Зміст історії у філософській інтерпретації М. Бердяєва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст історії у філософській інтерпретації М. Бердяєва

Попков В.В.

Тему соціальної революції Бердяєв розглядав не тільки в сполученні з поняттям соціального прогресу, але й в аспекті теми історичного результату революції. І тут, як і у випадку із проблемою соціального прогресу, Бердяєв виступає як послідовний і принциповий скептик, більше того, як радикальний критик. Бердяєв з гіркотою визнає, що в історичній долі людини, по суті, усе не вдалося, і є підстава думати, що ніколи не буде вдаватися [див.:1, с.154]. He вдавався жоден задум, поставлений усередині історії. Ніколи не здійснювалося те, що ставилося завданням і метою якої-небудь історичної епохи. Ніяка внутрішньо історична ідея, якою би прекрасною вона не здавалася, не була здійснена. А сьогодні можна сказати, що й марксистсько-ленінський проект соціальної перебудови теж не відбувся. Можна привести сотні й тисячі прикладів з минулого, недавнього й віддаленого, що свідчать про суцільні невдачі завдань і проектів, поставлених мислителями, полководцями, революціонерами усередині історії. He було ні одного адекватного втілення проекту!

Бердяєв простежує основні ідейно-політичні й філософські течії Ренесанс, реформацію, гуманізм, соціалізм і приходить до тих же невтішних висновків. Так, не вдався Ренесанс, тому що зміст християнського світу не може бути оформлений в античній формі. Tака ж невдача спіткала Реформацію, що поставила собі велику мету утвердження релігійної волі , але призвела, на думку Бердяєва, до катастрофи релігії [див:1, с.155]. Te ж, вважає Бердяєв, стосується й Французької революції, що створила замість Братерства, Рівності, Волі буржуазне суспільство XIX століття, нові форми нерівності й ненависті людей один до одного.

Особливо пильному аналізу з боку Бердяєва піддається гуманізм, гуманістична філософія прогресу. Головний гріх гуманізму, на думку Бердяєва, полягає в тім, що він не прилучав людину до вічності, а занурював її в земний потік часу, з усім його дробленням, обмеженістю й низькістю. Tому гуманізм не може вирішити проблему людського життя й людської історії. Гуманістичні передумови містять у собі внутрішнє протиріччя й внутрішню порочність. Розкриття цих пороків і є, за Бердяєвим, кризою гуманізму й кінцем Ренесансу.

Цю тенденцію вже з позицій кінця XX століття описав ідеолог постіндустріализму Д. Белл. Він відзначав, що за допомогою масового виробництва й споживання, вихований на гуманістичній символіці буржуазний світ зруйнував протестантську етику. Став посилено впроваджуватися гедоністичний спосіб життя. Підвищення життєвого рівня й ослаблення моральних норм перетворилися в самоціль як вираження свобод особи. Результатом стало руйнування самої соціальної структури. В організації виробництва й праці система жадає від своїх членів розважливого поводження, працьовитості й дисципліни. У сфері ж споживання вона створює культ сьогоднішнього моменту, піднімає марнотратство, показуху й пошук ігрових ситуацій. Але в обох цих сферах система зовсім нестабільна, оскільки в суспільстві знищені всі ознаки трансцендентальної етики, зверненої до Бога [див.: 4, с. 647-648].

Цю тему продовжує А.С. Панарін, підкреслюючи, що до кінця XX століття: "Протестантське поневолення людської природи у формі перманентного методичного самоконтролю як ефект бумерангу породило нинішню індустрію садизму й порнографії, прямо звернену до витиснутого й бунтівного підсвідомого..." [7, с. 124]. Саморуйнування людини в умовах зростаючої технобюрократизації сучасного постіндустріального світу є по суті справи руйнування центрального значеннєвого ядра історії. Висихає людська енергія, що харчує технічну цивілізацію. Спрацьовує так звана «вторинна дезадаптація». Цілком натуралізовані городяни третього й наступного поколінь, озброєні достатніми знаннями й кваліфікацією раптом виявляють відомий, по свідченнях російської дворянської літератури синдром «зайвих людей». Знову, як у часи Онєгіна й Печоріна, тільки в набагато більш масовому й непривабливому масштабі ми зіштовхуємося зі світом глухих і пресичених людей, що почувають зневагу до будь-якої, потребуючої зусиль роботи, що несуть у собі тугу ізгойської неприкаяності й отлученості від світу. Словом, технічна цивілізація, що настільки наполегливо домагається від людей закінченої подібності до машини, досягла нарешті свого ідеалу, стала битися в конвульсіях [7, с.971.

Ця, по суті справи, моральна, екзистенціальна проблема поглиблює глобальне протиріччя між зростаючою раціоналізацією, упорядкованістю всередині «просунутих» суспільств і зростаючим безладдям. Це відбувається при взаємодії «людина середовище». Це відбувається на внутрішньодержавному рівні: чим більше впорядковане «нагорі», тим більше безладдя «внизу». Це відбувається й на міждержавному рівні: для підтримки своєї структури суспільство [держава] скидає на інші держави «негатив» соціальну напруженість, надлишки надвиробництва, відходи й надлишкову енергію у вигляді придушення сусідів і створення безладдя в них [8, с.4]. Все це говорить про збільшення розриву між ідеалами класичного гуманізму й соціальними практиками XXI століття.

У гуманістичний прогрес більше вірити не можна, ще в 20-і роки минулого сторіччя робить висновок Бердяєв. І хоча все XIX століття переймалося ілюзією прогресу, саме гуманістичне вчення про прогрес не стало панацеєю. Засноване на теорії про те, що людина може бути самодостатньою, може досягти мети іманентними, внутрішньо властивими їй людськими силами, без звертання до ідеї Бога, саме це вчення й породило дикі ексцеси людської самовпевненості й егоцентризму. Вони обернулися в XX столітті антигуманізмом, дикими формами тоталітаризму, дивовижними й звірячими війнами, масовим знищенням людей.

«Так само, робить висновок Бердяєв, можна заздалегідь сказати, що не вдадуться й ті основні ідеї й завдання, якими живе наша епоха». He вдасться ніколи соціалізм, що спробують здійснити. Він, на думку Бердяєва, буде відігравати велику роль в історії XX століття. Однак, соціалізм "у досвіді здійснення свого буде зовсім не тим, до чого соціалісти прагнуть. Він розкриє нові внутрішні протиріччя людського життя, які унеможливлять здійснення тих завдань, які ставить соціалістичний рух. Він ніколи не здійснить ні того звільнення людської праці, якого Маркс хотів досягти зв'язуванням праці, ніколи не приведе людину до багатства, не здійснить рівності, але створить лише нову ворожнечу між людьми, нову роз'єднаність і нові нечувані форми гніта" [1, с.155]. Сьогодні, через 70 років після написання цих рядків залишається тільки вражатися точності й глибині бердяєвського передбачення. Сучасні російські політологи проводять аналогію між тейлористською дихотомічною організацією капіталістичного виробництва й соціалізмом. Сенс обох систем у тім, що в цих системах одні люди планують і організують, а інші бездумно й безмовно виконують. Партія змовників, що стала правлячою, як і раніше змовницькії, потай від необізнаного суспільства думала, планувала, зводила баланси, надаючи народній більшості з бездумною готовністю виконувати. У більшовицькій партійній організації, у практиці закритих зборів, у невсипущій цензурі, що регламентує життя, було дуже багато від темних традицій древньої езотеричної меншості, від кабали й таємних сект [7,с.320].

Так само Бердяев розцінює й анархізм, що ніколи не здійснить граничної волі, навпаки ввергне людей у ще більше рабство. У соціальному житті ж існують "щаблі волі" [6,с.489]. Воля повинна збільшуватися в міру наближення до духу й зменшуватися в міру наближення до матерії. Максимальна воля є воля духовного життя, мінімальна воля є воля матеріального життя. Цей закон виявився далекий анархізму, що прагнув, насамперед, до волі матеріального життя.

Ta ж доля, на думку Бердяєва, осягла й всі соціальні революції. Він визнавав, що революції були важливим моментом у долі народів, моментом внутрішньо неминучим. Але вони ніколи не дозволили тих завдань, які були перед ними поставлені. Ніколи цього не було й ніколи не буде. Плідним у цих революційних епопеях є лише найбагатший досвід історичних невдач, тому що в цьому досвіді відкривалося щось нове для людства.

Звичайно революції кінчалися реакцією, у якій і розкривалося щось нове, відбувалося осмислення пережитого досвіду. Звичайно, реакції супроводжувалися цілим рядом негативних проявів і частково відкидали назад суспільства. Aлe позитивний зміст цих періодів запам'ятався у світовій культурі. Так в умовах реакції початку XIX століття почався процес духовного відродження.

Критикуючи всі ці явища, Бердяєв виходить на ще більший історичний масштаб. Він формулює думку, епатувала багатьох його сучасників. Думка про те, що історія християнства також є суцільною історичною невдачею. "Ti завдання,пише він, які поставлені християнською вірою, християнською свідомістю ніколи протягом 2000 років не були здійснені й ніколи в межах цього нашого часу й у межах цієї історії не будуть здійснені" [1, с.156].

Однак це висловлення є аргумент не проти християнства, а аргумент в ім'я християнства, в ім'я його вищої правди. Якщо християнство саме по собі, перетерплює невдачі в межах історії, то це означає не невдачу самого християнства, але означає неминучу невдачу всякого відносного світу, невдачу обмеженої земної дійсності. Це не невдача Божа, а невдача людська. Християнське людство у своїй історії спочатку змінило християнській істині, захопилося зовнішньою стороною християнства, а потім, зробивши цю зраду, почало таврувати християнство, нападати на нього, утверджуючи, що християнство не вдалося. Але християнство не вдалося саме тому, що ті, які заперечують його, від нього одступили. Християнство відбулося б, якби ми вільно, без зовнішнього примусу, без оглядок на щось або когось прийняли б у себе його нескінченну духовну глибину. Теологи б сказали: розкрилися назустріч народженню Бога в людині.

Трагедію вільного внутрішнього відношення між людиною й Богом Бердяєв бачить як головну трагедія буття. Це трагедія народження Бога в людині й людини в Бозі, одкровення Бога людині й відповідному одкровенню людини Богу. Aлe тільки вільне одкровення людини, вільна її творчість може бути сприйнято Богом. Тільки воно відповідає на Божу тугу за людиною. Все, що людина робить в ім'я Бога зі страху, за примусом або з користі все це знак Антихриста.

Реальність XX століття Бердяєв бачить як протиборство головних духовних парадигм. У цьому столітті йде як наростання позитивних християнських сил, так і антихристиянських сил. У християнській символіці це виглядає як явище Христа Прийдешнього і як явище антихриста. Бердяєв апокаліптично передбачає, що Антихрист є явище не того старого зла, що успадковане від первісних стадій людської історії, а нового зла, зла прийдешнього століття, що буде більше страшним, чим зло минулого. «У прийдешньому,пише він,має бути небувала боротьба добра й зла, Бога й диявола, світла й тьми» [1, с. 159]. Наступає остаточне трагічне зіткнення добра й зла. При цьому антихристовий початок буде затримувати, «консервувати» людство в цьому дурному часі, закріпачувати, поневолювати його «цьому світу» з його обмеженістю, приниженістю, безнадійним матеріалізмом. У соціальному плані це виглядає як суспільство, в якому людина буде звільнена від такої «архаїки» як борг, відповідальність, любов, причетність. Ф. Фукуяма в «Кінці історії» так малює суспільство перемігшого ліберального модерну. Він пише: «...люди, що не мають довіри один до одного, зможуть взаємодіяти лише в рамках системи формальних правил і положень, які потрібно постійно виробляти, погоджувати, відстоювати в суді, а потім забезпечувати їхнє дотримання, у тому числі й за допомогою примусу. Всі ці правові прийоми, що заміняють довіру, приводять до росту того, що економісти називають «трансакційними витратами». Інакше кажучи, зростання недовіри в суспільстві рівносильне введенню додаткового податку на всі форми економічної діяльності, від якої врятовані суспільства з високим рівнем довіри» [9, с. 13]. Суспільство трансакційних витрат, що компенсує загальну недовіру й підозрілість таким бачиться Фукуямі підсумок тисячолітніх зусиль людської історії.

Імовірно, передчуваючи можливість такого повороту подій, Бердяєв неодноразово підкреслював, що від вільного героїчного зусилля людини, від її вільного рішення залежить чи буде тривати це накручування зла на колесо історії або історія буде припинена. Земна історія знову повинна ввійти в небесну історію, як це було на зорі світового життя. Міфи говорять нам про первинну змішаність небесного й земного.

Закономірне питання: чому істини, добуті теоретичним розумом науки, піддані моральному старінню, а моральні істини-заповіді виступають не застаріваючими, вічними? Імовірно, тому, що охоплювана ними сфера трансцендентного ставиться до шести днів Божественного творіння: після того як Бог закінчив справу творіння світу й, подивившись на підсумки, сказав «добре досить», нічого законно нового у світі не може з'явитися. Сфера морального в точності виражає не те, що відбувається у світі після гріхопадіння, а те вічне й нетлінне, що було закладено в ньому Богом до гріхопадіння до того, як Божественне творення світу було закінчено. Великі морально-релігійні заповіді повертають нас у той вічний стан до гріхопадіння, який по-особливому надихає нашу свідомість, породжуючи ностальгію по справжньому доброму й прекрасному.

Світ повинен вступити в таку високу дійсність, у такий цілісний час, коли розв'яжеться проблема індивідуальної долі людської. Коли трагічний конфлікт цієї індивідуальної долі з долею світовою, знайде свій результат. Коли слідом за трагедією прийде очисний катарсис.

Бердяєв не називає ні орієнтовних термінів таких перетворень, не висуває гасел типу: « Ширше рух за перехід в «світ інший»!». Все це не тільки б виглядало смішним та ходульним, але ворожим людській волі, противним глибоко внутрішньому екзистенціальному духовному самовизначенню людини. Вся людська історія наповнена спокусами «простих формул» та «енергійних рішень» від спокус католицької або візантійської теократії до спокус примусового соціалізму. Усякий шлях необхідності й примусу шлях більш легкий, менш трагічний і менш героїчний. І людство у своїх історичних шляхах постійно збивається на спокусу руху по шляхах волі методами примусу, витлумачуючи своє сповзання на «шлях найменшого опору» міркуваннями «історичної необхідності», «об'єктивних закономірностей» і т.п.

У своїй книзі «Сутінки Заходу» наш сучасник Кристофер Коукер передбачає досить похмурі наслідки такого сповзання: «Ми не можемо визначити, що наше сьогодення буде означати для наших нащадків. У результаті нам важко представити, що в майбутньому буде вважатися важливим, а що ні. У нас немає підстав для дій» [5,с.241 ]. Говорячи про стару прогресистську західну ідеологію, що ґрунтувалася на гегельянському світогляді, Коукер підкреслював, що гегельянство озброїло західний світ метою й відчуттям змісту. Сьогодні на Заході «немає ні того ні іншого. Відповідно, для нього характерна історична втома» [5,с.241]. Творець, викрадач космічного вогню, онтологічний містик і алхімік, що випитує таємниці природи, змінився комп'ютерно оснащеним оператором, зайнятим пошуком нових довідок і рецептів в Інтернеті. Цей тип думає, що переробка викинутих в Інтернет відходів глобального інформаційного виробництва в остаточному підсумку більш рентабельна й чревата меншими ризиками, аніж первинна творчість. Соціальна людина сучасної ліберальної виучки це цілком «людина тексту», що боїться оступитися, вийти у відкритий природний космос. Вона сповнена боязкої підозрілості у відношенні всього, у чому проявляються стихії природи або стихії духу. У самій ліберальній культурі закрадається підозра, що вона живе на дивіденди, отримані від культур якісно іншого типу, що ще продовжують віддавати свою енергію у формі ніяк і ніким не оплачуваного дарунка [7, с. 110].

Всі ці доводи говорять про те, що до історії незастосовні закономірності на зразок закономірностей природного світу або на зразок функціонування технічних систем. Історія це не сліпий природний процес, і не технологічна операція. Історія сукупна людська доля. Тут тон задають вільні людські рішення. Тому повинна відбутися не якась нова чергова «світова революція», а повинно на вільній основі звершиться загальносвітове духовне зрушення, після якого історія змінить всі свої цінності, всю свою мотивацію, весь свій зміст.

Бердяєв не пише про те, що буде з науково-технічною, соціальною сферою, як буде виглядати родина, взаємини між чоловіком і жінкою, між поколіннями, про всі деталі, які сьогодні представляють для нас життєвий інтерес. І це правильно, інакше б він став подібним до тих фантазерів-утопістів, які прагнули до деталей, до останнього цвяха й табуретки розписати ідеальне суспільство майбутнього. Своє завдання Бердяєв розумів правильно й гідно. Він виписав навіть не тенденцію, а можливість для людства, що не тотожна ні соціалістичним утопіям, ні псевдореалізму буржуазного світу. Можливість прориву в «світ інший». Можливість ніким і нічим не детермінована! Швидше за все, якщо такий духовний прорив відбудеться, він не зруйнує сформований сьогодні матеріально-технічний і науково-виробничий світ. Просто зміниться вся система координат цього світу, його значеннєві інтенції, вся сукупність міжособистісних духовних відносин. Саме ці відносини з підлеглих, придавлених, принижених розпрямляться у всеохоплюючі, всевизначальні.

Сьогодні у світі діють два протилежних вектори культури. Перший задається традицією грецького логосу, виражає нерівність: ріст загальних знань [ідей] випереджає ріст рецептурно-корисного знання. У цьому векторі до останнього часу розвивалася культура Росії, України, інших православних країн. Другий вектор задається новою традицією англоамериканського утилітаризму: ріст рецептурного знання випереджає ріст загальних фундаментальних ідей. Ці два вектори вказують на зовсім різні долі культури. У першому випадку в культурі діє домінанта загального й довгострокового, у другому частки й миттєвості. Але саме цей вектор нав'язується світу ідеологами й практиками глобалізму. У суспільній думці це подається як боротьба логічного, раціонального мислення Заходу проти міфологічного, ірраціонального мислення Сходу. Насправді ж стверджується той тип культури, в якому розпадається образ цілого. Сучасний гедоністичний індивідуалізм, пов'язаний з потаканням інстинкту й принципу задоволення, біжить від реальності у віртуальний світ. Для нього нестерпна ясність свідомості, пов'язана із проявом загальних зв'язків законів, з дією сили загального в окремих речах [7, с. 446]. Висновок напрошується один: якщо остаточно візьме гору нагромадження корисних приватних істин над фундаментальним пошуком, то сфера загальних ідей стане безупинно звужуватися. Отже, звузяться й історичні перспективи людства. Позначився гігантський метаісторичний конфлікт: конфлікт між західним модерном і перспективами людства.

Давним-давно на зорі цивілізації історія була викинута, «катапультована» із глибини духу зовні. Сьогодні наступає той час, коли вона, збагачена досвідом і трагізмом історичного буття величезної низки поколінь людей, знову повинна повернутися в глибину духу й збагатитися ім. Tоді це вже буде не перспектива потоку, що винищує, часу, вираженого в погоні за речами-монадами, миттєвими задоволеннями похоті, властолюбства, жадібності, а перспектива Вічності, перспектива вічної дійсності. Тоді відпаде потреба в порочному колі революцій соціальних. Tоді глибини людської істоти відкриються для щирої революційності, що підживлює неприборканою енергетикою духу, що переборює будь-яке відчуження, будь-які форми об'єктивації й омертвіння.

Такий підхід М. Бердяєва до проблеми історії представляє для нас методологічну основу для вироблення нового світогляду, адекватного завданням і проблемам XXI століття.

1. Заслуговує на увагу осмислення Бердяєвим принципової поразки втілень будь-яких політичних ідей і соціальних проектів, будь-то демократія, громадянське суспільство, соціалізм, комунізм і т.д. Будь-яка логіка нав'язування зовнішнього цілепокладання і установок виявляється безрезультатною. Набагато більше продуктивною є логіка аналізу й прийняття до уваги внутрішніх обставин розвитку суспільства. Однак найвищу цінність представляє підхід до історії з есхатологічних позицій, при розумінні того, що історія обов'язково закінчиться. Tакий підхід у XXI столітті відкриває можливість твердої фільтрації щирого від неістинного, екзістенціально коштовного від фальшивого й дешевого здійснення всіх необхідних процедур для формування «альтернативної цивілізації».

2. Назріває глибока трансформація самого християнства. Християнство історичне зазнає критики з боку християнства есхатологічного. Це веде до того, що відбудуться істотні зміни в психології віруючих, не страх перед карами небесними, а тяга до любові Христової стане головним мотивом віри й дії. Дія по любові, по істині, по красі прийде на зміну дії зі страху, міркувань користі, або політичної доцільності.

3. Кінець історії за Бердяєвим в корені відрізняється від «кінця історії» за Фукуямою. У Фукуями кінець історії асоціюється з повним і безроздільним пануванням ліберально-буржуазних цінностей, захищених і забезпечуваних всепроникаючим впливом потужної інформаційно-комунікативної індустрії. У Бердяєва ж кінець історії є подолання вузького безрадісного обрію буржуазно-міщанського існування [будь то буржуазна демократія або соціалістична диктатура], повернення людині, яка органічно пов'язана з вищими цінностями буття, центрального місця в космосі й соціумі.

4. Історія в розумінні Бердяєва є не результат розвитку конфліктуючих між собою безособових продуктивних сил і виробничих відносин. Історія в його розумінні найглибша драма зіткнення кожної особистості, кожного покоління з Вічністю. І трагедія цього зіткнення полягала тривалий час у тім, що вічні питання особистість намагалася вирішувати тимчасовими засобами.

5. Зміст історії розкривається не в зміні суспільно-економічних формацій, не в зміні цивілізацій, а в русі «темного» людства з органічного, позачасового стану «до гріха», через трагічну еру після вигнання з раю, еру богооставленості до зустрічі з Богом живим, котрого самі люди в сліпоті своїй відринули. Ця друга не менш трагічна ера богооставленості відрізняється тим, що люди намагаються свідомо й активно розгадувати Бога по знаках його, рухатися до нього ввімкнувшись у шлях історичного християнства. І тільки після потрясінь і боротьби із царством князя світу цього, після найглибшого переосмислення християнства як цілком реального духовного царства, яке живе не за законами «світу цього» можливе закінчення історії й поява «світлого» людства, що прийшло до повної гармонії й злитості з вищим духовним світом.

Список використаних джерел

бердяєв соціальний революція історія

1. Бердяев Н.А. Смысл истории. М.: Мысль., 1990, 174 с.

2. Бердяев Н.А. О человеке, его свободе и духовности. М.: Московский психолого-педагогический институт: Флинта, 1999. 312с.

3. О России и русской философской культуре. М.: Наука., 1990, 528 с.

4. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования. Перевод с английского. М.: «Академия», 1999, 956 с.

5. Коукер К. Сумерки Запада. М.: Московская школа политических исследований, 2000 272 с.

6. Бердяев Н.А. Русская идея. Судьба России. М.: «Сварог», 1997 541 с.

7. Панарин А.С. Православная цивилизация в глобальном мире. М.: Алгоритм., 2002 496 с.

8. Валянский С., Калюжный Д. Третий путь цивилизации, или спасет ли Россия мир?. М.: Алгоритм, 2002. 496 с.

9. Фукуяма Ф. Социальные добродетели и созидание благосостояния. // Новая постиндустриальная волна на Западе. М., 1999.

Размещено на Allbest.ru