Цінності античного дозвілля: соціально-філософський та соціально-культурний аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Цінності античного дозвілля: соціально-філософський та соціально-культурний аспекти

Скляр С. Ю

Одним із найважливіших аспектів сучасної життєдіяльності суспільства є його інтенсивне включення у розвиток інформаційних технологій. На противагу технократичному підходу до прогресу та цивілізації соціум намагається виробити культурологічну схему дифузних взаємозв'язків індивідів. Найбільш продуктивно дана тенденція виражається в нерегламентованому дозвіллєвому спілкуванні, традиції якого сходять до епохи античності, де дозвілля розумілося як процес та результат реалізації фундаментальних цінностей суб'єкта соціально-культурної діяльності (суспільства, групи, особистості) і, водночас, є своєрідним способом світогляду, синтезом різних шарів буття в цілісному світі людини.

Історичний розвиток суспільства показав, що нове знаходиться в найглибшому минулому, що стоїть біля витоків сучасної цивілізації, тому звернення до досвіду стародавньої Греції та Риму, які створили неперевершені зразки загальнолюдської культури і дали поштовх до подальшого розвитку філософії, залишається актуальним і сьогодні. Тому виникає необхідність дослідження дозвіллєвих традицій античності, під яким розуміється осмислення останніх у якості однієї із сторін діалогу культур, в процесі якого цінності античного дозвілля зробили істотний вплив на виникнення філософії, а також на формування соціально-культурної сфери і зміст култаурно-дозвіллєвої діяльності подальших епох.

На сьогоднішній момент спостерігається відсутність аксіологічних концепцій античного дозвілля, що розкривають необхідність включення історичного досвіду в розробку сучасних культурно-дозвіллєвих програм. Численні дослідження, присвячені вивченню античної культури, ставили за мету розгляд питань, що стосуються мистецтва, лінгвістики, філософії, педагогіки стародавньої Греції та Риму. Проблеми дозвілля античності, по суті, залишаються поза науковим інтересом вчених, що, в свою чергу,обідняє соціально-культурну сферу, позбавляє її безцінного історичного досвіду, який є незамінним для розуміння глобальної суті дозвілля. Таким чином, існує явна суперечність між об'єктивною взаємодією античної та сучасної культур дозвілля і відсутністю концептуальних наукових досліджень аксіології античного дозвілля, що відкривають можливість повної мобілізації історико-культурного досвіду епохи античності для збагачення змісту, форм дозвілля і сучасних методик організації соціально-культурної діяльності. Досить актуальною залишається проблема встановлення ступеня значущості цінностей античного дозвілля в структурі загально гуманістичних цінностей на сучасному етапі суспільного прогресу та їх ролі у розвитку соціальної філософії.

Тому автор статті ставить за мету дослідити етимологію поняття «дозвілля» із подальшим аналізом цінностей античного дозвілля у соціально-філософському та соціально-культурному дискурсі.

Розгляд генезису дозвіллєвої діяльності, її суті та змістової наповненості у добу античності не можливий без звернення до даних історії, філософії, етнології, соціології, психології, культурології тощо. Значне місце в розробці теоретичних і практичних положень даної теми займають праці Фролова Е.Д., Васильєвої Т.В., Борохова Е., Беспалої М.А. та ін. Але разом з тим ряд істотно важливих аспектів, пов'язаних із ефективною реалізацією соціокультурного потенціалу цінностей античного дозвілля, не знайшов належного освітлення ні в теорії, ні на практиці.

Поняття дозвілля походить з часів античності, істотною рисою якої, було поширене серед греків і римлян сприйняття дозвілля у якості невід'ємної складової цивільного стану та часу, вільного від будь-яких необхідних матеріально-виробничих занять. Рабовласництво забезпечувало громадянину грецького поліса досить багатогранне дозвілля, яке дуже часто було заповненим гонитвою за духовними цінностями: представники всіх поколінь у часи дозвілля охоче обговорювали не стільки питання приватні й практичні, скільки загальні й теоретичні, свідченням чого є прелюдії платонівських діалогів.

Найбільше трактування теми дозвілля належить одному з видатних геніальних філософів старовини - Аристотелю. Проте ще його великий попередник Сократ зосередив увагу філософії на проблемах соціального життя і ототожнював дозвілля із дорогоцінним надбанням людства. Водночас, тему дозвілля можна назвати однією з лейтмотивів платонічного діалогу. На всі лади це слово не раз зустрічається у таких трактатах як «Феага», «Федр», «Парменід», і, саме там, де відбувається філософічна бесіда. В процесі такої бесіди один за одним виникають важливі світоглядні питання, яким, здавалось, не має кінця, проте наявність часу для дозвілля не обмежує такої розмови й сприяє її продовженню.

Тому цілком зрозумілою виявляється значна увага стародавніх мислителів до проблеми дозвілля, яка займала помітне місце в соціокультурній сфері та державній політиці доби античності, стала природною підставою до плідного інтелектуального життя і виступала чи не найголовнішою темою в етико-політичних інтерпретаціях життя людини та суспільства.

Етимологію поняття дозвілля можна прослідкувати у класичних мовах: в грецькій мові дозвілля звучить як scolhy, в латинській - otium. Науковці переважно звертаються до грецького схоле, що пояснюється первинністю і взірцевістю грецького культурного досвіду у порівнянні із римським. Грецьке слово scolhy походить від коріння sce/o, що позначає «тримати», «мати», а в буквальному значенні - це є власне «затримка», «припинення (занять)», звідки - «відпочинок (від чого-небудь)», «вільний час», «дозвілля» [6,294].

В свою чергу, будь-яка суспільно регламентована діяльність («асхолія» по-грецьки) для мислителя пов'язана із необхідністю так чи інакше пристосовувати свої рішення до понять і вимог суспільства (згідно Платону, це має стосуватись лише брутального й неосвіченого натовпу). Дозвілля ж («схоле») цілком належить приватній особі, яка віддана своїй совісті і має право ставити її на службу одній лише мудрості [3,114].

Поява слова схоле фіксується в грецькій мові у після гомерівський час, на рубежі архаїки і класики (VI-V ст. до н.е.) і, як уже було зазначено, головною його дефініцією було «дозвілля». Смисловий розвиток даного поняття здійснювався у бік уточнення змістовності дозвілля, - будучи свободою від необхідних занять, воно має бути чимось заповненим і для чогось використано. Тому у часи еллінізму простежується наступний ряд визначень дозвілля: а) вид вільних занять, до якого можна залучитися саме на дозвіллі (за Еврипідом); б) особливі філософські заняття, спрямовані на ведення бесід та міркування (за Платоном); в) лекції, які читаються філософами (за Аристотелем і Плутархом).

Ознайомившись із етимологією та семантикою поняття «дозвілля» у стародавніх греків, можна перейти до його теоретичного трактування у філософській літературі.

В першу чергу слід звернутись до платонівської думки про те, що школа мудрості є своєрідним святковим дозвіллям. Проте, святковий настрій, який часто супроводжує дозвілля, і саме дозвілля здавалося б погано поєднуються із справою відповідальною і складною, якою є філософське розмірковування. Але дозвілля не означає тут неробства, а свято не обіцяє безтурботності. Платонівське філософічне дозвілля - це дозвілля, що є «вищим за не дозвілля», є головною справою життя. Згідно Платону (зокрема, в його ідеальній державі), воно є обов'язком обраних людей перед тими із співгромадян, кому заняттям філософією перешкоджають або погане походження, або порочні звички, або інше покликання. У цьому контексті дозвілля набуває надзвичайної багатозначності: по-перше, воно уособлюється в турботі про те, щоб вільний афінський громадянин, особливо благородного походження, не опускався до рабської необхідності займатись ремеслом і не замінював покликання свого життя на виснажливу працю; по-друге, дозвілля («схоле») є прямою протилежністю «асхолії» (регламентованої діяльності), яка неодмінно пов'язана із боротьбою, честолюбством, обманом, догоджанням, користолюбством. Так, коли філософія стає засобом заробітку, як це було у покоління софістів, всі ці вади впроваджуються і в її сферу, бо софіст вже піклується не про істину і не про вдосконалення душі, а про власне збагачення, догоджаючи публіці, затуманюючи мозок простодушним слухачам, приховуючи істину - навіть якщо він такою володіє - і залишаючи її для вузького кола обраних.

Тому якщо платонівський діалог справляє враження, що школа мудрості є святковим дозвіллям, це не означає, що філософія є легким, безвідповідальним заняттям, навпаки, вона є звільненням від повсякденності, душевною зібраністю, напругою творчих сил.

Аналізуючи етико-політичну доктрину античного класика Аристотеля, що викладена у його трактатах «Нікомахова етика» і «Політика», можна прослідкувати цілий ряд важливих положень, які становлять логічний ланцюг, або, навіть, цілісну концепцію дозвілля.

Згідно Аристотелю, дозвілля виступає ціллю й суттю блаженного стану, людського щастя, при цьому воно мислиться не як порожнє проведення часу, а як умова і форма вищого виду діяльності - споглядальної, оскільки така діяльність є злагодженою із вищим началом людини - її розумом. Все людське життя ділиться на заняття і дозвілля, на війну і мир, а вся діяльність людини направлена частково на необхідне та корисне, частково на прекрасне. Перевагу тут слід надавати, виходячи з потреби душі, духовного розвитку й обумовленої ними діяльності: війна існує заради миру, заняття заради дозвілля, необхідне і корисне - заради прекрасного. Тому первинною має виступати насолода миром, прекрасним та користуванням дозвіллям. Суспільна цінність дозвілля полягає в тому, що воно допомагає виробленню необхідних високих чеснот і тому ставиться на одну ланку поряд із політикою та філософією [3,118].

У соціальному плані дозвілля (схоле) виступає як відмінна риса і переважна форма життя громадян, але не рабів, як це виразно наголошувалось Аристотелем. В інтелектуальній сфері дозвілля виступає як умова і синонім єдиного безумовно гідного для вільної людини виду занять - теоретичної, переважно гуманітарної діяльності, що за своєю суттю звернена, головним чином, на людину і суспільство, меншою мірою - на природу, і практично повне ігнорування виробництва. Нарешті, в прикладному, вузько спеціалізованому плані схоле виступає як провідна форма загальноосвітнього, переважно (якщо не винятково) гуманітарного навчання і виховання, традиції якого пережили античність і знайшли своє продовження в середньовічній схоластиці, і, навіть, в перших університетах.

Тема дозвілля звучить чи не головною в своєрідній симфонії античного світу. Останній саме цим і відрізняється від світу нового, а саме немислимими для сучасного суспільства соціальними гарантіями, повнотою політичних прав і можливостей реалізації, нарешті, небаченим розквітом гуманітарної культури (глибока і витончена філософія, висока поезія і драма, гармонія і краса архітектури, скульптури).

Проте дозвілля часів античності одночасно є глибоко трагічним. Узяте саме по собі, воно переповнене високим гуманізмом, оскільки орієнтується на людину, яка прагне досягти найвищого блага - повної насолоди думкою. При цьому дозвілля виявляється соціально обмеженим, елітарним, оскільки своїм ідеалом вбачає людину, звільнену від праці і залучену у суто споглядальну діяльність. І ця його своєрідна збитковість посилює відсутність динаміки та перспективи. Дозвілля у якості «зупинки», у якості звільнення від тягарю матеріально-продуктивної діяльності створює умови для гуманітарних занять еліти суспільства, але, водночас, прирікає дане елітарне суспільство, таку собі обрану цивілізацію, на соціальну самотність й історичну безперспективність.

Зрушення у розгляді суті дозвілля та його змістової наповненості відбулись у Новий час, коли був відкинутий даний історичний експеримент, проте із збереженням культурних досягнень античності і, водночас, із орієнтацією всього подальшого розвитку людини на гармонійне поєднання праці та знань, і в дозвіллі зокрема.

Безперечно, вільний час існував протягом усього суспільного розвитку і відображав його соціально-економічний та культурний рівні. Завдяки дозвіллю людство не мало б у своєму розпорядженні тих досягнень первісної культури, які не залишають байдужими і нас - представників техногенної та інформаційної цивілізації.

Найбільш рельєфно і значущо розуміння необхідності цільового використання вільного часу продемонструвала саме доба античності. Як уже було зазначено, високий рівень економічного розвитку грецьких полісів до V ст. до н.е. дозволив сформувати значний прошарок людей, вільних від занять ремеслом, торгівлею, сільським господарством і здатних присвятити себе філософським роздумам, науці, поезії. Результати такої діяльності значно вплинули на побут і поведінку сучасників, привнісши новації в традиційну організацію вільного часу. Можна послатися на висновок Фукидіда про те, що греки ввели багато різноманітних форм проведення дозвілля, що приносили насолоду і допомагали розсіяти турботи повсякденного життя [1,3].

Всіляко проповідуючи ідею, що «людина - міра всіх речей», антична цивілізація продемонструвала подальшим поколінням, яких вершин може досягти людина в мистецтві, знанні, політиці і, найголовніше, - в самопізнанні й самовдосконаленні у час дозвілля. У цей період сформувалися масові й групові форми проведення дозвілля: масові свята і торжества, із піснями та танцями; групові гуляння; бесіди про літературу й філософію; декламації. Головним змістом масових форм дозвілля античного суспільства було відправлення культів, що відображало його духовні і естетичні цінності, які складали основу моралі античного громадянина. Її складовими частинами були: автономія (життя за власними законами, що виявлялося не тільки в прагненні полісів до незалежності, але і в прагненні окремих громадян жити своїм розумом); автаркія (само забезпеченість, що виражалася в прагненні кожної цивільної общини мати повний комплекс життєво важливих професій із орієнтацією на натуральне виробництво для власного споживання в своєму господарстві); патріотизм (любов до своєї вітчизни, в ролі якої виступали не Греція або Італія, а рідна цивільна община, оскільки саме вона була гарантом добробуту громадян); свобода, що виражалася в незалежності громадянина в його приватному житті; рівність та колективізм (орієнтація на помірність в побуті, що формувала звичку співвідносити свої інтереси з чужими, а чужі із своїми, зважати на думку й інтереси колективу); традиціоналізм; повага до особистості.

Концепція вічних цінностей античного дозвілля як доцільної соціально-культурної моделі, що зумовлює й формує основні напрями культурно-дозвіллєвої діяльності античності, включає:

а) термінальні (кінцево-цільові) цінності, що представлені: інтелектуалізацією дозвіллєвої сфери античності; естетизацією видів і форм дозвілля стародавньої Греції та Риму; орієнтацією на спілкування; компенсаторністю дозвіллєвої діяльності; святковою ментальністю сфери дозвілля; масовістю культурно-дозвіллєвої діяльності;

б) інструментальні цінності: об'єктивні, що визначаються культовістю й атональністю античної дозвіллєвої діяльності та оперативні, які представлені механізмом аксіологічної саморегуляції дозвілля [4,12].

Система цінностей задавала певні рамки творчої енергії античних людей. У галузі гуманітарного знання і мистецтв, що обслуговували духовні й суспільні потреби (архітектура, живопис, скульптура, спорт, філософія, філологія, поезія тощо), греки і римляни досягли великих успіхів. Орієнтація античної культури на людину і суспільство як на найвищі цінності підпорядковувала її творців і їх твори до створення умов для комфортного буття.

Із появою та розвитком ораторства почали формуватися перші навики просвіти народу. Оратори публічно пропагували ідеї добра і справедливості. Філософи, які займали особливе місце серед них, прагнули залучити слухачів у дискусію. Проте найбільш яскраво досягнення античності виявилися в Афінах класичного періоду. Зміст і характер дозвілля збагатились подальшим удосконаленням системи освіти і розвитком всіх видів мистецтва. На Акрополі споруджується величний храмовий ансамбль - культурний центр усього еллінського округу. З розвитком драматичної поезії почалося будівництво театрів. Усвідомлюючи їх значення для формування полісного патріотизму і цілеспрямованого проведення дозвілля, влада навіть платила малозабезпеченим, щоб ті мали можливість відвідувати театри.

В організації вільного часу в полісах Стародавньої Греції можна відшукати витоки художньо-образного ритуалу підведення підсумків праці. Були особливо помітні святкування Великого Діонісію (своєрідне свято врожаю), під час яких мали місце і карнавальні процесії із дарами природі, і масові виступи хорових колективів, і перші театралізовані вистави, і нагородження кращих. Фахівці відзначають, що прологи дозвіллєвих святкувань завжди носили політичний і суспільний характер, передбачали обов'язкову участь почесних гостей та героїв воєн.

Антична спадщина у всіх її аспектах і ракурсах залишилася неповторним ідеалом проведення вільного часу, на жаль, цінності античного дозвілля розгубилися протягом «темних століть» середньовічної Європи.

Щодо сучасної епохи розвитку, то тут існує дилема: наявність необхідного для усестороннього розвитку людини часу та вміння ним розумно користуватися - не одне і те ж. Зараз досить складно розмежовувати робочий та вільний час, оскільки багато людей бере роботу на дім, не замислюючись про вільний час як чинник духовного вдосконалення особистості, «час для більш піднесеної діяльності». За словами І. Канта: «Найбільшою плотською насолодою, яка не містить в собі жодної домішки огиди, є відпочинок після роботи» [2,146]. Перед людиною постають питання, не тільки пов'язані із вирішенням повсякденних практичних задач, вона намагається віднайти відповіді на питання найзагальніші і найглибші: що є оточуючим світом і яке місце, призначення людини в цьому світі? Що лежить в основі всього існуючого - матеріальне або духовне начало? Чи підкорюється світ яким-небудь законам або в ньому панує хаос? Чи здатна людина пізнати оточуючий світ і що є цим пізнанням? У чому зміст людського життя, його мета і цінність? Людина розмірковує про добро і зло, прекрасне і потворне, свободу і справедливість, а також розглядає багато інших світоглядних питань. Роздумуючи над ними, людина може спиратися на життєвий досвід і здоровий глузд, на віру в надприродне або ж в наукові знання. Це залежить від типу світогляду, одним з яких є філософський. Проте неодмінною умовою реалізації таких роздумів є наявність вільного часу, про що помітили ще мислителі доби античності, а Томас Гоббс свого часу зазначив: «Дозвілля - це батько філософії».

Таким чином, аналіз цінностей античного дозвілля відображає процес виникнення певних форм організації дозвілля (від масових і групових до індивідуальних) в перші сторіччя європейської цивілізації, а також показує пряму залежність форм і, особливо, змісту дозвілля від конкретної соціокультурної ситуації.

Соціально-культурні умови появи, становлення, розвитку, деструкції та відродження цінностей дозвілля в епоху античності, характеризуються: рівнем демократизації античних співтовариств, а також ціннісними принципами організації античних соціальних інститутів; специфікою трансформації політеїстичної релігії та її обрядів, що виступили провідними чинниками у формуванні античної сфери дозвілля і системи його цінностей; філософськими й ідеологічними вченнями античних мислителів про сутність, цілі, задачі, засоби й ступінь значущості дозвіллєвої діяльності для особистості та суспільства, представленими філософськими концепціями старогрецьких філософів - Платона та Аристотеля як неодмінна умова саморозвитку і самопізнання.

Наявність дозвілля, забезпеченого гарантованим мінімумом з боку цивільного колективу, і свободи від жорсткої регламентації поведінки індивіда у рамках общини своїх громадян - були необхідними передумовами розвитку творчої активності античного громадянина. У рамках системи грецьких полісів, а потім системи римських муніципалітетів та колоній громадян, античний громадянин мав нагоду вільно і безперешкодно переміщатися й активно включатися в культурне життя на новому місці. Така «горизонтальна мобільність» сприяла руйнуванню традицій культурної замкненості, заснованої на жорсткій регламентації побуту. Результатом був якісний культурний стрибок античних народів, а мистецтво, архітектура, релігія та філософія явно відрізняється від відповідних культурних досягнень інших стародавніх народів, перш за все динамічністю, реалістичністю, близькістю до людини й здібністю до розвитку та вдосконалення.

Тому для уміння ставити світоглядні питання і давати на них відповіді, відновлювати свої фізичні та духовні сили, правильно користуватись знаннями, планувати, пізнавати, задовольняти творчі потреби і багато чого іншого, що власне складає філософію, необхідний вільний час. Недарма більшість філософських трактатів та світових шедеврів культури і мистецтва було створено саме у час дозвілля.

дозвілля античний філософія культурний

Література

1. Беспалая М.А. Свободное время и социокультурная ситуация: исторический аспект взаимодействия // Доступно на: http://www.knukim.edu.ua/ articles_bespalaya.htm

2. Борохов Э. Энциклопедия афоризмов: мысль в слове/Э. Борохов. - М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. - 714 с.

3. Васильева Т.В. Афинская школа философии (философский язык Платона и Аристотеля). - М.: Наука, 1985.

4. Волощенко Г.Г. Досуг: о бинарности и трёх кризисах развития // Проблемы и перспективы подготовки специалистов для отрасли культуры и искусства: Материалы Всероссийской научной конференции. - Омск: ОмГУ, 2004. - С.11-15.

5. Депеш Ю. Роль свободного времени в философствовании // Доступно на: http://depeche-yuri.livejournal.com/45006.html

6. Фролов Е.Д. Парадоксы истории-парадоксы античности. - СПб.: Издательский дом СПбГУ, 2004. - 420 с.

Размещено на Allbest.ru