Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ
• 1. Рівні, форми і методи наукового пізнання
• 2. Інтуїція і творчість у процесі наукового пізнання
• Висновки
• Список використаних джерел

Вступ

науковий пізнання інтуїція

Наука -- форма духовної діяльності людей, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття об'єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. Наука -- це процес творчої діяльності по отриманню нового знання, і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Наука є соціокультурна діяльність, своєрідне суспільне явище. Основне завдання науки -- виявлення об'єктивних законів дійсності, а її головна мета -- істинне знання. Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання є: об'єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів.

Наука як єдина система знань поділяється на певні галузі (окремі науки). За предметом і методом пізнання розрізняють науки про природу -- природничі; науки про суспільство -- суспільні; технічні науки. Своєрідною наукою є сучасна математика. За співвідношенням із практикою виділяють фундаментальні науки (які не мають прямої практичної орієнтації) і прикладні науки (націлені на безпосереднє практичне використання наукових результатів). Будь-яка наукова пізнавальна діяльність передбачає взаємодію суб'єкту (учений, науковий колектив) і об'єкту науки (предметна область, що вивчається), в процесі якої використовується певна система методів, прийомів дослідження і мови даної науки (знаки, символи, формули тощо).

1. Рівні, форми і методи наукового пізнання

В епохи античності та середньовіччя науки як цілісної системи знання ще не було, існували лише її передумови, елементи. Виникнення науки пов'язують з її відокремленням від традиційної філософії в Новий час (кін. XVI-XVII ст.). В цей період поняття “наука” і “природознавство” практично ототожнювалися, бо формування суспільствознавства почалося пізніше і йшло повільніше. В своєму розвитку наука проходить ряд періодів, виділення яких здійснюють за різними критеріями (засадами). Найбільш поширеним критерієм періодизації науки є співвідношення об'єкта і суб'єкта наукового пізнання. Даний критерій дозволив виділити три основні періоди розвитку науки: класичний, некласичний, постнекласичний. В кожному періоді розроблялися певні ідеали, норми і методи наукового дослідження, формувався своєрідний стиль мислення, специфічні поняття.

Класична наука (XVII-XIX ст.) прагнула пізнати об'єкт, що досліджується, сам по собі, об'єктивно; усунути з його опису і теоретичного пояснення все, що мало відношення до суб'єкту пізнання.

Некласична наука (перша половина ХХ ст.) враховувала зв'язки між знаннями про об'єкт і характером засобів та операцій пізнавальної діяльності суб'єкту.

Постнекласична наука (з другої половини ХХ ст.) осмислює співвіднесеність характеру знань про об'єкт, що отримуються, не тільки з особливостями засобів та операцій діяльності суб'єкту, а й з ціннісно-цільовими установками цієї діяльності.

Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов'язаних, але якісно різних рівня -- емпіричний і теоретичний.

На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання; раціональне пізнання і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому на емпіричному рівні досліджуємий об'єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв'язків і проявів. Характерними ознаками емпіричного пізнання є: збирання фактів, їх первинне узагальнення, опис спостерігаємих та експериментальних даних, їх систематизація, класифікація.

Теоретичний рівень характеризується перевагою раціонального пізнання. Теоретичне пізнання відображає явище і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв'язків і закономірностей. Що досягаються за допомогою раціональної обробки емпіричних даних, яка дозволяє сформулювати наукові проблеми, гіпотези, теорії. Найважливіше завдання теоретичного пізнання -- досягнення істини.

Емпіричний та теоретичній рівні наукового пізнання взаємопов'язані, тобто емпіричне може переходити в теоретичне і навпаки. Неприпустимо абсолютизувати значення якогось одного з них.

Елементами структури теоретичного наукового пізнання є його форми. Головні з них: проблема, гіпотеза, теорія. Проблема -- форма пізнання, змістом якої є те, що ще не пізнане людиною, але що потрібно пізнати. Фактично це знання про незнання; питання, яке виникає в процесі пізнання і вимагає відповіді за двома пунктами: постановка проблеми і шлях її вирішення. Гіпотеза -- форма знання, яка містить припущення (сформульоване на основі ряду фактів), істинне значення якого невизначено і потребує доказу. Гіпотетичне знання має імовірний, а не достовірний характер, і вимагає перевірки, обґрунтування. Теорія -- найбільш розвинута форма наукового знання, яка дає цілісне, системне, достовірне відображення закономірних і суттєвих зв'язків певної області дійсності. Основними функціями теорії вважають:

синтетичну (поєднання певних достовірних знань в єдину систему);

пояснювальну (виявлення суттєвих характеристик об'єкта, законів його походження і розвитку);

методологічну (розробка на базі теорії різних методів і прийомів дослідження);

передбачувану (формулювання уявлень про існування раніше невідомих фактів і властивостей об'єкта);

практичну (бути програмою, яка спрямовує практичну діяльність).

В науковому пізнанні істинним повинен бути не тільки його результат, але й спосіб отримання цього результату -- метод. Метод -- це система приписів, принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта у вирішенні конкретного завдання, досягненні певного результату пізнання і дії. Основна функція методу -- регулювання різних форм діяльності (в тому числі і науково-пізнавальної). Вчення про систему методів, теорія методів називається методологією.

Усі методи наукового пізнання за мірою узагальнення і сферою дії поділяється на наступні основні групи: філософські, загальнонаукові, загальнологічні, а також: спеціальні (методи фізики, хімії тощо) і дисциплінарні (методи, які виникли на стику наук або методи якоїсь галузі певної науки). Для сучасної науки характерне намагання використовувати різноманітні методи і прийоми дослідження в їхньому поєднанні і взаємодії.

Зростання ролі науки і наукового пізнання в сучасному світі, складності і протиріччя цього процесу породили дві протилежні позиції в його оцінці -- сцієнтизм і антисцієнтизм, які склалися к середині ХХ ст. Прибічники сцієнтизму стверджують вищу цінність науки в суспільстві. Її результати потрібно всебічно втілювати в усі форми і види людської діяльності. Усе соціальне життя повинно бути організоване на науковій основі. При цьому наука ототожнюється з математичним, природничим і технічним знанням. Стверджується, що саме така наука може вирішити усі суспільні проблеми. Принижуються або зовсім заперечуються гуманітарні науки як нібито не маючи пізнавального значення.

На противагу сцієнтизму виник антисцієнтизм -- філософсько-світоглядна позиція, прихильники якої піддають різкій критиці науку і техніку, які, за їхньою думкою, не тільки не можуть забезпечити соціального прогресу, покращення життя людей, але й підсилюють військову небезпеку, загострюють екологічну ситуацію. Виходячи з дійсно негативних наслідків науково-технічного розвитку, антисцієнтизм у своїх крайніх формах взагалі відкидає науку і техніку, вважаючи їх силами ворожими культурі, справжній сутності людини. Наукове мислення не здатне зрозуміти такі найважливіші для людського буття феномени як індивідуальність, творчість, свобода. І тому замість наукової універсалізації соціального життя необхідно повернутися до індивідуально-групових форм спілкування, традиційних цінностей.

Слід визнати, що обидва альтернативних підходи містять ряд вірних моментів в оцінці науки. Синтез цих моментів дозволить більш точно визначити її місце і роль в сучасному світі. Однаково помилково як абсолютизувати науку, так і недооцінювати її.

В наш час у зв'язку із ростом уваги дослідників до соціальних і гуманістичних аспектів науки, складається особлива дисципліна -- етика науки. Поняття “етика науки” позначає сукупність моральних норм і принципів, прийнятих вченими і визначаючих їхню поведінку в науковому співтоваристві. Одним з найважливіших є принцип безкорисного пошуку і відстоювання істини. Особливо важливі моральні оцінки в умовах сучасного науково-технічного прогресу з його як позитивним, так і негативним впливом на людське життя. Вельми актуальними стають такі питання як співвідношення науки і позанаукових форм пізнання (міф, магія, алхімія, астрологія); істини і добра, істини і краси; свободи наукового пошуку і громадянської відповідальності вченого; науки і влади; ролі науки і техніки у вирішенні глобальних проблем сучасності.

Свідома цілеспрямована діяльність щодо формування і розвитку знань регулюється певними методами й прийомами. Виявлення і розробка таких норм, правил, методів і прийомів складає предмет логіки і методології наукового пізнання. При цьому логіка дає правила виводу одних знань з інших, правила визначення понять. Методи наукового пізнання - способи, що застосовуються свідомо на основі знання загальних законів природи суспільства і мислення, особливих законів пізнання і окремих, специфічних законів наукового пізнання. За ступенем загальності методи поділяються на філософські, загальнонаукові та методи окремих наук, а за сферою застосування - на емпіричні й теоретичні. Кожний з них відображає дійсність у певних формах.

Головні його особливості в тому, що в соціальному пізнанні суб'єкт і об'єкт збігаються, відображення дійсності відбувається через інтереси людей, які можуть сприяти об'єктивному пізнанню, а можуть бути і серйозною перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основному імовірний статистичний характер. Наукове пізнання як оперативна діяльність включає в себе постановку проблеми, висунення гіпотез, збір фактів, розробку творчої ідеї, перевірку її практикою, розробку теорії, яка дає вирішення поставленої проблеми. Всі наукові методи зв'язані між собою. Об'єктивною основою усього є діалектика - між поодиноким, особливим і загальним. Філософським методом сучасного наукового пізнання є матеріалістична діалектика, методологічна функція якої реалізується через систему категорій, принципів і законів. Діалектика осмислює реальний процес пізнання, розглядає науку в єдиному контексті суспільно-практичної діяльності і дозволяє оцінювати перспективи пізнавального процессу [8, 172].

2. Інтуїція і творчість у процесі наукового пізнання

Творчість у пізнанні проявляється в тому, що пізнання творить і самі форми відображення, розробляючи відповідну логіку, засоби та методи, а також через реалізацію усіх пізнавальних здатностей людини: форм чуттєвого відображення, раціонального пізнання, творчої уяви, але найбільш яскраво -- інтуїції.

Інтуїція -- це такий спосіб одержання нового знання (форма пізнання), коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність. Інтуїція -- це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес, а несподіваність та безпосередність -- як результат.

Слід розглядати інтуїцію в єдності з логічними засобами та формами пізнання. В найскладніше логічне доведення завжди вплетена інтуїція, яка виступає елементом, що об'єднує весь ланцюг доведення в цілісність, є необхідним елементом осмислення і розуміння.

Розуміння -- це процес і результат духовно-практичного та пізнавального освоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають її предметним змістом. Розуміння -- це форма освоєння дійсності (практичного і пізнавального), яка розкриває і відтворює смисловий зміст об'єкта. При цьому оточуюча людину реальність виступає перед нею як носій смислу та значення, які необхідно освоїти, осягнути, інтерпретувати. Все це неможливо здійснити виключно засобами раціонального пізнання. Тут необхідна діяльність усіх людських здібностей у їхній органічній єдності, як усвідомлюваних, так і тих, що функціонують, не усвідомлюючись суб'єктом, в тому числі й інтуїції.

У свою чергу, в кожному акті інтуїції в прихованому вигляді присутня логіка, не усвідомлена, але така, що обумовлює можливість пояснення змісту інтуїтивно отриманого знання. Діалектика логіки й інтуїції наочно проявляється в діалектиці пояснення та розуміння як необхідних моментів пізнавального процесу.

Пояснення -- це розкриття сутності предметів та явищ шляхом з'ясування причин їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функціонування та розвитку. Найрозвинутішою формою пояснення є наукове пояснення, яке грунтується на основі осмислення теоретичних законів виникнення, функціонування та розвитку об'єктів. Основою наукового пояснення є загальні категоріальні схеми, які відображають різноманітні взаємозв'язки та взаємозалежності дійсності. Пояснення -- це важливий стимул розвитку пізнання, його категоріального та концептуального апарату, а також основа розробки критеріїв та оцінок адекватності знання. Будь-яке пояснення будується на основі того чи іншого розуміння дійсності, яке характеризує цілісність знання, його осмисленість і певну оцінку. Розуміння -- це насамперед осмислення знання, вияв та реконструкція його смислу, а також оцінка через суспільнозначимі цінності людської життєдіяльності та культури. Теоретичне освоєння дійсності передбачає не тільки одержання знання про світ, а й розуміння цього світу.

3нання, пояснення та розуміння -- це необхідні моменти взаємодії людини з навколишнім світом, за допомогою яких вона накопичує певну інформацію про об'єкти, що включені в суспільну практику. Але таке накопичення та розвиток знань передбачає також їхнє періодичне упорядкування та переосмислення, що веде до поглиблення розуміння світу та способів діяльності в ньому. Це процес одержання нових знань, їх генерування, осмислення та оцінка, пояснення та розуміння, що завжди реалізується лише на основі єдності та взаємодії логічних та інтуїтивних компонентів свідомості.

Мислення, окрім логічних законів, що виражають абсолютно точні і строго визначені зв'язки між висловлюваннями та їхніми елементами, спирається й на певні принципи ймовірного регулювання, які хоч і не гарантують безпомилкового вирішення проблем, все ж забезпечують рух наукового пошуку в належному напрямку. В процесі наукового дослідження суб'єкт змушений, хоче він того чи ні, переривати поступове логічне міркування інтуїтивними стрибками. Логіка та інтуїція -- це два взаємообумовлених механізми наукової творчості, що доповнюють один одного і не існують ізольовано один від одного.

Отже, пізнання в цілому і всі його форми, етапи залежать від рівня розвитку практики, хоч ця залежність не є раз і назавжди встановленою, незмінною. Вона теж історично змінюється, що і лежить в основі виділення рівнів пізнання, які відрізняються передусім характером зв'язку з практикою, якістю завдань та результатів, а також формами, засобами, методами.

Інтуїція є важливим фактором творчої свідомості. Її структура та форми найбільш повно відповідають цілісній природі художнього образу. Вона має безпосереднє відношення до пізнавального процесу. В межах ідеалістичної філософії ці якості інтуїтивного пізнавального відношення «людина-світ», відповідають тенденціям до «завершеного», абсолютного відкриття істини. Інтерпретації категорії «інтуїція», в межах естетичних ідеалістичних вчень абсолютизували її чуттєвий зміст. Діалектика чуттєвого та логічного в пізнанні та художньої творчості була відкритою проблемою впродовж усього існування світової філософії. Від Платона і Аристотеля до сучасності методологічні проблеми аналізу інтуїтивного пізнання постійно звертають увагу вчених та митців різних філософських шкіл.

Матеріалістична спрямованість філософії Нового часу -- Декарта, Гоббса, Спінози, Лейбніца не ігнорувала в теоретичних системах проблеми інтуїції. Навпаки, визначення інтуїції Декартом як форми мислення було панівним в філософії та естетиці XVII ст., під якою розуміли «віру в хистке свідоцтво чуттів і оманливий розсуд оманливого уявлення».

Філософи-раціоналісти наділяли інтуїцію якістю критерію істинності. Наприклад, Кант тлумачив існування інтуїції, як наявність чутливості, та визначав її як пасивну здатність сприйняття, яка позбавлена можливості осягати таємниці «речей у собі» [5, 187].

У XIX ст. виникає інтерес до проблеми інтуїції не тільки в гносеологічному контексті, але і ширше -- в онтологічному, естетичному. Ця категорія успішно використовується в наукових системах Шеллінга, Якобі, Гамана, Шлейєрмахера та ін. Паралельно з цим розвиваються також і раціональні системи, зокрема Гегелівська, у яких ставлення до інтуїції різко негативне.

Суспільні історичні умови в середині XIX ст. зумовили якісно нові підходи до розробки цієї проблеми. У цей час дуже гостро спостерігається різке протистояння наукових методів пізнання містичним, раціоналізм замінюється ірраціоналізмом, логічні засади -- алогізмом. Першим теоретиком подібної методології був німецький філософ А. Шопенгауер. Його вчення про інтуїтивне знання стало своєрідним переходом від класичних (раціоналістичних) теорій до некласичних (ірраціоналістичних). Подібна методологія перетворилась на нову форму філософствування -- так званий естетизм, коли на місце логічних принципів прийшли художні метафори та образи. Ядром його системи є вчення про «волю», яка є основою всього сущого на землі. Єдиним методом пізнання буття стає по Шопенгаеуру інтуїтивна методологія. Розрізнюючи інтуїтивне та рефлексійне знання, німецький філософ розглядає їх, як антиподи -- весь світ рефлексії ґрунтується на світі інтуїції, як на своїй основі.

У XX ст. проблема інтуїції стає центральною для деяких шкіл західноєвропейської філософії, які отримали назву інтуїтівизму. Ці системи (А. Бергсон, Б. Кроче та ін.) ґрунтуються на абсолютизації інтуїції, як безпосереднього осягнення світу в творчій діяльності в акті його естетичного сприйняття й оцінки. У роботі «Вступ до метафізики», А. Бергсон визначив інтуїцію як від «інтелектуальної симпатії», яка допомагає проникнути в сутність предметів та понять самобутність цих об'єктів. Інтуїція є доповненням інтелектуального пізнання, яка активізує особистий потенціал інтелектуальних можливостей митця. Французький філософ трактував інтуїцію як безмежний творчий акт, у процесі якого інтуїція піднімається над інтелектом, подолає його обмеженість і стає виходом до нового знання [3, 86].

Наприкінці ХХ ст. різні філософи -- матеріалісти та ідеалісти -- дійшли висновку, що інтуїція не може існувати в повному відриві від дискурсивного, логічного. Тому що дискурсивне передує інтуїтивному, виступає обов'язковою умовою формування та прояву інтуїції у сфері свідомого. Логічне є обов'язковим фактором в механізмі інтуїтивного процесу, а дискурсивне доповнює інтуїцію та оформлює висновки.

Необхідність визнання факту одночасної дискурсивності й інтуїтивності пізнавального процесу -- яскраве свідчення його діалектичного характеру. Логічне та інтуїтивне являють собою різні моменти єдиного і протирічного за своїм характером процесу. Логічне містить у собі момент інтуїтивного і навпаки. Інтуїтивне та логічне можна розглядати і як способи пізнання, що мають свої специфічні риси й особливості. Якщо при інтуїтивному пізнанні відбувається виграш у швидкості, тоді висновки, отримані логіко-дискурсивним шляхом, мають більший ступінь надійності.

Логічний метод доказів не може розглядати в якості критерію істинності аксіоматичних і теоретико-вірогідних концепцій. Цей метод дозволяє довести непротирічність теорій, але не гарантує їхньої вірогідності. Критерієм істини може бути лише практика, яка є джерелом, основою та метою пізнання. Таким чином, логічний метод здійснює перевірку непротирічності, отриманої інтуїтивним шляхом, а не доводить його істинності. Це і є свідченням того, що пізнання здійснюється за схемою: від чуттєво-сенситивного до абстрактно-логічного, далі до інтуїтивного і завершується практикою.

Слід підкреслити, що людина не тільки пізнає світ, відкриваючи нове, але й змінює, перетворює його на основі набутих знань. Вся друга, штучно створена природа чи, кажучи іншими словами, людське суспільство, вся матеріальна і духовна культура - продукт пізнання світу та його перетворення, продукт творчості.

Творчий характер носить і саме пізнання, і практична діяльність, в основі якої лежать її результати.

Творчість проявляється і в русі пізнає думки невторованим шляхом, і в продуктах праці, перш за все в техніці, що відрізняються новизною, в оновленні різних сторін неосяжного світу матеріальною і духовною культурою.

Світ творчості нескінченно різноманітний, як різноманітна сама духовна і практична діяльність. Новаторство і новації - необхідна сторона розвитку та пізнавальної, теоретичної і перетворюючої, практичної діяльності людей, розвитку суспільства в цілому.

Основними видами творчості є наукове, винахідницької, політичне, організаторські, філософське, художнє, міфологічне, релігійне, повсякденно-побутове.

У кінцевому рахунку в основі творчості і творчої діяльності лежать суспільні потреби, а якщо йти далі, то протиріччя, що виникають у науковому пізнанні й практичної діяльності, вирішення яких передбачає вихід за межі досягнутого рівня знань або за рамки існуючого рівня техніки і технології і т. д.

Так, вирішення протиріччя між фактом сталості швидкості світла і основоположні класичної механіки викликало до життя теорію відносності, протиріччя між зростаючими характеристиками міцності матеріалів і застарілими неефективними методами їх обробки породило нові технології - електрохімічну, технологію обробки металів у стані надпластичності і т. д.

Часто точки росту наукового знання виникають на кордоні - новий емпіричний факт і нездатність старої теорії пояснити його.

В області технічного розвитку подібні точки зростання пов'язані з протиріччями між старою технологією і новою технікою, старої технологією і новими характеристиками конструкційних матеріалів і т. д.

Другий дуже важливий момент - свобода критики, творчих дискусій, обміну і боротьби думок. Що б там не було, монополія на істину в останній інстанції і творчий пошук в науці - речі несумісні. Саме така ситуація мала місце в суспільних науках за часів культу особи Сталіна та й в епоху застою.

Нарешті, передумовою і умовою творчості є розвиток необхідних для цього здібностей, зокрема, уяви, особливо продуктивного, здатності формування нового наочного або наочно - понятійного образу, моделі потрібного майбутнього і т. д.

Один із засобів розвитку уяви - прилучення до мистецтва. Характерно, що багато видатні вчені, інженери прямо вказували на ту роль, яку мистецтво грало в їх наукове та технічне творчості.

Саме розвинене творча уява виступає в якості засобу прориву традиційних уявлень, виходу за їхні межі. Будучи злитим з мисленням у органічну єдність, творча уява посилює продуктивну потужність мислення, розширює простір продуктивного пошуку.

Завершуючи розмову про творчість, не можна обійти питання про природу інтуїції і її ролі у творчості.

Інтуїцію часом трактували як щось таємниче і мало не надприродне. І хоча механізми інтуїції до теперішнього часу вивчені недостатньо, однак її науковий аналіз вимагає позбавити це явище ореола таємничості.

Роль інтуїції у творчому процесі важко переоцінити. Про це свідчать думки видатних вчених. Так, А. Ейнштейн стверджував, що справжньою цінністю є по суті тільки інтуїція. У свою чергу інший великий фізик Луї де Бройль писав: "Таким чином (разючу протиріччя!), Людська наука, по суті раціональна в своїх основах і за своїми методами, може здійснювати свої найбільш чудові завоювання шляхом раптових небезпечних стрибків розуму, коли виявляються здібності, звільнені від важких пут суворого міркування" [4, 117].

Перш за все інтуїція, як уже зазначено вище, - функція грунтовного оволодіння предметом. Яблуко повинно було впасти саме на голову Ньютона, щоб цей факт (якщо він був) призвів до великого відкриття.

Другий момент: інтуїція, як правило, пов'язана з тривалою попередньою роботою над проблемою, часто вона має місце тоді, коли, здавалося б, всі логічні резерви пошуку вичерпані.

Третє: мабуть, у механізмі інтуїції чималу роль відіграє несвідоме, на рівні якого, так би мовити, "застряють" окремі ланки логічної ланцюга.

Четверте: певну роль в інтуїтивному прорив відіграє наявність "підказки". Так, спостереження павутини між гілками дало поштовх для народження ідеї підвісного моста.

Атмосфера, оновлення всіх сфер суспільного життя особливо сприятлива для програми творчих потенцій, для розвитку соціального та науково- технічної творчості. Все це вимагає залучення до процесу творчості все більше молодих сил. Обстановка демократизації відносин і в науці, і в суспільстві, дух гласності і критики, вільного обміну, боротьби і плюралізму думок - все це створює таку обстановку, яка буде сприяти розвитку творчих здібностей та їх застосування на всіх ділянках, у всіх сферах суспільного життя. Разом з тим і в наші дні новаторство і творчість вимагають чималої енергії, оскільки на їх шляху нерідко з'являються бюрократичні рогатки і інші перешкоди. Тому включаючись у вирішення завдань оновлення нашого життя, прокладаючи дорогу новому, слід бути готовими до подолання подібних перешкод.

У історії математики велику роль зіграло поняття раціональної інтуїції, в якій немає ніякої грубої чуттєвості, та зате немає і ніякого містичного навантаження. Такі усі, напр., геометричні образи. Така розумна інтуїція є основою цілком здорового, точного, очевидного і максимально наукового знання і мислення (у 20 ст. в математиці навіть сформувалася школа "інтуціонізму" Л. Брауера).

Інтуїція як вчення раціоналістів, що знаходять безпосереднє знання в самих операціях розуму або розуму - т. н. інтелектуальна інтуїція. Декарт в "Правилах для керівництва розуму" пише: "під інтуїцією я розумію не віру в хистке свідоцтво почуттів і не оманливе судження безладної уяви, але поняття ясного і уважного розуму, настільки просте і виразне, що воно не залишає ніякого сумніву в тому, що ми мислимо, або, що одне і те ж, міцне поняття ясного і уважного розуму, що породжується лише природним світлом розуму і завдяки своїй простоті достовірніше, ніж сама дедукція (логічне виведення).. ". Те ж і у Лейбніца ("Нові досліди про людський розум") [3, 85].

Цей раціоналізм був протилежний до кантівського, оскільки Кант, заперечуючи у людини здатність інтелектуальною інтелектуальною, повинен був хочеш не хочеш для порятунку точності науки визнати простір і час апріорним, тобто ідеально нерухомими і раз назавжди цими чуттєвими інтуїціями.

Інтелектуальна інтуїція у Декарта, Спінози, Лейбніца протилежна також і тій інтелектуальній інтуїції, яку ці філософи розуміли просто як здоровий глузд (включаючи релігійну віру).

Інтелектуальній інтуїції старих раціоналістів споріднена інтуїція феноменологічної філософської школи почала 20 ст. Феноменологи типу Гуссерля або Мейнонга розуміли філософію як опис суті усього того, що з'являється у свідомості, причому усі ці суті розумілися безвідносно до того, чи відповідає цим сутям що-небудь у реальному світі або не відповідає.

Термін "інтуїція" застосовувався також в 20 ст. неокантіанцями, і передусім Когеном і Наторпом, для позначення того, що вони називали "переживанням", протиставляючи це останнє всякому мисленню і позбавляючи його усіх пізнавальних елементів. Це була якась цілком ірраціональна, сліпа інтуїція.

Інтуїція як прихований, прихований і несвідомий первопринцип творчості. Такі вчення про підсвідому і організуючу усю творчість інтуїцію висунули Бергсон і Фрейд.

Від усіх цих позитивних і негативних вчень про інтуїцію треба відрізняти спекулятивне (умоглядне) вчення про інтуїцію, коли інтуїція і розум трактувалися як підпорядковані моменти цілісного знання, а само цілісне знання на них не зводилося, але було порівняно з ними чимось новим. Тут Гегель діалектично поєднував безпосереднє і опосередковане знання у своїй системі абсолютного ідеалізму, побудованій саме на інтелектуальній інтуїції, що розуміється їм в плані ідеалістичної діалектики.

Ще далі йшли антично-середньовічні прибічники інтелигібельної (мислимою, пізнаваною) інтуїції, тобто Платон у своєму вченні про споглядання ідей, Арістотель у своєму вченні про самоспоглядання першоджерела і про перевагу споглядального (теоретичною) життя людини, неоплатоники, середньовічні філософи від Августина до Миколи Кузанского.

До цього ж розуміння інтуїції примикали в новий час романтики (Новаліс, Шеллінг) і Фіхте. Самий термін "інтелігібельний" не означає нічого іншого, але тут малося на увазі не просто досягнення розумом, а ще особлива містична дійсність, яка і визнавалася предметом чистого мислення. В той же час історія філософії повна спроб розглядати інтуїцію не окремо від протилежних до неї розсудливих операцій, а разом з ними, як єдине ціле. Елементи подібного роду діалектичної єдності інтуїції і розуму зустрічаються у багатьох авторів античності, середньовіччя і нового часу, причому цю діалектику намагалися будувати як ідеалісти, так і матеріалісти. Представниками цієї діалектики в області ідеалізму були Микола Кузанский і Гегель.

Загальним для різних тлумачень поняття інтуїції являється підкреслення моменту безпосередності в процесі пізнання, на відміну від опосередкованого (дискурсивного, такого, що розчленовує, аналізує) характеру логічного мислення.

Матеріалістична діалектика (Енгельс) убачає раціональне зерно поняття інтуїції саме в цій характеристиці елементу безпосередності в пізнанні, яке є єдність чуттєвого (безпосереднього) і раціонального (опосередкованого). В той же час ніде і ніколи не існує інтуїції в чистому і ізольованому вигляді. Всякий інтуїтивно цей предмет вимагає визначення, тобто пізнається не лише інтуїтивно і безпосередньо, але аналізується розумом. Тільки діалектика дає точне і строге вчення про єдність протилежностей інтуїції і розуму, і тому тільки діалектика і може визначити як справжню суть інтуїції, так і її місце в людському пізнанні, мисленні і практиці.

Висновки

Наукове пізнання - це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. У науковому пізнанні в діалектичній єдності раціонального головна роль належить раціональному мисленню.

Ідея - це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності, дійсності і спрямована на її перетворення. Ідея не просто відображає дійсність такою, як вона існує такою, як вона існує тут і тепер, але і її можливий розвиток. Проблема - це форма і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням проблемної ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства, це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому знанні, вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Гіпотеза - це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один з можливих варіантів вирішення проблеми. Гіпотеза є засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання. Гіпотеза існує в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми або для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експерементів шляхом проведення перевірки.

На основі цих трьох форм наукового пізнання формується наукова концепія, що обгрунтовує основну ідею теорії. Концепція - це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення основної теорії. Теорія - це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних та конкретних знань про дійсність. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Усі форми та засоби наукового пізнання - ідея, проблем, гіпотеза, концепція, теорія діалектично взаемопов'язані, і взаємообумовлюють одна одну.

У науковому пізнанні розрізняють 2 рівні: емпірічний та теоретичний. На емпіричному рівні здійснюється спостережння об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. На теоретичному рівні об'єкти відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання. Абстрактне мислення є тут не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання.

Список використаних джерел:

1. Булатов М.А. Філософія. -- К., 2004.

2. Горак Г.І. Філософія. -- К., 2006.

3. Желнов М.В. Предмет философии в истории философии. -- М., 2004.

4. Кочереин А.Н. Моделирование мышления. -- М., 2007.

5. Лотов А.В. Философия. -- М., 2004.

6. Мочерний С.В. Філософія. -- Львів, 2007.

7. Творче, практичне і критичне мислення / Відповід. ред. С. П. Щерба. --Житомир, 2007.

8. Чуйко В. Чотири методології філософії науки // Філософська думка. -- 2005.

9. Фролов И.Т. Философия. -- М.: Наука, 2005.

Размещено на Allbest.ru