Соціальний вимір гідності людини у філософії стоїцизму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальний вимір гідності людини у філософії стоїцизму

Дойчик М.В.

Проблема гідності людини значуща не тільки в етичній, духовній площині, вона актуальна і в соціально-політичній, економічній сферах суспільного буття, в повсякденному спілкуванні і взаємодії людей.

В суперечливих умовах становлення громадянського суспільства питання людської гідності не тільки не девальвується, а навпаки, екзистенційно загострюється. Розгляд базисних підстав гідності як одного з центральних понять філософії, є суттєвим, оскільки має істотну світоглядну дію та обумовлює шляхи можливого подолання сучасної суспільної кризи в Україні.

Розуміння проблеми гідності, значущості людини в контексті суспільного буття має глибинну історико-філософську традицію, пов'язану, насамперед, з античністю, з філософією стоїцизму.

Зазвичай, дана тема постає як етична, і тут відомі роботи В.А. Малахова, Г.Д. Бандзеладзе, Р.Г Апресяна, А.А. Гусейнова, Е.В. Золотухиной- Аболиной та ін. Разом з тим, соціально-філософський аналіз даної категорії є досить фрагментарним. На даний час відсутні роботи, в яких би обгрунтовувався статус концепту «гідність» як категорії соціальної философії. Досить поширеними є юридичні і політологічні уявлення про гідность людини, що виходять із конституційних підстав даного параметра людського існування, проте в них фіксується лише правова база без подальшого осмислення, інтерпретації і глибинної філософської рефлексії. В цілому проблема, пов'язана із осягненням специфічної соціальної природи такого феномена як гідність, вивчена недостатньо. Отже, є суттєва потреба у теоретичному узагальнні проблеми гідності в річищі соціальної філософії. До того ж, цілісне розуміння природи гідності, її соціально-філософських підстав відповідає запитам і потребам не тільки української, але й всієї світової культури.

Філософська рефлексія античності щодо значення поняття «гідність» виявляє його складність і багатозначність.

Вже у грецькій міфології, творах Гесіода і героїчному епосі Гомера підкреслюється значущість поняття «гідності», а настання хаосу пов'язується, насамперед, із втратою людьми цієї якості.

Класична антична філософія змістовно наповнила і визначила поняття «гідність». На думку Сократа, гідність людини полягає у здатності розумно і морально керувати своїм життям. Гідна та справедлива людина більш щаслива у житті порівняно з негідною і несправедливою. Здатність розпізнати праведне, справедливе з необхідністю веде до гідного життя, що відповідає моральному закону. Допомогаючи людині пізнати саму себе, навчаючи її розрізняти добро і зло, можна допомогти їй реалізувати власну гідність. Як зауважує Сократ, добре було б, якби людина знала, чого вона варта для інших, тоді вона прагнула б вартувати набагато більше.

За Арістотелем, гідність людини визначають її душевні, розумові здатності, правильні вчинки, а також істинна цінність людини, що співвідноситься з її соціальною значущістю. Людині, що володіє гідністю, притаманна помірність, розважливість, доброчесність, справедливість, свобода та незалежність. Гідність передбачає свідомий вибір, уміння підкорювати пристрасті, і є рисою стриманої, розсудливої та мужньої людини.

Арістотель заперечує випадковість гідності. Гідність, на його думку, це бажана якість, тобто якість, що прагнуть відкрити у собі, віднайти. Гідність - це якість, що похідна від самої людини, а не просто природний дар обраних [1,176-177]. Домогтися гідного життя можуть лише доброчесні люди. Нестача або надлишок лише гублять чесноту, тому необхідною особливістю гідності постає міра в усьому. Гідність виявляється як певна безпристрасність. Бути гідним значить триматися середини, міри у кожному окремому випадку, зробити пошук середини метою, відійти від крайнощів [1,178].

У Арістотеля простежується смислова визначеність поняття «гідність». На його думку, почуття власної гідності є суб'єктивною складовою щастя, яке він називає головною і самодостатньою метою життя. У Арістотеля можна віднайти і ті думки, що асоціюють гідність з так званими зовнішніми благами. Найбільшими з таких, визнається честь і шана - як важливі якості політичного (суспільного) способу життя [1,181]. Для Арістотеля, людина прагне того, що для неї гідне, чого вона сама варта. Нездатність бути гідним, володіти гідністю є свого роду виявом власної соціальної неспроможності та невідповідності [1,515]. Арістотелівське розуміння гідності стало основою для подальших розмислів над цією проблемою за еліністично-римської доби у філософії стоїцизму.

Філософія стоїцизму виникає близько 300 р. до н.е. Саме в цей час Зенон з Кітіону створив власну школу, придбавши старий портик Мальовану браму («Стоа Пойкіле») на афінській агорі (колишньому місці бурхливих народних зборів). Звідси і виразна назва філософської школи, яка підводить до дещо сумнівних етимологічних висловлювань «в дусі Хрісіппа»: стоя, стояти, вистояти, бути завжди стійким, тощо.

Зенон з Кітіону був автором політичного трактату «Держава». Часи перманентних суспільних криз та нестабільності схиляли мудрих греків до розмислів над утопіями. Мудрий Зенон зауважував, що гідним людям з ними жити набагато легше, хоч у відповідності з ними жити неможливо. Ті ж, хто намагаються знищити утопії або втілити їх в життя, завжди, з часом, втрачають свою гідність.

Філософ середньої Стої Посідоній, що жив у І ст. до н.е. на о. Родосі, серед усіх наук висунув на перший план науку про людську душу та гідність. Проблема гідності людини перебувала в центрі уваги видатного римського філософа, письменника, оратора і політичного діяча Марка Туллія Цицерона, вбитого під час репресій у 43 р. до н.е. Ідеї Посідонія та Цицерона захоплювали найбільш відомого римського стоїка І ст. н.е. Луція Аннея Сенеку, вихователя Нерона. У 65 р. н.е. Сенека гідно, відповідно до принципів стоїцизму, прийняв і заперечив неминуче. Вищезгаданим вчителям середньої Стої були зобов'язані своїм авторитетом стоїки ІІ ст. н.е. - раб Епіктет та імператор Марк Аврелій.

Філософія стоїцизму запропонувала соціальноорієнтоване уявлення про гідність як «мистецтво життя» у пристрастному світі людей, у згоді з розумною природою і схильностями, а також як кристалізацію переконань з урахуванням етично належного в умовах суперечливої соціальної реальності.

Видатний давньоримський філософ Цицерон усе своє життя присвятив тому, щоб ознайомити римлян із стоїцизмом, сприяв культивуванню мудрості, принципів гідного життя в Римі. Він вважав, що саме в гідності слід вбачати переваги людської природи. Людина, на його думку, повинна усвідомити ті особливі, відкриті перед нею можливості актуалізації своєї гідності [6,17].

Соціальна спрямованість стоїцизму виявилася не тільки в тому, що стоїки прагнули популяризувати свою філософію, її основні ідеї і принципи серед різних верств римського суспільства, але і в тому, що вони започаткували різноманітні популярні жанри філософування: повчання, вмовляння, бесіди, листування, як певні способи навчання розумному, осмисленому реагуванню на життєві перешкоди та труднощі. У такому повчанні і вихованні центральною є постать мудреця, що вміє гідно переносити всі труднощі життя, при всіх життєвих обставинах: невдачах, хворобах і навіть смерті.

Образ мудреця в стоїцизмі постає еталоном гідності і основною моделлю моральної поведінки. Мудрець «божественний, тому що має в собі Бога», тоді як «погана людина безбожна» [Діог, П,119]. Мудрець «завжди вільний та здатний на самостійні дії», тоді як «погані люди є рабами», нездатними триматися власних життєвих принципів і переконань [Діог. VII,121].

Байдужість мудреця до мінливих і нетривких зовнішніх благ (влади, слави, багатство, здоров'я, і навіть життя), їх ігнорування, дозволяє йому бути реально стійким, вільним та незалежним.

У стоїцизмі гідність є категорією, тісно пов'язаною із прагненням до мудрості, шляхетністю душі та самоповагою; вона синонімічна розумності і самодостатності («автаркії»). Людині належить по-мудрому облаштовувати своє життя згідно розумної природи, первинних природ- ніх схильностей. Вона повинна навчитись долати душевні хвилювання, пристрасті, бажання, свої страхі та смуток. Це уможливить досягнення душевного спокою, стану «апатії» як байдужості до неминучого. Такий стан дає людині внутрішню моральну силу, стійкість і почуття власної гідності [6,75].

Сенека у своїх моральних листах підкреслював: «Коли ж пощастить, узявши гору над усіма пристрастями, підкоривши їх своїй волі, сказати, дихнувши на повні груди: «Я переміг!» - Запитаєте кого? - Не персів, не далеких мідійців, ані всіх тих войовників, - переміг скупість, переміг марнославність, переміг страх перед смертю, який перемагав переможців народів» [5,247-248].

Оскільки гідність співпадає з розумною підставою дій, то вона тотожна стану свободи від пристрастей. Жити «відповідно своєї природи» - значить прагнути зберегти власну гідність, яка досягається таким удосконаленням людського розуму, при якому він стає тотожним з розумом природи, з об'єктивним природним законом [3,111]. З жорсткого ходу природних подій не можна вирватися ні за яких обставин, а тому вища мудрість полягає в тому, щоб повністю, не тільки фізично, але й духовно, йти назустріч природній необхідності [3,111-112]. Стоїк Клеанф сформулював стоїчний імператив, що став відомим завдяки Сенеці і Цицерону: «fata volentem ducunt, nolentem trahunt» («розумного доля веде, а нерозумного волочить»).

Людський розум, як тотожний світовому розуму, здатен допомогти людині досягти божественної гідності, незворушності, цілковитої згоди із природою як наявним порядком. Гідність у стоїцизмі завжди пов'язується із пануючою в природі необхідністю та її прийняттям [5,558].

На наш погляд, акцентація уваги на елементі згоди, прийняття, вироблення вірного ставлення, відзначеного стоїками, має велике значення для розуміння специфіки поняття «гідність». Від узгодження всіх волінь багато в чому залежить модифікація дії та відповіді нашої душі. Людину можна позбавити всього, що в неї є, навіть життя, але не можна позбавити її чеснот, гідності, оскільки це внутрішні, властиві тільки людині блага [4,174].

Гідність завжди залишається з людиною як іманентна їй якість. Кожна людина має у собі зерно досконалості і божественності [3,113]. Слід особливо підкреслити, що внутрішня шляхетність душі (як еквівалент гідності) є більш важливою, ніж усе інше. І якщо людина втрачає самоповагу, вона як особа починає втрачати все. Давньоримський стоїк Епіктет зауважував, що не те шкода, що людина втратила свої гроші, дім, маєток - усе це не належить людині, а те шкода, коли людина втрачає свою справжню власність - свою людську гідність.

Стоїки визначили і особливу умову гідності: свою гідність людина утверджує шляхом подолання страху перед смертю, шляхом перемоги духу над тваринними інстинктами. Смерті не слід боятися, кажуть вони, оскільки це - природнє звільнення людини, повернення її до Бога: «хто пам'ятає, звідки прибув, той знає куди відходить» [5,539]. Усвідомлюючи свою божественну природу, гідна людина намагається на своєму місці сумлінно і чесно виконувати свій обов'язок, «подібно до мандрівника, якого квапить дорога» [5,539-540].

Стоїки наголошували, якщо обставини життя, доля вимагають від людини зради своїх принципів і переконань, якщо зустрінуться ті чи інші перешкоди, що утруднюють досягнення вищих цілей, задля збереження гідності і свободи вона може добровільно позбавити себе життя. Для стоїка краще гідно померти, якщо вже більше немає можливості гідно жити. Піти з життя, зберігаючи при цьому власну гідність [3,117].

Піти з життя для мудреця цілком розумно «і за батьківщину, і за друга, і від дуже тяжкого болю, або каліцтва, або невиліковної хвороби» [Діог. VII,130]. Жертва заради друзів і батьківщини - цілком відповідає духу стоїчного універсалізму.

На думку Марка Аврелія, людина повинна відпустити своє минуле і цілковито покластися на Провидіння щодо свого майбутнього, усі ж сили слід сконцентрувати на теперішньому, узгодженні його з принципами гідного життя: доброчесністю та справедливістю [3,110].

Після Хрісиппа (особливо в Середній Стої), можливість гідності у стоїцизмі починає визнаватись за усіма людьми, а не тільки за мудрецями, що «прямують» до чеснот. Гідність в стоїцизмі визначається як якість, яку можна здобути, примножити добрими справами, але можна й незворотньо втратити.

Згідно філософії стоїцизму, життя людини набуває цінності тільки тоді, коли вона приносить користь іншим, дотримується природовід- повідності [Диог^П,105]. Наприклад, доба розквіту чи соціального піднесення завжди пов'язувалася з особистими чеснотами гідних правителів. Деспотична ж держава, на думку стоїків, засвідчувала те, що її правитель став слухняним рабом своїх негідних пристрастей, втратив здатність бути вільною і гідною людиною, що діє згідно людської природи, дотичної до вищого розуму.

У стоїчній філософській традиції елементами виокремлюються зовнішній та внутрішній тип гідності, жіночій та чоловічій, «витонченість» та «гідність». Витонченість слід вважати властивістю жінки, гідність - властивістю чоловіка. «Треба позбутися будь-яких зовнішніх прикрас, негідних чоловіка, і таку ж ваду треба остерігатися у своїх тілорухах.... Зовнішню гідність треба підтримувати здоровим зовнішнім виглядом, а вигляд - тілесними вправами. Крім того, слід дотримуватись чистоти, яка не повинна бути ні неприємною, ні занадто вишуканою. Такого ж правила слід дотримуватися і в одязі, в якому, як і у всьому, якнайкраще - розумна середина» [6,91].

Пізні стоїки кінцево локалізували гідність у формі людяності (гуманізму), що виявляється особливим, свідомо культивованим типом відносин між людьми. Людина, на думку Сенеки, «предмет для іншої людини священний». У нього ж, одного з дуже небагатьох філософів античності, ми знаходимо апеляцію до «золотого правила моральності» [5,462]. Зусилля римських моралістів стоїчної школи визначити гідність як особливу рису внутрішньодушевного життя, пов'язану із сумлінністю, відповідальністю і добротою, значною мірою підготували грунт для подальшої актуалізації цього питання у християнській філософії.

Отже, можна зробити наступні висновки. Метою стоїцизму є досконала, гідна людина, що своєю доброчесністю, самоконтролем являє собою соціальний взірець відповідального ставлення до життя. Оскільки Бог розчинений у всьому, пронизує собою увесь всесвіт, слід навчитись жити у згоді із ним, жити відповідно своєї природи, жити гідно. Свобода мудреця полягає, насамперед, у згоді із власним сумлінням.

Філософія стоїцизму пропонує модель гідної поведінки в умовах, коли людина втратила владу над обставинами свого життя. Вона намагається дати відповідь на питання, що робити людині, коли вона нічого не може зробити? Суть цієї відповіді полягає в наступному: підкоритися долі, протиставивши їй стійкість, непохитність духу, прославити силу внутрішньої людини над слабкістю зовнішньої, не ідентифікувати свою гідність з наочною стороною подій буття, а, навпаки, вилучити її з сфери необхідності, замкнути в собі, не зв'язувати щастя ні з чим, окрім чесноти, добровільно і незворушно приймати будь-який, навіть найнесподіваний, поворот життєвих ситуацій. Якщо людина нічого не може зробити з долею, то і доля не може нічого зробити з її гідністю - не може підпорядкувати собі, зламати, розчавити. В людині завжди достатньо сили, щоб гідно нести свою долю, а якщо того вимагатиме чеснота, то стоїчно піти з життя. Стоїчний образ гідності постає однією з найбільш оптимальних моделей поведінки в умовах безвихідних людських криз і крайніх ступенів соціального відчуження.

Література

соціальний філософія стоїцизм гідність

1. Аристотель. Этика. Политика. Риторика. Поэтика. Категории. - Мн.: Литература, 1998. - 1392 с.

2. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. Изд. 2-е. - М.: Мысль, 1986. - 571 с.

3. Марк Аврелий. Наедине с собой. Размышления. / Пер. с древнегреч. А. Добровольского. - Киев - Черкассы: РИЦ «Реал», 1993. - 148 с.

4. Рассел Б. Мудрость Запада. - М.: Панорама, 1998. - 476 с.

5. Сенека, Луцій Анней. Моральні листи до Луцілія. / Пер. з лат. А. Содомори. - К.: Основи, 1999. - 603 с.

6. Цицерон. О старости. О дружбе. Об обязанностях. - М.: Наука, 1995, - 245 с.

Размещено на Allbest.ru