Теоретико-методологічні засади та історичні спроби аналізу цивілізацій: від Платона до Маркса

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретико-методологічні засади та історичні спроби аналізу цивілізацій: від Платона до Маркса

Сучасні глобалізаційні процеси потребують поглибленого дослідження сутності й параметрів розвитку різних народів і культур, об'єднаних нині філософським терміном «цивілізація». Оскільки у науковій та філософській літературі це поняття вживається в різних смислових значеннях:

а) форма існування живих істот, наділених розумом;

б) синонім культури, сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства;

в) ступінь розвитку матеріальної та духовної культури, суспільства розвитку в цілому;

г) відносно самостійне цілісне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі й часі, що може мати ієрархічні рівні (наприклад, антична цивілізація, елліністична цивілізація, афінська цивілізація) тощо. Видається доцільним дослідити його істинний сенс і значення й уже уточненому плані застосовувати до аналізу сучасних проблем та суперечностей глобалізаційного розвитку.

Як відомо, від часів знаменитого античного мислителя Платона, поняття «цивілізація» за своїм походженням виходить з латинського слова civilis - громадянський, державний, яке характеризує якості громадянина як міського жителя. До нашого часу це значення зберігається у слові «цивільний», яке досі означає в західних мовах якості, що подобають громадянину, - чемність, люб'язність, приязність та звичність до міського середовища. Хоча значення слова «цивілізація» поступово розширюється та набуває нові смисли, прийнято вважати, що сучасне значення терміна у ряді випадків зберігає свій первинний смисл, у якому його вживали французькі та англійські просвітителі XVIII ст. Так, французький просвітитель маркіз де Мірабо у трактаті «Друг людей, або ж Трактат про народонаселення» (1757) уперше вживає термін «цивілізація», розуміючи його як пом'якшення натури, чемність, увічливість та знання, що поширюються для того, щоб дотримуватися правил пристойності та щоб ці правила відігравали роль законів суспільного життя.

Цим словом в його відверто просвітницькому значенні упевнено користуються французи П.А. Гольбах, Ж.А. Кондорсе, англійці Ф. Гізота Г. Бокль та інші мислителі, надаючи йому позитивного, прогресивного та піднесеного змісту. Пізніше термін «цивілізація» підхоплює А. Фергюсон, розгортає Л. Морган, згодом - Ф. Енгельс, наділивши це поняття функцією вищої (після дикості і варварства) епохи людського співіснування [1,184].

Концептуалізація поняття «цивілізація» в соціальній філософії та філософії політики починається з Томаса Гобса, коли цивілізація починає розумітись як процес руху від «природного стану» до «суспільного стану», в якому громадяни набувають статусу правової особи, а суспільство формується на основі згоди всіх громадян (договір, консенсус). Ідеї Т. Гобса розвинув Дж. Коллінгвуд, котрий доводив, що цивілізація становить процес нескінченного наближення до ідеального стану (суспільства громадян, що вільно самовизначаються) і віддаленням від іншого ідеального стану, який заперечує вищезазначений (варварства - несоціальної спільноти). Схожу думку висловлює й сучасний американський соціолог Е. Гіддингс, який вважає цивілізаціями лише вільні асоціації (демогеничні, тобто такі, в яких зв'язком слугує не кровно-родинний, а загальний інтерес, співробітництво тощо).

Як зазначає російський дослідник Б.С. Ерасов, важливий світоглядний компонент концепції цивілізації полягав у наданні їй значення певного стану, устрою життя, типу відносин, мислення та відчуття, що протистоїть тому подоланому сущому, якому суспільство було підкорено у минулому та від якого зуміло позбавитись, хоча воно могло як і раніше бути присутнім на нижчих рівнях життя. Це означає, що категорія «цивілізація» мала не лише пізнавальне, але й також спрямовуюче й аксіологічне значення, вказуючи на перспективу свідомого та цілеспрямованого руху суспільства, створюючи основу для оцінки суспільства в цілому або якихось явищ на шкалі розвитку [2,14-15].

Найбільш розповсюдженим в історії соціально-філософської думки вживанням поняття «цивілізація» є його використання у зіставленні з категорією «культура». При цьому цивілізація у межах різних дослідницьких підходів розуміється як тотожність, самоусвідомлення культури, її заперечення, вища, практично втілена культура. Спочатку культура виступає як компонент або синонім цивілізації. Адже й перша, й друга означає розвинутий стан людського суспільства, результат діяльності рук та розуму людей. Такої думки дотримуються зокрема й чимало дослідників у середині XX ст. Зокрема, американські культурологи А. Крьобер та К. Клакхон у 1952 році опублікували перелік з 164 визначень «культура» та показали, що у більшості випадків це слово вживається наряду з поняттям «цивілізація».

Отже, у випадках, коли поняття цивілізація і культура вживаються як синоніми мається на увазі спільність духовних традицій людей, об'єднаних територіально протягом тривалого часу. Ця точка зору, доведена до крайності в дослідженні культуролога Ф Бегбі, який використовує термін цивілізація для розмежування «більш великих, складних культур… від невеликих, більш простих, котрі традиційно були винятково заповідною областю антропологів» [3,210].

Слід зазначити, що в сучасному світі поняття «цивілізований» і «культурний» часто сприймаються як однопорядкові, але не тотожні. Зокрема, система сучасної цивілізації, що характерна для розвинених країн Західної Європи, США і Японії, однакова, хоча культури у всіх країн різні [4,42-43]. Відомий сучасний представник цивілізаційної теорії С. Гантінгтон у своїй праці «Зіткнення цивілізацій» приходить до висновку, що культура - загальна тема практично кожного визначення цивілізації. На підставі аналізу підходів М. Вебера, Е. Дюркгейма,

О. Шпенглера, П. Сорокіна, А. Тонбі, А. Вебера, А. Кребера, Ф. Бегбі, К. Куїглі, Р. Колборна, К. Даусона, С. Айзенштата, Ф. Броделя, У. Маккніла, А. Боземен, І. Валлерстайна, Ф. Фернан-дез-Арместо Гантінгтон виділяє такі загальні риси об'єктивного порядку як мова, історія, звичаї, інститути і релігія, підкреслюючи особливу роль останньої [5,46-49]. Усі вони мають безпосереднє відношення до духовної культури суспільства.

В ході становлення цивілізаційної теорії між термінами цивілізація і культура встановлюється різниця. Цивілізацію було прийнято співвідносити з цілими народами та країнами у їхньому розвинутому стані, а культуру - передусім з тією формою та мірою духовності, в якій знаходять вираз вищі досягнення цивілізації [6,124-126]. Окрім того поняття «цивілізація» все більше пов'язується певним рівнем економічної зрілості суспільства. Таким чином, поступово зі словом «цивілізація» все частіше стали вживати прикметник «матеріальна», а зі словом «культура» - прикметник «духовна».

При цьому матеріальна цивілізація та духовна культура не обов'язково протиставляється одна одній, а якщо протиставляється, то не однаково. Зокрема, згідно з Ж.-Ж. Руссо та О. Шпенглером, цивілізація є кінцевою стадією омертвіння культури, тягарем нагромадження матеріальних речей та застосування байдужих до людини технологій. Для німецьких мислителів від Гете й Канта до О. Шпенглера та А. Вебера культура стає втіленням сфери творчості, духовності, високої моральності та пошуку краси. Кісна матеріальна дійсність - сфери цивілізації як сфери, що обмежує та сковує духовний пошук. Для французької школи «Анналів» (М. Блока, Л. Февра, Ф. Броделя) та представників світ-системної теорії навпаки саме в цивілізації втілений справжній історичний рух, а культура - лише побічний продукт та опосередкований вираз тих принципів та законів, за якими функціонує матеріальна цивілізація [2,30-31].

Існує також і таке розуміння цих понять, де «культура» розуміється як «панування людини над матерією і силами природи, а словом цивілізація позначається панування людини над самою собою, тобто над своїми нижчими, елементарними потягами. Цивілізація позначає більш внутрішній, культура більш зовнішній процес» [7,6]. Майже таку думку щодо визначення цивілізації висловлював Гізо - автор книг «Історія цивілізації в Європі» і «Історія цивілізації у Франції» [9]. У цих роботах мислитель ставив за мету розглянути цивілізацію в її цілому, як розвиток соціальний і розвиток моральний, в історії людських відносин та історії ідей. Гізо вважав, що вірування, почуття, ідеї, удачі передують зовнішньому положенню, соціальним стосункам, політичним установам. Таким чином, Гізо не включав до поняття цивілізації те, що звичайно називають «матеріальною культурою».

Не менш поширеною є думка, згідно якій цивілізація розуміється як один з щаблів розвитку культури. Зокрема, такої думки дотримується Фур'є, причому він не вважає цю стадію вищої. У своїх працях початку XIX ст. він називає цивілізацією сучасний йому суспільний устрій, який незабаром має поступитися місцем новому, вищому устрою. Російський письменник П. Лавров (Міртов) у низці статей «Цивілізація й дикі племена» («Отечественные записки», 1869, №5-9) навпаки підкреслює більш високу ступень цивілізації у порівнянні з культурою. Елемент культури (навички, звичаї, легенди в громадському житті), зазначає він, «є у всякій людській цивілізації, але до нього тут приєднується інший елемент, думка особистості, що постійно переробляє культуру і розвивається в цій переробці, - це елемент людяний. В міру того як елемент думки переважає над елементом культури, цивілізація цінується вище» [4,38].

У сучасній суспільно-філософській думці використання категорії «цивілізація» для позначення конкретного рівня розвитку суспільства, його матеріальної і духовної культури, є досить розповсюдженим. Як основу для виділення форми цивілізації беруть ознаки регіону або континенту (цивілізація античного Середземномор'я, європейська цивілізація, східна цивілізація тощо). У цих ознаках тією чи іншою мірою відбиваються реальні характеристики, які виражають спільність культурно-політичних доль, історичних умов та ін., але такий географічний підхід не завжди дозволяє передати наявність у цьому регіоні різних історичних типів, рівнів розвитку соціально-культурних спільностей [4,43].

Зокрема є розповсюдженим розуміння цивілізації як категорії, що пов'язана з суспільством, на пострадянському просторі. Так, російська дослідниця Л.І. Семеннікова вважає, що цивілізації це спільності (людей) і суспільства. Вона зазначає, що цивілізація як спільність характеризується однаковою ментальністю, ідеалами і цінностями, а як суспільство - стійкими рисами в економіці, політиці, культурі [9,28].

Втім, загальноприйняте у сучасній соціально-філософській думці розмежування категорій цивілізація і культура полягає дещо в іншому. Цивілізація виражає щось загальне, раціональне, стабільне, в той час як культура є відображенням індивідуального початку кожного соціуму. Цивілізація являє собою систему відношень, закріплених у праві, традиції, способах ділового та побутового поводження, які утворюють механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства. Якщо цивілізація визначає подібне в суспільствах, що виникають на базі однотипних технологій, то історичні етносоціальні культури є відбитком і відображенням в нормах поводження, правилах життя і діяльності, традиціях і навичках не подібного в різних народах, що знаходяться на одному цивілізаційному щаблі, а того специфічного для їх етносоціальної індивідуальності, історичної долі, індивідуальних і неповторних обставин їх минулого та сьогоднішнього буття, мови, релігії, географічного місця розташування, контактів з іншими народами тощо. Якщо функція цивілізації - забезпечення загальнозначущої, стабільної нормативної взаємодії, то культура відбиває, передає і береже індивідуальний початок у межах кожної спільноти [4,50].

Висвітлюючи питання співвідношення категорій цивілізація і культура слід звернути увагу на той факт, що у світовій цивілізаційній теорії домінує думка, що стани цивілізації та культури втілюють у собі передусім суспільства, які «цивілізовувались першими», зазвичай це Франція і Англія. В результаті чого протягом XIX ст. відбувається розподіл світу на «цивілізовану Європу» та «решту світу», що «пов'язано з «орієнталізацією» Азії та протиставленням її (наряду з Азією та Латинською Америкою) Європі як особливому цивілізаційному утворенню нового часу - Заходу». А Захід бере на себе «цивілізаторську місію», залучаючи недостатньо розвинуті народу до досягнень європейської культури не завжди «цивілізованими» (у первинному значенні цього слова) методами. Тотальне винищення корінного населення в Північній Америці, руйнування розвинутих держав Центральної та Південної Америки та знищення значної частини місцевого населення, гігантські потоки работоргівлі між Африкою та Америкою - це далеко не усі сумнівні результати цивілізаторської місії Заходу.

Саме характеристика «цивілізації» як подолання «варварства» розділяє поняття цивілізації та культури та одночасно ставить під сумнів позитивний смисл поняття цивілізації. Починаючи з трактату Ж.-Ж. Руссо «Про вплив наук на натури» (1750) у Франції та Англії лунають та множаться голоси критиків порядків, які називаються цивілізованими, проте означають кризовий стан суспільства, що відмовляє більшості населення у соціальній справедливості. Ця лінія критики буржуазного суспільства породила різні опозиційні течії та призвела до виникнення марксизму як найбільш послідовному вченню, що розкриває формаційні суперечності різних типів суспільного устрою.

Згідно марксизму цивілізація розуміється як суспільство, що засноване на розподілі праці. При цьому сам К. Маркс у своїх роботах категорію «цивілізація» не вживає, апелюючи поняттям «формація». Його аналіз праць американського етнографа Л. Моргана, передусім фундаментальної праці «Давнє суспільство» (1877), де досліджується перехід від ранніх примітивних суспільств до більш складних, цивілізованих, залишився незавершеним. Замисел Маркса здійснити аналіз переходу до класового суспільства за допомогою напрацювань Л. Моргана здійснив Ф. Енгельс після смерті К. Маркса у праці «Походження родини, приватної власності й держави» (1884). У ній автор пояснює розвиток відомих до того часу трьох суспільно-історичних формацій через звернення до трьох досліджуваних Л. Морганом епох - епохи дикості, варварства й цивілізації. Кожну з цих епох вслід за Морганом Енгельс розділяє на нижчий, середній і вищий щаблі згідно із прогресом у виробництві засобів до життя, вважаючи людський прогрес безпосередньо пов'язаним з розширенням джерел існування. Періодизацію Моргана Ф. Енгельс узагальнює наступним чином: дикість - період передусім присвоєння готових продуктів природи, де штучно створені продукти слугують головним чином допоміжними знаряддями такого присвоєння. Варварство - період ведення скотарства та землеробства, період опанування методами збільшення виробництва продуктів природи за допомогою людської діяльності. Цивілізація - період опанування подальшою обробкою продуктів природи, період промисловості у власному смислі цього слова та мистецтва [10,28]. На прикладі суспільств давньої Греції, Риму, кельтів та германців та застосовуючи по відношенню до них ідеї Марксова «Капіталу» Ф. Енгельс доводить, що саме цивілізація стає «тією стадією суспільного розвитку, на розподіл праці, обмін між окремими особами та товарне виробництво, що об'єднує ці обидва процеси, досягають повного розквіту та здійснюють переворот у всьому попередньому суспільстві» [10,201], викликаючи до життя най - жорсткіші форми експлуатації людини людиною. Й чим далі іде уперед цивілізація, зазначає Ф. Енгельс у завершенні свого твору, «тим більше вона змушена накидати покров любові на неминуче породжувані нею негативні явища, прикрашувати їх або неправдиво заперечувати, - одним словом, уводити у практику загальноприйняте лицемірство, яке не було відомим ані більш раннім формам суспільства, ані навіть перших ступеням цивілізації.» [10,205-206]. Саме тому, Ф. Енгельса значно більше цікавила стадія розвитку, яка має наступити після цивілізації та стати за Морганом «відродженням у вищій формі свободи, рівності та братерства давніх родів» [10,207].

Послідовний матеріалізм привів не стільки самих К. Маркса та Ф. Енгельса, скільки їхніх послідовників до формулювання формаційної теорії, в якій історія зводилась до «всесвітнього історичного прогресу» на основі «висхідного руху», який виникає в ході «діалектичної взаємодії» матеріальних виробничих сил та виробничих відносин. Цивілізація залишилась при цьому побічною характеристикою «класового суспільства», достатньо важливою в ідеологічному плані, але такою, що не має значення при аналізі господарських укладів, соціальних відносин і політичної боротьби. Продовжуючи марксистські традиції, вітчизняна соціально - філософська та соціально-політична думка довгий час керувалась поняттям «суспільно-економічна формація», яке втілилось у поняття «цивілізація», й зображувало історію людства як єдиний, монологічний, прогресивний процес. При цьому у діалектико-матеріалістичній філософії цивілізація розглядалась не інакше як сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства, яке подолало рівень дикості і варварства.

Характеристика «цивілізації» як подолання «варварства» залишається однією з важливіших й сьогодні у багатьох визначеннях цивілізації, які досить далекі від марксизму. «В принципі можна вказати на десятки різних визначень, зазначає Е.В. Сайко, які в більшій чи меншій мірі підкреслюють для цивілізації відповідний рівень історичного розвитку суспільства такий, що протистоїть рівню первісного суспільства. Й в цьому плані основні показники, що фіксуються цими визначеннями, чітко ув'язуються з добре відомими характеристиками цивілізації Моргана і Енгельса, які визначали цивілізацію як історично новий, по відношенню до первісного стану й рівня історичного розвитку суспільства».

цивілізація суспільство марксизм буржуазний

Размещено на Allbest.ru