Зміни та диференціації у сучасному світі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміни та диференціації у сучасному світі

Онофрійчук О.П.

Суспільство специфічна частина реальності, оскільки його доля у значній мірі залежить від того, як люди розуміють суспільство, уявляють його майбутнє, наскільки вони інформовані як суб'єкти соціальної діяльності і як усвідомлюють суспільні процеси. «Траєкторії руху планет не змінюються в залежності від прогресу астрономії, проте рівень соціологічного знання суттєво впливає на спрямованість соціальних перетворень», - зазначає П. Штомпка [1,9].

Відчуваючи розгубленість і намагаючись знайти нові орієнтири, люди мають потребу в певному «інтелектуальному компасі», який би упорядкував їх хаотичний досвід і з'ясував, звідки вони прийшли, де знаходяться зараз і куди прямують. Вони повинні мати уявлення про те, що відбувається. «Зміни настільки очевидна риса соціальної реальності, що будь-яка наукова соціальна теорія, якою б не була її вихідна концептуальна позиція, рано чи пізно повинна підійти до цього питання» [1,12].

За останні два століття соціальні теоретики прагнули розробити універсальну теорію, котра б пояснювала природу соціальних змін. Проте, як підкреслює проникливий спостерігач сучасних подій Е. Гіденс, «жодна з однофакторних теорій не може пояснити розмаїття соціального розвитку людини, починаючи від суспільств мисливців, збирачів і скотарів до традиційних цивілізацій і, зрештою, нинішніх складних соціальних систем» [2,598].

В той же час глобальні розмежування стають все більш рішучими, а екологічні проблеми все більше і більше масштабними. Внаслідок своєї багатоликої природи явище глобалізації не може бути проаналізовано в межах однієї наукової дисципліни, а вимагає застосування всього комплексу суспільствознавчих наук.

В останні десятиліття було висунуто цілу низку цікавих ідей і концепцій, спрямованих на побудову пояснювальних моделей глобальних змін. Вони ґрунтуються на кількох парадигмах пояснення основ існування сучасного світу (концепція «кінця історії» Ф. Фукуями; теорія «зіткнення цивілізацій» С. Хантінгтона; американоцентричні концепції З. Бжезинського і Г. Кіссінджера; універсальна світ-системна концепція розвитку людського суспільства І. Валерстайна тощо). Сучасні глобальні зміни розглядаються також через моделі інформаційного та постіндустріального суспільства.

Яке місце у сучасному світі, у розумінні соціальних зрушень належить філософії та культурі, якими є їхні характерні риси та перспективи розвитку? Ці питання становлять контекст найбільш впливових напрямків постмодерністської парадигми в особі Петера Козловського, Річарда Рорті, Жиля Дельоза, Ж.Ф. Ліотара, Ж. Бодр- ійяра та інших.

Головний виклик постмодернізму спрямований проти уявлення про сучасну реальність і, отже, про об'єкт соціального пізнання, що склались в класичній філософії. Йому притаманне нове тлумачення соціальної реальності не як чогось зовнішнього щодо об'єкта, що пізнає, а як того, що конструюється мовною та дискурсивною практикою. Мова розглядається не як простий засіб відображення та комунікації, а як головний фактор, що детермінує мислення й дію.

Головний рушійний мотив ідеологів постмодерну неприйняття тоталітарності в будь-якій формі. Зокрема і чи не передусім тоталітарних претензій розуму. Постмодерністи критикують засадничі пояснювальні парадигми та концепції, вироблені наукою за попередні сторіччя. «Відбулася радикальна інверсія в науковій картині світу: на перший план вийшли мікрорівень, мікропроцеси, відцентрові тенденції, локалізація, фрагментація, індивідуалізація. Світ розпорошився на тисячу уламків і постмодерністи оголосили цей стан природним» [3,187].

Отже, постмодернізм оголосив, що на місце єдиної людської історії приходить становлення як самодостатній процес. Реальні тільки фрагменти, тільки події історії, проте єдиного історичного процесу як чогось безперервного, цілісного немає. Для становлення теперішнього значення минулого невелике, бо воно лише минувшина сьогодення. Часові обрії розчиняються в сьогоденні та зливаються з ним.

Якщо в колишніх пізнавальних парадигмах чітко розрізнявся напрямок еволюції, ієрархія, структура, цілісність, то постмодерністська парадигма базується на уявленнях про історичний процес як на сукупності тріщин, розламів, провалів і порожнеч людського буття, де не має чітких методологічних орієнтирів пізнання, а лише тільки інтуїція. Французький філософ Жиль Дельоз переконаний у тому, що тільки такий підхід дає нам змогу безупинно множити грані досліджуваної реальності. Історія стає поліцентричною, вона ламається, рветься, плине декількома різнорідними струменями, майбутнє яких невизначене.

Безсумнівно, невизначеність, зняття будь-яких меж головна характеристика постмодерністської парадигми соціального пізнання. Водночас здобутками її є дійсно нове розуміння історичної еволюції як усвідомлення того факту, що історія добігла свого кінця. Історія не щасливе минуле, не щаблі прогресивного розвитку людства, а зона ризику, певна «сукупність шансів» (З. Бауман), які є цілком невизначені й ніколи не детерміновані остаточно.

Нарешті, постмодернізм по-новому порушив питання про покликання філософа: «вловлювати те, що вислизає з рук, або до чого руки не доходять, або чого не хочуть зачіпати» [3,189]. Постмодерністська парадигма не дає алгоритмічних рецептів і знання «непорушних істин», проте вона навчає дослідника діяти на роздоріжжі, в горизонтах вічно відкритої історії, головною характеристикою якої є стратегічна нестабільність.

Отже, постмодернізм постає сьогодні потужним інтелектуальним рухом, новим соціально-філософським підходом до розуміння суспільного життя, культури, людської діяльності; стає певним ракурсом бачення, набором концептуальних схем до пояснення змін у соціокультурній реальності. Одним з головних його понять є деконструкція старого буття, традиційних цінностей, застарілого мислення й, нарешті, догматизму, який завжди перешкоджував прогресивному розвиткові. Епоха постмодерну - це епоха нової духовності, нової культури, нової освіти. Постмодернізм увільнює особистість від обмежень попередньої епохи, але поряд з цим породжує нові, більш складні і більш суперечливі проблеми. Це перехід до нової системи координат у розумінні сучасного світу та соціальних практик.

Його можна розглядати як певний крок уперед порівняно з теоріями постіндустріального суспільства. Це стосується насамперед більш ґрунтовного визначення ролі культури у формуванні сучасного суспільства. Саме на цьому наполягає один з впливових теоретиків постмодернізму Петер Козловський [14], коли стверджує, що технократична точка зору не помічає зворотного впливу буття на те, що Гайдеггер називав «формою виявлення можливості розкриття істини». Ідеться про гнучкість думки. «Вона досягається тоді, коли той, хто мислить та діє, усвідомлює, що речі мають свою власну духовну форму, і намагається «пригорнутися» до неї», - пише П.Козловський [4,220]. Таким чином, культура є турботою за тим, що може існувати і без культури, а техніка є витвором того, що взагалі не могло б існувати без людини. Культивована техніка це те активне знання, що враховує додатковий вплив власної діяльності та власних намірів на навколишній світ.

Постмодерністська концепція вирізняється також акцентуванням уваги на наявних у суспільстві суперечностях і плюралізмі, що також має цінність для розвитку соціальної теорії. Заслуговує також на увагу обстоюваний постмодерністами плюралізм у галузі теорії і політики. У ряді випадків відмова представників постмодернізму віддати перевагу будь-якому одному дискурсу або концепції спрямована проти догматизму і редукціонізму, досить поширених у сучасній соціальній теорії. Так само обстоювання плюралізму вкрай необхідне для сучасних політичних процесів, розвиток яких потребує захисту різноманітних підходів до розв'язання актуальних проблем.

Але постмодерністська соціальна теорія акцентує увагу лише на тенденціях фрагментації і дезорганізації суспільства, нехтуючи при цьому протилежними процесами, які спостерігаються в суспільному житті. Поряд зі зростаючою диференціацією товарного виробництва і фрагментацією ринку водночас посилюється економічна інтеграція і розширення світової ринкової системи. Більше того, одночасно з процесами культурної диференціації й автономізації відбуваються гомогенізація культурного середовища, стандартизація смаків, потреб і вчинків людей під пливом засобів масової інформації.

Складна взаємодія між різними видами організацій у глобальному контексті та процеси культурного синтезу навіть отримали нове категоріальне втілення у теоретиків глобалізму «глокалізація» (Р. Робертсон), «гібридізація» (Ж. Пітерс). Інтегративні процеси спостерігаються також у галузі соціальної теорії, особливо у сучасному соціологічному дискурсі.

Бажання збагнути загальні процеси суспільного життя в масштабах соціологічного мислення вимагає проникнення соціології в об- шири соціального мислення, вторгнення у «володіння» соціальної філософії, єдності соціального і соціологічного мислення, завдяки чому можуть значно зрости пізнавальні спроможності та масштаби вирішення поставлених проблем. І, як слушно зазначає В. Тарасенко, «соціологія, опинившись віч-на-віч з глобалізацією, має озброїтися чимось схожим на інтегралістський метод П. Сорокіна, спроможний аналізувати й узагальнювати гігантську емпіричну базу. Рівень цього узагальнення має бути настільки високим, а його діапазон настільки широким, що кінцевий продукт даної процедури не охопити бодай кількома теоріями» [5,10].

Саме такий міждисциплінарний підхід, намагання вийти за світоглядний обрій лише однієї науки, прослідкувати соціологізацію інших близьких за предметом наук та водночас побачити шляхи залучення до соціології спорідненного матеріалу стосовно людини, культури, суспільства, демонструє відомий американський соціолог Н.Смелзер у роботі «Проблеми соціології» [6]. Виявляючи солідарність у розумінні соціальних процесів та трансформацій з іншими відомими теоретиками соціології (Е.Гіденсом, І.Валерстайном тощо), Н.Смелзер вирізняється тим, що окреслює не лише результат, але й тенденцію, сам процес, «створюючи просторово-часову вісь «минуле-сучасність-майбутнє» і нанизуючи на неї взаємопроникнені спроби теоретизування з приводу соціальних феноменів» [6,8]. Це підносить соціолога над світом його сьогочасного буття і відкриває обрії майбутнього, змушує звіряти свої пошуки з визначальними тенденціями розвитку науки сьогодняшнього дня.

Він не тільки окреслює спрямованість зусиль сучасних і майбутніх соціологів, але й вводить до наукового обігу спеціальний і окремий глобальний - рівень соціологічного аналізу, який знаходить своє втілення у соціології міжнародної інтеграції. Взагалі, він виокремлює чотири рівні соціологічного аналізу соціальної реальності і, відповідно, аналізу соціальних трансформацій на відміну від більшості його колег (переважно північно-американських), які традиційно працюють в межах макро- та мікрорівнів. Н. Смелзер принципово розширює набір цих рівнів до чотирьох. Виокремлення їх до такої кількості пояснює складністю і багаторівневістю самого соціального життя, суспільних процесів і явищ, характером та специфікою сучасних соціальних змін.

Поряд з традиційними для соціології макро- та мікрорівнями - ретельному аналізу підлягає з його боку мезорівень як така інтелектуальна лінія, що дозволяє охопити специфічні різновиди соціальної реальності групи, інституції, формальні організації, суспільні рухи все те, за посередництвом і допомогою чого ми як індивіди щоденно поєднуємося з суспільством, як одиниці мікрорівневого аналізу входимо до великих соціальних структур і стосунків.

Крім того, він спонукає нас замислитися ще над однією з проблем у соціології, «парадоксом в сучасній ситуації учених-суспільствоз- навців», як він сам це називає, а саме - розмежуванням чи з'ясуванням співвідношення раціоналістичних та ірраціоналістичних спроб відображення соціальної реальності. Смелзер (яскравий представник сайєнтистської традиції в історії соціології) закликає сучасних соціологів звернути свої погляди на «нераціональне в соціальному житті, визнати його таким і сприйняти його як таке, що заслуговує на значну увагу в нашій роботі» [6,64].

Мова йде про розуміння, так званих, «нових суспільних рухів» (регіональних, расово-етнічних, мовних, антивоєнних та антиядер- них, феміністичних та різних рухів на захист контркультури та певного стилю життя), що з'явилися наприкінці ХХ ст. і які на відміну від «старих» рух за об'єднання робітничого класу та революційні рухи не мають класової основи і не піддаються інтепретації в контексті домінуючих концепцій раціональності.

Головне значення серед зростаючих проблем швидко змінюваних сучасних суспільств, за Н.Смелзером, мають структурні диференціації головний стрижень аналізу в економічній та соціологічній теоріях. Ця проблема постала з усвідомлення того факту, що струк- турована локалізація видів діяльності в суспільстві є змінною, і що головною віссю зміни є міра, до якої ці види діяльності є спеціалізованими чи диференційованими один від одного. Навіть якщо припустити, що відбувся перехід від «модерної» до «постмодерної» фази цивілізації, диференціація, на думку Смелзера, залишається визначальною ознакою сучасного суспільства.

Усвідомлення цього вимагає від соціології розв'язання наступних проблем.

1. У зв'язку зі зростаючою диференціацією більше уваги необхідно приділяти її неефективності, в тому плані, що велика частка традиційних соціальних ролей віддається в руки професіоналів та узалежнюється від інших чинників. Яскравим прикладом можуть слугувати колективні утворення для соціалізації маленьких дітей, які «ефективні» в тому плані, що звільняють батьків для участі в інших видах діяльності, та «неефективні» з точки зору виховання та сімейного впливу.

2. Рамки розгляду причин диференціації не повинні обмежуватися припущенням, що соціальні структури диференціюються для того, щоб збільшити соціальну ефективність. Диференціація зумовлює модифікацію або навіть елімінацію існуючих комплексних утворень і часто увільнює посадовців від існуючих ролей (як при технологічному безробітті).

3. Диференціація викликає зміни в соціальній структурі. Але, в свою чергу, результати диференціації так само ж формують струк- турування груп, групових інтересів та групових конфліктів, які безпосередньо переходять у політичний процес і викликають нові диференціації.

4. Зростаюча диференціація та кількість видів робіт і посад ліквідує більш-менш визначену основу для стратифікації. «Простота встановлення відмінностей і класова їх оцінка між фізичною та нефізичною працею, між буржуазією та робітничим класом та інших, виявилася затемненою в світлі кількісного збільшення видів занять, особливо в сфері послуг» [6,82]. Пролетарізація набула вигляду зростання обслуговуючого персоналу, враховуючи низькооплачуваних конторських службовців, працівників ресторанів і барів швидкого обслуговування, оплачуваний персонал служби охорони та «тимчасових» робітників різного роду. З'явилася нова форма «подвійності» на ринках праці; технологічні зміни, іноземна конкуренція та міграція створили надлишок безробітних працівників низької кваліфікації. Ці працівники разом із тими, кого наймають на періодичній основі становлять важливий сегмент населення з низькими доходами. Все це нівілює класичний поділ між працею та капіталом.

5. Диференціація призвела до змін і в гендірній сфері. Зростаюче представництво жінок на керівних і професійних посадах із високим статусом зумовило невизначеність їхнього соціального рангу, часково внаслідок традиційних упереджень, а частково через традиційні уявлення, що жінки повинні поєднувати професійну кар'єру з обов'язками народження та виховання дітей.

6. В наслідок змін у структурі родинних зв'язків під знаком питання опинилася традиційна сім'я тобто чоловік і дружина з дітьми. Високий відсоток разлучень, збільшення кількості одноособивих сімей та сімей з одним із батьків, зростання позашлюбних форм співжиття зробили проблематичним уявлення про традиційну сім'ю як головний соціальний інститут та одиницю стратифікації.

7. Інститут освіти також відчув на собі вплив різноманітних ди- ференціацій. Доступ широких мас населення у більшості розвинутих суспільств до вищої освіти зробив освіту менш певною детермінантою статусу. «Загальний стаж вищої освіти більше не є «квитком» на посаду з вищим статусом чи «мандатом» на соціальний статус» [6,83]. Це підтверджує думку П.Бурдьє про те, що відкриття елітного колись шляху до статусу стало менш цінним і менш визначеним як спосіб забезпечення культурного капіталу. Освіта набула значення соціального ресурсу, важливого не стільки як показник соціальної позиції людини, скільки як основний канал соціального відтворення та соціальної мобільності.

Взагалі, починаючи із середини минулого століття, соціологи постійно відстежують тенденції відтворення соціальної нерівності, доступність різних рівнів освіти для вихідців з усіх соціальних класів населення і знаходять емпіричні підтвердження того, що за останні кілька десятиліть класова нерівність у здобутті освіти зменшилась, наприклад, у Франції, Німеччині та Нідерландах [8]. Крім того, всі дослідники одностайно визнають Швецію найбільш меритократич- ним суспільством, в якому вдалося знайти чіткі докази тривалого і стабільного зменшення впливу соціального походження на освітні здобутки [9].

Доступність освіти для всіх здібних і мотивованих вважається певною мірою засобом втілення принципу рівності можливостей, меритократичності сучасного демократичного суспільства. Своїми здобутками та заслугами індивід прокладає шлях до освіти поза загальнообов'язковим мінімумом, одержуючи доступ до відповідних позицій у соціальному розподілі праці. Справедливість доступу до освіти виражається у мінімізації залежності освітніх можливостей від соціального походження та в максимізації залежності їх від здібностей та зусиль індивідів. У протилежному разі освіта закріплює і посилює наявну соціальну нерівність [10,69].

У трансформаційному суспільстві, де економічні та соціальні умови характеризуються нестабільністю, невизначеністю, індивіду, щоби посісти свою позицію в соціальній структурі та на ринку праці, необхідно постійно підтверджувати свій професіаналізм, компетентність, конкурентноспроможність тощо. «Відбувається активний процес «розмивання» традиційних груп населення; становлення нових видів міжгрупової інтеграції за формами власності, доходами, включені- стю у владні структури, соціальною самоідентифікацією тощо» [11,38].

Саме на це звертають увагу і Н.Смелзер, і П.Бурдьє, пояснюючи суперечливість сучасних диференціацій особливостями структурних змін в постіндустріальному суспільстві. «Здатність панування у привласненому просторі, насамперед за рахунок привласнення (матеріальним або символічним шляхом) тих дефіцитних благ, які розподіляються в ньому, залежить від наявного капіталу» [12,43], економічного, культурного, соціального та символічного. Позиції індивідів у соціальному просторі визначаються не лише загальним обсягом, а й узаємопоєднанням і відносною вагою їхніх капіталів у загальному балансі.

Отже, на сучасному етапі глобалізації відбувається фундаментальна реструктуризація усіх соціальних інститутів та їх взаємозв'язків, наслідком якої є нові форми соціальної і культурної диференціації як у розвинених країнах, так і в інших країнах, а також у світі в цілому. «Диференціація, виникнення значних соціальних розмежувань, поглиблення культурної і соціально-психологічної різноманітності є невід'ємним компонентом, тенденцією глобалізації, а не лише реакцією на її негативні наслідки» [13,60]. Осмислення цих реалій суспільного життя, тенденцій його розвитку вимагає поглиблення емпіричних та теоретичних досліджень, розробки концептуальних засобів у соціальних науках, досягнення єдності категоріального апарату, зближення різних, а інколи й полярних точок зору на суспільство, універсальності мислення. Тому в останнє десятиліття у соціології, особливо американській, спостерігається тенденція до інтегрування соціологічного знання, синтезу різноманітних парадигм і теорій та формування на їхньому грунті єдиної соціологічної теорії.

Література

сучасний соціальний постмодерн тоталітарність

1. Штомпка П. Социология социальных изменений /Пер. с англ. Под ред. В.А.Ядова. М.: Аспект Пресс, 1996. 416 с.

2. Гіденс, Ентоні. Соціологія /Пер. З англ. В.Шовкун, А.Олійник; Наук. Ред. О.Іващенко. К.: Основи, 1999. 726 с.

3. Ящук Т.І. Філософія історії: Курс лекцій. Навчальний посібник. К.: Либідь, 2004. 536 с.

4. Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями. Хрестоматія: Навч. Посібник / Упорядники В.В. Лях, В.С. Пазенок. Київ: Ваклер, 1996. 428 с.

5. Особистість у контексті глобалізації (круглий стіл) // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2002. - № 2. С. 5 71.

6. Смелзер НейлДж. Проблеми соціології. Георг-Зімелівські лекції, 1995. / Перекл. з англійської В.Дмитрук. Львів: Кальварія, 2003. 123 с.

7. Оксамитна С. Соціально-класові засади освітньої нерівності в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2006. - № 3. С. 116-136.

8. BreenR., LuijkxR. Conclusions // Sosial Mobility in Europe. N. Y., 2004. P. 383-410.

9. Jonsson J. Equality at a Halt? Sosial Mobility in Sweden, 1976-1999 // Sosial Mobility in Europe. N. Y., 2004. P. 225-250.

10. Рощина Я.М. Доступность высшего образования: по способностям или по доходам // Университетское управление. 2005. - № 1. С. 69-79.

11. Коваліско Н. Соціальна стратифікація: теоретичні та методичні засади дослідження на регіональному рівні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2006. - № 3. - С. 137-152.

12. Бурдье П. Социология политики. М., 1993.

13. Ступак О.П. Глобальна диференціація та проблема самототожності особистості // Гілея. 2005. - № 1. С. 57-65.

Размещено на Allbest.ru