Природничо-наукові аспекти цивілізаційних досліджень (методологічний та філософсько-історичний аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Природничо-наукові аспекти цивілізаційних досліджень (методологічний та філософсько-історичний аналіз)

Мірошкіна Наталія Валеріївна

АНОТАЦІЯ

цивілізаційний дослідження філософське пізнання

Мірошкіна Н.В. Природничо-наукові аспекти цивілізаційних досліджень (метологічний та філософсько-історичний аналіз).-Рукопис

Дисертація на здобуття ступені кандидату філософських наук зі спеціальності 09.00.02 - Діалектика та методологія пізнання. Південноукраїнський державный педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського, Одеса, 2000.

Захищається рукопис та публікації, де розглядається еволюція природничо-наукових аспектів цивілізаційних досліджень в історичному та філософсько-історичному пізнанні. Виділені провідні парадигми, в рамках яких розвивались уявлення про взаємодію природи та цивілізацій. З'ясовано, що зміна природничо-наукової картини світу неминуче веде до зміни уявлень про цивілізаційний процес та методології вивчення взаємодії природи та цивілізацій.

Теоретико-методологічною основою сучасної екологізації історичного та філософсько-історичного пізнання є вчення про біосферу та ноосферу В.І. Вернадського.

Ключові поняття: цивілізація, географічний детермінізм, географічний індетермінізм, системно-екологічна парадигма, довкілля.

АННОТАЦИЯ

Мирошкина Н.В. Естественнонаучные аспекты цивилизационных исследований (методологический и философско-исторический анализ).-Рукопись.

Диссертация на соискание степени кандидата философских наук по специальности 09.00.02 - Диалектика и методология познания. Южноукраинский государственный педагогический университет им. К.Д. Ушинского, Одесса, 2000.

Защищается рукопись и публикации, в которых содержатся результаты теоретического рассмотрения естественнонаучных аспектов цивилизационных исследований. Под естественнонаучными аспектами цивилизационных исследований понимается комплекс естественнонаучных знаний о природе, который формирует представления об отношении “цивилизация -- природа” и методологию изучения этих отношений.

Утверждается, что в историческом и философско-историческом познании эволюция представлений об отношениях между природой и цивилизацией развивалась в рамках трех направлений: географического детерминизма, географического индетерминизма и системно-экологического. В рамках географического детерминизма следует выделять физиологическую и пространственно-географическую парадигмы, в рамках географического индетерминизма - геоисторическую и марксистскую, и системно-экологическое направление совпадает с системно-экологической парадигмой. Изменение естественнонаучной картины мира влекло изменения в представлениях о цивилизационном процессе и приводило к изменению методологии изучения отношений цивилизаций и природной среды. Теоретико-методологической основой современной экологизации исторического и философско-исторического познания выступает учение о биосфере и ноосфере В.И. Вернадского. Доказывается, что изучение природных факторов развития цивилизаций приводит к представлениям об историческом процессе как полилинейном.

Ключевые понятия: цивилизация, географический детерминизм, географический индетерминизм, системно-экологическая парадигма, природная среда.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми Термін “цивілізація” набув у сучасному гуманітарному знанні непересічного змістовного наповнення, хоча й не отримав однозначного тлумачення: під цивілізацією розуміють і вищий щабель розвитку людства, і стадію суспільного стану окремої локально та історично усталеної людської спільноти, котра утворюється як наслідок їхньої матеріальної та духовної діяльності. Звідси - різноманітні методологічні підходи до вивчення цивілізацій і розмаїття теорій щодо розуміння цивілізаційного процесу.

Загальновідомо, що розгортання цивілізаційного процесу здійснюється у природному довкіллі. Отже, дослідник цивілізацій мусить мати у своєму інтелектуальному набутку суму природничо-наукових знань щодо людини, Землі, Космосу. Ці знання є передумовою для розуміння дихотомічних відносин між цивілізацією і природою, що, у свою чергу, призводить до окремого (часто суб'єктивного) тлумачення онтологічної сутності цивілізацій і цивілізаційного процесу. Наукові здобутки у природничому знанні і ряд усталених в його межах методологій стали передумовою для вивчення взаємин між природою та цивілізацією і є підгрунтям у природничо-наукових напрямках цивілізаційних досліджень.

На разі проблема дослідження взаємодії між природою та суспільством набуває особливої актуальності в зв'язку із сучасною глобальною екологічною кризою. Це викликає інтерес до екологічних уроків минулого - до історії взаємодії людства і природи. Набувають широкої популярності нові теорії, що пояснюють розвиток цивілізацій природними чинниками. Зростає інтерес до людства як до космічного феномена. Знову дослідники звертаються до наукової спадщини вчених минулих епох, відшукуючи там відповіді на запитання про взаємодію цивілізацій і природи.

Історія науки дозволяє помітити динаміку розвитку знань про предмет дослідження. Вона дає змогу побачити в методології цивілізаційних досліджень реалізовані підходи наукового пошуку, засоби реконструкції історичної дійсності, сприяє пізнанню внутрішніх перспектив і можливостей розвитку методологій цивілізаційних досліджень. Притаманні сучасній некласичній науці уявлення про відносний статус наявного знання неминуче вимагають від науки ревізії, як отриманих результатів дослідження, так і методології. Проте, кожний новий етап розвитку наукового знання неминуче потребує перегляду накопиченого потенціалу.

Наявні дослідження щодо вивчення взаємодії цивілізацій і природи стосуються головним чином онтологичної й етичної проблематики. Аналізу методологічних проблем вивчення взаємодії між ними у цивілізаційних теоріях увага приділялася недостатньо. Так, наприклад, не зазнала філолофського узагальнення роль природознавства в становленні цивілізаційних теорій. Є лише методологічний аналіз вивчення природних чинників розвитку цивілізацій в окремих теоріях. Не було здійснено комплексний підхід до вивчення методології розгляду природних чинників цивілізаційного процесу.

Нарешті, відсутнє цілісне визначення того, що складає природничо-наукові аспекти цивілізаційних досліджень, а звідси випливає відсутність цілісного бачення їхньої динаміки. Як наслідок, постає потреба методологічно пояснити, обгрунтувати процес екологізації сучасного історичного пізнання. Цей комплекс причин обумовив постановку мети і завдань даного дисертаційного дослідження.

Інтерес до природничих чинників розвитку дослідженя цивілізаційних процесів помітно уже в роботах античних мислителів, де, власне, й беруть свої витоки ті напрямки, що зумовили пізніше виокремлення наукових галузей у гуманітарному та природничому знанні: філософії -- метафізики, історії, соціології, географаії тощо.

У Новий час природничі чинники розвитку цивілізацій вивчали Ж. Боден, Ж.-Б. Дюбо, Ш.-Л. Монтеск'є, Й.Г. Гердер (XVIII сторіччя), Т.Г.Бокль, А.П. Щапов, Ф. Ратцель, Е. Реклю, Л.І. Мечников. У ХХ сторіччі природничо-наукові аспекти розвитку цивілізацій досліджувалися Е. Ханктинктоном, Г.В. Чайлдом, А.Тойнбі, школою “Анналів” (Ф.Броделем), Л.М. Гумільовим, Е.С. Кульпіним. Методологічні проблеми екологічних аспектів дослідження історико-цивілізаційного процесу розглядалися М.М. Моїсеєвим, Л.М. Гумільовим, М.С. Дмитрієва, А.В. Місуно, Е.С. Кульпіним, а також В.С. Крисаченко, А.Я. Шевеленко. Екологічні аспекти вивчення цивілізацій історичного минулого досліджувались представниками географічної науки - Р.К. Баландіним, М.І. Будико, І.В. Крутем, І.М. Забєліним, Л.М. Гумільовим.

Серед дослідників, що займалися вивченням історії цього питання варто виділити соціологів М.В. Захарченко та О.І. Погорілого, що розглядали розвиток натуралістичного напрямку в соціологічній думці, географів В.М. Васконяна, Н.К. Мукітанова, Л.Г. Ісаченко, І.В. Крутячі, І.М. Забєліна, О.О. Олександровську, Н.Г. Сухову, що вивчали проблеми розгляду цивілізацій у роботах представників географічного детермінізму, філософів О.П. Пунченко, І.І. Іванова-Омського.

Об'єкт дослідження - цивілізаційні теорії історичного процесу.

Предмет дослідження - вплив природничо-наукового знання на формування цивілізаційних теорій.

Мета дослідження - визначення місця природничо-наукового знання у формуванні цивілізаційних теорій історичного процесу.

Звідси випливають такі завдання:

- визначити обсяг та зміст поняття “природничо-наукові аспекти цивілізаційних досліджень”;

- з'ясувати головні напрямки та методологічні парадигми у розвиткові цивілізаційних теорії залежно від місця та особливостей притаманного їм природничо-наукового компонента;

- визначити місце природничо-наукового знання та природничо-наукової методології у започаткуванні методологічних парадигм географічного детермінізму та індетермінізму;

- розкрити методологічні засади екологізації сучасних цивілізаційних теорій історичного розвитку.

Наукова новизна дослідження

У дисертації простежено трансформацію цивілізаційних теорій в історичному і філософсько-історичному пізнанні. Виявлено напрямки парадигми, у межах яких розвивалися уявлення про зв'язок природи і цивілізації. Показано, що зміни природничо-наукової картини світу необхідно призводять до перегляду методологічних підходів щодо взаємин між природою та цивілізацією і спрямовують до отримання нових знань про цю взаємодію й цивілізаційний процес загалом. Результати дослідження відбито у таких концептуальних положеннях:

- Визначається, що природничо-наукові аспекти цивілізаційних досліджень - це природничо-наукове знання про природу, людину, космос, що виступає передумовою формування уявлень про взаємини між природою та цивілізаціями й утворюють методологію вивчення цих взаємин.

- Цілісне дослідження природничо-наукових аспектів цивілізаційних досліджень дало змогу здійснити типологізацію методологічних напрямків та парадигм вивчення цивілізацій залежно від змісту та місця природно-наукового компонета цивілізаційних теорій: географічний детермінізм (в межах якого слід виділити фізіологічну та просторово-географічну парадигми), географічний індетермінізм (у якому варто виділити геоісторичну та марксистську парадигми), системно-екологічний напрямок, який збігається з системно-екологічною парадигмою.

- Географічний детермінізм є природничо-науковою методологією вивчення цивілізацій; відмова від природничо-наукових методів цивілізаційних досліджень необхідно призводить до географічного індетермінізму, природничо-науковим підгрунтям чого є фізична географія.

- Методологічною підставою екологізації сучасного історичного та філософсько-історичного пізнання, а, отже, й сучасних цивілізаційних теорій стало вчення про біосферу й ноосферу, некласична екологія, загальні теорії систем, синергетика.

Теоретичною і методологічною основою дисертаційного дослідження стали роботи провідних дослідників цивілізаційного підходу до історії: Е.Е. Амеліної, М.Я. Данилевського, Б.С. Єрасова, О.І. Ковальова, Е.С. Кульпіна, Е.С. Маркаряна А. Тойнбі,; а також представників природознавства, котрі розглядали взаємодію цивілізацій з природним довкіллям: В.І. Вернадського, М.І. Будико, М.М. Моїсеєва. Щодо предмета дослідження, то ми опираємося на запропоновану Т.Куном теорію розвитку науки, де поступ наукового знання розглядається як зміна парадигм, а також робиться спроба визначити їхні моделі. Ми виходимо із розуміння парадигми як сукупності переконань, цінностей і технологій, що є значущими для членів даної наукової спільноти. Йдеться також про те, що низка парадигм є усеохоплюючими щодо своєї пізнавальної цінності, інші ж із них є значущими лише у окремих дослідницьких галузях, у даному разі - у дослідженні взаємодії цивілізацій і середовища. У зв'язку з тим, що у поняття "цивілізація" в процесі пізнання вкладався різний зміст, варто зазначити, що в даній роботі під цивілізацією розуміється соціокультурна система, усталена в ході історичного розвитку у певному природно-географічному і етнокультурному просторі. Ми також грунтуємся на філософських набутках в галузі системних досліджень А.І. Уйомова, Е.С. Маркаряна; на роботи щодо інтегративних процесів у науці М.С. Дмитрієвої, Е.С. Маркаряна; у області аналізу наукових теорій - В.В. Ільїна, А.Н. Кочергіна.

Методологічною підставою вивчення екологізації сучасного історичного та філософсько-історичного пізнання стало вчення В.І. Вернадського про ноосферу.

Як основні у роботі використано такі методи дослідження: структурно-функціональний аналіз, метод історичних аналогій, індуктивний, конкретно-історичний і проблемно-хронологічний.

Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в розкритті причин і особливостей формування і зміни парадигм у вивченні взаємозв'язків природного середовища і цивілізацій і виявленні причин застосування природничо-наукових методів у цих дослідженнях. Теоретичне значення роботи полягає в тому, що у ній показано конкретні способи інтеграції природнчиих і гуманітарних наук щодо вивчення соціально-екологічних проблем історичного розвитку цивілізацій. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при викладанні як загальнофілософського курсу, так і філософії історії й соціальної філософії, соціальної екології, методології історії, навчальних дисциплін, що розкривають основи геополітики, при підготовці до лекцій і семінарських занять із інших дисциплін, де розглядаються питання взаємодії цивілізацій і природного довкілля в процесі історичного поступу.

Подана дисертація, на думку автора, поглиблює уявлення про історію взаємодії між природознавством і гуманітарними науками..

Апробація роботи

Результати дисертаційного дослідження були обговорені на наукових семінарах кафедри, а також на міжнародних конференціях: "Человек, культура, образование" (у МДУ ім. М.В. Ломоносова в 1996 р.); "Циклы природы и общества" (у Ставропольському університеті в 1997 р.); "Современное состояние и перспективы развития гуманитарных наук" (в Одеському державному політехнічному університеті в 1997 р.); присвяченій пам'яті О.О. Браунера (в Одеському державному університеті ім. І.І. Мечникова в 1997 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладено у 6 публікаціях, із них -- 4 статті.

Обсяг і структура роботи

Дисертація містить 147 сторінок, складається зі вступу, двох розділів, висновків. Список найменувань використаних джерел містить 211.

Основний зміст роботи

цивілізаційний філософський пізнання

В вступі обгрунтовано актуальність даної теми, показано ступінь роз-робленості проблеми, визначені мета і завдання дослідження, визначено наукову новизну і значення дисертації, відбито її структуру.

У першому розділі “Географічний детермінізм і індетермінізм як напрямок у методології вивчення історико-цивілізаційного процесу” розглядаються основні компоненти теорій цивілізацій, що грунтуються на методології цих парадигм.

У підрозділі 1.1 “Географічний детермінізм як природничо-науковий підхід до цивілізацій і його парадигми” заналізовано парадигмальні чинники, що складають його методологію.

Ще в античному світі починають формуватися уявлення про те, що природа, зокрема, географічне довкілля, відіграють важливу роль у розвитку народів. Цей підхід грунтується на тому, що античному мисленні ще не існувало чіткого розподілу між “світом людини” і “світом природи”, людина розглядається невід'ємною від природи, а природа - як найважливіший чинник життя і діяльності народу, полісу. Тому вже в античності зароджуються географо-детерміністські уявлення (Гіппократ, Арістотель, Страбон, Полібій). Серед них можна відзначити фізиологічний (Гіппократ) і просторово-географічний детермінізм (Арістотель).

У середньовіччі щодо філософії історії панівним стає провіденціалістський погляд. Проблема відшукання природного пояснення історичних відміностей між етнонаціональними спільнотами її, загалом, мало цікавила.

В епоху Відродження усталюється думка про природу як чинник, від якого, власне, залежить формування суспільної спільноти (етносу, народу, нації, держави). Ці міркування мали досить умоглядний характер. Погляди Миколая Кузанського і Ж.Бодена є взірцем допарадигмальної стадії розвитку уявлень про взаємодію природних чинників на історію.

У Новий час ситуація починає змінюватися. Великі географічні відкриття розширили картину світу і познайомили європейців із новими регіонами й іншими народами. Зазнає розвитку натурфілософія: природа як об'єкт вивчення привертає усе більшу увагу натуралістів, відбувається секуляризація світогляду, започатковуються вчення про методи наукових досліджень, формується перша теоретична дисципліна - механіка; створюються підвалини для уявлень про людину як про природну істоту. Це породило нові підходи до вивчення людських спільнот. Природничо-науковий підхід до суспільства усталився через географічний детермінізм. Його методологічними передумовами були: механіцистський детермінізм як засіб установлення причинно-наслідкових зв'язків, емпіризм, беконівське вчення про логіку наукового дослідження і пошук раціонального пояснення дійсності.

У становленні методології географічного детермінізму природничо-наукове спрямування виявляється таким чином: воно визначало уявлення про людину як про природну істоту, призвело до секуляризації свідомості, в його межах створено першу загально-наукову методологію, сформулювано тлумачення природної причинності. У рамках методології географічного детермінізму, на нашу думку, сформувалися дві парадигми - фізіологічна (Ж.-Б. Дюбо, Ш. Монтеск'є, Г.Т. Бокль, А.П. Щапов і ін.) і просторово-географічна (Г. Гегель, К. Ріттер, Т.М. Грановський, C.М. Соловйов). Відмінності між парадигмами визначались як детермінанти різних природних чинників. Проте, межі цих парадигм були розмитими, про що свідчать, зокрема, погляди Й.Г. Гердера, Ф. Ратцеля.

Фізіологічна парадигма грунтувалась на тому, що людина є природною істотою, на неї поширюється дія усіх законів і чинників природи, отже, характер суспільного життя, закономірності його розвитку можуть детермінувати поведінку людини і впливати на подальший поступ суспільства - природні сили діють на людей, спричиняють ті чи інші поведінкові реакції, а в цілому, власне, визначають кшталт конкретної соціальної спільноти. Визначальними поняттями такої парадигми стали “клімат”, “повітря”, “грунти” та інші природні чинники, що детермінують особливості рорзвитку цивілізації. У цих дослідженнях активно застосовується беконівська методологія.

Географічний детермінізм був типовим методом дослідження у класичній науці. Значна роль тут належить спрямуванню на однозначне тлумачення подій. Наприклад, Г.Т. Бокль вважає, що між досліджуваними об'єктами існуює щільний причинно-наслідковий зв'язок, для вивчення котрго слід застосовувати статистичні та математичні методи. Неможливість установлення прямих зв'язків за такого підходу визнається як виразник недостатності знання.

Географічний детермінізм є методологією обгрунтування європоцентризму. Це пов'язано з суб'єктивним (некритичним) підходом до аналізованого об'єкта - не враховувалися особисті установки дослідника, його ціннісні орієнтації, певна культурна приналежність. Можливості суб'єктивних суджень за такого підходу не припускалось.

Класична наука настановлювалась на субстанціональність, виявлення першооснови світу, що й відбилося і у географічному детермінізмі. Його фізіологічна парадигма виходила з матеріальності першооснови світу, природності людини. Це те, що і уможливило вивчення природи і суспільства на підгрунті єдиної природнично-наукової методології. Спрямування на пошук першооснови набуло в геодетермінізмі особливої форми - за первень історії стали розглядатися географічні чинники.

У географічному детермінізмі майже дзеркально відбились принципи безпосередньо-очевиднї відповідністі пізнання дійсності - тобто такий підхід, за якого з необхідністю випливає висновок, що все, те що пізнане про дану річ і що належить даній речі, насправді їй належить. Наприклад, якщо в спекотливих країнах є деспотичні правління, то деспотичне правління - це властивість спекотливих країн. Т.Г. Бокль спробував відмовитися від абстрактного підходу згідно з очевидним знанням дійсності і висловився про необхідність пошуку впливу фізіологічних і хімічних (тобто природних) чинників на людину та їхню роль у формуванні людської поведінки, які також визначають особливості тврення цивілізацій.

Зусилля геодетерміністів, як і решти учених-класиків, були спрямовані на виявлення взаємозв'язку між елементами більш складних структур. Звідси - зацікавленість щодо детального опису ролі окремих природних чинників у етногенезі. У парадигмі класичної механіки велике значення має принцип сталості, в межах якої його досить послідовно застосовували і для пояснення природних умов: вони сталі і незмінні, їхні дії завжди мають однакові наслідки. Природне довкілля розглядалося як статичний об'єкт, можливості природної еволюції і зміни характеру впливу на етногенез не бралися до уваги. Для географічного детермінізму характерний принцип спрощеності і лінійності встановлення зв'язків між аналізоваими елементами. У межах цих поглядів зазначені зв'язки завжди вбачалися безпосередніми. Звідси й безпосередні паралелі -- між кліматом і характером народів, між ландшафтом й устроєм цивілізації.

Визначальною рисою, притаманною детерміністським теоріям, є субстратний підхід, котрий широко застосовувався задля пояснення різноманітних природних процесів у природознавчих теоріях XVIII - XIX сторіч. В обмеженому сенсі, субстрат є сукупністю елементів, що утворюють об'єкт. Субстратний підхід застосовувався геодетерміністами задля схарактеризування природних умов і цивілізацій. Такий підхід зорієнтував дослідника на вивчення об'єкта щодо його субстратних характеристик, на виявлення його елементів та зв'язків між ними. Чиненайбільш складним тут є субстратний підхід, представлений у роботах Т.Г. Бокля і Ф. Ратцеля.

У підрозділі 1.2 “Парадигми географічного індетермінізму в цивілізаційних дослідженнях” досліджується їхнє теоретичне і методологічне підгрунтя.

Зміна уявлень про суспільство і природу в другій половині ХIХ сторіччя призвели до перегляду уявлень про роль природних чинників у розвитку цивілізаційного процесу та методів дослідження природних факторів як детермінант тих чи інших його складників.

До середини XIX сторіччя географічний детермінізм був безперечною методологією щодо вивчення взаємодії суспільства і природи і неодмінним компонентом історико-соціологічних теорій. Його еволюція тяглась аж до початку XX ст., хоча уже у середині XIX ст. його хиби як пояснювальної теорії і наукового методу стали досить очевидними. Як теорія, він був неспроможний пояснювати, описувати і передбачати нові дані і дізнатися сутності тих суспільних процесів, що хвилювали істориків і соціологів, а саме - не міг пояснювати динаміку суспільства, а також усі відмінності між народами і цивілізаціями, а, голловне, не надавав можливості пояснити причини започаткування цивілізацій.

Все це стало передумовою змін у поглядах на детермінуючу роль середовища щодо суспільства. Проте, просто виявлення недоліків попередньої парадигми було недостатнім. Наукова революція потребує нової ідеї, яка б вказувала новий напрямок у розвитку тієї чи іншої галузі наукового знання. Всяка нова теорія, якою б нетрадиційною вона не була, постає як результат розв'язання суперечностей у колишній (поперередній) теорії. Так було з геоіндетерміністськими теоріями. Географічний індетермінізм виходить із того, що розвиток суспільства визначається власними законами, відмінними від законів природи.

Е. Реклю і Л.І. Мечников ввели в науковий обіг термін “географічне довкілля”, завдяки чому змінилися погляди на роль природних умов, котрі тепер бачаться не як набір окремих чинників, а як комплексне утворення. Вчені позбавляються від ставлення до середовища як до статичного об'єкта. Змінюються уявлення і про цивілізацію. Соціологія усталюється як самостійна наука. Технічний прогрес, що тривав протягом XVIII- XIX сторіч також змінив уявлення про людину і суспільство. Формується думка, що розвинуте (цивілізоване) суспільство здатне подолати залежність від середовища. В цих умовах старі геодетерміністські парадигми не могли задовольняти наукові спільноти. Довкілля перестало сприйматися як визначальний чинник розвитку цивілізації. Тепер, коли йдеться про розвиток суспільства і природи, змінюється і сама постановка проблеми. Цьому сприяв і поділ наук, що, конче, призвів до усе вужчої спеціалізації вчених в окремих наукових галузях. Суспільство теж стало самостійним об'єктом дослідження. Було визнано, що воно розвивається за своїми власними законами. Проте продовжували існувати і природничо-наукові підходи до вивчення суспільства - теорія еволюції та уявлення про людину як біологічний вид породили соціал-дарвінізм, органіцистські та расистські теорії розвитку суспільства.

У ХIХ сторіччі представники різноманітних концепцій розглядають народ, особистість, розвиток продуктивних сил як рушійні сили історії. Предметом історичного аналізу стає не тільки життя видатних людей, найбільші події, політична історія епох, але й економіка. Це змусило інакше глянути і на роль середовища.

Ж.-Ж.Е. Реклю і Л.І. Мечников дотримувалися, загалом, подібних поглядів на роль середовища. Вони вбачали в довкіллі динамічний об'єкт. На їхню думку, вплив середовища залежить від ступеня розвитку суспільства і не залишається незмінним. Вони стверджували, що і етнос здатен впливати на довкілля і навіть змінювати його. Особливу увагу вони приділяли середовищу при вивченні передумов формування цивілізацій у тих або інших регіонах. На їхню думку, зародження цивілізацій зумовлено довкіллям, проте, надалі суспільство (у межах цивілізації) розвивається за законами людського співжиття.

Методологія Е. Реклю - Л.І. Мечникова грунтувалася на таких принципах: комплексне дослідження природних детермінант, що впливають на становлення цивілізації; визнання за закономірностями суспільного розвитку специфічного характеру, відмінного від природних чинників; ставлення до географічного середовища як до мінливого, а до суспільства як об'єкта, що розвивається; погляд на взаємодію між географічним довкіллям і цивілізаціями в їхній динаміці та історичній ретроспективі.

У дусі Ж.-Ж.Е. Реклю - Л.І. Мечникова розуміли впливи географічного середовища на суспільство В.О. Ключевський, П.Н. Мілюков, М.І. Венюков, Л.Д. Синицький.

Уявлення К. Маркса і Ф. Енгельса про роль середовища в житті суспільства були близькі до поглядів Е. Реклю і Л.І. Мечникова: вони також вважали, що хоча й людство є частиною природи, закони суспільства не тотожні законам природи. Суспільство і природа - взаємовпливові системи. При цьому природа визначає матеріальне життя суспільства. Вони відзначали, що міжцивілізаційні розходження визначаються географічним довкіллям, у якому ті цивілізації формувалися. Методологічним принципом виступає вивчення суспільства і природи в розвитку і взаємодії.

Радянська марксистська історіографія і філософія вбачали в довкіллі важливий, але не визначальний чинник розвитку суспільства. Історичний матеріалізм прагнув розкрити загальні риси всесвітнього-історичного процесу в рамках теорії формацій. Навіть способи взаємодії природи і суспільства розглядалися в межах формаційної періодизації. Врахування впливу географічного чинника, навпаки, показувало відмітні риси між цивілізаціями. Тому така методологія в межах історичного матеріалізму була зайвою. Хоча й там окремі дослідники (А.Я. Гуревич, Г.В. Кораношвілі, В.Д. Блавацький) вбачали в довкіллі чинник, що визначає своєрідність історичного розвитку цивілізацій.

Зарубіжна філософія і методологія історії продовжувала приділяти значну увагу природному чинникові в розвитку цивілізаційного процесу. А. Тойнбі вважав, що довкілля “кидає нам виклик”, відповіддю на який стає народження цивілізації. Школа “Анналів” розглядала цивілізації завжди в конкретному просторі, бачила в географічному довкіллі чинник, що визначає основу господарської діяльності і ментальності. У їхній методології географічний чинник сприймається вже як підгрунтя екології цивілізації.У руслі школи “Анналів” географічне довкілля як чинник формування ментальності розглядають А.Я. Гуревич, А.Л. Ястребітська, І.П. Вейнберг.

Дотепер у науковій літературі при вивченні методології дослідження впливу природних чинників на формування цивілізацій існує розподіл, де одних вчених ставлять у ряд до географічних детерміністів, інші заперечують їхню причетність до нього. Звідси випливає необхідність чітко виокремити відмінності географічного детермінізму і географічного індетермінізму, як різних (усталених в класичних науках) підходів щодо вивчення впливу природи на суспільство. Під географічним індетермінізмом ми розуміємо теорії суспільного розвитку, котрі виходять із того, що географічний чинник за певних умов може мати деякий вплив на розвиток цивілізаційних процесів, але не є однозначно визначальним й не відіграє вирішальної ролі.

Зміни у термінологічному апараті почалися передусім щодо тих частин субстрату теорій, які стосувалися природних складників. Якщо географічний детермінізм оперує поняттям “характер поверхні” то в географічному індетер-мінізмі на зміну йому прийшло поняття “ландшафт”, котре визначає певний природно-територіальний комплекс. Якщо в геодетермінізмі “характер поверхні впливає на менталітет народів”, то в тлумаченні геодетермінізму - це чинник, що створює умови для розвитку господарства і визначає особливості комунікацій, військових дій, який формує ті або інші структури ментальності в залежності від того, наскільки людина тієї чи іншої цивілізації безпосередньо пов'язана у своїй діяльності з природою. Географічний індетермінізм виходить із розуміння соціального життя як більш-менш чітко структурованої системи відношень. Ця система формується в процесі господарського життя суспільства, яке є невід'ємним від природи. У доіндустріальних суспільствах, опираючись на методологію географічного індетермінізму, можна виділити таку тріаду залежностей: природне довкілля -- господарське життя -- соціальні взаємини. Змінився зміст теорій, а також іхні методологічні принципи -- явища розглядаються в розвитку, взаємозв'язку та взаємообумовленості. Теорія набуває нових евристичних можливостей та нового змісту. З'явилася можливість розглядати роль довкілля в окремий історичний час для визначення конкретних складників цивілізації. Географічний індетермінізм є одним із методів дослідження історичного процесу як поліфакторного, оскільки вплив середовища розглядається як один із його складників.

Теорії географічного детермінізму й індетермінізму різняться за своїми природничо-науковими аспектами. Це простежується на емпіричному, теоретичному рівнях. Емпіричний базис географічного детермінізму містить у собі уявлення про фізіологію людини, географічні характеристики місцевості, де мешкає даний народ. Теоретичне підгрунтя складають закони і принципи класичної механіки, насамперед, принцип детермінізму, розуміння розвитку як процесу, що має лінійний характер. Зміст географічного детермінізму випливає з логіки природознавчих досліджень і за своєю сенсовою структурою збігаються з твердженнями, що розкривають сенс природничо-наукових теорій.

Природничо-науковий аспект емпіричного підгрунтя географічного індетермінізму складають, передусім, дані фізичної географії, а також деяких інших наук, що вивчають природне довкілля: його будову, властивості і географічні умови щодо конкретних регіонів. Теоретичного базису - уявлення про те, які довкільні чинники можуть впливати на поступ цивілізацій (у їхніх конкретних формах). Але, зміст думок в межах географічного індетермінізму про роль довкілля в житті цивілізації віднести до природничо-наукових вже не можна. Таким чином, у методології географічного індетермінізму, порівняно з методологією географічного детермінізму, істотно зменшилась зацікавленість щодо використання здобутків природничих наук (методів, законів, абстракцій).

У географічному індетермінізмі вважається за доцільне виділити геоісторичну і марксистську парадигми. У межах геоісторичної -- варто відзначити таких учених як Ж.Ж. Реклю, Л.І. Мечников, В.О. Ключевській, П.М. Мілюков, А. Тойнби, представників школи “Анналів”. Зміст цієї парадигми полягає в тому, що підвалиною розвитку економічних і соціальних відношень, явищ матеріальної і духовної культури може слугувати, за певних історичних умов, географічне довкілля. Марксистську парадигму, що була панівною в радянській науці, варто відрізняти від особистих поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса. Марксистська парадигма виходить із того, що природа і суспільство взаємодіють в залежності від способу виробництва, інакше кажучи, спосіб виробництва визначає взаємодію між ними.

У розділі 2 “Системно-екологічна парадигма цивілізаційних досліджень” розглядаються вчення про біосферу і ноосферу як основу екологізації історичного пізнання, а також методологія та зміст теорій цивілізацій, що розвиваються під впливом цих теорій. Системно-екологічна парадигма - це метод вивчення цивілізаційного процесу, що розглядає цивілізацію та її природне довкілля, як підставу її існування, як єдину екосистему, а природне довкілля - як системоствірний чинник цивілізаційних систем.

В другій половині ХХ сторіччя розширення знань про природу Землі, людини, Космосу (завдяки природничим наукам) призвели до необхідності усвідомлення цивілізацій не лише як суспільного явища, але і як усеземного та космічного феномена. Загальнофілософською і методологічною підставою такого підходу стали вчення про біосферу і ноосферу. Інтерес до цивілізацій як частини історії Землі і Космосу був викликаний сучасною екологічною кризою. Методологія географічного індетерміналізму дозволяла вивчати природні чинники цивілізаційного процесу в конкретних локалах, але при цьому історія цивілізацій подавалася ізольовано від історії геосфери і ноосфери. Все це вимагало нової методології для вивчення цивілізаційних процесів у цілому і взаємодії цивілізацій і природи зокрема. Вчення про біосферу і ноосферу, системний підхід, некласична екологія дали новий природничо-науковий погляд на проблему взаємодії природи і цивілізації - ноосферно-екологічний, котрий грунтується на методології сучасної некласичної науки.

У підрозділі 2.1. “Екологічний детермінізм як основа методології історії Л.М. гумільова” йдеться про те, що некласична екологія поширила екологічні закони і на цивілізацію. Це призвело до появи нового знання про історичний процес.

Висунення Л.М. Гумільовим його міркувань було б неможливим без тих теорій, які стали у його підході методологічним підгрунтям, а також виступали засновковим знанням: вчення про біосферу В.І. Вернадського, теорії ландшафту Л.С. Берга, загальної теорії систем, теорії біоценозів.

Вихідною емпіричною основою підходу в його вченні стали здобутки історії, географії, біології, кліматології, астрофізики. Теоретичними засновками стали закони функціонування екосистем, закони термодинаміки, теорія ландшафту Л.С. Берга, теорія адаптації, вчення про людину як про біологічний вид і геологічну силу, вчення В.І. Вернадського про біосферу і її енергію.

Загальнофілософські і методологічні передумови екологізації історичного пізнання виходять із вчення В.І. Вернадського про біосферу і ноосферу. Л.М. Гумільов на основі цього створює екологічну теорію історичного процесу. Його методологію можна розглядати як екологічний детермінізм (включаючи і гіпотезу пасіонарності) тому що і самий характер розвитку етнічної культури і поведінкові стереотипи, і циклічність етноісторичного процесу, і навіть насиченість тієї чи іншої епохи подіями, на його думку - залежать від дії природних чинників. Його методологічний підхід до екологічних фактів, що визначали історичний процес, зазнавши більш-менш вагомих змін, знайшов відбиття в конкретно-історичних, філософсько-історичних, культурологічних дослідженнях (у роботах В.П. Алексєєва, А.Я. Флієра, А.Я. Шевеленко, Е.С. Кульпіна, В.С. Крисаченко).

Погляд на людство як на частку біосфери, на яку поширюються усі закономірності живої матерії (речовини), дозволило Л.М. Гумільову, (як раніше - О.Л. Чижевському) розглядати геліокосмічний чинник як силу, що впливає на історичний розвиток. Етнічні злети він пов'язував із надміром живої речовини біосфери - пасіонарністю. Його ідея про пасіонарність як результат надлишку енергії заснована на вченні В.І. Вернадського про біохімічну енергію живої речовини біосфери. Л.М. Гумільов як і О.Л. Чижевський по'єднував цикли етногенезу і цикли сонячної активності. Така методологія дала змогу висловити гіпотезу про взаємозалежність початкових фаз етногенезу від певних фаз активності Сонця. Вчення про пасіонарність Л.М. Гумільова не було прийнято гуманітаріями, але знайшло широкий відгук у представників природознавства. Геологи В.В. Кюнцель і А.І. Михайлов, Г.В. Шилов, зіставивши лінії пасіонарних поштовхів (за Л.М. Гумільовим) із лініями геодезичних розламів, дійшли висновку про те, що саме зони цих розламів є осередками започаткування процесів етногенезу.

Таким чином, у науці починає застосовуватися метод зіставлення природних, історичних процесів у часі і просторі. Підставою такої методології стали уявлення про підпорядкованість людини законам функціонування біосфери і геосфери.

Системно-екологічний підхід знову потребує переоцінки значення природних чинників щодо формування й розвитку цивілізацій. Це вимагає від гуманітарного пізнання звернення до природознавства - до геології, біології, екології. В свою чергу, природознавство не може розглядати розвиток Землі поза зв'язком її із цивілізаціями. Вивчення антропогенного чинника розвитку географічного довкілля стає неможливим без урахування історії цивілізації. Це стає підставою для пояснення цивілізаційних процесів через термінологічний апарат природознавства.

Утвердженню системного підходу у вивченні взаємодії між природою й цивілізацією сприяло використання загальної теорії систем. При системно-екологічному підході до цивілізації дослідник має справу з такою ієрархією систем: ноосфера; цивілізація - природне довкілля; цивілізація.

Саме пересув акценту з елементів досліджуваного об'єкта (природи, цивілізації) на зв'язки і відносини між ними зробив предметом вивчення систему “цивілізація - природне довкілля”. Предметом вивчення стали насамперед системотвірні чинники. Власне так почали тлумачитись в'язки в межах антропобіогеоценозу. Це й було підставою для вироблення певних міждисциплінарних понять. В межах системно-екологічної парадигми до визначальних міждисциплінарних понять відносяться: “адаптація”, “ноосфера”, “антропобіогеоценоз”, “екологічна система”. Системний підхід сприяв створенню інтегративної картини, уніфікації знань про взаємодію природи і цивілізації. Поява його - прямий наслідок поширення вчення про ноосферу у науковому обігу, позаяк усвідомлення того, що цивілізація -- це, насамперед, невід'ємна частина ноосфери, неминуче потягло за собою зміну методологічних підходів щодо вивчення цивілізаційного процесу. Ноосферний погляд на історію цивілізацій зумовив появу нових норм, форм, стандартів і ідеалів у науковій діяльності. Вчення про біосферу і ноосферу призвело до розширення меж застосування природничо-наукових узагальнень, гіпотез, емпірично визначених законів.

У формуванні системно-экологічного підходу проявилася інверсність наукових об'єктів. Інверсність передбачає, що ідеї, принципи, об'єкти пізнання є різноманіиними й знаходяться у гносеологічно непорівнюваних системах знання зі значенням “власник”.

Сюди ж відноситься “адаптація”, під якою розуміється вже не пристосування живого організму до довкіля взагалі, а уживлення людства у середовище проживання (звідси -- цивілізація, в аспекті екології, це не соціокультурна система, а засіб адаптації людей до довкілля); а також поняття “екологічна система”, симбіоз (співіснування кількох народів на спільній території, де вони займають різні екологічні ніші) комплементарність і тощо.

Методологічний аналіз вчення Л.М. Гумільова дає змогу говорити про інверсність таких понять як “антропогенний ландшафт”, “природне довкілля”, “космічне випромінювання”, “екологічна система”, “адаптація”, “енергія”, “екологічний процес”. Інверсність супроводжується новими асоціативними зв'язками, та забезпечує залучення нової інформації до кола гуманітарних досліджень.

Наприклад, інакше став розглядатися процес адаптації цивілізації до середовища. Це питання хвилювало Й.Г. Гердера, а пізніше Г. Спенсера. Але в їхньому розумінні це був стихійний процес, цілком детермінований природою. На разі ж, адаптація розглядається як процес, котрий регулюється розумовою діяльністю людей і залежить від панівних у даній цивілізації цінностей. Таким чином, застосування системно-екологічного підходу до цивілізації призвело не лише до розширення знань про цивілізацію, але й до нових міркувань про неї. Такими, наприклад, є саме уявлення про цивілізацію і природне довкілля, як єдину екосистему.

Причина настільки швидкого зростання популярності системно-екологічного підходу в наш час (на кінець ХХ ст.) полягає в: усталенні цивілізаційних уявлень про поступ всесвітньо-історичниго процесу та його поліфакторність; у кризі поглядів на економічний детермінізм щодо історії цивілізацій; у сучасній екологічній кризі; у становленні вчення про біосферу-ноосферу як нової наукової парадигми.

У підрозділі 2.2 “Системно-екологічний підхід до цивілізацій у сучасних дослідженнях” заналізовано підходи до вивчення цивілізаційного поступу, що є загально прийнятними у власне історичному та філолофсько-історичному пізнанні і грунтуються на некласичній екології і вченні про біосферу та ноосферу і вбачають у природних чинниках історичного процесу рушій, що впливає на розвиток цивілізацій поряд з історичними,

економічними, культурними, релігійними, соціологічними чинниками. Подібне ми знаходимо в роботах таких вчених, як Дж. Стюарт, К. Ламберг-Карловськи, Дж. Саблов, Л.М. Гумільов, А.Я. Шевеленко, Е.С. Кульпін, Д.Б. Прусаков, Р.К. Баландін, Л.Г.Бондарев і І.М. Круть, І.М. Забєлін, М.І. Будико, Р.Г. Шишкін, М.М. Іевлев, В.П. Алексєєв, В.С. Крисаченко та ін.

Започаткування такого підходу є наслідком нового бачення пізнавальних можливостей людської цивілізації. Це пов'язано з появою вчення про екологічні системи (некласичної екології) і вчення про біосферу і ноосферу. Зрештою, ці уявлення можжна узгальнити: людство є частиною буття Космосу; людство - складник географічного оточення (довкілля, середовища), де й займає екологічну нішу; людство виступає як геологічна сила; закони розвитку і функціонування географічного оточення продовжують впливати на людство протягом усієї його історії; створені людиною штучні системи й об'єкти розвиваються в межах загальногеографічних і біосферних закономірностей.

Цивілізаційні теорії, що розвиваються в межах системно-екологічної парадигми, містять у собі особливості, притаманні сучасному науковому пізнанню, а саме:

- відмова від дослідження предмета відокремлено щодо навколишніх впливів (йдеться про взаємодію між природою, Землею і Космосом);

- визнання залежності певних властивостей досліджуваного предмета від пізнавальних обставин. Це свідчить про те, що різні наукові комплекси - гуманітаристика і природознавство -- опираючись лише на власний пізнавальний апарат, опиняються у ситуації, коли (як наслідок) зформовуєтья відмітне знання про взаємодію між природою та цивілізаціями, а поєднання природознавства й гуманітаристики дає якісно нове знання про предмет дослідження;

- системно-цілісний підхід до предмета пізнання (на разі до цивілізації) виходить із того, що цивілізаційний розвиток обумовлено як внутрішньою логікою, так і взаємодією з зовнішнім оточенням (у даному випадку - природним) і саме тут усталились уявлення про цивілізації як про відкриті системи чи нерівноважні структури Це зорієнтовує дослідників на вивчення комплексу зворотних зв'язків між цивілізацією і природним довкіллям;

Уявлення про біологічну сутність людства, біосфери і некласичної екології виокремили такий спектр проблем щодо розвитку цивілізацій, який пов'язаний із розвитком природи: участь природного середовища у формуванні генетичних передумов становлення цивілізацій і культур; адаптація суспільства до природного середовища; роль природного чинника у формуванні базових цінностей цивілізацій; вплив природного середовища на формування господарської системи цивілізації; підтримка екологічної рівноваги між цивілізацією і довкіллям.

Взаємодія цивілізацій і природного довкілля в межах системно-екологічного підходу характеризується так:

- культури (етноси, цивілізації) виступають як система, що є відбиттям зв'язків між суспільством і природним оточенням, і також є засобом адаптації суспільства і природного середовища;

- позаяк на Землі існує різноманітність природних умов, то існує й різноманітність цивілізаційних чи етнокультурних систем;

- культури (етноси, цивілізації) і природне довкілля складають єдині екосистеми;

- цивілізація та її природне довкілля, у як ому вона започатковується й розвивається, являють собою єдину екосистему;

- порушення екологічної рівноваги в цій системі призводить до загибелі цивілізації;

- природне довкілля виступає як чинник самоорганізації цивілізаційних систем.

В межах системно-екологічного підходу до цивілізаційних досліджень вироблено такі методологічні принципи розгляду взаємодії цивілізації і природи: системність; зіставлення процесів цивілізаційного поступу й розвитку природи; вивчення процесів у природі та суспільстві як взаємодії в межах екологічної системи; реконструкція моделей природних систем минулого для аналізу історичного розвитку цивілізацій.

У висновках сформульовано основні результати дослідження, де окреслюються перспективи подальшого вивчення проблеми:

- природничо-наукові аспекти цивілізаційних досліджень - це сума знань про природу, людину, космос, які є засновками формування уявлень про відношення природи і цивілізації і визначають методологію їхнього вивчення відношень;

- природничо-наукові уявлення про людину, природу, закони розвитку і функціонування природних систем складали методологічну базу вивчення взаємодії між цивілізацією і природноим довкіллям;

- у методології вивчення взаємодії між цивілізацією і природним довкіллям варто виділити три напрямки: географічний детермінізм, географічний індетермінізм, системно-екологічний. У рамках географічного детермінізму слід зазначити фізіологічну і просторово-географічну парадигму, у рамках географічного індетермінізму -- геоісторичну та марксистську; системно-екологічна парадигма збігається із системно-екологічним напрямком;

- географічний детермінізм виступає як природничо-наукова методологія вивчення цивілізацій, а відмова від природничо-наукових методів цивілізаційних досліджень з необхідністю призводить до географічного індетермінізму, природничо-наукове підгрунтя якого полягає у фізичній географії;

-методологічною основою екологізації сучасного історичного та філософсько-історичного пізнання, а отже, і сучасних цивілізаційних теорій є вчення про біосферу і ноосферу, некласична екологія, загальні теорії систем, синергетика;

- подальшого методологічного аналізу потребує сучасний стан соціо-біологічних досліджень цивілізації, значення біології людини як чинника історично-цивілізаційного процесу.

Головні положення дисертації викладені у публікаціях

1. Этнос как предмет междисциплинарных исследований // Наукове пізнання: методологія та техніка. -1998. - Вип.1-2. - C.125-128.

2. Геліофактор суспільних процесів (до 80-річчя теорії геліодетермінованості історичного процесу О.Л. Чижевського) // Актуальні проблеми політики. - Одеса: ОДЮА.-1998.-Вип.3-4. - C.91-94.

3. Формування екологічного підходу до локальних цивілізацій // Південний архів. - Херсон: ХДПУ.- 1999. - Вип.1. - C.47-53.

4. Формирование системно-экологического подхода к локальным цивилизациям // Перспективы. - 1999. - № 3. - C.74-83.

5. Этико-аксиологическое значение этнологии Л.Н. Гумилева // Человек. Культура. Образование. Материалы международной конференции ИППК МГУ (22-23 октября 1996 г.). - М., 1996. - C.21-22.

6. Влияние природных факторов на этнический цикл // Циклы природы и общества. Материалы V международной конференции. Ставропольский ун-т (13-19 октября 1997 г.). - Ставрополь, 1997. - C.98-101.

Размещено на Allbest.ru