Проблема душевної гармонії особистості в умовах духовної кризи суспільства

????????? ?? http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

ДИСЕРТАЦІЇ НА ЗДОБУТТЯ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ КАНДИДАТА ФІЛОСОФСЬКИХ НАУК

ПРОБЛЕМА ДУШЕВНОЇ ГАРМОНІЇ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ДУХОВНОЇ КРИЗИ СУСПІЛЬСТВА

Курбатов Олександр Геннадійович

Запоріжжя - 2000

Анотація

Курбатов О.Г. Проблема душевної гармонії особистості в умовах духовної кризи суспільства. - Рукопис.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.03 - соціальна філософія і філософія історії. Запорізький державний університет. Запоріжжя, 2000.

Душевна гармонія особистості визначається як відповідність та узгодженість усіх її проявів з логікою саморозвитку буття сущого. На основі антропогенезу доводиться іманентність душевної гармонії людині як мікрокосму, подібного Макрокосму. Чинники душевного складу особистості висвітлюються через призму забезпечення ними узгодженості людини із загальносвітовим об'єктивним соціумом в індивідуальному та суспільному аспектах її буття. Особлива роль у цьому належить колективному підсвідомому. Досліджуються прояви духовної кризи суспільства як невідповідність суспільного розвитку логіці Світового Розуму, а також прояви дисгармонії людини на тілесному, душевному та духовному рівнях як особистісна невідповідність цій логіці. Керуючись виявленими закономірностями саморозвитку буття сущого, накреслюються найбільш відповідні об'єктивній логіці шляхи подальшого розвитку суспільства та особистості (зокрема, в Україні), які мають призвести до створення такого суспільства, в якому особистість є найвищою цінністю, що закономірно для розвитку самоусвідомлення людини як найвищої видової якості.

Ключові слова: душевна гармонія, дисгармонія, особистість, духовна криза, буття сущого, колективне підсвідоме, тіло, душа, дух.

???????? ??????????? ???????? ?????

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Побудова правової, соціально орієнтованої держави неможлива без усвідомлення людиною основних складових свого індивідуального й суспільного буття. Це означає, що без цілеспрямованого впорядкування тілесних, душевних і духовних інтенцій, властивих людині як органічній цілісності, не можна сподіватись на гармонізацію суспільних відносин.

Особливу актуальність означена проблема набуває в Україні, оскільки впродовж багатьох десятиліть свідомість людини визначалась і формувалась засобами проектування на неї певних загальних схем, які не відповідали її об'єктивній природі і тому не знаходили в ній адекватного сприйняття. В той же час становлення людини в якості розумної істоти можна знайти лише на шляху самопізнання, який, врешті-решт, приводить до гармонійного облаштування суспільства, адже дух загального не тяжіє в ньому над духом індивідуальності. Подолання суспільної кризи, таким чином, можливе засобами гармонізації душевного складу самою особистістю, що й визначає актуальність теми дослідження і його наукове завдання - знаходження засобів гармонізації мотиваційно-спонукальних чинників поведінки.

Зв'язок із науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до планів науково-дослідної роботи Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти.

Зважаючи на безумовну актуальність означеної проблеми як в онтогенезі, так і в філогенезі, ступінь її наукового опрацювання відображена в розділі 1, зміст якого стисло відтворений в даному авторефераті.

Метою дисертаційного дослідження є розгляд різних аспектів та рівнів душевного складу особистості, визначення причин проявів душевної дисгармонії в основних складових індивідуальної свідомості, визнаних душевно-тілесними та душевно-духовними потребами й інтересами та пошук шляхів подолання відчуження. Такий підхід дозволяє осягнути екзистенційну єдність становлення особистості в діапазоні від найглибинніших шарів її душевного складу до вузькоспецифічних, конкретних свідомих намагань людини покращити свій душевний стан.

Реалізація цієї мети зумовила необхідність поставити і вирішити такі наукові задачі:

- проаналізувати проблему в її історико-теоретичному та психолого-емпіричному аспектах;

- чітко визначити індивідуальний та соціальний аспекти душевного складу особистості в ракурсі проблеми душевної гармонії;

- дослідити феномен духовної кризи суспільства та його колективно-підсвідомих витоків;

- висвітлити особистісні аспекти духовної кризи на тілесному, душевному і духовному рівнях та їх взаємозумовленість із суспільними аспектами;

- усвідомити визначальну роль духовної основи сущого в розвитку суспільства й особистості, аби на ній могло відбутися їх органічно-цілісне злиття;

- на грунті виявлених закономірностей духовної основи сущого знайти і запропонувати шляхи подолання духовної кризи особистості.

Об'єктом дослідження є система “людина-суспільство-Всесвіт” в історичному та сучасному стані під кутом зору її функціонування в перехідному кризовому режимі.

Предметом дослідження є проблема утвердження душевної гармонії особистості в умовах духовної кризи сучасного українського суспільства.

Методи дослідження. Тема дисертації досліджувалась із використанням основних методів науково-теоретичного пізнання. Це насамперед аналіз і синтез, засобами яких вивчалась джерельна філософська література, яка дала можливість дослідити проблему як в історичному, так і сучасному ракурсі, а також обгрунтувати основні завдання і визначити мету, запропонувати певні робочі гіпотези щодо напрямків їх вирішення. Характер досліджуваної проблеми зумовив необхідність застосування інтуїтивно-феноменалістичного методу, яким досліджувалися багатоманітні об'єктивні прояви суспільного та особистісного життя та їх глибинний зв'язок з духовною енергетикою першооснови сущого, а також метод структурного аналізу, який дозволив уточнити ті складові індивідуальної та суспільної психіки, від яких залежить цей зв'язок. Крім того, використовувався методологічний потенціал філософських категорій “суб'єкт-об'єкт”, оскільки вони дозволяють чітко окреслити відмінність буття людської свідомості від буття Всесвіту, де цих категорій не існує. Для кращого усвідомлення екзистенційної мети людини - подолання суб'єкт-об'єктної суперечності або самоподолання суб'єктивного духу застосовувалася також діалектична методологія, а саме: принципи взаємозв'язку та єдність історичного й логічного у розвитку об'єкта дисертаційної роботи.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає у доведенні того, що загальносвітова гармонійна духовно-енергетична цілісність проявляє себе через ступеневі переходи від однієї дискретної цілісності до іншої, кожну з яких можна вважати самостійним суб'єктом долі; різниця виду homo sapiens від біологічних видів у тому, що формування сутнісних якостей останніх завершується з формуванням виду, який і є дискретною цілісністю, в той час як формування сутнісних якостей homo sapіеns, навпаки, лише почалося з виникненням цього виду, що ознаменувало перехід до нової цілісності - людської особистості; якраз у цій недосконалості людських видових якостей полягають найбільш глибинні витоки душевної дисгармонії особистості. Саме тому тільки соціум загальносвітового об'єктивного духу забезпечує саморозвиток специфічно людського в людині, допомагає подоланню суперечностей між логікою розвитку суспільства та логікою саморозвитку окремої особистості. Виходячи з наведених теоретико-методологічних міркувань наукова новизна полягає в тому, що в дисертації:

- доводиться, що вирішення проблеми душевної гармонії можливе лише за умови синтезу досліджень раціональних та ірраціональних компонентів людської природи;

- поглиблюється думка про те, що лише людина як мікрокосм онтологічно відповідає соціуму вищого порядку, що являє собою логіку саморозвитку Всесвіту, яка спрямовує людину на гармонізацію сутнісних складових - тіла, душі, духу;

- дістає подальший розвиток вчення про колективне підсвідоме, яке визначається як прояв у психіці людини об'єктивної доцільності процесів природи;

- досліджений аспект ступеню відповідності душевного складу особистості духовному соціуму сущого, який проявляється на суспільно-феноменальному рівні згідно формул: “я такий, як усі, і це добре”, “я такий, як усі, і це погано”, “я не такий, як усі, і це погано”, “я не такий, як усі, і це добре”;

- поглиблюється положення, згідно якого дисгармонійність людини зумовлюється імпульсами та мотиваціями, вкоріненими в її психічній суб'єктивності, тісно взаємопов'язаній з негараздами конкретного соціуму;

- знаходить подальший розвиток ідея протилежності між суб'єктом та об'єктом, якої не знала досвідома природа; стверджується, що ця протилежність формує головний вектор суспільного прогресу - наближення до такого типу суспільства, в якому особистість є найвищою цінністю, оскільки самоусвідомлення набуває статусу найвищої і власне людської видової якості.

Теоретична та практична цінність дослідження полягає в тому, що його результати можуть сприяти, по-перше, подальшій розробці проблематики, пов'язаної з феноменом душевної гармонії особистості, по-друге, пошуку адекватних форм логіко-понятійного відображення становлення та розвитку особистості, які б дозволили поєднати соціально-філософський та психологічний підходи до цієї проблеми, по-третє, осмисленню суті тоталітаризму та його наслідків як на суспільному, так і на особистісному рівнях, по-четверте, самоусвідомленню людини як автономної духовно-природної цілісності, і водночас як соціальної істоти, цілісність та автономність якої проявляється повною мірою лише в людському соціумі.

Таке самоусвідомлення є першим необхідним кроком на шляху самовдосконалення та гармонізації людської особистості. В цьому й полягає практично-суспільне значення роботи. Цим дослідженням не можна користуватися як методичним посібником для досягнення душевної гармонії, але воно може стати методологічним стрижнем, показуючи, від чого треба відштовхуватися та які чинники обов'язково необхідно враховувати тим, хто став на цей шлях.

Досліджувана проблема має практичне значення і в соціальному ракурсі, оскільки висвітлює певні закономірності, що мають місце при переході від тоталітарного до демократичного суспільства, зокрема, в Україні. Необхідною (хоча й недостатньою) умовою душевної гармонії особистості є демократичність суспільства. В свою чергу, подолання тоталітаризму можливе лише тоді, коли кожен подолає його у собі, що є необхідною умовою просування шляхом досягнення душевної гармонії особистості.

Результати дослідження можуть бути використані як у нормативних курсах з історії філософії, філософії історії, так і в спецкурсах із соціальної психології, теорії особистості.

Апробація роботи. Дисертаційне дослідження обговорювалось на кафедрі суспільних та гуманітарних наук Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Принципові ідеї, теоретичні положення, висновки автора були викладені на регіональній науково-практичній конференції “Науково-методичні основи професійного становлення педагогічних працівників” (Запоріжжя, 1997) та на всеукраїнських наукових конференціях: “Філософські, культурологічні, релігіознавські аспекти усвідомлення сучасного світу та їхнє науково-методичне значення” (Запоріжжя, 1999) та “Формування цілісної особистості на рубежі ІІІ тисячоліття” (Запоріжжя, 1999).

Публікації. Основні результати дослідження викладені у шести статтях, надрукованих на сторінках збірників наукових праць та наукових журналів, три з них - у фахових збірниках та журналах.

Структура та обсяг роботи. Структура дисертаційної роботи обумовлена метою та основними завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, кожен з яких поділяються на два підрозділи, висновків, переліку використаної літератури. Повний обсяг дисертації - 172 сторінки, перелік використаних джерел (у кількості 188 найменувань) складається з 13 сторінок.

2. Основний зміст роботи

У “Вступі” міститься обгрунтування актуальності теми дисертаційного дослідження, стан наукової розробки проблеми, формулюються мета і завдання, визначається об'єкт і предмет дослідження, розкривається наукова новизна роботи, теоретичне та практичне значення дисертації.

Перший розділ - “Розвиток філософських поглядів на проблему душевної гармонії”, який складається з двох підрозділів, присвячений аналізу стану її наукового опрацювання в історичному та сучасному соціально-філософському вигляді, пошуку в духовному універсумі загально-космічного розуму базисних класичних рішень, підтверджених часом як духовним простором істини. Це дозволяє зафіксувати здобутки історії думки під визначеним метою дослідження кутом зору.

Для філософів стародавнього Сходу світобудова є аксіоматично духовною та гармонійною, а людина твориться, так би мовити, зверху вниз. Давньоіндійська космологія (“Веди”) розглядає Всесвіт як Брахман, який творить людину в якості брахмана на основі єдності й тотожності атмана (світової душі) і прани (духовної напруги Брахмана-атмана) і яка пізнає їх як синкретичну цілісність, як чисту енергію світлоносності. Конфуцій, Лао-цзи, Будда фіксують гармонійний зв'язок між свідомим філософуванням та підсвідомим відчуттям єдності з першоосновою світобуття.

Антична європейська філософія також була космоцентричною, де Космос був не лише синонімом краси, але й джерелом духовності; пізнаючи його, людина вступає в гармонію з ним, долаючи при цьому хаос душевних поривань і збурень. На цьому теоретичному і водночас духовно-практичному світогляді була вироблена трьохсутнісна структура людини дюдини - тіло, душа, дух. Сократ, Платон та Аристотель першими наголошують на необхідності раціонального пізнання проявів всесвітнього духу як істинного покликання людини, Плотін прямо акцентує увагу на душевній гармонії людини як на цілі, яка відкриває людині першооснову світобуття - Благо, Л. Сенека розробляє психагогіку - мистецтво керувати душею, із застосуванням якого людина починає жити благоподібно.

Релігійна християнська філософія надає любові онтологічного статусу. За більш ніж тисячолітній період її розвитку і вирішального впливу на духовне життя людини і суспільства вона виробила принаймні два шляхи досягнення душевної гармонії. Перший утверджує шлях до Бога через віру і любов до нього як всемилостивого і всеблагого творця вседержителя. Це шлях переважної більшості людей. Другий орієнтує на богопізнання, яке водночас є самопізнанням. Це шлях теолого-філософський. Обидва передбачають застосування покаянної самокритики, вбачаючи суть вродженої гріховності людини в дисгармонії основних її складових. Якщо це покаяння щиросердне, людина здатна відчути на собі онтологічно суще - благодать Святого Духу, яка досягається на шляху богорівної досконалості. Тертулліан застерігав філософів від руйнування простої, тому гармонійної душі різноманітністю поглядів щодо першооснови світобуття. Августин пов'язував душевну гармонію душі з її розчиненістю в “часі-вічності”, вбачаючи модуси її буття в системі “нинішнє минулого”, “нинішнє теперішнього”, “нинішнє майбутнього”. Боецій гармонізацію душевних проблем і протиріч пов'язував із заняттями філософією як розрадницею душі і засобом її заспокоєння. Д. Бонавентура наголошував на необхідності самореалізації людини в матеріальному світі як важливій запоруці її сходження до Бога.

Проблема душевної гармонії в Новій історії набула дещо іншого спрямування. Вирішення вбачалось у виборі адекватної буттю сущого методології пізнання. Всі вони базувались, по-перше, на необхідності автономно-індивідуального застосування певної методології, по-друге, уважно-вольовому зосередженню на об'єкті пізнання. Теза про те, що порядок і зв'язок ідей і речей тотожний, об'єднувала як емпірично-сенсуалістичну (Ф. Бекон, Дж. Локк), так і раціоналістичну філософію (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц). Остання в системно-цілісному діалектичному знанні (Г.В.Ф. Гегель) набула своєї класичної довершеності. Об'єктивний дух такої цілісності гармонізує самосвідомість і душа кожного індивіда, який мав волю до пізнавального мислення, заспокоюється у гармонійному спокої зі світовим духом як абсолютним розумом, який набуває статусу абсолютно життєдайної ідеї.

На ірраціонально-індивідуальному рівні методик подолання духовної кризи суспільства і досягнення душевної гармонії особистості було запропоновано дуже багато. Ірраціональне не означає нерозумне; його суть у тому, що загальне й родове як суще шукали на індивідуальній основі, тобто не в теорії як конкретній цілісністі, а в атомізованому індивіді як суб'єкті власної долі, оскільки суспільство надавало йому права на різні прояви свободи, найперше - свободу мислення і волі.

В дисертації відзначені рубіжні надбання історії пізнання, які можна віднести до цього напрямку. Серед них: душевна гармонія залежить від утвердження в суспільстві норм природного права (Ж.Ж. Руссо); вона у визнанні за почуттями людини статусу, який визначає істинність чи хибність шляху, що його обирає суспільство як соціальне середовище духовних приоритетів, відповідним чином спрямовуючих душевні устремління (Л. Фейєрбах).

Інший напрямок пов'язаний із здобутками соціальної філософії психологізму. Тут багато песимізму, зумовленого визнанням ірраціональної природи людини, яка превершує установку на раціональну гармонізацію духу як у суспільних, так і особистісних вимірах. Це базисна дисгармонія, яка йде від сущого у вигляді печалі, відчаю, нудьги, страждань (С. К'єркегор, А. Шопенгауер); слабкої волі до життя та хибності суспільних ідеологій (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше); біологічних поведінкових домінант, які гальмуються суспільною мораллю (З. Фрейд); неможливості для людини стати трансцендентною істотою, вийшовши за межі теперішнього моменту як детермінанти її поведінки (К. Ясперс); невідповідності індивідуального вибору поклику буття сущого (М. Гайдеггер) тощо.

На противагу песимістичним по відношенню до людини визначенням першосущого, аналітична психологія (К.Г. Юнг), онтопсихологія (А. Менегетті), тейярдизм (П. Тейяр де Шарден) намагаються обґрунтувати оптимістичні перспективи, хоча пропоновані ними “самість”, “ін сьо”, “точка Омега” є проявами ірраціонально-містичного, інтуїтивно-психологічного мислення.

В історії української філософії видатними фігурами, які зробили значний внесок в осмислення душевної гармонії особистості, можна вважати Г.Сковороду та П.Юркевича. Їхні ідеї, відповідно космо- та кордоцентризму, прямо пов'язують позитивну основу кожної людини, яка визначає її неповторне призначення, з єдиною першоосновою світобуття.

Великі здобутки у вирішенні проблеми душевної гармонії особистості належать вітчизняній філософській школі. Це насамперед дослідження Є. Бистрицького, І. Бичка, Г. Волинки, Є. Головахи, О. Донченко, І. Надольного, М. Поповича, В. Табачковського, В. Шинкарука, О. Яценка та інших¹¹ Див.: Быстрицкий Е.К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. - К.: Наук. думка, 1991. - 195 с.; Бичко А.К., Бичко І.В. Феномен української інтелігенції: спроба екзистенційного дослідження - Дрогобич, 1997. - 115 с.; Волынка Г.И. Социально-практическая функция материалистической диалектики - К.: Вища школа, 1988. - 197 с.; Відчуження: минувшість і сьогодення / В.І. Табачковський, Є.І. Андрос, Г.Є. Ковадло та ін. - К.: Наук. думка, 1991. - 140 с. та ін.,^, в яких з урахуванням надбань загальносвітової та української духовної спадщини дається широкий спектр напрямків формування людини в єдності кордоцентричних, антеїстичних та космоцентричних устремлінь. В останні роки чимало досліджень українських філософів, соціологів, політологів присвячені аналізу причин кризового стану суспільства та проблемам його духовної трансформації, що неможливо без розробки теорії людини як суб'єкта, що долає відчуження зусиллями власної волі й розуму, отже, утверджує себе як гармонійну цілісну особистість. Це ми бачимо, зокрема, у працях Є. Бистрицького, О. Білого, О. Дергачова, С. Катаєва, С. Макєєва, В. Парахонського, В. Полохала, М. Томенка та інших¹¹ Див.колективні монографії: Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби / Авт. колектив під керівн. С. Макєєва. - К,: Політ. думка, 1997. - 508 с.; Українська державність у ХХ ст.: історико-політологічний аналіз / Авт. колектив під керівн. О. Дергачова. - К.: Політ. думка, 1996. - 448 с. та ін..

Потрібно відзначити теоретичні наробки запорізьких філософів у вирішенні обраної теми дисертації. Так, проблеми формування душевної гармонії особистості в залежності від рівня і типу світоглядної свідомості як мотиваційно-спонукальної для її життєдіяльності знаходимо в дослідженнях В. Жадька та Л. Кривеги; всебічне висвітлення метафізичних вимірів людського буття і шляхів формування цілісної особистості маємо у працях В. Воронкової; розкриттю атрибутивних властивостей людини як цілісності, генеральною функцію якої є перевід Універсуму з матеріалізованої в дематеріалізовану, тобто духовну стадію, присвячений творчий доробок В. Беха; над виявленням детермінант оптимізації історичного процесу розвитку суспільства на основі аналізу сучасних реалій суспільного життя працює В.Воловик; проблема структури етнічної ментальності народу та її прояви на особистісному рівні досліджуються в працях Р. Додонова²² Див.: Жадько В.А. Соціально-духовні виміри світоглядної свідомості. - Зап.; ЗДІА, 1997. - 166 с.; Кривега Л.Д. Мировоззренческая ориентация личности в условиях трансформации общества. - Зап.: ЗГУ, 1998. - 202 с.; Воронкова В.Г. Метафізичні виміри людського буття (проблема людини на зламі тисячоліть). - Зап.: Павел, 1999. - 176 с.; Бех В.П. Человек и Вселення: когнитивный анализ: Монография. - Зап.: Просвіта, 1999 - 148 с.; Воловик В.І. Філософія історії: Монографія. - Зап.: ЗДІА, 1997. - 126 с.; Додонов Р.А. Этническая ментальность: опыт социально-философского исследования: Монография. - Зап.: РА “Тандем У”, 1998. - 192 с..

Загальний зміст першого розділу дисертації показав, що проблема душевної гармонії особистості є наскрізною для історії пізнання та історії людства, яку (і яке) постійно супроводжують перманентні різні за масштабами кризові стани.

В другому розділі - “Структура душевного складу особистості”, який складається з двох підрозділів, розглядається ця структура у двох аспектах, які визначені дисертантом як соціально-онтологічний та суспільно-феноменальний.

Констатується, що в основі сутності всіх речей лежать інформаційно-енергетичні характеристики. Проекцією в часі-просторі сущого як єдиного енерго-інформаційного поля є цілеспрямований розвиток. Отже, завдання людини полягає в тому, щоб її діяльність відповідала логіці цього світового розвитку, який пропонується вважати духовно-енергетичним соціумом. Адже з давніх-давен філософія та релігія називали єдину субстанцію світобудови і світобуття, тобто суще, як суб'єкт свого власного творчого саморозвитку, духом. Енергія ж, яка є однією з основ світобудови, і означає “діяльність”. Соціум - це єдине, спільне, об'єднане за суттю, об'єктивне, причому соціальне не обмежується лише зв'язками між людьми, які складають те чи інше суспільство, а прямо пов'язане зі взаємодією “людина - Всесвіт”. Отже, духовно-енергетичний соціум означає духовно-діяльну єдність світу в усіх його проявах.

Наявність самоусвідомленої свідомості робить людину істотою, якісно вищою за всі попередні, робить не лише об'єктом, але й цілеспрямованим суб'єктом діяльності. Тому для знаходження душевної та суспільної гармонії людина мусить подолати обмеженість матеріально-чуттєвого світу та знайти унікальний для кожного резонанс з тією енергетикою інформаційного банку Всесвіту, яка забезпечить її буття як частки, подібної цілому, і єдність свідомої діяльності з духовною енергетикою Універсуму, що є онтологічною сутністю людини.

Відповідно до поданого вище розуміння соціального, як соціально-онтологічні визначені аспекти соціальної природи людини, здатні перевершити обмеження, нав'язувані їй конкретним суспільним соціумом, та вивести на співвіднесеність із соціумом найвищого порядку. Під душею людини в даному контексті розуміється не “Я” як центр волі особистості, а всі прояви її психічного життя в їхній сукупності. На основі аналізу процесу світової еволюції доводиться, що суще проявляє себе через ступеневі переходи від однієї дискретної цілісності до іншої, кожну з яких можна вважати самостійним суб'єктом долі. Такою попередньою цілісністю з точки зору еволюції є біологічний вид, наступною - людина як особистість, яка, проте, ще не досягла досконалості, властивої біологічному видові. Різниця виду homo sapiens від усіх інших видів полягає в тому, що формування сутнісних якостей останніх завершується з формуванням виду, в той час як формування сутнісних якостей homo sapіеns, навпаки, лише почалося з виникненням цього виду. Якраз у недосконалості найголовнішої людської видової якості - самоусвідомлення - полягають найбільш глибинні витоки душевної дисгармонії особистості.

Субстанцією, яка репрезентує в людині духовно-енергетичний соціум як невпинний розвиток Всесвіту в часі-вічності, є колективне підсвідоме, яке цілком логічно з точки зору буття сущого виникло як наслідок переходу від попередньої дискретної цілісної одиниці загальносущого - біологічного виду до наступної - людської особистості. Колективне підсвідоме є проявом у психіці людини об'єктивної доцільності процесів, які відбуваються у природі.

Стислий історико-філософський аналіз дає підставу стверджувати, що важливими чинниками душевного складу особистості в соціально-онтологічному аспекті є основні психологічні функції, якими виступають мислення, почуття, відчуття та інтуїція, оскільки саме вони найбільшою мірою відповідають логіці розгортання сущого та охоплюють основні прояви інформаційного поля як одного з аспектів буття сущого. В цілому специфічні особливості функціонування психіки визначають зміст життєвого сценарію - індивідуального резонансу особистості з духовним соціумом першосущого. Сценарій, закріплюючись у структури психіки, перетворює її в складну органічну цілісність, що стає постійною основою у взаємодії індивідуальної свідомості та об'єктивної першооснови світу, породжуючи певний тип суспільства і тип людської долі.

В якості суспільно-феноменологічних аспектів душевного складу особистості визначені ті чинники останнього, що забезпечують відповідність людини духовно-енергетичному соціуму через призму феноменології суспільного життя та стають також складовими аспектами цієї феноменології. Важливими аспектами цієї відповідності є співвідношення характеру особистості з характером суспільства, яке ця особистість представляє. Автором був розкритий аспект цього співвідношення, пов'язаний зі ставленням людини до своєї суспільствотворчої ролі, яка може висловлюватися формулами “я такий, як усі, і це добре”, “я такий, як усі, і це погано”, “я не такий, як усі, і це погано”, “я не такий, як усі, і це добре”.

Самопрезентація людини в суспільному житті відбувається в основному через її характер, духовно-енергетична соціальність якого полягає в тому, що він є зовнішнім виміром сценарію як програми її світо- та самопізнавальної діяльності. Через цю призму здійснюється філософський аналіз зв'язку з душевною гармонією або дисгармонією таких традиційних для психології феноменів, як вісь “екстраверсія-інтроверсія” та “комплекси”. Робиться висновок, що характер людини є проекцією програми саморозвитку людини на її свідомість, пізнавальні можливості якої структуровані причинно-наслідковими зв'язками.

Третій розділ - “Кризові явища в суспільній та індивідуальній свідомості” - складається з двох підрозділів. В ньому розглядаються механізми негативного впливу кризового суспільства на душевний стан своїх громадян, на суспільно-політичні, суспільно-громадські, національно-етнічні аспекти, а також аналізуються кризові явища в індивідуальній свідомості людини на кожному з традиційних для філософської антропології рівнів: тілесному, душевному та духовному.

Констатується, що особливо сприяють породженню відчужених особистостей заідеологізовані тоталітарні суспільства, логіка розвитку яких вступає в суперечність з духовною енергетикою загальнокосмічного соціуму через те, що вони демонструють собою неусвідомлювані спроби подолати суперечність між суб'єктом та об'єктом на досвідомому рівні.

Невідповідність між фактичною діяльністю людини та духовною спрямованістю об'єктивної діяльності Всесвіту і є тим, що зветься феноменом відчуження. Так, в економічній сфері воно проявляється у двох основних аспектах: відчуженість від наслідків своєї праці та відчуженість від прийняття рішень.

У суспільстві, враженому духовною кризою, перекриваються ті “канали”, через які кращі надбання колективного підсвідомого усвідомлюються окремими представниками народу - його духовною елітою. Замість цього об'єктивуються ті частини особистості, які забезпечують виживання “тут і тепер” і які відповідають “темній” частині колективного підсвідомого, названій К.Г. Юнгом Тінню. Концентрованим проявом такої об'єктивації стає обрана за таких умов влада.

Національно-етнічні аспекти суспільної та душевної гармонії найповніше розкривають себе через поєднання енергетики творчого духу народу з іншою духовною енергетикою, похідною від державно-правової свідомості громадянина. Але вищезгадана тенденція тоталітаризму до знищення самоусвідомлення виражається тут як прагнення створити примітивну донаціональну спільноту, а в аспекті розв'язання міжнаціональних конфліктів - у прагненні створити не післяконфліктну, а немовби “доконфліктну” ситуацію.

Далі дисертантом розглядаються кризові явища в індивідуальній свідомості дюдини. Тіло людини визначається як невід'ємна складова частина особистості - суб'єкту гармонійного резонансу з духовною енергетикою універсуму, яка (частина) має матеріально-біологічну природу. Посилення відчуження людини на тілесному рівні аналізується через призму трьох революцій в історії людства: аграрної, індустріальної та інформаційної. Робиться висновок, що фізична досконалість людини є необхідним складовим чинником її душевної гармонії за умови, що фізичний розвиток не “відстає” і не “обганяє” розвитку душі та духу.

Душа людини фактично і є її “я”. Це її суб'єктивні прагнення, пов'язані з життям в конкретному просторово-часовому континуумі, які є надбанням свідомості й особистісного підсвідомого. Тому найбільш поверхневий вимір цього рівня кризи особистості - душевні проблеми, які суб'єктивно переживає індивид. Проявами душевної дисгармонії є, в першу чергу, “проблеми з собою”, які утворюються через несприятливий життєвий сценарій і які зумовлені відсутністю належного резонансу свідомості з колективним підсвідомим, диспропорціями у розвитку мислення, почуттів, відчуттів, інтуїції тощо. Внаслідок цього людина застосовує властивості своєї душі недоречно, вона начебто вибита з ритму, який задає духовно-енергетичний соціум Всесвіту, оскільки позбавлена природного резонансу з ним. Взагалі немає різниці, чи є у людини якісь свідомі комплекси, чи немає, якщо значна частина її особистості являє собою неусвідомлювану Тінь, через яку вона чинить зле іншим. Всі ці люди мають внутрішні конфлікти, які змушені весь час долати, що і є проявом дисгармонії. Аспектом душевної дисгармонії є також будь-яке обмеження проявів своєї особистості. В суспільстві часто спостерігається таке явище: людина мобілізує всі можливі засоби психологічного захисту для того, щоб не допустити до свідомості будь-яких сумнівів у своїй повній відповідності “нормі”, походження якої пов'язане з феноменом суспільного тиску. Схожим проявом душевної дисгармонії є також стереотипність світосприйняття.

Власне духовний рівень кризи особистості найбільшою мірою пов'язаний із кризою суспільства в цілому. Взаємопов'язаність та взаємозумовленість суспільного та особистісного рівнів саморозвитку духовно-енергетичного соціуму, метою якого є їх злиття, ілюструє ідею подібності мікрокосму та Макрокосму. Спрямований на подолання суперечності між прогресом суспільства та прогресом особистості, соціум Універсуму є тією субстанцією, пізнання якої дозволяє наблизитися до суті цієї подібності. На жаль, спостерігаємо зворотний процес - поглиблення бездуховності. Всі вчинки людини оцінюються нею лише з точки зору реалій чуттєво-сприйнятого світу, відповідно до яких вони можуть бути або корисними, або байдужими. Але її вчинки зовсім не співвідносяться нею з цариною духу. Найідеальнішими видами діяльності для того, щоб уникнути бездуховності, є неформальне, недогматичне присвячення себе філософії або релігійній вірі.

В четвертому розділі - “Проблема гармонізації душевного складу особистості”, який складається з двох підрозділів, розглядаються питання зняття суспільних факторів душевної дисгармонії та факторів душевної дисгармонії, залежних від особистості.

З викладеного в попередньому розділі робиться висновок, що визначальною у нашому суспільстві все ще залишається “протидія” духовно-енергетичному соціуму, який асоціюється з кризовим суспільством, що підтверджується соціологічними дослідженнями. Для повернення природного суспільного резонансу з духовно-енергетичним соціумом важливим є розвиток приватної ініціативи, який неминуче призводить до розвитку здібностей людини, до розквіту її творчої діяльності. Зрушення в економічній сфері мають сприяти розвитку всіх інших сфер суспільства. Розвиваючи соціальну сферу, треба мати на увазі, що система соціальних пільг має будуватись таким чином, щоб стимулювати ініціативу та самостійність людини, а не патерналізм та паразитизм. Реформи в політичній сфері мають сприяти народженню громадянського суспільства. Складовими частинами останнього мають бути неформальні (за внутрішньою сутністю) об'єднання громадян за інтересами. Ці об'єднання могли б водночас виконувати функції осередків, що висувають кандидатів до органів влади. В духовній сфері на порядку денному стоїть національне відродження. При цьому відродження українського народного духу, природне для соціальної енергетики нашої країни, не повинне призводити до пріоритету національних цінностей над загальнолюдськими. Основою загальносуспільної ідеології має стати знаходження кожною людиною власної ідеології (або Бога в собі).

Гармонізація на особистісному рівні починається з усвідомлення особистістю наявності проблем самопізнавального характеру. Основними етапами тут можна вважати усвідомлення в собі поведінки, засуджуваної в інших, стереотипів власного мислення, що, в свою чергу, відкриває нові горизонти самоусвідомлення. Та практика показує, що одне тільки усвідомлення ще не гарантує якихось мотиваційно-поведінкових змін діяльності особи. Недостатніми можуть виявитися і так звані розумово-вольові зусилля над собою. Потрібний процесний підхід до самовдосконалення, коли людина не ставить собі за мету в стислі строки досягти якихось результатів, але створює умови для вивільнення своїх творчих сил, які у сприятливий для них час спрацюють самі собою, досягши свого неповторного резонансу зі світовою соціально-духовною цілісністю. Реальність такого шляху вбачається цілком можливою, якщо згадати, що, крім розуму, в людини є ще інші суб'єктні прояви духу - почуття, відчуття та інтуїція. Пальма першості в їх використанні належить міфо-релігійній свідомості. “Психотерапевтична” роль міфологічної свідомості полягала в забезпеченні нею ірраціональними засобами відчуття суб'єкт-об'єктної єдності в свідомості людини. Реконструкція міфологічних поглядів у релігійні відбувалася в напрямку переходу від індивідуально-відповідної трансцендентної реальності до суспільно-відповідної. При цьому езотеричні вчення для посвячених зберігали (і тепер зберігають) інтуїтивні знання первісних жреців про позапросторово-речову основу буття, хоча з часом екзотеричні релігії й поглинали езотеричні.

Стосовно можливості змістовного використання релігійно-містичного досвіду для досягнення душевної гармонії в сучасних умовах, то, звичайно, якщо людина внутрішньо нікуди не рухається, то ніяке вчення, яке прийшло ззовні, їй не допоможе. Найбільш перспективним, на думку автора, є комплексний підхід до гармонізації душевних порухів на особистісному рівні, який поєднував би в собі раціональні та ірраціональні методики самопізнання. Коли людина розширює знання про себе, вона починає розуміти свої підсвідомі внутріособистісні тенденції і може навчитися вибирати з них головний напрямок свого розвитку. Далі в дисертації розглядається порівняно новий для нашого суспільства соціальний феномен - групи психотренінгу. Це тим більш актуально, що перспектив швидкого подолання кризових явищ в економіці, коли зайнятість у сфері трудової діяльності на себе і на суспільство не провокувала б душевної дисгармонії, очікувати не доводиться.Серед теоретичних концепцій, на яких ґрунтуються такі групи, найбільш відповідними духовній сутності людини автор вважає психоаналітичну традицію та гуманістичну психологію.

У висновках підводяться підсумки дослідження та окреслюються подальші напрямки поглибленої розробки теми.

Основні висновки наукового дослідження

1. Суттю душевної гармонії є відповідність світо- і самопізнавальної діяльності людини логіці світового розвитку. Єдина субстанція об'єктивної енергетики світу у вигляді духовно-польового соціуму, що й дає право говорити про Всесвіт, будучи причиною невпинного розвитку в ньому, є водночас “вічним двигуном” як самореалізації конкретної людини, так і суспільного прогресу в цілому.

2. Як соціально-онтологічні аспекти душевного складу особистості визначені ті аспекти духовної природи людини, які здатні перевершити обмеження, нав'язувані їй конкретним типом суспільного соціуму та вивести на співвіднесеність із соціумом Універсуму.

3. На рівні людської психіки об'єктивний соціум Універсуму представлений колективним підсвідомим, в якому хоча й наявні певною мірою залишки індивідуальної психіки тварин (інстинкти), але його не можна вважати прямим продовженням цієї психіки та (або) “пам'яттю пращурів”: колективне підсвідоме не тільки зараз не є власним досвідом тієї чи іншої людини, але ніколи не було чиїмось особистим досвідом взагалі. Значна роль у здобутті резонансу з ним належить основним психічним функціям - мисленню, почуттям, відчуттям та інтуїції.

4. В якості суспільно-феноменологічних аспектів душевного складу особистості визначено те в останньому, що забезпечує відповідність людини об'єктивному світовому соціуму через призму феноменології суспільного життя, стаючи також складовими аспектами цієї феноменології. Важливими аспектами цієї відповідності є співвідношення характеру особистості з характером суспільства, яке ця особистість представляє.

5. На суспільно-феноменальному рівні якраз і відбувається негативний вплив середовища на душевний стан людини, оскільки тоталітарні режими, а також усі деструктивні тенденції “споживацького” суспільства, являють собою “протидію” загальносвітовому соціуму, яка суперечить логіці його розвитку. Всі варіанти розвитку особистості, які не співвідносяться з об'єктивно-природним соціумом, суперечать вищій, духовній сутності людини. Вони являють собою ті чи інші форми феномену відчуження.

6. В демократичному суспільстві, основною цінністю якого є розвиток кожної особистості, влада відображує “ідеальне Я” кожного виборця. Натомість у посттоталітарному суспільстві, де вектор співвіднесеності з об'єктивним духовно-енергетичним соціумом все ще є негативним, влада втілює переважно ті частини особистості, які забезпечують виживання “тут і тепер” і які відповідають “темній” частині колективного підсвідомого - Тіні.

7. На особистісному рівні “протидія” вихідній енергії об'єктивної природної цілісності проявляє себе як відчуження душевних якостей людини від усього позитвного, що міститься в інстинктивній природі її тіла, але особливо від власної духовності, яка забезпечує гармонійний розвиток особистості.

8. Протилежність між суб'єктом та об'єктом, якої не мала досвідома природа, формує головний вектор суспільного прогресу - наближення до створення такого типу суспільства, в якому кожна людська особистість справді є найвищою цінністю, оскільки феномен самоусвідомлення набуває статусу найвищої і власне людської видової якості.

9. На особистісному рівні найбільш перспективним підходом до гармонізації є комплексний підхід, який поєднує в собі раціональні та ірраціональні методи самопізнання. Коли людина розширює знання про себе, вона починає розуміти свої підсвідомі внутрішньо-особистісні тенденції, і може навчитися вибирати з них головний напрямок свого розвитку.

10. Стосовно напрямків подальшої розробки проблеми зазначається, що слід уникати як персоніфікації субстанції, яка визначає неповторне призначення кожної людини, притаманної релігійній свідомості, так і повної її об'єктивізації, властивої ортодоксальному матеріалізму. Саме така логіка подальших наукових досліджень сприятиме створенню єдиного вчення про прогрес, яке стане підвалиною нової універсальної ідеології, здатної поєднати в собі науковий та релігійний світогляд.

Публікація результатів наукового дослідження

1. Курбатов О.Г. Пошуки шляхів становлення душевної гармонії особистості в сучасній Україні // Нова парадигма / Гуманітарний журнал молодих вчених Запорізького регіону - Вип. 14. - Зап., 2000. - С. 58-67.

2. Курбатов О.Г. Душевна гармонія особистості в контексті стародавньої філософії // Філософія, культура, життя / Міжвузівський збірник. Вип. 8. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2000. - С. 222-229.

3. Курбатов О.Г. Соціально-онтологічні аспекти душевного складу особистості // Нова парадигма / Гуманітарний журнал молодих вчених Запорізького регіону - Вип. 17. - Зап., 2000. - С. 30-38.

4. Курбатов О.Г. Деякі психологічні аспекти формування особистості // Професійне становлення педагогічних працівників. Зб. науков. праць. Вип. 5. - Зап., 1997. - С. 181-186.

5. Курбатов О.Г. Творчі аспекти душевного складу особистості // Творчість в технології виховання та навчання. Зб. науков. праць. Вип. 9. - К. - Зап., 1998. - С. 3-8.

6. Курбатов О.Г. Проблеми душевної гармонії особистості в умовах духовної кризи // Професійна творчість в системі підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів. Зб. науков. праць. Вип. 12 - К. - Зап., 1999. - С. 87- 95.

Размещено на Allbest.ru