Феномен гри у філософських та культурологічних концепціях першої половини XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Феномен гри у філософських та культурологічних концепціях першої половини XX ст.

Чайка І.Ю.

Перша половина XX сторіччя стала часом великого перелому в історії людства, що ознаменувався трансформацією майже всіх форм суспільного та індивідуального буття. Необхідність осмислення нових реалій викликала появу широкого філософського та наукового дискурсу, що звернувся до раніше недосліджених аспектів людської психіки (психоаналіз), суспільної поведінки (психологія мас), глобальної політики (геополітика), тощо. Разом з тим відбулося і переосмислення традиційних підходів до трактування форм людської діяльності від її утилітарних проявів до рівня мистецтва.

Зокрема, одним із таких феноменів стала гра. Гра при поверхневому розгляді постає як форма неутилітарної діяльності, що не переслідує практичної мети. Гра досліджувалася в філософії та науці протягом багатьох століть, не стаючи предметом конкретного вивчення, будучи переважно аспектом, деяким дотичним моментом. У античні часи гра та похідні від неї терміни використовуються для характеристики явищ та процесів, що не мають утилітарного характеру, слугують цілям розваг (переважно інтелектуальних), не ведуть до корисного результату. Подібна ситуація зберігалася до XIX століття, коли у творах представників німецької філософії (І. Кант, Г. Гегель, Ф. Шелінг, Ф. Шлегель, Ф. Ніцше) відбувається осмислення гри переважно як естетичного феномену, тісно пов'язаного з мистецтвом. Кінець XIX століття знаменується спробами створення перших теорій гри, у яких гра виноситься поза сферу естетичної діяльності і розглядається, як деяка навчальна діяльність, що імітує працю, готуючи людину до її виконання (В. Вундт, Г. Спенсер).

У філософських та культурологічних концепціях першої половини XX століття відбувається справжнє нове відкриття гри, що постає як універсальний спосіб людського буття, що не обмежується сферою естетичної чи навчальної діяльності. Найбільш значний внесок у розвиток саме такого розуміння гри вніс нідерландський дослідник Й. Хейзінга автор фундаментальної праці «Homo ludens». Власна концепція гри, як способу людської життєдіяльності, була запропонована в ряді праць Х. Ортеги-і-Гассета. Оригінальною і досі дискусійною є ідея гри, викладена у філософсько-літературному творі Г. Гессе «Гра у бісер».

Очевидно, що еволюція трактування феномену гри у певному сенсі відображає об'єктивні тенденції суспільного життя і місце в ньому ігрової практики, значення якої у сучасному світі значно збільшилося. Отже, аналіз згаданих вище філософських та культурологічних теорій гри, як одного із способів організації людського буття, виявляється актуальним та практично значимим.

Сучасні автори переважно концентруються на визначенні загальних характеристик гри, «ігровій» історії людства, особливостях ігрової діяльності у сучасному світі, для чого і звертаються до зазначеної вище проблематики. У зв'язку з цим можна згадати роботи Ю. Богинської, Н. Зенкевич, М. Можейко, А. Макуліна, Л. Петросяна, Є. Хьоміної. Окремі дослідження присвячені проблематиці гри у роботах Й. Хейзінги (Д. Сільвестров), Г. Гессе (С. Авєрінцев, Є. Маркович). Отже, комплексний аналіз тенденцій розвитку філософських концепцій гри у першій половині ХХ століття на сучасному етапі не є доволі розповсюдженим.

Tаким чином, мета даної робот полягає у виділенні загальних тенденцій філософського та культурологічного дискурсу у дослідженні феномену гри у першій половині XX століття на прикладі теорій Й. Хейзінга, Х. Ортегі-і-Гассета та Г. Гессе.

Найзначнішою заслугою Й. Хейзінги можна вважати те, що йому вдалося обґрунтувати ігрову концепцію культури, довівши, що переважна частина основних культурних феноменів має своєю підставою гру, що гра передує культурі. Сама мова виступає як гра: «... людство знов і знов творить своє вираження буття, інший вигаданий світ поряд із світом природи» [5, с. 24]. Разом з тим, характеризуючи гру, Хейзінга говорить про її надлишковий характер, властивості недоцільності, надлогічності, нерозумності [5, с. 23]. Подібний підхід був характерний для трактування гри у античній філософії. Здійснюючи пошук категоріальних груп, до яких можна віднести гру, Хейзінга звертається до естетичної категорії прекрасного, таким чином, ніби апелюючи до переважної більшості концепцій гри, що були розроблені у XIX столітті і розглядали гру як конотацію до мистецької діяльності.

Знаходить своє вираження у розгляді проблеми гри Хейзінгою концепція надлишку сил, що була запропонована у органіцизмі. «He будучи «повсякденним життям», вона стоїть поза процесом безпосереднього задоволення потреб та пристрастей. Вона перериває цей процес. Вона вторгається в нього як обмежена певним часом дія, що вичерпується у самій собі і здійснюється заради задоволення, яке приносить це звершення» [5, с. 28].

Хейзінга відмежовується від розповсюджених у його час психологічних концепцій гри, у яких переважно аналізується дитяча ігрова активність. Визнаючи деякі спільні риси між дитячими та «соціальними» (за виразом Хейзінги) іграми, що зокрема виражаються у наявності захвату від ігри, її просторово-часової обмеженості, культуролог проте заявляє, що будує свої розмисли на підставі аналізу проявів гри в культурі. Відмова від розгляду суттєвого пласту проявів ігрової активності в людській життєдіяльності, очевидно пояснювалося необхідністю збереження концептуальної логічності: адже дитячі ігри все ж таки виступають переважно засобом соціалізації, засвоєння соціального досвіду, повтору наявного, в той час як за Хейзінгою, гра виконує інновативну функцію, сприяючи розвитку культури.

Хейзінга пропонує ознаки, за якими гра може бути відокремлена від інших форм життєдіяльності. «... перша основна ознака гри вона вільна <...> Безпосередньо з цим пов'язана друга її ознака. Гра не є «повсякденне» або «звичайне» життя. Це вихід із такого життя в мінливу сферу діяльності із її власним устремлінням <...> Її третя відмінна ознака замкненість, відмежованість. Вона «розігрується» в певних межах місця та часу» [5, с. 27-29]. Також до характеристик гри відноситься наявність правил. «Правила гри беззаперечні та обов'язкові, вони не підлягають ніякому сумніву <...> Варто лише відійти від правил і світ гри зразу ж руйнується» [5, с. 30].

Філософ визначає, що «гра є деякою вільною діяльністю, що усвідомлюється як «несправжня», не пов'язана із повсякденним життям і тим не менш така, що може повністю захопити того, хто грає; яка не обумовлюється ніякими найближчими матеріальними інтересами або користю; яка відбувається в особо відведеному просторі і часі, впорядковано і з відповідними правилами, і викликає до життя суспільні об'єднання, що прагнуть оточити себе таємницею, або підкреслити свою незвичайність по відношенню до іншого світу своєрідним одягом та образом»[5, с. ЗЗ].

Аналізуючи прояви гри протягом історії людства, Хейзінга стверджує, що ігровій діяльності завжди властивий характер змагання. На широкому історичному матеріалі Хейзінга доводить наявність ігрових проявів у переважній більшості форм людської життєдіяльності, зокрема у правосудді, ратній справі, політиці, мистецтві, філософії.

Аналізуючи особливості суспільно-політичного розвитку сучасного йому світу, автор зазначає, що у переважній більшості сфер (за виключенням хіба що мистецтва) ігровий потенціал вичерпано, культура позбавлена свого ігрового змісту. Навіть спорт, який на перший погляд виступає квінтесенцією гри, в сучасному світі втрачає свій ігровий (у інтерпретації Хейзінги) потенціал. «Тепер із все більшою систематизацією та все більш суворою дисципліною гри, щось у її чисто ігровому змісті абсолютно втрачається. Це проявляється в розподілі на любителів та професіоналів. Поведінка професіонала це вже не ігрова поведінка, безпосередності та невимушеності в ній уже немає. В сучасному суспільстві спорт помалу відділяється від чисто ігрової сфери і перетворюється в деякий елемент sui generis: вже не гра, але і ще не серйозність. <...> Спорт є скоріш самостійним виразом атональних інстинктів, ніж фактором плідного почуття солідарності <...> Яким би не було його значення для учасників змагань та глядачів, він залишається безплідною функцією, в якій давній ігровий фактор по більшій частині вже встиг відмерти» [5, с. 188].

На думку Хейзінги, це в певному сенсі обмежує розвиток культури, яка «все ще хоче, щоб її в деякому сенсі грали» [5, с. 200]. При цьому увага акцентується на необхідності «чесної гри», що виключає підміну істинної гри ігровими формами, що більш або менш свідомо використовуються для приховування намірів суспільного або політичного характеру, або пропагандою. філософський культурологічний мистецтво гра

Зрозумілими стають побоювання автора, особливо якщо зважати на контекст епохи, в якій було створено твір: епохи розквіту радянської пропаганди та пропаганди нацистської, що широко спиралася на містичне підґрунтя та використання містерій, які на перший погляд мали багато спільного з тими проявами гри у культурі, до яких апелює Хейзінга, описуючи історію гри.

Таким чином, гра у інтерпретації Хейзінги постає як характерний прояв людської життєдіяльності, що відображає прагнення людини до діяльності не лише практично зорієнтованої, але й на перший погляд недоцільний, вірніше такої, що несе свій сенс і мету у самій собі, задовольняє довічне прагнення людини до змагальної активності, певного катарсису, що є результатом напруження, яке долається в процесі гри. Гра, не маючи це на меті, все ж виступає в кінцевому рахунку джерелом творчості, новацій. Вона, будучи елементом культури, разом з тим виконує роль створення культури.

Проблема ігрового аспекту у функціонуванні сучасного йому суспільства постає і у ряді творів іспанського філософа Х. Ортеги-і-Гассета. У творі «Дегуманізація мистецтва», розглядаючи характерні риси так званого нового мистецтва, філософ говорить про його елітарний характер, відірваність від реального життя. Мистецтво постає як гра. Певна штучність мистецтва, недоступність його для розуміння більшості, на думку Х. Ортеги-і-Гассета, є його чеснотою. «Якщо нове мистецтво зрозуміле не всім, це означає, що засоби його не є загальнолюдськими. Мистецтво призначене не для всіх людей взагалі, а лише для малочисельної категорії людей, які, може, й не більш значні, ніж інші, але явно не схожі на інших. Перш за все існує одна річ, яку корисно враховувати. Що називає більшість людей естетичною насолодою?.. Людям подобається драма, якщо вона може захопити їх зображенням людських доль... Це означає, що для більшої частини людей естетична насолода не відрізняється в принципі від переживань, які виникають у їх повсякденному житті... І мистецтвом назвуть вони ту сукупність засобів, якими досягається цей їх контакт з усім, що є цікавим у людському бутті. Такі глядачі зможуть допустити чисто художні форми, ірреальність, фантазію тільки в тій мірі, в якій ці форми не порушують їх звичного сприйняття людських образів та доль. [3, с. 217]. Таким чином, можемо простежити ніби великий концептуальний переворот від зверхньо-негативного сприйняття мистецтва як незмістовної, безцільної гри у І. Канта та Г. Гегеля, до схвалення чистого, незаплямованого впливом тілесності, реальності «нового мистецтва» (до речі протиставленого попереднім за часом зразкам) у Х. Ортеги-і-Гассета. Й. Хейзінга, аналізуючи особливості ігрової складової мистецької діяльності, навпаки, каже про те, що сучасне мистецтво значно втратило свій ігровий потенціал: «... для мистецтва <...> було благом не усвідомлювати ані того змісту, яке воно несе, ані тієї краси, яку воно творить. Разом з впевненістю усвідомлення свого високого призначення, воно щось втратило від свого вічно дитячого буття» [5, с. 192].

Х. Ортега-і-Гассет, однак, пише про пробудження духу дитячості у сучасному мистецтві. «Для сучасного художника дещо власне художнє починається тоді, коли він помічає, що у повітрі більш не пахне серйозністю, і що речі, втративши всіляку поважність, легковажно пускаються в танок. Цей загальний пірует для нього справжня ознака існування муз. Якщо і можна сказати, що мистецтво рятує людину, то тільки в тому сенсі, що воно рятує її від серйозного життя, пробуджує в ній дитячість» [3, с. 265]. На відміну від Х. Ортеги-і-Гасета, який, в певній мірі, традиційно протиставляє гру серйозності, і тому стверджує, що нове мистецтво, відкидаючи серйозність, набуває рис гри, Й. Хейзінга говорить про відсутність повного збігу понять гри і несерйозності. «Варто нам замість «гра це несерйозність» сказати «гра це несерйозно», як наше протиставлення позбавляється сенсу, тому що гра може бути надзвичайно серйозною. Більш того, ми зараз же наштовхуємося на велику кількість фундаментальних життєвих категорій, які також підпадають під визначення несерйозного, але ніяк не співвідносяться з поняттям гри» [5, с. 25]. Й. Хейзінга пише й про своє власне трактування наївності та дитячості (пуерлізму), яка в його інтерпретації не є джерелом ігрового потенціалу для сучасного суспільства. Пуерлізм, який, на його думку, властивий все більшій кількості членів сучасного філософу суспільства, характеризується «потребою у банальних розвагах, що легко задовольняється, але ніколи не набридає, жадобою брутальних сенсацій, тягою до масових видовищ». Пуерлізм стає наслідком «долучення до духовних контактів широких напівписьменних мас, ослаблення моральних стандартів і надмірно завищеної ролі провідника, яку техніка і організація надали суспільству» [5, с. 195]. Таким чином, суспільство, що вражене пуерлізмом, абсолютно відповідає тому образу масового суспільства, яке подає Х. Ортега-і-Гассет у роботі «Повстання мас».

Однак, у загальних рисах трактування сучасного мистецтва у творах Х. Ортеги-і-Гассета схоже із тлумачення гри в роботі Й. Хейзінги: воно постає як самодетермінована, неутилітарна, трансцендентна до реального життя діяльність.

Подібними ж характеристиками X. Ортега-і-Гассет наділяє спорт. У роботі «Про спортивно-святкове почуття життя» він, зокрема, пише: «<...> якщо <...> вимушене, неминуче зусилля, що завжди диктується необхідністю, наочніше за все проявляється в діяльності, яку прийнято називати працею, то найкращий приклад безцільного дає спорт» [4, с. 138]. Розгортаючи свою аргументацію, філософ використовує цей термін у широкому сенсі, який робить його надзвичайно близьким до терміну гри у філософській концепції Й. Хейзінги, що стає тим більш очевидним, коли Х. Ортега-і-Гасет пропонує спортивно-святкову теорію походження держави. Крім того філософ вводить поняття спортивного сенсу життя, який визначається самою суттю людини як істоти, не детермінованої повністю своїм природним походженням: «<...> людина це тварина, що втратила весь свій запас інстинктів або зберегла жалюгідні його крихти, з яких ніяк не вибудуєш чітку лінію поведінки. Лише тільки людина усвідомлює своє існування в світі, вона зразу ж відчуває себе перед жахливою порожнечею. Вона не знає, що їй робити... Щоб знайти себе, треба знайти своє життя... Ми бачимо, що життя не дане, а скоріш задане нам. Кожен має утримати, зберегти своє життя. Тому у вищому, сутнісному метафізичному сенсі життя є зусиллям. І якщо ми... готові прийняти життя як завдання, це означає, що життя в своїй сутності є «спорт», а не примусова необхідність» [4, с. 1501].

Також хотілося б звернутися до концепції гри, запропонованої у філософському романі Г. Гессе «Гра у бісер». Жанр цього твору у загальних рисах можна визначити як утопію. Звернення до подібного способу викладу філософських поглядів є доволі оригінальним та майже нерозповсюдженим у філософській думці XX-XXI століть, незважаючи на те, що він розкриває широкі можливості для покращення розуміння авторських концепцій, шляхом відходу від теоретизування та необхідності суворої доказовості.

Події роману відбуваються у майбутньому. Автор, очевидно, описуючи сучасне йому європейське суспільство, говорить про поступову його деградацію до «фейлетоністичної епохи». Наука замінюється наукоподібними розмислами, мораль деградує, у суспільстві існує страх перед майбутнім. Привертає увагу схожість суспільства епохи фейлетону і суспільства, в якому виникає феномен людини-маси (Х. Ортега-і-Гассет): «Усі залишки традиційного духу зникли. Зразки, норми, стандарти більше нам не слугують. Ми приречені розв'язувати наші проблеми без сприяння минулого, чи то у мистецтві, науці або політиці» [2, с. 42].

Незважаючи на це, в епоху фейлетону є багато талановитих людей, обдарованих мислителів. Цей час не є безідейним, але, за словами Г. Гессе, він не знає, що робити із цими ідеями. Г. Гессе доходить висновку, що ця цивілізація вичерпала себе і знаходиться на межі руйнації, і ніщо не може її врятувати.

В подібній ситуації група інтелектуалів, носіїв традицій високої духовності, змогли заснувати державу у державі провінцію Касталія. Основне завдання, яке ставлять перед собою фундатори Касталії виховання та навчання. Аналізуючи основні принципи організації касталійського життя, стає зрозумілим великий ідейний вплив утопій Платона, Т. Мора, Т. Кампанелли. Мешканці провінції відмовляються від власності та родини, присвячуючи своє життя інтелектуальним заняттям. Основною функцією вченої спільноти Касталії є трансляція духовного досвіду, що, звичайно, неможливо без наявності учнів, наступників. Касталійці здійснюють відбір обдарованих дітей і навчають їх.

Суттєвою особливістю інтелектуальної діяльності касталійців є відмова від творчості, взагалі, і індивідуальних новацій, зокрема. Діяльність підмінюється спогляданням, важливим елементом духовних практик стає медитація. Основним інтелектуальним заняттям стає гра у бісер. Гра у бісер являє собою поєднання мистецтва та точних наук: осягнення гармонії відбувається шляхом її виразу у математичному вигляді. «Гра у бісер є гра із усім змістом та всіма цінностями нашої культури, вона грає ними приблизно так, як у часи розквіту мистецтв художник грав барвами своєї палітри» [1, с. 11]. Гра в бісер це всезагальна система, універсальна мова, що здатна виразити і зіставити всі відкриті смисли, весь духовний світ людства.

Таким чином, термін гра у Г. Гессе має певні спільні риси із трактуванням гри у Й. Хейзінги та Х. Ортеги-і-Гассета, проте відрізняється у деяких принципових моментах. У всіх трьох концепціях гра постає як неутилітарна та самодетермінована діяльність. Однак, як Й. Хейзінга, так і Х. Ортега-і-Гассет розглядають гру як джерело творчості, спосіб подолання культурної стагнації. В той же час, гра у Г. Гессе це осмислення існуючого, вічне повернення до пізнаного у спробі знайти спільне, що дозволить простежити вихідне першоджерело культури і духовності.

Отже, розгляд проблеми гри у філософській думці початку XX століття на прикладі концепцій Й. Хейзінги, Х. Ортеги-і-Гассета та Г. Гессе, дозволяє зробити висновок про суттєве розширення змісту цього поняття, використання його для пояснення специфічної ігрової діяльності майже у всіх сферах суспільного життя. Незважаючи на те, що гра, як і в теоріях XIX століття, продовжує трактуватися як неутилітарна та самодетермінована діяльність, вона вже не вважається позбавленою результату, як наслідок ігрової діяльності розглядається створення широкого спектру явищ культури чи їх глибоке осягнення.

Подальші розвідки можуть стосуватися особливостей трактування гри у сучасній філософській думці.

Список використаних джерел

1. Гессе Г. Игра в бисер / Герман Гессе; [пер. с нем. С. Апта]. М.: ООО «Издательство АСТ», 2004. 539 с.

2. Ортега-и-Гассет X. Восстание масс / Хосе Ортега-и-Гассет; [пер. с исп. А. Гелескул] // Ортега-и Гассет X. Восстание масс: Авторский сборник / Хосе Ортега-и-Гассет. М.: ACT, 2008. С.11-208.

3. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства / Хосе Ортега-и-Гассет; [пер. с исп. С. Воробьева] // Ортега-и-Гассет X. Восстание масс: Авторский сборник / Хосе Ортега-и-Гассет. М.: ACT, 2008. С.208-268.

4. Ортега-и-Гассет X. О спортивно-праздничном чувстве жизни / X. Ортега-и-Гассет // Философские науки. 1991. №12. С. 137-152.

5. Хейзинга Й. Homo Ludens; Статьи по истории культуры / Йохан Хейзинга; [пер., сост. и вступ, статья Д.В. Сильвестрова]. М.: Прогресс Традиция, 1997-416 с.

Размещено на Allbest.ru