Філософські джерела формування російської національної ідеї: Ф. Шелінг

російської національної ідеї: Ф. Шелінг

Сергеев М.В.

Загальновідомо, що філософія є тою цариною людського існування, що уособлює мистецтво жити. Сучасна російська філософія самоідентифікує себе як результат пізнання російським народом істини свого буття, яку він відкрив у собі і усвідомив її в якості такого «Я» про себе, яке репрезентує уся російська історія. Увага до сучасної російської національної ідеї актуалізується необхідністю переоцінки усього історико-культурного минулого Росії та того стану, в якому вона опинилася після розподілу СРСР.

Розуміючи, що було б складно проаналізувати усе різноманіття джерел формування російської національної ідеї в одній статті, зупинимося на філософії Ф.Шелінга.

Нажаль, окрім книг А.Гулиги «Шелінг»[3], В.Лазарєва «Шелінг»[5] та К.Фішера «Шеллинг, его жизнь, сочинения и учение>>[ 10], іншої літератури про вплив шелінгіанства на формування світогляду росіян немає. Більше того, висновки вказаних книг пройшли поза увагою російської громадськості. У філософській літературі останніх радянських років ХХст. «випали» зв'язки німецької культури із російською, у контексті впливу філософії Ф.Шелінга на погляди Ф.Достоєвського, О.Пушкіна, Вл.Соловйова, Л.Толстого та Ф.Тютчева[3,с.289]. Маловідомим є і вплив Ф.Шелінга на філософські погляди П.Юркевича.

Фрідріх Вільгельм Йосиф Шелінг(1775-1854) народився у Вюртемберзі в сім'ї протестантського лютеранського священика, магістра богослов'я та знавця стародавніх мов[3,с.6].

He закінчив початкової школи (дитина вивчила шкільну програму достроково), навчався у монастирському училищі, де викладав його батько, потім поступив у Тюбінгенський університет і жив у кімнаті разом із майбутнім філософом Гегелем та поетом Гельдельріном. Фрідріх вільно розмовляв латиною, знав грецьку, гебрейську, арабську мови. Перші творчі шукання майбутній філософ здійснює у галузі поезії. Елегія на смерть богослова Ф.Хана була написана ним у п'ятнадцять років і надрукована у штудгардському журналі «Беобахтер>>[3,с.7]. Втім уся Німеччина того часу жила ідеями «Критики чистого розуму» І.Канта[9]. Під його впливом сформувався світогляд і Ф.Шелінга. Іншим його учителем став один з засновників німецького ідеалізму Й.Фіхте[4,с.349].

У своїй системі ^«трансцендентного ідеалізму» Ф.Шелінг виступив спершу критиком Й.Фіхте. Всупереч системі пізнання Й.Фіхте, він висунув «концепцію тотожності» суб'єкту і об'єкту пізнання. Це була чергова спроба філософів «відшукати» першоджерело людського буття. Вихідним першоджерелом пізнання, на думку Ф.Шелінга, може бути тільки єдність суб'єкта і об'єкта. Фіхтевський Суб'єкт пізнання «Я» був, на його думку, необ'єктивним у своєму аналізі дійсності через фізичну обмеженість людини у можливостях пізнати світ. Це пізнання залежить від багатьох факторів, зокрема від рівня освіти, досвіду, культурного середовища, в якому живе людина, власне від її вад. Тоді об'єкт пізнання «не Я» залишається «річчю у собі» і «відривається» від суб'єкта, тобто «Я». Навколишнє середовище являється людині відображеним не повністю, тобто суб'єктивно. Тоді вихідним фактором пізнання буття може бути тільки нероздільна єдність «Я» і «не Я», їх тотожність. Звідси система поглядів Ф.Шелінга одержала назву «філософії тотожності». Тотожність, на думку філософа, передує будь-якій відмінності «Я» від «не Я», вона є і апріорною, і еволюціонує. У цьому відношенні свідомість суб'єкта залишається істотно відмінною від об'єкта, тобто «Я» від «не Я», і постає рисою тотожності мислення і буття, ідеального і матеріального. Ця теза дуже співзвучна російській релігійній філософії всеєдності Вл.Соловйова («Прокл») і передує їй[8]. Тотожність «Я» і «не Я» у Шелінга постійно еволюціонує в залежності від змін як у суб'єкті, так і в об'єкті пізнання.

У кінці 30-х на початку 40-х років Ф.Шелінг поступово відходить від своєї філософії тотожності, вона трансформується в його ірраціоналістично-суб'єктивістську «філософію Одкровення» містить у собі елементи «нової» філософії. У цей період Ф.Шелінг окрім Й.Фіхте різко критикує І. Канта і гегелівську філософію розвитку, розглядаючи її не як вище досягнення, а лише як етап в історії німецької класичної філософії, до того ж сумний. Для того, щоб вийти на шлях справжнього прогресу, необхідно порвати з нею та розглядати її як неіснуючу [3,с.254]. В 1832 році формується його позитивна філософія, курс якої він починає читати в 1832-33рр. Ідея Ф.Шелінга набуває вигляду цілісної системи і до останніх років життя вдосконалюється ним. Однак філософ не називає її системою. Він вважає її незавершеною.

Іншим завданням своєї системи філософ ставить за мету пізнати Бога (її переслідував і І.Кант). Бог для Ф.Шелінга, на відміну від І.Канта, дещо всезагальне і водночас одиничне і живе. Він (Бог), на його думку, створив світ внаслідок свободи волі. Свобода волі прагне до знання всезагального, досконалого, вищим досягненням якого стає висока мораль. Найважливішими у цій концепції є три риси: повна свобода діючої причини першобуття, до того ж безкорисна; транзитивність дії і перенесення її результатів на інший предмет (з природи на людину); залучення діючого в певний процес діяння[3,с.256].

Попри це Ф.Шелінг не забуває і про свою філософію тотожності «Я» і «не Я», не відкидає її. На її тлі Бог співвідноситься в нього як ідеальне і реальне, суб'єктивне і об'єктивне в дійсності. Te, що у Вл.Соловйова стане згодом Логосом ідей і речей, або Софією[8].

На думку Ф.Шелінга, коли суб'єктивне (Бог) домінує у боротьбі із об'єктивним (нічим) виникає природа. Розвиток природи перетворює об'єкт (природа) у суб'єкт, внаслідок чого виникає свідомість[3,с.257]. Адекватно із з'ясуванням першопричин буття філософ намагається зрозуміти і першопочаток та сенс історії. В історії він звертає увагу перш за все на минуле, сьогодення та майбутнє. Обґрунтування цих тез він здійснив у книгах «Світові епохи», «Філософія міфології», «Філософія одкровення» та в ін. Історія в його концепції еволюціонує від стародавнього монотеїзму-політеїзму(міфології) до монотеїзму християнського(одкровення). Бог в цьому контексті теж розвивається в трьох іпостасях: як можливість, обов'язок та необхідність. Міфологія як зріз історії, на його думку, повторює у свідомості людей лише те, що відбувається у природі. Вказана екстраполяція його ідеї стає шляхом подальшого узагальнення понять про першопричину буття, в яких філософ доходить до всезагальної антропоморфізації та одухотвореності природи. У цьому змісті філософія Ф.Шелінга об'єднує і природу, і людину, і Бога. Бог у нього залишається не тільки предметом пізнання як у теології, а усвідомлюється і стає вищою основою сущого кантівською єдністю протилежностей. Це і особа, і власне світ. У Бога, на думку Ф.Шелінга, дві початкові «першосили» егоїзм і любов, де під егоїзмом розуміється усе реальне, а ідеальне уособлює любов. Однак любов у нього виступає як момент подолання егоїзму та відданість іншому. Власне подолання егоїзму в його системі створює новий світ світ любові (у Вл.Соловйова це відбувається внаслідок подолання сором'язливості), з якої народжується і людина, і людська культура, тоді людина наближається до Бога і, у цьому контексті, стає, власне, Богом. Виходячи з розуміння Бога як єдності одиничного та загального, що мислиться як універсальне, філософ стверджує, що Бог це особистість. Якщо він особистість, стверджував філософ, значить у нього є початок, і цей початок є початком водночас і людського буття, і природи, і Бога. Початок, за Ф.Шелінгом, неможливий поза часом, він знаходиться безпосередньо у часі, а час в Універсумі і в Бозі. Часу поза Богом не існує. Кожний предмет містить Бога у самому собі. Отже Бог створює самого себе і розпочинає це творення у напрямі з безсвідомого до свідомого. Безсвідомою частиною Бога є матерія, яку Бог намагається перетворити на свідому. На цьому етапі еволюції з'являється людина. Людина стає зв'язковою ланкою між матеріальним і духовним і у своїй діяльності намагається підпорядкувати собі природу. Втім, коли у житті їй це не вдавалося, природа починала домінувати над людиною, тоді наступала смерть. Смерть наслідок порушення боротьби-гармонії природи з духом. Винна у цьому порушенні свобода людини, яку вона одержувала від Бога і не завжди могла правильно реалізувати. Спроба її правильної реалізації побудова теоретичної моделі ідеальної держави (за Ф.Шелінгом марна надія). Це не вдалося ані Платону, ані І.Канту, ані Й.Фіхте[3,с.192]. Внаслідок прагнення побудувати ідеальну державу виникає війна. Зрозуміло чому тоді необмежена свобода за Ф.Шелінгом може перетвориться на зло. Свобода повинна передбачати відповідальність. Критерієм відповідальності є гармонія держави і людини. Основою гармонізації стосунків людини і держави за Ф.Шелінгом постає духовна сутність людини: мораль, дух, душа. Мораль у системі Ф.Шелінга впорядковує почуття, дух підпорядковується розуму, вищою духовною потенцією людини залишається душа (думка, яку яскраво розкрив П.Юркевич у своїй «Науці про людський дух»). Душа на думку філософа уособлює і мистецтво, і мораль, і філософію, і релігію[3,с.193].

Ф.Шелінг полюбляв філософствувати про Страшний Суд, потойбічний кінець історії, воскресіння мертвих тощо. Втім ці есхатологічні ідеї були приглушені в його творчості, так би мовити розтягнуті у часі, і тому виступали тільки декором його ідей.

Після цих невеликих інвектив ми хочемо зосередити свою увагу на тому, як ідеї Ф.Шелінга потрапили в Росію, і які видатні особистості в ній стали їх носіями.

Провідною ланкою перенесення на російський грунт західної філософії була інтелігенція. М.Бердяев, розмірковуючи про джерела російської національної ідеї, підкреслював роль у її формуванні саме національної інтелігенції, яка завжди була джерелом нових ідей. Ця інтелігенція формувалася як релігійний орден, була переважно ідеологічною, а не професійною, створеною в основному з дворянства і з'явилася в російській історії тільки в другій половині XVIIIct. Її характерною рисою була відірваність від свого народу[1,с.18]. Неможливість політичної діяльності (через кріпацтво) спрямувала її енергію в літературу та в елітні культурологічні гуртки. В її свідомості сформувалася фантастична мораль, схильна до засвоєння радикальних, і перш за все європейських ідей. Te, що на Заході було теорією, у росіян перетворювалося в догму одкровення, яка сприймалася тоталітарно, ідеалізувалася.

Одним з перших, хто приніс до Росії звістку про зірку на німецькому філософському олімпі був лікар Д.Велланський, який приїхав у Німеччину для поповнення своєї освіти після закінчення медичної академії в Петербурзі (відбулося це наприкінці XVIII ст.). Згодом до Німеччини потрапляє фізіолог М.Павлов. Учитель О.Пушкіна АТаліч, далі декабрист Г.Батеньков, письменники і поети М.Елагін, І.Кірієвський, І.Мельгунов, В.Одоєвський, Ф.Паскевич та інші[3,с.292].

Значний вплив філософії Ф.Шелінга був відчутний у творчості Ф.Достоєвського, Л.Толстого, П.Юркевича. Любов до Ф.Шелінга пояснювалася тим, що його філософія була доступна широким колам громадськості, не вимагала попередньо засвоєної філософської термінології. Росіяни побачили у Ф.Шелінгу рідну душу. Розпочалося паломництво до нього. Мюнхен, потім Берлін стали «Меккою» російської національної ідеї.

Знали в Росії й інших німецьких філософів: І.Канта, Й.Фіхте, Г.Гегеля. Учень Й.Фіхте І.Шад викладав наприклад кілька років у Харківському колегіумі. Втім саме Ф.Шелінгу судилося стати повелителем філософських думок росіян, що значно вплинули на розвиток російської філософської думки.

Ф.Шелінг приваблював росіян тим, що перші російські інтелігенти М.Новиков, О.Радіщев, П.Чаадаев бачили в Росії тільки владу темряви, а він вбачав у її історії велике майбутнє. Так він став російським Колумбом і відкрив російському народові країну їхньої мрії.

Першим розсадником ідей Ф.Шелінга стало «Товариство любомудрія», головою якого був В.Одоєвський. До складу товариства входив Д.Веневітінов та І.Кірієвський. Товариство випускало журнал «Мнемозіна», який став гучномовцем ідей Ф.Шелінга. В 30-х роках ХІХст. прапор «Товариства любомудрія» підняв І.Станкевич. З цього товариства вийшла плеяда російських революціонерів, демократів: К.Аксаков, І.Бакунін, В.Бєлінський, І.Самарин [3,с.295].

У своїй роботі «Девятнадцатый век» І.Кірієвський писав що слов'янофільство в Росії представляло собою реалізацію ідей Ф.Шелінга про позитивну філософію, сутність якої полягала у необхідності виправлення тої дисгармонії, яка склалася на Заході у зв'язку із домінантою там раціонального знання, розвитку науки і техніки, коли роль та значення морального фактору зменшувалася. Росіяни намагалися виправити цю дисгармонію і прагли показати світові шлях побудови ідеальної держави.

Згодом шелінгіанство з'єднується із православною російською патристикою. Провідниками шелінгіанства стають А.Григор'єв, Вл.Соловйов, Ф.Тютчев німецький ідеалізм одержує зовсім інший російський зміст. Після смерті Ф.Шелінга в 1854 році інтерес до його спадку в Росії не тільки не згасає, а навпаки збільшується, його трансцендентальний вплив зростає.

Найбільш вагомим шелінгенцем в Росії був Вл.Соловйов. Під впливом Ф.Шелінга був написаний його «Смисл любові», який сміливо можна поставити на один щабель з «Бенкетом» Платона[3,с.305].

Разом із Ф.Шелінгом Вл.Соловйов відстоював свою філософію «всеєдності», вбачав у ній новий тип філософствування. Думка Ф.Шелінга про те, що буття не може визначатися сутністю, тому що є лише Предикатом, у Соловйова знаходить своє продовження. Так, наприклад, суще в нього це Абсолют, у якому Бог відображає свій розвиток. Сутність у філософії Вл. Соловйова так володіє буттям, як людина мисленням. Протилежність буття ніщо, протилежність сутності теж ніщо. Цей висновок продовження думки Г.Гегеля[2](яку згодом розвинув і Ж.-П.Сартр) про Буття і ніщо[7]. У Вл.Соловйова ніщо як самовідкидання набуває ознак самоствердження. Таке самовідкидання уявляє собою любов, коли люблячий відкарбовує себе в іншому шляхом власного заперечення. Він розрізняє три типи любові: любов, яка більше одержує ніж віддає, любов, яка більше віддає ніж одержує і нарешті любов гармонійна, яка віддає стільки, скільки одержує.

Нагадаємо, що саме так визначав смисл любові Ф.Шелінг у своїх «штудгартських бесідах»[3,с.307]. Вище завдання любові у Вл.Соловйова, так як і у Ф.Шелінга у народженні нової людини. Втім, у Вл.Соловйова вона (любов) набуває значення першобуття взагалі, як розвиток, у тому числі, мається на увазі і духовне зростання. Істинний сенс життя в нього постає в утвердженні любові.

Підсумовуючи, можемо констатувати, що російська філософська думка XVIlicT. не була пов'язана із власного національною традицією, тому дуже швидко всмоктувала в себе усе, що з'являлося на Заході, переробляла це на свій зразок, започатковуючи філософію національну російську. Одним з основних джерел її формування було шеллінгіанство! 1,с.24]. Подібно до громадської російська філософська думка прагнула до цілісності та всеєдності і досягла на цьому шляху значних успіхів, стала тоталітарною [1,с.24]. Оригінальною вона стала лише в ХІХст., коли обґрунтовувала історичну місію Росії. На відміну від офіційної системи самодержавства, народності і православ'я, де православ'я та народність були підпорядковані самодержавству, в цій філософії з'явиться думка про домінантну необхідність релігійного початку, у державі неспотвореної історичним впливом Заходу. Разом з інтелігенцією російський народ хотів звільнитися від кріпосницько-державного впливу для вивільнення у собі початку саме релігійного і духовного. Цю категоричність росіян помітив К.Маркс і використав у своїй політиці В.Ленін. Ось чому першими марксистами 40-80х рр. ХІХст. були росіяни[!с.28]. Однак після французької революції 48-го року російське західництво переживає величезне розчарування шеллінгіанством, набуває рис песимістичного погляду на історію. Західне міщанство перестає надихати послідовників Ф.Шелінга. Домінувати починають слов'янофільські течії. В розкріпаченні Росії революціонери-народники починають вбачати потенції нового неміщанського і не буржуазного життя. О. Герцен уявляв його в образі селянина-общинника, який, на його думку, уособлював принципи індивідуальності і соціальності і міг би стати прапором російського суспільства. Войовничий революціонізм російських соціальних філософів згодом став бунтом всіх проти держави. З цього моменту російські філософи почали вульгарно інтерпретувати Ф.Шелінга. В російській філософії виникає новий напрям, пов'язаний із шуканням цілісного світобачення дійсності, яке б дало відповіді на всі питання життя софіологія, що може бути предметом подальшого дослідження з нашої теми.

Список використаних джерел

російський національний філософія шелінг

1. Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма / Н.А.Бердяев. М.: Наука, 1990. 224с.

2. Гегель Г. Наука логики / Г.Гегель. В 3-х т. Т.1 М., Мысль, 1970 .-501с.

3. Гулига А. Шеллинг / А.Гулига. М.: Молодая гвардия, 1982 .317с.

4. Лазарев В.В. Шеллинг / В.В.Лазарев . M.: Наука, 1976. 390с.

5. Платон. Держава [пер. з давньо-грецьк. Д. Коваль] / Платон K.: Основи, 2000. 354с.

6. Семенкин Н. Философия богоискательства. Критика религиознофилософской идеи софиологов. / Н.Семенкин. М.: Политиздат, 1986. 175с.

7. Скратон Р. Кант: краткое введение / Роджер Стратой [пер. с англ. А.Голосовской]. М.: Астрель: ACT. 2006. 168с.

8. Сартр Ж-П. Буття і ніщо. / Жан-Поль Сартр [Пер. з франц. Ляхів С., Таращук П.]. Основи. 2001. 853с.

9. Фишер К. Шеллинг, его жизнь, сочинения и учение / Куно Фишер. Спб., 1905.-317с.

Размещено на Allbest.ru