обмежує розвиток людини зокрема і суспільства взагалі.

У тоталітарному товаристві функції психологічної практики були підпорядковані ідеології, коли людині ззовні нав'язувалися певні "ідеї" власті. На ідеології, як на становому хребті, трималася радянська соціально-політична система. Зараз ідеологія відійшла в минуле і кардинально змінилися способи соціальної взаємодії, вони переорієнтовувалися із зовнішнього локуса контролю на внутрішній. Якщо в радянському товаристві людину формували за допомогою відповідної ідеологічної практики, то зараз за допомогою життєвої психологічної практики чоловік самовизначається і самореалізується. На це орієнтований запропонований вченими термін визначення людини "справа життя" [7,с.237]. Справа життя залежить від життєвої позиції особистості та обумовлена соціальними умовами.

Таку справу А.Ткаченко розуміє як найбільш об'єктивний, реальний і буттєвий прояв життєдіяльності людини, визначальне її місце на матеріальному світі, що в основному стосується професійної реалізації, концентрується довкола професійного самовизначення і є умовою матеріального благополуччя і фізіологічного існування. Труд на благо Вітчизни є обов'язковим компонентом тоталітарної ідеології, але в ній це поняття виходить не з людських потреб, а з потреб суспільства, враховує не схильності та здатності людини, а соціальне замовлення.

По суті, справа життя це реалізація вищого призначення людини, його духовної природи, що визначає роль і місце в житті, Світі, Всесвіті. Принципова відмінність між працею і "справою життя" полягає в механізмі самовизначення. Якщо в праці людина визначається самостійно на основі вільного вибору, то до "справи життя" вона спочатку приходить в процесі життєдіяльності, і потім особливим чином в неї "потрапляє", далі ідентифікує і виконує. Спроби усунутися, змінити або спотворити це виконання наводять до психологічних і навіть соматичних страждань [7,с.239].

Tаким чином, можна виділити дві протилежні життєві позиції особистості, в залежності від типу організації суспільства. Перша це ставлення до життя як до вже поставленого (суспільством, традиціями) завдання. Друга життєва позиція полягає у відношенні до життя як до творчого завдання, в якому людина сама свідомо обирає цінності й цілі свого буття, самостійно знаходить засоби їх досягнення. Перша позиція притаманна тоталітарному стану суспільства, друга демократичному.

Л. Смолінчук виділяє чотири типи життєвих стратегій, які характеризують різний рівень творчої активності [5]. Це насамперед:

- пасивна типовість. Стихійне наслідування людиною соціальних стереотипів, підпорядкування суспільним нормам;

- активна типовість. Прагнення людини "бути, як усі",, коли її зусилля спрямовані на досягнення загальноприйнятих цілей і цінностей;

- стихійна індивідуальність. Пасивний, випадковий характер формування людини, коли її індивідуальна своєрідність залежить не від власних зусиль, а визначається зовнішніми обставинами;

- творча унікальність. Оригінальне, індивідуальне відношення людини до власного життя, коли творча ініціатива приводить до неповторності та екстраординарності її життєвого шляху.

Отже, життєвий шлях може стати для людини творчим актом її самореалізації, адже саме вирішуючи творчу задачу під назвою "життя" реалізується особистість. Aлe й інший бік проблеми перехідне суспільство, в якому усталені форми визначення життєвого шляху руйнуються, а нові тільки починають створюватися, порушуються механізми соціалізації та передачі соціального досвіду. З цього приводу актуальними є слова Е. Фромма: "Втративши своє визначене місце в цьому світі, людина втратила й відповідь на запитання про сенс її життя, і на неї напав сумнів: хто вона, для чого вона живе? їй загрожують потужні сили капітал і ринок, її взаємини із співбраттями, в кожному з яких вона бачить конкурента, набули характер відчуженості і ворожості. Людина вільна це означає, що вона одинока, ізольована, їй загрожують з усіх боків" [9,с.62]. Безпорадність породжує відчуття глухого куту, а це, у свою чергу, зневіру в проголошені у суспільстві цінності. Неважко передбачити поведінку людини, яка опинилася у ціннісному вакуумі. Керуючись глибинними генетичними й соціокультурними кодами, зокрема, архітипом спілкування з авторитетною особою, вона несвідомо виходить на пошук захисника чи рятівника, щоб перекласти непідйомний тягар своїх розчарувань, проблем та фобій на сильнішого [8,с.56].

У такому мінливому і мозаїчному світі виникає гостра суперечність між, з одного боку, новою системою вимог, а з другого, з можливостями особистості, ускладнюється і загострюється проблема особистісного самовизначення і самоздійснення. Усе це викликає необхідність формування в особистості життєвої компетентності як інтегративної якості, що системно характеризує її реальну здатність адекватно і відповідально реагувати на стрімкі соціальні зміни, усвідомлювати загрози розвитку людства, враховувати соціальні й індивідуальні потреби і можливості особистісної самореалізації і здійснювати на цій основі відбір способів і засобів досягнення бажаного майбутнього, а також застосовувати набуті знання, навички та вміння адекватно різним життєвим ситуаціям як наявним, так і очікуваним [6,с. З].

Отже, в тоталітарному суспільстві життєтворчість людини має зовнішньо визначений характер, а шляхи реалізації її життєвого шляху чітко окреслені. Адже головна мета такого суспільного устрою полягає у формуванні ефективно функціонуючої особистості, тобто такої, яка потрібна цьому суспільству.

Список використаних джерел

1. Горностай П.П. . Личность и врем: Творчество как переживание / П.П. Горностай // Психодрама и современная психотерапия. 2003. №4 (5).

2. Джура О. Освітні традиції як чинник життєтворчості особистості [Електронний ресурс] / О.Джура // Режим доступу www.nbuv.gov.ua/Portal/ SocGum/.../Dzura.pdf

3. ЗДубасенюк О.А. Вплив ідей життєтворчості на формування особистості старшокласника / О.А. Дубасенюк // Вісн. Житомирського держ. ун-ту ім. І. Франка 2004. Вип. 18.

4. Максюта М.Є. Стратегія самобутності в умовах техногенної цивілізації: контекст культурних трансформацій [Електроний ресурс] / М.Є.Максюта // Мультиверсум. Філософський альманах. K.: Центр духовної культури, 2008.

5. Смолінчук Л.С. Творчість і життєвий шлях особистості [Електроний ресурс] / Л.С. Смолінчук // Творчість у контексті розвитку людини: Матер, наук.-практ. конф. 23-24 трав. 2003 p. K.: Новий Акрополь, ін.-т філос. ім. Г.С. Сковороди.

6. Степаненко M Д. Життєва компетентність особистості: концептуальні засади та соціальні виміри: Автореф. дис... на здобуття наук.ступеня канд. філос. наук: спец. 09.00.03 "Соціальна філософія і філософія історії" / M Д. Степаненко. X., 2006.

7. Ткаченко А.А. Понятие "дела жизни" и акме / А.А. Ткаченко // Смысл жизни и акме: 10 лет поиска: В 2 ч. / Под ред. А.А. Бодалева, В.Э. Чудновского и др. М.: Смысл, 2004. 4.1.

8. Фарина С. Духовні цінності як домінанта поведінки особистості в кризових умовах / С.Фарина // Неперервна професійна освіта: теорія і практика. Наук, метод. журнал. 2001. Випуск 3.

9. Фромм Э. Бегство от свободы / Э. Фромм; [пер. с англ.; общ. ред. и предисл. П.С. Гуревича]. М.: Прогресс, 1989.

Размещено на Allbest.ru