Антропологія східної патристики

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

УДК : 1(091):276(1-11):233.5

Антропологія східної патристики

Спеціальність 09.00.05 - історія філософії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ЧОРНОМОРЕЦЬ Юрій Павлович

Київ - 2002

Анотація

Чорноморець Ю.П. Антропологія східної патристики. - Рукопис. Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05. - історія філософії. - Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАНУ, Київ, 2001.

Дисертація присвячена вивченню проблем антропології східної патристики. Автор здійснює тематичний виклад і аналіз системи антропологічних поглядів мислителів східної патристики. Автор показує, що антропологія східної патристики розроблена на основі єдиної системи філософських категорій і є вченням про людську природу та два способи її існування. Людина мислиться представниками східної патристики як створена Богом нерозривна єдність розумної, вольової, афективно-чуттєвої душі та живого тіла. Довершеність людини тлумачиться ними як богоподібність доброчесної та мудрої особистості. Відхилення від шляху духовного самовдосконалення спричиняє дезінтеграцію душі в пристрастях. Процес реінтеграції включає в себе доброчесний праксис, природне споглядання Бога і створеного світу, і містичне єднання з Абсолютом. Дисертаційна робота виконана в контексті сучасних зарубіжних патрологічних, історико-філософських та історико-теологічних досліджень і дозволяє знову включити оригінальні здобутки антропології східної патристики в український філософський дискурс.

Ключові слова: антропологія, Бог, східна патристика, людина, душа, тіло, духовне самовдосконалення, споглядання, обожнення.

Аннотация

Черноморец Ю.П. Антропология восточной патристики. - Рукопись. Диссертация на соискание учёной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05. - история философии. - Институт философии им. Г.С. Сковороды НАН Украины, Киев, 2001.

Творчество святых отцов православной церкви - значительное явление в истории средневековой философии. Выдающиеся личности своего времени, воспитанные на лучших образцах античной философии и культуры, они поставили человека, в его фундаментальном отношении к Богу, в центр своего творчества. Диссертация посвящена изучению проблем антропологии восточной патристики. Автор осуществляет тематическое изложение и анализ антропологических взглядов мыслителей восточной патристики. Все проблемные области антропологии восточной патристики составляют единую систему. Автор показывает, что эта система с формальной стороны основана на единстве философских категорий, которые использовали представители восточной патристики: “сущность” (“природа”), “ипостась”, “энергия”, “способность”, “свойство”, “логос бытия”, “способ существования”. С точки зрения содержания антропология восточной патристики - это целостное учение о человеческой природе и двух способах её существования: или в направленности к дезинтеграции, или к реинтеграции. Человеческая природа мыслится как созданное Богом неразрывное единство разумной, волевой, аффективно-чувственной души и живого тела. Открытость человека и к земному, и к трансцендентному позволяет представителям восточной патристики мыслить человека как микрокосм, который призван быть посредником в деле созидания всеединства. Выполнить такую миссию может только богообразный, разумно-свободный человек, стремящийся к обретению богоподобия в добродетельности и мудрости. Устремление к своему совершенству в Боге и созерцание Абсолюта сообщают душе целостность. Утрата устремления к Богу и познание дискретной чувственной реальности ведёт к дезинтеграции души. Акт уклонения от самосовершенствования и направленности на единство с Богом трактуется мыслителями восточной патристики как грех. Дезинтегрированной душе свойственны так называемые “страсти”, то есть противоестественные реакции различных способностей души на внешние раздражители. Процесс реинтеграции человека, согласно мыслителям восточной патристики, начинается с веры как поворота души к Богу. Через аскетическую практику человек может очистить душу от страстей, а через приобретение добродетелей вернуть ей целостность. Такая душа способна созерцать открывающиеся в духовном опыте божественные энергии и в экстазе любви к Познаваемому Абсолюту может достигнуть единения с Богом. Результатом такого единения является обожение личности, которая остаётся человеком по сущности, но становится богом по способу существования. Диссертационная работа выполнена в контексте современных зарубежных патрологических, историко-философских, историко-теологических исследований и позволяет вновь включить оригинальные достижения антропологии восточной патристики в отечественный философский дискурс.

Ключевые слова: антропология, Бог, восточная патристика, человек, душа, тело, духовное самосовершенствование, созерцание, обожание.

Annotation

Chernomorets Yurij Pavlovich. The Eastern Patristic Anthropology. - Manuscript. Dissertation for obtaining the Scholarly Degree of Candidat of Philosophical Sciences. According to Specialisation No.09.00.05. - History of Philosophy. G.S.Skovoroda Institute of Philosophy, National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2001.

The dissertation is devoted to studying of problems of the eastern patristic anthropology. The author thematically expounds and analyses a system of anthropological views of eastern patristic thinkers. The author demonstrated that eastern patristic anthropology is elaborated on the basis of a united system of philosophical categories and that it regarded the human nature and two modes of its existence. Patristic authors conceive the human nature as created by God and as formed in an indissoluble unity of a mental, volitional, sensitive and emotional soul and an alive body. Perfection of the human nature is interpreted as God-likeness of a virtuous and wise person. Deviation from a way of spiritual self-perfecting causes deintegration of the soul in passions. The process of reintegration includes virtuous activity, natural contemplation of God and a created world and a mystical unity with God. The dissertation is performed within the context of modern patristic, historically-philosophical and historically-theological researches, and it allows to include original achievements of the eastern patristic anthropology into the Ukrainian philosophical discours.

Key words: anthropology, eastern patristic thought, God, human, soul, body, self-perfecting, contemplation, deviation.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Світоглядні ідеї та філософсько-антропологічні погляди святих отців східної церкви - помітне явище в історії середньовічної філософії. Видатні особистості свого часу, виховані на кращих зразках античної культури і філософії, вони поставили людину, в її фундаментальному відношенні до Бога, у центр своєї творчості.

Антропологічна проблематика займає визначне місце вже в Біблії (особливо в Новому Заповіті), творах апостольських мужів та апологетів. З виникненням християнської філософської спекуляції в творах Клімента Олександрійського та Орігена починаються пошуки адекватних категорій та форм виразу для християнського бачення людини як цілісної духовно-тілесної, розумної, вільної особистості, що є образом Божим та може стати подобою та сином Абсолюту. Григорій Ниський вчить про природню гідність людини як богоподібного володаря земного світу, покликаного до споглядання і практичної діяльності, про безсмертну безтілесну душу, що має три основні сили - розумну, афективну і чуттєву, і є присутньою в усіх частинах тіла своїми енергіями. Григорій Ниський розробляє теорію духовного розвитку людини через стадії очищення, споглядання та екстатичної любові. Вершинним досягненням патристичної антропології були погляди на людину Максима Сповідника. Саме він дає вичерпні формулювання патристичного вчення про єдину синтетичну (духовно-тілесну) природу людини, розробляє вчення про раціональні здібності людини та теорію її реінтеграції (відновлення довершеної цілісності), детально аналізує акт гріхопадіння та феномен егоїзму. Його розуміння доброчесного праксису, природного споглядання та, особливо, обожнення стало основою для ісіхастської антропології Григорія Палами, Миколи Кавасили, Каліста Катафігіота. Антропологічні основи можливості віри, доброчесного вчинку, споглядального пізнання, чистої молитви, любові, екстазу, обожнення складають найважливіший елемент внеску східної патристики в історію філософії.

Актуальність теми зумовлена необхідністю історико-філософського вивчення обраного напрямку філософської антропології, представленого у працях пізньоантичних, візантійських і сірійських християнських авторів ІІ-ХІV століть. Означене завдання особливо важливе з огляду на непересічний вплив східної патристики на українську філософську культуру. До того ж необхідність тематичного викладу патристичної антропології вже достатньо усвідомлена світовою історико-філософською наукою. Лише в результаті запропонованого дослідження стає можливою теоретична реконструкція основних положень антропології східної патристики і показ того, як саме на основі єдиної понятійної схематики святими отцями східної Церкви було створене вчення про людину в цілому, її суттєві складові та здібності, про людську дезінтеграцію та шлях особистого духовного розвитку.

Ступінь розробленості проблеми. Вітчизняна і зарубіжна література не знає жодного систематичного дослідження з антропології східної патристики, хоча в ній існують три основні підходи до означеної проблеми. 1) Насамперед це роботи про світоглядні ідеї та філософію східної патристики в цілому, де значна увага приділяється філософсько-антропологічним поглядам мислителів східної патристики; 2) це дослідження, присвячені окремим проблемам патристичної антропології; 3) це твори, присвячені антрополічним поглядам окремих отців церкви.

В “Історії пізньої грецької та ранньої середньовічної філософії” А.Г. Армстронг тлумачить східну патристику як різновид платонізму. Патристика - це нібито християнізований платонізм, а не оригінальний тип світогляду. Подібну точку зору відстоює сучасний український дослідник І. Мозговий в своїй монографії “Неоплатонізм і християнство” і докторській дисертації “Неоплатонічна традиція в східній патристиці”. Відповідно до своєї загальної історико-філософської позиції А.Г. Армстронг і І. Мозговий інтерпретують і антропологію східної патристики як наступницю античного, неоплатонічного зокрема, вчення про людину. Оригінальність антропології східної патристики як теоретичного виразу християнського розуміння людини як унікальної особистості відстоюють із істориків філософії В. Йєгер, Е. фон Іванка, С. Герш, Дж.Келлі, а з істориків теології - С. Лурьє, В. Лоський, І. Мейєндорф, Я. Пелікан, С. Сидоров, Г. Флоровський, І. Зізіулус, Д. Станілоае, Ф. Шпідлік. Саме ці автори виявили принципову відмінність антропології східної патристики від вчень про людину античних філософів.

Висновок про антропологію східної патристики як особливий тип уявлень про людину був уможливлений визначними досягненнями цілого ряду істориків філософії та істориків теології, що досліджували конкретні проблеми патристичної антропології. С. Аверінцев, А. Бичко, В. Горський, В. Зеньковський, І. Мозговий, В. Нічик з історико-філософських позицій досліджували патристичну теорію співвідношення духу, душі та тіла як наріжний камень антропології східної патристики, а також прослідковували як вплив античної філософії на світоглядні й антропологічні ідеї отців східної Церкви, так і вплив цих останніх на західноєвропейську середньовічну, українську і російську філософські традиції. З істориків філософії конкретні проблеми патристичної антропології розглядали В. Андрушко (проблема богопізнання в християнському неоплатонізмі та ісіхазмі), М. Кошуба (проблема людської свободи), В. Кушаков і Т. Чайка (онтологія святості в православній традиції), Т. Голіченко, І. Пістрий, О. Сирцова (вплив на українську філософську традицію, апокаліптика), Б. Мак-Гінн (містицизм мислителів східної патристики, вчення про душу, проблеми пізнання), С. Хоружий (феноменологія аскетики), Дж. Гросс (проблема обожнення), Г. Герш (проблеми антропології східної патристики в контексті еволюції християнського неоплатонізму). Природньо, що в дослідження окремих проблем антропології східної патристики свій внесок зробили історики теології: М. Лот-Бородін (проблема обожнення), О.Давиденков (христологія, основні категорії патристики), П. Мінін (головні напрями патристичної містики), М. Зарін (патристичне обгрунтування аскетизму, теологія любові), К. Шенборн (зв'язок антропології з христологією).

До авторів, чиї роботи присвячені антропологічним проблемам в творчості окремих представників східної патристики, належать В.Байервальтес (проблема богопізнання в творчості Псевдо-Діонісія Ареопагіта), Г.У. фон Бальтазар (антропологія Максима Сповідника в зв'язку з ідеями античної філософії та патристичної теології), Ф. Владимирський (антропологія Немесія Емеського), Ф. Гайнцер (антропологія Максима Сповідника), Ж.-М. Гаррігуас (проблема обожнення в антропології Григорія Ниського, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника), Р.-А. Гаутер (містика кападокійців і Григорія Палами), А. Гуілламон (антропологія Евагрія Понтійського), Б.Е. Далей (проблема апокатастасіса), Ж. Даніелю (антропологія Григорія Ниського), М.-Ф. Діздьє (проблема богообразності та богоподібності), С. Епіфанович (антропологія Максима Сповідника в контексті візантійської теології), Л. Занберг (містична антропологія Максима Сповідника), Дж. Зізіулус (теорія особистості в патристичній антропології), В. Караяніс (категорій “сутність” і “енергія” в антропології та теорії пізнання Максима Сповідника), К. Керн (антропологія Григорія Палами), В.Кривошеїн (антропологія Симеона Нового Богослова), Л.-Ф.Ларше (проблема обожнення в містичній антропології Максима Сповідника), Ф.-М. Летель (антропологія і христологія Максима Сповідника), А. Лют (містична антропологія Максима Сповідника і містика платонізму), Дж.Д. Мадден (проблема волі в донікейській патристичній антропології) А. Мартинов (антропологія Григорія Ниського), В. Несмєлов (антропологія Григорія Ниського в контексті його філософсько-теологічної концепції), М.Оксіюк (есхатологія Григорія Ниського), К. Попов (аскетична антропологія Блаженного Діадоха), П. Пок (антропологія Псевдо-Діонісія Ареопагіта), П. Хрісту (містична антропологія Максима Сповідника і Григорія Палами), П. Шервуд (містична антропологія Максима Сповідника як спростування оригенізму, теорія логосів), Х. Яннарас (містика любові в патристичній антропології) та інші.

В роботах наведених вище авторів аналізувались лише окремі аспекти досліджуваної тематики, тому нагальним стає завдання систематичного дослідження всієї антропології східної патристики в її цілісності.

Предметом дослідження в дисертаційній роботі є філософсько-антропологічні уявлення мислителів східної патристики, відображені в їх оригінальних текстах.

Об'єктом аналізу є реконструйоване в межах запропонованого дослідження загальне вчення мислителів східної патристики про людину та два способи її буття.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є цілісна історико-філософська теоретична реконструкція основних положень антропології східної патристики і тематичний виклад її в дисертаційному дослідженні як єдиної системи взаємопов'язаних ідей.

Для реалізації поставленої мети необхідно було розв'язати наступні завдання:

- з'ясувати значення основних категорій, понять та принципів метафізики й антропології східної патристики;

- виявити основні положення патристичного вчення про загальну онтологічну ситуацію людини в контексті теоцентричної картини створеного сущого;

- проаналізувати засадничі проблеми загальної антропології патристики, виокремити особливості розуміння мислителями східної патристики людини як духовно-тілесного існування, структурну єдність різноманітних здібностей людської душі та філософський зміст ідеї довершеної людини як образу та подоби Божої, що покликана до обожнення;

- реконструювати філософсько-антропологічний зміст вчення мислителів східної патристики про два фундаментальні способи людського буття: протиприродний - гріховний та природний - доброчесний;

- дослідити патристичну теорію стадій реінтеграції і самовдосконалення людини.

Методи дослідження. Головним методом опрацювання матеріалу є тематичний аналіз, за допомогою якого відбувається актуалізація об'єкту дослідження в загальноприйнятій для історико-філософських робіт науковій формі. Методологічну основу дисертаційної роботи складають окремі принципи:

- генетичного аналізу дослідження філософських категорій антропології східної патристики;

- структурно-функціонального аналізу основних компонентів загального вчення мислителів східної патристики про людину, її дезінтеграцію та реінтеграцію;

- феноменологічного опису різних способів життя людини.

Теоретико-методологічна основа та джерельна база дослідження. Особливістю дисертаційного дослідження є те, що воно виконане на межі історії філософії, релігієзнавства та філософської антропології. І це логічно позначилося на його методологічних засадах. При розв'язанні поставлених завдань дисертант виходив із принципів об'єктивності, світоглядного плюралізму, уникаючи ідеологічної та конфесійної заангажованості. Це дозволило неупереджено підійти до дослідження антропологічних поглядів мислителів східної патристики, які являють собою складне плетиво теологічних та філософських концепцій. Потреба аналізу філософських та богословських текстів з метою виокремлення філософсько значимих антропологічних положень в поглядах мислителів східної патристики спонукало до використання методів аналізу й синтезу, аналогій, систематизації й узагальнення.

Розглядаючи східну патристику як ранній етап середньовічної філософії, дисертант свідомо намагався виявити в антропологічних концепціях риси, характерні саме для цієї епохи. При цьому дисертація будувалась на конкретному історико-філософському матеріалі, що зумовлювало розгляд антропологічних поглядів мислителів східної патристики в зв'язку з їхніми метафізикою, гносеологією, етикою, містикою.

Суттєвим концептуальним підгрунтям дисертації слугували теоретичні розробки, з позицій української школи історії філософії здійснені в працях В. Андрушка, А. Бичко, І. Бичка, А. Глушака, Т. Голіченко, В. Горського, В. Гусєва, Г. Заїченка, М. Кошуби, Ю. Кушакова, В. Лісового, В. Литвинова, В. Ляха, І. Мозгового, В. Нічик, В. Огородника, В. Пазенка, І. Пістрого, М. Русина, В. Семенова, О. Сирцової, Я. Стратій, А. Тихолаза, А. Трубенка, Т. Чайки, В. Шинкарука, В. Ярошевця та з позицій сучасної філософської антропології здійснені в працях Є. Андроса, Є. Бистрицького, М. Булатова, В. Вандишева, Б. Головка, Г. Горак, А. Гордієнка, А. Дондюка, В. Загороднюка, О. Ільченко, Г. Ковадло, М. Кісельова, С. Кримського, М. Култаєвої, В. Малахова, К. Малеєва, В. Табачковського, М. Тарасенка, Н. Хамітова, Г. Шалашенка, В. Шинкарука, О. Яроша, О. Яценка та інших. Для розв'язання завдань авторові необхідно було також звернутись до праць російських (В. Кривошеїн, Ф. Владимирський, О. Давиденков, С. Єпіфанович, С. Зарін, К. Керн, О. Лосєв, В. Лоський, А. Мартинов, І. Мейєндорф, В. Несмєлов, О. Сидоров, А. Спаський, Г. Флоровський, О. Шмеман) та західних (Г.У. фон Бальтазар, Ж.М. Гаррігуес, С. Герш, І.-Х. Дальме, Ж. Даніелю, Л. Занберг, Е. Іванка, В. Караяніс, П. Хрісту, Х. Шенборн, П. Шервуд) дослідників, які мають суттєве значення для розуміння специфічних рис антропології східної патристики як вчення про людину, її сутнісну структуру, два способи її буття.

Дисертаційна робота грунтується на філософських та богословських творах мислителів східної патристики (Афанасія Великого, Василя Великого, Григорія Ниського, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Макарія Єгипетського, Немесія Емеського, Максима Сповідника, Іоана Дамаскіна, Симеона Нового Богослова, Григорія Палами, Каліста Катафігіота).

Наукова новизна дослідження. У дисертації на основі аналізу здебільшого малодосліджених текстів отців східної Церкви здійснено теоретичну реконструкцію антропології східної патристики як системи ідей про людську духовно-тілесну природу, сутнісну структуру душі, мікрокосмічність, медіативність, богообразність і богоподібність людини, а також про два способи людського існування - або в дезінтеграції, або в реінтеграції. В процесі дослідження обгрунтовано положення і висновки, які відзначаються науковою новизною:

- встановлено місце антропології східної патристики у загальному історико-філософському процесі та визначені особливості її сучасної інтерпретації.

- з'ясовано значення основних понять та принципів метафізики й антропології східної патристики, і на цій основі значно розширено можливості аналізу основних категорій патристики і доведено, що антропологія східної патристики базується на єдиній системі філософських категорій і є цілісним вченням про людську природу та два способи її існування.

- доведено, що людина мислиться представниками східної патристики як створена Богом нерозривна єдність розумної, вольової, афективно-чуттєвої душі та живого тіла, як мікрокосм і образ Божий, а її довершеність тлумачиться як богоподібність доброчесної та мудрої особистості.

- визначено, що цілісність людської душі у східній патристиці мислиться як наслідок споглядання єдиного Абсолюта, акт же гріха тлумачиться як відхилення людської активності від прагнення до Бога, від спрямованості на досягнення довершеності, від реалізації в своїх діях природного логосу буття. Таке відхилення розглядається як зло, що має свої конкретизації для різних душевних здібностей в пристрастях як протиприродних реакціях на зовнішні подразники.

- доведено, що духовний розвиток особистості, згідно з мислителями східної патристики, починається з доброчесної практичної діяльності, в якій розум через віру намагається придбати смирення і любов, афективність через любов отримати лагідність, блаженний плач, духовну радість, мужність, а здібність бажання через аскетичне страждання зробити своїми властивостями стриманість, цноту та бідність. Проаналізовано патристичне вчення про те, що остаточної довершеності людина досягає в трансценденції до Бога, яка розумілась як екстаз любові, а результат єднання з Абсолютом мислився як обожнення особистості.

Теоретичне значення дисертації полягає насамперед в тому, що здійснено реконструкцію найважливіших елементів антропології східної патристики у цілісну світоглядну систему і обгрунтовано загальний висновок, що саме християнське середньовічне уявлення про людину як особистість, яка є відкритою до особистісного Абсолюту, робить необхідним принципово новий у порівнянні з античністю тип антропології. Проведене дослідження дає змогу відтворити антропологію східної патристики як цілісну систему уявлень східнохристиянських мислителів середньовіччя про людину та два способи її існування. Отримані результати дисертаційного дослідження дозволяють окреслити більш чіткі орієнтири для нових патрологічних, історико-філософських, компаративістських, антропологічних досліджень і в першу чергу по-новому осмислити вплив патристики на українську філософську думку і духовну традицію.

Практична цінність дисертації. Узагальнення та найважливіші положення дослідження можуть бути використані як методологічна база для подальших історико-філософських пошуків у царині вивчення філософських та містичних уявлень античних та середньовічних мислителів про людину. Матеріали та результати дисертаційної роботи можуть бути використані в історико-культурних та релігієзнавчих студіях, в навчальних курсах з історії філософії, релігієзнавства, культурології, медієвістики, спецкурсів з патристики. Це особливо важливим є для України, чия філософська та культурна традиція у своїх витоках та розвитку зазнала впливу східної патристики.

Апробація дисертаційної роботи здійснена на Днях науки філософського факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка (1997), науково-практичних конференціях “Актуальні проблеми формування духовності української культури” (Міжрегіональна Академія управління персоналом, Київ, 17.03.2000 р.), “Християнство і особа” (Тернопільська державна медична академія ім.І.Горбачевського, 18.05.2000 р.), ІV Міжнародній науково-теоретичній конференції “Людина: дух, душа, тіло” (Сумський державний аграрний університет, 21-22.12.2000 р.), Міжнародній молодіжній науково-практичній конференції “Християнство на межі тисячоліть” (Національна академія управління, Київ, 15-16 березня 2001 р.), засіданнях семінару “Східна патристика як джерело релігійно-філософської інтерпретації буття Я та Іншого” при відділі історії філософії України Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України.

Дисертаційне дослідження обговорювалось на засіданні кафедри філософії Національного аграрного університету.

2. Основний зміст дисертації

У “Вступі” обгрунтовано актуальність обраної теми, розкривається стан вивчення проблеми, формулюються мета і завдання роботи, показано її новизну, теоретичне та практичне значення, визначено методологію дослідження предмета та об'єкта дисертаційної роботи, наведено публікації та апробацію результатів наукових досліджень.

У першому розділі “Загальна антропологія східної патристики” проаналізовано погляди візантійських та сірійських авторів IV-XІV століть на сутність людини, її походження, співвідношення душі та тіла, розглянуто патристичні визначення здібностей душі, способи функціонування розуму, розсудку, волі, афективності, чуттєвості та безсвідомих сил душі в процесах життєдіяльності, пізнання та особистого духовного розвитку при реалізації покликання мікрокосмічної богообразної людини до посередництва між горизонтами сущого, до богоподоби та обожнення.

У підрозділі 1.1. “Проблема людини в історії філософії та внесок східної патристики до антропологічної думки” виконується завдання визначення окремих проблемних областей східно-патристичної антропології. При цьому вихідним є визначення антропології М. Шелером як “фундаментальної науки про сутність та сутнісну структуру людини; про її відношенні до царства природи ... і до основи всіх речей” ¹¹ Шелер М. Избранные произведения: Пер. с нем. Е.М.Верещагина. - М.:Гносис, 1994. С. 70.. Визначальною для патристичної антропології є однакова фундаментальність категорій людської сутності та особистості, їх рівноправність, взаємозалежність та незводимість одна до одної. Постулювання особистісного в людині не дозволяє ототожнювати патристичну антропологію з платонізмом, а величезне значення сутнісного робить помилковою інтерпретацію її як своєрідного релігійного екзистенціалізму. Конкретна проблематика патристичної антропології залежить від особливостей загального християнського світогляду з його монотеїзмом, теоцентризмом, вченням про створеність людини, її душевно-тілесну природу, богообразні розумність і свободу, про можливість набуття богоподібної праведності та святості, про гріхопадіння і пристрасті, спасіння і самовдосконалення особистості в доброчесному житті, пізнавальній діяльності та любовному екстазі.

У підрозділі 1.2. “Основні положення патристичної метафізики” проаналізовано зміст основних філософсько-теологічних категорій, за допомогою яких мислителі східної патристики описують створене суще. В кожній створеній речі або істоті представники східної патристики виділяють два моменти - сутнісний та іпостасний. Сутність (та синонімічне поняття “природа”) визначається як загальне для речей чи істот певного роду або виду. Іпостась - це існуюча індивідуальна реальність, якою для неживого є окрема річ, для живого - істота, для розумного живого - особистість. Інтелігібельними принципами, що визначають сутності, є логоси буття, іпостасі - способи існування, які є думками та воліннями Бога відносно речей певного роду або конкретних особистостей відповідно. Сутностям розумних сущих притаманні загальні властивості та здібності, які реалізуються в конкретних діях (енергіях), що здійснюються лише при наявності імпульсу зі сторони особистості. Саме за допомогою категоріальних пар “сутність - іпостась”, “сутність - енергія”, “логос буття - спосіб існування”, тріади “сутність - здібність (властивість) - енергія” представники східної патристики вибудували свою власну антропологію.

У підрозділі 1.3. “Східна патристика про співвідношення душі та тіла” аналізується основна дихотомія людської природи. Якщо для Платона людина є душею, що володіє тілом, то для мислителів східної патристики душа і тіло взаємодоповнюють одне інше, і ні душа без тіла, ні тіло без душі не складає людини. І сама душа розуміється не як частина Абсолюту, а як самостійне створене суще, що безкінечно існує лише в причетності до постійно утверджуючої його активності Бога. Позитивна оцінка матеріальності як створеної благим всемогутнім Богом змушує представників східної патристики переосмислити взаємовідносини душі і тіла, досліджувати можливості воскресіння і обожнення людських тіл. Згідно із вченням Григорія Ниського та Максима Сповідника душа і тіло виникають одночасно в результаті творчого акту Бога та тілесного зачаття людини батьками. Душі є індивідуальними, і кожна з них, як іпостась душевної сутності, відразу індивідуалізує і свою власну душевну природу, і ту тілесну природу, в яку вона вселяється Богом. Унікальні “знаки” душі накладаються на все тіло і на кожну його частину. Індивідуалізація тіла не піддається руйнуванню, і після смерті людини душа присутня своїми енергіями у всіх частинках власного тіла, яке як ціле вже не існує, тому що кожний його елемент повертається до спорідненої йому речовини світу. Але індивідуалізована людською душею частка матерії кардинально відрізняється від усього сущого наявним у неї “знаком” душі, і може бути використаною лише для відновлення у воскресінні того тілесного організму, частиною якого вона була. Отже, душа, згідно із Григорієм Ниським і Максимом Сповідником, ніколи не існує без зв'язку з тілом. Така теорія нерозривної єдності душі та тіла в кожній окремій людині дозволяє Максиму Сповіднику та Іоану Дамаскіну говорити про єдину “складну природу”, кожен елемент якої залишається особливою простою сутністю.

У підрозділі 1.4. “Мислителі східної патристики про сутнісну структуру людської душі” аналізується патристичне бачення “сутнісної структури” душі, яка, за патристичним вченням, складається з розумної та життєвої сил (noeras kai dzotikes dynameos). Розумній силі властиві здібності розуму (noys), розсудку (logos), волі (thelema). Життєвій силі властиві афективна (thymos) і чуттєво-бажаюча (epithymia) здібності, а також безсвідома сила, що оживляє тіло через свої функції: поживну, зростаючу, пульсуючу та сперматичну. Розум визначається Максимом Сповідником як здібність теоретичного мислення та інтелектуальної інтуіції. При здійсненні активності мислення властивістю розуму є споглядання (theoria), енергією - знання (gnosis), можливим досконалим станом - мудрість (sophia). Розсудок - це здібність до практичних суджень. При здійсненні активності оцінки моральних вчинків властивістю розсудку є діяння (praxis), енергією - доброчесність (arete), можливим довершеним станом - розсудливість (phronesis). Воля визначається представниками східної патристики як загальне прагнення розумної живої душі до усього, що для неї є природним, насамперед до існування, духовного розвитку та довершеності в Богові. Властивістю волі є бажання (boylesis), енергією - вільний особистий вибір (proairesis), можливим станом - свобода як самостійність (ayteksoysian). Розсудлива, мудра, вільна душа через співдіяльність із Богом природно покликана у власному духовному розвитку придбати всі божественні доброчесності, споглядати Абсолютне та бажати його. Через акт трансценденції, силою якої є любов волі до Бога, довершена душа може досягти екстатичного стану розуму в “незабутньому знанні” (alestos gnosis) Істини, розсудку - в “непорушній вірі” (pistis) в Благо, волі - в свободі “безпристрасності” (apatheia) та безпосереднього особистого “спілкування” (parrhesia) з Любов'ю. Екстаз тлумачиться представниками східної патристики як надприродна зупинка активності пізнавальних та вольових здібностей душі та пасивне переживання душею енергій Абсолюту, що обожнюють. Нижчі здібності душі, згідно з твердженням всіх представників східної патристики, можуть сприяти духовному розвитку, тому що здатні не тільки підкорятися розумові і волі, але і ототожнюватися з ними. Здібність бажання може стати виразом любовного прагнення розуму та волі до Бога, афективна здібність - напруженістю такого прагнення, чуттєва - єдиним із розумом надприродним сприйняттям божественного в стані екстазу.

У підрозділі 1.5. “Людина як мікрокосм та медіум, образ і подоба Божа” аналізується вчення мислителів східної патристики про досконалість та космічне покликання людини. Згідно із цим вченням богообразність тлумачиться як притаманність душі кожної людини всіх позитивних якостей Бога, крім божественності, нескінченності, незмінності. Найважливішими рисами образу Божого є розумність, свобода, творчість, керування живою природою світу. Богообразні властивості притаманні людині як її природні потенції. Їх законна реалізація в кожній дії, що відбувається згідно із вільним вибором, робить особистість богоподібною, тому що вона актуально володіє божественними доброчесностями та мудрістю. Богоподібна особистість на вершині власного розвитку переживає вселення в душу самого Бога, що тлумачиться мислителями східної патристики як перехід від активної взаємодії людських розуму і волі з енергіями Бога до пасивного переживання людиною енергій Абсолюту, що обожнюють. Обожнення (theosis) при цьому визначається як стан, в якому людська особистість “згідно із благим даром” володіє божественністю, нескінченністю, незмінністю Трійці. Оскільки обожнення дарується Богом у відповідь на придбання богоподібності, а стати такими можуть лише богообразні, розумні та вільні істоти, то все несвідоме створене суще - речі, рослини, тварини - отримують енергії обожнення згідно із своєю причетністю до людей, що обожнюються. Така причетність можлива завдяки відкритості людини до світу і Бога, природній спорідненості тіла до чуттєвого сущого, а душі - до ангелів, що робить людину мікрокосмосом, який покликаний бути посередником між різними частинами світу, і між об'єднаним світом і Богом. Покликання до об'єднання (при співдіяльності з Богом) чоловіка і жінки в цілісну людину, олюдненого раю і незаселеної землі в єдину землю, неба і землі в чуттєве суще, чуттєвого і його інтелігібельної основи в єдиний світ, всього створеного і Абсолюту у Всеєдність тлумачиться Максимом Сповідником як зовнішній космологічний вияв внутрішнього зростання цілісності людської душі.

Детальний аналіз вчення представників східної патристики про сутнісну структуру та природні потенції людини в подальшому дозволяє виокремити філософське значення теорії гріхопадіння та спасіння як процесів дезінтеграції та реінтеграції людської природи, які відбуваються в залежності від спрямованості діяльності особистості.

У другому розділі “Вчення мислителів східної патристики про гріхопадіння людини” проаналізовано теоретичні уявлення представників східної патристики про первісну цілісність людини, її гріхопадіння, пристрасті душі.

Згідно з вченням Максима Сповідника і Каліста Катафігіота, розуму властиво змінюватися відповідно до об'єкту пізнання, і природною для нього є простота в сутності та безмежність в енергії, а складність та обмеженість є протиприродними. Розум, щоб залишатися самим собою та сповна реалізувати власну активність в своїх енергіях, повинен мати предметом своєї активності не скінченне та складне суще, пізнання якого обмежує його принципово безмежні енергії, а просте та нескінченне буття. За умови спрямованості всіх актів розуму, розсудку, волі, афективності та чуттєвості до Бога, єдність предмету прагнення та пізнання приводить і до єдності людського суб'єкту. Але в межах єдиного розумно-вольового прагнення душі людина завжди має вільний вибір (proairesis). А саме: людська особистість може чи здійснювати свій власний природний логос та прагнути до Бога, чи ухилитись від такого прагнення. Актом гріха є відхилення людської активності від природної цілі, від реалізації в енергіях природного людського логосу буття, вихід із способу існування, який відповідає цьому логосу. Після відмови від пізнання Бога людина звертається до пізнання світу і себе самої, і мислить матеріальні речі та своє тіло як єдині можливі об'єкти вольового та чуттєвого бажань.

Гріх як спрямованість від Бога знаходить свій розвиток в незнанні Абсолюта, егоїзмі і ненависті до інших людей. Відхилення розуму від спрямованості до Бога веде до незнання Його, і робить життєво необхідним чуттєве пізнання. Чуттєві речі, які викликають тілесну насолоду, привертають увагу людини. Вона починає любити себе як таку, що тілесно насолоджується. Сенсом її життя стає пошук способів досягнення насолод і уникнення страждань. Оскільки інші люди часто зазіхають на предмети, які слугують для особистості джерелом насолоди, то у егоїста формується ненависть до ближнього. Незнання є викривленим способом діяльності розуму, самолюбство - здібності бажання, ненависть до ближнього - афективності. Ці первісні людські хиби є конкретизацією зла як ухилення від спрямованості до Бога і складають основу гріховного способу існування. Представники східної патристики доводять, що хвороби та смерть є наслідком гріхопадіння, оскільки вони є проявами “тління”, тобто розпаду людської природи, що виникає внаслідок дезінтеграції цілісності людини після гріхопадіння.

Розпад людської природи в сфері душі проявляється в пристрастях як способах спотворення активності людської душі. Складовими пристрасті є чуттєве сприйняття якогось предмету або уява його і реакція на цей подразник здібностей афективності, або бажання, або розуму. Мислителі східної патристики вважали, що джерелом пристрастей є егоїзм, який безпосередньо веде до появи восьми основних пристрастей, що є протиприродними способами реалізації трьох здібностей душі. Ненажерливість, блуд та грошолюбство властиві для здібності бажання людини, яка прагне до придбання зовнішніх благ. Гнів, журба та смуток є реакціями афективності на неможливість задоволення пристрастей здібності бажання. Пиха та гордість властиві розумові егоїста, при чому перша є пошуком людської слави, а друга є жагою до самообожнення поза Богом.

У третьому розділі “Теорія трьох стадій духовного становлення людини” предметом аналізу стає важливе для антропології східної патристики вчення про духовний розвиток особистості як метод відновлення цілісності людської природи та досягнення надприродного стану обожнення.

У підрозділі 3.1. “Доброчесний праксис” доводиться, що мислителі східної патристики виділяли доброчесний праксис, природне споглядання та обожнення як щаблі сходження людини до власної довершеності та єдності з Богом, описано головні елементи патристичного вчення про аскетичну поведінку як етап духовного розвитку особистості. Згідно із Максимом Сповідником, початком праксису є подолання первісних людських хиб: незнання потрібно подолати вірою, егоїзм - аскетичним стражданням, ненависть до ближнього - любов'ю. Головною силою праксису є відмова розуму та волі від гріховних інтенцій та пристрастей душі при особистому прагненні до здійснення доброчесностей. Кожний хибний спосіб дії здібностей душі, тобто пристрасть, замінюється на правильний, тобто доброчесність.

У підрозділі 3.2. “Споглядання” розглянуто антропологічні проблеми, пов'язані з пізнавальною активністю особистості. Мислителі східної патристики вважали, що істине знання людина отримує тільки із споглядання логосів, тобто Божих думок про створене суще. Ці логоси є видами божественних енергій, споглядання яких є єдиним джерелом пізнання Бога. Умовою можливості причетності до божественних енергій, крім віри, покаяння, безпристрасності і цілісності доброчесної душі, є поступове зібрання енергій розуму в єдине коло самопізнавальної активності. Зібраність розуму зростає в міру сходження в пізнанні ієрархії божественних логосів до тих пір, поки душа не вмістить в себе їх всі і не стане віддзеркаленням абсолютного Логосу.

У підрозділі 3.3. “Містичний екстаз і обожнення людини” аналізуються погляди мислителів східної патристики щодо третьої стадії духовного розвитку, на якій відбувається екстатичне єднання особистості з Богом. Загальною характеристикою екстазу є спокій природних енергій людини, включеність її в божественні мислення, воління, життя. За сутністю людина залишається створеним сущим, хоча за божественністю своїх енергій і властивостей вона є богом згідно із благодаттю. Силою трансценденції до Бога є любов, повнота якої досягається в єднанні з Абсолютом. Теорія такого довершеного стану людини також належить до характерних рис патристичної антропології.

У “Висновках” насамперед зазначено результати проведеного дослідження дають підставу зробити висновок, що мислителі східної патристики, насамперед Григорій Ниський, Максим Сповідник, Григорій Палама створили оригінальну теоцентричну антропологію. Своїми характерними рисами вона відрізняється від усіх інших типів антропології. Особливо важливим для історії філософії є дослідження відмінностей антропології східної патристики від найбільш близьких до неї і достатньо вивчених філософських вчень про людину в платонізмі та августинізмі. Тематичний виклад і аналіз антропологічних поглядів мислителів східної патристики стає можливим в результаті виокремлення проблематики загальної антропології, до якої відносяться вчення про співвідношення духовного, душевного та тілесного, про сутнісну структуру душі, богообразність, мікрокосмічність, богоподібність та медіативність людини. Специфічними для антропології східної патристики є вчення про дезінтеграцію людини через гріхопадіння, тління і пристрасті душі та про реінтеграцію через віру, доброчесності, споглядання і любов. В результаті тематичного викладу та аналізу проблем антропології східної патристики виявлено, що представники східної патристики описують всі елементи людської будови, а також дезінтеграцію та реінтеграцію людини за допомогою категорій “сутність” (“природа”), “іпостась”, “енергія”, “здібність”, “властивість”, “логос буття”, “спосіб існування”. Фундаментальним для антропології східної патристики є твердження, що тільки єдність душі і тіла складає людину, і ці дві частини людської природи не існують окремо, не втрачають енергійного зв'язку навіть після смерті, і є спрямованими до воскресіння як відновлення безпосередньої єдності людської душі та індивідуалізованої нею тілесності. Згідно з мислителями східної патристики, головними здібностями душі є розум, розсудок, воля, другорядними - афективність, чуттєво-бажальна і життєва сили. Цілісність раціональної, вольової та афективно-чуттєвої душі, створеної за образом Божим, а також відкритість людського тіла до чуттєвого світу, а душі до ноуменального і абсолютного буття дозволяє представникам східної патристики мислити людину як мікрокосм, який покликаний об'єднати в собі божественне, інтелігібельне та земне. Таке завдання посередництва співпадає з покликанням людини до набуття через доброчесну діяльність та мудре споглядання подоби до Бога. Згідно із Максимом Сповідником та Калістом Катафігіотом, цілісність людської душі є наслідком споглядання єдиного Абсолюта, акт же гріха тлумачиться як відхилення людської активності від прагнення до Бога, від спрямованості на досягнення довершеності, від реалізації в своїх діях природного логосу буття. Таке відхилення розглядається як зло, що має свої конкретизації для різних душевних здібностей в пристрастях як протиприродних реакціях на зовнішні подразники. А саме, егоїзм, ненажерливість, блуд та грошолюбство тлумачаться як викривлені способи діяльності здібності бажання; ненависть до інших, гнів, журба і смуток - афективності; незнання Бога, гордість і пиха - розуму. Духовний розвиток особистості, згідно з мислителями східної патристики, починається з доброчесної практичної діяльності, в якій розум через віру намагається придбати смирення і любов, афективність через любов отримати лагідність, блаженний плач, духовну радість, мужність, а здібність бажання через аскетичне страждання зробити своїми властивостями стриманість, цноту та бідність. Праксис, на думку Максима Сповідника, очищає душу від пристрастей, повертає пізнавальні здібності людини до їх нормального способу реалізації, формує нову сферу досвіду, а все це уможливлює споглядальне пізнання світу, душі та ієрархії логосів, тобто божественних енергій, думок та волінь. Таке споглядання робить людську душу віддзеркаленням Логосу. Мислителі східної патристики вважають, що остаточної довершеності людина досягає в трансценденції до Бога, яка розуміється як екстаз любові. Результатом єднання з Абсолютом є обожнення особистості, яка, залишаючись людиною згідно із своєю сутністю і логосом буття, стає богом згідно із своєю діяльністю і способом існування.

патристика душа гріхопадіння обожнення

Основні положення і висновки дослідження відбиті в публікаціях

1. Диба Ю.П. Вольова здатність душі та свобода людини в антропології східної патристики // Philosophia prima: метафізичні питання: Щорічник / Ред. рада: В.П.Загороднюк та ін.; Наук. ред. Я.М.Стратій. - К.: Вид-во "Кайрос", 1999. - сс.46-57 - 0,8 д. а.

2. Диба Ю.П. Східна патристика про ідею досконалої людини // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Відп. ред. В.В.Лях. - Вип. 11. - К.: Укр. центр дух. культури, 2000. - сс.52-71 - 2,2 д. а.

3. Чорноморець Ю.П. Вчення про природне споглядання в антропології східної патристики // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Відп. ред. В.В. Лях. - Вип. 21. - К.: Укр. центр дух. культури, 2001. - сс.3-12 - 0,8 д. а.

4. Диба Ю.П. Проблема індивідуації людини в творчості св.Григорія Нисського. // Дні науки 10-11 квітня 1997 року. Матеріали наукових доповідей та виступів студентів, аспірантів, докторантів, викладачів (частина перша).Ред. колегія: Конверський А.Є. та ін. - К.: Редакційно-видавничий центр “Київський уніветситет”, 1997. - сс.3-7 - 0,3 д. а.

5. Диба Ю.П. Пізнавальні здібності душі та theian episteme в "Містагогії" Максима Сповідника // Philosophia prima: метафізичні питання: Щорічник / Ред. рада: В.П. Загороднюк та ін.; Наук. ред. Я.М. Стратій. - К.: Вид-во "Кайрос", 1998. - сс.26-43 - 1,25 д. а.

6. Диба Ю.П. Поняття любові згідно зі св.Максимом Сповідником // Колегія: Альманах християнської традиції: Щоквартальник / Ред. рада: О. Ярош та ін. - К.: ВІПОЛ, 2000. - №1. - сс.25-29 - 0.25 д. а.

7. Диба Ю.П. Східна патристика про співвідношення душі та тіла //Людина: дух, душа, тіло (Матеріали IV-ї Міжнародної науково-теоретичної конференції: 21-22 грудня 2000 року). - Суми: Собор, 2000. - сс.51-53 - 0,1 д. а.

8. Диба Ю.П. Поняття нової людини в Новому Заповіті та патристиці // Християнство і особа. Науковий збірник. - Тернопіль: Укрмедкнига, 2000. - сс.36-38 - 1,2 д. а.

9. Диба Ю.П. Джерела української кардіософії в антропології Платона та східної патристики // Актуальные проблемы формирования духовности украинского народа. Сборник научных трудов. - К., 2000. - сс.50-51 - 0,03 д.а.

10. Диба Ю.П. Поняття любові згідно зі св.Максимом Сповідником // Колегія: Альманах християнської традиції: Щоквартальник / Ред. рада: О.Ярош та ін. - К.: ВІПОЛ, 2000. - №1. - сс.25-29 - 0.25 д. а.

Размещено на Allbest.ru