Україна сакральна: ідеологія українського буття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Україна сакральна: ідеологія українського буття

Дичковська Г.О.

Категорія буття в філософії має прадавню історію, однак її актуальність жодним чином не зменшилася до нашого часу, адже вона є основою більшості філософських систем, а, крім того, детермінуючою силою, що формує стратегічно парадигмальний напрямок рішення смисложиттєвої проблематики.

Питання «хто я?» «Що є моєю сутністю?» належать до сфери вічних життєвих пошуків та загалом проблематики гуманістично екзистенційного спектру, яка ніколи не втрачає своєї актуальності. З іншого боку, саме ці запитання опосередковано інкорпоровані в проблематику онтології, бо насправді шукають відповіді істинності буття. Особистість хоче знайти свою істинну сутність, ту, що насправді Є, має вічне, неперервне і смислове буття.

Проблема пошуку істинного буття наявна в різних напрямах філософської традиції. І стародавнє конфуціанство, і ідеалізм Платона, і пошуки середньовічних містиків, і романтизм, і екзистенціалізм та фрейдизм намагались знайти сутність істинного буття. Це питання активно розглядають і сучасні автори (А. Камю, П. Сартр, Е. Фромм, С. Франк тощо). Вони шукають істинну сутність людини та намагаються зрозуміти, з чим має ідентифікувати себе наша свідомість, щоб осягнути в собі істинне, дійсне і справжнє буття, яке наповнює смислом наше непросте існування.

Духовний світ України та української самосвідомості протягом століть перебуває в кризі самоідентифікації. Саме тому ця ппробле- ма повинна знаходитися під посиленою увагою не лише науковців, а загалом гуманітарного сектору суспільства. Слід зазначити, що вказаній проблематиці надають певної уваги такі автори як

В. Андрущенко, О. Забужко, О. Таран, В. Храмова, В. Вашкевич, Г. Нестеренко та інші, але малодослідженим залишається аспект сак- ральності України як феномену буття в істині. Тому завданням даної роботи є виявлення архетипу сакральної України та вияснення можливості формування на його основі креативного типу свідомості, що здатен формувати сутнісне буття суспільства.

Як пише В. Вашкевич, суспільна свідомість в Україні є «не просто «розколотою» та «розірваною», а атомізованою та амбівалентною». Вчені діагностують «гостро дискомфортну кризу самоідентифікації» українського соціуму [1,57]. Україна, маючи історичний спадок втрати власної колективної суб'єктності, має також проблеми творчої та конструктивної самоідентифікації із сутнісним буттям.

Перефразовуючи твердження Г. Й. Гегеля про історичні народи та світовий дух, можна сказати, що буття в історичному процесі реалізується через осягнення сакральної матриці соціуму. Екстраполюючи вказану тенденцію на українські реалії, отримаємо розуміння того, що криза самоідентифікації сигналізує насамперед про брак розуміння сутності українського сакрального ядра та нестачу віри в його успішну реалізацію.

Україна і українство здавна перебувають в стані внутрішньої невпевненості у власній сутнісній самореалізації (М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Шлемкевич, В. Липинський, І. Мірчук, О. Забужко, С. Грабовський) [7,8, 9,11,12]. Загалом такий діагноз можна поставити не лише Україні термін «суспільство організованого відчаю» (Макаренко В.) можна застосувати до переважної (якщо не абсолютної) кількості людських суспільств, ігноруючи характеристики часу і простору [13].

Для вирішення проблеми, як правило, заглиблюються у витоки, початки її формування. Необхідно визначити тенденції і причини невпевненості українства в можливості власної переможної сутнісної та успішної реалізації. Невпевненість у власній успішності приводить до намагання долучитися, скопіювати чужу модель розвитку.

Сакральне ядро це насамперед смисл буття. Те, що виростає понад профанністю буднів і надає екзистенції надособистісного, навіть надраціонального звучання. Важливим є те, що соціум отримує мету розвитку, яка надає змісту як існуванню окремої особистості, так і соціуму загалом. Основна властивість сакрального тривати в вічності, перемагаючи смерть, а домінуюча функція долання небуття. Оминаючи онтологічну проблематику, можна сказати, що соціальне небуття це насамперед втрата смислу власне людського існування. Для окремої людини та соціуму загалом сакральне є репрезентантом істинного буття, що здатне подолати смерть та беззмістовність фіктивного існування.

С. Франк зауважує, що життя будь-якої людини розпадається на дві частини: офіційну і істинну [4, 157]. Намагання побудувати «життя в істині» породжує відчай і зневіру [3], бо людина зазнає поразки в шляху до правди. Суспільство легше продукує симулякри, ніж приймає справжні смисли. В більшості ми граємо ролі і лише дехто наважується усвідомлювати «неправду цієї ролі» [4, 158]. Водночас ніхто не може позбутися своєрідної «спраги життя», життя повного і глибокого, яке є вимогою нашого істинного духу, суть якого «ми не знаємо не лише як задовольнити, але не знаємо навіть як ... висловити» [4, 161].

Сакральне ядро це ті безкінечні цінності, які дають змогу подолати хаос і відчай особистісного та суспільного псевдобуття. Якщо настільки важко сформулювати потреби особистісного «істинного духу», то висловити спрагу справжнього суспільного життя завдання ще більш складне і неоднозначне. Істина окремої людини в силу своєї суб'єктності легітимізується самим індивідом, а сакральне ядро суспільства повинно переборювати симулякричність маси, фальш всього суспільства і давати змогу становлення особистісної правди, або, інакше формулюючи відповідь на питання «яким чином творити українське буття, в якому буде повноцінна можливість бути собою?» В такому ракурсі ми побачимо, що українська сакральна матриця має кілька стратегічних завдань:

¦ Долання стереотипу України як антисакрального, мало не демонічного і профанного [5].

¦ Формування ідеї сакральної України як ірраціональної, апофа- тичної, містичної істини (істинну сутність вічного і сакрального неможливо адекватно передати словами).

¦ Формування раціонального відповідника ідеї сакральної України.

В руслі катафатичної традиції архетип сакральної України означає, що Україна як колективний часово-просторовий суб'єкт історичного процесу має здатність долати небуття і профанність, соціальні негаразди і офіційно-казенну моральність.

Якщо профанічне стосується рівня фізичного самозбереження та біологічного функціонування, то сакральне зачіпає насамперед віднайдення смислу власного буття. Кажучи релігійними термінами це потреба реалізувати Бога у власному житті та житті свого суспільства.

Бажання ідеалу, настроєність українців на Ідеал, відзначають всі дослідники української ментальності (В. Гелнер, І. Мірчук) [14, 7]. Разом з тим, це бажання ідеалу розбивається об невір'я в можливість його існування і реалізацію. Причому це невір'я існує на дуже різних рівнях української ментальності Сковородинівська втеча від світу, апокаліптично саркастичні настрої нашої інтелектуальної еліти, аж до побутового негативізму та самозневаги.

Настроєність на ідеал, намагання бути ідеальним та розуміння власної не ідеальності породжує постійну внутрішню деструкцію та негативну самооцінку власної не ідеальності. Звідси хронічне українське «мало» (малоросія, малопольща, малорумунія...), яке настроює на втечу від себе поганого, від українства, від України (С. Грабовський) [9]. Відмова від не ідеальності України часто приводить до заперечення її в реальності, намагання світоглядно переорієнтуватися на чужі, більш успішні проекти. Причому ситуація повторюється, а значить має архетипічні ознаки.

Ця втеча від не ідеального як проклін неможливості реалізації може вирішатися тільки одним способом: зміною розуміння Ідеального та власної відповідності ідеалу.

Б. Молодцов дає розуміння ідеального як Єдиного, де «у взаємному відношенні з чимось іншим кожна з реальностей виявляє для себе в іншій те, чого не вистачає їй самій» [6]. Тому, оскільки відношення взаємне, то кожна особа осягає Смисл сакрального ідеального Єдиного через осягнення цілісності з Іншим. Якщо відбудеться зміна світоглядних пріоритетів розуміння ідеалу від «найкращого» до «цілісного», один із найглибших українських світоглядних конфліктів буде вирішено.

Інакше кажучи, долання українського небуття можливе через осмислення та переживання єдності цілісності в історично часовому і соціальному просторі України.

Часовий простір не просто єдність поколінь, а архетипічно катарсисне поєднання (зцілення) всіх історично конфліктних ситуацій. У цьому контексті однією із найдавніших точок роздвоєння нашої свідомості було прийняття християнства. Українське «двовір'я» хрестоматійна істина в сьогоднішньому намаганні осмислити українську ментальність. Відкидання християнства та формування нового язичництва, як це намагаються зараз зробити неоязичники, доволі безплідне. Насамперед тому, що формування йде раціональним шляхом і часто є просто повторенням християнської матриці, видозміненої звичаєвими формами. Разом з тим, неоязичники виконують важливу суспільну роботу, намагаючись віднайти втрачене сакральне ядро українського суспільства.

Для ліквідації проблематики протиставлення «християнство позитив, язичництво негатив» чи зворотнього «християнство негатив, язичництво позитив» необхідно подивитися на неї під іншим кутом зору: поєднання істинно-сакрального ядра українського язичництва не суперечне істинному сакральному християнству. Конфлікт відбувається лише між владно інституційними та тради- ціоналістсько формалізованими структурами, а не між суттю Богорозуміння, бо воно тотожне (тут варто, мабуть, нагадати, що слова «Бог» і «пекло» мають язичеське походження).

Наше язичництво аналогічне Євангельському Івану Хрестителю, це предтеча християнства, а не антагоніст до нього. Антагоністичним є владно-імперське використання християнства як ідеології поневолення та внутрішнє, глибоко сутнісне розуміння Бога як гармонічної єднісної основи смислу буття особи та українського соціуму.

Ні для кого не секрет, що християнство, після прийняття його Римською імперією, після Нікейського собору 325 року, стало, крім релігійного пошуку Бога, також формою політичної експансії. Християнство використовувалось (і використовується до сьогодні) як форма легітимації власної експансії, яка під маскою релігії заперечує сутність іншого народу або окремої людини. Самозрозуміло, що істинне Християнство до цього політичного бренду немає ніякого відношення.

Імперії часто використовували релігійні системи для легітимації власної абсолютної влади над завойованими територіями. Через псевдоототожнення «Христос Богопомазаник Імператор Домінуючий етнос» утверджувалася сакральність панівного суспільства, апріорно приймалося відсутність сакральності в усіх інших. Стаючи католиком/православним, ти автоматично ставав поляком чи росіянином. І на сьогодні дуже часто використовується послання апостола Павла, в якому є такі слова: «Нема юдея, ні грека» (Посл. Ап. Павла до Галатів, 3.28), як свідчення непотрібності національного, відсутності в ньому сакрального ядра та закономірності його християнської нівеляції. Між тим фарисейськи замовчується, що повний текст звучить таким чином: «Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!».

В такому контексті юдей і грек /національне/, жіноче і чоловіче / гендерне/, раб і вільний /соціальне/ набувають ознак БУТТЄВОСТІ, яка не заперечує сакральність ІНШОГО, а володіння певною властивістю (національною, статевою, соціальним статусом) не означає наявність чи відсутність буття сакрального, воно має іншу природу.

Відокремлення сакрально-містичної складової від владно політичного аспекту релігійності дасть змогу знівелювати цю світоглядну проблему, та надасть їй можливості об'єднати суспільство, а не руйнувати його внутрішнім конфліктом. сакральний цивілізаційний архетип україна

Пізніший світоглядний конфлікт, що має не лише історичний аспект, але й просторово-соціальний, Захід і Схід, православ'я і католицизм, радянське і європейське. Ця проблема пов'язана із намаганням здійснити зовнішню суспільну самоідентифікацію. Вона не вирішиться до того часу, поки орієнтація на зовнішній вектор не набуде тактичного, а не сутнісного аспекту. Вирішення цього питання одна із найсуттєвіших світоглядних проблем сьогоднішньої України.

Якщо для однієї частини України тотожним самореалізації є «Радянсько-Російське», а для іншої Європа, то чи означає це, що об'єднання України приречене на анігіляцію і є безперспективним в своїй основі? Поверховий розгляд питання легко може привести до такої думки. Але спробуємо проаналізувати проблему не на зовнішньо-політичному атрибутивному рівні, а глибше в світоглядних основах.

Будь-яка соціальна група намагається забезпечити власне самозбереження і духовно-творчий розвиток. Дуже часто воно ототожнюється із такими поняттями як захист інтересів народу перед анархією і сваволею, надання джерел життєзабезпечення, встановлення соціальної справедливості, повага до особистості, визнання її самоцінності і можливість творчої самореалізації. Всі вказані пріоритети фактично тотожні як для Сходу, так і для Заходу України.

Ідеал, ідея справедливості на Східних теренах України асоціюється із соціальною справедливістю, сильною державною структурою та ліквідацією анархічно корупційних елементів, стабільним життєзабезпеченням та добробутом населення. В силу історичних перверзій забезпечення цих, без сумніву необхідних, елементів суспільно-політичного життя пов'язується із російською, а не власною реалізацією. Саме за це, а не за ідеї соціальної справедливості на Заході України формується системна критика звинувачення, яка і створює негативний стереотип прийняття ідеології Сходу. Суть його зводиться до того, що внаслідок втрати власної суб'єктності і підпорядкування Росії Україні пропонують руйнування будь-яких демократичних інститутів, соціально-економічний визиск, тоталітарний тип правління і, врешті, повну руйнацію України.

Ідеал, ідея справедливості на Заході України має приблизно такий вигляд: самостійна державна структура, що дає змогу вільного творчого розвитку своїм громадянам, на основі чого створюється добробут, стабільна економіка та відновлення України як повноцінного суб'єкта світового політичного життя.

Критика цієї позиції ґрунтується на тому, що вона орієнтована на Захід і приведе до втрати соціального захисту та особистісної свободи.

Як бачимо, позитивний стереотип обох напрямків має суттєві точки дотику. Саме вони можуть формувати певні основи інтегративного світогляду, що формуватиме цілісність України. Спробуємо його хоча б схематично скомпонувати:

¦ Формування самостійної, сильної і справедливої державної структури, що незалежна ні від російської, ні від американо европейської геополітики та водночас здатна співпрацювати з будь-яким суб'єктом світової спільноти;

¦ Створення інститутів соціального захисту, вільного розвитку та встановлення чітких правил в економічній сфері, які б стимулювали взаємопідтримку держави і суб'єкта підприємництва;

¦ Демократичний тип правління, який водночас обмежений ідеєю цілісності структури, що надає йому суттєвого стабілізуючого потенціалу;

¦ Забезпечення добробуту населення за рахунок його активізації та самореалізації;

¦ Творчий розвиток України, що передбачає збереження як позитивних здобутків радянської доби, так і українського національно визвольного руху.

Можливо, найбільш дражливим є останній підпункт, який часто сприймається у безальтернативних чорно-білих тонах. Однак і одне, і друге є нашою історією, а тому вимагає взаємопрощення і толерантного розуміння.

Тараса Шевченка недаремно називають Пророком України. В поетично архетипічному ряді йому немає рівних. Дивним чином в його поезіях не лише зафіксовані кризи минулого, але й дано способи їх подолання. Величезний потенціал суспільного ідеалу має поема «Неофіти», яка є не надто відомою широкому загалу і рідко розглядається з такої точки зору. Символічною є і назва пошук нової віри (нового ідеалу), який і в двадцять першому столітті виявляється актуальним. Герой поеми Алкід як один із представників перших християн засуджений до страти Нероном (водночас в поемі даються яскраві паралелі, що дають змогу зрозуміти символічність постаті Алкіда і його причетність до сучасного Шевченкові соціуму та України загалом). Перед стратою в Колізеї Алкід проголошує: «Молітесь, братія! Молітесь за ката лютого. Його в своїх молитвах пом'яніте. Перед гординею його, Брати мої, не поклонітесь. Молитва Богові».

Поклоніння гордині тирана і прокляття його символічні образи рабства (Сходу) і анархії (Заходу). «Неофітно інтегративна» ідеологія сучасності мусить піднятися до рівня співпричетності Алкіда навіть до тирана, і в цій співпричетності долається як хамство суб'єктності, так і рабство деспотії.

Повернувшись від метафізики «Неофітів» до реалій сьогодення, можна підсумувати: розуміння цілісності Сходу і Заходу України є можливим, більше того, така інтегративна співпричетність дасть змогу нівелювати регіональні проблеми і продуктивно використати досвід зворотної сторони. Смислотворчою основою вказаного процесу є продуктивне використання всього історичного досвіду та головне вироблення привабливого ідеалу, прийнятного для всієї країни.

Суть цього ідеалу в творенні смислу через співпричетність, в заміні парадигми перманентного ворога і страху та прагнення утвердити себе як «кращого» на можливість креативної співпраці. Головне в самій можливості створення позитивної мети діяльності та реалізації українського соціуму. Врешті, такий висновок цілком співзвучний до ідей синергетичної парадигми, яка розглядає соціум як процес самоорганізації соціальної системи [15; 16]. Цілісність, осягнена через взаємне визнання «смислу» Іншого, дасть змогу осягнути ідеал українського буття.

Література

1. Вашкевич. В.М. Модифікація світоглядних засад молоді у контексті цивілізаційного розвитку України // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць/ Гол. ред. В.М. Вашкевич. Вип.8. К., 2007. С. 57 65.

2. Нестеренко Г.О. Українська політична нація: само організаційні засади становлення: Монографія. К.: Вид во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2007. - 360 с.

3. Кьеркергор С. Болезнь к смерти// Страх и трепет. М., 1993. С.225 226.

4. Франк С.Л. Крушение кумиров // Франк С.Л. Сочинения. М.: изд во «Правда», 1990. С. 113 182.

5. Греков Н.А., Дерев'янко К.В., Боров Г.Л. Тарас Шевченко крестный отец украинского национализма. Луганск: «Виртуальная реальность», 2005. 268 с.

6. Молодцов Б. Об'єктивність ідеального в соціально-економічній реальності. Автореферат дис. на здобуття наукового ступеня к. філос. н. Донецьк, 2008. 20 с.

7. Мірчук І. Етика а політика. Прага: Укр..Вільний університет, 1923. 31 с.

8. Забужко О.С. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. К.: Абрис, 1997.

9. Грабовський С. Українська людина у вимірах ХХ століття: до постановки проблеми. К.: Київське братство, 1997.

10. Липинський В. Листи до братів хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. Інститут Східноєвропейських досліджень Національної Академії Наук України, Східноєвропейський дослідний інститут ім. В.К. Липинського. Київ Філадельфія, 1995. С.1 16; I ХLVШ; 1 471.

11. Шлемкевич М. Українська синтеза чи українська громадянська війна. Німеччина: Blomberg,1949. 63 с.

12. Костомаров М. Закон Божий (Книга буття Українського народу). К.: Либідь, 1991. - 24 с.

13. Макаренко В.П. Главные идеологии современности. Ростов н/ Д.:изд во «Феникс», 2000. 480 с.

14. Heike W.D. Sie wollten die Freiheit. Die Geshcichte der Ukrainischen Division 1943 1945. Podzun Verlag. 6364 Dorheim / H.

15. Лутай В.С. Основной вопрос современной философии. Синергетический вопрос. К.: Издатель ПАРАПАН, 2004. 156 с.

Размещено на Allbest.ru