Від суб'єктності до відповідальності: персоналістичні передумови соціальної етики Кароля Войтили

Размещено на http://www.allbest.ru/

Від суб'єктності до відповідальності: персоналістичні передумови соціальної етики Кароля Войтили

Якимець Н.Р

Соціально-етична проблематика у філософській спадщині К. Войтили розгортає широкий спектр соціальних питань не лише теоретично- спекулятивних але й таких, що повстають як наслідок артикуляції конкретної соціальної реальності людської спільноти. Соціальне вчення К.Войтили найчастіше обґрунтовано розглядається у співвідношенні із формуванням та розвитком соціальної доктрини Католицької Церкви, у відповідний історичний період. Проте для належного висвітлення етичних ідей К. Войтили необхідно дослідити ключові філософські постулати, що стали теоретичними джерелами власних наукових переконань цього мислителя. Започаткована Войтилою персоналістична етика, що виростає на тлі його філософсько-антропологічної рефлексії, знайшла своє продовження та розвиток у працях, як цілої плеяди його учнів, в середовищі Люблінського Католицького Університету, характерні вчення та дослідження яких згодом утворили так звану люблінську иіколу[ 1,с.435]. До неї відносяться Т. Стичень, А. Шостек, Я. Мерецький, П. Ярошинський та інші. Соціально-етичне вчення Войтили було і залишається предметом досліджень також і багатьох філософів західної Європи та Північної Америки; Р. Бутільйоне, А. Скуола, Е. Дуллас, Д.Крозоі.

Дослідники розглядають етику Войтили як своєрідний розвиток персоналістичної рефлексії над особистісним людським буттям у фено-менологічному та метафізичному ключі (теоретичними джерелами якого були роботи Е.Гуссерля, М.Шеллера, Р.Інгардена, І.Канта, Т.Аквінського. З цієї вихідної позиції філософська рефлексія Войтили повстає як логічна прогресія, що остаточно завершується у формі діалогічної традиції (Левінас, Бубер), ключову ідеєю якої, можна окреслити як діалог, автентичність і свобода особистостей, принцип солідарності. Соціально-етична вчення К.Войтили концептуально ґрунтується на принципі персоналіс- тичної норми, що формулюється як внутрішній стимул до формування в собі такої особистісної настанови, що спрямована на розвиток особистості іншого [Antrop]. Ця спрямованість реалізується у спів-діяльності, яка у філософсько-антропологіній концепції Войтили виражена у понятті участь. Персоналістична норма розглядається як нормативний принцип вписаний у структуру людської діяльності, окремим виміром якої є також між-особистісний діалог. Даний принцип також виступає вихідним положенням інтегральної антропології в рамках якої розкривається структура людської особистості а також її невід'ємний елемент - можливість творчої участі у відносинах солідарності та спільності із іншими людьми.

Проблеми етики та антропології належать до основного предмету філософських зацікавлень Войтили. Головна філософська праця «Osoba і czyn>>, що була вперше опублікованою у 1969р. в Кракові, являє собою структурний виклад теорії структури та динаміки людської особистості. Центральну ідею якої стисло можна окреслити визначенням особистості як суб'єкта, здатного до само становлення, що реалізується шляхом перманентної актуалізації усвідомленої, свобідної та відповідальної діяльності. Тому людський вчинок постає як невід'ємний елемент тієї буттєвою дійсності, якою виявляє себе людська особистість. Іншими словами становить інтегральну складову особового людського буття і є його суб'єктною констатацією. Окремою віхою в даній теорії людської особистості є дослідження інтер-суб єктивного виміру особистісного буття людини, що є фундаментальним визначенням природи людської спільноти. Дану проблематику К.Войтила розвиває в межах концепції участі, як вже зазначалось, та котрій присвячено четвертий розділ роботи «Osoba і czyn>>[3,c.301]. К. Войтила вказує на подвійний вимір особистості. Особа виявляє себе як суб'єкт (що не піддається редукції)[3,с.433], котрий не можна зрозуміти пов'язуючи його виключно з емоційними станами, що в свою чергу виникають в результаті розділу внутрішніх та зовнішніх обставин буття. Досвід причинності та відповідальності спонукує бачити в особі субстанцію, котра активізується у цих емоційних станах та одночасно їх переступає й організовує їх відповідним чином по відношенню до пізнаної істини. У цьому сенсі особа визначається не стільки як субстанція, скільки як реляція, чим К.Войтила підкреслює специфіку людського буття, як існування у відношенні. Людина остаточно відкриває саму себе у стосунку до іншої людини.

Спільна діяльність, співпраця можуть бути успішними тільки тоді, коли між людьми, які його виконують, існує особливе відношення, що полягає на та плеканні поділі спільної мети. Іншими словами, з точки зору К.Войтили, це відбувається тоді, коли спільнота людей є зорієнтованою на осягнення остаточного призначення людини. Силою, що оживляє цю єдність (комунію) спільноти, є участь. Особа може ділитись із іншим своїм власним внутрішнім світом (нутром), вона є спроможною до порозуміння із ним щодо спільної дії-діяльності. Особа є спроможною бути учасником спільної відповідальності.

Можливість участі у реалізації спільного рішення полягає в ідентифікації себе як частки тієї ж спільноти. Як зауважує К.Войтила, це не означає втрати власної суб'єктності в колективі, як також це не виключає існування протиріч, і то навіть глибоких, які стосуються способу реалізації спільного добра даної спільноти. Достойна опозиція проти прийнятого більшістю рішення, ба, навіть проти уповноваженої влади у спільноті також є способом участі у здійсненні спільного добра. З іншого боку, влада повинна бути здібною прийняти та визнати лояльну опозицію, що, зрештою, є одним із показних елементів, що вирізняють демократичну владу від тоталітарної. Так само як і потрібно відрізняти лояльну опозицію від байдужості до спільного добра та саботажу.

Виходячи із досвіду діяти з кимсь, К.Войтила задається питанням, яким чином людина, діючи спільно з іншим у різних суспільно-соціальних відносинах, реалізуючи свій вчинок, реалізує саму себе. Цей аспект динамічного співвідношення вчинку з особою виникає з того факту, що вчинки реалізуються людьми також і спільно. Соціальність людини проявляється також у її суспільній свідомості, що направлена до життя разом із іншими. В цьому світлі суб'єктність людини вимірі буття спільноти реалізується за посередництвом інтеракції з іншими суб'єктностями, що творять простір відношення в якому реалізується участь.

Ставлячи собі за мету висвітлити персоналістичні передумови соціальної етики слід визначити практичні орієнтири в рамках яких відбуватиметься дослідження, своєрідний інтелектуально-культурний фон на тлі якого філософська позиція Войтили стає в повні очевидною. Мова йде про персоналістичний поворот у філософських рефлексіях людської моралі в західноєвропейській релігійній традиції ХХст.

Історичні реалії цього періоду на тлі яких формується актуальна філософія позначені драматизмом та кризами усталених норм як соціального так і індивідуального порядку. Воєнні потрясіння, тоталітарні політичні режими, локальні конфлікти в середині культурно-політичного устрою Європи спонукують до нового переосмислення гуманістичних цінностей та нового пошуку їх фундаментального підґрунтя. За умов коли політично- соціальна реальність ставить під сумнів чи цілковито нехтує людською гідністю в центрі філософської рефлексії особливо гостро постає питання людини, способу її існування та принципу буття загалом. Цим пояснюється бурхливий розвиток персоналістичної філософії та інших принципово нових методологічних підходів у філософії, що вплинули на подальше формування гуманітарного простору у європейській культурі. В той же час філософський персоналізм, що констатує абсолютну цінність кожної людської особистості став плідним підґрунтям також і для теологічних персоналістичних концепцій. Теоретично-практичний досвід філософського та теологічного знання послужив спільним інтелектуально- духовним просторим в якому формувалась наукова позиція К.Войтили як філософа.

Етичний аналіз соціальної дійсності та його теоретичне обґрунтування в контексті філософської спадщини К.Войтили, слід розглядати у ретроспективі феноменологічної рефлексії над досвідом людського буття. Іншими словами досвідом буття людиною, що є передумовою християнського персоналізму, в рамках якого розвивалась філософська думка мислителя. Вихідною точкою розуміння та інтерпретації людського буття для Войтили є необхідність вивчення та представлення (опису) особової суб'єктності людини.

Д.Кросбі звертає увагу на слушність доповнення Войтилою космологічної перспективи, що притаманна арістотелівській традиції природи людини шляхом звернення до суб'єктності людини, що не визначається категоріальним апаратом метафізики[4,с.51]. Таке «доповнення» полягає у висвітленні двох можливих способів підходу до проблематики особи: підхід космологічний, що як вже зазначалось, є переважаючим у традиції арістотелівсько-томістичної метафізики, а також вже згаданий, підхід персоналістичний. Перший підхід виражається через класичне визначення людини як animal rationale - розумна істота, що живе. Це визначення на перший погляд висловлює переконання про можливість редукції людини до площини світу. Це погляд, який полягає у розумінні, що сутність людини можна виразити в космологічних категоріях. Натомість персоналістичний підхід протиставляючись такому розумінню випливає з іншого погляду, а саме із переконання про первинну оригінальність і єдність кожної людини. Дане переконання опирається на досвіді неможливості редукції людини до рівня світу, космосу, а, отже, трактування її як того, кого не можливо виразити у будь-яких космологічних термінах - особового суб'єкту.

Категорія суб'єктності в антропології Войтили не обмежується відношенням виключно до однієї особистості. Суб'єктність, у моральному вимірі, притаманна також спільноті осіб чи колективу. У соціально-етичній рефлексії філософського персоналізму Войтили це слугує критерієм розрізнення загальної етики та соціальної, розрізнення за суб'єктом моральної дії та відповідальності^,с.267]. Реальними моральними суб'єктами виступає як особа так і суспільство, спільнота, соціальне утворення чи група. На чому полягатиме суб'єктність соціальної групи, якщо ми не можемо приписати їй тих особових ознак які є невід ємними складовими, що вирізняють людське особистісне буття з поміж усіх інших буттєвих форм? Наділяючи суспільність суб'єктністю розуміємо її як монолітне буття, що є спроможне на властиву собі діяльність та спосіб існування. Аналогічно до того як Войтила досягає визначення суб'єктності особи феноменологічним методом, за посередництвом досвіду «я», подібним чином представляє і переживання у різних формах, досвіду спільного «ми». Причому цей досвід ніколи не є абстрактним, сформований у свідомості він виростає з конкретного, життєвого переживання життя у спільності з іншими та по відношенню до інших. Досвід «ми» формується в рамках певної зовнішньої організації, урегульованих стандартів поведінки, що уможливлюють для певної окремо взятої спільноти спроможність виконання завдань для досягнення спільної цілі. Силою внутрішніх зв'язків, що присутні у спільноті кожне соціальне утворення являє собою певне соборне буття, що без сумніву істотно відрізняється від буття індивідуального кожної особистості.

Спільне переживання досвіду «ми» формує моральну свідомість соціальної суб'єктності як також і її моральну відповідальність. Це певним чином нав'язує до поняття соціальної самоідентичності, що розкривається у свідомій участі в житті та діяльності своєї спільноти, а також полягає в усвідомленні спільної відповідальності за її моральні хиби та злочини. Прикладом такої відповідальної свідомості слугує сама постать Кароля Войтили, який будучи главою Католицької Церкви, на передодні третього тисячоліття публічно просив прощення перед світовою спільнотою за історичні моральні помилки та переступи спільноти Церкви попередніх поколінь. Tаке ототожнення відповідальності особистої із відповідальністю спільноти є тим яскравим прикладом що підкреслює вагу суб'єктності як передумову моральної свідомості особи, що постулує соціальний персоналізм.

Дослідник Є. Ґалковські наводить класифікацію поняття відповідальності людської особистості у суспільному вимірі її буття, за К.Войтилою[2,с.181]. Першим рівнем соціальної відповідальності у філософських рефлексіях К.Войтили виступає подружжя та сім'я. Ще від початку своєї наукової та пасторальної діяльності Войтила присвячував багато уваги питанням сім'ї та головній підвалині її існування - подружній любові. Його твердим переконанням було те, що інститут сім'ї потребує уваги та турботи усієї спільноти, оскільки сім'я що є місцем народження та виховання нового життя, покликана бути вогнищем любові у сучасній культурі та світі.

Наступним рівнем відповідальності є культура, яку КВойтила розуміє дуже широко. Серед його численних визначень культури відносить до неї також усе те, що веде до зміцнення автономії особи, до духовного і морального розвитку людини і врешті до творення нового гуманізму. Як загрозу для особи розглядає численні антиномії сучасної цивілізації. До них Войтила відносить напругу створенну поміж розвитком науки і техніки та духовної культури, поміж знанням і мудрістю, універсалізмом та локальними культурними традиціями. Подоланням цих антиномій може стати між людська співпраця, спільне змагання за право кожного користуватись здобутками культури.

Інший рівень відповідальності розгортається на економічно-соціальній площині. Тут відповідальність людської спільноти реалізується у змаганні до соціальної справедливості та рівноцінних умов розвитку і життя кожної людини. Войтила підкреслює примат етики над логікою ринкової економіки.

Вимір життя політичної спільноти виступає черговим рівнем людської відповідальності. Як окремої особи так і усіє спільноти. Плекання автентичного почуття справедливості а також утвердження правдивих поглядів на сутність та завдання політичної спільноти є обов'язком кожного свідомого громадянин, кожної людської особистості. Цей вимір політичної відповідальності ідейно пов'язаний із площиною міжнародного суспільного співжиття, що є окремим рівнем де соціальна відповідальність спільноти покликана виражати цілісність людства як соціуму. Найперше це проявляється у стараннях запобігти збройним конфліктам та плеканні миру, що можливе через поглиблення свідомості єдності людства. В свою чергу ця свідомість укріплюється шляхом подолання кричущої міжнародної нерівності економічної, політичної та культурної а також через ліквідацію расової та релігійної дискримінації. Гідність людської особи зобов'язує до поваги та визнання основних прав кожної людської спільноти.

Таким чином соціальна етика Войтили як теоретично-практичний напрям персоналізму найвідповіднішим чином реалізується у її розгляді як інтердисциплінарної рефлексії, що ставить собі за мету пошук цінностей, моральних норм та цілей на підставі яких можна збудувати гідне співжиття людської спільноти. Остаточне завдання соціальної етики як окремому напрямку практичної філософії є визначення загальних а також детальних принципів, моральних норм та оцінок згідно яких регулюються відносини та діяльність суб'єктом яких виступає спільнота чи колектив людей а не лише окремо взятий індивідуум.

соціальний етичний філософський войтила

Список використаних джерел

1. Bartnik С. S. Historia filozofii / Czeslaw Stanislaw Bartnik; [wyd.2], - Lublin: Gaudium, 2001. - 596 с. - Бібліогр.: c.557 - 559 (78 назв) ISBN - 83-88615-11-4.

2. Galkowski Jerzy. Praca w uj ^ciu Karola Wojtyly /.T.WGalkowski// ETHOS. - №75. -

3. 174-186 . - Бібліогр.: в підрядк. прим. - ISSN 0860 - 8024.

4. Wojtyla К. Osoba і czyn, oraz inne studia antropologiczne / К.Wojtyla. - Lublin: Towarzystwo Naukowe Katolickiego Uniwersytetu Lubiekskiego, 2000. - 533 с.-ISBN-83-85291-67-9.

5. Досвід людської особи. Нариси з філософської антропології/ [Федорика Д., Добко T., Туринський В. та інші ], Центр філос. дослідж. - (Серія «Антологія персоналі стичної думки») - Львів.: Свічадо, 2000. - 388 с. - Бібліогр. в підряд, прим. - ISBN 966-561-192-5.

6. Etyka/ Slipko T.//Slownik spoleczny: словник-довідник / [під ред. Bogdana Sziachty].'-Krakow.: WAM, 2004. -1714 с. -ISBN 83-7318-259-4.

7. Kolodziejczyk К. Etyka spoleczna Karoia Wojtyly / Kazimierz Kolodziejczyk. - Torim: wydawnictwo adam marszalek, 2000. - 113 с. - ISBN 83-7174-736-5.

8. EncyklopediaNauczania Spolecznego .TANAPAWLAII: словник-довідник/ [підред. Andrzeja Zwolinskiego]. - Radom.: POLWEN, 2003. - 500 с - ISBN 83 88822-56-Х.

Размещено на Allbest.ru