Роль громадсько-політичної діяльності В. Липинського у формуванні його науково-історичної концепції

Размещено на http://www.allbest.ru/

22

Роль громадсько-політичної діяльності В. Липинського у формуванні його науково-історичної концепції

Передерій І.Г.

Непересічний український мислитель, науковець-історик, громадський та державний діяч, автор оригінальних історичних, політологічних та соціологічних концепцій початку ХХ ст. В'ячеслав (Вацлав) Казимирович Липинський тривалий час лишався маловідомим в Україні не лише широкому загалу, а й більшості вчених. Його праці довго перебували в «спецхранах», а тому глибоке дослідження його наукової спадщини розпочалося лише з кінця 80-их років минулого століття.

Провідними напрямами сучасної історичної науки є вивчення переломних етапів української історії. Серед них - національно-визвольні змагання українського народу. В сучасних умовах розбудови суверенної демократичної України, коли чи не найголовнішим завданням стало визначення напрямів державного будівництва, зросла необхідність вивчення й критичного осмислення історичної та науково-історичної спадщини. З цього погляду всебічний аналіз формування історичних поглядів В. Липинськогоу зв'язку з його громадсько-політичною діяльністю видається нам особливо актуальним.

Дана наукова розвідка здійснена відповідно до науково-дослідної теми «Духовний розвиток України у ХІХ - ХХ столітті», що розробляється колективом кафедри українознавства та гуманітарної підготовки Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка. Спадщина В. Липинського залишається актуальною. Вона може бути дієвим теоретичним і практичним підґрунтям у процесі розбудови незалежної України, здійснення її політики, зокрема у формуванні державної ідеології та вихованні почуття національної гідності у громадян. Систематизація та аналіз численних наукових і публіцистичних праць, епістолярної спадщини цього діяча, дасть можливість повніше використати його доробок у дослідженнях з історії, політології,соціології, історіософії, релігієзнавства, а також у розв'язанні багатьох проблемних питань сучасного життя.

Вивчення історіографії поставленої у статті проблеми показує, що досі науковцями робилися спроби дослідити окремо або історичні праці науковця, або його історіософський світогляд, або запропоновані ним філософські чи політологічні ідеї. Вивчалися й окремі періоди громадсько-політичної діяльності В. Липинського. Зокрема, науково-історична концепція та праці В.Липинського останніми роками досліджувалися такими вченими, як В. Масненко [1;2], І. Гирич [3;4], Ю. Вільчинський [5], В. Смолій та В. Ричка [6]. Політологічна, історіософська та соціологічна спадщина В. Липинського знайшла своє відображення у статтях К. Галушка [7], І. Тукаленко [8], О. Шморгуна [9], В. Потульницького [10], В. Бурлачка , С. Приходька [12], Є. Пизюра [13], Ф. Турченка та Н. Заліської [14] тощо. Релігієзнавчі зацікавлення В.Липинського вивчали Б. Лобовик [15], Л. Кондратик [16]. Громадсько-політичну та державну діяльність В. Липинського досліджували Ю. Терещенко [17], Т. Осташко [18;19] Були певні спроби й узагальненого погляду на постать В. Липинського [20;21;22]. Публікувалися також невідомі раніше вітчизняним історикам роботи науковців із діаспори, як-от статті Я. Пеленського [23], Д. Чижевського [24], В. Заїкина [25].

Об'єктом же нашого дослідження стало вивчення взаємозв'язку громадсько-політичної діяльності Липинського та формування його науково-історичної концепції. Тому мета статті - розглянути еволюцію методологічних підходів до історичного аналізу В'ячеслава Липинського і з'ясувати, коли саме сформувалася його історична концепція та наскільки до цього спричинилося державотворення часів визвольних змагань і громадсько-політична діяльність науковця у пореволюційний період. Адже, як наголошує В. Масненко, саме у політичному мисленні Липинського слід шукати витоки тих методологічних новацій, які він запропонував у ділянці історичних дослідів [2,38-39].

Сучасні українські науковці не одностайні щодо ролі видатного вченого в історіографічному процесі. Так, зокрема, історики І. Гирич, В. Потульницький вважають В. Липинського фундатором державницького напряму в українській історіографії. Скажімо, на думку І. Гирича, період існування державницької школи в чистому вигляді - це, власне, післяреволюційний період життя і діяльності В. Липинського (1920-1931 рр.). Самого ж В. Липинського І. Гирич називає «найяскравішим представником державницької концепції історії України», який витворив самостійний напрям у нашій історіографії [4,34-35]. В. Потульницький, визнаючи В. Липинського основоположником державницької історіографічної концепції, вважає, що він представляє лише одну з її течій - консервативну [10,37].

Досить своєрідними та цікавими є підходи Я. Дашкевича до інтерпретації даної проблеми. Виходячи з власного бачення тенденцій розвитку історичної науки у передвоєнний та пореволюційний час, він відносить В. Липинського до групи «пізніших державників», або «но- воявлених істориків-державників», що сформувалася після поразки національно-визвольних змагань 1917 - 1920 рр. На його думку, засновником національно-державницької течії в українській історичній науці слід вважати М. Грушевського (як відомо, більшість сучасних істориків стоїть на позиції, що М. Грушевський є представником народницького історіографічного напряму) [21]. Липинський же презентує окрему своєрідну методологічну течію державницької школи. Таке твердження ґрунтується на переконанні, що власне національно-державницький напрям в українській історіографії утвердився ще у 1898 - 1904 рр. Близької позиції дотримується й історик В. Масненко, для якого В. Липинський є представником консервативно-елітарної течії державницького історіографічного напряму [1,48]. Тут слід зауважити, що цілком слушним є висновок дослідника В. Матяха, котрий стверджує, що становлення державницького напряму в українській історіографії в цілому є нерозкритою сторінкою в історії нашої історичної науки. Відсутня навіть єдина думка, ким і коли він був заснований [26,59-60].

Для переважної більшості сучасних дослідників ґенеза методологічних підходів В. Липинського-історика уявляється як певний еволюційний процес (лише В. Смолій та В. Ричка вважають, що всі його історичні праці написані з позицій державницького напряму [6,143]). Нам також видається слушною точка зору про еволюційність історичних поглядів В. Липинського, оскільки серйозний аналіз його наукової спадщини, а також вивчення його громадського-політичної діяльності дає змогу простежити ґенезу теоретичної думки вченого та її прямий зв'язок із досвідом громадсько-політичної та державної роботи, котрий В. Липинський набував у революційний та пореволюційний період.

Громадсько-політичну діяльність В. Липинський розпочав ще в гімназійні роки, організувавши в польській гімназіальній громаді український гурток. Сам Липинський стаж своєї політичної діяльності визначав із 1900 року й пізніше підкреслював, що від самого початку був самостійником [18,119]. Тут слід зауважити, що в підросійській Україні група українських політиків, що відстоювала ідею незалежної української держави, була нечисленною. Більшість учасників тодішнього українського руху підтримувала програму автономії України в складі федерації. Позиція Липинського та його однодумців не просто викликала нерозуміння українського громадянства, а й сприймалася як політичне «божевілля».

Такі політичні погляди В. Липинського вплинули і на початки формування науково-історичного світогляду молодого вченого. Адже перші праці В. Липинського-історика, написані польською мовою («Szlachta na Ukrainie. Udzial jej w zyciu narodu ukrainskiego na tle jego dziejow», 1909 р., «Z dziejow Ukrainy», 1912 р.), а також україномовні дослідження, друковані протягом 1908-1912 рр. у «Записках НТШ» та «Літературно-науковому віснику» («Генерал артилерії Великого князівства Руського. З архіву Немиричів», «Данило Братковський, суспільний діяч, письменник ХУІІ ст.», «Аріянський сеймик в Киселині на Волині в маю 1638 р. Причинок до історії аріянства на Україні» тощо), вже виявляють перші паростки державницьких підходів до історичного аналізу. Однак у цих роботах державні аспекти ще не мають концептуального характеру і не є визначальними в дослідженні історичного процесу. Про творення української держави йдеться принагідно, дослідник торкається лише окремих сторін цього процесу, в основному, тих, що дозволяють йому виразніше показати роль шляхти у Хмельниччині [2,44-45]. Деякі історики, як-от

І. Гирич, Я. Пеленський взагалі вважають, що перші історичні праці В. Липинського створені на загальноприйнятій тоді методологічній основі, а його історичне мислення в той період орієнтувалося на Драгоманова та Грушевського [4,36;23,139].

В. Масненко у працях В. Липинського раннього періоду виділяє такі державницькі аспекти: розгляд еволюції української політичної думки, особливо визрівання ідеї створення незалежної держави, державницьке функціональне призначення шляхти, значення Зборівського, Переяславського та Гадяцького договорів у державному виокремленні України. Принагідно згадуються, але не аналізуються «нові форми політичного життя України» [2,45].

Загалом же в ранніх працях В. Липинського українська держава доби Хмельниччини оцінюється як нереалізована можливість. Таким чином, тут простежується більш критичний підхід, ніж у пореволюційному науковому доробку.

Справжній перехід Липинського на державницькі методологічні засади слід пов'язувати із подіями світової війни та національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. Великою мірою цей процес тісно переплітався із набуттям В. Липинським безпосереднього досвіду громадсько-політичної та державної діяльності в цей буремний період української історії.

Першу світову війну В. Липинський зустрів у лавах російської армії. Брав участь у східно-прусській кампанії в складі другої російської армії генерала Самсонова, яка закінчилася поразкою. У 1915 р. через хворобу був переведений до кінних резервів. У їх складі служив у Дубні, Острозі, а потім - у Полтаві. Саме там його в якості начальника кінного резерву на Павленках і застала Лютнева російська революція [27,21]. У Полтаві

В. Липинський поринає в політичну діяльність. Повалення російського самодержавства і початок національного відродження України він зустрів із захопленням, проте соціалістичних ілюзій більшості провідних діячів Центральної Ради не поділяв. Узяв безпосередню участь в українізації кавалерійської військової частини на Полтавщині, однак наштовхнувся на небажання Генерального Секретаріату України затвердити її офіційно як українське збройне формування. Був делегатом І Всеукраїнського військового з'їзду, однак там демагогія промовців відштовхнула його [21,32].

Навесні 1917 р. у Полтаві поряд із іншими громадськими організаціями виникла й Українська військова громада. Брак документів не дозволяє точно встановити ініціаторів та час її створення, однак достеменно відомо, що в травні 1917 р. вона вже функціонувала. Тоді ця організація рішуче виступила за створення в тилових підрозділах російської армії національних українських формувань. На думку членів громади, створення таких українських корпусів мало сприяти зміцненню фронту та піднесенню бойового духу військ. Улітку 1917 р. Українська військова громада була створена і в Лубнах. Її представники ввійшли до тимчасової ради Селянської спілки Лубенського повіту [28,23].

Деякі дослідники вважають, що товаришем голови Української військової громади в Полтаві, або, навіть, головою був В. Липинський. Такої думки, зокрема, дотримується Я. Дашкевич [21]. Автору даної розвідки не вдалося підтвердити чи спростувати цю поширену думку, оскільки прізвище видатного історика, політолога, громадського діяча ні в періодичній пресі того часу, ні в документах Державного архіву Полтавської області не згадується.

Українська військова громада, незважаючи на свою нечисленність, брала активну участь у політичному та громадському житті Полтавщини. Коли Центральна Рада своїм першим Універсалом 10 (23) червня 1917 р. проголосила автономію України, Полтавська українська військова грома- да відразу ж визнала Центральну Раду «тимчасовим урядом автономної України» і зобов'язувалася підтримувати її в державотворчій діяльності [28,24]. Після більшовицького перевороту представники Української військової громади однозначно висловилися на засіданні Полтавської міської ради робітничих і селянських депутатів за те, щоб уся повнота влади в Україні належала лише Українській Центральній Раді та її урядові - Генеральному Секретаріату. Як свідчать архівні документи, член військової громади прапорщик Петриченко ввійшов до складу створеного 26 жовтня 1917 р. «Совєта революції», який мав стати вищим органом влади на Полтавщині [29,арк.191]. Такою була діяльність Полтавської української військової громади, до складу, а можливо, й до керівництва якої, вірогідно, входив В. Липинський.

Улітку 1917 р. по всій Україні, в тому числі й на Полтавщині, особливої гостроти набуло земельне питання. У свідомості селянської бідноти міцно вкорінився міф щодо необхідності ліквідації приватної власності на землю й розподілу її за принципом зрівнялівки. Ці прагнення підігрівалися агітацією лівих партій, особливо есерівської. Категоричними противниками «чорнопередільних» намірів виступали заможні селяни, які вважали, що посягання на право приватної власності на землю призведе до анархії в аграрних відносинах і посилить розруху в сільському господарстві. Цю позицію поділяв і В. Липинський, який був прибічником приватної власності на землю і розумів, що відстояти свої права заможні селяни можуть лише за умови об'єднання в політичній партії. Саме цей факт і визначив суспільну позицію В. Липинського та його активну участь у заснуванні Української демократичної хліборобської партії (далі - УДХП) .

Організаційне оформлення УДХП розпочалося без участі В.Липинського. До комісії, що розпочала процес утворення крайової хліборобської організації, ввійшли Сергій Шемет - брат Володимира Шемета, свого часу член І Державної Думи, а також голова Лубенської повітової земської управи М. Боярський, член цієї управи Л. Климов, агроном В. Шкляр і деякі місцеві діячі. Ця комісія оголосила про утворення нової політичної організації під назвою Українська демократична партія (УДП). Партія з такою назвою існувала ще в 1904-1905 рр., але потім злилася з Українською радикальною партією в об'єднану Українську радикально-демократичну партію (УРДП), зберігаючи при цьому права внутрішньопартійної автономії. Ймовірно, організатори спочатку мали на меті відродження УДП, у програмі якої передбачався викуп поміщицьких маєтків при збереженні приватної власності на землю, а також автономія України в складі федеративної Російської держави. Про існування УДП В. Липинський дізнався від С. Шемета в червні 1917 р., познайомившись із ним на хліборобському з'їзді в Полтаві. Липинський став членом Управи партії та організував у Полтаві її відділ [14].

29 червня 1917 року в Лубнах у приміщенні Лубенської чоловічої гімназії відбулися установчі збори УДХП, у яких узяли участь близько 800 селян та 200 представників української інтелігенції. Головою зборів обрали Л. Климова, а з проектом програми майбутньої партії виступив В. Шемет [30]. Діяльність партії мала ґрунтуватися на таких фундаментальних принципах: суверенність українського народу; приватна власність як основа народного господарства; парцеляція за викуп поміщицьких маєтків для задоволення потреб малоземельних селян і залишення в руках попередніх власників такої кількості землі, яку встановить Український сейм [31,63]. Знову ж таки присутність В. Липинського на цих зборах у Лубнах документально не підтверджена, однак, безсумнівно, він цілком поділяв переконання їх учасників, адже саме йому було доручено остаточне редагування партійної програми.

Власне, всього було підготовлено 3 редакції програми УДХП. Їх авторами були В. Липинський, С. Шемет та В. Андрієвський. Планувалося опублікувати всі три проекти, але надрукований був лише один, авторство якого належить В. Липинському. Саме він і став офіційною програмою нової партії. І саме В. Липинський запропонував нову назву партійної організації - Українська демократична хліборобська партія. А представлена ним програма якнайповніше відповідала духу і букві цієї назви [14].

Документ називався «Нарис програми Української Демократичної Хліборобської Партії» і базувався на двох засадах: приватна власність на землю і незалежність України.

У 1917 році Українська демократично-хліборобська партія, хоча й не поділяла соціально-політичної програми Центральної Ради, проте не пішла в опозицію й продовжувала підтримувати перший український парламент, оскільки вважала його існування законним. Цей принцип підтримки легітимної української влади, навіть якщо вона не відповідала його політичним поглядам, на думку дослідниці Т. Осташко, характеризував усю політичну діяльність В. Липинського протягом усього періоду національно-визвольних змагань [18,125].

До державної роботи В. Липинського залучив уряд П. Скоропадського (квітень - грудень 1918 р.). Узагалі, за доби Гетьманату послідовна державницька позиція В. Липинського отримала широке визнання тогочасного політикуму. Дмитро Дорошенко писав про це так: «Його авторитет стояв так високо в усіх українських національних партіях взагалі, що ім'я В.К. Липинського незмінно фігурувало в усіх комбінаціях зложення нового складу кабінету міністрів, як кандидата на пост міністра закордонних справ, від чого одначе він ухилявся з власної волі» [32,151]. Сам Дмитро Дорошенко, який одержав у кабінеті Федора Лизогуба портфель міністра закордонних справ, пропонував В. Липинському стати товаришем міністра, або ж очолити міністерство. Однак В. Липинський обрав іншу пропозицію - взяти на себе обов'язки посла Української Держави в Австро-Угорщині. В тодішній українській дипломатичній справі це був провідний напрям, оскільки до складу імперії Габсбурґів уходили українські та польські землі, що вимагало від уряду Української Держави особливо сильної та активної дипломатії в цьому регіоні. В. Липинський був дуже вдалою кандидатурою на таку важливу дипломатичну посаду, оскільки був добре обізнаний у польській проблемі, мав високий авторитет і серед впливових галицьких кіл, і серед українців гетьманської орієнтації. Коментуючи факт свого призначення послом у Австро-Угорщину, В. Липинський у листі до відомого галицького вченого В. Гнатюка від 1 жовтня 1918 року з Відня писав: «Взяв я на себе сей тягар, бо вважав, що в такі часи не мав права від нього відмовитись, але все мрію, коли то знов можна буде взятись за улюблену наукову працю» [18,127]. Саме на цій роботі проявився його непересічний дипломатичний талант, завдяки якому він здобув великий авторитет і серед закордонних політичних діячів.

Праця Липинського в державному апараті Гетьманату фактично поставила його в опозицію до УДХП - партії, до якої він належав і був одним з її організаторів. УДХП на першому етапі підтримала гетьмана П. Скоропадського, однак згодом приєдналася до блоку антиурядових партій - Українського Національно-Державного Союзу. Липинському, незважаючи на величезні зусилля, не вдалося подолати вузький корпо- ративізм своїх колег по партії і залучити їх до участі в державотворчому процесі.

Офіційне призначення В. Липинського українським послом у Відні відбулося 21 червня 1918 року постановою Ради Міністрів про тимчасові дипломатичні представництва. Він особисто сформував персональний склад посольства. В. Липинський займав послідовну і рішучу позицію у розв'язанні ключових питань зовнішньої політики України. Йому вдалося обміняти у Відні ратифікаційні грамоти Берестейського миру між Україною та Німеччиною, Болгарією і Туреччиною.

Антигетьманське повстання (в якому, як не дивно, взяла участь також частина гетьманців, хліборобів-демократів) він пережив важко, але ще деякий час залишався на своєму посту у Відні. У цей час В. Липинський надавав величезну допомогу дипломатичним місіям Директорії, що їхали на Захід саме через Відень. Як пише Я. Дашкевич, «працював він жертовно і з великою посвятою: щоденно з сьомої ранку до першої ночі. В контактах з чужоземними дипломатами використовував особистий шарм та власний високий авторитет українського аристократа» [21,135].

У червні 1919 року В. Липинський пішов у відставку на знак протесту проти страти урядом Директорії полковника П. Болбочана, котрий спробував виступити проти політичного курсу Симона Петлюри. Відтоді В. Липинський до кінця життя перебуває в еміграції, де поряд із продовженням активної громадсько-політичної діяльності відновлює й власні наукові дослідження.

Упродовж семи років Липинський мешкав у австрійському гірському містечку Райхенау, редагував журнал «Хліборобська Україна», керував діяльністю створеного ним Українського союзу хліборобів-державників, який підтримував Павла Скоропадського. 1926 року Липинський переїхав до Берліна і працював там в Українському Науковому Інституті, проте наступного року за порадою лікарів повернувся до Австрії й оселився у власному будинку у гірській місцевості Бадег поблизу Граца.

1930 року через конфлікт із Павлом Скоропадським Липинський розпустив Союз хліборобів-державників, натомість заснував Братство українських класократів-монархістів. Саме в еміграції Липинський пише свою основну політологічну працю «Листи до братів-хліборобів», монографію «Теорія правління» (інша назва «Теорія влади»), яка до сьогодні лишається незнайденою, а також публіцистичний твір «Хам і Яфет».

Намагаючись обґрунтувати теоретичні питання державотворення, Липинський виходить із універсальної передумови, яка ототожнює поняття нації та держави. Історія, на його думку, не знає бездержавних націй та ненаціональних держав. Тому ідеалом держави для В. Липинського є держава національна.

Однак у трактуванні національної держави існувала проблема: хто кого творить -- держава націю чи, навпаки, нація державу. На думку В. Липинського відповідь однозначна: без держави немає нації, саме держава в націотворенні відіграє провідну роль. Народ же - це лише «етнографічна маса», яку треба організовувати за допомогою держави. Фактично тут проглядається наступна схема: провідна верства (еліта), має організувати за допомогою державних структур (практично насильницьким шляхом) «недисципліновану» й пасивну українську етнографічну масу. Звичайно, провідна верства повинна займати не просто керівне, а й привілейоване становище та мати узаконену монополію на державну владу. Всі ж інші верстви не повинні на це претендувати. На чолі держави має стояти монарх - своєрідний арбітр між станами.

Липинський бачив у суспільстві наявність трьох джерел влади: сила мілітарна - «войовники», економічна - «продуценти» (землевласники- поміщики і землевласники-селяни - так званий «хліборобський клас», власники підприємств і наймані робітники) та інтелектуальна - «інтелігенти». Особливі державотворчі якості він приписує «войовникам-продуцентам», інтелігенція ж виконує допоміжну роль, важливу тим, що вона ідеологічно оформлює стихійні підсвідомі прямування в суспільстві. Отже, носіями українського визвольного руху, вважає дослідник, мають стати не тільки інтелігенти, але й організатори хліборобства, індустрії, армії, тобто ті суспільні сили, що завжди утворюють кістяк держави [33].

Учення В. Липинського про еліту ґрунтувалося на ідеях маккіа- веллістської традиції європейської соціологічної думки, в особах таких соціологів, як Парето, Моска, Михельс. Вони вважали, що невід'ємним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства - еліти.

На думку В. Липинського історично еліту, як державотворчу силу, утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є аж ніяк не самі українці, а поляки. Поляки, асимілюючись з «українською народною масою», стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен.

Своєрідним логічним завершенням вчення про еліту Липинський убачав в ідеї «надлюдини», людини-державного символу, котрий вивершував би собою природну ієрархію соціального світу і втілював у собі єдність нації і держави. Поза сумнівом, ідея гетьмана у Липинського є прямим утіленням його романтично-патріархальних переконань. Липинський уявляє державу як велике хліборобське господарство. Так само, як господарство, держава мусить мати господаря. Розуміючи всі недоліки монархій (Липинський пам'ятав беззаконня і свавілля царського самодержавства), вчений хотів бачити в Україні втілення ідеальної монархії гетьманату.

У «Листах до братів-хліборобів» В.Липинський аналізує причини, які призвели до знищення української державності в формі УНР та гетьманщини. Особлива увага при цьому приділяється висвітленню ролі української інтелігенції в державотворчих та руйнівних процесах тієї доби, а насамперед -- оцінці різних форм державного устрою, що практикувались у тогочасній Україні.

Він підкреслює: «Українська демократична інтеліґенція, що творила головні кадри так званого свідомого українства в часах передвоєнних і належала до всяких так званих вільних російських професій, себе в ролі будівничих української держави абсолютно уявити не могла, і тому ідея своєї держави, збудованої якимись іншими українськими класами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа. Натомість, хотіла вона використати виключно для себе одиноку ролю, до якої вона по природі своїй почувала себе здатною, -- ролю посередників між російською державою й українськими народними масами, яких перші прояви національної свідомости вона намагалась у тій цілі всіма силами опанувати» [34,456].

Після завершення періоду національно-визвольних змагань 19171920 рр. остаточно формуються й методологічні підходи Липинського до аналізу історичного процесу, оскільки тепер учений намагався на прикладі трагічних сторінок української історії показати раціональні шляхи успішного державного будівництва. У завершеному вигляді ці підходи використані Липинським у його останній історичній праці «Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХУІІ століттю», яка з'явилася 1921 року (хоча на її виданні стоїть

1920- й рік) [1,50] і являла собою розширений варіант його поглядів, викладених у польськомовній праці 1912 року «Dwie chwile z dziejow porewolucyjnej Ukrainy» (збірка «Z dziejow Ukrainy»). При цьому в передмові до монографії сам автор наголошує, що ширшу «історію України почав писати ще перед війною, але за схемою відмінною від прийнятої досі в українській історіографії» [35,4-5]. Таким чином, Липинський сам підкреслював трансформацію методологічних підходів у своїх історичних дослідженнях після національно-визвольних змагань.

Дійсно, «Україна на переломі» суттєво відрізнялася від свого прообразу саме домінуючою увагою до проблем українського державотворення. Як справедливо зазначає Я. Пеленський, нову версію цієї праці вчений почав писати під впливом досвіду визвольних змагань 1917-1920 років, намагаючись на прикладі історичних невдач показати правильний шлях до втілення ідеї української державності [36]. На думку В. Масненка, Липинський виходив із ситуації, що вся дотеперішня історіографія, перебуваючи під впливом трьох ідеологій: російської державної, польської державної та національно-культурної, української недержавної, методологічно не спроможна пояснити багатьох історичних фактів [2,48]. Тому вчений намагався розширити рамки ідеологічно обмеженого дослідження українського минулого. Вихід із тупикової ситуації він убачав лише у визволенні «з накинутого нам підчас нашого занепаду поняття про себе, як про якийсь до державного життя нездатний, вічно бунтуючий і вічно покривджений полу-народець» [35,14] та усвідомленні всього розмаху української історії.

В «Україні на переломі» вчений розглядає три основні проблеми: побудову української держави, роль еліти (аристократії) і роль видатної особи (зокрема, гетьмана Богдана Хмельницького) в історії України. При цьому Липинський використовує аналітично-концепційний метод дослідження, ґрунтуючи його на власній політологічній теорії. Окрема увага у праці приділена розвитку Української козацької держави від автономістської її моделі до майже повної незалежності. По-новому інтерпретуючи питання про форми державного устрою за часів Хмельниччини й беручи до уваги монархічні й абсолютистські плани гетьмана, дослідник розвинув власну теорію гетьманату, що базувалася на династично-дідичних засадах зі становою репрезентацією. На його думку, на тому етапі історичного розвитку найперспективнішою формою державного устрою України була гетьманська монархія, бо саме вона могла легітимізувати державну владу. Гетьманське правління послужило б своєрідним регулятором і виразником інтересів різних верств тогочасного українського суспільства. Липинський проаналізував у своїй праці співвідношення між гетьманською владою і такими верствами, як козацтво, міщанство, духовенство, селянство, непокозачена шляхта і, як стверджує Я.Пеленський, «конструював модель нової української аристократії, або еліти, відводячи їй основну державотворчу роль» [23,140]. Саме увага до цих питань у монографії Липинського свідчить про те, що вона ґрунтувалася на засадах справжньої державницької методологічної концепції, яка, нарешті, набула завершеного вигляду.

Безумовно слід мати на увазі, що в історіографічній концепції Липинського пореволюційного періоду певний час зберігалися й деякі елементи неоромантичних підходів до аналізу історичного процесу, що, зокрема, знайшло своє відображення у творенні ним міфу щодо особистості гетьмана Б. Хмельницького. Творення подібних культів-міфів великої людини були поширені у тогочасній Європі саме серед істориків неоромантичного напряму. Можливо, В. Липинський використав такий підхід як «засіб розбудити націю та історичну свідомість суспільства» [23,141]. Пізніше вчений відійшов від неоромантичного, ідеологізуючого підходу до історії, в тому числі від перебільшення ролі видатних осіб в історичному процесі, замінивши його, за твердженням того ж таки Я. Пеленського на «соціологічний та теоретично-політичний аналіз співвідношення між державою, елітою та суспільством» [23,141].

Суттєві зміни у світогляді В. Липинського, на думку дослідника його творчості Л. Біласа, відбувалися «під безпосереднім враженням як національної катастрофи, так і назріваючої загальноєвропейської кризи». В такому контексті «Україна на переломі» була «спробою духовного переосмислення давноминулої історичної трагедії на тлі сучасної трагедії провалу українського державного будівництва 1918 року, розрахунком з минулим і сучасним» [37,ХІІІ]. Отже, громадсько-політичний досвід знаходив своє опосередковане втілення в історичній концепції: поглиблення розуміння сучасності мусить вести до поглиблення розуміння минулого. Л. Білас переконаний, що «особисті переживання, жаль за змарнованими політичними можливостями й аналіз національної катастрофи 1917 -

1919 років привели Липинського до нових висновків також щодо причин української бездержавності в минулому, показали в інакшому світлі різні проблеми історії України часів Богдана Хмельницького, поглибили його розуміння процесу створення козацької держави і причин її занепаду» [37,LXVn ]. Не можна не погодитися із думкою львівських учених Чуприни В. та Чуприни З. про те, що ці зміни позначилися на перенесенні центру ваги і предмету дослідження з української шляхти (варіант 1912 року) на державу і націю [38,112].

Відомо, що В. Липинський не збирався обмежуватися монографією «Україна на переломі». В його планах, так і нереалізованих, передбачалося видання чотирьох томів «Історичних студій та монографій». Це видання повинно було охоплювати значно ширший хронологічний період, ніж суто Хмельниччина. Праця «Україна на переломі» мала бути лише його третім томом.

Перший том мав містити вісім історичних розвідок на різні теми, об'єднаних спільною ідеєю під назвою «Шляхетський стан на Україні перед Великим повстанням 1648 р.». Деякі з них уже друкувалися раніше, наприклад: «Назва «Русь» і «Україна» в нашій національній термінології», «Присяга панів волинських на Соймі Люблінськім 1569», «Ян Щасний Гербут в обороні Русі» (збірка «Z dziejow Ukrainy») та «Аріянський сеймик в Киселині на Волині в маю 1638 р. Причинок до історії аріянства на Україні» («Записки НТШ», 1910 р.). Також до тому мали увійти ще не друковані наукові розвідки: «Культурно-національна праця шляхти руської в І половині ХУІІ ст.», ««Русь віри римської» та її участь в національнім життю», «Політична боротьба шляхти руської в Річпосполитої польської від Люблінської Унії до повстання 1648 р.», «Раїна з Козірад Боговітинівна, дружина Костянтина на Ярмолицях Ярмолинського, фундаторка православного Загаєцького монастиря в 1637 р».

Другий том згаданого чотиритомника мав називатися «Участь шляхти в великім українськім повстанню під проводом Гетьмана Богдана Хмельницького». До нього Липинський передбачав умістити українськомовні версії двох монографій, надрукованих свого часу у збірнику «Z dziejow Ukrainy»: «Шляхта покозачена» та «Станіслав Михайло Кричевський, полковник київський (1648-1649)».

До третього тому під назвою «Україна на переломі» планувалося додати і другу частину, яка мала містити значно розширену українськомовну версію однойменної праці.

Четвертий том («З часів Руїни») , як і перший том, повинен був складатися як з уже друкованих праць («Універсал задніпрянського Гетьмана Івана Брюховецького», «Портрет-апофеоз Гетьмана Івана Мазепи, вручений йому Могилянською Академією в Києві в 1708 р.» - обидві у збірці «Z dziejow Ukrainy», «Степан Немирич, генерал артилерії Великого Князівства Руського» - у «Записках НТШ» за 1909 р., «Данило Братковський» - у «Літературно-науковому віснику» за той же рік), так і цілком нових: «До історії політичних і дипломатичних заходів першої української еміграції по погромі 1709 р.», «Спроба малоросійської лівобічної старшини воскресити наміри Богдана Хмельницького і установити дідичне Гетьманство», «Князь Микола» (Август Доброгост Яблоновський) і змагання відновити в кінці ХУІІІ ст. знищену правобічну козаччину», «Епігони Великої Руїни: Пантелеймон Куліш, як ідеолог лівобічного зросійщеного козацтва і Михайло Чайковський, як ідеолог козацтва правобічного спольщеного» [35,302-304].

Липинський мав і інші наукові плани. Особливий інтерес викликає те, що вони мали саме концептуальне спрямування. Зокрема, він брався на замовлення урядовців ЗУНР написати «з державницької точки зору» синтетичну працю з історії України [39,177]. Однак праця так і не вийшла. Після того, як цей задум не був утілений у життя, О. Назарук намагався спонукати В. Липинського написати хоча б короткий начерк, конспект такої праці. Свідчення цього знаходимо у листах О. Назарука до В. Липинського [40,23].

Серйозні наукові плани В. Липинського також виявилися у його контактах із НТШ, зокрема із директором бібліотеки наукового товариства та редактором часопису «Стара Україна» І. Кревецьким. Ідеться про задум написати концептуальнустаттю з питань нової історіографічної методології для «Записок НТШ». Ймовірно, ініціатором такого проекту виступав саме Кревецький, котрий виявляв великий інтерес до нового напряму української історіографії. Про це також дізнаємося з листування Липинського з Кревецьким [41,50]. Відомо, що Липинський неодноразово брався за роботу над статтею протягом 1922 -1924 років, сформулював навіть її назву - «Схема державної історії України», однак стаття так і не була опублікована. Натомість у черговому 134-135 томі «Записок НТШ» з'явилася стаття самого І. Кревецького «Українська історіографія на переломі», в якій він, аналізуючи науковий доробок Липинського та Томашівського, робить висновок про новаційний національно-державницький характер їхніх науково-історичних концепцій, котрі мали переломне значення для української історіографії [1,54-55].

Були й ще деякі нереалізовані В. Липинським наукові плани. Всі вони були дуже важливі саме з концептуальної точки зору. Це, зокрема, праці на теми про походження Русі у світлі «найправдоподібнішої форми варязької теорії», про монархічні плани Б. Хмельницького, про відносини Хмельницького та Кисіля у період висування останнього шляхетськими колами на Короля Русі тощо [1,55].

Головною причиною нездійснення наукових планів видатного вченого була хвороба, брак необхідної наукової літератури та втрата зібраних раніше джерел. Однак, на думку В. Масненка, яка і нам видається цілком слушною, Липинський в останній період свого життя свідомо утримувався від написання концептуальних історичних праць, розуміючи їхню передчасність, неготовність узагальнювати засадничі ідеї нового наукового напряму, котрий лише утверджувався [2,53].

Державницька методологія історичного аналізу була лише частиною науково-теоретичних підходів В. Липинського. Тому він не хотів обмежувати коло своїх наукових пошуків рамками своєрідного символу віри, навіть якщо той видавався надзвичайно продуктивним. Ймовірно, Липинський, через надзвичайно високий рівень вимогливості до своїх досліджень, не оцінював себе як історика академічного типу, що мав право на подібні концептуальні узагальнення. Його домінантою залишалися саме суспільно-політичні та політологічні трактати, своєрідним вивершенням яких слід вважати працю «Листи до братів-хліборобів» (1926 р.). Власне саме у такий спосіб Липинський і реалізував свої історичні концепції. Уважний текстуальний аналіз згаданих трактатів цілком підтверджує цю думку.

Отже, В. Липинського по праву слід вважати провідним ідеологом та теоретиком новітнього історіографічного напряму, своєрідним символом державництва щодо інтерпретації української історії. Ідейною основою історичної доктрини В. Липинського є його політологічні та історіософські погляди, ґенеза яких відбувалася великою мірою під впливом його власного досвіду громадсько-політичної діяльності, особливо у період національно-визвольних змагань 1917 - 1920 рр., та безпосередньо відбилася на процесі еволюції методологічних підходів дослідника до історичного аналізу. Більше того, такий вплив був двостороннім, адже В. Липинський, за висловом В. Масненка, був «дослідником прямої дії» [1,218], а тому суто наукові висновки та узагальнення намагався одразу перенести в суспільно-політичну сферу.

Історія для В. Липинського була важливим індикатором для перевірки правильності політичних теорій. Є. Пизюр із цього приводу зазначав, що Липинський був найбільш оригінальним політичним мислителем, і залишався таким, навіть коли виступав як історик. Його цікавила історія в першу чергу тому, що «вона є політичною лабораторією і дозволяє йому довести слушність або фальшивість якоїсь політичної тези» [13,104]. Можливо, на перший погляд, подібний суто інструменталістський підхід до історії в науковому доробку В. Липинського видається дещо спрощеним, хоча він не позбавлений певного раціонального зерна хоча б у тому сенсі, що чітко визначає зв'язок між його історичним та політичним мисленням.

Більш глибинні мотиви зацікавлення історією В. Липинським, особливо у пореволюційний період, слід шукати у «несвідомому сяганні», за висловом М. Шлемкевича, назад до історичного минулого як способу подолання незадовільного сьогодення, як спробу вирватися з тягаря 1917-1920 рр. [42,94].

Дана наукова розвідка не претендує на остаточність висновків щодо поставлених у ній проблем. Її можна вважати спробою вивчити ці проблеми у зазначеному на початку статті контексті та спонукати інших дослідників до подальшої наукової дискусії. Адже необхідно визнати, що для сучасного етапу розвитку української історичної науки залишається особливо актуальним переосмислення історичних концепцій велетнів науки й національного духу, серед яких чільне місце посідає й В. Липинський.

політична інновація суспільний розвиток ліпінський

Література

1. Масненко В.В. Історичні концепції М. Грушевського та В. Липинського. Методологічний і суспільно-політичний виміри української історичної думки 1919 х років. - Київ, Черкаси: Брама- ІСУеП, 2000. - 284 с.

2. Масненко В. Роль В. Липинського у становленні державницького напрямку української історіографії // Молода нація: Альманах. - 2002. - №2. - С. 38 - 53.

3. Гирич І. «Народництво» та «державництво» в українській історіографії // Молода нація: Альманах. - 2000. - №4. - С. 42 - 53.

4. Гирич І. Лицар української державності (нарис життя і діяльності В.Липинського) // Архіви України. - 1992. - № 1 - 3. - С. 34 - 43.

5. ВільчинськийЮ. Українська національна ідея в історії В.Липинського // ІІ Міжнародний конгрес україністів: Філософія. - Львів, 1994. - С. 33 - 41.

6. Смолій В., Ричка В. В'ячеслав Липинський та його праця «Україна на переломі» // Український історичний журнал (далі - УІЖ). - 1992. - №2.

7. Галушко К. «Державницька школа» української історіографії як підмур'я політичного проекту // http // www.lrc.org.ua / lipinsky / galushko1 - ua.html

8. Тукаленко І.А. Консервативні мотиви в історіософії В. Липинського // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - Випуск 27. - Київ, 1998. - С. 70 - 73.

9. Шморгун О. Українська ідея та українська ідеологія в державотворчій концепції В'ячеслава Липинського // Політологічні читання. -- 1993. -- №4

10. Потульницький В. Політична доктрина В. Липинського // УІЖ. - 1992. - №9. - 37 - 51.

11. Бурлачок В.Ф. Соціологія політики В. Липинського // Соціологічна думка України. -- К., 1996. - №2. - С. 56 - 62.

12. Приходько С. Теорія еліти у спадщині В. Липинського (історіософічний аспект) // Наукові записки ІНВіП НАНУ. Серія: Політологія і етнологія. -- Вип. 2. -- К., 1997. - С. 88 - 98.

13. Пизюр Є. Вячеслав Липинський і політична думка західного світу // Сучасність. -- 1969 -- №9. -- С. 103 - 108.

14. Турченко Ф., Заліська Н. В'ячеслав Липинський - ідеолог української демократичної хліборобської партії // http: // www.ukrterra.com.ua/review/210/ turchenko_zalisk.htm.

15. Лобовик Б. «На своїй землі по-людськи жити» // Людина і світ: Щомісячний науково-популярний релігієзнавчий журнал. - К., 1994. - №2.

16. КондратикЛ. Взаємодія політики і релігії. Теоретична спадщина В'ячеслава Липинського // http: // www.nbuv.gov.ua / portal/ all/herald/2002-10/9.html.

17. Терещенко Ю.В. Липинський і український суспільно-політичний рух у Галичині у 1907 - 1917 рр. Причинки до історії. // http://www. tereshchenko1 - ua. html/

18. Осташко Т. Суспільно-політична діяльність Вячеслава Липинського на тлі його листування / У кн. В.Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії. Серія «Архів». Листування / Ред. Я. Пеленський, Р. Залуцький, Х. Пеленська та ін. - Т.1. (А-Ж) - К.:Смолоскип, 2003. - 960 с. - С. 119-152.

19. Осташко Т.В. Липинський - чільний діяч українського монархічного руху // СГД: Гетьманський альманах / Відп. ред. Ю.І. Терещенко. - Ч.1. - К.: ВЦ КНЛУ, 2002. - 124 с. - С. 48 - 60.

20. Шевчук В. В'ячеслав Липинський -- історик, політик та мислитель // Сучасність. -- 1992. -- №6. - С. 72 - 81.

21. Дашкевич Я. Хам чи Яфет. Липинський і укр. революція // Україна: Наука і культура. -- Вип. 29. -- К., 1996. - С. 32 - 39.

22. Кралюк П. В'ячеслав Липинський: доля, вчення, актуальність //http:// www.simya.com.ua/

23. Пеленський Я. В. Липинський -- засновник державної школи в укр. історіографії // УІЖ. -- 1992. -- №2. - С.139 - 141.

24. Чижевський Д. В'ячеслав Липинський як філософ історії // Філософська і соціологічна думка. -- 1991. -- №10. - С. 25 - 37.

25. Заїкин В. Липинський як історик // http // www.lrc.org.ua / lipinsky / zaikyn - ua.html

26. МатяхВ. Проблема державотворення у вітчизняній історичній науці другої половини ХІХ - початку ХХ століття // УІЖ. - 1998. - №3. - С. 57-69.

27. Соловей Д. Розгром Полтави. Спогади з часів визвольних змагань українського народу. 1914-1921. - Полтава: «Криниця», 1994. - 192 с.

28. Кочерга Н.К., Ревегук ВЯ. Вячеслав Липинський на Полтавщині (жовтень 1916 - вересень 1917) // Філософські семінари. Випуск 6. Матеріали наукового семінару «В'ячеслав Липинський: між історією і сучасністю». До 125-річчя з дня народження В'ячеслава (Вацлава) Казимировича Липинського (17 квітня 2007 року) - Полтава: ПолтНТУ, 2007. - 125 с. - С. 23 - 26.

29. Державний архів Полтавської області. - Ф. 1057. - Оп.1. - Спр. 6.

30. Вісник Лубенського громадського комітету. - 1917. - 6 липня.

31. Шемет С. До історії Української демократично-хліборобської партії // Хліборобська Україна. - Відень, 1920. - Зб. 1. - 127 с.

32. Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923. Т.2: Українська Гетьманська Держава. - Ужгород, 1930. - 187 с.

33. Атаманюк З.М. Погляди В. Липинського на роль релігії і церкви у національному державотворенні // http: // www.iai.donetsk.ua./u/iai/conf/2 2005/ articles/stat42html.

34. Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. - Нью-Йорк: Булава, 1954. - 470 с.

35. Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ століттю. - У вид.: Липинський В.Твори. Історична секція. - Т.3. - Філадельфія, 1991. - 632 с.

36. Пеленський Я. Передмова. В'ячеслав Липинський і його «Україна на переломі». - У вид.: Липинський В. Твори. Історична секція. - Т.3. - Філадельфія, 1991. - 683 с. - С. ХІІІ.

37. Білас Л. В'ячеслав Липинський як історик кризової доби. - У вид.: Липинський В. Твори. Історична секція. - Т.3. - Філадельфія, 1991. -683 с. - С. ХХУІ.

38. Чуприна В., Чуприна З. «Треба одступити нам од руки царської...» В'ячеслав Липинський про Б. Хмельницького і Хмельниччину // Дзвін. - 1998. - № 10. - С. 108 - 113.

39. Лисяк-Рудницький І. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби та конфлікту -У кн.: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2-х тт. - Т.2. - К., 1999. - 567 с.

40. Листи Осипа Назарука до В'ячеславаЛипинського / Липинський В. Архів. - Т. 7. - Філадельфія, 1976. - 958 с.

41. Липинський В. З епістолярної спадщини: Листи до Д. Дорошенка, І. Кревецького, Р. Метика, О. Назарука, С. Шелухіна / Упоряд. Т. Осташко, Ю. Терещенко. - К., 1996. - 456 с.

42. Шлемкевич М. 1917 - 20 роки й українське суспільство // Сучасність. - 1971. - № 5. - С. 92 - 99.

Размещено на Allbest.ru