Ідеологія як квазірелігійна ознака визначення культурно-цивілізаційної ідентифікації українства в добу модерну

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідеологія як квазірелігійна ознака визначення культурно-цивілізаційної ідентифікації українства в добу модерну

Глотов Б.Б.

Абсолютна більшість людей завжди відчуває психологічну потребу в самоідентифікації з чим-небудь вищим, більш важливим і цінним, ніж власне «Я». І коли десакралізувалися попередні форми самоідентифікації, зокрема, релігійно-конфесійна, виникає потреба в нових формах.

Кінець XIX початок XX ст. ознаменувався кризою релігійно-конфесійної ідентичності українського народу. Вона була пов'язана із його трансформацією від аграрно-традиційного суспільства до модерно-індустріального. Це перетворення спричинило руйнування традиційної соціальної структури українського суспільства й формування нових, модерних соціальних структур, зокрема, якісно нових українських еліт. Об'єднання українських земель у рамках однієї держави, політичні амбіції української інтелігенції перетворюють український народ як «етнічну одиницю» в «націю» (за термінологією І. Лисяка-Рудницького) [1 ,с. 12-13] одиницю політичну. Виникає змагання за незалежність як мотивоване бажання брати безпосередню участь у світових справах не через столицю іншої держави, а через створення І столиці власної держави. Так виникає український проект націотворення.

В процесі промислового перевороту, а також політичних наслідків Великої французької революції із державно-самовизначених народів почали утворюватися політичні нації. Залишаючись етнічним явищем, нація поступово трансформується в категорію політичну. Нація це спільнота, в основі якої лежить політична інтеграція громадян даної держави. Оскільки нація стає «одержавленим етносом», процес її взаємодії з релігією теж набуває політичного забарвленні Залишаючись у масовій свідомості людей, релігія не зникає із житті нації, вона продовжує впливати на етнонаціональні та етнополітичні процеси, а церква все більше починає виконувати політичні функції, все більше політизується. Ідеологія як квазірелігійна форма самоідентифікації як груп людей, так і окремих індивідів виходить, на передній план.

Політики-народовці М. Грушевський, М. Драгоманов, І. Франко спрямували свою діяльність на формування національної ідеї поєднання розчленованого українського організму. Виникає ідеї об'єднання національно-демократичних сил Західної і Наддніпрянської України з метою поборення культурної, економічної, політичної самостійності українського народу. Щоправда, ця ідея претендувала на реалізацію у віддаленій перспективі, тому на порядок денний політичної діяльності, наприклад, в Галичині висувалася боротьба за збереження автономії в межах Австро-Угорської імперії, а на Наддніпрянщині запанувала ідея федеративних конституційних засад у складі Росії. Так чи інакше, але об'єднання українських земель, і створені) підстав для самостійного культурно-цивілізаційного буття українського народу було в основі національно-програмних принципів українським культурно-політичного руху. У той самий час релігійно-конфесійні протистояння православної й грею-католицької церков розмежовувало український народ на дві гілки східну й західну. За таких умов роль українських церков у культурно-цивілізаційній трансформації значно звужується. Вони виконують лише допоміжну роль у політичній боротьбі українських еліт за варіанти культурно-цивілізаційної трансформації українського суспільства.

З кінця XIX ст. на Україні (як і в Російській імперії в цілому) у суспільній свідомості населення релігійна віра замінюється ідеологією. Відбувається повне заміщення віри ідеологією: «демократія», «соціалізм», «фашизм», «націоналізм» і т. ін. Щоб зрозуміти, чим була обумовлена масова відмова населення від державної християнської релігії, і які наслідки це мало для виникнення квазірелігійної комуністичної ідеології, треба звернутись до таких процесів як секуляризація і дехристиянізація. Під секуляризацією розуміють ослаблення орієнтації індивідів, суспільства на надприродні сили. Смисл поняття «дехристиянізація» у відмові від християнського вчення і культу, від християнського способу життя взагалі. Вже в другій половині XIX ст. статистика Святійшого синоду стала фіксувати факти масового відпадання від віри. При цьому слід врахувати, що процес поширення індиферентного відношення до православ'я зростав в основному серед неграмотного сільського населення. Для людей неграмотних Біблія не існує, а залишається лише служба церковна і декілька молитов, які передаються від батьків до дітей. Хоча, зрозуміло, важливим чинником секуляризації було зростання ролі в житті суспільства освіти і науки. Наука піддає сумніву традиційні цінності, заміняє традиційну картину світу новою. М.Вебер описав характерну для тогочасної молоді позицію. Вона зводилась до того, що розумові конструкції науки створюють відірване від світу царство штучних абстракцій, які своїми висохлими руками безрезультатно намагаються виточити сік і кров із реального життя [6].

Лютнева революція в Росії «легалізувала» процес дехристиянізації. Крах самодержав'я став і крахом державної релігії, оскільки минулий соціальний устрій був нерозривно пов'язаний у народній свідомості з православ'ям. Масове відпадання від віри привело до того, що був створений вакуум, який заповнювався різними ідеологіями, які мали усі зовнішні ознаки релігії, окрім віри в Бога. Про кризу православної державної церкви прямо заявляв П. Флоренський, що православ'я це «стара і нежива релігія», «клерикалізм», що загниває», що «православна церква у своєму сучасному вигляді існувати не може і неминуче розпадеться в кінці кінців» [4,с.659].

Поділяючи відому точку зору К. Маркса, що ідеологія це хибний перекручений світогляд, вкажемо на тотожність релігії та ідеології. Ідеологія, на думку Д. Белла, уподібнюється світовій релігії, вона виконує важливу функцію перетворення ідей в соціальну діяльність і так само, як релігія, перетворює емоції в ритуал. Однак, релігія більш корисна для людини, оскільки утверджує безсмертя буття, а ідеологія спрямовує колективні зусилля супроти індивідуума, оберігає перемогу колективу за рахунок інтересів окремої особи [5].

Ідеологія як і світогляд за своєю структурою, змістом є специфічною системою ідей, поглядів, вірувань, цінностей. Зрозуміло, під таким кутом зору ідеологія виступає як більш-менш теоретична форма світогляду, хоча в ній присутні і деякі ірраціональні моменти, що надає їй деяку спільність з релігією. Інша суттєво важлива характеристика ідеології полягає у створенні не стільки наявного буття, а скільки світу належного, бажаного. Тобто робиться акцент на активну переробку світу. І якщо взяти за приклад комуністичну ідеологію, то в ній абсолютизується надіндивідуальний, надособистісний момент і в результаті цього людина в ній постає абстрактною істотою, яка існує поза конкретного середовища.

В зв'язку з вищезазначеним ми ніяк не поділяємо тієї точки зору наших ультрапатріотів, що український народ був «колонізованим» у радянському культурно-цивілізаційному просторі, усвідомлював своє колоніальне становище і ніяк не був полонений комуністичною ідеологією. Комуністична ідеологія при всій жорстокості ряду своїх постулатів все ж спиралася на систему загальнолюдських цінностей. Хоча й ці цінності утверджувалися лише в утилітарно-практичній формі, що спрямовувало свідомість населення на розбудову земного раю. Заради цього ефемерного світлого майбутнього страчувалось саме життя, права і достоїнство людської особи.

Тому комуністична ідеологія якби «маркувала» собою кожну «радянську людину» за малим виключенням. Культурно-цивілізаційна ідентифікація українського народу у всіх його попередніх поколіннях відтворювала саму себе в неперервному ланцюзі ціннісних орієнтацій. М. Хрущов зламав віру в Сталіна, з ім'ям якого ототожнювалися перемоги соціалізму, але взамін нічого іншого не запропонував, окрім побудови комунізму за 20 років. Ефемерна мрія в часи Брежнєва була замінена концепцією «розвинутого соціалізму», що відображало стан напіввіри як останнього ступеня духовного розпаду віри. І все-таки віра в соціалізм, як би там не було, існувала. Усі чекали перемін. Перебудова не дала народу нового «релігійно-міфологічного» символу. Деідеологізація переросла в декомунізацію й Радянський Союз розпався, а разом з ним і радянська (квазі)цивілізація.

Відродження національної свідомості було миттєвою реакцією на злам віри в соціалізм. Національне відродження обумовило й релігійне відродження, роль якого в національній культурі народу перебільшити не можна.

Нині релігійне становище в Україні можна охарактеризувати яки конфліктне. Суб'єктами релігійного конфлікту виступають поділені між собою православні церкви і греко-католицька церква. Причому особливе занепокоєння викликають внутрішньоправославний конфлікт, відсутність єдності в українському православ'ї, де існують три православні конфесії Українська православна церква, приналежна до Московського Патріархату (УПЦ); однак неофіційно додають абревіатуру МП (Московський Патріархат); Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) і Українська автокефальна православна церква (УПЦ). В УПЦ (МП) діяльність більшості общин майже цілком збігається з російською православною церквою: служба відбувається російською мовою, має місце проросійська орієнтація общин і священнослужителів, негативне відношення до українських православних церков. Слід зазначити, що серед «українізованих» православних церков (УПЦ ICQ і УАПЦ) немає духовної єдності, що характеризує духовний розкол українців. Це підґрунтя, на якому не тільки виростають серйозні загрози національній безпеці, але й закріплюється культурно-цивілізаційний розлом історичного буття українського народу. культурний цивілізаційний українство модерн

Існує напруженість у відносинах православних церков з протестантськими, римо-католицькими організаціями та неорелігіями, що культивують чужі для української ментальності цінності. Конфлікт проявляється на різних рівнях і має в цілому системний характер. Це зіткнення, на думку деяких авторів, набрали такого розмаху і гостроти, що стало загальнонаціональною проблемою [2]. Все більше політико-культурного значення набуває прагнення мусульманського кримсько-татарського народу вибороти територіальну культурно-національну автономію, а єврейство має всі шанси перетворитися в ізраїльську діаспору.

Релігійний чинник, як ми вже зазначали, сам по собі не визначав процесу етнотворення, де пріоритет завжди належав національно-державній ідеї. Населення власне етнічної України православно-уніатське. Українці як політична нація багатолика в конфесійно-етнічному плані, де переплітаються візантійсько-православні, католицько-уніатські культурно-історичні типи, а також мусульманський тип із значним «присмаком» іудаїзму. Це, з одного боку, ускладнює культурно-цивілізаційну ідентифікацію нашого народу, а з іншого актуалізує проблему пошуку нової ідентичності.

Християнізація Русі за православним обрядом (у взаємодії з язичницькою культурою) була визначальним чинником виникнення підстав для становлення східно-православної цивілізації як дочірньої від візантійської на засадах спільності віри, але із своєю писемністю, освітою, особливостями місто і храмобудування тощо. Ми вважаємо, що не релігія сама по собі визначає культурно-цивілізаційну приналежність народу, а навпаки, релігія завжди опосередкована культурно-історичним підґрунтям, на якому вона як би культивується. Тобто не стільки релігія обирає і визначає цивілізацію, скільки цивілізація пристосовує релігію до власних культурно-цивілізаційних особливостей: умовам життя населення, його світоглядно-психологічним орієнтаціям, місцевим віруванням. Але релігія, коли вона вже як би «обрана» починає виступати важливою ознакою культурно-цивілізаційної ідентифікації народу.

Хрещення Русі мало велике міжнародне значення: західноєвропейські державницькі еліти вбачали в новій християнській державі достойного партнера, складову християнсько-цивілізованого світу. Розмежовуючи два суттєво різних стану свідомості розуміння і переживання зауважимо, що матеріальна сфера життя народу принципово розуміється (цивілізація як технічне оснащення культури), тобто співвідноситься з раціоналізмом. Це притаманно, в першу чергу, західноєвропейській цивілізації. Навпаки, життя духу (культура) може тільки переживатися, осмислюватися глибинно і чуттєво, що дуже важко, а інколи й неможливо вкласти в логіку понять. Це притаманно східно-православній цивілізації взагалі та українській культурно-цивілізаційній ідентичності, зокрема.

Київська Русь була формою для існування трьох майбутніх слов'янських етносів, культурним же змістом їх буття стала православна віра. Християнська релігія та церква виробили правові норми для організації державного управління й тим самим надали державі цивілізованого характеру. Почала складатися східно-православна цивілізація, всередині якої однак, династійні війни з кінця XII ст. відбивали різнобіжні процеси культуро- та етногенезу, центрами яких були міста Київ, Володимир, Новгород, а згодом Галич (Львів). Відбувалися процеси культурної інтеграції протоукраїнців навколо Києва, а потім Львова, проторосіян навколо Володимира, а потім Москви.

Християнська церква з моменту свого становлення як державної церкви у безпосередньому зв'язку з Візантією та визнанням її значно дистанціювалась від «материнської» не стільки своєю обрядовою, дисциплінарною, самоуправною формою (тобто мала всі ознаки автокефальної церкви), скільки позицією київської державної влади. Розпад Київської Русі на удільні князівства, навала татаро-монголів, вивищення Володимиро-Суздальського князівства, а потім Московського сприяли переносу духівництвом Київської митрополії свого осередку до нового політичного центру. Встановлюється самодержавна влада, яка сприяє автокефалії Руської православної церкви на підстав, ще, про Москву як джерело істинного благочестя та захисника православної віри. В середині XVII ст. (із формуванням єдиного національно-державного ринку) на культурно-православному ґрунті виникає російська, євразійська цивілізація як спадкоємиця східно-православної цивілізації. Ототожнення православного віросповідання з самодержавною російською владою стало підставою для культурно-цивілізаційної трансформації православного українства до російського культурно-цивілізаційного простору. Перебуваючи тривалий час у складі Російської православної церкви, українське православ'я зрусифікувалося, втратило роль ідентифікатора окремішнього культурно-цивілізаційного буття українського народу.

Причому, зазначаючи на риси, які відрізняли українське православ'я від російського (церковні братства, демократизм, віротерпимість, відмінності в обрядово-культовій сфері тощо), зауважимо, що в процесі підпорядкування Української православної церкви під юрисдикцію Московського патріархату ці відмінності поступово стиралися.

У польській держав, українська православна церква була позбавлена опіки державної влади, більше того нею переслідувалася. Політика посилення польсько-католицької експансії (після Люблінської унії 1569 р.) відчужувала русинів від політичного і економічного життя країни (особливо міст), а тому сприяла їх культурно-цивілізаційній ізоляції на підставі православної віри. У відповідь на виклик польської Контрреформації виникають православні братства, які разом з українським козацтвом, захищаючи православну віру, боронили українське етнічне почуття, ідентичність народу, православний народ. Таким чином, чинився опір входженню українських земель до складу католицько-протестантського західноєвропейського світу.

Православ'я було ознакою культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу в межах Гетьманщини (Війська Запорізького). Належність до православ'я була ознакою культурної ідентичності руськості (українства), а тому впливала на характер і результат козацько-селянської війни під проводом Б. Хмельницького, виступаючи її ідеологічним прапором. Гетьманська влада мала легітимність від українського православ'я. Уніатська церква за таких умов не могла ідентифікувати все українство (вона ідентифікувала лише західну його частину), а тому стала чинником розколотості культурно-цивілізаційної ідентичності українського народу.

Уніатство дуже довго звинувачували в руйнації українського культурно-цивілізаційного буття, у полонізації та латинізації. Однак, об'єктивно воно було як би й «вікном» до Європи. Через греко-католицьку церкву Україна зазнавала європейських культурних впливів, залучалася до освіти, а головне допомагала застосовувати набуті знання на ґрунті рідної культури. Уніатська церква як би ввела частину українського народу в зону впливу західної цивілізації, але її прихожани були «католиками східного обряду», що обумовлювало їхню меншовартість стосовно римо-католиків. Тому (при всій безрезультатності гри в історичні варіанти) ми вважаємо безпідставним припущення щодо того, що входження усього українського народу через унію до католицько-протестантської Європи однозначно визначило б культурно-цивілізаційну приналежність України до західноєвропейської цивілізації з усіма витікаючими звідси наслідками. З огляду на цю можливу «схильність» українського народу до унії треба мати на увазі, що це могло б закінчитися тотальним спольщенням, як це сталося з української шляхтою.

Уроки історії християнської церкви в Україні дають можливість зробити такий висновок: дві церкви православна й уніатська тісно пов'язані з культурно-історичною долею українського народу, що визначало й порубіжність його культурно-цивілізаційної ідентичності.

Ми частково поділяємо думку Ю. Павленка про те, що в цивілізаційному відношенні східні слов'яни не є складовою частиною західноєвропейської цивілізації, маючи інші, візантійсько-східнохристиянські духовні корені [3, с. 516]. Тим паче, що свою цивілізаційну ідентичність Захід придбав вже на рубежі X ст. Однак ми не поділяємо його думку про те, що немає ніяких підстав вважати, що в наш час або в якомусь найближчому майбутньому ситуація може бути принципово змінена щодо трансформації України до західноєвропейського світу [3, с. 517]. Про можливість реалізації європейського вибору Україною говорить і досвід Греції православної країни члена ЄС і досвід західних українців, які через унію тривалий час (аж до середини XX ст.) були дотичні до західно-цивілізованого світу.

Відроджений антропоцентизм разом з науковою революцією XVII ст. та промисловою революцією кінця XVIII ст. на засадах просвітницьких ідеалів як би «вбивають» людською гординею віру в Бога. Містицизм релігії замінюється квазімістицизмом ідеології як хибного, перекрученого світогляду. Однак культурно-цивілізаційна ідентифікація народів продовжує здійснюватись і за конфесійною приналежністю. По-перше, західноєвропейська цивілізація є спадкоємицею римо-католицької, а потім католицько-протестантського світу, традиційно опозиційного світу східно-православному. По-друге, радянська модерна (квазі) цивілізація зуміла в короткий строк замінити віру нехай хибним, але надособистим міфом вірою в комунізм. З декомунізацією розпадається на уламки й радянська цивілізація.

З кінця XIX початку XX ст. українське суспільство зазнає значних змін під впливом модерну та промислової революції. Виникає якісно нова українська еліта інтелігенція, політичні амбіції якої сприяють транс формації українського народу як етнос у модерну націю з його правом на політичне самовизначення. Культурно-цивілізаційна ідентичність українського народу тепер визначається політико-ідеологічною ознакою, державою, назву якій дає титулатурний етнос, але роль релігійного чинника культурно-цивілізаційній ідентифікації народу не зводиться нанівець.

Західноєвропейська історична традиція виробила ліберальну державу, тобто таку, яка приймає ідеологічну дискусію. В українській історії в основному панували тоталітарні держави, що були невіддільні від релігії та ідеології. Тому поза зоною західноєвропейської цивілізації, націй у повному розумінні цього слова практично немає. Народи, що входили до складу царської Росії, а потім Радянського Союзу мали латентну («дрімаючу») культурно-цивілізаційну ідентичність на засадах мови, віросповідання тощо. Тому Україна, яка хоче самовизначити себе у світі в якості держави західно-цивілізованого взірця знаходиться тільки на шляху до складання «політичної свідомості щодо національного покликання», надаючи перевагу мовній, релігійній єдності, історичній пам'яті. Напівавторитарний / напівдемократичний режим, що панує в Україні, накидає свідомості населення швидше ідеологічного, ніж національного забарвлення. Однак слід враховувати, що при цьому реалізація швидкого переходу до демократичного режиму буде сприяти відцентровим тенденціям. Тому Україні і потрібен тривалий час для впровадження в спосіб життя її громадян цінностей західноєвропейської культурно-цивілізаційної ідентичності.

Список використаних джерел

1. Лисяк-Рудницький І. Історичні ессе / Лисяк-Рудницький І.- К.: Б.в., 1994. Т. 520 с.

2. Медвідь Ф. Релігія в політичному житті України / Ф. Медвідь, А. Коваленко // Київська церква. Альманах християнської думки. 2000. №2(8). С. 132-140.

3. Павленко Ю. История мировой цивилизации. Философский анализ / Ю. Павленко К.: Феникс, 2002. 760 с.

4. Флоренский П. Сочинения. В 4 т. /Флоренский П. -М.: Мысль, 1996. Т. 1.-797с.

5. Bell D. The End of Ideology: On the Exliaustion of Political in the Fifties / D. Bell. Cambridge (Ma.): Harvard University Press, 1988.

6. Weber M. Politika jako zawod powolanie oraz inne eseje / M. Weber Warsawa: Nova, 1987.

Размещено на Allbest.ru