У вступі розкривається актуальність теми дисертаційної роботи, формулюється проблема, її сутність та соціальна значущість, підстави й вихідні дані для розробки теми, обґрунтування необхідності проведення дослідження, визначаються мета, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, характеризується наукова новизна та практична значущість отриманих результатів, вказані публікації, структура та апробація ідей і висновків роботи.

Перший розділ "Регулятивна функція культури в діяльності державної служби" присвячений соціально-філософському аналізу методологічних джерел ґенези поняття адміністративної субкультури, осмисленню професійних и моральних якостей державного службовця як суб'єкта соціальної дії у системі виконавчої влади та соціальних функцій адміністративної субкультури як засобу формування і розвитку особистості чиновника і соціального контролю за громадянською спрямованістю його посадової діяльності.

У першому підрозділі "Ґенеза поняття адміністративної субкультури в історії соціальної філософії" розкривається сутність поняття "адміністративна субкультура", філософсько-методологічні передумови його виникнення і наповнення сучасним змістом. Відзначається, що розвиткові культури державного управління - загальний і спеціальній освіті й вихованню представників розпорядчої і виконавчої влади - приділяли значну увагу Платон і Аристотель, Джон Локк і Томас Гоббс, Іммануїл Кант і Георг Гегель. За їх творами виявляється концептуальна схема об'єкту дослідження - адміністративної субкультури, хоч в них і не було цього терміну.

Ідейне багатство їх склало фундамент усієї сучасної філософії, в тому числі і філософських питань політики та культури. Вивчення цієї філософської спадщини є невичерпним джерелом підвищення адміністративної субкультури як передумови подолання суперечності між державним апаратом і громадянським суспільством і втілення в життя платонівських ідей чесності, мудрості, мужності, розсудливості, справедливості в ім'я суспільства в цілому; аристотелівського вчення про єдність моральності, філософії та права; кантівської етики морального обов'язку; гегелівської концепції станово-корпоративної інтеріорізованої особистістю моралі, що відкидає необхідність у дріб'язковому контролі за повсякденною діяльністю людини.

Проблема вдосконалення державного апарату стала предметом досліджень А.В. Оболонського, В.Д. Рудашевського, В.П. Макаренка, Ю.А. Тихомирова. У дисертаційних дослідженнях А.А. Кавалерова, Л.Д. Кривеги, В.Ф. Баранівського, А.І. Бойка, Л.Н. Данілюк, В.І. Муляр, О.В. Запорожченка, В.М. Хоменка проаналізовані світоглядні та ціннісні орієнтації, статус особистості в духовній культурі і політичному житті, проблема подолання громадської відчуженості та актуалізації індивідуальності у державній діяльності.

У дисертаціях В.П. Беха, Л.Г. Удовик представлені філософсько-методологічні аспекти вивчення суспільства як цілісної системи, що включає державну структуру і громадянське суспільство, функціонування моралі та права.

Важливі чинники формування особистості державного службовця і розв'язання свідомості й стихійності, свободи і необхідності проаналізовані у дисертаціях А.Г. Даніл'яна, О.П. Дзьобаня, Н.Г. Діденка, Б.В. Слющинського.

Значний внесок у вивчення проблем, пов'язаних із світоглядними і методологічними аспектами взаємодії особистості і держави, з соціальними функціями держави та формування політичної еліти і організаційно-кадрового менеджменту, їх культури зробили Е.А. Гансова, А.І. Кавалеров, М.С. Дмітрієва, С.М. Наумкіна, В.П. Плавич, К.В. Ушакова.

У другому підрозділі "Особистість державного службовця як суб'єкта соціальної дії" розглядається внутрішня соціально-культурна мотивація діяльності типового представника апарату виконавчої влади. Методологічною основою цього аналізу виступає концепція соціальної дії Т. Парсонса і М. Вебера, згідно з якою діяльність індивіда складається із суб'єктивних актів, що визначаються особистими уявленнями соціального актора про сенс свого життя, взагалі, та суспільні функції, зокрема.

Егоцентрична і вузько корпоративна спрямованість соціального функціонування посадового складу, як і будь-якої іншої спільності, детермінується, перш за все матеріальними і соціальними потребами цієї спільноти, але не останню роль відіграє і пануюча культура, ціннісно-нормативна ієрархія в суспільній свідомості країни в цілому.

Соціальна позиція індивіда залежить від самовизначення державного службовця у секторі вільного вибору стратегії поведінки. Ці моделі особистості можна класифікувати за ступенем відповідності життєвих практик інтересам цілісності суспільства в системі координат від альтруїзму до егоїзму. Тому важливим принципом організації державного апарату виступає поєднання зовнішнього контролю за його роботою "зверху" з використанням системи внутрішньої мотивації і зацікавленості самих службовців в діях, спрямованих на задоволення потреб суспільства в цілому та захист прав кожного громадянина.

В адміністративній субкультурі у зв'язку з її великим впливом на характер державного управління в цілому першорядне значення має питання про соціальну орієнтацію відповідальності посадових осіб, приймаючих рішення. По рівню розвитку моральних якостей особистості в даному випадку мова може йти про три основні типи відповідальності: 1) перед власною совістю суб'єкта державного управління; 2) моральна відповідальність перед народом і відповідальність перед найближчим оточенням, що можуть не співпадати як загальні інтереси суспільства і специфічні інтереси корпорації, групи і 3) юридична - карна чи громадянська відповідальність, визначена існуючим законодавством. Вищою формою відповідальності в онтологічній етиці І. Канта і Г. Гегеля вважається перший тип з вище названих: глибоко інтеріоризована суб'єктом управління моральна відповідальність у зв'язку зі своїм переконанням.

Одним із висунутих сучасною філософією способів становлення особистості з високою соціальною відповідальністю, що виробляється на ґрунті індивідуальних переконань, є комунікативна, дискурсивна етика (К.-О. Апель, Ю. Хабермас, В. Гесле, П. Ульрих). В Україні цей напрям в етиці успішно розвивається О.М. Єрмоленком. Вони доводять необхідність і можливість раціонального дискурсивного обґрунтування норм універсальної етики відповідальності, що і повинна втілюватись у демократичних інститутах сучасного суспільства.

По відношенню до особистості держслужбовця загальна культура країни і адміністративна субкультура виступають у ролі важливих змістоутворюючих об'єктивних, хоч і духовних чинників життєдіяльності. Про це свідчить, зокрема, безуспішність до цього часу адміністративної реформи в Україні. Ні гостра потреба ефективного державно-адміністративного забезпечення соціально-економічних реформ, ні великі бюджетні витрати на утримання бюрократичного апарату не сприймаються багатьма чиновниками як достатньо сильний мотив для здійснення змін у державному апараті в інтересах держави і народу.

У діяльності працівників держапарату можна виявити декілька типів особистості за критерієм нормативно ціннісних орієнтацій: соціальної та асоціальної, корпоративної і антикорпоративної, бюрократичної та інноваціїної, конформістської і ритуалістичної, прагматичної та громадянської. Ці моделі особистості можна класифікувати за ступенем відповідності індивідуальних життєвих практик інтересам цілісності суспільства у соціально-моральному просторі від альтруїзму до егоїзму.

У третьому підрозділі "Субкультура адміністративної діяльності: механізми соціалізації і контролю" висвітлюється регулятивна соціальна функція адміністративної субкультури, підкреслюється особлива роль системи моральних норм і цінностей у спрямуванні службової поведінки і ставлення особистості до своїх посадових обов'язків, що являє собою специфічний світ корпоративного порівняльно-вартісного сприйняття соціальної дійсності, характерного для працівників державного апарату. Саме адміністративна субкультура, що складається з органічної єдності цінностей, мотивів і стандартів соціальної поведінки типового чиновника, формує потреби, інтереси, поняття честі й гідності, свого службового обов'язку та соціального сенсу професійної діяльності.

Стиль і характер тієї субкультури, яка склалася, не можна ігнорувати у процесі проведення адміністративної реформи. Лише спираючись на розуміння чиновниками своїх соціальних функцій та їх експектацій, можна створити дієспроможну систему стимулювання суспільно-корисної праці державних службовців, включаючи і конкретні форми матеріальної та моральної зацікавленості працювати на добробут суспільства, виконувати свої комунікативні, екзистенціальні, герменевтичні, деонтологічні, прагматичні та надутилітарні задачі. Вирішення цих задач передбачає усвідомлення індивідом свого зв'язку із суспільством як цілісністю, осягнення і переживання сенсу буття й змісту свого життя у суспільному бутті, розуміння тексту і підтексту буття і добровільне прийняття на себе частки громадянської місії в бутті суспільства.

Адміністративна субкультура з її специфічною системою цінностей і норм етикету взаємодіє з культурою населення як особливе та загальне і лише в цій взаємодії формується сучасний національно-регіональний стиль державного управління, здібний подолати віковічне відчуження чиновника (як символу бюрократа у негативному значенні і цього терміну) від народу, якому він за своїм посадовим обов'язком повинен служити вірою і правдою. У загальній культурі населення України панує упереджене, а часто навіть негативне ставлення до чиновника і, зокрема, до людини, що зробила швидку кар'єру в державній службі. Але в інтересах усього суспільства дуже важливо розуміти, що успішне просування за посадою здібного і чесного керівника - необхідна умова відбору кращих кадрів для зайняття вищих посад у державному управлінні і, як наслідок, підвищення ефективності роботи апарату.

Бюрократизму і кар'єризму у негативному значенні цих слів як антиподам загальнолюдської моралі може бути протиставлена лише соціально і гуманістично орієнтована корпоративна етика державних службовців, вихованих на кращих загальнолюдських, національних і корпоративних традиціях служіння загальному добробуту людини.

У другому розділі "Суперечливі детермінанти та їх наслідки в розвитку адміністративної субкультури в Україні" осмислюються соціальні умови і найважливіші чинники подальших можливостей якісного перетворення соціокультурного підґрунтя роботи державного апарату країни у найближчому майбутньому.

У першому підрозділі "Одиничне, особливе і загальне в адміністративній субкультурі" досліджуються спільні риси та відмінності світового і національно-регіонального розвитку адміністративної субкультури. Досвід європейських країн та США свідчить про наявність об'єктивної можливості для успішного пошуку оптимального поєднання у діяльності адміністративного апарату особистих, корпоративних, державних і суспільних мотивів, використовуючи правові і моральні механізми соціальної дії в управлінні державою.

Виступаючи специфічним виразом національної культури адміністративна субкультура має як свої загальні ознаки, характерні для цього соціального феномену в усьому світі, так і специфічні, регіональні риси народної ментальності. Так, російсько-український варіант чиновництва характеризується, з одного боку, залежністю від начальства, безпорадністю, не лише організаційно-економічною, але й соціально-психологічною залежністю від вищих посадовців, небажанням бути принциповими перед ними у своїх поглядах, а з другого, корумпованістю, пов'язаною з клановими структурами, адміністративно-комерційними спільнотами у регіонах і в центрі. Свою особливість має адміністративна субкультура у Великій Британії, США, Франції, Японії, Китаї. Англійський службовець у своїх рішеннях орієнтується більше на історичний прецедент, на звичай, традицію, а не на закон. У Сполучених Штатах Америки, навпаки, навіть моральні норми отримують законодавче оформлення і їх виконання до деякої міри гарантується контролем спеціальних державних органів у справах урядової етики. У Франції вимоги суворої дисципліни до службовців у виконанні рішень вищих органів влади поєднуються із заохоченням раціональної ініціативи та особистої відповідальності. Китайський варіант адміністративної субкультури демонструє єдність принципів компетенції та ідеологічної лояльності у вимогах до діяльності державних чиновників.

Порівняльний аналіз функціонування адміністративної субкультури в різних країнах виявив інваріантну сутність цієї субкультури: морально-ціннісну орієнтацію на використання бюрократичного апарату в соціальному просторі зіткнення інтересів особистості, корпоративних потреб державної служби та суспільства в цілому.

Викладені у другому підрозділі "Оптимізація законодавчих, організаційних та соціокультурних чинників розвитку державної субкультури в Україні" результати філософського дослідження основних напрямків адміністративної реформи, що відбувається у країні з 2000 року, засвідчили необхідність становлення субкультури, адекватної сучасним соціальним реаліям, у поєднанні з ефективним організаційно-правовим механізмом управління державним апаратом.

Надання громадянам соціально-правового статусу "клієнтів" (замість сучасного ставлення державних службовців до них переважно як до "скаржників"), дієва структура адміністративного контролю за роботою держапарату з боку широких верств активного населення, становлення рівносуб'єктного дискурсивного спілкування як засобу підготовки рішень на всіх рівнях державного управління, суворе дотримання законів, що забезпечують захист прав і свобод усіх громадян, формування демократичного і гуманістичного менталітету складають головні детермінанти піднесення адміністративної субкультури на новий якісний щабель.

"Концепція адміністративної реформи в Україні", розроблена урядом, передбачає все це: кількісні і якісні зміни у структурі державних органів, у принципах їх функціонування, а також законодавчі, організаційні, матеріально-економічні та соціокультурні чинники підвищення ефективності роботи державного апарату.

Певну роль у проведенні адміністративної реформи починає відігравати вдосконалення системи підготовки кадрів державних управлінців, заходи з етизації діяльності службовців. Але основна увага зосереджується на структурних перебудовах, створенні нових спеціальних підрозділів боротьби з корупцією і підсилення контролю за чиновниками. Та ці наглядові, контрольні, каральні служби, у свою чергу, самі швидко корумпуються і послаблюють виконання покладених на них функцій.

Проте стратегія і тактика вирішення проблеми створення ефективної державної служби управління до цього часу по-справжньому не спирається на наукове, соціально-філософське і соціологічне забезпечення підготовки такої адміністративної реформи, яка б враховувала, перш за все, ціннісні орієнтації, потреби та інтереси самого чиновництва.

Накреслені адміністративною реформою заходи із вдосконалення державного управління, включаючи правове, організаційне, кадрове забезпечення, де до чиновника ставляться переважно як до об'єкта, або інструмента, а не суб'єкта реформування, оскільки не спираються на його власні мотиви, соціальні потреби у житті, наслідком можуть мати лише байдужість, перманентний опір, але не глибока зацікавленість з боку тих, хто практично покликаний здійснювати адміністративну реформу. Демократичне суспільство передбачає розробку більш тонкого соціально-культурного механізму поєднання індивідуальних і суспільних потреб усіх акторів соціальної дії, що не виключає, а, навпаки, передбачає наявність реальних засобів контролю за управляючою меншістю суспільства з боку більшості громадян. Стосовно цього питання чиновники поділяються на два типи: 1) службовці адміністративної орієнтації, що виключають зовнішній контроль за своєю діяльністю з боку громадськості у будь-якій формі, та 2) службовці демократичної орієнтації, які розуміють необхідність створення відкритої системи державного управління і вважають служіння суспільству своїм вищим моральним обов'язком. Отже, і в середовищі самих державних службовців виникають такі взірці поведінки, що відповідають високим моральним засадам і свідчать про формування в Україні власної демократичної адміністративної субкультури.

Таким чином, співіснують і конкурують між собою дві системи регулювання поведінки чиновників: формально-правова і неформально-моральна, які репрезентують два рівня суспільної свідомості - офіційно-ідеологічний та соціально-психологічний. Обидві ці системи мають неоднозначну смислову спрямованість по відношенню до соціуму та окремих громадян з точки зору соціальної справедливості і несправедливості.

Суспільне життя породжує рівносуб'єктний дискурс, як неформальну комунікативну модель самоорганізації соціальної дії, що доповнює до певної міри формальну бюрократичну систему організації суспільства. Там, де не справляється із задоволенням суспільних та індивідуальних потреб офіційна система управління, підключається стихійний механізм самоорганізації громадянського суспільства, втягуючи у свою орбіту і державних службовців, але вже не в ролі представників держави, а в ролі порушників законів і інструкцій, незалежно від власних мотивів незаконних дій. І як наслідок, міра управляємості суспільством з боку держави знижується: її стратегія і тактика, реформаторські імпульси, що йдуть "зверху", гаснуть у стихії ментальних стосунків. Тому найважливішим засобом підвищення адміністративної субкультури та ефективності роботи державного апарату виступає етизація діяльності службовців.

Ця проблема розглядається у третьому підрозділі "Етичний компонент адміністративної субкультури: сутність і соціальна функція", де підкреслюється, що в умовах динамічної соціальної трансформації і низької правової свідомості в Україні зростає потреба у такому типі державного службовця, який, не перестаючи бути дисциплінованим виконавцем, має здібність у межах своєї компетенції чинити не за буквою, а за духом законів і, керуючись гуманістичними засадами моралі, здійснювати вільний і соціально відповідальний вибір управлінських рішень.

Методологічним підґрунтям етизації діяльності державної служби в цьому разі виступає соціосинергетика як міждисциплінарний науковий напрям і теорія соціальної самоорганізації. Соціосинергетична модель функціонування державної служби базується на розумінні множинності і кумулятивності соціальних впливів численних чинників на систему державного управління суспільством, що обумовлює нелінійність її розвитку і самоформуючі параметри порядку в соціумі.

Це дозволяє зрозуміти ментальність чиновника не як пасивне відображення соціальної реальності, не як об'єкту, а як самоорганізуючу людську діяльність, практику, суб'єктивність. Тому суттєвою передумовою етизації діяльності державної служби виявляється комунікативно-семантичний дискурс між корпоративним та індивідуалізованим рівнями адміністративної субкультури, колективне, дискурсивне затвердження моральних норм, адаптованих до сучасних потреб суспільства.

Основними напрямками процесу етизації адміністративної субкультури виявляються:

· розробка системи матеріального і морального стимулювання діяльності працівників державної служби, пріоритетності служіння суспільним інтересам;

· вдосконалення системи оцінки діяльності держслужбовців на основі підвищення рівня адміністративної субкультури;

· розвиток правової бази адміністративної діяльності, з одного боку, і правового захисту громадян, які звертаються до чиновників за державними послугами;

· подолання адміністративної орієнтації більшості службовців, що переоцінюють роль бюрократичного контролю, звітності роботи держапарату і недооцінки значення демократичних і моральних засобів - відкритості діяльності державної служби перед громадськістю, становлення рівносуб'єктної етики взаємної відповідальності і чиновників, і громадян, що звертаються до них;

· розширення сфери індивідуальної свободи і відповідальності у стосунках між представниками держави і громадського суспільства шляхом поступової заміни юридично регламентованого розподілу повноважень узгоджувальними і моральними відносинами.

У висновках наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, сутність якого полягає в соціально-філософському осмисленні сутності адміністративної субкультури в Україні, суперечності між її сучасним станом і вимогами суспільства та процесів її становлення і розвитку. Здійснене дослідження дає можливість зробити такі висновки:

1. Методологічною основою всебічного соціально-філософського аналізу сутності, змісту і функціонування та розвитку адміністративної субкультури виступають ідеї та концепції, теорії, накопичені у філософській спадщині щодо освіти і виховання державних службовців та моральних і правових основ розпорядчої і виконавчої влади. Ідейне багатство творчості Платона і Аристотеля, Джона Локка і Томаса Гоббса, Імануїла Канта і Георга Гегеля склало фундамент усієї сучасної філософії, в тому числі і філософських питань політики та культури. Ця філософська спадщина є невичерпним джерелом підвищення адміністративної субкультури як передумови подолання розриву між держаним апаратом і громадянським суспільством і втілення в життя платонівських ідей чесності, мудрості, мужності, розсудливості, справедливості в ім'я суспільства в цілому; аристотелівського вчення про єдність моральності, філософії та права; кантівської етики морального обов'язку; гегелівської концепції станово-корпоративної моралі, інтеріорізованої особистістю що відкидає необхідність у дріб'язковому контролі за повсякденною діяльністю людини.

2. Застосування методів структурного функціоналізму, концепції соціальної дії до аналізу адміністративної субкультури дало можливість визначити структуру особистих якостей типового державного службовця як носія корпоративної субкультури, що сполучає в собі загальнолюдські та національні риси.

У зв'язку з цим, у структурі особистості працівників державного апарату можна виявити декілька типів ціннісно-нормативних орієнтацій: від альтруїзму до егоїзму. Тому важливим принципом організації державного апарату виступає поєднання зовнішнього контролю за його роботою "зверху" з використанням системи внутрішньої мотивації і зацікавленості самих службовців в діях, спрямованих на задоволення потреб суспільства в цілому та захист прав кожного громадянина.

За рівнем розвитку моральних якостей особистості виявлено три основні типи відповідальності: 1) перед власною совістю суб'єкта управління; 2) моральна відповідальність перед народом і найближчим оточенням, що може не співпадати як загальні інтереси суспільства і специфічні інтереси корпорації, групи і 3) юридична - карна чи громадянська відповідальність, визначена існуючим законодавством.

3. У процесі становлення і розвитку адміністративної субкультури як системи цінностей, мотивів, моральних норм і стандартів соціальної поведінки працівників держапарату складається цілісний механізм регулювання діяльності службовців та соціального контролю за виконанням ними своїх посадових обов'язків. Систему соціокультурної соціалізації державних службовців та регуляції їх діяльності складають:

· принцип ментальної єдності їх із своїм народом;

· деонтологія як розуміння працівником своєї соціальної місії в бутті суспільства, підтримці його цілісності й ресурсів розвитку та функціонування;

· приорітетна орієнтація на служіння суспільству, народу, державі, а не на "сюзерена" виключно;

· сукупність засобів культури по формуванню цих якостей - традицій, моральних і правових норм, ціннісних орієнтацій, образів і символів соціально раціональних і схвалюваних суспільством стандартів службової поведінки;

· системи заохочень за виконання соціально раціональних норм у службовій діяльності та покарань за їх порушення.

4. Аналіз співвідношення одиничного, особливого і загального в національних і регіональних формах адміністративної субкультури дав змогу виявити сутнісні риси, проблеми розвитку цього соціокультурного явища, притаманні багатьом країнам та специфічні явища, детерміновані менталітетом населення, історичними й економічними чинниками, характерними для окремих держав.

В цілому адміністративна субкультура детермінована економікою, політикою, ідеологією, відбиваючи три групи соціальних потреб та інтересів - правлячого класу, громадянського суспільства і бюрократичного стану. Відносні пріоритети між ними розрізняються від країни до країни. У той же час ці відмінності можна узагальнити у трьох основних типах адміністративних субкультур - європейській, американський та азіатський. Росія та Україна являють собою ще слабко віддиференційовану між собою європейсько-азіатську субкультуру, яка відрізняється: 1) недостатньо шанобливим ставленням чиновників до особистої гідності пересічного громадянина; 2) орієнтацією службовця більше на начальство, ніж на громадянське суспільство і закон; 3) широко розповсюдженим визнанням (на соціально-психологічному рівні) суспільної свідомості корупції як норми вирішення соціально-економічних проблем. Все це обумовило низьку репутацію у громадській думці державного апарату та його відчуження від більшості населення.

5. Соціально-філософське осмислення реальних проблем, пов'язаних із спробами реформувати державну службу в Україні на протязі останніх 15 років, наводить на висновок про необхідність комплексного підходу до розвитку законодавчих, організаційних та соціокультурних підвалин ієрархії виконавчої влади. Очевидно, необхідним постає поєднання двох моделей соціальної дії: запрограмованих "зверху" реформ, ініційованих політичним суб'єктом державного управління і синергетично-дискурсивної самоорганізації - соціально зорієнтованих інновацій, що йдуть "знизу" від виконавців. Необхідно керуватися мотивацією до праці самих службовців. Підґрунтя їх інтересів складають чотири особистих мотиви-мети чиновників - досягнення власної безпеки, високого життєвого рівня, владних позицій та підвищення репутації у соціальному довкіллі. Створення ефективної системи державного управління передбачає як основну передумову поєднання реалізації цих особистих мотивів-цілей чиновника із соціальними наслідками його роботи по наданню державних послуг громадянам і забезпеченню загальних державних інтересів.