Сутність феномена "свобода" у філософсько-культурологічній традиції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сутність феномена "свобода" у філософсько-культурологічній традиції

Інтерпретативний простір феномена свободи у філософсько-культурологічній традиції доволі широкий: від суто теоретичних рефлексні до онтологічних, гносеологічних, соціальних, антропологічних та інших побудов, які, безперечно скеровують до автономної площини дослідження, на яку сьогодні і претендує філософія свободи. Широке коло сучасних розвідок (Г. Арендт, Ю. Габермас, Р. Рорті, Н. Аббаньяно, Є. Левінас, І. Берлін, К. Поппер та ін.) визначає той діапазон ідей, поглядів та концепцій, в яких це поняття осмислюється. Попри те, що усі вони становлять єдине предметне поле дослідження свободи, належить визнати їх неузгодженість і часто амбівалентність, що найбільшою мірою обумовлена протистоянням двох парадигмальних площин - метафізичної раціональності і посткласичних інваріантів теоретичної рефлексії свободи, серед яких: екзистенційний, герменевтичний, феноменологічний, постмодерністський тощо. Складовою концептуального визначення феномена свободи стає сьогодні з'ясування відмінностей її класичної та посткласичних концепцій.

Тому так важливо відстежити витоки феномена свободи, пов'язані передусім з космоцентричною світоглядною основою античного світогляду. На думку давніх греків, світом править необхідність, фатум, доля. Згідно з Демокритом, усе у світі причинно зумовлене. Свобода у такому розумінні виступає як випадковість, яка набуває форми безпричинності. Так в античній філософії утверджуються витоки фаталізму. Космоцентричний характер античного світобачення формує вимогу підпорядкування людського життя космічній гармонії. Втілений Логос (Розум) - це космічний світопорядок, який щодо людини виступає фатумом (долею), тому людина сприймає будь-які події як напередвизначені космічним універсамом. Сила космічної закономірності непоборна, її велінь слухаються не тільки люди, а й боги.

Звідси випливає первісний дискурс свободи, що формується в межах класичної раціональності, яка задає його розумово-розсудкові параметри, а позаяк свобода з'являється тоді, коли з'являється людина, то можемо ствердити її антропокультурну заданість. Саме у такому зрізі вона озвучена у Сократа, котрий є засновником діалогічної, найбільш свобідної форми діалектики і започатковує розуміння філософії як певного дискурсу, пов'язаного з певним способом життя.

Важливо відзначити, що сам термін «свобода» в античності вживається переважно в юридичному контексті, позаяк право покликане визначити рівень самоздійснення свободи у конкретному суспільному просторі, де окрема людина, складова величезного соціального цілого - держави - водночас усвідомлює і своє підпорядкування соціальному порядку, і свою потребу діяти всупереч його нормам. У рамках державної необхідності вона хоче бути вільною. Наприклад, античне право, визнаючи протилежність вільної людини й раба, було стурбоване тим, щоб надати свободі реального статусу. У давньогрецькому полісі вільна людина повністю підпорядковувалася общині, її індивідуальність розчинялася в ній. Про це, зокрема, говорить Аристотель у «Політиці»: «…вільними можна назвати ті дії, принцип яких полягає в самій особі, що діє, і які здійснюються, коли всі обставини, які відносяться до цієї дії, відомі особі» [1, с. 23].

Важливим кроком в осмисленні поняття свободи стала метафізика Спінози. У ній була реалізована спроба подолати декартівський дуалістичний погляд на свободу і природу і доведена думка про те, що свобода не тільки не протистоїть природній необхідності, а й тотожна їй. Доречно згадати формулу Спінози «свобода - це пізнана необхідність». Б. Спіноза виходить з думки про те, що в природі, зокрема людській, панує необхідність - у світі речей немає нічого випадкового.

Узгодженість необхідності й свободи стає можливою саме через те, що вони в своїй основі є одне. Істинна свобода є необхідність, а істинна необхідність є свобода. В абсолюті вони збігаються, для Бога це одне й те саме. Атому свободу якнайважливішу властивість субстанції (Бога) Спіноза визначає саме через необхідність. «Вільною називається така річ, яка існує через одну лише необхідність своєї власної природи і визначається до дії лише сама собою» [2, с. 362]. Але свободу, позначену необхідністю, треба відрізняти від зовнішньої необхідності або примусу: «Необхідною, або ж, краще сказати, вимушеною, називається така, яка визначається до існування та дії чимось іншим за відомим та визначеним взірцем» [2, с. 362]. Тому на противагу вимушеній необхідності Спіноза уводить поняття «вільної необхідності», і лише її вважає істинною. Отож, якщо й можна ствердити протилежність свободи і необхідності, то лише щодо необхідності як зовнішнього примусу, тобто зовнішньої детермінації.

Для Гоббса, як представника філософії природного права, свобода є нічим іншим, як «відсутністю спротиву», тобто зовнішніх перешкод для руху. Ступінь свободи ставлення людини до інших людей Т. Гоббс пов'язує з правами людей, які висувають зустрічні права. Філософ пише про право чинити опір насильству, спробам позбавлення свободи. «He існує жодної свободи від «примусу» (детермінації), - писав Т. Гоббс, - але може існувати і буває свобода від «насильства» [3, с. 53]. Людина може подолати це насильство усуненням зовнішніх перешкод або шляхом досягнення внутрішньої душевної злагоди, але в будь-якому випадку людині повинна «гарантуватися безпека». Справжньою метою держави є не деспотизм, а свобода.

У працях англійських і французьких мислителів К. Гельвеція, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Pycco проблема свободи вирішувалася, як правило, у контексті теорії суспільного договору, де права людини на життя, свободу і відповідальність розкривалися як «природні права людини» [4, с. 164].

У філософії суспільного договору свобода представлена насамперед як свобода вибору (libre arbiter) природно незалежного індивіда. Для подолання протиріччя необхідно, щоб за згодою між вільними свободами, які конституюють суспільство, кожна незалежна свобода втратила «свою природну свободу». Ця втрата абсолютна, тому така формула договору була б формулою тоталітарного суспільства, в якому індивід - позбавлений будь-якого права, цілком підлеглий соціальній цілісності, частиною якої він є. Але така абсолютна втрата всіх прав водночас виступає абсолютною гарантією всіх прав і справжньої свободи. У цьому випадку філософи виходили з того, що в навколишньому світі панує тиранія, людська свобода постійно придушується. Ж.-Ж. Pycco починає свій трактат «Про суспільний договір» знаменитою фразою: «Людина народжується вільною, але вмирає в оковах» [4, с. 164]. Просвітителі вважали, що свобода й порядок не повинні суперечити один одному, а, навпаки, гармонійно поєднуватися, інтереси держави не повинні придушувати природну свободу особистості. III.-Л. Монтеск'є в трактаті «Про дух законів» писав, що «…політична свобода полягає не в тому, щоб робити, що хочеться, а тільки в можливості робити те, що дозволено законами» [5, с, 289]. Ціль влади полягає в тому, щоб позбавити кожного громадянина страху перед іншими й забезпечити людині повну безпеку. Однак він попереджав, що демоіфатичне правління призводить до розпаду, коли принципи рівності й свободи сягають крайнощів. Справжній дух рівності не в тому, що всі командують і ніхто не підкоряється, а в тому, що закону підкоряються абсолютно всі. Отже, політична свобода полягає не в тому, щоб робити те, що хочеться. У державі, тобто суспільстві, де є закони, свобода може полягати лише в тому, щоб мати можливість робити те, до чого варто прагнути, і не бути примушуваним робити те, до чого прагнути не слід.

У той же час Ламетрі у праці «Досвід про свободу висловлення думок» підкреслює, що ненависть людей до свободи собі подібних існувала завжди й не знала меж. Філософ погоджується з тим, що людина не може користуватися повного свободою, а тому необхідно її обмежити. Прагнення людини до свободи й незалежності Ламетрі виводить з двох підстав: природної схильності людини управляти іншими людьми й нестерпності для неї всякого примусу з боку іншого. Звідси неминучий конфлікт між владарюючими й тими, хто змушений їм підкорятися. Вихід з цього вбачається в дусі загальної просвітительської традиції: монархи повинні стати освіченими людьми, управління повинне бути довірене тільки людям, чиї вміння відповідали б їхнім заняттям, і тоді «усюди панувала б повна гармонія між тими, хто управляє, й тими, ким управляють» [6, с, 38].

Треба визнати, що метафізична традиція тільки накреслила шлях до неповторно людської свободи, яка була задекларована Кантом, котрий скерував свій пошук у сферу трансцендентального. У цій позамежовій сфері, що є сферою духу, відкрився контакт зі світом можливостей. їх реалізація потребувала не автоматизму природних алгоритмів, а «творчих зусиль людської ірраціональності» (І. Бичко). В обґрунтуванні свого вибору Кант не виходить за межі раціональності, тим не менше кантівська свобода перевершує як свободу Декарта, у якого людина - це річ, ланка природного причинного шерегу подій, де причинність залишається неподоланою, так і Спінози з його трактуванням свободи як пізнаної необхідності. Кантівська свобода опирається на спроможність людини розірвати ланцюг природного детермінізму і започаткувати новий вимір реалізації власних можливостей - моральний, що був обґрунтований у «Критиці практичного розуму». Тут доцільно зауважити, що німецький класичний ідеалізм І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля надає поняттю свободи особливого значення. Більше того, загальноприйнятною стає думка про те, що у проблемі свободи фокусуються усі інші філософські проблеми. Крім того, у німецькій філософії активізується питання про свободу як про постулат морально-творчої відповідальності.

Кантівське визначення свободи можна сформулювати так: свобода - це здатність волі самовизначатися за допомогою тільки форми закону, не запитуючи про його зміст. Свобода нічого не пояснює у світі феноменів, зате все пояснює у сфері моралі, відкриваючи широку дорогу автономії. Кант зазначає, що було б нерозсудливо вводити в науку свободу, якби практичний розум і моральний закон не мали автономії. Автономія полягає в тому, що свобода сама собі пропонує закони. Кант підкреслює, що автономія свободи є єдиним принципом будь-якого морального закону й обов'язків, з ним зв'язаних: будь-яка гетерономія волі, навпаки, не тільки не обґрунтовує обов'язковості, а й протилежна началу й моральності бажання.

І. Кант пов'язує свободу не із залежністю як такою, а з примусом. Так проблема свободи набуває виразного етичного смислу. Визначаючи свободу як незалежність від примусу, Кант висловив влучну думку про соціально-моральні інтенції автономної людської свободи. З одного боку, свобода може бути використана на благо, з другого - може служити злу. Розуміння свободи як незалежності, «свободи від» І. Кант називає негативним, оскільки воно «нічого не дає для проникнення в її сутність». «Свободу ми знаємо лише як нашу негативну властивість, а саме: як властивість не бути тими, яких примушують до вчинків з допомогою будь-яких чуттєвих підстав» [7, с. 281]. У цій дефініції імпліцитно міститься «позитивне поняття свободи, більш багате за змістом» [7, с. 281].

Значний внесок у філософське осмислення свободи зробив Г.-В.-Ф. Гегель, який розкрив самотворення людини через мистецтво як уособлення її творчої активності та свободи і визнав мистецтво формою олюднення зовнішнього світу. Належить підкреслити, що свобода у Гегеля потрактована дуже широко. У працях Бернського періоду (1793-1796 рр.) свобода - це цінність всіх цінностей, принцип всіх принципів. Тут Гегель говорить про свободу від деспотизму, гноблення, свавілля влади.

В одній з глав «Феноменології духу» «Свобода і жах» Гегель звертається до аналізу форм свідомості духу, пов'язаних із розумінням свободи як такої, що нічим не обмежена. Результат такої свободи - абсолютний жах. Гегель прекрасно усвідомлює всі парадокси такої свободи. Згодом у його філософії починає превалювати ідея мирного розв'язання соціальних конфліктів. Історія постає як процес поступового усвідомленням свободи. Tак, формуючи внутрішню природу людини, свобода усвідомлюється в міру її розвитку. Передумова свободи (необхідність) трансформується в свободу тоді, коли формуються певні умови, за яких вона може стати основою людської діяльності. Свобода особи стає справою всього суспільства.

В особі Гегеля свобода досягла своєї вищої логічної стадії. Теоретик довів, що свобода як принцип має цінність і зміст тільки у зв'язку з іншими категоріями - буття, зречення, самозречення, опредметнення, потенція і актуальне існування, об'єкт, суб'єкт, трансцендентність, справедливість тощо. Він розкрив складну внутрішньо суперечливу діалектику свободи і необхідності, підкреслив висхідний характер свободи, історичну роль необхідності тощо.

З антропологічних і матеріалістичних позицій досліджує феномен свободи і її прояви Фейербах. Суть його трактування зводиться до того, що свобода людини не є чимось надприродним, вона радше полягає в тому, щоб жити в гармонії з природою. Фейербах висловлює думку про те, що справжнє звільнення людини від панування природної стихії досягається за допомогою людської діяльності, яка змінює природу. «Багато рослин, навіть тварини, - пише Фейербах, - так змінилися завдяки людській турботі, що їхнього прототипу більше вже не знайти у природі» [7, с, 266].

Л. Фейербах заявляє, що ні політика, ні держава не є метою самих себе. Свобода полягає в тому, щоб дати людині можливість реалізувати свою цілісність у повному обсязі. Якщо ж держава протиставляє себе як об'єктивно справжнє суб'єктивному духу, то «людина деградує до рівня машини, приноситься в жертву державі як абстрактна кількість» [7, с, 266].

Проаналізовані філософські концепції дають підставу ствердити думку про неоднозначність феномена свободи у філософсько-культурологічній традиції. Експлікативний простір свободи позначений з'ясуванням таких концептуально важливих понять як свобода, необхідність, фаталізм, причина, випадковість, свобода волі, сваволя тощо. Метафізична традиція підкреслює думку про те, що людина створює світ, у якому все детерміновано, усе розвивається за необхідними законами, у якому все визначене, але саме цей світ і є світом її свободи. Свобода не перекреслює сферу необхідного, не діє всупереч законам природи. Звідси постулюється думка про межі свободи, позаяк свобода реалізує себе у сфері можливого. Природна необхідність не диктує людині свої умови, людина створює власний порядок у світі необхідності на основі реалізації свободи. Суперечлива сутність свободи знаходить свій вияв у протистоянні негативної та позитивної свободи, що означені як свобода «від» і свобода «для».

Tа попри усі намагання класичної філософії зберегти раціональні межі реалізації людської свободи, метафізичний дискурс виявився неспроможним достотно експлікувати певні позиції, що окреслилися в межах класичної раціональності. Це, передусім, несвідома діяльність «Я» (І.-Г. Фіхте) та можливість здійснення свободи в актах несвідомого. Відтак вибір, який не створюється, а покладається вірою і є дораціональним, став непідвладним розуму.

свобода дуалістичний природа конфлікт

Размещено на Allbest.ru