Самореалізація та самоутвердження людини як механізми творення гуманістичних моральних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Самореалізація та самоутвердження людини як механізми творення гуманістичних моральних відносин

Пішак О.В

Здійснюючи свою життєдіяльність в якості «Я», людина, самоутверджуючись, спрямована назовні, на іншу людину, на «Ти», так би мовити зсунута з свого егоїстичного центру і співприсутня так чи так, безпосередньо чи опосередковано в житті іншої людини. Вона прагне проникнути в основи дійсності в якій проживає, оскільки живе не тільки в ситуації людського буття взагалі, а пізнає її кожен раз лише в історично визначеній ситуації, яка іде від Іншого і жене нас до іншого. Людина не є самодостатньою, вона завжди припускає існування інших індивідів, «вихід із себе в іншого». Тільки за наявності інших ми здатні в цілісності осмислити власний внутрішній світ, переосмислити ціннісні орієнтації, а загалом, самореалізувати себе. «Якщо і є якесь благо, яке людина шукає, стверджує Дж. Мур, крім щастя, що може служити практичною метою і добром, то ним може бути тільки добро і самоутвердження людської особистості» [15,153].

Сьогодні, коли актуалізуються і набувають особливої гостроти проблеми, пов'язані власне з людською особистістю, визначення механізмів формування моральних стосунків займає вагоме місце у становленні внутрішнього світу особистості.

Виходячи з вищесказаного, завдання статті вимагає наступного, а саме: проаналізувати механізми самостановлення людини і шляхи саморозгортання її внутрішнього світу в процесі міжособистої взаємодії, беручи за основу відношення «Я-Інший».

Завдання самоутвердження людини народжується саме з вільного рішення зустріти в інших й через інших дещо таке, що більш гідне ввійти всередину й утворити оновлене, збагачене, більш справжнє власне Я, ніж те неповне Я, яке людина в собі застає. Як зауважує С.Л. Франк, ««Я» як таке вперше внутрішньо оформлюється, набуває стійкої реальності, законності, зрозумілості власного єства, лише тоді, коли воно бачить себе в світі сродного, близького, тотожного йому по своїй сутності «Ти», - іншими словами, коли воно знаходить підтвердження свого буття поза самим собою, як ззовні дану об'єктивну реальність» [18,516-517]. Це оновлене й доповнене Я є кращим подарунком, який кожен із нас може й повинен отримати - не інакше як вільно-співтворчо, надприроднім, суто комунікабельним способом.

Звертаючись до себе, відкриваючи можливості, умови й межі власного існування, ми самі відкриваємось іншим людям, світові, знаходимо своє місце в ньому, виводимо сенс нашого взаємозв'язку з оточуючими. Опорою нам служать Інші; відношення, зв'язки з оточуючими - це умови, які дають змогу для нашої самореалізації. Тому ми постійно намагаємось віднайти Іншого, зрозуміти його й тільки тоді пізнати себе, пізнати себе по відношенню до Іншого.

Відповідно, необхідність усвідомлення себе суб'єктом свого права на «Я», можлива тільки у співвідношенні з «Ми» як його невід'ємної частки. Хоча у індивіда уже присутнє інше Я, яке складає конститутивний елемент свідомості. Слід зауважити, що спів-буття «інших Я» дається не емпірично, а трансцендентально, складає внутрішню структуру людини і ця структура є онтологічною основою індивідуального досвіду. Беручи до уваги дану обставину, Бердяєв писав, «мене притягує завжди і в усьому трансцендентне, інше, яке виходить за межі і зберігає в собі таємницю» [5,291]. Проблема Іншого є проблемою не стільки відкриття й конструювання Іншого, зауважує В.П. Візгін, «скільки відкриття і конструювання себе самого як саморозмикання спрямоване на Інше для того, щоб Інше стало можливим в події зустрічі» [6,655]. Адже, людина не спроможна вибудувати смислову цілісність і тотожність свого індивідуального Я без співвідношення її з деяким іншим. Інший покладає сам себе, він самим фактом свого існування входить в моє життя.

Говорячи про потребу людини у самоутвердженні слід, насамперед, звернути увагу на феномен морального самоусвідомлення, в якому відображається відношення людини до обставин, до діяльності, яку вона реалізує, до людей з якими пов'язана її діяльність. Сама ж самосвідомість розглядається як вираження роздвоєності людини, наявності в ній ніби двох «Я», які якимось чином співвідносяться одне з одним. Від розуміння цих «Я» і залежить розуміння моральної природи самоусвідомлення. Відоме нам «золоте правило» моральності, яке твердить: «Чини щодо інших так, як би ти хотів, щоб вони чинили щодо тебе» є чудовим прикладом ставлення до поведінки інших, ставлення, в якому інші прирівнювались до людини як суб'єкта дії і судження. Недарма відомий російський філософ С.Л. Франк саме в соборності знаходить онтологічну засаду релігійно-моральної вимоги бачити в іншій людині свого ближнього, ставитись до неї як до самого себе. Ця вимога, на думку Ларіонової В.К., «є аж ніяк не абстрактно-умовною моральною нормою, а вираженням неусувної і необхідної засади всього нашого життя, того внутрішнього духовного зв'язку, поза яким немислиме жодне спілкування між людьми» [12,55].

Першим, хто закладає підвалини відкритих моральних діалогічних відносин, які пробуджують самосвідомість й сприяють самореалізації власного Я, є Сократ. Його бесіди з афінянами демонструють взірець таких відвертих взаємовідносин, коли спрямованість думки до Іншого, її відкритість для Іншого є рушійною силою саморозвитку всіх її учасників. Відвертий характер бесіди обумовлюється відкритим станом душі кожного співбесідника. І не дивно, що пізніші мислителі знову і знову звертали свої погляди до Сократа з надією запозичити у нього «урок відвертості», як здатності сприймати правду буття і добро людської душі, як безумовну умову моралі.

Сократ створив ідею, що вся пізнавальна діяльність розуму повинна бути спрямована на моральне самовдосконалення особистості. Оскільки наука у мислителя ототожнювалась з моральним самовдосконаленням, то всі роздуми стосувалися питань людського життя. Але етичний ідеалізм філософа ще не був досить досконалим, тому не відривав моральність людини від конкретного, реального життя, різноманітної діяльності. Він вбачав у моральності глибинну, сенсотворчу основу людського буття, стверджував, що справжні моральні цінності існують у конкретних вчинках, безпосередньому спілкуванні з іншими людьми.

Уже в епоху Відродження відомі ідеї про подвійність людської душі ще одного представника античності - Платона, отримують окреслену етичну інтерпретацію. Відомий філософ-пантеїст Якоб Бьоме зауважує, «що внутрішню гармонію людина може здобути тоді, коли вибере возвеличене, і в якомусь смислі цей вибір є своєрідною відмовою від себе в прориві до наземного іншого» [2,113]. Такою людиною, яка втілює в собі моральну досконалість є особа, яка у боротьбі з собою набуває «інше Я» і їй не страшно залишатися наодинці з собою, тому що в собі вона відкриває Бога. Моральне почуття завжди народжується в безпосередній реалізації відношення до Іншого, Інших. Це почуття сердечно відповідальне, причому відповідальне «тут і тепер».

Продовжуючи розвивати традицію Відродження, А.Е.К. Шефтсбері підходить до проблеми «Я-Інший» через призму морального самовдосконалення. В якості одного з моментів морального розвитку він розглядає сократівські бесіди людини з «віртуозами»- особливими людьми, чиї знання досягають вершин доброчинності. Однак, спілкування з віртуозом не може бути основою морального самоутвердження людини, тому що ця «віртуозність» досягається за допомогою солілоквії - бесіди з самим собою, само діалогу(монологу). А. Шефтсбері шукає у самій людині витоки активності і ініціативи і надає змогу людині самостійно обирати шляхи власного самоутвердження за допомогою солілоквії. Солілоквія, за словами мислителя, - це пожвавлена розмова з внутрішнім співрозмовником, діалог з самим собою, в ході якого реалізується творчість людини як моральної істоти. Вона виявляється формою боротьби мотивів, в якій зіштовхуються дві лінії поведінки, дві життєві позиції: моральна позиція обов'язку, гідності і позиція життєвого благополуччя, насолоди, користі. Оригінальність поглядів А. Шефтсбері в тому, що він зумів показати подвійність людини саме як моральної істоти і фактично подав моральну свідомість у формі самосвідомості. Хоча, йому не вдалося показати дійсного смислу внутрішньої роздвоєності свідомості, яка народжується із самосвідомості, протиріччя і колізії якої були вирішальними для моралі загалом. Г. Гегель, подолавши рефлексивне розуміння самосвідомості як замкненого у собі «Я», намагався подати роздвоєність і внутрішню «розчленованість» людини як результат її практичної діяльності. За словами мислителя, людина від початку звертається до дійсності, а самосвідомість формується в цьому зверненні. Г. Гегель формулює три моменти у функціонуванні свідомості. Це «жагуче самопізнання», яке опосередковується споживацьким ставленням до світу; «визнане самопізнання», яке виникає в процесі відносин взаємокористування і взаємодії між людьми, і «всезагальне самопізнання», що характеризує відносини вільних і рівноправних індивідів. Споживацьким може бути ставлення людини як до речей, так і до інших людей. У визнаній самосвідомості людина намагається підвести іншого під себе, утвердити себе в іншому, домогтися визнання. Саме в процесі цього самоутвердження людина виявляє іншого в собі, «Інше Я», поки що чуже і самостійне щодо неї. За Г. Гегелем, «самосвідомість, яка пройшла через світ відчуженого від себе Духа, своїм відреченням утворила річ в якості себе самої, утримує в ній ще себе саму і знає про несамостійність її, тому що річ по суті є буття для іншого» [7,400]. Так посередництвом визнання іншого людина знаходить іншого в собі як своє «Інше Я», яке їй необхідно осягнути і засвоїти. Тим самим Г. Гегель підкреслює зовнішню обумовленість і заданість «Іншого Я» і відповідно внутрішню роздвоєність особистості. Хоча, як нам відомо, усвідомлення себе як неповторного суб'єкта реалізується не завжди у використанні, а у спілкуванні, яке є моральним відношенням, бо в ньому людина іншого сприймає і оцінює як себе, а себе - як іншого. Власне тому, як зазначає

І. Кант, «проблематика моральності, морального вибору замкнута на самовизначенні автономного суб'єкта» [11,122].

Розвиваючи післягегелівську проблему роздвоєності людської особистості, У.Джемс пояснює подвійність свідомості наявністю «емпіричного Я» і «чистого Я» як свідомого і активного начала людської душі. Людина уже не в собі знаходить «Інше Я», а себе сприймає як повністю інше «Я». Власне Я особистості сприймається як сокровенне, яке володіє абсолютним і ідеальним змістом, знаходиться в безперервному діалозі з «іншим Я». Свідомість людини збагачується, оновлюється дякуючи «іншому», який нею пізнається в процесі практичної діяльності. Відповідно, стверджує Р. Апресян «Я» взаємопроникається «іншим Я» і в той же час звільняється від чогось свого, колись сокровенного, яке втікає в «інше» [2,131]. Шляхи реалізації людської особистості лежать від безсвідомого через свідоме до надсвідомого. І тільки пройшовши поступово дані етапи, людина виростає у своєму творчому самовизначенні.

Людина реалізує себе як людину в процесі творення власного світу. Шляхом внутрішньої роботи ми не тільки відкриваємо себе і світ, але в ще більшій мірі творимо себе і оточення. Відповідно, жити в пошуку і реалізації себе - це значить «жити в дорозі». Шлях самоутвердження «подібний до сходин із безмежної кількості щаблів, серед яких немає ніякої однорідності і взаємозамінності: кожна з них унікальна» [3,108]. Сходити по ній - це означає зовсім не залишати пройдені східці позаду, але вбирати в себе. Це означає збагачувати коло глибинного спілкування, коло довіри і вірності, відкритості. Як зазначає Батіщев Г.С., «загальний всеохоплюючий смисл сходження по сходах повинен бути присутнім всередині кожної сходинки - і як мотивуюче духовне притягання, і як поклик, який запрошує спрямовуватися все вище та вище не тільки заради самоутвердження і успіху, але як бажання потрапити в світ більш досконалих за покликом, у відповідь на Вищий Поклик» [3,108].

Тому, в найзагальнішому вигляді, процес самореалізації людини можна визначити як «об'єктивацію її сутнісних сил». Самореалізація людини розширює реальний простір взаємодії зі своїми партнерами, «вносить у світ особливий вимір порядку, особливу форму раціональності - раціональність, «яка починає з себе» [9,87]. На думку Г. О. Нестеренко, «єдиною метою самореалізації людини виступає створювання в зовнішньому середовищі об'єктів, які відповідають внутрішньому світу конкретного індивіда» [16,63]. Відповідно до цього самореалізацією вона визначає «діяльність заради самого процесу упредметнювання»[16,63]. Самоутвердження, в свою чергу, означає свідомий процес об'єктивації сутнісних сил, спрямований на отримання високої оцінки від себе та від інших людей.

Тому, потреба людини у самоутвердженні повинна бути пов'язана з бажанням людини відкрити себе. Ю. Габермас правомірно зауважує одну важливу особливість міжособистісних відносин, а саме, що «спілкування за своєю суттю, - не тільки процес і засіб досягнення взаємопорозуміння людей, але і основа для їх самоутвердження, простір актуального вияву їх специфічності, неповторності як особистостей»[19,200]. Природньо, що мова в даному випадку іде про конструктивну форму самоутвердження особистості, яка заснована на умінні систематизувати уявлення про себе. Конструктивна форма самоутвердження особистості основана на потребі у самовизначенні. Цей спосіб самоутвердження формується на фоні переваги більш зрілих механізмів захисту, одним з яких є ідентифікація. За висловлюванням З.Фрейха, ідентифікація - це поглинання зовнішніх моделей поведінки в область «Я суб'єкта». Однак, говорячи про поведінку людини, яка використовує конструктивні стратегії самоутвердження, ми виявляємо, що їй властивий інший механізм ідентифікації, пов'язаний з ототожненням реального Я з ідеальним Я, з стратегією зближення теперішнього і майбутнього.

Людина в силу власної внутрішньої спрямованості до Іншого і відкритості для Іншого є істотою діалогічною, одночасно відкритою для безперервного морального самовдосконалення. Внутрішня діалогічність людини має своє продовження у міжособистому діалозі - повноцінних моральних відносинах. Л.А. Ситниченко зазначає, що «міжособистісна взаємодія в даному контексті трактується як внутрішня метафізична здатність особистості відкривати в собі першоначальне почуття іншого, що рівнозначне «прориву метафізичної трансценденції до Іншого, за межі феномену буття» [17,90]. Відповідно, самоутвердження особистості, її самовдосконалення одночасно є і становленням Іншого, практичним ціннісним людським взаємовідношенням, до якого застосовується моральна оцінка. Тобто, сокровенний внутрішній світ людини в жодному разі не є ізольованим від інших людей, а суспільство в особі інших людей ніколи не є індиферентним щодо внутрішнього світу індивіда. Виходячи з вищесказаного, моральні аспекти людських відносин слід розуміти як взаємну відвертість, для якої суттєво бути діалогічною як у відношенні внутрішнього світу особистості, так і у відношенні зовнішнього взаємозв'язку людей.

Людина виступає суб'єктом щодо самої себе, спрямовуючи свої зусилля на внутрішнє поєднання зі світом, послаблюючи чи посилюючи спілкування. Ми осягаємо себе перед лицем Іншого, і Інший так само є достовірним для нас, як ми самі. Людина ніколи не знайде всієї повноти тільки в собі самій. Мова йде не про те, зауважує П.С. Гуревич, «що вибір вартісної орієнтації не відкидає волю іншої людини, а про те, що кожна людина залежить від іншої... І щоб зберегти себе, відчути відгук буття потрібно вписати в себе живі, стривожені голоси інших, ввійти в світ іншого, відчути чужий голос як особливу точку зору на світ і на самого себе, як буття іншої людини»[8,162]. Отож, щоб отримати яку-небудь істину про себе, я повинен пройти через іншого, який необхідний для мого існування і мого самопізнання. За цих умов виявлення мого внутрішнього світу відкриває мені в той же час іншого, як свободу, що стоїть переді мною. На основі суб'єктивного оволодіння механізмами спілкування відбувається збагачення ставлення людини до зовнішнього світу, інших людей, суспільства як вищого людського ставлення. За словами Т.Г. Аболіної, «справжньому моральному вчинку людини адекватна така духовно теоретична форма мислення, в якій весь світоглядний потенціал філософії задіяний у самовизначенні людини і виводить її на самоцільне самоутвердження у спілкуванні посередництвом моральних начал»[1,34]. Якщо спілкування ключове поняття морального процесу, то саме з розширенням здатності людини до такої взаємодії зі світом слід пов'язувати етапи розвитку моральної культури.

У міжлюдських взаєминах особистість з одного боку проявляє свою моральну сутність, а з іншого - саме взаємодія з іншими виступає засобом її морального розвитку. Відкриваючи себе як суб'єкта, який реалізується у моральній діяльності, людина знаходить себе у взаємовідношеннях з Іншим. Відповідно, особистість має можливість свідомо й цілеспрямовано самовизначатися.

Особистість визначається тими реальними, діяльними зв'язками, які єднають даного індивіда з будь-яким іншим таким же індивідом, який живе у суспільстві і вступає у суспільні відносини. Відповідно процес формування людини є процесом формування не тільки конкретної особистості, але й одночасно гармонійних, всебічних відносин між людьми в межах всього соціуму. Насамперед це залежить від того, який світ вона собі створює для того, щоб проявляти повноту свого буття і як часто вона виокремлюється з цього світу «буття-в-собі», щоб мати спробу проаналізувати об'єктивний світ за своїми власними межами.

Саморозкриття, усвідомлення відмінностей між реальним й ідеальним Я постає як усвідомлення здатності людини до діяльності - потенціалу самоутвердження. Саморозкриття реалізується за рахунок усвідомлення себе в цілому, що є важливою характеристикою самоутвердження. Відповідно до цього, головна мета саморозкриття вбачається у розширенні особистого досвіду, а в кінцевому рахунку - в усвідомленні себе. При цьому, якщо саморозкриття і усвідомлення себе відносяться до потенціалу самоутвердження, то покладення відповідальності на себе і увага до почуттів пов'язані з проблемою механізму самоутвердження.

Людині властиво проявлятися в світі в якості людини, творити себе в якості людини, утверджуватися в тому, що вона є. Тільки завдяки взаємодії, діалогу вона здатна реалізувати себе як особистість. Людина - це не просто істота, призначена для переробки реальності, а істота покликана до діалогу з життям, до спілкування з життям у всіх його проявах; не просто до праці, а до співпраці, до співтворчості з самим Універсумом.

В. Сухомлинський наводить приклад із своєї педагогічної практики: у нього в перший клас прийшла дитина, яка погано розмовляла, відставала у розумовому розвитку. Виявилось, що у хлопця були мовчазні батьки, що вони навіть між собою майже не розмовляли, і, відповідно, не розмовляли з дитиною. І коли педагог спеціально став проводити з ним багато часу, розмовляти, то дитина швидко досягла успіхів, «розкриваючи» себе і скоро догнала ровесників. Так само і людина протягом всього життя проявляє себе в контактах з іншими, знаходить себе у взаємодіях з оточуючими її людьми. Адже насправді свідомість людини пробуджується, огорнута чужою свідомістю. В цьому плані влучно висловився М.Бердяєв: «Я прагнув не ізоляції своєї особистості, не її замикання в собі, а розмикання в універсум, наповнення універсальним змістом» [4,286].

І хоч би якими морально значущими були стосунки Я і Ти, однак з точки зору Е. Левінаса, самі по собі вони мають перехідний характер - через «парадоксальний статус Ти як буттєвого звернення до нас позабуттєвого Іншого і цій парадоксальності відповідає двоїстість моральних настанов, що визначають наше відношення до Ти»[14,358]. З одного боку, ці настанови можуть бути підпорядковані буттєвому самоутвердженню нашого Я. Можливий інший варіант. Коли Я і Ти разом утворюють нову самодостатню єдність, самозакохане Ми, що відмежовує себе від усього навколишнього світу.

Загалом проблеми саморозкриття і усвідомлення себе, з одного боку, і впевненості в собі - з другого, взаємно доповнюють один одного. Перша з них пов'язана з усвідомленням людиною своєї істинно людської сутності, а друга - з реальними механізмами утвердження себе в соціумі і в самому собі. Відповідно, за словами І.Л. Зеленкової «специфіка відношення людини до самої себе і до іншої людини визначає якість моральної свідомості і ефективність моральної діяльності. Від того як людина ставиться до себе і до інших, які вимоги висуває собі і іншим залежить можливість її самореалізації як автономного суб'єкта»[10,376]. Т.Г.Аболіна зазначає, що «досягнути присутності в іншому, розуміння цього іншого у всій його інакшості, прийняти його» - значить «не тільки розчинитися в іншому, але одночасно найбільш повно виявити своє «я» як невичерпне джерело морального розвитку»[1,13]. Стосунки з іншими людьми, в які постійно включена людина, різні аспекти її діяльності впливають як на відношення особистості до середовища в якому вона проживає, так і до самої себе. Ця ситуація, пише О.І. Левицька, «вимагає постійного перегляду ставлення до себе і до світу з метою досягнення певної гармонії між дією змінних зовнішніх умов, стосунків і власної самооцінки»[13,32].

Таким чином, Інший - це можливість самоактуалізації. Самим фактом своєї присутності інший «пробуджує» людину, народжує відповідну реакцію, в якій людина сама і твориться. Вона відкриває себе для самого себе, виявляє деякі знання, думки, стосунки, яких в собі не знала, але вони були присутні таємно, щоб у визначений момент вийти на світ. І тільки так можна з собою познайомитися, віднайти й набути себе самого. Дослідження проблеми Іншого у визначеному в статті аспекті дозволяє проникнути в глибину реалізації міжлюдських відносин, самореалізації людини як людини, реального буття моральної культури. При цьому доволі важливо віднайти можливий хід прийняття й розуміння Іншого. Більше того, слід зрозуміти Іншого як можливість продовження та розвитку людини, «самого розуміючого і приймаючого Я», оскільки наповненість власного «Я» складає повноту морального буття людини, яке протистоїть «буттєвій порожнечі» (М.Гайдеггер). А це, в свою чергу, вимагає необхідності пошуку особливого підходу до Іншого, який надасть змогу поєднати власне буття з буттям світу і буттям інших людей, при якому справжня духовність і моральність втілюються в формі вільної самореалізації.

Отож, зв'язок з Іншими є ключовим аспектом самореалізації і самоутвердження особистості. Адже, саме міжособистісні відносини сприяють моральному збагаченню особистості і саморозгортанню її внутрішнього світу, допомагають пізнати Іншого у всій його унікальності і оригінальності. Тільки для людей, які є в єдиному процесі реальної спільності та співтворчості життєвого світу, їхні взаємовідносини виступають в онтологічно-світоглядній цілісності всіх їхніх аспектів і компонентів.

самостановлення моральний взаємодія внутрішній світ

Література

1. Аболина Т.Г. Исторические судьбы нравственности // Философский анализ нравственной культуры / Т.Г. Аболина. - К.: Лыбидь, 1992. - 196с.

2. Апресян Р. Постижение добра / Р. Апресян. - М.: Молодая гвардия, 1986. - 208с.

3. Батищев Г.С. Найти и обрести себя / Г.С. Батищев // Вопросы философии. - 1995. - №3. - С.101-109.

4. Бердяев Н.А. Самопознание: Опыт философской автобиографии /Н.А.Бердяев. - М.: Мысль, 1990. - 320 с.

5. Бердяев Н.А. Самопознание: Сочинения / Н.А. Бердяев. - М.: ЗАО ЭКСМО - Пресс, 1999. - 624 с.

6. Визгин В.П. На пути к Другому: От школы подозрения к философии доверия / В.П. Визгин. - М.: Языки славянской культуры, 2004. - 800 с.

7. Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа / Г.В.Ф. Гегель. - М.: Наука, - 496 с.

8. Гуревич П.С. Философия человека. Часть 1 / П.С. Гуревич. - М., 1999. - 222с.

9. Етичні норми і цінності: проблема обґрунтування [ Аболіна Т.Г., Єрмоленко А.М., Кисельова О.О., Малахов В.А.] - К., 1997. - 243 с.

10. Зеленкова ИЛ. Этика: тексты, комментарии, иллюстрации: Хрестоматия / И.Л. Зеленкова. - Минск: Тетра Системс, 2001. - 480 с.

11. Кант И. Антропология с прагматической точки зрения / И.Кант. - СПб.: Наука, 2002. - 472 с.

12. Ларіонова В.К. Етика Абсолюту С.Л. Франка / В.К. Ларіонова. - К., 1996. - 100 с.

13. Левицька О.І. Моральний розвиток особи / О.І. Левицька. К.: Політвидав України, 1990. - 176 с.

14. МалаховВ.А. Етика спілкування: навч. посіб. / В.А. Малахов. - К.: Либідь, 2006. - 400 с.

15. МурДж. Принципы этики; [ Пер с анг. А.В. Коноваловой] / Дж.Мур. - М.: Прогресс, 1984. - 328 с.

16. Нестеренко Г. Особистість у нелінійному суспільстві / Г. Нестеренко. - Запоріжжя: Просвіта, 2004. - 140 с.

17. Ситниченко Л.А. Человеческое общение в интерпретациях современной западной философии (критический анализ) / отв. ред. А.Н. Ермоленко / Л.А.Ситниченко. - К.: Наукова думка, 1990. - 112 с.

18. Франк С.Л. Сочинения / С.Л.Франк. - М.: Харвест, АСТ, 2000. - 800 с.

19. Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие / Ю.Хабермас. - СПб.: Наука, 2000. - 380 с.

Размещено на Allbest.ru