Конфлікт і гармонія особистості і суспільства в творчості Ф.М. Достоєвського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конфлікт і гармонія особистості і суспільства в творчості Ф.М. Достоєвського

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Творчість Ф.М. Достоєвського глибоко філософічна. В ній знайшли відображення загальнолюдські проблеми, які і сьогодні хвилюють людське суспільство. В першу чергу, в центрі уваги видатного мислителя знаходиться людина зі своїми почуттями, переживаннями.

Спадщина Ф.М. Достоєвського, незважаючи на трагічну забарвленість, є за своєю сутністю глибоко гуманістичною.

Процеси, що відбуваються у сучасному світі, характеризуються тенденцією взаємовпливу та взаємозбагачення культур різних країн і народів. Проте, ця безперечно прогресивна тенденція, може розвиватись лише на основі розвитку національних культур. Тут переконливо проявляється діалектика загальнолюдського і національного.

Тому правомірним та актуальним є звернення до дослідження духовної спадщини минулих епох, до дослідження творчості письменників, що внесли вирішальний вклад в розвиток світової культури.

Серед таких мислителів видатне місце належить Ф.М. Достоєвському. Достоєвський глибоко національний російський мислитель, і в той же час його спадщина - надбання світової культури, адже проблеми, які він поставив, хвилюють багатьох людей, незалежно від того, в якій країні вони живуть.

Достоєвський ставить дуже важливу, особливо в нинішніх умовах, проблему взаємовідношення особистості і суспільства, зокрема, проблему конфлікту і гармонії особистості і суспільства. На думку письменника, інтереси особистості і вірно організованого суспільства співпадають і коли це відбувається, можлива гармонія в системі «особистість - суспільство».

Проте, в процесі досягнення цієї гармонії виникають колізії і конфлікти, що знайшли своє відображення у вченні про відчуження особистості від суспільства. Проблема відчуження була предметом філософських досліджень Руссо, Гегеля, Фейєрбаха, Маркса, які з різних позицій намагалися її вирішити.

Достоєвський в своїх творах показує трагізм людського буття, що виникає між особистістю і суспільством. Заслуга Достоєвського полягала в тому, що він, на відміну від існуючої традиції, що йшла від Д. Локка, яка шукала причину цих колізій перш за все в оточуючому людину соціальному середовищі, значне місце приділяє аналізу психологічних факторів, що породжують ці колізії, відчуження особистості від суспільства.

Нинішня ситуація в Україні характеризується відродженням української національної культури. При цьому необхідно пам'ятати про те, що прогрес кожної національної культури пов'язаний не тільки з розвитком унікальності, але і з її єдністю з загальнолюдськими цінностями, до яких відносяться Краса, Істина, Свобода, Добро, справжню сутність яких намагався донести до людей великий російський письменник. Тому розуміння сутності вище викладених цінностей Достоєвським є надзвичайно суттєвим і актуальним при усвідомленні сучасного процесу розвитку культури і суспільства в цілому, діалектики загальнолюдського і національного.

Про творчість Достоєвського, його філософських поглядах писали багато як в минулому, так і пишуть нині. До його спадщини звертались класики російської філософії - В. Соловйов, М.О. Бердяєв, Л. Шестов, В. Зеньковський, М. Лосський, К. Леонтьєв, В. Розанов, Г. Флоровський, С. Франк, Е. Радлов та ін. У другій половині ХХ ст. творчість Достоєвського була предметом дослідження А. Іванової, Р. Лаута, Ю. Кудрявцева, Ю. Карякіна, Дж. Пачіні та ін.

Вони досліджували різні аспекти спадщини Достоєвського. Проте, до цього часу не досить дослідженою залишається проблема конфлікту та гармонії особистості і суспільства, як загальнолюдська проблема, що є центральною у його творчості. Відчуження особистості від суспільства, що стало трагічною реальністю в ХХ ст. і знайшло відображення в екзистенціалізмі, було в значній мірі, в психологічному плані, передбачено Достоєвським. Тому філософський аналіз конфлікту і гармонії особистості і суспільства в творчості Достоєвського є актуальним і нині.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконано в контексті аналізу духовної спадщини минулого, а також виконання тематики кафедри філософії Дніпропетровського національного університету, що досліджує проблему розвитку духовної сфери життя суспільства (методологічний і теоретичний аналіз).

Мета і завдання дослідження полягають в теоретичному узагальненні творчої спадщини Достоєвського в аспекті конфлікту і гармонії особистості і суспільства.

Для досягнення цієї мети в дисертації вирішувались наступні дослідницькі завдання:

розгляд відчуження особистості від суспільства в творчості Достоєвського;

виявлення місця індивідуалізму в концепції особистості Достоєвського;

аналіз самогубства як засобу вирішення протиріч між особистістю і суспільством;

аналіз шляхів досягнення гармонії між особистістю і суспільством.

Об'єкт дослідження - філософсько-художня спадщина Достоєвського.

Предмет дослідження - проблема конфлікту і гармонії особистості і суспільства в творчості російського мислителя.

Методи дослідження. Методологія, що використовується, обумовлена специфікою предмету дослідження. В процесі дослідження проблеми конфлікту і гармонії особистості і суспільства в творчості Достоєвського використовувався компаративний метод, герменевтичний, а також екзистенціального психоаналізу.

Використання цих методів сприяло більш глибокому та всебічному аналізу досліджуваної проблеми.

Наукова новизна здобутих результатів полягає у такому:

- виявлено, що відчуження особистості в аспекті її взаємовідношення з суспільством, виступає важливим фактором, що породжує конфлікт між ними;

- індивідуалізм в творчості Ф.М. Достоєвського розглянутий в його взаємовідношенні з концепцією індивідуалізму М. Штірнера, показана відмінність розуміння індивідуалізму російським мислителем від його тлумачення М. Штірнером, що мало принципове значення для художньої творчості письменника;

- самогубство в творчості Достоєвського виступає як засіб вирішення відчуження між особистістю і суспільством, як психологічний і соціальний феномен;

- гармонія особистості і суспільства виступає як результат духовного розвитку як особистості, так і суспільства, важливим фактором якого, за Достоєвським, є мистецтво.

Практична значущість здобутих результатів.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані в процесі подальшого дослідження творчості Достоєвського, його філософської і художньої спадщини, а також в процесі викладання історії філософії, зокрема, російської філософії, в процесі вивчення студентами вищих навчальних закладів вітчизняної і зарубіжної культури, курсу філософії права.

Особистий внесок дисертанта. Дисертаційна робота носить самостійний характер, висновки і положення дисертації належать дисертанту. Роботи, опубліковані дисертантом за темою дисертації без співавторів, є самостійними дослідженнями.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження були апробовані на міжнародних Бердяєвських читаннях (1999 р.), на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Україна в ХХІ столітті: перспективи розвитку гуманітарних наук та освіти» (2000 р.) на науково-теоретичній конференції Дніпропетровського національного університету (2000 р.).

Публікації. Основні положення роботи викладені у 7 публікаціях наукових журналів та збірників (6 з них фахові).

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (247 найменувань). Основний зміст роботи викладений на 175 сторінках.

Основний зміст роботи

особистість індивідуалізм достоєвський суспільство

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної теми, визначена мета і завдання дисертаційної роботи, виявлені об'єкт і предмет дослідження, визначені методи дослідження, сформульовані основні положення наукової новизни. Показано практичну значущість результатів дослідження, відзначена апробація результатів дисертаційної роботи і приведено перелік публікацій.

У першому розділі - «Огляд літератури і методологія дослідження» - підкреслюється, що творчості Достоєвського присвячена значна література. Особливо інтерес до його спадщини проявляється на початку ХХ століття. Про Достоєвського писали: К. Леонтьєв, В. Соловйов, В. Розанов, Л. Шестов, М. Туган-Барановський, С. Булгаков, М. Бердяєв, П. Сорокін, Л. Карсавін, М. Лосський, Е. Радлов, Г. Флоровський, С. Франк, Б. Вишеславцев, В. Зеньковський, Н. Михайловський та інші видатні мислителі. Із зарубіжних авторів потрібно виділити З. Фрейда.

В радянський і пострадянський періоди вивченню соціально-філософських поглядів Достоєвського, його філософській антропології приділяли увагу А. Іванова, Ю. Карякін, Ю. Кудрявцев, Р. Лаут, А. Латиніна, А. Станюта, Д. Пачіні, В. Білопільський, В. Бачінін та ін.

Значну увагу вивченню специфіки творчої спадщини Достоєвського приділяв М. Бахтін. При чому, в оцінці творчості Достоєвського, його світоглядних переконань намітились різні, нерідко протилежні точки зору.

Михайловський називає талант Достоєвського жорстоким. На його думку, жорстокість завжди була в центрі уваги російського мислителя. Нібито Достоєвський отримував насолоду від того, що він проникав в глибини людської душі, причому об'єктом розгляду у нього, як правило, була вовча душа, оскільки людей він ділив на вовків і овець.

Бердяєв розглядає Достоєвського як видатного гуманіста. Причому інтерпретація його творчості проводиться через діалектику загальнолюдського і національного. Бердяєв підкреслює, що Достоєвський російський геній, самий російський із російських письменників. Разом з тим, найбільш загальнолюдський за своїм значенням і за своїми проблемами.

В дисертації відмічається, що на думку Бердяєва, творчість Достоєвського є російське слово про загальнолюдське. В цьому Бердяєв вбачає основну причину популярності його творчості на Заході, адже в творах Достоєвського знайшли відображення риси російського національного характеру, антиномічність душі російської людини. Достоєвський, як підкреслює Бердяєв, досліджує феномен російського нігілізму.

За Бердяєвим, Достоєвський розкриває людську природу, досліджує її не в буденному житті, не в нормальних формах її існування, а в підсвідомому, в безумстві і злочині.

В дисертації відмічається те, що Бердяєв звернув особливу увагу на філософсько-теоретичний рівень, як світогляду Достоєвського, так і його творів. Бердяєв називає Достоєвського справжнім філософом, видатним російським філософом, поскільки його творчість дуже важлива для філософської антропології, для філософії історії, для філософії релігії, для моральної філософії.

Бердяєв звертає увагу на виключний антропологізм і антропоцентризм Достоєвського. В Достоєвського, підкреслює Бердяєв, не має нічого, крім людини. Достоєвський, як говориться в дисертації, показав суперечливий характер людської природи, її антиномічність і ірраціональність.

В дисертації підкреслюється, що Бердяєв репрезентує той напрямок в дослідженні творчості Достоєвського, який наголошує на гуманістичному характері його творчості, поскільки в літературі зустрічаються твердження про антигуманізм Достоєвського (Л. Шестов).

В дисертації розглядається інтерпретація творчості Достоєвського представлена З. Фрейдом. Фрейд підкреслює, що деструктивна направленість особистості Достоєвського могла б зробити його злочинцем, але вона була направлена на самого себе і таким чином виразилась в мазохізмі і почутті вини. Фрейд вважає, що в особистості Достоєвського багато садистських рис. Він робить висновок, що Достоєвський садист в дрібницях, у важливому - він садист по відношенню до самого себе, отже мазохіст. Фрейд вважає, що існує очевидний зв'язок між батьковбивством в «Братах Карамазових» і долею батька Достоєвського. Фрейд вважає, що почуття вини перед батьком переслідувало Достоєвського на протязі всього його життя.

В радянський і пострадянський періоди, як відмічається в дисертації, творчість Достоєвського досліджували А. Іванова, Ю. Карякін, Ю. Кудрявцев, А. Латиніна, Р. Лаут, Д. Пачіні, М. Бахтін та інші дослідники, що аналізували різні аспекти його творчої спадщини.

Таким чином, аналіз літератури, присвяченої творчості Достоєвського, свідчить про те, що існують різні підходи в її оцінці, що незважаючи на велику кількість досліджень, ще не досить вивчена проблема конфлікту і гармонії особистості і суспільства.

Методологія історико-філософського дослідження має свою специфіку, оскільки передбачає використання різних історико-філософських принципів при аналізі історико-філософського процесу.

Дисертантка спиралась на доробок у нашій вітчизняній історико-філософській науці, розробку теоретико-методологічних принципів дослідження. Це праці В. Горського, І. Бичко, В. Нічик, В. Шинкарука, Г. Заїченка, В. Табачковського, В. Пронякіна, П. Гнатенка, В. Шевченка, В. Ярошовця, О. Токовенка та інші.

В дисертації використаний компаративістський, герменевтичний методи, та метод екзистенціального психоаналізу. Останній метод був запропонований Ж.П. Сартром, котрий вважав, що метод екзистенціального психоаналізу особливо придатний для аналізу творчості Достоєвського. Сутність цього методу, на думку Сартра, полягає в тому, що він позбавлений тієї однобічності, котра властива психоаналітичній методології Фрейда. Метод екзистенціального психоаналізу виходить з тези, що людина виступає як цілісність. Саме такий підхід до людини особливо важливий при дослідженні творчості Достоєвського.

Другий розділ дисертації - «Проблема самореалізації особистості в спадщині Ф.М. Достоєвського» - присвячений компаративному аналізу концепції особистості Достоєвського, яка розглядається в контексті аналізу місця індивідуалізму в цій концепції, та концепції індивідуалізму М. Штірнера. Такий підхід порівняльного аналізу дозволив більш рельєфніше виділити внесок російського мислителя в тлумачення як особистості взагалі, так і місця індивідуалізму в концепції особистості, зокрема.

В розділі робиться висновок про те, що Достоєвський завжди прагнув, виходячи з позицій реалізму, знайти в людині людське. Штірнер також бажав бачити перед собою в кожній людині його Я, тобто те, що складає сутність даної конкретної людини. Таким чином, вихідні методологічні передумови Достоєвського і Штірнера нібито однакові. Проте реалізація цього задуму в них діаметрально протилежна.

Так, на думку Штірнера, тільки тоді, коли ви - єдині, ви можете спілкуватись один з одним, як те, що ви собою насправді є.

З цією тезою не згоден Достоєвський.

Для Достоєвського воскресіння людини, знаходження її себе можливо лише при поверненні в суспільство.

За Достоєвським, усвідомлення людиною кінечності власного існування повинно супроводжуватись розумінням і усвідомленням безсмертя.

Таким чином, Достоєвський виступає не за штірнеровське саморуйнування, а за особистісний творчий початок, причому створювати потрібно не якісь предмети, а потрібно творити і самого себе: злочин руйнує, але повернення і відродження в душі людській морального початку приводить до відродження навіть злочинного Я.

Гуманістичний світогляд Достоєвського виходив із загальнолюдських цінностей, заснованих на добрі, шанобливому відношенні до іншої особистості.

В дисертації підкреслюється, що якщо Штірнер визнає роль середовища, то Достоєвський відмічає, що тільки середовищем не можливо пояснити людські дії. За Достоєвським не середовищу потрібно відвести головну роль, а самому індивіду.

Штірнер стверджує, що так як держава і суспільство стоять над Я і намагаються керувати його діями, то Я внаслідок концентрованої дії середовища починає йому протидіяти, внаслідок чого утверджує своє особистісне Я.

Теорія середовища, за Достоєвським, поневолює людину, залишаючи без уваги її внутрішній світ, пояснює людські дії впливом лише зовнішніх чинників.

«Теорія середовища», на думку Достоєвського, надає поштовх розвитку індивідуалізму і егоїзму за які виступав Штірнер, зводить егоїзм в ранг визначної вартості, властивій Я.

В дисертації відмічається, що виходячи з концепції Штірнера, витікає висновок про те, що цінність суспільства вимірюється кількістю Єдиних, які можуть з нього вийти. При чому Штірнер вважає, що суспільство дає можливість волі кожної людини відповідати за невигідні наслідки її образу дій і цим визнає її правомірне рішення.

Проте Штірнер має на увазі відповідальність Я за себе і перед собою, внаслідок якої людина може відмовитись від якого-небудь вчинку, або ж, навпаки, зробити цей вчинок, утверджуючи власне Я, і таким чином, заперечуючи суспільну мораль. Відповідальність Я, за Штірнером, полягає в свідомому виборі Я і діяльності в його реалізації, навіть злочинної.

Відповідальність, що надається суспільством, за Штірнером, дає можливість власній перевірці на Одиничність, при цьому ні про яку мораль і обов'язок мова не може йти.

Достоєвський, розглядаючи вчення про середовище, протиставляє його християнству, яке визнаючи вплив середовища, ставить моральним обов'язком людині боротьбу з середовищем, ставить межу тому, де середовище закінчується, а обов'язок розпочинається. Достоєвський робить наголос на моральному обов'язку і відповідальності, причому для нього відповідальність розглядається як усвідомлення свого зв'язку з іншими, собі подібними.

Достоєвський, протиставляючи теорію середовища і вчення християнства, підкреслював, що роблячи людину відповідальною, християнство тим самим визнає і свободу її, завдяки якої людина піднімається до Бога. Не визнаючи нікого і нічого над Я, Штірнер виступає за абсолютну свободу Я, яка як показав Достоєвський є не дійсною свободою, а перетворюється в уседозволеність, що межує зі злочинними діями людини проти людяності. Якщо людина абсолютно свободна в своїх діях, незалежна ні від яких умов, то покарання і заохочення, провина і гідність також втрачають для неї всякий сенс.

Достоєвський все життя прагнув показати трагедію такої втрати сенсу. Штірнер же, навпаки, прагнув до неї, утверджуючи сенс тільки одного явища - Я.

Утверджуючи самоцінність кожної особистості, відмінної від інших, Достоєвський мріяв про нове, гармонійно побудоване суспільство, в якому взаємовідносини будуть побудовані на взаємній Любові один до одного, на самопожертвуванні один до одного, де кожний буде завжди пам'ятати про благо інших. Штірнер заперечує суспільство як таке, тому що воно бажає позбавити мене моєї особистості. На відміну від Достоєвського, як це показано в дисертації, Штірнер вважає, що Я повинно існувати тільки для себе. Свобода може керувати Я, тому Штірнер її заперечує.

Достоєвський завжди виступав за самовдосконалення особистості. Саме з самовдосконалення, на думку Достоєвського, розпочинається той шлях, який в кінці кінців повинен привести до нового досконалого, гармонійного суспільства. Знищуючи інших, ми, за Достоєвським, знищуємо частку себе. Тому так глибоко хвилювала Достоєвського проблема остаточного самознищення особистості, що проявляється в формі самогубства. Якщо злочинець, що руйнує себе власними діями, ще може морально відродитись, то людина, яка знищує себе фізично, знищує частину Бога, що є в кожному людському індивіді.

Третій розділ - «Самогубство як засіб вирішення конфлікту між особистістю і суспільством» - присвячений аналізу феномену самогубства, що займає значне місце в творчості Достоєвського.

В дисертації розглядаються погляди Юма, Гегеля та інших мислителів на проблему самогубства. За Гегелем, держава може вимагати від людини жертви, вона має на це право. В усіх інших випадках людина повинна керуватися моральними законами.

На відміну від Гегеля, Достоєвський вважає, що не тільки людина не має права на самогубство, але і суспільство, і сам Бог не мають права вимагати такого акту самопожертви від людини.

Важливим моментом при дослідженні проблеми самогубства в творчості Достоєвського є праця Е. Дюркгейма «Самогубство». При компаративному аналізі творчості цих двох мислителів ми бачимо подібність їх точок зору на вирішення проблеми самогубства. Для обох мислителів характерною є детермінація акту самогубства соціально-історичними умовами, що дало можливість Дюркгейму виділити три елементарних типа самогубств і стільки ж змішаних. Елементарні типи самогубств: егоїстичне самогубство, альтруїстичне самогубство, аномічне самогубство. Змішані типи: егоїстично-аномічне самогубство, самогубство аномічно-альтруїстичне, самогубство егоїстично-альтруїстичне.

Компаративний аналіз проблеми самогубства в творчості Достоєвського і Дюркгейма дав можливість дисертанту виділити наступні типи і підтипи цього феномену:

а) егоїстичний тип (логічні самогубці, Крафт);

б) егоїстично-аномічний тип (Іпполіт, солдат);

в) аномічний тип:

активні аномічні самогубства (Ставрогін, Смердяков, Свидригайлов);

пасивні аномічні самогубства (Оля в романі «Подросток», Кротка, молода швейниця, дитячі самогубства);

аномічно-альтруїстичний тип самогубства (дев'ятнадцятирічний хлопець в романі «Бесы»);

складний тип (Кирилов), який вбирає в себе егоїстичні, альтруїстичні, аномічні самогубства, а також педагогічні і метафізичні елементи.

В дисертації детально аналізуються типи самогубств стосовно творчості Достоєвського. Так, показовим є факт самогубства, який зустрічаємо в статті «Приговор». Головний герой «Приговора» не просто самогубець, а логічний самогубець. Проте його рішення викликано тими ж мотивами, що і рішення самогубців егоїстичних (за Дюркгеймом). Тому можна зробити висновок, що егоїстичні (Дюркгейм) і логічні (Достоєвський) самогубства є одним і тим же типом.

До егоїстичного типу самогубств відноситься і самогубство Крафта (роман «Подросток»). Крафт - логічний самогубець. Крафт бачить розклад, що відбувається в суспільстві. Ідея, яка б об'єднувала людей, відсутня. Навколо немає нічого, пусто. Крафт навіть не себе почуває гидким в загальній масі людей. З його точки зору, гидка вся ця маса. Для Росії, немає за Крафтом, ніякої гідної мети, отже і в нього, як її частини, немає мети, він як і Росія лише засіб, яким він бути не бажає. Всі його зусилля ні до чого не призведуть, тому що виправити історичний біг часу не можливо. Тому Крафт закінчує все зразу.

Достоєвський поряд з аналізом соціальних причин надавав великого значення метафізичним при розгляді проблеми самогубства. Так, розглядаючи проблему самогубства, Достоєвський приходить до висновку, що у більшості випадків люди знищують себе із-за відсутності вищої ідеї в їх душі. При цьому письменник підкреслює, що є багато бажаючих жити без яких-то не булоб ідей, всякого вищого сенсу життя. Проте такі випадки не є об'єктом його розгляду. Він розглядає і бачить більш глибокі причини людської трагедії. В зв'язку з цим глибоким аналізом Достоєвський приходить до наступних висновків:

1) без вищої ідеї не може існувати ні людина, ні нація. А вища ідея на землі лише одна, а саме - ідея про безсмертя душі людської, адже всі останні «вищі» ідеї життя, якими може жити людина, лише з неї однієї випливають.

Безкінечність буття і безсмертя - близнюки. Для того, щоб осягнути їх сенс і цінність, як підкреслюється в дисертації, потрібно усвідомити цінність кожної, окремо взятої особистості, усвідомити як безпосередньо кожній людині, так і суспільству в цілому.

2) відірваність від ґрунту і від всякої справи не проходить даром. Ця відірваність і є втрата Бога, що призводить до самогубства.

3) роз'єднаність суспільна і сімейна - один з основних мотивів злочинів, тому що людина і її дії відображаються суспільним станом.

В дисертації розглядається актуальність проблеми самогубства, поставленої Достоєвським в його творах, поскільки вона знайшла відображення в художній і філософській літературі ХХ століття. ХХ століття характеризується зростанням самогубств в країнах з різним рівнем добробуту.

Причина цього явища знаходиться в умовах буття особистості ХХ століття. ХХ століття відмічене двома світовими війнами, соціальними революціями, наслідки яких стали трагічними для багатьох мільйонів людей.

З другого боку, ХХ століття позначилось науково-технічною революцією, наслідки якої мали позитивний вплив на покращання добробуту трудящих мас. Проте, вплив науково-технічної революції мав і негативні наслідки. Вони в значній мірі сприяли відчуженню особистості від суспільства. Особистість відчула себе самотньою, нікому не потрібною в цьому складному і суперечливому світі. Почуття розгубленості, песимізму, непотрібності, покинутості, стали домінуючими серед умонастроїв інтелігенції ХХ століття.

Все це знайшло відображення в художній і філософській літературі ХХ століття. Перш за все в філософії екзистенціалізму. Сартр та інші мислителі ХХ століття, як в філософських, так і в художніх творах, продовжуючи традиції Достоєвського і інших мислителів ХХ століття, піддали глибокому аналізу проблему взаємовідношення особистості і суспільства, досліджуючи структуру особистості, феномен самогубства.

Достоєвський поставив проблему невідповідності людини світу і світу людині. Причому ця невідповідність набуває форму конфлікту, яка все частіше вирішується за допомогою самогубства. ХХ століття породило багато глобальних проблем (екологічних, демографічних та ін.). Нажаль, проблема суїциду перетворюється для нинішнього людства в глобальну. Статистика свідчить про ріст самогубств як в країнах з тоталітарними режимами, так і в країнах з демократичним ладом. Таким чином, поставлена Достоєвським проблема самогубства, як екзистенційна, підтверджується буттям особистості в ХХ столітті.

В літературі, присвяченій проблемі суїциду, відмічається, що більшість самогубств здійснюється психічно здоровими людьми. І ці самогубства виступають як конфлікт особистості з оточуючим її середовищем, а вірніше з оточуючим мікросередовищем.

В зв'язку з цим, виділяється такий вид самогубства, як раціональне самогубство. «Розумне самогубство» було предметом аналізу Достоєвського. В «Щоденнику письменника» Достоєвський досліджує з позицій раціональності міркування «розумного самогубця». В цьому аспекті цю проблему розглядає У. Джемс.

В літературі присвяченій творчості Достоєвського відмічається, що і Достоєвському, і Джемсу вдалось визначити парадигму «нещасної свідомості» самогубця інтелектуала, яка полягає в двох основних невідповідностях людини і світу:

1) туга по гармонійному улаштуванню світу, по тому, що «за межами природи» існує дух, і повна неможливість довести наявність розумного початку поза людиною;

2) туга за Богом, як всемогутній особистості, при неможливості довести його буття.

Феномен самогубства суперечливий за своєю сутністю. Ще Кант в своїх «Лекціях з етики» показав суперечливий характер спроби самогубства. Він проводив ідею про те, що причиною самогубств є хвороби. Старість, пристрасті, відсутність здоров'я, за Кантом, найбільш часті причини самогубства. При цьому Кант засуджує не раціональне самогубство, а самогубство направлене свободною волею. Самогубство, підкреслює Кант, не може бути раціонально обгрунтовано.

Незважаючи на те, що Достоєвський був глибоко релігійною людиною, він не міг обійти замовчуванням проблему самогубства: наскільки повинно бути складним і суперечливим середовище, в якому живе особистість, наскільки складним і трагічним повинен бути внутрішній світ особистості, якщо навіть муки, пекло, які чекають в майбутньому, не можуть зупинити людину перед учиненням гріха, за який навіть наймилостивіший Бог відмовляє в своєму всепрощенні.

Четвертий розділ - «Вплив мистецтва на внутрішній світ людини, на встановлення гармонії між особистістю і суспільством» - присвячений висвітленню поглядів Достоєвського на місце мистецтва у формуванні внутрішнього світу людини, на встановлення гармонії між особистістю і суспільством.

Однією із основних ідей в естетиці Достоєвського виступає ідея про здатність мистецтва впливати на душу людини.

В розділі розглядаються погляди Достоєвського на різні види мистецтва. Підкреслюється, що для Достоєвського краса, в першу чергу, закладена в моральності. Тільки моральне красиве і прекрасне.

Естетичні погляди Достоєвського базуються на розумінні системи цінностей, які виступають життєвою основою кожної людини і суспільства, головною з яких є людина, а також властиве їй прагнення до прекрасного, свободи, моральності.

Але категорії краси і свободи можливі тільки при наявності морального початку, тому естетичні погляди письменника безпосередньо і тісно взаємозв'язані з етичними.

Достоєвський завжди прагнув «при повному реалізмі знайти в людині людину». Це завдання може бути виконано лише в тому випадку, коли зрозумієш сутність людської душі, осягнеш ті принципи, якими керується людина в своїх вчинках, дія яких направлена людиною як на самого себе, так і на інших людей, з яких складається суспільство та соціальне середовище, в якому індивіду випала доля жити і творити.

У вчинках людини велику роль відіграють її естетичні погляди, що формуються під впливом мистецтва.

Неприязнь до мистецтва Бикова («Бідні люди») свідчить про відсутність в нього естетичного світосприйняття, але в нього відсутні і поняття про моральні цінності, про честь та повагу. Биков започатковує собою галерею наступних образів Достоєвського (Лужин, князь Валковський), для яких характерно усвідомлення того, що все має певну ціну. Їм не зрозуміти, що краса, мораль безцінні.

Краса врятує світ. В цій короткій, але глибокій за змістом тезі Достоєвський відобразив своє світобачення, визначив місце мистецтва в житті суспільства.

Концепція особистості Достоєвського, її взаємовідношення з суспільством включала в себе розгляд не тільки і не стільки деструктивних її сторін, не тільки і не стільки її конфлікт з суспільством, скільки розгляд шляхів подолання цього конфлікту, встановлення гармонії між особистістю і суспільством. Саме встановлення гармонії між особистістю і суспільством можливе лише на шляху формування внутрішнього світу людини, формуванню в ній естетичних та моральних цінностей.

Розглядаючи різні види мистецтва, Достоєвський підкреслює позитивне значення кожного з них у формуванні моральних цінностей особистості. При чому цей вплив є позитивним, незважаючи на соціальне становище особистості, яке місце вона займає в суспільстві.

Характерний в цьому відношенні аналіз Достоєвським ролі театру у формуванні добрих початків у поведінці каторжників. Театр для каторжників, за Достоєвським, - це свободний прояв волі людей: за власним бажанням каторжники виступають як актори, режисери, гримери.

Мистецтво, за Достоєвським, виконує функцію очищення від всякого бруду, в якому знаходяться ці нещасні люди, а також гедоністичну функцію, яка закладена в самій сутності мистецтва.

Людська особистість розкривається тільки в умовах свободи. Достоєвський підкреслює, що перший закон в мистецтві - свобода натхнення і творчості, що мистецтво завжди сучасне і дійсне, ніколи не існувало інакше і не може інакше існувати. Занурюючись в мистецтво, людина (а каторжник теж людина) занурюється в дійсність: вона відмінна від тих реалій, в яких людина (каторжник) знаходиться в цей момент, але все ж це дійсність, причому головною ознакою її є свобода.

Достоєвський пише, що мистецтво ніколи не залишало людину, завжди відповідало її вимогам і її ідеалу, завжди допомагало у пошуках цього ідеалу, - народжувалось з людиною, розвивалось поряд з її історичним життям і вмирало разом з її історичним життям. Ця теоретична теза яскраво проілюстрована в описанні театру на каторзі.

Достоєвський надавав великого значення літературі у формуванні світогляду особистості. Без літератури не може існувати суспільство, - стверджує Достоєвський.

В предметній сфері літератури знаходять своє відображення соціальні катаклізми різної сили впливу. Але для того, щоб мати силу впливу, літературний твір, за Достоєвським, повинен обов'язково мати художні якості.

В контесті впливу на формування естетичних, моральних цінностей особистості, розглядає Достоєвський такі види мистецтва як музика, живопис, архітектура.

Саме мистецтво повинно відіграти вирішальну роль на шляху встановлення гармонії між особистістю і суспільством. До такого висновку приходить Достоєвський.

У загальних висновках дисертації сформульовані підсумки дослідження.

Результатом дослідження явилось подальше поглиблення тлумачення творчої спадщини великого російського мислителя, розуміння ним проблеми конфлікту і гармонії особистості і суспільства, що в свою чергу дає можливість використати одержані результати для усвідомлення складних і суперечливих процесів, що відбуваються у сучасному світі і місця в ньому особистості.

Теоретичні узагальнення дослідження полягають у наступному:

- проблема конфлікту і гармонії особистості і суспільства в творчості Достоєвського займає центральне місце;

- аналізуючи життєдіяльність суб'єкта, Достоєвський не «виривав» його із суспільства і того середовища, в якому він знаходився. Проте при цьому російський мислитель ні в якому разі не абсолютизував ролі оточуючого середовища в якості головного аргументу при розгляді злочинів людини проти суспільства. Більш того, Достоєвський вважав, що кожна людина, який би вона злочин не скоїла, прагне до покарання як засобу морального очищення чи то свідомо, чи то на підсвідомому рівні. На протязі всієї своєї творчості Достоєвський розкриває діалектику впливу середовища і суспільства на особистість;

- досліджуючи глибини людського буття, психологію особистості, Достоєвський не міг не торкнутись такої важливої екзистенціальної проблеми, як проблеми самогубства. Відчужена від суспільства, не відчуваючи підтримки від оточуючих, особистість вбачає єдиний вихід для вирішення колізій. Цей вихід - самогубство. Герої Достоєвського звертаються до цього виходу. Достоєвський детально аналізує причини, які призводять до такого трагічного фіналу.

В дисертації окреслюються перспективи подальшого дослідження проблем, що знайшли своє відображення в роботі.

Публікації

особистість індивідуалізм достоєвський суспільство

1. Проблема человека в творчестве Ф.М. Достоевского // Философия и культура. - Дн-ск: ДГУ, 1997. - С. 33-39.

2. Ф.М. Достоевский о взаимоотношении личности и общества (по роману «Бесы») // Философия и социология в контексте современной культуры. Дн-ск, ДГУ, 1998. - 47-56.

3. Свобода и необходимость в творчестве Ф.М. Достоевского // Вісник Дніпропетровського університету. Соціологія. Філософія. Політологія. - Дн-ськ, ДДУ, 1998. В.3. - С. 44-51.

4. Проблема самоубийства в творчестве Ф.М. Достоевского // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури. - Дн-ськ: ДДУ, 1999. - С. 45-53.

5. Экзистенциальные мотивы в творчестве Ф.М. Достоевского (по произведению «Записки из подполья») // Вісник Дніпропетровського університету. Соціологія. Філософія. Політологія. - Дн-ськ: ДДУ, 1999. В.4. - С. 22-29.

6. Проблема труда в творчестве Ф.М. Достоевского Вісник Дніпропетровського університету. Соціологія. Філософія. Політологія. - Дн-ськ: ДДУ, 1999. В.5. - С. 58-63.

7. Достоевский и Штирнер (компаративный анализ творчества) // Вісник Дніпропетровського університету. Соціологія. Філософія. Політологія. - Дн-ськ: ДНУ, 2000. В.6. - С. 46-52.

Размещено на Allbest.ru