Погляди філософів

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Емпіризм Ф. Бекона

Біля колиски нового бачення наукових проблем стояв знаменитий англійський політичний діяч і філософ Френсіс Бекон (1561-1626 рр.). У своїй праці «Новий Органон» Бекон обґрунтував погляди на мету і призначення науки, розробив основні принципи індуктивного методу дослідження. Афоризм Бекона «Знання - сила» донині є символом науки.

Життя Ф. Бекона - це шлях боротьби і слави. Він навчався в Кембриджі та Парижі, студіював право, проходив підготовку до державної служби. При королеві Єлизаветі він був радником з надзвичайних справ, а при королі. Якові І зробив блискучу кар'єру, посідаючи найвищі державні посади: у 1617 р. - лорд-охоронник королівської печатки, у 1619 р. - великий канцлер. У 1620 р. Бекон здобув титул барона Веруламського, віконта Сент-Алабамського. Та дворові інтриги, заздрощі, наклепи призвели його до краху. Його було ув'язнено в Тауері, а кінець життя він провів у власному маєтку. Помер від застуди, яку дістав під час дослідів із заморожування продуктів харчування.

Аналізуючи сучасний йому стан науки, Бекон характеризував її як мертву, непорушну, як статую, порівнюючи її зі Сціллою, яка мала обличчя діви і тіло, що переходить у звірине. Отже, за загальними положеннями науки, яка начебто має гарний, привабливий вигляд, криються порожні слова Наука займається зіставленням давно відкритих положень, а не пошуком шляхів до нових відкриттів. Адже кінцева мета науки - винаходи і відкриття, задоволення потреб і поліпшення життя, а не людська користь. Оскільки сучасна наука не здатна вирішувати позитивні завдання, її слід перебудувати. Для цього варто здійснити роботу двох видів: критичну і позитивну.

Критичну, руйнівну частину філософської системи Бекона спрямовано на виявлення причин помилок людей і вироблення рекомендацій для їх подолання. В його творчості виділяють два основних напрями: вчення про «ідолів» (або привидів) і критика схоластичного методу пізнання.

Головною перепоною на шляху пізнання природи є засміченість свідомості так званими «ідолами» - спотвореними образами дійсності, хибними уявленнями і поняттями. Людина помиляється через тупість, недостатність знань, обмеженість. Розрізняють чотири види «ідолів»: «ідоли» роду, «ідоли» печери, «ідоли» ринку, «ідоли» театру (теорій).

«Ідоли» роду - це хибні уявлення про світ, притаманні всьому людському родові, які є результатом обмеженості людського розуму й органів чуття. Ця обмеженість проявляється насамперед в антропоморфізації речей, тобто в наділенні природних явищ людськими характеристиками; приймаються до уваги лише ті інстанції в природі, які служать для ствердження потрібної думки. Наприклад, люди пам'ятають ті сни, які збулись, але забувають ті, які не підтвердилися. Для зменшення шкоди, завданої пізнанню «ідолами» роду, людям слід зіставляти показання органів чуттів з предметами навколишнього світу і тим самим перевіряти їх правильність.

«Ідоли» печери (особистого світогляду) - це спотворені уявлення про дійсність, пов'язані з суб'єктивністю сприйняття довкілля. У кожної людини є своя печера, тобто свій суб'єктивний внутрішній світ, що накладає відбиток на всі судження про речі та процеси дійсності. Нездатність людини вийти за межі своєї суб'єктивності і є причиною таких помилок.

«Ідоли» ринку - це забобони суспільних відносин, які є наслідком розмов - випадкового і неправильного вживання слів, промов тощо. Люди в одні й ті ж слова вкладають різний зміст, що викликає пусті та безпідставні суперечки, відволікає від вивчення природи і правильного її розуміння. Цим самим Бекон критикує схоластичне словоблуддя, наприклад, «Чи зможе Бог створити камінь, який не зможе підняти?», яке, як правило, можна спостерігати в місцях скупчення людей - на ринках, площах

«Ідоли» театру (теорій) - це різні догми попередніх теорій і філософій, які виникають внаслідок некритичного запозичення їх ідей. Згідно з Беконом, кожна філософська система - це зіграна перед людьми драма чи комедія. Скільки в історії існувало філософських систем, стільки було поставлено драм і комедій із зображенням вигаданих, штучних світів. Але люди сприймають ці вистави як істинні, керуються їх ідеями як основними у своєму житті «Ідоли» роду і печери є природними властивостями індивіда, подолати їх можна шляхом самоосвіти і самовиховання.

«Ідоли» ринку і театру набуті розумом, завдяки пануванню над людиною минулого досвіду, авторитету церкви, мислителів тощо. Подолати їх можна через зміну суспільної свідомості.

У зв'язку з цим Бекон велику увагу приділяє критиці схоластичної філософії, яка є найбільшою перешкодою на шляху вивчення природи.

«Людській натурі взагалі більш спорідненою є глупота, ніж мудрість; а тому й якості, які заполонюють людську дурість, мають найбільшу силу впливу».

2. Раціоналізм Р. Декарта, І.Б. Спінози і Готфріда Вільгельма Лейбніца

Якщо Ф. Бекон знаменує початок формування філософського мислення Нового часу, то Рене Декарт (1596-1650 рр.) був мислителем цього часу. На формування його поглядів вплинули досягнення в розвитку природничих наук. Освіту Декарт здобув у єзуїтському коледжі Ла-Флеш. Як військовий побував у багатьох країнах Європи. Свої праці писав переважно у Голландії. Проте з 1643 р. в Утрехті, з 1647 р. у Лейдені поширення поглядів Декарта було заборонено, його книги спалено. Декарт змушений був прийняти запрошення шведської королеви Христини і переїхав у Стокгольм, де невдовзі помер від застуди. Найвидатніші філософські праці Декарта - «Роздуми про метод» і «Начала філософії», в яких викладено методологію наукового пізнання. Крім цього, Декарт є автором багатьох досліджень, які стосуються найрізноманітніших сфер людського пізнання, зокрема є творцем аналітичної геометрії; математика теж завдячує йому своїм розвитком.

Р. Декарт - виходець зі стародавнього аристократичного роду. Розчарований у світському житті, він веде переважно усамітнене життя, займається науками. Звідси його життєві принципи: «Хто жив у самотності, жив добре»; «Тяжка смерть чекає того, хто вмирає відомим багатьом, але невідомим собі». В центр своєї філософської системи Р. Декарт ставить мислячого суб'єкта. Не погоджуючись із твердженням Ф. Бекона про достовірну силу експерименту, він переносить акцент на людський інтелект, розум. Звідси - раціоналізм (від лат. rationalis - розумний), який стає домінантною лінією в подальшому розвиткові філософії. Філософія Декарта є новим, цілісним і раціонально обґрунтованим образом світу, вона визначає напрям розвитку природознавства, а також вносить основоположні зміни в розвиток самого філософського мислення, створює нову світоглядну орієнтацію.

Першою умовою філософії є заперечення всіх визначень. Тому Декарт починає з сумніву як необхідної передумови і способу досягнення пізнання певних і міцних принципів. Уже сам сумнів є універсальним принципом. Завдяки йому передбачається результат, але для філософа він не передує сумніву, а виникає лише з нього і разом з ним. Проголошуючи сумнів як метод - «Я мислю, отже, існую», - Декарт обґрунтовує його так: «Вагаючись у всьому до певної міри сумнівному, заперечуючи його і вважаючи нереальним, я можу легко уявити собі, що не існує ні Бога, ні неба, ні тіл, що я сам не маю тіла, але не в тому, що я як мислитель не існую, адже не може не існувати те, що в цю мить мислить, і тому пізнання, мислення - найперше і найдостовірніше». Отже, існування мислення є принципом філософії, оскільки «я мислю, я існую» - неподільні, становлять одне ціле. Сумнів - це заперечення, відокремлення духу від усього, особливо від чуттєво - предметного.

Роздумуючи над буттям, Декарт підкреслює, що відмінність між «моїм» мисленням і буттям неможлива; «моє» мислення є «моє» буття, воно повністю єдине з ним. Мислення - це субстанція людини, яка завжди є мислячою сутністю. Впевненість у тому, що людина є мислячою істотою, дає правильне і чітке пізнання. Істинне те, що розуміється ясно і чітко.

Переходячи до характеристики духу, Декарт показує його відмінність від тіла. Його неможливо сприйняти чуттєвим уявленням, дух сприймає себе лише чистим інтелектом, і ми все розуміємо через нього; він дійсний, живий, свідомий, самодостовірний, на противагу тілу, яке підлягає сумніву і є нереальним.

«Справжня велич душі, яка дає людині право поважати себе, найбільше полягає в її усвідомленні того, що немає нічого іншого, що належало б їй по великому праву, ніж право розпоряджатися своїми власними бажаннями».

Показуючи відмінність духу від тіла, Декарт займає позицію дуалізму. Дух («мисляча субстанція») і матерія («субстанція протяжності») незалежні одне від одного, існують немовби паралельно. Метафізика (філософія) вивчає першу духовну субстанцію, пов'язані з нею принципи пізнання і буття. Друга репрезентує філософію природи (вчення про виникнення світу, розвиток життя тощо).

Виходячи зі свого раціоналізму, Декарт створює теорію вроджених ідей. За Декартом, ідеї або образ предмета знаходяться в над чим більше вони містять у собі реальності, тим досконалішою повинна бути їх причина. Найбільшою величиною є ідея безмежної субстанції - Бога; вона не може виходити від мене, оскільки я смертний. У безмежній субстанції є більше реальності, ніж в обмеженості, тому ідея Бога в мені є первиннішою від ідеї мене самого. Ідея Бога - найбільш істинна, бо не взята з почуттів, з інших ідей, адже величність Бога в них не вміщується, я не можу її вигадати, тому вона вроджена в мені, як вроджена ідея про мене самого. Сутність Бога ясна і чітка, тому його існування, єдине з його сутністю, таке ж ясне, чітке, як і його сутність. Те, що існує, люди пізнають завдяки чуттям, чуттєвому спогляданню; тільки сутність пізнається розумом У Бога немає такого розриву, він сам є буття і сприймається «оком розуму». Поняття Бога є доказом його буття.

З проблематикою пізнання в філософії Декарта тісно пов'язується питання про метод досягнення найбільш істинного, достовірного знання. Цим методом є раціональна дедукція, цінність якої обґрунтовується такими правилами: достовірність, очевидність пізнання; аполітичність; висновки з думок; систематизація як пізнаного, так і того, що пізнається. В цілому дедукція - це визначення невідомого через раніше пізнане і відоме. Ці правила, які мали виняткове значення для розвитку філософії і науки Нового часу, стали також основними характеристиками наукового пізнання в нашу епоху.

«Уся філософія немовби подібна до дерева, корені якого - метафізика, стовбур - фізика, а гілки - решта наук, що зводяться до трьох головних: медицини, механіки, етики. Подібно до того, як плоди збирають не з коренів і не зі стовбура дерева, а тільки з кінців гілок, так і особлива корисність філософії залежить від тих її частин, які можуть бути вивчені під кінець».

Р. Декарт

Дуалізм Декарта (тіло і дух за своїми поняттями - самостійні, незалежні одне від одного) зробив можливим подвійне, взаємовиключне тлумачення його вчення, одне з яких - картезіанство. Раціоналізм Декарта знайшов багато продовжувачів, серед яких найвидатніші - Б. Спіноза і Г.В. Лейбніц.

Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677 рр.) народився в Амстердамі у багатій єврейській сім'ї. Освіту почав здобувати в єврейській школі, де вивчав тексти Талмуду, Каббали, Старого заповіту. Головну працю Спінози «Етика» викладено за допомогою картезіанського раціоналізму і «геометричного (математичного) методу». За свої погляди жорстоко переслідувався єврейськими, протестантськими і католицькими колами, тому що його праця «Теологічно-політичний трактат» є, по суті, першою критикою Старого заповіту. У 1656 р. Спінозу було вигнано з єврейської общини, тож він прожив життя у бідності, в провінції, заробляючи на хліб шліфуванням скла Разом з тим підтримував жваві контакти з Р. Бойлем, X. Гюйгенсом, Г. Лейбніцом. Основні ідеї філософії Спінози викладено в його праці «Етика». Кожна її частина починається з дефініцій, потім ідуть аксіоми, далі твердження, кожне з яких має доказ

Основу філософської системи Спінози складає вчення про єдину субстанцію, якою є Бог. Субстанція і Бог зливаються у нього в одне поняття. Але Бог не стоїть над природою, він знаходиться в ній як її іманентна причина. Тобто Спіноза заперечує особистого Бога і розуміє його як універсальну причину світу.

Як і Декарт, Спіноза згодний з тим, що пізнання світу може спиратися на науковий (математичний) метод. Але математика не виводить, а виявляє істину. І якщо математичні роздуми починаються з певного очевидного твердження (аксіоми), то й основою буття повинна бути самоочевидна аксіома, яка є субстанцією. Оскільки вона - початок «буття», то не може визначатися чимось іншим, крім самої себе, тобто вона є «причиною самої себе». Будучи «першопричиною», вона є нічим іншим, як Богом, оскільки Бог - першопричина всіх речей і причина самого себе. Бог - не надприродна істота, бо він зливається з природою,

«Я, як г апостоли, не заперечую того, що Христос воскрес із мертвих і справді вознісся на небо. Але я вважаю, що воскресіння Христа з мертвих насправді було духовним і було відкрито лише віруючим, відповідно до їхнього розуміння…».

Б. Спіноза тому є творчим виявленням самого буття. Отже, сила і могутність природи є силою і могутністю Бога, а закони і правила природи є рішенням самого Бога. Природа як фундаментальна цілісність буття є субстанцією, а першопричиною і самопричиною є Бог. Така позиція називається пантеїзмом.

Субстанція має універсальні характеристики (атрибути), протяжності та мислення, які є нескінченними і не підлягають змінам Для опису одиничних речей, які є кінцевими, Спіноза використовує поняття модуса. Модуси - це індивідуальні конкретні речі і явища, причому єдність усієї множинності модусів забезпечує особливий «модус-рух».

«У філософії ж ми чітко усвідомлюємо, що атрибути, які роблять людину досконалою, так мало можуть бути застосовані до Бога, як до людини ті атрибути, котрі роблять досконалим слона чи осла».

Теорія субстанції Спінози є чітко вираженим раціоналізмом. Завдяки цьому в теорії пізнання виділяються три рівні: найвищий -істина, яка досягається безпосередньо розумом, інтуїтивно зрима і не залежить ні від якого досвіду, другий - судження розуму, що також є засобом досягнення істини, хоча менш досконалим; третій - знання грунтується на уявленні та чуттєвому сприйнятті, при цьому пізнання не вважається достовірним

У центрі етичної проблематики знаходиться питання свободи. В субстанції зливаються необхідність і свобода: оскільки Бог (субстанція) вільний, то й усе, що він здійснює, виходить з його власної необхідності. У природі (до неї належить і людина) панує детермінізм (необхідність). Проте людина - модус особливого виду, їй властиве мислення, тобто розум Свобода полягає в єдності розуму і волі, а розміри реальної свободи визначаються ступенем розумного пізнання. Свобода і необхідність - не протилежні поняття, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода, а сваволя. В цілому вирішення проблеми свободи передбачає ясне і точне пізнання, і тому свобода - це пізнана необхідність.

Історичне значення філософських ідей Спінози полягає в їх пантеїзмі та раціоналізмі. Соціально-політичні погляди згодом проявилися в теорії «нового суспільного договору» Ж.-Ж. Руссо. Своїм пантеїзмом ця філософія підготувала філософський ґрунт для філософії Шеллінга і Гегеля.

Раціоналістичну, але відмінну від Декарта позицію займає Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716 рр.). Народився у Лейпцигу. Був знайомий з багатьма видатними представниками тогочасної науки і природознавства. У Парижі зустрічався з X. Гюйгенсом, у Лондоні - з І. Ньютоном. З 1677 р. живе в Ганновері Хоча Лейбніц помітно сприяв розвиткові теоретичних наук, зокрема математики (він - один із засновників диференціального та інтегрального числень) і філософії, він не був типовим кабінетним абстрактним теоретиком Займався також питаннями організації наукової праці (розробив проект прусської королівської Академії наук, заснованої на його пропозицію), вирішенням проблем технічного характеру (розробив проект осушення долини в Ганновері). Лейбніц є автором ряду історичних досліджень. У його теорії знайшли відображення майже всі філософські імпульси того часу. Він не згодний з картезіанською концепцією дуалізму, заперечує спінозівську єдину субстанцію, яка, на його думку, веде до змертвіння дійсності. Не залишаючи без уваги погляди сенсуалістів, пише працю «Нові досліди про людський розум».

Ядром філософської системи Лейбніца є вчення про «монади» - монадологія. Монада характеризується як проста, неподільна субстанція, здатна до активної діяльності. Монада не змінюється в своїй внутрішній визначеності під впливом інших монад. Кожна монада відображує світ сама по собі, несе світовий порядок у собі. Відношення, яке існує між монадами, дістало назву «гармонія».

Фактично Г. Лейбніц до спінозівського поняття субстанції приєднав принцип діяльної сили («самодіяльності»). Матеріальні явища - це вияв неподільних, простих духовних одиниць - монад, які не мають протяжності та не перебувають у просторі, оскільки він нескінченно подільний. Монада - це нематеріальний, духовний центр діяльної сили. Монади вічні, вони не можуть виникати і зникати природним шляхом, не змінюються і під зовнішнім впливом. Кожна окрема монада - це єдність душі та тіла. Зовнішнім вираженням духовної сутності монади є число.

Діяльність, рух - властивості монади. Природу неможливо пояснити лише законами механіки, потрібно ввести поняття мети, оскільки кожна монада є відразу основою всіх своїх дій та їх метою Душа - це мета тіла, те, до чого вона прагне. Взаємодія душі та тіла монади - це Богом «установлена наперед гармонія». Отже, філософська позиція Лейбніца - об'єктивний ідеалізм. За рівнем розвитку монади поділяються на три види.

Монади найнижчого рівня характеризуються «перцепцією» (пасивною здатністю сприйняття). Вони здатні створювати нечіткі уявлення.

«Мудрість - це досконале знання принципів усіх наук і мистецтво застосування. Принципами я називаю всі фундаментальні істини, достатні для того, щоб у разі потреби одержати від них усі висновки».

Г.В. Лейбніц

Монади вищого рівня здатні мати відчуття і дають більш чіткі уявлення. Вони визначаються як монади-душі.

Монади найвищого рівня розвитку здатні до «апперцепції» (наділені свідомістю). Це монади-духи. Монада - це мікрокосм. З першої категорії монад (життя) виникає неорганічна природа, з другої (монади душі) - тварини, з третьої (монади-духи) - людина.

Монади досягаються не чуттями, а лише розумом. Тіла, які містять монади нижчого рівня розвитку, - це фізичні тіла, тобто предмети неживої природи. Тіла, в яких монади здатні до відчуттів і уявлень (монади-душі), - це біологічні об'єкти. Людину наділено такою сукупністю монад, в якій організуючу роль відіграють монади, здатні до апперцепції (монади-духи). Утворення сукупностей монад не є випадковим, а визначається «установленою наперед гармонією». Гармонія є принципом, завдяки якому долається ізольованість монад. Розвиток, який відбувається в світі, Лейбніц пояснює різним рівнем розвитку монад. Кожна з монад містить у собі як своє майбутнє, так і своє минуле.

У теорії пізнання Лейбніц, близький до Декарта, продовжує його раціоналізм, вносячи момент розвитку. Приймаючи головну тезу сенсуалізму «нічого немає в розумі, що не пройшло б раніше через відчуття», він доповнює її положенням - «крім самого розуму», тобто вроджених здібностей до мислення і створення понять та ідей. Звідси Лейбніц виводить концепцію двох рівнів істини:

Чуттєве пізнання може дати «істини факту», емпіричні істини, які стосуються лише одиничних явищ і подій

Раціональне пізнання дає істини загальні та необхідні Це аналітичні істини логіки, математики.

Філософське мислення Лейбніца підготувало подальший розвиток раціоналістичної філософії, а саме - німецької класичної філософії.

«Потрібно навчитися завжди зберігати наявність духу: це означає бути спроможним розмірковувати в метушні, в будь-яких обставинах, у небезпеці так само добре, як у своєму кабінеті».

Г.В. Лейбніц

«Усе, що ми достовірно знаємо, полягає або в доказах, або в досвіді. І в тому, і в іншому керує розум. Адже саме мистецтво постановки експерименту і користування досвідом грунтується на точних основах, зрозуміло, тією мірою, якою воно не залежить від випадку або фортуни».

3. Суб'єктивна гносеологія Дж. Берклі і Д. Юма

Суперечливість поглядів, притаманних філософії Нового часу, недосконалість відповідей на питання, які хвилювали науку того періоду, зумовили необхідність розроблення нових концепцій, нових підходів. Одним з таких напрямів став суб'єктивно-ідеалістичний, видатним представником якого є Джордж Берклі (1685-1753 рр.). Він народився в Ірландії, закінчив університет у Дубліні, був учителем теології. Мандрував по Європі, відвідав Північну Америку. Останні роки життя був єпископом в Ірландії. Основна праця - «Трактат про принципи людського знання». Упродовж усієї творчої діяльності активно захищав релігію.

Дж. Берклі виступає передусім з критикою матеріалізму. В основі поняття матерії, стверджує він, лежить припущення, начебто ми, відволікаючись від часткових властивостей речей, можемо створити ідею загального для них матеріального субстрату. Але це неможливо, оскільки у нас немає і не може бути чуттєвого сприйняття матерії як такої. Наше сприйняття кожної речі розподіляється без залишку на сприйняття певної суми окремих відчуттів («ідей»). Для речей «бути» завжди означає «бути у сприйнятті».

Наш розум може створювати загальну ідею речі, але не загальну ідею матерії, в якій взагалі не відчувають потреби наука і філософія, бо ідея матерії нічого не додає до властивостей речей понад те, що може дати чуттєве сприйняття. Існує тільки духовне буття, яке поділяється на «ідеї» - суб'єктивні якості, що сприймаються нами, вони - пасивні. Зміст наших відчуттів, їх сприйняття зовсім не залежать від нас, та «душі» - вони діяльні, активні. Всі «ідеї» існують тільки в душі (як думки і пристрасті, так і різні відчуття).

Суб'єкт, який сприймає, не існує ізольовано, і річ, яку перестав сприймати один суб'єкт, можуть сприймати інші суб'єкти. Але навіть якби всі суб'єкти зникли, речі і далі існували б як сума «ідей» у розумі Бога-суб'єкта, який існує вічно і «вкладає» у свідомість окремих суб'єктів зміст їхніх відчуттів. Отже, існує Дух, котрий кожної миті викликає у суб'єкта чуттєві враження, які ним сприймаються. А з їх розмаїття, порядку і особливостей можна зробити висновок, що Творець незмірно мудрий, могутній і добрий.

Гносеологічна концепція Дж. Берклі - ідеалістичний сенсуалізм. «Бути» завжди означає «бути сприйнятим». Ми не можемо сприйняти матерію як ідею загального, тому не можемо говорити про її існування. Наш розум може створювати загальну ідею речі, але не загальну ідею матерії. Наука і філософія не відчувають потреби в ідеї матерії, тому що вона нічого не додає до властивостей речей понад те, що може бути чуттєве сприйняття.

Мету людського життя Берклі вбачає в багатстві. Воно - не земля і не гроші, які є лише зовнішніми ознаками, виявом багатства, а не його рушійною силою. Шлях до багатства лежить у розширенні сфери застосування праці та в підвищенні її продуктивності.

Більш послідовним у відстоюванні позиції суб єктивного ідеалізму був інший англійський філософ - Девід Юм (1711-1776 рр.). Народився, навчався і працював у Единбурзі (Шотландія), займав пост професора в університеті. Його філософія є органічним продовженням ліній, що виходять з сенсуалізму Локка. Юм був знайомий з філософією Ж.-Ж. Руссо, а також з картезіанством, філософією Спінози, Лейбніца, виявив зацікавленість суб'єктивним ідеалізмом Берклі. Головна його праця - «Дослідження людського розуму» (1751 р.).

Головна проблематика - теорія пізнання, згідно з якою єдине (і беззаперечне), що існує, є враження. Вони поділяються на первинні - враження зовнішнього досвіду і вторинні - чуттєві образи пам'яті («ідеї») та враження внутрішнього досвіду (афекти, бажання, пристрасті). Прості ідеї (чуттєві образи пам'яті) залежать від зовнішніх вражень. Складні ідеї - це психологічні асоціації простих ідей одна з одною. Поняття «субстанції» (і телесної, і духовної) - це лише зручна фікція нашої уяви. Вона цілком вільно (і довільно) комбінує враження, результатом чого і є реальність.

Дж. Берклі

«Усі речі, які нами пізнаються, є, по-перше, думки, по-друге, здатності сприймати думки, по-третє, здатності викликати думки».

Дж. Берклі

«Люди володіють загальною схильністю уявляти все існуюче подібним собі та приписувати кожному об'єкту ті якості, з якими вони близько знайомі та які вони безпосередньо усвідомлюють».

Д. Юм охоплює все те, що ми пам'ятаємо як сприйняття чи то внутрішнім сприйманням, чи то зовнішніми чуттями, і кожну частину цієї системи, поряд з наявними враженнями, називаємо звичайною реальністю. Юм займає скептичну позицію щодо проблеми духу і матерії, яка теоретично не може бути вирішена.

Особливого значення у філософії А. Юма набуває поняття досвіду. Він виключає з нього зовнішній світ, і весь досвід грунтується лише на сприйнятті та впорядкуванні вражень і уявлень. Тобто в сформульованому Юмом понятті досвіду розкривається відрив «світу свідомості» від зовнішнього світу, що об'єктивно існує.

У вченні про причинність Юм показує, що існування причинно-наслідкових зв'язків не доведено, тому що те, що вважається наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, логічно з неї не виводиться і не схоже на неї. Психологічний механізм, що виключає впевненість людей в об'єктивному існуванні причинності, базується на сприйнятті регулярної появи і руху в часі події Б за подією А і сприймається як зумовленість цього наслідку причиною. Але це - помилка, яка в майбутньому призводить до постійного очікування і віри в те, що будь-яка поява А приведе до Б.

Одним з центральних понять філософії Юма є віра. Оскільки ми не знаємо і не можемо знати, чи джерела вражень об'єктивно існують, чи вони просто довільні витвори нашої фантазії, ми можемо в життєвих ситуаціях керуватися будь-якими уявленнями про їх статус. Специфіка людського життя є такою, що нам зручніше керуватися уявленнями про об'єктивне існування предметів і явищ світу. В цьому «Люди не підозрюють, що зовнішні об'єкти - не що інше, як показники почуттів. Стіл, який ми бачимо, здається меншим у міру того, як ми віддаляємося від нього; але реальний стіл, що існує незалежно від нас, не підвладний змінам; отже, наша душа сприйняла тільки його образ».

Д. Юм немає нічого неправильного, але слід постійно пам'ятати: наша впевненість в об'єктивному існуванні світу, яка базується на вірі, не може претендувати на істинність.

Скептицизм і агностицизм Д. Юма не заперечують силу людського розуму. їх основою є критика природничо-наукового і філософського мислення, яке хоч і розвивалося, але здебільшого мало механістичний характер.

Мотиви свободи, волі, мети життя, добра тощо, зароджуючись, розвиваються майбутніми філософськими теоріями, зокрема екзистенціалізмом, «філософією життя». Отже, у філософії Нового часу намічається розрив не тільки зі схоластичною, а й з натурфілософською традицією.

Традиції емпіричної філософії продовжив Джон Локк (1632-1704 рр.), який навчався в Оксфорді, де зацікавився філософією Бекона і Декарта. Незважаючи на участь у політичному житті (був секретарем англійського посла при Бранденбурзькому дворі, секретарем лорда-канцлера Ешлі), він виявляв постійний інтерес до філософії і природознавства. Головна його праця - «Дослідження про людський розум».

Джон Локк на перший план виносить проблематику пізнання, вважаючи, що все багатство знань людина отримує через почуття, завдяки досвіду, в яких подано об'єктивну природу. Відчуття - єдиний пов'язаний зі світом канал одержання знань, інших шляхів немає. Така позиція отримала назву сенсуалізму (від лат. sensus - відчуття).

Сенсуалізм у галузі теорії пізнання у Локка тісно стикається з методологічним емпіризмом. Критикуючи Декарта, Локк вказує, що немає вроджених ідей і принципів - ні теоретичних, ні практичних (моральних), у тому числі ідеї Бога, а все людське знання виходить з досвіду - зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Людська думка (душа) - це чистий аркуш паперу («табула раса»). Лише досвід (завдяки чуттєвому пізнанню) заповнює цей чистий аркуш літерами.

В основі знання лежать прості ідеї, осягнуті розумом завдяки різним якостям тіл: первинним, з якими ці ідеї схожі (протяжність, фігура, рух); або вторинним, з якими ці ідеї несхожі (колір, звук, запах, смак). Завдяки поєднанню, зіставленню і абстрагуванню розум з простих ідей створює складні та загальні ідеї (модуси, субстанції, відношення тощо).

Дж. Локк - представник матеріалістичного сенсуалізму, тому

«Якості, що породжують у нас прості ідеї, тобто цільність, протяжність, форму, рух або спокій, число, я називаю початковими або первинними. Вторинні ж якості несуть не що інше, як тільки сили. Бо колір і смак опіуму, як і його снодійна, болезаспокійлива властивість, - це тільки сили, що залежать від його первинних якостей, якими він здатний виробляти різні впливи на різні частини нашого тіла… Вторинні якості тіл зникли б, якби ми могли виявити первинні якості їх найдрібніших частинок».

Дж. Локк

для нього пізнання істинне лише настільки, наскільки ідеї відповідають дійсності. Воно буває трьох видів: інтуїтивне - розуміння самоочевидних істин, нашого власного існування; демонстративне - розуміння положень математики, етики, буття Бога; сенситивне - розуміння існування речей, воно найменш ясне і достовірне.

У сфері суспільно-політичних уявлень Локк захищає конституційну монархію. Його вихідними положеннями є природний стан суспільства, але це не «війна всіх проти всіх», як у Гоббса, а рівність, свобода, проте не сваволя. Свобода не абсолютна, а обмежена природним законом, так само, як і влада правителя, одержана ним на основі «договору». Цими поглядами Локк виражає інтереси буржуа, які проголошують особисту свободу, свободу підприємництва. Частину роздумів Локка про впорядкування суспільства становлять ідеї про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і федеративну.

* Сенсуалізм і емпіризм Локка вплинули на розвиток французького механістичного матеріалізму XVIII ст., а його соціально-політичні ідеї стали провідними в часи французького Просвітництва.

4. Філософські погляди Томаса Гоббса

бекон декарт дуалізм гносеологія

Одним з видатних представників англійської філософії, який сприйняв нове природознавче мислення, був Томас Гоббс (1588-1679 рр.). Його філософська думка формувалася під впливом політичних подій, зокрема Англійської революції, очевидцем якої він був. Знайомство та дружба з Ф. Беконом, а також з Г. Галілеєм, Р. Декартом, вивчення їхніх поглядів сприяли запереченню ним схоластичних доктрин.

Об'єктом філософії Гоббс вважає будь-яке тіло, яке можна уявити і порівняти з іншим Філософія не займається теологією, яка є вченням про те, що належить не до тіла. Звідси математичний (геометричний) метод пізнання.

В онтології мислитель акцентував увагу на матерії як єдиній субстанції, а всі явища, предмети, речі, процеси вважав формами вияву цієї субстанції. Матерія - вічна, а тіла та явища - тимчасові, вони виникають і зникають. Матерія є суб'єктом усіх змін, хоча виступає як щось якісно однорідне, безколірне, як система якісних величин. Рух розуміється тільки механічно.

Все, що ми знаємо, виходить з наших чуттєвих уявлень, образів. Наше знання і розум - рух духу, зумовлений тиском зовнішніх об'єктів на наші органи чуття. Філософія - це досягнуте правильним мисленням пізнання дій чи явищ, їх причин і можливих наслідків. її мета - приносити користь і давати перевагу людині. Вона поділяється на дві головні частини: філософію природи і філософію держави. Найбільшу увагу Гоббс приділяє другій частині філософії - суспільно-політичній теорії.

Передусім Гоббс проголошує, що від природи всі люди рівні і мають право на все. Але в природному стані, без держави панує «війна всіх проти всіх», усе дозволено, немає ні правого, ні винного. Звідси - необхідність влади, підкорення окремих воль одній, зведення всіх воль до єдиної, до володаря, завдяки чому натовп перетворюється на одну особистість і виникає держава, той великий Левіафан чи мертвий Бог, якому ми зобов'язані миром і всіляким захистом.

Щоб визначити поняття про державу, слід розрізняти народ і натовп. Народ керує кожною державою, навіть монархією, як сам цього хоче. Натовп складається з громадян, підданих. При демократії курія є народ, а натовп - громадяни. При монархії всі піддані - натовп, а король - народ Виділяючи три форми держави - демократію, аристократію, монархію, найкращою Гоббс вважає монархію. Він прихильник сильної абсолютистської державної влади, оскільки тільки вона здатна усунути всі суперечки і безладдя. Це відповідало інтересам буржуазії, яка тільки почала формуватися. За своїми поглядами на державу і суспільство Гоббс належить до представників теорії договору. Від його теорії договору і виникнення держави - один крок до «нового суспільного договору» Ж.-Ж. Руссо.

Згідно з настановами Гоббса, в основі людської моралі лежить воля. Як наполегливе прагнення, воля випереджає розум. У суспільстві немає свободи, вільної від необхідності, адже все, чого ми бажаємо, є добром, чого уникаємо - злом. Але абстрактного добра немає, воно відносне, оскільки добре лише для декого, залежно від особистості, часу, місця, обставин, умоа Найвище благо (блаженство), як і кінцева мета, - недосяжні в цьому житті, бо з досягненням кінцевої мети будь-яке прагнення закінчується; втрачається здатність відчувати, отже, добро як таке пропадає, адже не відчувати - означає не жити. Найвище добро полягає в тому, щоб без перешкод переходити від однієї мети до іншої.

«Поки люди живуть без загальної влади, яка тримає всіх їх у страху, вони перебувають у тому стані, який називається війною, а саме у стані війни всіх проти всіх».

5. Філософські погляди мислителів епохи просвітництва

До найважливіших характеристик філософії Просвітництва належить раціоналізм. Уже в XVII ст. домінуючою була теза про «розумність» світу. У вченні Декарта термін «раціоналізм» вживався для характеристики гносеологічних та логіко-методологічних настанов, утвердження того, що головним інструментом пізнання є розум У XVIII ст. поняття раціоналізму набуває ширшого значення, розглядається як ідейно-теоретична течія, яка є виразницею поглядів, потреб, настроїв певних соціальних класів, прошарків, груп на даному етапі суспільного розвитку. На основі цих умонастроїв виробляються методологічні принципи для орієнтації людини в практичній діяльності та пізнанні. Для раціоналізму цього періоду характерним є звеличення людського індивіда як активної, вільної і рівноправної істоти, а також історичний оптимізм, віра в безмежні можливості людини в пізнанні й перетворенні природи, «Розумність» - джерело і рушійна сила для досягнення людством рівності, братерства, свободи, Царства Розуму.

Епоха Просвітництва (сам термін було висунуто Вольтером і Гердером) - це період розкладу феодальних відносин та інтенсивного розвитку капіталізму. Глибокі зміни в економічному, політичному, духовному житті, розвиток науки, техніки, культури, освіти, зміни в суспільних відносинах і суспільній свідомості були передумовою становлення нового світогляду. В цей період раціоналізм, який вирізняється філософсько-світоглядною і політичною радикальністю вчень, у центр виводить активно діючого суб'єкта, здатного пізнавати і змінювати світ відповідно до свого розу «Ніщо не може бути похвальнішим, ніж усвідомлення власної гідності в тих випадках, коли ми справді володіємо цінними якостями».

Д. Юмму. Саме розум є джерелом усієї суб'єктивної діяльності людини, яка щодо своєї сутності, своєї «природи» є розумною істотою. Будучи найістотнішою характеристикою суб'єкта, розум виступає найяскравішим проявом свободи, самодіяльності, активності тощо. Людина покликана стати володарем світу, перебудувати суспільні відносини на розумних засадах. На цій основі декларувалося право людини бути рівною іншій, бути вільною в своїх рішеннях і діях, розроблялися заходи щодо забезпечення громадянських і політичних свобод. Просвітництво - епоха, в яку світ ніби «поставлено на голову», - отже, визначальним стає безстрашний розум, що повстав проти нерозумного ладу і нерозумних догматичних ідей. У другій половині XVIII ст. просвітницький рух набув широкого демократичного розмаху. У Франції з'явилася ціла «партія філософів» - передових мислителів, вчених і письменників, що згуртувалися навколо видання «Енциклопедії», в якій на суд людського розуму ставились досягнення «у всіх галузях знання і в усі часи». 35 томів «Енциклопедії» стали зримим торжеством просвітницьких ідей.

Мислитель Жан Жак Руссо (1712-1778 рр.) вбачав найбільше зло в нерівності людей і тому поставив питання про походження нерівності та шляхи її усунення. Народився він у сім'ї женевського годинникаря, замолоду багато подорожував, не раз міняв професії і вивчав філософію.

Йому довелося бути і мандрівним музикантом, і слугою, і домашнім учителем У 1741 р. в Парижі Руссо познайомився з Дідро та іншими енциклопедистами. Став знаменитим завдяки трактату «Про причини нерівності», книгам «Юлія, або Нова Елоїза», «Про суспільний договір», «Еміль, або Про виховання». Влада переслідувала Руссо, його книги заборонялися, він ніде не міг знайти притулку. Помер у злиднях і самотності.

«Якщо ми хочемо, щоб філософи прогресували, слід довести народ до рівня філософів».

Д, Дідро

«Нерівність, майже нікчемна в природному стані, посилюється і зростає за рахунок розвитку наших здібностей та успіхів людського розуму і стає нарешті міцною й узаконеною внаслідок встановлення власності та законів».

Ж.Ж. Руссо

Руссо був філософом історії, моралістом, соціологом, педагогом і психологом. Ця різносторонність зумовлюється зацікавленням у всебічному охопленні філософської проблематики людини. Головне питання, яке хвилювало плебея Руссо, - як подолати шкоду, якої завдає простій людині соціальна нерівність. Серед видів нерівності Руссо виділяє фізичну, політичну, майнову. Перша нерівність виникає з природи, вона неминуча; у поняття політичної нерівності Руссо включає «знатність», тобто станове положення, завдяки якому аристократія має юридичні привілеї; майнова нерівність пов'язана з політичною: купка аристократів розкошує, а народні маси бідують. Уся сучасна цивілізація - результат і джерело нерівності. Таке суспільство має бути ліквідоване, а натомість слід побудувати нове на засадах нового суспільного договору. В новому суспільстві держава не припускає існування «ні багатіїв, ні жебраків». Нормальним політичним устроєм для Руссо є республіка, тобто держава, яка керується законами, а найкращою формою влади - демократія.

Завдяки суспільному договору буде побудовано ідеальне суспільство, в якому пануватимуть «громадянська свобода» і право приватної власності. В останній Руссо вбачає необхідну умову суспільного порядку, розвитку культури, вона навіть важливіша, ніж свобода. Влаштування майбутньої асоціації можливе на засадах розуму.

У своїх педагогічних поглядах Руссо багато уваги приділяє вихованню, оскільки людина від природи добра і їй необхідно допомогти розвинути цю доброту. Акцент на вихованні залишається домінуючим у подальших філософських теоріях, особливо в тих, в яких розроблялися концепції перетворення суспільства.

Найважливішою рисою Просвітництва є поворот до людини, прагнення шляхом розумних настанов позбавити людей страждань, встановити рівність, справедливість, свободу, братерство тощо.

Проте людина та людські спільності розуміються не з точки зору справді гуманістичного (особистісного) змісту, а з позицій «вузькотехнологічних» (виробничих, управлінських тощо) засад. Еталон такої людини («посередню особистість», «машину з кісток і м'яса» (Декарт) і ставить на перший план Просвітництво у своїх філософських розробках

Представники французького Просвітництва XVIII ст. розглядають онтологічні та гносеологічні проблеми у матеріалістичному аспекті. Особливе місце у філософії Просвітництва займає Жан Антуан Кондорсе (1743-1794 рр.). Він брав безпосередню участь у Великій французькій революції, був головою Законодавчих зборів, а в 1793 р. увійшов у конфлікт з представниками партії Робесп' єра. Його було заарештовано, і він начебто наклав на себе руки в тюрмі У своїй основній праці «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» Кондорсе намагається показати розвиток людства як процес, пронизаний взаємопов'язаними причинами. Рушійна сила прогресу - розум. Кондорсе вірить у здібності та можливості людства, в нічим не обмежений процес удосконалення людини.

Разом з тим загальна позиція представників різних філософських шкіл, течій і напрямів епохи Просвітництва не виключала різноманітного вирішення ними як світоглядних питань, так і конкретних проблем теорії пізнання. Тому, аналізуючи методологію раціоналізму, слід акцентувати увагу на відмінності вчень.

Одним з перших філософів-просвітителів вважається Шарль Луї де Монтеск'є (1689-1755 рр.), який запропонував погляд на історію як на природний, зумовлений законами процес. Тому він тлумачить закон історії як «людський розум, що править народами». Але законодавець створює закони не довільно, - він неодмінно враховує природні умови, в яких історично формувався народ: територію, її рельєф, побут, звичаї народу тощо. Відношення людських законів до природних обставин і становить те, що Монтеск'є називає «Духом законів». Згідно з цими поглядами Монтеск'є висуває концепцію географічного детермінізму, філософ пов'язує формування характеру нації з кліматично-географічним середовищем. Наприклад, помірний клімат сприяє вихованню войовничості, хоробрості, волелюбності тощо. У занадто теплих країнах люди ледачі, покірні, розбещені. Родючий ґрунт, на думку Монтеск'є, вимагає багато часу для обробки, тому землероби поступаються правом на управління країною одній особі, і тут найчастіше зустрічається монархічна (і деспотична) форма правління. На неродючих землях спостерігаємо, як правило, республіканське правління. Вказуючи на непридатність феодальних порядків, Монтеск'є скептично ставиться до перспективи їх революційного перетворення, надаючи перевагу поступовому реформуванню суспільства. Він вважає, що усунення «старого зла» шляхом насильства може стати джерелом «зла нового». Детально розробляючи суспільно-політичні погляди Аокка, Монтеск'є пропонує свій варіант поділу влади - на законодавчу, 
«Виховання утворює ідеї в нас, містить у собі такий канал, через який ідеї приходять у голови. Наше виховання - фабрика ідей».

Ш. Монтеск'є виконавчу і судову, наполягаючи, що лише за таких умов можливий державний лад, за якого нікого не примушуватимуть робити те, до чого не зобов'язує закон, і не робити того, що закон дозволяє.

Головну роль у зміцненні просвітницького руху відіграв Вольтер (1694-1778 рр.). Вольтер - один з 137 псевдонімів Франсуа Марі Аруе, який мав талант філософа, історика, драматурга, романіста, поета, публіциста. Ворог деспотизму і насилля, Вольтер захищав разом з тим теорію просвітницького абсолютизму і недовірливо поставився до буржуазної олігархії. Він увійшов в історію філософії як пропагандист вільнодумства і матеріалізму, англійських конституційних порядків і установ, захисник свободи особистості від зазіхань церкви, єзуїтів, інквізиції. Заклик Вольтера, патріарха вільнодумства: «Розчавіть гадину!» (церкву) - лунав по всій країні, але сам він побоювався широких масових рухів, уникав участі в них «Коли чернь береться за міркування, все гине», - казав філософ.

Вольтер розвивав філософські погляди з позицій «деїзму розуму». У рамках цих поглядів він говорить про Бога як про «філософа на троні неба», «великого геометра», законодавця правил природи, моралі та судді над людьми. Бог звелів один раз, і «Всесвіт скоряється постійно». Хоча Вольтер протиставляв своє вчення християнству з його «казками» про гріхопадіння і спасіння, але разом з тим заперечував атеїзм, вважаючи, що релігія, навіть в її деїстичній формі, повинна бути перепоною для вияву почуттів «черні».

Отже, не так важко порвати з офіційною релігією і прийти до деїзму, розуміючи під поняттям «Бог» першодвигун, який не вміщується в справи створеної ним природи. Значно страшніше розлучитися з самою ідеєю Бога, викоренити в собі духовного раба. Вольтер не атеїст, а борець проти клерикалізму (церковного впливу). Не маючи прямих аргументів на користь існування Бога, Вольтер послідовно проводив ідею, виражену словами: «Якби Бога не було, його слід було б вигадати».

«Наші надії на поліпшення становища людського роду в майбутньому може бути зведено до трьох важливих положень: знищення нерівності між націями, прогрес рівності між різними класами того ж народу, нарешті, справжнє вдосконалення людини».

Ж. Кондорсе

«Багато речей керують людьми - клімат, релігія, закони, принципи правління, приклади минулого, звичаї, традиції; як результат усього цього утворюється загальний дух народу».

Ш. Монтеск'є

Сила Вольтера як філософа не в розробці позитивного вчення, а в критиці попередньої метафізики. Своїм влучним пером він знищував старе, яке віджило свій вік, його сатира і насмішки були згубними для церковно-феодального устрою. Г. Гейне писав, що уїдливий сміх Вольтера повинен був прозвучати до того, як ударила сокира Сапсона (ката, який стратив французьких короля і королеву).

Важливу роль у формуванні світогляду епохи Просвітництва відіграв також гурток енциклопедистів, заснований на інтелектуальному ентузіазмі, переконаності в силі людського розуму, необхідності все пізнати і пояснити. Енциклопедисти вважали, що «ідеї» впливають на реальний суспільний прогрес. Тому великого значення вони надавали освіті та вихованню, підкреслюючи вплив «хороших законів».

Ідейним натхненником енциклопедистів був Дені Дідро (1713-1784 рр.), всебічно освічений французький мислитель. Він водночас був і літератором, автором романів «Жак-фаталіст», «Племінник Рамо». Його найважливіші філософські праці - «Розмова Д'Аламбера з Дідро» і «Філософські принципи матерії і руху».

Філософські погляди Дідро перекликаються з поглядами механістичних матеріалістів-метафізиків того часу. Світ - об'єктивний і матеріальний, матерія і рух - єдина існуюча реальність. Матеріальний світ перебуває в розвитку, в якому перебуває і людина. Отже, світ перебуває в діалектичному процесі народження і смерті, ніколи не було і не буде іншого світу. Матеріальну субстанцію Дідро розглядає в єдності її атрибутивної властивості руху і форм існування - простору і часу, матерія - це і конкретна фізична реальність, і філософське поняття для визначення цієї реальності. Фактично мислитель дав перше визначення категорії «матерія».

Дідро дотримується думки, що між людиною і природою нема якісної різниці, «воля не менш механічна, ніж розум». Свобода ж якщо й існує, то тільки внаслідок незнання. Говорити всерйоз про свободу людини можна лише щодо «абстрактної людини», яка не збуджується жодними мотивами й існує лише уві сні або ж у думці. Такий висновок характерний для мислення того часу. Оскільки багатомірне людське буття

«Не бійтеся висміювати забобони, друзі мої. Я не знаю кращого способу вбити забобон, ніж показати його в смішному вигляді. Що стало смішним, не може бути небезпечним».

Вольтер

неможливо виразити природничо-науковими засобами, то й виникає одномірність у змалюванні проблем людини.

Разом з тим у своїх художніх творах Дідро характеризує реальне життя як непослідовне, складне, суперечливе. Наприклад, у романі «Жак-фаталіст» говориться, що єдино можливим є лише те, що «наперед визначено». Людина з такою ж неминучістю йде шляхом ганьби і слави, як куля, що котиться схилом гори. Навіть якби був відомий ланцюг причин і наслідків, що становлять життя людини, все одно людина чинила б так, як змушена. Один з персонажів твору, заперечуючи сказане, наводить докази принципової можливості протилежного.

Ототожнення свободи людської істоти з машиною спостерігається в філософії Жульєна Офре де Ламетрі (1709-1751 рр.). У своїй праці «Людина-машина» Ламетрі послідовно поширює картезіанську схему «живої машини» на людину, твердячи, що людина - не більше, ніж тварина. Філософ переконаний, що матеріальний світ «існує сам по собі», що у нього не було початку і не буде кінця. У нього одна субстанція - матеріальна, і джерело руху міститься в ній. Надалі Ламетрі доводить безпідставність декартівської ідеї про нематеріальність безсмертної душі, вважаючи ЇЇ функцією і проявом діяльності мозку. Він ставить завдання обґрунтувати ідею, що людина відрізняється від вищих тварин лише ступенем розвитку

розуму. Але людину він вивчає як машину, ґрунтуючись на законах механіки, вважаючи, що дослідження механіки людського тіла автоматично приведе до розкриття сутності його чуттєвої і розумової діяльності. Душа - тільки рушійний початок, відчуваюча матеріальна частина мозку, яку можна вважати головним елементом усієї живої машини. Якщо людина - це машина, то, зрозуміло, вона не здатна на творчі дії.

«Випадок - це ніщо. Випадку не існує. Ми назвали так дію, причину якої ми не розуміємо. Немає дії без причини, немає існування без основи існувати. Це перший принцип усіх істинних філософів».

Вольтер

Видатну роль у систематизації світогляду матеріалістів XVIII ст. і організації антиклерикальної пропаганди, атеїстичного вільнодумства відіграв Поль Анрі Гольбах (1723-1789 рр.). Він народився в сім'ї заможного купця, закінчив університет у Лейпцигу, потім переїхав у Париж, де приєднався до просвітителів. Жив за рахунок ренти, що давала можливість забезпечити незалежне існування, повністю присвятив себе філософії, матеріально підтримував своїх друзів і соратників. Основна праця - «Система природи» - дістала назву «кодекс матеріалізму і атеїзму XVIII ст.».

П. Гольбах систематизує найважливіші онтологічні проблеми - матерії, руху, простору, часу, причинності, випадковості, необхідності тощо. Для нього природа є причиною всього, тому що існує тільки завдяки самій собі, а не Богу: вона - причина руху, який є наслідком існування природи. Сама природа - це сукупність речовин, які діють завдяки власній енергії. Усі тіла складаються з атомів як неподільних і незмінних елементів. Хоча поняття матерії Гольбах ототожнює з поняттям речовини, він підходить до її філософського визначення.