Богдан Кістяківський: філософський аналіз української культури. Сучасні орієнтири економічної психології

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни: ФІЛОСОФІЯ

на тему:

1. БОГДАН КІСТЯКІБСЬКИЙ: ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

2. СУЧАСНІ ОРІЄНТИРИ ЕКОНОМІЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Дніпропетровськ 2012

БОГДАН КІСТЯКІБСЬКИЙ: ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Період 90-х років ХХ і початок ХХІ століть філософами характеризується як злам геокультурних світів. Особливо це стосується взаємин між посткомуністичними країнами, зокрема, України і Росії. Їх взаємини нараховують тривалу історію примусового культурного співіснування. Відбувається політичний і культурний дискурс між близькими слов'янськими народами. «Культурполітична навантаженість історичних інтерпретацій є неодмінною умовою легітимації нової влади та життєвого (екзистенційного) самоутвердження національної спільності». Тому перед дослідниками стоять завдання відтворення власної історії, об'єктивно і раціонально інтерпретуючи факти, події, не абсолютизуючи чи ігноруючи їх.

В українській філософії досліджуються актуальні проблеми сучасної культури. Відбувається «поворот до розуміння національної культури як основи осмислення феномена людської культури взагалі -- справжнє історичне відкриття часу перебудови й посткомуністичних трансформацій суспільства». У монографічних дослідженнях, навчальних посібниках, статтях філософів, зокрема, В. Шинкарука, Є. Бистрицького, В. Горського, С. Кримського, С. Пролеєва аналізуються теоретичні проблеми філософії культури, історія української культури.

Богдан Кістяківський -- український академік, мислитель, талановитий науковець у царині філософії, правознавства, соціології. Філософсько-правова спадщина вченого є вагомою в історії як української так і світової культури. Він стояв на позиціях «культурного націоналізму», захищаючи право на самобутню національну індивідуальність українського народу в цілому і кожного окремого його представника. Культурні та історичні надбання стають особливо потрібними в часи соціальних перетворень. Вони не лише допомагають вирішити складні життєві проблеми, але й стимулюють інтелектуальні пошуки та виявляють нові підходи, ідеї, концепції. Філософи відмічають сучасність та актуальність історико-філософського досвіду минулих поколінь Так, мислителі вважають, що відповіді на сьогоденні запити народжуються саме на межі минулого із сучасністю. Багато актуальних і оригінальних поглядів щодо права як соціальнокультурного феномена ми знаходимо у філософсько-правовій спадщині Богдана Олександровича Кістяківського (1868-1920).

Наприкінці ХХ століття відмічається актуалізація уваги до наукового доробку філософа. Необхідно виділити дослідження філософів (Л. Депенчук, М. Поповича, А. Фінько), правознавців (А. Козловського, С. Максимова, В. Тимошенко), які розкривають світоглядні, етико-політичні та філософсько-правові погляди Б. Кістяківського. У працях західноєвропейських вчених (О. Вукінича, А. Валіцького, С. Хейман) досліджуються ідеї прав особи, суспільства і держави, соціології права. Дослідники наголошують на важливості систематичного аналізу мислителем співвідношення ліберальних і соціалістичних цінностей, філософсько-методологічних проблем, теорії держави і права. Його постать також уособлює європейський напрям у вітчизняній філософсько-політичній думці. Так, сьогодні в Україні спостерігається орієнтація на соціал-демократичні ідеї, соціальні реформи, побудову правової держави, повагу до прав і гідності людини.

Метою дослідження являється не просто історико-філософська реконструкція культурної спадщини Б. Кістяківського, а відтворення філософського дискурсу, відкритого діалогу з іншими мислителями про розвиток української культури, її національної самобутності.

Б. Кістяківський написав статтю «До питання про самостійність української культури» і відправив, як листа, редактору журналу «Русская мысль» П. Струве. У 1911 році відбувалась дискусія з національного питання на сторінках журналу. Петро Струве написав статтю «Велика Росія», в якій проповідував ідею зміцнення російської імперії за рахунок асиміляції всіх неросійських націй. Зокрема, його власне бачення історії та культури Росії, в якій Україні (Малоросії) відводилась роль утвердження її величності та непотрібності вивчати українську мову. У П. Струве та інших російських інтелігентів викликало страх і занепокоєння те, що українська, білоруська культури створюються «нарочно». Тобто, представники прогресивної частини інтелігенції не мали жодного уявлення про культурні потреби інших народів, що складали значну частину населення Росії. Російська культура також створювалась «нарочно» під сильним впливом самодержавної влади для військових і бюрократичних потреб держави. Тим самим вони зрікалися своїх ліберальних поглядів. З критикою такої шовіністичної позиції виступив Б. Кістяківський.

У своїй статті філософ засуджує репресивні заходи російського уряду проти українців, їх русифікації та розкриває проблеми української культури. Він окреслює положення українського народу серед слов'янських, як аналогічне германському народу серед європейських держав. Вони знаходяться в центрі, тому їм приходиться уживатися зі своїми сусідами. У моменти слабкості та занепаду викликати у своїх сусідів бажання скористатися за їх рахунок, а в моменти піднесеності та могутності наштовхуватись на ворожнечу і ненависть. Тому інтереси цих народів можуть бути солідарними. Він проводив аналогії з розвитком інших національностей, відмічаючи специфіку історико-культурного становлення германського, французького, швейцарського народів.

Автор статті підкреслює, що історично долі українського і російського народів тісно пов'язані, особливо переплетені їхні культури. Він зазначає, що російська культура може досягнути світового значення. Тому для української культури -- це велика цінність, що допоможе їй зблизитись із світовими здобутками. Б. Кістяківський розглядав розвиток українського народу у тісному взаємозв'язку із російським та їх всесторонній солідарності. Хоча реальні потреби з необхідністю вимагають самобутнього розвитку української культури . Українці повинні мати свої гімназії, університети на території Росії. Щодо заяв про піднесення української культури у складі великоруської, для її ж блага та процвітання і що диктується самим історичним розвитком, то це необхідно довести, виходячи із об'єктивних фактів, а не керуючись суб'єктивними бажаннями чи егоїстичними інтересами. Російські інтелігенти односторонньо розуміють процес розвитку і становлення культури. Вони вважають, що розвиток окремих національних культур може зруйнувати гегемонію російської та спричинить величезні втрати історичної психічної енергії населення Російської імперії. Б. Кістяківський відмічав, що втрачається психічна енергія українських дітей, які з початкової школи мають вивчати чужу їм мову; ще більше вона втрачається, коли інтелігенція відірвана від свого народу. Українська інтелігенція говорить такою російською мовою, що це -- діалект «русько-малоруського волапюка». Це ще є підтвердженням тяжкої втрати психічних сил українців. Коли інтелігенція і народ говорять різними мовами, то не буде ні духовної єдності, ні розуміння між ними.

Б. Кістяківський аналізує факти, що він спостерігав на протязі останніх п'яти років, які заставили його зовсім змінити свою думку про відношення російської спільноти до українців. Особливо це стосується консервативних і реакційних верств. В останні роки пожвавішала діяльність різних благодійних комітетів, російських товариств, яка направлена проти українського руху. Після 1907 року виникли товариство слов'янської взаємності, неославістський рух, які також вели антиукраїнську діяльність, писали про небезпеку відособлення малоруського народу від російського. За переконанням автора, саме під впливом цих товариств Державна Дума затвердила положення про заборону викладання малоросійської мови у народних школах, а також закривались просвітницькі товариства. У Харківському, Одеському університетах заборонили читати окремі академічні курси українською мовою. Українська мова ігнорується і в гімназіях, і в школах. Як зазначав Б. Кістяківський, змішується проблема викладання українською мовою з вивченням російської мови українцями. Хоча добре навчитись чужій мові, навіть дуже близькій, дуже важко, якщо ігноруєш рідну мову. Такий реакційний натиск зі сторони владних структур не критикується російською прогресивною спільнотою, не висвітлюється у пресі. Про український рух не говориться або ж його просто ігнорують.

Філософ відмічав, що нові об'єднання ставлять своїм завданням боротися з українством. У Москві, Петербурзі, Києві також були створені галицько-руські товариства, що матеріально підтримували москвофілів для деморалізації окремої частини («галицько-руської») інтелігенції. Це та інтелігенція, яка вважала себе найбільш шляхетною, відносячи себе до великої нації, хоча існує лише за матеріальної підтримки з Росії. За національними мотивами вони не можуть приєднатись до поляків, а за соціальними -- до українців, тому заперечують демократію . Шляхетсько-панська атмосфера, яка породжена феодальним духом Австрії, Польщі, могла б зникнути, якби її не підтримували матеріально. У газетах український рух Галіції розглядався як знаряддя «австро-польської влади», що спрямований проти російської влади. Б. Кістяківський наводив приклади впливу галичан, які виводились не з об'єктивних фактів, а з суб'єктивних фантазій і егоїстичних міркувань.

Українські дослідники наприкінці ХХ століття наголошують на відсутність у російському «українознавстві» об'єктивного, наукового і чесного висвітлення історичної та культурної спадщини України. Протягом багатьох століть у російській свідомості вкорінювались вигадки, забобони, міфи про українську історію та культуру. І.В. Лосєв виокремлює характерні риси українського міфу російської свідомості: «Україна -- то є вигадка закордонних та місцевих росієненависників; 2) українці -- регіональна група росіян із суто обласними особливостями; 3) ніякої української проблематики поза російським контекстом бути не може; 4) існування України поза Росією і окремо від неї -- абсурд, нонсенс, щось протиприродне». Дослідник підкреслює невігластво, упередженість, доктринерство у ставленні до України, накиданні їй вигаданих схем, які хочеться бачити російській свідомості. Особливе місце посідає міф про Галичину. Головна складова цього міфу -- що галичани розглядаються як знаряддя іноземної антиросійської реакції. Історико-культурний феномен галицької землі, де протягом багатьох століть українці зберігали національний дух, мову, традиції, із австрійської провінції перетворилися «на український П'ємонт -- все це залишається для переважної більшості росіян (в тому числі й освічених) -- terra incognita» . Для російських дослідників залишається не зрозумілим той факт, що Галичина -- органічна частина України, а сприятливі психологічні, мовні, політичні умови прискорюють процеси національного відродження. Сьогодні Галичина розповсюджує національну ідею на всій українській землі, тому російська свідомість боїться, що вона стане всеукраїнською.

Перед українським народом сьогодні стоїть проблема вибору культурних орієнтацій, вияснення його культурної приналежності. Із часів українського романтизму сформувалася ідея України як особливої слов'янської цивілізації. Так, М. Костомаров підкреслював: «І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина... Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім» . Українські романтики, члени Кирило-Мефодіївського товариства культивували також ідею української самобутності в рамках християнського світу. Її підтримують й у ХХ столітті представники української релігійної філософії. Вони виділяють ідею візантизму України, що має зберегти самобутність східного християнства перед загрозою латинізації. Вона сягає часів Київської Русі та досягає апогею свого розвитку у кінці XVI ст.

Серед дослідників поширена також ідея України як рубежу між Сходом і Заходом, між ірраціональним, емоційним, романичним степом і раціональним, врівноваженим Заходом, тобто Європою. Цю думку особливо розкриває в 50-тих роках Микола Шлемкевич, аналізуючи історію України від найдавніших часів до середини ХХ ст. Співставлення українського політичного ідеаліста зі Сходу з українцем -- політичним реалістом Заходу приводить до висновку про неминучість формування нового психологічного типу справжнього українця-соборника. Ідею України -- рубежу між Сходом і Заходом переконливо пропагує відомий історик Ярослав Дашкевич.

Популяризується ідея України як Заходу, тобто України -- Європи. Її підтримують нинішні наші політики та ідеологи, вишукуючи риси подібності українського й західного менталітету, спільності культур. Спрацьовує тут ще й образ Сходу як Росії, що є уособленням всього ненависного, темного, відсталого, особливо протилежного Україні, що відмічав Микола Костомаров у відомій статті «Дві руські народності». Європа асоціюється у прихильників такої ідеї з прогресом, культурою, свободою, раціональністю, добробутом -- усім світлим і добрим, чого ми нині так потребуємо.

Б. Кістяківський у статті «На захист права (Інтелігенція і правосвідомість)» відмічав, що на той час у Росії не було окремих праць, ідей, які були б суспільно значущими та глибоко вплинули на правосвідомість людей. Хоча неправильно звинувачувати інтелігенцію в убогості правосвідомості, бо це -- результат застарілого зла -- відсутності будь-якого правопорядку в повсякденному житті російського народу. Несправедливість більшості законів, безправність, які панували у житті змусили людей зневажати і не підкорятись законам. Значущість права цінилась дуже низько та була найбільш занедбаною із усіх культурних цінностей. Інтелігенція не поважала право, адже насилля вважалось його невід'ємним елементом. Також право найбільш дисциплінує людину, а інтелігенція ігнорує соціальну та індивідуальну дисципліну. За таких умов і правосвідомість стоїть на дуже низькому рівні розвитку. Немічність чи слабкість правової свідомості інтелігенції привели до того, що звертається увага лише на соціальну природу держави, а правова сутність відкидається. Сутність будь-якої держави -- це її правовий характер. Саме правова конституційна держава захищає особу, її недоторканність і свободу. «Індивідуальні та національні права мали головне значення для Кістяківського, концепція якого походила із прав людини. Він вважав за необхідне, щоб національності були культурно автономними; це, в свою чергу, могло зробити можливим реалізацію прав людини» .

Народився Богдан Кістяківський у Києві -- за його словами, у великому обрусілому місті. Його родина -- дуже інтелігентна, але також обрусіла. Він володів багатьма іноземними мовами. Та він проклинав свою долю за те, що не навчався у рідній школі. Про самоідентичність філософ пише, коли з юнацьких років серйозно почав вивчати українську мову, познайомився з піснями, поезією, літературою українського народу. Також полюбив український театр. Саме такі душевні переживання, які зв'язані з цим періодом, надзвичайно розвинули його сприйняття і здібності. Він почав глибше відчувати і розуміти російську та європейську культури лише із цього періоду. Автор зазначав, що саме з цього часу він став освіченою та культурною людиною. Тому він дуже шкодує, що у дитинстві мало слухав українські пісні, що у його фантазіях не було рідних казок, з літературою познайомився не на рідній мові. Отже, він ріс і жив чужим власному народу.

Для самого Б.Кістяківського був загадковим розвиток української культури. Він писав, що в жахливих умовах ХІХ століття в українській літературі з'явились понад вісімдесяти ліриків, прозаїків, драматургів. У 1876 році була заборонена українська література, то почала розвиватись публіцистика і наукова література на українській мові. Свою школу Україна втратила більше ста років тому, але це не поєднало її з російською. Мислитель зауважив про парадокси диференціації мов на українську і російську, хоча вони користувались Святим Письмом, богословською літературою на одній староруській чи церковнослов'янській мовах. Такий процес, навпаки, наблизив літературну мову до народної.

Процес руйнування застарілих форм відіграє величезну роль у безперервному культурному творінні нових благ і цінностей. Такий процес характерний для новочасної філософії. Мислитель наводить відому формулу Ф. Ніцше, яка розкривала нові філософські ідеї. Культурно-історичний процес -- це переоцінка цінностей, що руйнує старі та творить нові блага . Філософ підкреслював, що світова значущість російської культури із усіх слов'янських -- це ще не досліджена проблема. Адже необхідно порівняти цінності та значущість різних національних культур. Вирішення цієї проблеми потрібно віднести до майбутнього. Саме життя має визначити чи буде українська культура потрібна лише для домашнього вжитку, чи для більш високих потреб. Українська культура, на думку вченого, створюється для життєвих потреб широких народних мас за сприянням демократичних сил.

Богдан Кістяківський наголошував на тому, що з факту величності російської культури не потрібно виводити самобутності української культури. Устремління України до культурної самобутності можна пояснити як центробіжний рух на противагу центризму і деспотизму російської влади. Філософ підкреслював, що для українського народу характерна особлива воля чи якась містична сила, яка допомагає відстоювати свою індивідуальність і національну самобутність. Ця воля проявляється у різноманітних формах в окремих представників українського народу. Ця загадка не пояснюється ним, а формулюється. Отже, якщо культурна самобутність України -- Божа справа, то ніякі земні сили не здолають її. Він проводить аналогію із християнством, що примінимо до культурного розвитку. Істинно культурний рух є прояв Духу Божого у людині, тому це -- святе, і насилля над ним гріх.

Культурно-історична, духовна, соціальна ідентифікація нації -- це життя як всього народу, так і життєвий світ кожної людини. Тобто шляхом національної ідентифікації особа самоусвідомлює та самовизначає себе, стверджуючи свою індивідуальність та належність до окремої спільноти. Співвідношення національного та особистісного буття -- важлива проблема для сучасного самовизначення націй. Етнічна визначеність людини зумовлена національністю батьків, мовними і культурними традиціями, особливостями побуту. Доля дає людині етнічну приналежність. Зате людина обирає сама свою національну визначеність. «Особистісно-культурне свідоме самовизначення є одним з необхідних чинників виникнення та існування нації».

СУЧАСНІ ОРІЄНТИРИ ЕКОНОМІЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

кістяківський економічний психологія філософія

В сучасній соціально-економічній ситуації недооцінка ролі психологічного фактора в економіці має для господарської діяльності деструктивні наслідки. Економічна психологія (поведінкова економіка) орієнтована на вивчення відносно стабільних процесів з наявною академічною респектабельністю і акцентом на «моральних вимірах» господарського життя. Слід зазначити, що, незважаючи на перехід до ринкової економіки, в Україні економічні реалії сприймаються інакше. Успадкована від авторитарно-централізованої системи управління суспільна психологія змінюється дуже повільно. Західні зразки економічного життя мало зрозумілі і не приживаються у свідомості більшості громадян. Нині стає зрозуміло, що суто технократичні стереотипи вирішення господарських проблем не мають сенсу. Все більш нагальною виявляється необхідність певної якості економічної свідомості, яка концентрується перш за все навколо власника-підприємця. Економічна психологія застерігає від некритичного сприйняття західних зразків «початкового накопичення капіталу». Основне завдання економічної психології досліджувати психологічні явища, пов'язані з виробничими відносинами людей. Вона вивчає психологічні умови функціонування господарського механізму і ефективність економічних прогнозів. В проблемне поле економічної психології входить вивчення потреб та інші форми економічної поведінки. Вона досліджує вподобання, вибір і рішення, а також фактори, які впливають на їх прийняття, аналізують наслідки вибору у відповідності із задоволенням потреб. Дана галузь психології вивчає також вплив економічного середовища на поведінку людини і її добробут. Все це здійснюється як на рівні окремого індивіда і домашнього господарства, так і на макрорівні, який охоплює економіку цілих народів. Але акцент лише на процесі споживання дає однобічне уявлення про економічну психологію.

Економічна психологія вивчає також взаємозв'язок психологічних характеристик індивідів і груп з їх господарською активністю, досліджує характер і динаміку уявлень про економічні процеси і відповідно поведінку, яка на них базується.

Економічна психологія орієнтує на позбавлення від схематизму і концентрується на вивченні не відношень речей і цифр, а вивчає специфіку взаємовідносин між людьми, які надзвичайно варіативні і є однією з причин поліваріантності в соціально-економічному житті. За «економічною людиною», яка веде розрахунки витрат і вигоди, іноді з поля зору зникає «людина реальна». А це породжує ілюзію, що вдало імпортована та чи інша модель економічного розвитку, зробить ефективним господарський механізм в цілому. Зазвичай «економічна людина» діє раціонально, а отже -- передбачувано, але в реальності «економічна людина» виявляється абстракцією. Економічна психологія прагне уникати тієї бездушності, яка властива економічним концепціям. Даючи психологічні характеристики господарській діяльності, вона дистанціюється від технократизму, соціального диригування і т. ін. Як і соціоекономіці їй неприйнятний економічний детермінізм. Засновник соціоекономіки А. Етціоні відкидає неокласичну установку (Ф. Хайєк, М. Фрідман, Р. Нозік) з її опорою на раціоналістичний індивідуалізм, утилітаризм і орієнтацію на егоїстичне «Я», з одного боку, і соціально-консервативну парадигму, яка розглядає індивіда як моральноущерблену, а іноді ірраціональну істоту, що потребує сильної влади, порядку і авторитету, тобто певного «Ми» для стримування імпульсів «Я», з іншого боку. Етціоні висуває свою ідею -- синтезуючу. Він розглядає індивідів як таких, що здатні діяти раціонально і на свою користь, орієнтуючись на свою самість, або «Я», але поряд з цим підкреслює момент їх укоріненості всередині стабільних спільнот з їх суворими моральними та емоційно-особистісними устоями, спільноти і чітко окресленим «Ми», на відміну від обмежених вони.

Парадигма «Я» і «Ми» не стверджує, що люди просто сприймають моральний кодекс свого суспільства і дотримуються його, що вони при цьому непроникливі для особистого інтересу, або ж вони припускають визначення цього інтересу лише через цінності їхнього суспільства. Ця позиція полягає у тому, що індивіди одночасно знаходяться під впливом двох основних сукупностей факторів: 1) задоволення і моральних зобов'язань, саме вони відображають факт соціалізації; 2) має місце різниця в мірі прояву кожної з цих сукупностей факторів при різних історичних і соціальних умовах і всередині різних особистостей за одних і тих же умов. Тим самим вивчення динаміки сил, які формують обидва різновиди факторів та їх співвідносну силу, важлива основа придатної до використання теорії поведінки і суспільства, включаючи економічну поведінку, теорії, яку можна назвати соціоекономікою .

Надзвичайний інтерес до економічної психології проявляється в періоди розбалансування господарських зв'язків і переобладнування економічних механізмів. Економічна психологія своїми засобами доводить ту очевидну істину, що господарська діяльність і механізми її регулювання -- не мета в собі самій і навіть не лише той аспект життя суспільства і людини, який слід вважати визначальним. Одночасно така діяльність є полем виявлення творчого потенціалу людини (і групи найрізноманітніших спільнот), і умова здійснення наданих йому прав і свобод, і гарантія взаємного визнання виробників і споживачів і схвалена суспільством можливість досягнення успіху. Все це є важливими детермінантами, які забезпечують добробут індивіду і суспільству. Насамперед, економічно-психологічний аналіз застерігає, що будь-яка, навіть найефективніша, але «запозичена», модель може не мати механізму адаптації до місцевих умов.

Предтечею економічної психології вважають Адама Сміта, який виявив суперечності між об'єктивними параметрами економічної діяльності і суб'єктивними уявленнями про неї, підкреслюючи важливість психологічного аспекту господарських зв'язків між індивідами. В економічних працях К. Маркса теж мають місце економіко-психологічні уявлення, зокрема ідея відчуження та складність природи праці. В кінці ХІХ ст. сформувалась австрійська суб'єктивно-психологічна школа політекономії. Свого часу Т. Веблен, В. Зомбарт, Дж. Кейнс, Й. Шумпетер теж звернули увагу на першочергову значущість психологічних факторів в регуляції господарського життя. Появу економічної психології як самостійної галузі знань знаменував вихід у 1902 р. монографії французького соціального психолога Г. Тарда, а пізніше в 40-ві роки Дж. Катоною в Америці були проведені експериментальні дослідження з психології споживача, французькі психологи П.Л. Рейно і П. Альбу зробили економіко-психологічний синтез, -- все це сприяло ґрунтовному вивченню економічної поведінки. Російсько-американському мислителю П. Сорокіну належить ідея про обов'язкову духовність, «олюднення» соціальних наук, включаючи економічні, але особливо цінними є спостереження ще одного дослідника О. Чаянова про зв'язок традиційної культури і психології з особливостями сільськогосподарського виробництва. На роль культури, етносу, релігійного начала тощо. в оформленні господарських процесів особливу увагу звертали С. Булгаков, М. Туган-Барановський, П. Струве. Зокрема, П. Струве підкреслював значущість психологічних факторів як засобу санкціонування відносин власності, виявляв момент залежності темпів економічних перетворень від традиційних форм господарювання. Аналізуючи проблему детермінізму економічної поведінки індивіда, він зазначав: «Якими б не були індивіди: егоїсти, альтруїсти або байдужі, оскільки вони господарюють, їх дії відзначені ознакою помсти... Ознака помсти значно більш загальна, аніж так звана передумова егоїзму і здорового розрахунку своєї користі. Під поняття помсти підлягають всі господарські дії як такі, як розумні, так і дурні, як чесні, так і безчесні, як вдалі, так і невдалі...» . Таким чином, П. Струве піддав гострій критиці постулат раціональності задовго до західних колег економістів.

Безумовно, що одним з ключових питань економічної психології якоюсь мірою можна вважати раціональні економічні рішення і наскільки раціональна економічна дійсність в цілому? Економіст відповість, що така діяльність буде раціональною, а отже ефективною тоді, коли її здійснює індивід, що має стабільні вподобання і прагне до максимальної власної вигоди. Такий індивід кількісно оцінює альтернативи, робить розрахунки декількох варіантів і, спираючись на раціональні судження, приймає рішення. Але для економічних психологів дана схема -- лише один із варіантів можливих дій. Індивід може прийняти рішення на основі звички, під впливом емоцій і при цьому не обов'язково вибирає найвигідніший варіант.

Якщо ключовим моментом в теорії прийняття рішень -- як вона інтерпретується економістами -- є егоїзм, то психологи рішуче підкреслюють значущість «економічного альтруїзму», наглядним проявом якого може служити благодійність. Економічна психологія відстоює тезу, що індивідуальна вигода -- це функція як мінімум двох перемінних: користі для себе і користі для інших. Індивід реальний, а не сконструйований в економічній теорії, часто має певну точку насиченості, переходячи її, він приймає і здійснює економічні рішення зовсім не за законами раціонального егоїзму. На думку економічних психологів, людина не завжди прагне лише «максимізувати» свою вигоду, вона у своїй економічній поведінці враховує і моральні обов'язки. Навіть у звичайних обставинах люди в своїх діях не орієнтуються лише на раціональність, знаючи про негативні наслідки і безкорисні дії вони продовжують робити те, до чого звикли і навіть, якщо не бачать в цьому ніякого сенсу, тобто поводять себе ірраціонально.

Характер прийняття рішень в багатьох аспектах зумовлює приналежність індивіда до тих чи інших соціальних груп -- етнічних і расових, ровесників і співробітників, сусідів і однодумців. Слід зазначити, що, пояснюючи економічну поведінку, зовсім не обов'язково і навіть не зовсім продуктивно виводити її з того, що, переслідуючи свої цілі, індивіди зіштовхнуться на ринку. Економічна психологія співвідносить економічну поведінку не лише з активним «Я», але також із підтримуючим «Ми», вони звертають належну увагу і на відповідальну спільноту як певний агрегат індивідуальностей, орієнтованих не лише на максимізації вигоди, але і на підтримку своїх моральних устоїв.

Важливе місце в економічній психології посідає проблема мотивів економічної поведінки індивіда «наодинці з собою» і в групі. Аналіз ситуації узгодженості мотивів окремих індивідів з цілями групи (наприклад, фірми) показує, що їх розходження веде до неефективності, хоча економічні розрахунки і можуть бути чудовими. Стабільність не лише доходів, але і свого становища в групі -- суттєвий момент ефективної економічної діяльності.

На нашу думку, у питанні формування економічної політики слід починати з аналізу базових параметрів традиційної господарської діяльності і в першу чергу психології виробника.

Поведінкові характеристики, безумовно, впливають на основні фази економічного циклу, а тому завдання економічної психології вступ в ту чи іншу фазу і визначення соціально-психологічних умов, які їй сприяють.

Психологічні спостереження в економічній сфері виявили зв'язок між ростом (або падінням) потенціалу «психологічної енергії» у суспільстві і очікуванням підйому (кризи). Інтенсивно мислячий, підсилюючий пошуковий характер господарської діяльності людина, без сумніву, відкриває нові горизонти в економіці. Між потребою в успіху і економічним зростанням є певний економічний зв'язок. Така потреба спонукає індивіда шукати нові способи застосування своєї енергії, здібностей і сил у спілкуванні, заохоченням успішності подібного пошуку. Економічний підйом можна передбачити за ростом у суспільстві «потреби в успіху». Такий ріст проявляється у суспільній свідомості і виражається в літературі, науці і мистецтві. Успішний бізнесмен користується увагою з боку соціального оточення, соціально-психологічний клімат сприятливий для переможця. І в той же час, можливо, саме настання стадії комфорту понижує стимулювання економічного зростання, що призводить до виникнення феномена ситої безрадісної економіки, яка прагне лише зберегти досягнуте.

Слід зазначити, що різні стартові умови вимагали різних економічних програм, зокрема, можна робити ставку на державне регулювання економіки і розробку соціальних програм, або навпаки виступати проти державного втручання в економіку і скорочення інвестицій в соціальні програми. Такі різні за спрямуванням економічні рецепти врешті-решт можуть привести до бажаного результату, секрет такого феномена в тому, що виникає своєрідний «клімат довіри», який виражається у взаємодопомозі і довірі між соціальними групами і керівництвом країни. Таким чином, має сенс говорити про психологічну стабільність суспільства як необхідну умову економічного піднесення, якими б не були лозунги здійснення цього явища. «Клімат довіри» і моральні зобов'язання полегшують досягнення бажаної користі. Якщо їх рівень належний, то легше заключати контракти, можна знижувати ціну трансакційних угод, ефективний розподіл ресурсів і турбуватись про соціальну сферу. Впевненість в партнері -- важливий ресурс економічної активності, а високий рівень моралі підвищує рівень продуктивності праці. Моральні зобов'язання певною мірою усувають ризик у підприємницькій діяльності, дозволяють легше переносити господарські втрати.

Таким чином, економічна психологія здатна впливати на пошук і обґрунтування вирішення різноманітних соціальних проблем. Вона може давати рекомендації стосовно загальної економічної політики, яка буде сприяти подоланню криз, викликаних факторами психологічного порядку. Зазвичай само незнання або ігнорування особливостей економічної свідомості, відповідного масового настрою деформує господарське життя. Достатньо пригадати лавини ажіотажного попиту, неадекватні міри щодо стабілізації фінансів, прагнення мати свою, на перший погляд «найнадійнішу» валюту тощо.

В нинішній час економічна психологія відкрита для нових ідей та ініціатив, які потрібні для обґрунтування ефективних способів налагодження господарського механізму.

ЛІТЕРАТУРА

Струве П.Б. Причинность и своеобразие обмена и проблема «равновесия» // Экономический вестник. Под ред. С.Н.Прокоповича. Кн. ІІІ (1). -- Берлин, 1924.

Кистяковский Б. В защиту права (Интеллигенция и правосознание) // Вехи. Из глубины. -- М.: Изд-во «Правда», 1991 -- С.122-149.

КостомаровМ.І. «Закон Божий» (Книга буття українського народу). -- К.: Либідь,

1991. -- 40 с.

Лосєв І. Галицький міф у сучасному російському «українознавстві» // Культурологічні студії: Зб. наук. праць. -- К.: Видавничий дім «КМ Academia», 1999. -- Вип. 2. -- С. 276--287.

Пролеєв С.В. Національне буття: тотальність культури та альтернатива побуту (стаття друга) // Філософська думка, 2003. -- № 1 -- С. 139 -- 153.

Феномен української культури: методологічні засади осмислення / За ред. В Шинкарука, Є.Бистрицького. -- К.: Фенікс, 1996. -- 478 с.

Хейман С. Кістяківський: Боротьба за національні та конституційні права в останні роки царату / Пер. з анг. -- К.: Основні цінності, 2000. -- 304 с.

Размещено на Allbest.ru