Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.Н. КАРАЗІНА

АВТОРЕФЕРАТ

Дисертації на здобуття наукового ступеня

Кандидата філософських наук

Спеціальність 09. 00. 04 - філософська антропологія, Філософія культури

ЛЮДИНА, ЩО ЧИТАЄ: АНТРОПОЛОГІЯ ВОЛОДИМИРА НАБОКОВА

ЛУК'ЯНЕНКО ОКСАНА ІВАНІВНА

Харків - 2000

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Володимир Володимирович Набоков займає особливе місце у культурі ХХ століття. Увібравши у себе традиції класичної літератури - як російської, так і світової, він став ключовою фігурою модернізму і навіть постмодернізму.

Кращі зразки світової літератури завжди мали зв'язок з філософською та релігійною думкою. Твори В.В.Набокова не є винятком, вони вміщають у собі багатий світоглядний потенціал.

Актуальність теми. Інтерес більшості сучасних філософських напрямів зосереджено на гуманітарному дискурсі, який раніше не викликав до себе уваги через свою “поетичність”, метафоричність та розпливчастість. Філософська думка сьогодення багата на приклади асиміляції проблемного поля антропологічних, культурологічних, літературознавчих, лінгвістичних і релігієзнавчих студій. У центрі уваги зараз постає літературний твір, який вимагає від критиків міждисциплінарного характеру досліджень. Ці дослідження у другій половині ХХ століття конституювали філософію літератури як цілком самостійну дисципліну. Значний внесок у розвиток цієї галузі зробили М.Гайдеггер, Г.-Г.Гадамер, Х.Ортега-і-Гасет, Р.Інгарден, Ж.-П.Сартр, Ж.Дерріда, Ф.Лаку-Лабарт, Ж.Дельоз, Р.Рорті.

З.Бауман визначив сучасну філософію як продукт інтерпретуючого розуму, на відміну від класичної філософії, що була результатом роботи розуму законодавчого, чиїм головним завданням є встановлення чітких меж, перш за все між внутрішнім і зовнішнім, і, як наслідок, усунення чи знищення усього амбівалентного. На відміну від цього, інтерпретуючий розум зацікавлений не у монолозі, а у дискусії й у готовності її учасників до сприйняття багатозначності. Однією з виразних демонстрацій стратегії інтерпретуючого розуму стали твори В.В.Набокова, одного з “найметафізичніших” письменників сучасності. І перш за все -- завдяки специфічній філософській концепції читання. Проте, незважаючи на велику кількість публікацій про нього останнім часом, творчий спадок В.В.Набокова й дотепер залишається недостатньо вивченим у пострадянському філософському просторі.

Проблема читання у сучасному суспільстві набуває чимдалі більшої гостроти, зокрема, через те, що витрати техногенної цивілізації призводять до його витіснення аудіо- та відеорядом, які не вимагають від людини духовної праці. Читання знову, як і за часи Середньовіччя, стає привілеєм, але цього разу причина полягає зовсім не у недоступності знань. Сучасна філософська думка, повертаючись до традиційної метафори світу як Книги, застосовує категорію “прочитування” й до людини, до людського суспільства, що визначає для цього феномену ще один філософсько-антропологічний вимір. Здатність до “вчитування” у світ є одним із способів самореалізаціі людини, яка опрацьовується як проблема, зокрема, у роботах М.Фуко. Процес читання, що сприймається як творчість, передбачає розуміння людиною власної природи із подальшими змінами ціннісних орієнтацій та способу життя.

Наше звернення до творчості В.В.Набокова обумовлюється перш за все тим, що для нього ставлення до світу літератури проявляє сутність людини. Основою для антропологічного аналізу у творчості цього письменника є діяльність читання, яке розуміється як модус буття, що забезпечує людині автентичність її існування. Письменник протиставляє начитаність як інструмент маніпулювання дійсністю читанню як способу занурювання у багатозначність буття. Ці важливі ідеї наразі є недостатньо дослідженими у контексті творчості В.В.Набокова, що свідчить про актуальність проблеми і необхідність її вивчення.

Ступінь наукового опрацювання проблеми обумовлюється тим, що філософічність набоківських творів є очевидною і суттєвою рисою не для всіх дослідників спадку письменника. Деякі з його сучасників судили про творчість письменника тільки як про демонстрацію досконалості форми. Однак вже такий глибокий та авторитетний мислитель як В.Вейдле наполягав на тому, що творчість В.В.Набокова не може редукуватись до блискучої віртуозності. Зараз все більше з'являється робіт, спрямованих на усвідомлення прихованих глибин у вишуканій набоківській прозі.

Наявна набокознавча література є доволі широкою й неоднорідною. Перш за все до неї відносяться спогади та роботи біографічного характеру, літературно-критичні статті, але для нашої теми насамперед мають значення роботи, що досліджують світоглядні пласти, які включені у контекст і набоківської творчості, і сучасної думки в цілому. Слід відзначити роботи В.Є.Олександрова, С.Давидова, Б.Бойда, Г.Барабтарло, Р.Рорті. Серед публікацій російськомовних дослідників - статті та книги М.Липовецького, В.Єрофеєва, О.Долініна. У роботах О.М.П'ятигорського та М.К.Мамрдашвілі тексти В.В.Набокова розглядаються з точки зору філософії свідомості.

Серед зростаючої кількості робіт, присвячених вивченню творчості В.В.Набокова, лише деякі спрямовані на філософське осмислення його творів. Науковий аналіз текстів письменника з точки зору проблеми читання у філософській літературі дотепер не здійснювався. Недостатня вивченість філософами творчості В.В.Набокова, а також відсутність у вітчизняній літературі досліджень, присвячених філософії читання в контексті творчості цього автора, визначили мету і задачі дослідження.

Мета і задачі дослідження. Метою цього дослідження є філософський аналіз світогляду В.В.Набокова в контексті теми “читання” як модусу людського буття. Для досягнення цієї мети необхідно було вирішити наступні завдання:

· виявити та проаналізувати філософське значення категорії “читання”, що розробляється сучасною філософією;

· реконструювати розуміння В.В.Набоковим категорії “читання” та показати її зв'язок з іншими темами, що цікавлять сучасну філософію людини;

· виявити взаємозв'язок категорії “читання” з основними філософсько-антропологічними поняттями у художніх та есеїстичних творах В.В.Набокова;

· на матеріалі творчості В.В.Набокова уточнити предметне поле “філософії літератури” як нового напряму гуманітарних досліджень;

· довести, що для В.В.Набокова читання є не стільки засобом підвищення освіченості або розвитку інтелекту, скільки способом самоздійснення людини.

Об'ектом дослідження виступає читання як процес конструювання особливої реальності, завдяки чому людина залучається до культури.

Предметом дослідження є філософія читання у творчості В.В.Набокова, а саме фігура Homo legens.

Методи дослідження. У дисертаційній роботі використано широке коло джерел, що належать до різноманітних філософських шкіл та напрямів. Теоретичною основою дисертації слугують перш за все ті роботи, які сприяли обґрунтуванню та з'ясуванню проблеми читання. Насамперед, це праці представників філософської антропології, філософії життя, феноменології, філософської герменевтики: М.Шеллера, К.Леві-Строса, А.Бергсона, М.Гайдеггера, Г.-Г.Гадамера, П.Рікера. Для повнішого розуміння самобутності й незалежності поглядів В.В.Набокова, а також з метою встановлення ґенези деяких його ідей, використано філософські та культурологічні роботи його найближчих сучасників: В.Вейдле, Ф.Степуна, М.Алданова. Прагненням зберегти літературний фон епохи зумовлене звернення до художніх творів М.Пруста.

Центральною для нас є сучасна парадигма відношень між філософією та літературою, яка найяскравіше виражена у працях Р.Рорті про зближення цих дисциплін, а також відчутне спирання на досягнення формальної школи (В.Шкловського, Р.Якобсона), структуралізму і постструктуралізму (Р.Барта, М.Фуко, Ж.Дерріда), філософії постмодерну (Ж.Дельоза, П. де Мана). Автор використовує також і деякі методологічні принципи сучасних компаративних та міждисциплінарних студій, елементи типологічного (тематичного) підходу.

Емпіричну базу дослідження становлять перш за все ті твори В.В.Набокова, у яких читання показане як проблема, що потребує філософської постановки і усвідомлення. Твори, що аналізуються в дисертації, відповідають різноплановості набоковської творчості і демонструють її основні ідеї.

Наукова новизна одержаних результатів. Запропонована дисертація є першим у вітчизняній філософії аналізом творчості В.В.Набокова з точки зору центральної для цього автора проблеми читання. Одним із найважливіших філософських питань, на якому фокусував свою увагу В.В.Набоков, є раніше докладно не досліджуване філософсько-антропологічне бачення ним феномену Homo legens в органічному зв'язку з проблемами читання і творчості у їхньому найширшому значенні. У процесі дослідження було отримано такі результати, що виносяться до захисту:

· обґрунтовано положення про те, що у писемних культурах читання постає як особливий тип сприйняття реальності; у сучасному суспільстві це уявлення переживає ренесанс, збагачується новим змістом;

· зроблено висновок про те, що, незважаючи на природність послідовності “мова - письмо - читання”, акт читання є фундаментально первинним;

· встановлено, що безсумнівне для В.В.Набокова розуміння читання і як літературного явища, і - головним чином - як засобу археології культури, інтуїтивно відбите у його творчості, підтверджується та розвивається у сучасних філософсько-антропологічних розвідках;

· показано, що в центрі уваги В.В.Набокова перебуває важливий антропологічний модус - здатність до читання, неангажованого позицією (тобто вільного від явного або прихованого тиску ідей та догм);

· доведено, що особливість творчості В.В.Набокова, яка визначається критиками як “авторський соліпсизм”, фактично забезпечує його творам художню полісемію та багатовимірність;

· виявлено, що читання, яке розуміється В.В.Набоковим як творчість, передбачає метафізичний зв'язок, що поєднує “уважних читачів” і відокремлює їх таким чином від світу удаваностей та симулякрів;

· встановлено, що категорії “творчість”, “пам'ять”, “потойбічність”, “випадковість” і “пошлість” “прочитуються” В.В.Набоковим у тісному зв'язку з процесом читання.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для подальшої роботи, спрямованої на збереження культурного спадку; це передбачається сучасним розумінням того, що збереження культури є питанням збереження життя суспільства. Одержані висновки мають значення для поглибленого вивчення філософської антропології, а також філософії літератури як основних напрямів філософії ХХ століття, для подальшого вивчення творчості В.В.Набокова завдяки введенню його творів в корпус філософської аналітики.

Положення дисертації можуть бути використані спеціалістами у галузі літературознавства та історії літератури. Отримані результати можуть бути використані як у науковій, так і у викладацькій діяльності, включені до курсів та спецкурсів з історії й теорії культури, філософії. Вони використовувались автором під час проведення семінарських занять з курсу “Історія вітчизняної та зарубіжної культури” для студентів ХДПУ.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні та методологічні положення дослідження обговорювались на науковому семінарі кафедри теорії культури і філософії науки Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна, доповідались на конференції “Культура у філософії ХХ століття” (Харків, 1997), літніх школах, проведених Українським філософським фондом (Київ, 1999; 2000).

Публікації. Основні ідеї та положення дисертації викладено у 5 публікаціях, зокрема у 4 статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, 3 розділів, які містять у собі 11 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (131 найменування). Загальний обсяг роботи - 167 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

читання набоков філософський буття

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, висвітлюється ступінь її розробленості, визначаються об'єкт і предмет дослідження, мета і завдання, теоретико-методологічна основа та методологічні принципи аналізу, а також наукова новизна і практична значущість роботи.

У першому розділі “Читання як предмет філософського усвідомлення” здійснено аналіз розуміння феномену читання різними сучасними філософськими напрямами, а також експліковано співвіднесення філософії та літератури. У ньому обґрунтовується уявлення про читання як про антропологічну константу.

У першому підрозділі “Читання з точки зору філософської антропології” для доведення положення про здатність людини до позначення, виробництва та іменування знаків як невід'ємної її якості, ми спираємося головним чином на роботи М.Шелера. Виявлено, що неусвідомлене і свідоме “прочитування” явищ дійсності останнім часом все частіше відтворюється у мовних конструкціях, які використовуються не тільки “літературо-центристськими” філософськими напрямами, але й соціологією (“читання природ”), філософією культури ("читання культур"), теорією комунікації (“прочитування” людських відношень).

Тоді як епоха Середньовіччя визнана книжною, де читання і осягнення сенсу прочитаного є головним завданням і метою філософії, а Новий час - епохою пізнання і влади розуму, сучасна філософія стверджує необхідність повернення до розгляду світу як Тексту, а зв'язку людини з ним - як читання. Текст все частіше розглядається не тільки як набір структурованих знаків, для дешифровки яких необхідно використати певний код, але і як унікальний простір, текстура, полотно, що стає притулком для всього амбівалентного, багатозначного, незчисленного як у мисленні, так і в комунікації.

Етапи природної еволюції комунікативної діяльності (мова, письмо, читання) дозволяють розуміти читання як найвищу форму культурної обумовленості, завдяки якій можливо описувати передуючі їй процеси. Оскільки, прочитуючи тексти, ми сприймаємо певні культурні зразки, то, навчившись “прочитувати” повсякденне мовлення, ми наблизимося до розуміння рівнів культури. Ненавмисні звороти мови повідомляють про людину набагато більше, ніж старанно продумані конструкції. З іншого боку, часто ми обираємо для себе якусь соціальну роль і коректуємо свою мову відповідно до неї. І тоді, непомітно для себе, ми доходимо того, що ця роль вже стала частиною нашої суті. Тому не тільки душевні порухи й духовні зміни відтворюються в мові, але й зміна мови приводить людину до зміни її внутрішнього світу. Розуміння цього демонструє американське законодавство, яке зобов'язує громадян до коректності мови, що допомагає позбутися соціальної нерівності найгуманнішим із можливих шляхів.

У другому підрозділі першого розділу “Проблемне поле читання у сучасній філософії” розглянуто результати досліджень різних шкіл і напрямів. Філософська герменевтика, структуралізм та постструктуралізм, філософська антропологія, літературна критика є такими напрямами сучасної думки, які разом з мовними проблемами, пов'язаними з природою знака і тексту, ставлять питання про природу і функції читання.

Культура - це виробництво текстів, тому людина обов'язково постає перед необхідністю інтерпретації. З точки зору класичної герменевтики, смисл міститься у тексті і навіть передує йому. У цьому випадку читання як розуміння тексту є роботою з “добування” смислу. Роботи В.Шлейермахера вказують не стільки на необхідність переходу від нерозуміння до розуміння, скільки на небезпечність помилкового розуміння. Для В.Дільтея історія на кожному своєму витку розширює пізнавальні горизонти інтерпретатора (тому його інтелектуальні судження вагоміші за погляди попередників). На відміну від цього сучасні способи філософування фокусують увагу на раніше знехтуваному. Одразу за Г.-Г.Гадамером, який проголосив відсутність можливості єдино вірного розуміння і відмовив професійним інтерпретаторам у спеціальних привілеях, виступив Р.Барт з теорією інтерпретації, згідно з якою суб'єкт губиться у фактурі тексту. Цю фактуру він сам і сплітає; текст існує саме там, де суб'єкт продовжує його. Наступний крок здійснив Ж.Дерріда, якій визначив інтертекстуальність як нескінченну бесіду між текстами без можливості коли-небудь вийти з неї. Загальними для герменевтики і філософії постмодерну є риси, що визначають можливість існування комунікативної раціональності, - це бесіда та пошук згоди (Ю.Хабермас). Але комунікація неможлива без розуміння між учасниками розмови: ми повинні знати, на що відповідати. Г.-Г.Гадамер визначає досвід буття як досвід розуміння; П.Рікер також вбачає в мові свідчення того, що розуміння є способом буття, а не лише способом пізнання. Філософ стверджує, що засобом саморозуміння людини є розуміння світу знаків. Так розуміння набуває онтологічного статусу.

Формальна традиція, зокрема англо-американська “Нова критика”, здійснила перехід від проблеми цілісності поетичного тексту до ширшого розуміння самого поняття “тексту”. На основі законів, за якими “працює” літературний твір, здійснюється спроба аналізу таких явищ, як соціальні зв'язки і людське сприйняття.

Коли деконструкцію визначають як американський винахід, мають на увазі насамперед праці Поля де Мана. Філософ вказував на такі риси тексту, які найчастіше виявляються саме тими структурами, що протиставляють риторичні елементи граматичним. У метафорі збігаються значення і буття, а тому література, що не спокушається стремлінням до абсолютної “прозорості”, звертається до дійсної, тобто відносної, природи мови. Підвищення культурної самосвідомості призводить до того, що локальні дискурси концентруються на метарівнях, намагаючись усвідомити самі себе. Література також звертається до формального самодослідження, до традиційної метафори світу як Книги, усвідомлюючи її у термінах сучасних філософських теорій. Прочитуючи світ, ми вступаємо у дискурс, центром якого є фігура Homo legens.

Оскільки предметом дисертаційного дослідження є міждисциплінарна сфера, у третьому підрозділі “Філософія і література” проведено аналіз співвідношення філософії та літератури. Як письмо передує мовленню, так художній твір є більшою мірою “текстом”, ніж класичний філософський трактат. Спроби розібратися, що ж представляє собою філософія літератури, присвячено багато досліджень. З одного боку, увагу зосереджено на позначенні місця літератури у філософії. Іноді літературі відводиться роль наріжного каменя філософії (напр., німецькими романтиками) або певне місце у філософській системі поглядів (в роботах К.-Г.Юнга, А.Шопенгауера, М.Гайдеггера, Ж.-П.Сартра). Філософія і література можуть розглядатися також і як незалежні дисципліни, між якими існують певні відношення. У такому випадку філософія літератури може розумітися як спроба ідентифікації розбіжностей між ними і визначення їхнього взаємозв'язку. Хоча їхні предмети і методи є різними, вони приходять до того ж самого результату. М.Гайдеггер вважав, що філософ досліджує сенс буття, тоді як поет називає священне, та на якомусь рівні пізнання філософія та поезія зливаються. Г.-Г.Гадамер, як і М.Бахтін, називав схоластикою розгляд філософського тексту як тексту літературного, а не як простого ряду епістемологічних знаків на шляху розумових інтенцій. Ж.Дельоз бачить спрямованість філософії і мистецтва у різних вимірах - мистецтво мислить не менше, ніж філософія, але воно мислить афектами та перцептами, а не концептами; філософ водночас наголошував, що вони нерідко взаємопереходять у процесі становлення.

Філософія літератури розглядається і як аналіз філософії в літературі, виявлення філософських проблем у літературних текстах. Прикладом може стати вивчення творчості Ф.М.Достоєвського у навчальних закладах, аналіз І.Смірновим набоковського “Відчаю” та С.Давидовим - “Запрошення до страти”. У наш час філософи вбачають необхідність усвідомлення власних засобів вираження, що приводить до використання ними традиційних літературних прийомів. Найрадикальніше зближення цих дисциплін постулюється в роботах П. де Мана, Ж.Дерріда, Ф.Лаку-Лабарта, Р.Рорті. Літературна спрямованість інтереса сучасних філософів поступово залучає до аналітичного апарату феномена читання, що надає дискусії у межах філософії літератури “антропоцентристських” рис. До того ж, розуміння людини багатомірною істотою передбачає розглядання читання як засобу збагачення ії внутрішнього світу. Таким чином, включення проблеми читання в контекст сучасного філософського дискурсу дозволяє розглядати його як один із способів людського існування.

Другий розділ “Антропологія читання у творчості В.В.Набокова” є першою у вітчизняній філософській літературі спробою аналізу феномену читання відповідно до спадку цього письменника.

У першому підрозділі “Відношення письменник - читач” розглядається система поглядів В.В.Набокова щодо адресованості його творів. Для нього уважний читач у праці розуміння, рухаючись за віхами, які автор розставляє в тексті, породжує власну думку. Він егоїст, що насолождуєтся своїми знахідками у самотності. За переконанням письменника, чим більше книга є предметом масового ажіотажу, тим менше її збагнули. На гадку Г.-Г.Гадамера, вона призначена для "внутрішнього вуха", яке вловлює ідеальний мовний образ, тобто щось таке, що неможливо почути. Читання взагалі є складним процесом, який вимагає особливих зусиль свідомості. Кожний твір потребує від того, хто його сприймає, не менше творчої праці, ніж вклав її у нього автор; ми можемо говорити про те, що творча уява читача працює як безперервне відтворення літературного тексту в напрямі співавторства. Якщо ми себе не вклали у щось, то ми проминули це, тому для В.В.Набокова здатність до естетичного сприйняття - безперечне свідчення про якість людини у світі.

У другому підрозділі - “Фігура читача”, розглянуто можливі різновиди читача - його “вдалості” або “невдалості” у творах В.В.Набокова. Його герої - ілюстрація типів, народжених процесом читання. Один з таких типів ілюструє герой “Відчаю” Герман. Для нього читання - не заглиблення в уявний світ, а спосіб керування подіями за допомогою літературних законів. Персонаж не тільки припускає можливість погляду на життя з позиції автора у відношенні до твору, але й планує читання іншими свого “твору”. Втім, сам він не здатний до прочитування подій, що відбуваються. Читання виявляться продуктивним тільки при поверненні до письмово зафіксованих подій - пригадування у романі уподібнюється зчитуванню і переписуванню. Автор у розумінні В.В.Набокова є всесильним, але тільки тоді, коли це стосується його уяви. Всупереч власним переконанням, Герман не створює, а компілює. Тому і текст зустрічі (як ланцюг чарівних подій) прочитується ним як вказівка до дії - але не до діяльності уяви, а до діяльності тіла.

Погляд на текст як на плід співпраці, як на результат сукупних щирих зусиль у пошуках необхідного шляху висловлює в працях з онтології літератури Л.В.Карасьов. У процесі інтерпретації він вбачає етичне джерело, що дозволяє уникнути безцеремонності у відношенні до того, ким текст був написаний - сам текст, на його думку, за себе постоїть. Багато творів В.В.Набокова, насамперед, роман “Бліде полум'я”, передбачають розмаїття способів прочитання. Та “свого” читача необхідно створювати, цей “кращий герой” - плід спільних зусиль автора і його реципієнта. В.В.Набоков, який сам був уважним читачем, стверджує, що з часом очі можуть, наприклад, “гоголізуватися”, і уривки фантастичного гоголівського світу почнуть скрізь проглядати. Повторюючи, що роман не можна читати, а можна тільки перечитувати чи вторинно перечитувати, В.В.Набоков очікував від своїх читачів вельми досконалого знання і світової літератури, і своєї власної творчості.

У третьому підрозділі “Читання як творчість” встановлюється зв'язок процесів письма та читання. Для того, аби бути письменником, стверджує В.В.Набоков, необхідно бути хорошим читачем, читання - це також творчість, яка передбачає любов до самотності. Творець ніби “зчитує” текст, що міститься у його свідомості; плідне його прочитування разом з “наполеглевою працею митця”, зв'язаною з його записуванням, приводить до появи твору, що характеризується самодостатністю - від нього нічого не можна відібрати і до нього нічого не можна додати. Все необхідне вже вкладено в слова. Талановитий читач у процесі проникнення у смисли твору може народити власні думки, скориставшись запропонованим йому текстом як рододопоміжним інструментом, за словами Платона. Це, у свою чергу, може послугувати за початок для створення ним зовсім іншого - свого - твору. Тому ставлення людини до слів має визначатися почуттям відповідальності. Саме воно є причиною постійної “війни зі словами” і у В.В.Набокова, і у його творчих героїв.

Світ, створений письменником, не схожий на світ інших творців й решти людей, але це світ істинний. Як і для М.Пруста, для В.В.Набокова твір мистецтва виникає завдяки роботі уяви і праці творця, а також шляхом народження свідомістю читача. У цьому випадку створене, а не сконструйоване, позначене цілісністю та художнім смаком, не буде фальшивим. Хороший читач не тільки одразу ж впізнає своїх улюблених письменників завдяки стилю, він і є хорошим як читач саме тому, що стиль - бачення, як твір “влаштовано” - приносять йому найбільшу насолоду з можливих - естетичну. Стиль передбачає відточеність думки і яскравість мови - те, що поріднює мистецтво з наукою, і те, що перетворює читача у глядача.

Третій розділ, “Прочитування” основних антропологічних тем у прозі В.В.Набокова”, складається з п'яти підрозділів, присвячених аналізу найважливіших для В.В.Набокова категорій: творчості, пам'яті, долі і випадку, потойбічності та пошлості. Ці філософсько-антропологічні теми так або інакше виявляють свій зв'язок зі здатністю до читання та самі використовуються автором для “прочитування”.

Розглядаючи антропологічні проблеми крізь призму читання, письменник розпочинає з виявлення рис пошлості як нездатності до читання, що є найочевиднішою ознакою закритості, відсутності в світі. Тобто це антропологічна характеристика. Водночас у творах В.В.Набокова пошлість слугує засобом онтологічного аналізу - світ, у якому вона панує, виявляється тим “місцем”, з якого вилучено людський дух. Інший світ, атрибутом якого є істинність, стиль, знання і краса a priori сприймається його жителями як світ добра. Таким чином, ідея Краси-Добра, що характерна для традиції класичної літератури, присутня і в набоковській творчості.

У творах В.В.Набокова декларується твердження, що перебування в істиному світі вимагає постійних зусиль для його відтворення. Потреба у творчій праці є предметом дослідження письменника, і феномен творчості він розуміє не інакше, ніж через його “прочитування”. У всіх творах у зв'язку з проблемою творчості виникає опозиція присутності-неприсутності. Письменник вказував на важливість розуміння не стільки того, що читається, скільки того, як читається.

Головною героїнею роману “Дар”, за словами самого письменника, є не дівчина Зіна, а російська література. Це ж стосується більшості творів письменника, де Література залишається явною або неявною героїнею. Розуміння природи творчості “вичитується” з літературних текстів, і кожен текст демонструє спробу “прочитати” феномен творчості. Це питання має ще одну грань. Письменник вказав на трансцендентність джерела творчості. Якимось невідомим чином йому дарується задум твору, що у закінченому вигляді присутній в уяві. Завданням творця є уважне зчитування і старанне переписування побаченого. В найповнішому вигляді ці проблеми представлені, на наш погляд, у романі “Істинне життя Себастьяна Найта”. З одного боку, неприсутній у фабулі головний герой “прочитує” як процес письма, так і життєві явища, які його найбільше хвилюють: “непрозорість” природи, загадка людської долі, таємниця смерті. З іншого - оповідач протягом всього роману зайнятий “читанням” і осмисленням життя і творчості Найта у їхній нерозривності, результатом чого має стати народження його власної книги. І, нарешті, задум цієї книги оповідачеві також “подаровано”. В його пошуках і роздумах йому допомагає “себастьянова тінь”, але він розуміє це лише “зчитуючи” знаки, співпадіння, хитрощі схильної до його пошуків Долі.

Важливою ознакою творчого дару для В.В.Набокова є сінестезія, змішування сприйняття з різних областей відчуття - літери з кольором, форми - зі звуком і т.д. Цей дар навертає до “прочитування” світу. Герой “Запрошення до страти”, наприклад, у дитинстві читав “довгі висловлювання”, утворювані петуніями, флоксами та чорнобривцями. Джерело творчості міститься у здатності до плідного читання як належності до культури. Читання для письменника - не тільки можливість розвитку творчої суті в людині, але й умова життя людського духу.

Творіння - це утворення заново, а це є можливим лише тоді, коли в людини є живою пам'ять. Прояви пам'яті у творах В.В.Набокова мають характер епіфаній. Епіфанічність виступає підтвердженням трансцендентності джерела пам'яті. Це підтримує погляди А.Бергсона на неї як на роботу духу, а не роботу мозку. Нездатна до читання людина обділена перш за все даром пам'яті, вона є “манекеном в живому образі”. Те, що такими людьми називається спогадом, - лише безплідне повторення тієї ж самої миті. Пам'ять, або образи-спогади (А.Бергсон) вимагають від людини неймовірної напруги сил і потребують активності всіх почуттів. Пам'ять володіє здатністю примушувати, перш за все до творчого осмислення прожитого. “Реальність” станів того, хто перебуває під владою пам'яті спонукає набоківських героїв до пошуків сутності Часу. Ці пошуки, в свою чергу, призводять до роздумів про Вічність і її знаки в емпіричному “тепер”. Першість у цьому належить Вану Віну - герою “Ади”, який скасував звичний триптих “минуле - теперішнє - майбутнє”. Майбутнього немає, воно - “шарлатан при дворі Хроноса”. Реально навіть теперішнє ми відчуваємо, а значить, і живемо у ньому, лише у рідкісні хвилини гострих переживань: горя, співчуття, несподіваної радості. Але доки продовжується цей стан, привід, що спричинив його, може залишитися в минулому. Нерідко під час події ми ніяк на неї не реагуємо, ми здатні відчувати подібне, лише коли пам'ять надасть їй життя. І оскільки вияви пам'яті змушують нас проживати як єдину реальність те, що було раніше, минуле розуміється за тією часовою категорією, що має безсумнівну присутність у нашому житті.

Прочитування знакового ряду, що складається з випадковостей, та його інтерпретація, є завданням письменника і найближчих до його світогляду персонажів. Філософія випадку в творчості В.В.Набокова виключає філософію здорового глузду. Логічні схеми й раціоналістичні конструкції втрачають тут свою обов'язковість. Предметом дослідження стає неґарантованість людського існування. Виявлення і уважне прочитування подій-знаків - як здійснених, так і тих, що не відбулися, наводить набоківських героїв на роздуми про відношення Долі і Випадку. Топологія цього явища визначається проміжним станом між членами бінарних опозицій: зовнішне-внутрішне, чуттєве-надчуттєве, пародія-лірика. Проголошений В.В.Набоковим індетермінізм є неоднозначним, це підтверджується тим, що події, з яких конструюється фабула набоківського метароману, безпричинні. Але вони є знаками, що “виказують” або навмисне натякають на таємницю як на постійно присутню, та непізнану причину всього, що відбувається.

Уважний читач книги світу, використовуючи для її дешифрування мову науки як код, упевнюється в існуванні автора цієї книги. В.В.Набоков постулює своє переконання, що чим серйозніша й точніша наука, тим глибшим є почування таємниці. Присутність таємниці найгостріше відчувається у точці перетину двох способів бачення - точці мистецтва (письменник використовує в таких роздумах метафори мікроскопа й бінокля). Ірраціональна таємниця у всіх романах В.В.Набокова не тільки натякає на своє існування, але й породжує у читача відчуття своєї присутності. Дослідники роману “Король. Дама. Валет” відзначали, що жодні натяки на таємницю у ньому не допомогли б, коли б не було самої таємниці. Відкидання В.В.Набоковим розмов про власну належність до будь-якої з існуючих релігійних систем не заважає дослідникам опиратися в аналізі творчості цього письменника на релігійні тексти, зокрема гностицизма та неоплатонізму, але такий підхід поділяють не всі критики. Можливо, саме про таке знання, як набоківське, про його невиразність писав Ж.Дерріда - про опір будь-якому насильству, що полягає у вимаганні відповіді. Таємниця не має відношення ані до приватного, ані до публічного. Мабуть тут і стає можливим розуміння відчуження В.В.Набокова і від релігії, і від філософії. Але це не заважає філософському прочитуванню його творів, яке ще чекає на своє майбутнє.

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення проблеми читання як філософської через експлікацію її на матеріалі творчості В.В.Набокова. Найважливіші наукові результати, одержані у дисертації, сформульовані у висновках:

Проведене дослідження дозволяє розглядати читання як важливий модус людського буття, хоча інтуїція цього завжди була притаманна літературі взагалі, а творам В.В.Набокова - особливо. Розуміння читання як способу організації внутрішньо багатого життя призводить до ґрунтовних змін не тільки у житті окремої людини, а й у житті суспільства.

Здатність до читання є проявом уяви і має наслідком збагачення мови, що сприяє праці людини над собою - це яскраво відображається у спілкуванні. Але душевні порухи й духовні зміни людини відбиваються не тільки у мові. Ми можемо стверджувати, що мовні трансформації призводять до глибинних зрушень у свідомості та способі життя особистості.

Важливість проблеми читання у творчості В.В.Набокова пов'язана з тим, що цей феномен розуміється ним як конструювання людиною особливої реальності, не менше, а можливо й більш “справжньої”, ніж реальність емпірична. Проведене дослідження підтверджує справедливість набоківської упевненості щодо перебування у світі літератури як однієї з головних ознак приналежності до культури.

Проблема читання, на якій наголошує В.В.Набоков, залишається актуальною для сучасного буття, незважаючи на розповсюдження типів реальності, які не потребують творчої праці. Такі явища розраховані на людину-споживача, здатну не до творення, а лише до безплідних фантазій. Все більш зростаюча влада масмедіа, тиск маскультури призводить до розповсюдження пошлості, яка може стати ознакою часу. Дисертація доводе, що розвинута здатність до читання є “імунітетом” проти такої “неприсутності у світі”.

Феномен читання не повинен обмежуватися описами і потребує детальнішого вивчення, і особливо тому, що читання все частіше розуміється як праця, спрямована на зміну людиною свого внутрішнього світу і мислення. Дослідження феномену читання у “постсучасному” суспільстві безсумнівно збагатять уявлення людини про її власну природу.

ЛІТЕРАТУРА

Лук'яненко О. Метафізика творчості. Роман В.Набокова “Істинне життя Себастьяна Найта”// Магістеріум. - Київ: Педагогіка, 1999. - С.104 - 110.

Лук'яненко О.І. “Не вірте оповідачу…” Поетика сюжету в романі В.Набокова “Король.Дама.Валет”// Наукові записки Харківського військового університету. - Вип.4. - Харків, 1999. - С.88-97.

Лукьяненко О. Фенеменология памяти в малой прозе Владимира Набокова// Вісник Харківського державного університету. №400/9. Харків, 1998.- С.17-27.

Лукьяненко О.И. Проблема личности в малой прозе Владимира Набокова// Наукові записки Харківського військового університету. Вип.2. - Харків, 1999. - С.69-73.

Воропай Т.С. Довбий О.И. Память и время в романе В. Набокова «Ада»// Культура у філософії ХХ століття: Матеріали 4 Харківських міжнародних читань. - Харків: Ун-т внутр. Справ, 1997. - С.327-330.

Размещено на Allbest.ru