Іван Франко про народознавство як засіб духовного збагачення людини

Размещено на http://www.allbest.ru

Іван Франко про народознавство як засіб духовного збагачення людини

Проблема духовності людини та суспільства завжди була і залишається в центрі філософських вчень. Адже ще з часів античності вона була специфічною турботою людини про себе, яка виявлялась водночас у ставленні до себе та до інших. Кожний вирішує її на свій погляд, висуваючи свої аргументи, що включає у себе це поняття. Але залишається беззаперечний факт, що духовність є тією вершиною розумових, моральних і душевних переживань кожної людини, що відрізняє її від тварини, та згуртовує навколо себе цілі народи.

Багато дослідників цікавила тема філософських поглядів І. Франка, що можна побачити широко у роботах А. Пашука. І. Костецький розглядав творчість І. Франка як поета у ідейно-естетичному спектрі. Я. Козачок показав ідей, що стосувались питань нації та соціалізму тільки у роботі І. Франка « Ukraina irredenta» у полеміці з Ю. Бачинським. Т. Гундорова заперечувала феномен «каменярства», намагаючись зняти ярлик борця, говорячи, що основними ідеями І. Франка були ідеї мистецькі, а не національні. Т. Салига доводив, що у І. Франка був споріднений сильний дух і мистецький стан. Однак ці та інші науковці не розглядали вузько феномен народознавства як засіб духовного збагачення людини та її впливу на духовне життя українського народу, що широко висвітлено у філософських поглядах І. Франка та дає підстави для даного дослідження.

Метою статті є розгляд філософських поглядів І. Франка, де він показує структуру та засоби духовного збагачення людини і чинники їх формування.

У сучасному світі прогресу і глобалізації затираються межі дозволеного, руйнуються встановлені віками моральні норми та знімається відповідальність за свої вчинки. Тому проблема духовності стає актуальною потребою усього людства загалом та кожної людини зокрема. У сучасному суспільстві є потреба в розвитку духовності, що включає у себе моральне та психологічне здоров'я людей і, насамперед, молоді, що покликана бути носієм та охоронцем нації і її культурної спадщини.

І. Франко, як один з найбільших українських мислителів, також не міг обійти своєю увагою цієї актуальної теми. Він все своє життя працював і на своєму прикладі довів, що кожний повинен дбати про піднесення духовного життя. «Апостол праці» та «титан думки» -це ті синоніми, що супроводжують завжди його ім'я. Тому саме його погляд, що буде висвітлений в даній статті, потрібно враховувати та взяти собі на озброєння.

Ми повинні не лише використовувати народ, як засіб для своїх потреб історичного, лінгвістичного чи археологічного характеру, а й допомогти йому у його потребах та починаннях. Каменяр на власному прикладі свого життя показав, що тільки любов до народу і щоденна клопітка праця для нього може принести результати. He дарма Михайло Грушевський, який працював з ним в останні десятиліття його життя, напише роботу з промовистою назвою «Апостолові праці», де розповість про свою співпрацю з Каменярем у Науковім товаристві імені Т. Шевченка. «Працював і за се останнє десятиліття свого життя дійсно дав свому народові такий невичерпний скарб, викував для нього таку зброю, що її значіння можна буде оцінити відповідно тільки згодом, з далекої перспективи історії» [1,с.27]. Любов та праця для народу і була тієюзброєю, що залишила в історії слід. Для І. Франка це була не данина моді чи примха, а потреба в клопіткій роботі над усіма галузями духовного життя українського народу. Він розумів, що не беруться до тієї важкої праці «аристократи духу», які вибирають працю відповідно їх талантам, але саме Каменяр був тим «чорноробом духу», що збагатив духовну скарбницю українського народу та людства загалом. «Отже, заліза! Заліза національної свідомості, почуття солідарності і віри в себе, в свою працю і в свої сили! Сього залізного знаряддя визволення бажав свому народови сей син підгірського сільського коваля і сам великий коваль Надії, Робітничо-С елянської Вкраїни» [1,с.26]. Також сам І. Франко ще у 1878 р. встановить для себе засади, на які будуть спиратись вся його діяльність:

«Ta слави людської зовсім ми не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяті

На себе пута. Ми рабами волі статі;

На шляху> поступу ми лиш каменярі» [2, с. 68].

Він не вважає себе героєм чи паном, а лише простим ковалем духовності свого народу та закликає до цієї роботи усіх не байдужих до долі української нації. He претендуючи на першість і визнання, Каменяр продукує ідеї, на які потрібно звернути увагу та використати їх для покращення життя. Він як провідник у темному і глухому лісі, що веде за собою по заплутаних стежках, не вимагаючи для себе хвальби та почестей, а лише бажання прямувати за ним та допомоги у розчищенні цих доріг всієї громади.

І. Франко був прихильником тези про те, що без знання минулого не має майбутнього, тому багато своїх робіт він присвятив історії, її подіям та особистостям. Але для того, щоб у повній мірі пізнати всю глибину, не достатньо знати сухі дати та події, а потрібно пізнати усю ширину духовного життя народу. Принципово важливим аспектом його філософської позиції є роль особи і народу в історії, за яким не королі, царі і полководці творять історію, а народ, як рушійна сила і фундаментальна основа розвитку усього духовного, що збагачує душевний і матеріальний світ кожної людини. Особа стане видатною і відіграватиме визначну роль в суспільному житті лише тоді, коли вона відображає інтереси народу, декларує його проіресивні або найпотаємніші ідеї, своєю діяльністю і творчістю утверджує всі цінності, якими живе народ. Тобто саме народ є першоосновою, яка призводить до будь-яких змін у історичному контексті. А тому він звернувся до народознавства. Ця наука на той час була ще дуже молода. Але її, вважав І. Франко, треба розвивати, тому що ми не зможемо, ідучи вперед, оминати пастки, що ставитиме нам майбутнє життя.

Одною з найголовніших робіт, що стосується даної теми, є виголошена лекція на першому щомісячному зібранні народознавчого товариства під назвою «Найновіші напрямки в народознавстві», якою І. Франко розпочав низку статей по даній тематиці. У ній Каменяр розглядає саму суть народознавства, розшифровує терміни, характеризує особливості, викладає думки про зміст і показує різноманітність методів, які використовуються для досягнення мети. Але найголовніше у статті чітко простежується особисте ставлення І. Франка до народу і його духовних надбань. З якою пошаною він говорить про народ, його вірування, переконання, звичаї, і як боронить його перед всіма нападниками з боку наукових спеціалістів, що бачать тільки шкідливі і огидні забобони, впливи темноти і неосвіченості. Для Каменяра народ не просто безлика маса, що піддається лише для процесу пізнання, як будь-який предмет, для нього вони всі живі люди, перед якими він з повагою і любов'ю скидає свого капелюха. «He забуваймо далі, що ті маси, які запізнилися в цивілізаційному поході, то наші батьки і брати. їм ми, крім обов'язку пізнання їх і освіти, завинили також братню любов» [3,с.258]. Саме до поваги та праці для народу І. Франко закликає всю інтелігенцію, наукову еліту та політичних діячів.

А цю важливу працю не можна було провести без такої величезної за своїм об'ємом, але на той час початкової науки як народознавство. «Але й тут, сповняючи свій громадянський обов'язок, знаходимо в народознавстві могутню підпору і навіть збудження і заохочення, бо ж пізнання народу з його мовою, звичаями, віруваннями і поглядами вчить нас заразом любити його міцно і працювати для нього дійово і раціонально» [3,с.258]. Народознавство допомагає всім усвідомити напрямки до мети і не потрапляти у лабіринти чи тупі кути історичних процесів. Тому потрібно старанно працювати над розвитком ЦІЄЇ ДИСЦИПЛІНИ.

Народознавство, розвиваючись, дає інтенсивні поштовхи для розвитку інших наук. Його спорідненість з багатьма науковими дисциплінами, на перший погляд, є дуже мінімальна. Але якщо придивитись краще, то у витоках кожної науки стоїть народне знання, яке формувалось багатьма віками. Воно було переказано і опрацьовано багатьма поколіннями, що вже тоді впливало на духовне збагачення кожної людини. Також часто можна простежити, як одні і ті ж ідеї народжувались у зовсім різних народів, або сусідські країни мали одинакові теми, що перекликались між собою. Всі ці факти, зібрані і опрацьовані в одному науковому руслі, допоможуть піднести нашу духовність. Саме народознавство зберігає моральні і етичні традиції наших предків, що і є само собою підняттям духовного рівня кожного індивіда. філософський франко народознавство духовний

І. Франко, виходячи з буквального розуміння терміну «народознавство», говорить, що воно є дуже широким. «Бо ж пізнати народ то значить пізнати людей, що мешкають на певній території, а також пізнати їхнє нинішнє і минуле становище, їхні фізичні і розумові особливості, їхні інститути й економічне становище, їхні торговельні відносини й інтелектуальні зв'язки з іншими народами» [3,с.254]. Але таке трактування значно розширює науку і включає в себе майже все існування людства. Тому І. Франко пояснює, що треба звузити саме поняття народу для точнішої роботи у цій науці. Говорячи про народ, він пропонує розуміти не всю масу людей, що проживає на певній території, а лише нижчі верстви, що найменше зазнали цивілізаційних змін та найбільше зберегли сліди розвитку минулих поколінь. Але І. Франко розмірковує про проблеми, що випливають з цього звуження, а саме про те, тцо важко чітко провести ту границю, де буде працювати народознавство, та про те, що існує мобільність у самих верствах і зміна їх світогляду. Тобто І. Франко, як справжній науковець, закликає до чіткого визначення предмету і об'єкту народознавства, а як прихильник раціоналістичного підходу у науці відкидає романтичні і сентиментальні погляди, бо вони ведуть лише до ілюзійних ідей, які заважають реалістично і об'єктивно оцінювати існуючі факти, активно і в той же час помірковано діяти в служінню українському народу, що збагатить духовну спадщину людства.

Звичайно І. Франко розуміє, що просте перенесення фактів з минулого на сьогодення не розкриває усієї глибини процесу пізнання народної духовності. Бо кожна подія викликана своїми потребами і вимогами, що ставить перед собою суспільство у певний проміжок часу або при певних обставинах. «Сучасній художній літературі відповідає у кожного народу особлива література усна, традиційна, сперта на інші естетичні погляди і пристосована до задоволення інших духовних потреб, ніж наші нинішні» [3,с.256]. Будь-яку галузь можна розділити на дві частини, що будуть відмінні одна від одної. Одна частина є плодом напрацювань освіченої і прогресивної верстви, яка рухає вперед поступ, а друга збережена і нагромаджена общинами та простим народом. При першому погляді друга частина є ніби не потрібна та пережитком минулого. Але якщо придивитись уважно, то стає зрозумілим, що перша частина об'єднує весь світ і робить його однаковим, стирає кордони та позбавляє власного лиця. А от друга, навпаки, підкреслює індивідуальність кожного народу, показує як формувалась національна ідентичність, зокрема, українців, їх характер та прагнення. Саме другою частиною і займається народознавство як одного з методів духовного збагачення людини.

Ми повинні зрозуміти, що глобалізація це той процес, який дає позитивні зрушення у медицині, світовій економіці чи науковому рості новітніх технологій, але в той же час він розмиває ідентичність кожного народу. Всі стають однакові і починають поводитись одними загальноприйнятими нормами, які для одного народу можуть бути прийнятними та сформованими багатьма віками, а для другого навпаки згубні. Нівелюючи ідентичність кожної нації втрачається і сама нація. Ідеї універсалізації відривають кожну людину від конкретних життєвих реалій та національного ґрунту, кидають у вир світових негараздів, не даючи жодної точки опори, що призводить до духовної деградації. Зараз хіба лінивий чи морально сліпий не говорить про спад чи кризу духовності. Але саме від такого розвитку подій нас застерігав І. Франко. Він відкидав різні оманливі теорії, які духовно знищують народ, а пропонував осягнути національні ідеї, що чітко можна побачити у народознавстві. Тому щоб не втрачати життєві орієнтири, ми повинні не тільки вдивлятись у майбутнє, але й добре знати історію та потреби своїх попередніх поколінь. Саме народознавство допомагає вивчити і зберегти своє народне лице, що є унікальним у всіх відношеннях. Воно формує національну ідентичність українського народу.

Загальні культурні цінності нації формуються з народних поглядів і особливих духовних потреб, що завжди об'єднує усіх окремих індивідів у єдиний народ. Народознавство допомагає виокремити ту специфічну діяльність людини, що виявляється у дбайливому ставленні як до себе, так і до інших, як до сучасників, так і до минулих чи майбутніх поколінь. Воно формулює ті цінності, що за будь-якого часу не девальвуються. І тому І. Франко засуджує тих, хто з погордою ставиться до народних вірувань та звичаїв простого народу. «Побачимо, зокрема, що вже те, що ми сьогодні з пихою плямуємо назвиськом «пересуди, забобони, побрехеньки», багато віків тому вважалось найголовнішим здобутком цивілізації, було предметом віри або живим, практично діючим звичаєм тодішніх прогресивних і найосвіченіших верств народу» [3,с.257]. Бо ці залишки є частиною колишніх вірувань і релігійних практик, що підтримувались вищими верствами та вважалось за останнє слово науки. Тому ми чітко можемо знайти зв 'язок між нинішніми науками і пересудами. Отже, треба пам'ятати про те, що існує плин часу, з яким і наші найновіші та найвпливовіші ідеї можуть стати для майбутніх поколінь лише темою для сміху. «Бо може прийти час, коли і наша нинішня «найсвятіша» віра і переконання, відбуксовані історичним розвитком, спадуть на дно могутнього цивілізаційного потоку і стануть вдячним матеріалом для народознавців майбутнього» [3,с.257]. Але також існують і дещо стійкіші, ніж наукові, стандарти, що передаються з покоління в покоління, та стають навпаки більш відшліфовані з плином часу. Це духовні стандарти, що тільки скріплюють навколо себе народ та підносять його на вищі ступені цивілізаційного росту. Духовний вимір об'єднує навколо себе і робить спільними інтереси багатьох, що і спрямовує до культури та піднесення загального добробуту нації в цілому.

Вивчення народознавства допомагає зрозуміти, що духовність мандрувала від плем'я до плем'я, від громади до громади, від народу до народу, збагачуючи кожну особистість окремо та кожну націю загалом. Але це не значить, що народи мали запозичену духовну культуру, а лише той факт, що ідеї, гідні для наслідування, могли мігрувати та трансформуватися під кожні особливі вимоги. Ці ідеї І. Франко широко розглядає в роботі «Що таке поступ?», де саме поступ і є тією чарівною квіткою, що обдаровує або розпорошує цілі цивілізації. За спостереженнями Каменяра поступ відбувається циклічно і не залишається назавжди в одному місці. Але саме головне, що поступ розвивається і занепадає не лише в будівництві, оздоблюванні чи багатстві, але й в духовних набутках, що підносить можливості народу, так і відкидає його на периферію історії. Саме ріст духовності допомагає розвиватись наукам, умілостям та техніці. Тому збереження духовного світу кожного народу є його пріоритетною роботою. У цьому допоможе народознавство, бо воно є тим засобом духовного збагачення людини та акумулювання тих ідей та принципів, що були випробувані нашим народом багатьма віками. І якщо український народ не хоче залишитись в історії, то йому потрібно постійно працювати над своїм розвитком. «Кождий народ, кожда громада працює над тим, не покладаючи рук. А хто би смів на хвилю завагатися або й зовсім відцуратися роботи, може бути певний, що незабаром його не стане на світі, що той «поступ» буде для нього не добродієм, а пожежею і спалить його та змете з землі безслідно» [4,с. 313]. І. Франко наводить багато прикладів, де ще недавно могутні цивілізації відходили в забуття, бо до духовного життя були допущені тільки або правляча еліта та релігійні діячі або тільки вільні громадяни, які з часом становили лише не велику кількість людей по відношенню до великої кількості провінцій і рабів у них. Це як споруджувати великий та гарний будинок на піску, не маючи твердої основи у фундаменті, він рано чи пізно розвалиться. Так і будування будь-якого державного устрою без посвячення в духовне життя усього народу веде лише до загибелі. Здобутки поступу повинні освоювати усі верстви народу. «Кождий народ, кожда громада мусить познайомитися з ним, а хто не хоче чи не може присвоїти собі добрих його боків, той швидко зазнає на собі злих голоду, хороб, горівки, деморалізації і пропаде від них» [4,с.313-314]. Передивившись історичні реалії, ми бачимо, що вже зникло дуже багато так званих диких чи некультурних народів, які ще недавно заселяли великі простори землі, тільки тому, що не змогли присвоїти собі здобутків поступу. І так по сучасному влучно звучить фраза І. Франка: «Вимирання, щезання непоступових людей іде тепер сто раз швидше, ніж ішло давніше» [4,с.313]. Тому український народ мусить вкладати багато зусиль та праці у свій розвиток у всіх ділянках існування, не забуваючи про своє коріння. До цього завжди закликав Каменяр та на власному прикладі демонстрував правильність та перспективність цих ідей.

Ще на одне важливе питання намагається відповісти І. Франко, а саме, чи зміняється на ліпше, чи на гірше поступ. Te що все на світі зміняється та ніщо не стоїть на місці, це відомо кожному і ніхто цього не заперечує, бо це можна пізнати кожному самому по собі і по своєму оточенні. А от Каменяр намагається найти відповідь, чи ті зміни йдуть на краще чи на гірше. Звичайно, відповідь на це запитання, насамперед, буде дуже суб'єктивна, що залежатиме від особистих факторів кожної людини, таких приміром як вік, здоров'я, становище в суспільстві та інших. Якщо придивитись на загальний поступ людства від його початків до сьогодення, то прогрес є не заперечний, але чи він приніс більше щастя звичайним людям, то над тим питанням також сперечаються багато філософів. Покращення стану також йшло не однорідно, в одних місцях люди доходили до вершин поступу, а в інших лишались на примітивному рівні. Також в деяких місцях поступ досягав високого розвитку, але з часом розпорошувався та губився у віках, не даючи змоги наступним поколінням розвиватись на своїй основі. Ta поступ приніс з собою розвиток не тільки науки та техніки, а, що найважливіше, розуміння цінності росту милосердя, справедливості та любові до людей. Ріст самого духовного життя, що включає в себе мудрість, розум, силу духу (кріпость), знання, любов, мир, милосердя, віру, поміркованість упродовж усього життя. Багато хто зрозумів, що саме багатство, розвиток науки та техніки не робить людину повністю щасливою. Тому І. Франко дає власний рецепт щасливого буття, який він сам втілював у своєму житті. «Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, уточнення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу отеє основна підвалина всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому» [4,с.344].

Народознавчі студії підносять духовний розвиток країни та народів. І чим більше будуть опрацьовані і донесені до суспільства результати їх робіт, тим інтенсивніше буде розвиватись духовне збагачення цього народу. І саме І. Франко закликав нас до тієї роботи та на власному прикладі показав, як це можливо втілити у життя та принести користь для свого народу.

Список використаних джерел

Грушевськнй Al. Апостолові праці // Іван Франко у критиці: західноукраїнська рецепція 20-30-х років XX ст. JI.: Видавничий центр JIHY імені Івана Франка, 2010. С. 25-50.

Франко І. Каменярі // Зібр. творів. У 50 т. K.: Наук, думка, 1976. Т. I. С. 66-68.

Франко І. Найновіші напрямки в народознавстві // Зібр. творів. У 50 т. K.: Наук, думка, 1986. Т. 45. С. 254-267.

Франко І. Що таке поступ? 11 Зібр. творів. У 50 т. K.: Наук, думка, 1986. Т. 45. С. 300-346.

Размещено на Allbest.ru