Генезис уявлень про справедливість у традиційних, тоталітарних та перехідних суспільствах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Генезис уявлень про справедливість у традиційних, тоталітарних та перехідних суспільствах

Марченко Є.О.

Теоретизована справедливість невіддільна від сукупності уявлень про належний, морально санкціонований порядок взаємодії між членами суспільства, котрий заданий хитким балансом бажаного та дійсного, переваг та недоліків суспільного буття на основі прав, що захищають моральну гідність людини, та обов'язків, котрі визначають ступінь участі індивідів у підтримці ефективної соціальної взаємодії, а також тієї диференціації прав та обов'язків, яка визначає модальність вчинків, їх світоглядно-телеологічної зумовленість.

Зазначені процеси впорядковуються і регулюються засобом втілення на практиці головним чином цінностей рівності й неупередженості. При цьому неупередженість виражається у вимозі ставитися до всіх типових випадків однаковим чином, а до різних - по-різному. Натомість рівність розуміється як своєрідна презумпція, підтвердження суспільної значущості й еквівалентності соціального суб'єкта. Ідеал рівності виражається у вимогах тотожного, пропорційного чи хоча б збалансованого розподілу суспільних благ і заохочень.

Фундаментальне значення має також той факт, що уявлення про справедливість є не лише джерелом вимог, висунутих індивідом до самого себе, а й підставою для моральних претензій до інших людей. На відміну від етики милосердя етика справедливості не може спиратися на заклик "не засуджуйте". Фіксація несправедливості породжує в людини з розвиненим почуттям справедливості прагнення вербалізувати своє обурення, зробити його надбанням гласності, відновити порушену рівновагу: покарати порушника, компенсувати втрати потерпілого, переглянути функції соціальних інститутів і т.п. Це означає, що для реалізації почуття справедливості необхідна дієва зовнішня спонука - наприклад, у вигляді ресурсу матеріальних благ, що розподіляються, або ж потенціалу легітимної влади.

Переходячи від поняття справедливості до сфери її застосування, потрібно зауважити, що традиція з'ясування обставин, котрі породжують потребу в етиці справедливості, має глибокі історичні корені. їх докладне дослідження вперше знаходимо у Девіда Юма. На його переконання, основною умовою застосування поняття "справедливість", є такий стан суспільства, що лежить між двома крайностями: абсолютним дефіцитом благ, коли навіть найправильніший їх розподіл залишає більшість людей без засобів до гідного життя, та абсолютним достатком, за якого будь-яке бажання може бути задоволене без утисків і обмежень інтересів інших суб'єктів [3,32].

Другою умовою слугує здатність індивідів до жертв і поступок, яка обмежена упередженим ставленням як до власних інтересів, так і до інтересів близьких. Третя умова пов'язана з нездатністю членів людських співтовариств гарантувати власну безпеку, спираючись винятково на власні сили (приблизна рівність можливостей і здібностей, взаємна вразливість). Насамкінець, четверта умова визначається необхідністю присутності інших людей як учасників кооперативної діяльності для забезпечення матеріальними засобами, а також як партнерів для міжособистісного спілкування (взаємна залежність).

Усі чотири юмівські позиції Джон Роулз відтворив у "Теорії справедливості". Щоправда, на відміну від Девіда Юма Роулз характеризує інтереси, котрі обмежують міру вчинків і жертв індивіда, не просто як власні, а як такі, що виражають консенсусно визначену концепцію блага. Втім, у кожнім разі юмівскі зауваження є одним з найважливіших факторів, які визначають вибір принципів справедливості учасниками будь-якої початкової дії [3,33].

Однак, існує чимало підстав для скептичного ставлення до подібного вживання досліджуваного концепту. Річ у тім, що поняття справедливості було споконвічно вбудоване в контекст взаємних вимог, котрі люди висувають одне до одного і до можливого чи навіть неминучого застосування силового примусу. Навіть біопсихічні джерела справедливості (насамперед, так звані "почуття справедливості") пов'язані з відповідним чином спрямованою "моралістичною агресією" проти порушників відносин взаємності. Саме тому ідея подолання зазначених обставин справедливості на основі апеляції до самої справедливості вкрай вразлива в сенсі аргументаційного забезпечення.

Подібне тлумачення є невід'ємним атрибутом консервативної традиції в соціальній філософії. Воно вказує на неминучу дестабілізацію впорядкованого status quo у випадку радикальних нововведень. Ціна прагнення домогтися фундаментальної зміни людського становища на основі "ревнивої чесноти" (Д.Юм) завжди виявляється занадто високою, а результат - вкрай невизначеним. Тому подолання обставин справедливості можна сприймати як природну межу суперечок про те, що є справедливим та несправедливим у соціальному бутті людей [3,35].

Цей висновок може бути переформульований у значно ширшій перспективі, що дозволить вийти за межі юмівського переліку обставин справедливості. В якості граничних меж сфери застосування нормативного поняття "справедливість" може виступати словосполучення "подолання людської природи". Такий підхід зустрічається у філософській літературі, хоча частіше "подолання людської природи" відіграє роль своєрідної межі нормативних претензій моралі. Між іншим, мораль як така немислима без спрямованості за межі людського єства. Вона є одним із способів трансцендування суто людських форм існування. Однак аналогічний підхід важко застосувати до тієї частини моралі, що прийнято називати філософією справедливості.

Справедливість часто розглядається як основна чеснота суспільних інститутів, тоді як істина - основна чеснота систем мислення [1,87]. Наскільки б елегантною не була теорія, вона має відкидатися чи піддаватися ревізії, якщо не відповідає канонам щирості. Наскільки б ефективними та успішно задіяними не були закони та інститути, вони повинні бути належним чином реформовані чи ліквідовані, якщо позначені тавром несправедливості. Кожна особистість володіє заснованою на справедливості недоторканністю, котра не може бути порушена навіть з огляду на форс-мажорні обставини. З цієї причини справедливість не допускає, щоб втрата свободи одними була виправдана благами інших.

Поняття справедливості відрізняється від конкретних концепцій справедливості: воно містить те змістовне узагальнення, яке міститься в кожній із концепцій. Загальний концептуальний підхід полягає в тому, що соціальні інститути вважаються справедливими тоді, коли між людьми не встановлюються відмінності щодо основних прав та обов'язків, а певні соціальні нормативи визначають належний баланс між конкуруючими уявленнями з приводу пріоритетів громадського життя[1,90].

Принципи справедливості дозволяють виокремити вирішальні для визначення конкретно-історичних прав та обов'язків критерії. Розбіжність між єдиним поняттям справедливості та його окремими концепціями сприяє визначенню ролі принципів соціальної справедливості. При цьому світоглядно-змістовна гомогенність концепцій справедливості не є вирішальною умовою життєздатності людського суспільства. Існують й інші фундаментальні соціальні аспекти - зокрема, проблеми координації, ефективності й стабільності.

Отже, плани індивідів повинні бути узгоджені таким чином, щоб їхні дії були сумісні, щоб вони здійснювалися без розчарування та спротиву інших соціальних суб'єктів. Більш того, втілення цих планів повинно призвести до виконання соціальних цілей у ефективний і сумісний зі справедливістю спосіб. І, нарешті, схема соціальної кооперації має бути стійкою: вона повинна підпорядковуватися хоча б основним правилам і діяти відповідно до них. А коли трапляється тертя, то в дію повинні вступати стабілізуючі фактори, щоб запобігти насильству та відновити порядок.

У разі відсутності згоди по відношенню до того, що справедливо, а що несправедливо, індивідам важко ефективно координувати свої плани в справі досягнення взаємної вигоди. Концепцію справедливості важко оцінити адекватно лише за її регламентаційною роллю - незалежно від того, наскільки б корисною така роль не була. Потрібно взяти до уваги ще й ширші зв'язки і впливи цієї концепції, адже хоча справедливість і володіє статусом найважливішої чесноти соціальних інститутів, все-таки за інших рівних умов одна концепція справедливості вважається кращою стосовно іншої, якщо її наслідки мають більший соціальний діапазон.

Найчастіше справедливість у традиційних суспільствах має сакральний і водночас авторитарний характер. Ось приклад: Російська церква після падіння Константинополя (1453 р.) наполегливо поширювала тезу про "богообраність" себе самої як єдиної захисниці істини Христової в її чистоті, а також російського монархічного престолу в Москві - "третього Риму" (а оскільки четвертого Риму не буде, то російському царству дано стояти до кінця світу). Російський цар уподібнювався до провідника Божого промислу, вершителя справедливості на землі. "Цар за своєю природою подібний усякій людині, - писав російський церковний діяч кінця XV - початку ХУІ ст. Йосип Волоколамський, - а за своєю посадою і владою він сумірний із Всевишнім Богом" [2,15].

У традиційних суспільствах справедливість не наділена обов'язковим зв'язком із рівністю в правах. Більше того, нерівність виправдується навіть релігійно. Зокрема, стверджується, що "рівність є метафізично порожньою ідеєю", а боговлаштований світопорядок тримається на засадах ієрархії і послуху. За відсутності керманичів і покори суспільство неможливе в принципі. Традиційним уявам відповідають і методи реалізації суспільної справедливості, що виключають механізм правової системи. Таким чином, у традиційних суспільствах справедливість є категорією релігійно-історичного характеру, наповненою сакральним змістом, непогрішністю божественного походження.

Що стосується тоталітарних режимів, то вони прийшли до влади різними шляхами і на різних етапах розвитку тих чи інших країн. Проте у їхніх механізмах і структурі можна знайти очевидну схожість. Ідеологічне обґрунтування тоталітарних соціумів також було різним, хоча й тут присутні деякі загальні риси. Насамперед у всіх випадках мова йшла про прагнення державної влади якомога повніше поглинути суспільство і контролювати життя людей. Вибудовувалася тверда владна вертикаль диктатури, котра не допускала ні форм представницької демократії, ні тим більше суспільного самоврядування. На чолі соціальної піраміди стояв вождь-диктатор, якого обожнювали і який спирався на тверду ієрархію партії-держави.

Всі рішення приймалися деспотичним, командним шляхом, часто навіть без дотримання будь-яких формальних норм. Всі сфери громадського життя структуровані у вигляді масових корпоративних організацій (профспілкових, молодіжних, жіночих, соціальних, культурних і т.д.). У тоталітарному соціумі механізми партії-держави поглинають і суворо контролюють канали інформації, сферу освіти, культури, науки, агітації і пропаганди. Інакомислення і горизонтальні суспільні зв'язки зводяться нанівець засобами терору, які крім звичайного методу залякування стають додатковим способом насадження масової істерії та мобілізації робочої сили.

Тоталітарний устрій вимагає беззаперечної покори, прийняття затверджених ним норм поведінки та ідейних поглядів. Він безапеляційно вторгається і в сферу особистого життя: оскільки права даруються державою, то нею ж можуть бути й відчужені. Замість цього пропонується "стабільно забезпечене (здебільшого на мінімальному рівні) існування" і визначена система позитивних стимулів, найважливішим з яких виступає можливість просування сходами тоталітарної ієрархії. Це дозволяє отримувати додаткові права й матеріальні блага. При цьому свобода вибору для індивіда, у тому числі й свобода відмовитися від використання запропонованих пільг практично відсутня, оскільки витлумачується як виклик режиму [4,24].

Тоталітаризм приходив на зміну демократії або коли люди розчаровувалися в демократичних "правилах гри", або в умовах кризи віддавали перевагу тоталітарному патерналізму. При цьому зазнавало змін і поняття справедливості: все більш виправданим починав здаватися зрівняльний розподіл. Добровільно стаючи рядовим організованого за армійським принципом суспільства, громадянин очікував, що за умови бездоганного виконання обов'язків, котрі випливають із пріоритетних ідеологічних догматів, він буде заохочуватися, просуватися східцями службової драбини. справедливість рівність суспільство особистість

Особливість тоталітарної системи полягає в тому, що люди, які в силу свого походження, освіти та поглядів відкидали тоталітарну ідеологію й норми поводження або з якихось причин сприймалися як вороги, опинялися поза законом. їх могли піддавати фізичному знищенню, перетворювати на рабів, приречених займатися примусовою працею. Тоталітарні ідеології обґрунтовують єдність керованих і керуючих, однак з цього не випливає факту солідарності цих груп. Ідеологічна формула гітлеризму (одна обрана нація - одна партія - один фюрер) та сталінізму (один передовий клас - одна партія - один вождь) хоч і мають зовнішню схожість, але з наведених формул випливають різні висновки і прийоми їх обґрунтування.

Тоталітарні суспільства прагнуть до цілковитого розчинення людської особистості в контрольованій і структурованій цілісності - державі. Самоцінність людської особистості при цьому категорично заперечується. Індивідуальні свободи й права людини відкидаються як продукт ліберального виродження (в теоріях фашистів) чи - слідом за Леніним - як фальшивий "буржуазний забобон" (при сталінізмі). Разом з тим тоталітарні суспільства намагаються якомога ефективніше використати активність мас, яку вони самі й стимулюють. Цей своєрідний зворотний зв'язок між режимом та масами надає тоталітарним структурам особливої міцності. Його не випадково вважають однією з основних характерних ознак тоталітарних соціумів.

За допомогою розгалуженої мережі корпоративних, виховних та соціальних установ, масових зборів, ритуалів та заходів тоталітарні режими прагнуть перетворити саму сутність людини, дисциплінувати її, захопити і цілком контролювати її дух, серце, волю й розум, формувати її свідомість, характер, впливати на її наміри і поведінку. Відповідним чином на рівні суспільної свідомості формуються й ідеологічно прийнятні уявлення про справедливість, канони справедливості.

Уніфіковані преса, радіо, кіно, спорт, мистецтво перебувають на службі офіційної пропаганди, покликаної мобілізовувати маси на досягнення чергових звершень. Така суспільна активність у заздалегідь встановлених і жорстко контрольованих режимом межах була не тільки знаряддям контролю й панування, а й також потужним засобом мобілізації. На рівні масової свідомості тоталітарна справедливість більш гнучка, ніж традиційна, тому що покликана служити інтересам владної верхівки. На вершині тоталітарної ієрархії в умовах достеменного усвідомлення соціально-політичних реалій поняття про справедливість деградує до банального інструменту обслуговування інтересів цієї ж верхівки.

Під час протиставлення традиційного та тоталітарного уявлень про справедливість необхідно розглянути відношення до цієї категорії в перехідних суспільствах - тим більше, що термін перехідне суспільство часто викликає здивування й дезорієнтацію - мовляв, від чого й до чого перехід? Така дезорієнтація свідчить про нерозуміння природи перехідного суспільства, котра не зводиться лише до його "проміжної" функції; суспільство в перехідний період - це особлива, хитка система, яка не стільки поєднує його старий та новий стан, скільки інтенсивно формує останній. Це спонукає до глибоких змін також на рівні внутрішнього світу людини.

Основний фактор, що визначає динаміку суспільних перетворень та їхній зміст - автономний (за своєю логікою) розвиток внутрішнього світу людини, його свідомості, ціннісних орієнтації, надій, очікувань тощо. Серед цих елементів найважливішими для розуміння поведінки в нестабільних системах є ціннісні орієнтації. Вони досить стійкі, значно менше піддаються зовнішнім впливам, ніж думки та очікування.

У цьому сенсі ціннісні орієнтації можуть розглядатися як первинні елементи, з яких і складається той динамічний хаос, на рівні котрого виникають альтернативи розвитку. Ціннісні орієнтації розглядаються як основна соціальна характеристика людини, її соціальна система координат. Разом з тим вони складають той каркас особистості, що хоча й формується перехідним суспільством, але набуває незалежності, стаючи механізмом саморегуляції поведінки, внутрішньої свободи людини.

Прагнення людей до справедливості, пошук змісту й критеріїв цієї суспільної цінності складає одну з найбільш значущих сторінок соціальної філософії та філософії історії. Розуміння справедливості еволюціонувало повільно, але неухильно. Прагнення до встановлення справедливості й забезпечення її вимог у суспільному житті була і є однією зі споконвічних ідей і бажань людства. Залишаючись частиною моральної і правової культури, справедливість виступає регулятором суспільних відносин, умовою оптимального співіснування членів громадянського суспільства.

Поняття справедливості містить вимоги відповідності між практичною роллю індивідів у суспільному житті та їхнім соціальним станом, між правами та обов'язками, між заслугами та суспільним визнанням. Цей понятійний конструкт залишається одним із найбільш складних у філософській думці насамперед тому, що він не обмежується суто моральними аспектами, а завжди постає ще й як соціально-економічний та ідеологічний феномен. Складність полягає у тому, щоб адекватно збагнути, яким чином соціальні зміни впливають на уявлення про суспільний устрій та взаємини між людьми, а також за рахунок чого світоглядна картина здійснює зворотній вплив на перспективи суспільних перетворень.

Література

1. Бенин ВЛ. Социальная философия. - Уфа. - 2007.

2. Павлов С.Б. Представления о социальной справедливости как императив общественных отношений // Вопросы философии. - 2007. - № 3.

3. Печерская Н.В. Современный дискурс справедливости: Джон Роулз или Майкл Уалзер? // Общественные науки и современность. - 2004. - № 2.

4. Попова И.М. Повседневные идеологии // Социология. - 2005. - № 3.

Размещено на Allbest.ru