Сучасна філософія як наука

Філософську програму вирішення даної проблеми можна висловити словами Сократа: «Узнай самого себе». Підходи ж до її вирішення були дуже різними на різних історичних етапах.

Людина є соціальною істотою. Але вона також і частина природи, істота біологічна і, як такій, їй притаманна сукупність видових біологічних ознак.

Навколо проблеми співвідношення біологічного і соціального в людині не вщухають наукові суперечки. Прихильники біологізаторських або натуралістичних концепцій абсолютизують природничі начала (расизм, соціал-дарвінізм, мальтузіанство). Соціологізаторські ж концепції абсолютизують соціальне в людині.

Якому ж Підходові слід віддати перевагу? Думається, тому, який не припускає односторонності, який не нівелює особливості окремих індивідів, вважає важливим звертання не тільки до соціальної сутності, але й до біологічної природи, який ставить у якості реального історичного завдання створення умов, що забезпечують всебічне - і духовне, і моральне, і фізичне - удосконалення людини.

ПИТАННЯ 2: Людина - єдина істота, що усвідомлює свою смертність. З цим пов'язане питання про зміст і мету життя, роздуми над якими є для багатьох вихідним пунктом у виробленні «лінії життя».

Мета і зміст індивідуального життя кожної особистості тісно пов'язані із соціальними ідеями і діями, що визначають зміст і мету всієї людської історії, суспільства, людства, а, отже, - відповідальність на Землі та у Всесвіті.

І міфологія й релігія прагнуть нав'язати людині свої, переважно ірраціоналістичні вирішення питання про смисл життя. Філософія ж апелює до розуму людини, виходячи з того, що вона сама повинна шукати відповідь на нього. Сама ж філософія, акумулюючи та критично аналізуючи досвід людства, допомагає їй у цьому.

Використована література

1. Чумаков А. Н. Философия глобальніх проблем. - М., 1993.

2. Глобальніе проблемі и перспективі цивилизации. - М., 1994.

3. Панарин А. С. Візов глобализма. - М., 1980.



ТЕМА 11. СОЦІАЛЬНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ І ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ

Майбутнє як предмет наукових досліджень. Сутність соціального прогнозування

Науково - технічна революція й альтернативи майбутнього

Глобальні проблеми і шляхи їх вирішення

Мета: сформувати у студентів наукове уявлення про суспільний прогрес і глобальні проблеми людства. Визначити процес глобалізації як становлення цивілізаційної єдності світу. Сформуватиу студентів чітке уявлення про те, що глобальні проблеми в своїй сутності є проблемами духовно-матеріальними, для збереження майбутнього потрібен новий тип особистості.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТЕМИ:

Пророцтво, віщування, прогнозування, передбачення, соціальне прогнозування, найближче майбутнє, доступне для огляду майбутнє, віддалене майбутнє, діагностика, екстраполяція, історична аналогія, експертні оцінки, комп'ютерне моделювання, науково-технічна революція, глобальні проблеми, демографія, філософія соціального песимізму, філософія соціального оптимізму.

ПИТАННЯ 1: Людина протягом всієї історії незмінно виявляє інтерес до майбутнього. Це пояснюється тим, що їй органічно властива доцільна діяльність, її уявне продовження, узгодження цілей і засобів їх досягнення, а також очікування як безпосередніх результатів діяльності, так і більш віддалених наслідків. Цей інтерес задовольняється в різноманітних формах - від наївних пророцтв, віщувань до наукового прогнозу - вірогіднісного судження про майбутнє, що спирається на спеціальні наукові дослідження. Розробка передбачення позначається поняттям прогнозування. Наукове прогнозування виходить з того, що передбачення - це знання про майбутнє, тобто про те, чого немає в дійсності, але що потенційно міститься в дійсності у вигляді об'єктивних і суб'єктивних передумов очікуваного напрямку розвитку.

Гносеологічною основою передбачення служить здатність вищої нервової діяльності до випереджувального відображення дійсності, тобто до передбачення в його різноманітних формах. Соціальне прогнозування - це один з основних напрямків конкретних соціальних досліджень, об'єкт якого складають перспективи розвитку конкретних соціальних процесів.

Основні методи соціального прогнозування: 1) екстраполяція; 2) історична аналогія; 3) комп'ютерне моделювання; 4) сценарії майбутнього; 5) експертні оцінки. У кожного з них є як суттєві переваги, так і недоліки. Точність екстраполяції різко зменшується по мірі просування в майбутнє; обмеженою є ефективність застосовування аналогії, тому що майбутнє людства ніяк не може у своїх основних рисах звестися до повторення минулого. Найбільш надійним методом соціального прогнозування залишається експертна оцінка перспектив реального історичного процесу, якщо вона спирається на наукові уявлення про нього. Будь-кий соціальний прогноз сполучає в собі як науко-а во-пізнавальний зміст, так і певне ідеологічне призначення, оскільки спонукає людину або прагнути до нього, або протидіяти його настанню, або пасивно очікувати його пришестя.

Виходячи із змісту про призначення, можна виділити чотири основних типи (види) соціальних прогнозів:

Пошукові («дослідницькі» або «реалістичні»), - які складаються для того, щоб з'ясувати, яким може бути майбутнєє відштовхуючись від реалістичних оцінок, існуючих нині тенденцій розвитку;

Нормативні, орієнтовані на досягнення в майбутньому певних цілей і вміщують в собі практичні рекомендації для здійснення відповідних планів і програм розвитку;

Аналітичні, метою яких є визначення пізнавальної цінності і різноманітних методів і засобів дослідження майбутнього;

Прогнози-застереження, що складаються для безпосереднього впливу на свідомість і поведінку людей з метою змусити їх запобігти передбачуваному майбутньому.

Передбачення майбутнього - це міждисциплінарне комплегене дослідження перспектив людства, яке може бути плідним і лише в процесі інтеграції гуманітарного, природничо-наукового і технічного знання.

ПИТАННЯ 2: Однією із стадій або форм НТП, коли він набуває динамічного стрибкоподібного характеру, є науково-технічна революція (НТР). НТР - аналогічно аграрній революції в неоліті (заміна збирання виробництвом) і промислової революції кінця XVIII - початку XIX сторіччя, породженої машинним виробництвом - стала раціональним технологічним переворотом у розвитку продуктивних сил суспільства, що призвів до глибинних змін у виробничих відносинах, у самому способі життя людей і супроводжується розширенням обміну діяльністю між ними.

Розглядаючи сутність НТР, необхідно враховувати зміну місця і ролі людини в процесі виробництва, що відбувається у наслідок технічного прогресу. Можливий такий стан справ, коли людина, поступово передаючи виробничі функції техніці, у кінцевому рахунку, вийде з безпосереднього процесу виробництва і стане поруч з ним. Слід звернути увагу на єдність науки й техніки у процесі їхнього розвитку. Сучасні техніка й технологія немислимі без втілення в них наукових досягнень.

Сучасна НТР в історичній перспективі являє собою невід'ємну складову переходу людства до нового соціального устрою.

Головні пріоритети нового етапу НТР, що почався на рубежі 70 - 80-х років XX сторіччя, - мікроелектроніка, інформатика, робототехніка, біотехнологія, створення матеріалів із заздалегідь заданими властивостями, приладобудування, ядерна енергетика, аерокосмічна промисловість. Цей етап вчені називають «мікроелектронною революцією». Він характеризується мініатюризацією інформаційних систем, що веде до створення, з одного боку, мікропроцесорів, а з іншого боку - суперкомп'ютерів. Суперкомп'ютери дозволяють підійти до створення «штучного інтелекту», а мікропроцесори починають вторгатись в знаряддя праці, у всі сфери матеріального й духовного життя.

Наука й техніка несуть не тільки блага, але й загрози для людства. Тому важливо враховувати, що розвиток може призвести до термоядерної, екологічної або соціальної катастроф, а зловживання досягненнями НТП - до створення тоталітарного, технократичного ладу, влади привілейованої еліти. Від моральної відповідальності вчених, політичної культури і свідомості мас, соціального вибору залежить, в руслі якої з альтернатив НТР формуватиметься майбутнє людства в майбутні десятиліття.

ПИТАННЯ 3: Терміном «глобальні проблеми» (від лат. «глобус» - земля, земна куля) позначаються найважливіші і настійні загальнопланетарні проблеми сучасної епохи, що торкаються людства в цілому. Серед них:

¦ запобігання світової термоядерної війни;

¦ подолання зростаючого розриву в рівні економічного і культурного розвитку між розвинутими індустріальними країнами Заходу і країнами, що розвиваються, усунення економічної відсталості, голоду, злиднів і неписьменності;

¦ забезпечення подальшого економічного розвитку людства необхідними для цього природними ресурсами;

¦ подолання екологічної кризи;

¦ припинення «демографічного вибуху» у країнах, що розвиваються, і демографічної кризи в розвинутих країнах через більш раціональне регулювання народжуваності;

¦ своєчасне передбачення і запобігання негативних наслідків НТР;

¦ стримування міжнародного тероризму й екстремізму, поширення наркоманії, алкоголізму і СНІДу;

¦ вирішення поставлених сучасною епохою проблем освіти і соціального забезпечення, культурної спадщини й моральних цінностей та ін.

При цьому головне - не упорядкування списку проблем, а виявлення їх походження, характеру й особливостей і, насамперед - пошук науково обґрунтованих і реалістичних у практичному відношенні шляхів їх вирішення.

В оцінці майбутнього слід розрізняти підходи представників філософії соціального песимізму і філософії соціального оптимізму. Представники філософії соціального песимізму вважають, що існує «межа росту» для людського суспільства. Для цього є підстави: виснажуються запаси корисних копалин, швидке зростання населення Землі загострює проблему харчування тощо. Проте такий прогноз заперечують представники філософії соціального оптимізму, вважаючи, що їхні опоненти формально поширюють на майбутнє сучасні тенденції економічного, науково-технічного і демографічного зростання, відмовляючись враховувати, що накопичення кількісних змін не може не супроводжуватися перериванням поступовості, стрибками, докорінними якісними змінами.

Наперед встановленого майбутнього не існує. Люди нездатні змінити своє минуле, оскільки свобода, якою володіли минулі покоління, вже перетворилася для наступних поколінь у реальну дійсність, в історичну необхідність, із якою не можна не рахуватись.

Майбутнє ж - це сфера реальних можливостей, серед яких є більш-менш ймовірні.

І суспільний розвиток не застрахований від зигзагів, кроків убік і навіть від назадніх рухів.

Розмірковуючи над перспективами людства, слід підкреслити, що мова йде про можливість якогось єдиного демократичного і гуманного світового співтовариства, у якому будуть співіснувати різні форми власності - і суспільна, і приватна, різноманітні форми суспільних відносин.

Проте за єдиної умови - це повинно бути суспільство демократії, суспільство, де людина буде центром усіх відносин.

Використована література

1. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичний аналіз. - К., 1998.

2. Васильев Г.Г. Социокультурная революция и социальное управление. - М., 1997.

3. Кемеров В. Е. Введение в социальную философию. - М., 1996



ТЕМА 16. ПОНЯТТЯ

1. Зміст і обсяг поняття

2. Види понять

3. Узагальнення і обмеження понять

4. Поділ понять

Поняття - одна із форм мислення, за допомогою якої пізнають сутність явищ, процесів, узагальнюють їх істотні ознаки.

Ознаки предметів поділяють на основні і похідні, необхідні і випадкові.

Основні ознаки - це ті істотні ознаки, в яких виводяться як необхідний наслідок інші істотні ознаки.

Похідні ознаки - це ознаки, що виводяться з основних.

Наприклад, у понятті “рівносторонній трикутник” рівність сторін є основною ознакою, а рівність кутів - вже похідною.

Залежно від кількості істотних ознак предметів, що фіксуються поняттями, останні поділяються на прості і складні. Поняття, які мають своїм змістом більше одного елемента, розчленовуються на більш прості або менш прості, або, що те саме, на більш складні і менш складні.

Зміст і обсяг поняття

Кожне поняття має зміст і обсяг.

Зміст поняття - сукупність істотних і загальних ознак, які в ньому мисляться.

За цією схемою, наприклад, поняття А (“людина”) буде родовим відносно видових понять Аa (“росіянин”), Аb (“українець”), Ас (“англієць”) та ін.

Обсяг поняття - множина, клас предметів, кожен з яких є носієм ознак, що становлять зміст поняття.

Непусте поняття - поняття, в якому мисляться реально існуючі (або ті, що існували) предмети.

Наприклад: “Токіо”, “Карфаген”, “Ярослав Мудрий”, “океан”, “слон”, “мамонт”.

Пусте поняття - поняття, в якому мисляться предмети, котрих або ще не було й немає, або ніколи не буде.

Наприклад: “людина, яка побувала на Марсі”, “лікар, який здатний перемогти ракову хворобу на будь-якій стадії її розвитку”, “вічний двигун”, “античне божество”, “абсолютно чорне тіло”.

Загальне поняття - поняття, в якому мислиться два чи більше предметів.

Наприклад: “полюс Землі”, “планета сонячної системи”, “елементарна частка”, “відьма”, “вічний двигун”.

Одиничне поняття - поняття, в якому мислиться один-єдиний предмет.

Наприклад: “найдовша на Землі ріка”, “Чернівецький державний університет”, “найповноводніша ріка на Місяці”, “Г.Сковорода”.

Збірне поняття - поняття, в якому кожен елемент обсягу є сукупністю відносно самостійних предметів, що мисляться як один предмет (“сузір'я”, “сузір'я Водолія”, “оркестр ХХІ ст.”). Всі інші належать до незбірних.

Реєструючі поняття - це поняття, в обсязі яких мислиться скінченна, обчислювана множина предметів.

Наприклад: “пора року”, “обласний центр України”, “чорне море”, “Т.Г.Шевченко”, “населення України”.

Нереєструючі поняття - це поняття, обсяг яких не піддається обчисленню.

Наприклад: “елементарна частка”, “небесне тіло”, “людство”, “квіти”, “рослини”, “відданість”, “слово”.

Конкретне поняття - поняття, в якому мисляться ознаки з їх носіями, тобто відповідними предметами.

Наприклад: “машина”, “людина”, “тварина”.

Абстрактне поняття - поняття, в якому мислиться ознака, ізольована від її носія.

Наприклад: “мужність”, “хоробрість”, “світлість”, “темрява”.

Позитивне поняття - поняття, в якому виражається наявність у предмета певних ознак.

Наприклад: “добрий”, “красивий”, “скупий”.

Негативне (заперечне) поняття - поняття, в якому виражається відсутність у предмета ознак, що становлять зміст відповідного позитивного поняття.

Наприклад: “недобрий”, “некрасивий”, “нескупий”.

Абсолютне поняття - поняття, що відображає предмет, з існуванням якого не пов'язується необхідне існування будь-яких інших предметів.

Наприклад: “наука”, “культура”, “мистецтво”, “прокурор”, “дерево”, “прислівник”.

Відносне поняття - поняття, що відображає предмети, існування яких немислиме без існування деяких інших предметів.

Наприклад: “дружина”, “чоловік”, “вчитель”, “учень”, “мати”, “сват”, “командир”.

Типи відношень між поняттями

Порівнянні поняття - належать до одного предметного універсуму, тобто мають спільні родові ознаки. Наприклад, для понять “троянда” й “тигр” можна встановити спільну родову ознаку: “бути живим створінням”. Ці поняття є порівнянними.

Непорівнянні поняття - не належать до одного предметного універсуму, тобто не мають спільних родових ознак. Наприклад, для таких пар понять, як “музика” і “потяг”, навряд чи можна знайти спільну родову ознаку. Ці поняття є непорівнянними.

Сумісні поняття - поняття, обсяг яких збігається принаймі частково.

Несумісні поняття - поняття, обсяг яких зовсім не збігається.

Існує три типи відношень між поняттями, які є сумісними:

§ відношення тотожності;

§ відношення підпорядкування;

§ відношення перетину.

I. Відношення тотожності.

Тотожними називаються такі поняття, які хоча і мають різний зміст, але обсяги яких повністю співпадають.

Схема відношення тотожності:

А - “вранішня зірка”;

В - “вечірня зірка”.

Ці поняття (А і В) є тотожними з огляду на те, що в їхніх обсягах узагальнюється один і той самий предмет - планета Венера, хоча узагальнення здійснюється на підставі різних ознак.

II. Відношення підпорядкування.

Відношення підпорядкування характеризує відношення між родовим поняттям і поняттям, що виражає (фіксує) один з видів цього роду. Тобто маються на увазі два поняття, обсяг одного з яких становить частину обсягу другого поняття.

А А - “право”;

В - “кримінальне право”.

За обсягом видове поняття В є вужчим, ніж родове поняття А, але за змістом видове поняття В включає в себе родове поняття А.

ІІІ. Відношення перетину.

Відношення перетину характеризує поняття, обсяги яких частково співпадають. Маються на увазі такі поняття, до обсягів яких включаються спільні елементи, однак, обсяг кожного з цих понять включає також предмети, що не являються елементами обсягу іншого поняття.

Схема відношення перетину:

А - “свідок”

В - “родич”

Існує три типи відношень між поняттями, що є несумісними:

§ відношення співпідпорядкування;

§ відношення протилежності;

§ відношення протиріччя.

I. Відношення співпідпорядкування.

Відношення співпідпорядкування характеризує відношення між поняттями, які є різними видами одного роду. У даному випадку обсягу родового поняття.

Схема відношення співпідпорядкування:

А - “вищий учбовий заклад”

В - “ університет”

С - “інститут”

II. Відношення протилежності.

Відношення протилежності характеризує такі поняття, зміст яких відрізняється найвищою мірою, тобто:

а) сума обсягів протилежних понять не вичерпує обсяг родового поняття;

б) обсяги таких понять є двома крайніми видами в множині видів, які виділяються в межах певного роду на підставі деякої ознаки;

в) одне з таких понять містить в собі ознаки, які не просто заперечують ознаки іншого поняття, але й замінюють їх на протилежні ознаки.

Схема відношення протилежності:

А - “гарний”

В - “потворний”

III. Відношення протиріччя.

Відношення протиріччя характеризує такі два поняття, які також є видами одного роду, але на відміну від відношення протилежності сума їх обсягів повністю вичерпує обсяг родового поняття, а зміст одного з них просто заперечує зміст іншого.

Схема відношення протиріччя:

А - “законний”

В - “незаконний”

Обмеження поняття - логічна операція над поняттями, завдяки якій відбувається перехід від поняття з ширшим обсягом (родового) до поняття з вужчим обсягом (видового) через додавання до змісту вихідного поняття ознак, які стосуються лише частини предметів його обсягу.

Наприклад: “держава” - “європейська держава ” - “Українська держава”. Обмежувати поняття можна до індивідуальних (одиничних) понять, бо далі буде вже не обмеження, а розчленування цілого на частини, оскільки обсяг одиничних понять складається лише з одного елемента.

Узагальнення поняття - логічна операція, в результаті якої відбувається перехід від поняття з вужчим обсягом (видового) до поняття з ширшим обсягом (родового) шляхом збіднення його змісту, тобто вилучення специфічних для вихідного поняття видових ознак. Поділ поняття - логічна операція, за допомогою якої розкривається обсяг родового поняття через перелік його видів або елементів. Поділ за видотвірною ознакою - поділ, з допомогою якого ділене поняття мислено розбивають на види з урахуванням специфіки прояву певної ознаки в різних групах елементів його обсягу.

Дихотомічний поділ - поділ, членами якого є два суперечних поняття. Основою цього поділу є наявність чи відсутність певної ознаки у предметів, які мисляться в діленому понятті. Внаслідок такого поділу одержують лише два члени поділу, які завжди є суперечними поняттями. Наприклад, предмети і явища можна поділити на красиві і некрасиві, спільноти людей - на нації і ненації.

Використана література

1. М.Г.Тофтул Логіка, К., 1999, с.69-116.

2. Хоменко І.В. Логіка - юристам, К.,2003, с.38-56.

3. В.Х.Арутюнов, В.М.Мішин, Д.П.Кирик Логіка, К., 2000, с.32-40.

4. І.В.Хоменко, І.А.Алексюк Основи логіки К., 1996, с. 96-112.



ТЕМА 17. СУДЖЕННЯ

1. Склад простого судження

2. Складне судження та його види

3. Відношення між судженнями за кількістю та якістю Логічний квадрат

4. Поділ суджень за модальністю

Судження - це форма мислення, у якій щось стверджується чи заперечується в існуванні предметів або виражається зв'язок між предметами та його властивостями чи відношення між предметами.

Судження бувають прості і складні. У простих судженнях пов'язані два поняття - суб'єкт S і предикат Р за допомогою зв'язки є чи не є. У складних судженнях пов'язані два і більше простих суджень за допомогою логічних сполучників кон'юнкції, виключаючої і невиключаючої диз'юнкції, імплікації і еквівалентності. Природною мовою ці сполучники виражаються за допомогою граматичних сполучників “і” (або “та”), “або...або”, “або” (“чи”), “якщо..., то”, “тоді і тільки тоді, коли”.

Склад простого судження

Жодна частина простого судження не може вважатися самостійним судженням. В суб'єкті такого судження мислиться певна множина предметів, а в предикаті - властивість, яка належить чи не належить цим предметам, або відношення між ними. Наприклад: “М.Коцюбинський - видатний український письменник”, “Життя на Марсі не існує”, “Місто Одеса більше за Херсон”. Атрибутивне судження - судження, в якому стверджується чи заперечується наявність певних властивостей у предметів.

Судження про відношення - судження, в якому відображено зв'язки між предметами та відношення (за розміром, положенням у просторі, послідовністю в часі тощо).

Наприклад: “Тетяна - сестра Юлії”, “ріка Синюха більша за річку Вись”, “Кіровоград знаходиться південніше від Києва”.

Категоричні судження та їх види

Категоричне судження - судження в якому констатується наявність чи відсутність властивості предмета безвідносно до будь-яких умов.

Загальне судження - судження, в якому за кожним мислимим в суб'єкті елементом множини стверджується чи заперечується певна ознака.

Наприклад: “Всі люди мають свідомість”.

Формула загального судження - “Всі S є Р” або “Жодне S не є Р”.

Часткове судження - судження, в якому міститься наявність або відсутність певної ознаки у частини предметів, що мисляться в суб'єкті, а про наявність цієї ознаки в решті цих предметів може бути відомо (що вона відсутня) або нічого не відомо.

Наприклад: “Деякі люди - талановиті”.

Одиничне судження - судження, суб'єктом якого є одиничне поняття.

Наприклад: “Ужгород - обласний центр”. Структуру загального судження можна передати з допомогою формули “Всі S (не є) Р”, часткового - “Деякі S є (не є) Р”, а одиничного - “Дане S є (не є) Р”.

Стверджувальне судження - судження, в якому констатується наявність ознаки у певного предмета (чи множин предметів).

Заперечне судження - судження, в якому констатується відсутність певної ознаки в предметах, які мисляться в суб'єкті судження.

Єднальні (кон'юктивні) судження - це такі судження, які утворені з двох суджень за допомогою сполучника „і” (або „та”).

Виключаючи-розділові (строга диз'юнкція) - це такі судження, які утворюються з будь-яких двох інших суджень за допомогою логічного сполучника „або...або”.

Невиключаючо-розділові судження (нестрога диз'юнкція) - це такі судження, які утворюються з будь-яких двох суджень за допомогою сполучника „або”, що припускає сумісність суджень.

Умовні (імплікативні) судження утворюються з будь-яких двох інших суджень за допомогою логічного сполучника „ якщо, то ”. А називається основою, або антецедентом, В - наслідком, або консеквентом. Загально стверджувальне судження - судження, в якому констатується наявність певної ознаки у кожного предмета, який мислиться в суб'єкті судження. Наприклад: „Всі ссавці мають відчуття”.

Загально заперечне судження - судження, в якому констатується відсутність ознаки у кожного предмета, який мислиться в суб'єкті цього судження.

Наприклад: „Жодна комаха не має свідомості”.

Частковостверджувальне судження - судження, в якому констатується наявність певної ознаки в частині предметів, які мисляться в його суб'єкті.

Наприклад: „Більшість металів тоне у воді”. Зрозуміло, що частковостверджувальне судження є частковим за кількістю і стверджувальним за якістю.

Частковозаперечне судження - судження, в якому констатується відсутність ознаки в певної частини предметів, які мисляться в його (судження) суб'єкті.

Наприклад: „Деякі метали не тонуть у воді”. Частковозаперечне судження є частковим за судженням і заперечним за якістю.

Логічний квадрат. Усі неодиничні судження, в яких відсутні кванторні слова „всі”, „жоден”, і подібні їм, краще відносити до часткових. Логічні відношення між судженнями можна подати у формі „логічного квадрата”.

Судження:

А - загально стверджувальне

(всі S є Р)

Е - загально заперечне

(жодне S не є Р)

I - частково стверджувальне

(деякі S є Р)

О - частковозаперечне

(деякі S не є Р)

Примітки:

1. Лінії квадрата по вертикалі відображають відношення підпорядкованості між судженнями А та I, Е та О, де А, Е - підпорядковуючі судження, а Е та О - підпорядковані.

2. Лінії квадрата по діагоналі відображають відношення суперечності (контрадикторності) між судженнями А і О, Е та І.

3. Лінія квадрата по верхній горизонталі відображає відношення контрарності (протилежності) між судженнями А та Е.

4. Лінія квадрата по нижній горизонталі відображає відношення субконтрарності (часткові збіжності ) між судженнями І та О.

У загальностверджувальних судженнях (А) поняття на місці суб'єкта (S) повинні бути розподіленими, а на місці предиката (Р) можуть бути і розподіленими, і не розподіленими. У загальнозаперечних судженнях (Е) поняття на місці суб'єкта (S) та предиката (Р) завжди є розподіленими. У частковостверджувальних судженнях (І) поняття на місці суб'єкта завжди не розподілені, а на місці предиката (Р) можуть бути розподіленими, але, як правило, є також нерозподіленими. У частково заперечних судженнях (О) поняття на місці суб'єкта (S) завжди є нерозподіленим, а на місці предиката (Р) - завжди розподіленими.

Використанга література

1. Хоменко І.В. Логіка - юристам, К.,2003, с.69-81.

2. М.Г.Тофтул Логіка, К., 1999, с.111-120.

3. В.Х.Арутюнов, В.М.Мішин, Д.П.Кирик Логіка, К., 2000, с.40-45.

4. І.В.Хоменко, І.А.Алексюк Основи логіки К., 1996, с.119-128.

5. В.И.Кирилов, А.А.Старченко Логика, М., 1995, с.20-30.



ТЕМА18. ОСНОВНІ ЗАКОНИ ЛОГІКИ

1. Поняття закону у формальній логіці

2. Закон тотожності

3. Закон протиріччя

4. Закон виключеного третього

5. Закон достатньої підстави

Закон є результатом відображення необхідного, істотного, сталого і багаторазового повторюваного відношення між предметами і явищами реальної дійсності.

Закон мислення - це результат відображення необхідних істотних, сталих, багаторазово повторюваних зв'язків між думками, вираженими логічними засобами.

Визначення: будь-яке висловлювання є тотожним саме собі.

Це означає, що у процесі міркування воно повинне зберігати одне й те ж значення, скільки б разів воно не повторювалося. Зовнішньо це найпростіший із логічних законів. Його можна сформулювати також таким чином: якщо висловлювання є істинним, тоді воно істинне.

Наприклад: “Якщо право - наука, тоді воно - наука.”.

Схема цього закону записується так:

А>А; або А -А

Читається: “Якщо А, тоді А”; “А тоді і тільки тоді, коли А”.

Визначення: ніяке висловлювання не може бути істинним одночасно із своїм запереченням.

Цей закон говорить про суперечливі одне одному висловлювання, тобто висловлювання, одне з яких є запереченням другого. В одному із суперечливих висловлювань щось стверджується, а в другому - те саме заперечується, причому твердження і заперечення стосуються одного й того ж об'єкта, розглянутого протягом того самого часу і у тому самому відношенні.

Так, наприклад, суперечать одне одному такі висловлювання: “Ця людина здійснила цей злочин”, “Ця людина не здійснила цей злочин”.

Схема цього закону записується так: (А-А).

Читається: “Невірно, що А і не-А”.

Визначення: з двох висловлювань, в одному з яких стверджується те, що заперечується у другому, - одне є неодмінно істинним, тобто істинне або саме висловлювання, або його заперечення (“третього не дано”).

Наприклад: з двох висловлювань “Обвинувачений в момент здійснення злочину був осудним” і “Обвинувачений в момент здійснення злочину не був осудним” одне неодмінно є істинним, а друге - хибним. Якщо буде встановлено, що істинним є перше висловлювання, тоді друге буде обов'язково хибним і навпаки.

Схема цього закону записується так: А v ~А.

Читається: “А або не-А”.

Необхідною рисою логічно правильного мислення є його доведеність, обґрунтованість. Даний закон нерозривно пов'язаний з цією рисою мислення.

Закон достатньої підстави: достовірною треба вважати тільки ту думку, істинність якої достатньо обґрунтована.

Цей закон не тільки дозволяє, а й змушує нас сумніватися в істинності (чи хибності) будь-яких думок. Він не піддається формалізації, його не можна переконливо виразити засобами сучасної логіки у вигляді формули або неправильним” адекватне висловлюванню “Міркування є неправильним або правильним”.

Схема цього закону записується так:

(А v В) - (В v А)

Читається: “А або В тоді і тільки тоді, коли В або А”.

Закони де Моргана - логічні закони, які пов'язують заперечення, кон'юнкцію і диз'юнкцію.

Перший закон де Моргана: заперечення кон'юнкції еквівалентне диз'юнкції заперечень.

Схема закону записується так:

(А _^ В) - (~А v ~В)

Читається: “Хибно, що А і В тоді і тільки тоді, коли хибно, що А, або хибно, що В”.

Другий закон де Моргана: заперечення диз'юнкції еквівалентне кон'юнкції заперечень.

Схема закону записується так:

(А v В) - (~А _^ ~В)

Читається: “Хибно, що А або В тоді і тільки тоді, коли хибно, що А і хибно, що В”.

Використана література

1. Хоменко І.В. Логіка - юристам, К.,2003, с.95-103.

2. М.Г.Тофтул Логіка, К., 1999, с.131-224.

3. В.Х.Арутюнов, В.М.Мішин, Д.П.Кирик Логіка, К., 2000, с.46-55.

4. І.В.Хоменко, І.А.Алексюк Основи логіки К., 1996, с.138-145.

5. В.И.Кирилов, А.А.Старченко Логика, М., 1995, с.120-186.



ТЕМА19. УМОВИВОДИ

1. Умовивід, його структура, види

2. Безпосередні умовиводи

3. Категоричні силогізми

4. Ентимеми, полісилогізми, сорити, епіхейреми

5. Умовні й умовно-категоричні умовиводи

6. Розділово-категоричні умовиводи

7. Умовно-розділові умовиводи

8. Індуктивні умовиводи

9. Умовиводи за аналогією

Умовивід - форма мислення, за допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки - висновки.

Структура кожного умовиводу включає в себе засновки, висновок, логічний зв'язок між засновками та висновком.

Наприклад: 1) а = в; 2) в = с; 3) а = с

Безпосередній умовивід - умовивід, до складу якого входить
лише один засновок (і, звичайно ж, - висновок).

Оскільки його засновок виражається судженням, то цей вид умовиводу здійснюється у формі перебудови судження. За способом перебудови судження-засновку розрізняють такі види безпосередніх умовиводів: перетворення, обернення, протиставлення предикатові, протиставлення суб'єктові.

Перетворення - вид безпосереднього умовиводу, в якому змінюється якість засновків без зміни їх кількості.

Обернення - перебудова судження, внаслідок якої суб'єкт і предикат міняються місцями. При цьому якість судження зберігається, а кількість може змінюватися. Основою для обернення є, зокрема, та обставина, що в судженні містяться знання про предмети, які мисляться як у суб'єкті, так і в предикаті. Внаслідок обернення змінюється предмет думки.

Наприклад: Деякі студенти - філателісти.

Отже, деякі філателісти - студенти.

Протиставлення - перебудова судження, в ході якої одночасно здійснюються і перетворення, і обернення в тій чи іншій послідовності.

Розглянемо, як здійснюється протиставлення предикатові в судженнях типу А, Е, І, О.

1. Загально стверджувальне судження (А) перебудовується за схемою «Всі S є Р. Отже, жодне не-Р не є S ».

2. Загально заперечне судження (Е) перебудовується за схемою «Жодне S не є Р. Отже, деякі не-Р є S».

3. Перебудова частково стверджувального судження (І) у формі протиставлення предикатові дає бідне, невизначене знання, тому до неї практично не вдаються.

4. Частково заперечне судження перебудовується у формі протиставлення предикатові за схемою «Деякі S не є Р. Отже, деякі не - Р є S».

Розглянемо, як здійснюється протиставлення суб'єктові в судженнях, різних за кількістю і якістю (А, Е, І, О).

Протиставлення суб'єктові відбувається за різними схемами в судженнях різного типу (А, Е, І, О):

1. Загально стверджувальне - «Всі S є Р. Отже, деякі (жоден) Р не є не - S».

2. Загально заперечне - «Жоден S не є Р. Отже, всі Р є не - S».

3. Частково стверджувальне - «Деякі S є Р. Отже, деякі (жоден) Р не є не - S».

4. Частково заперечне судження, як правило, не піддається перебудові за схемою протиставлення суб'єктові, оскільки така операція малоефективна.

Категоричний силогізм - це вид дедуктивного умовиводу, в якому з двох категоричних суджень, зв'язаних середнім терміном (М), при додержанні правил обов'язково випливає висновок.

У складі силогізму обов'язково повинні бути два засновки і висновок.

Поняття, що входять до складу силогізму, називають його термінами.

Фігурами силогізму називаються форми силогізму, які розрізняються за положенням середнього терміна М у засновках.

Розрізняють 4 фігури силогізму.

Першою називають таку фігуру силогізму, в якій середній термін займає місце суб'єкта в більшому засновку і місце предиката - в меншому. (Він позначається буквою М, більший термін - Р, а менший - S.)

Другою називають таку фігуру силогізму, в якій середній термін займає місце предиката і в більшому, і в меншому засновках.

Третьою називають таку фігуру силогізму, в якій середній термін займає місце суб'єкта і в більшому, і в меншому засновках.

Четвертою називають таку фігуру силогізму, в якій середній термін займає місце предиката в більшому засновку і суб'єкта - в меншому.

Правила до засновків категоричного силогізму:

? з двох заперечних засновків не можна зробити ніякого висновку;

? якщо один із засновків заперечний, то й висновок повинен бути заперечним;

? з двох часткових засновків висновку робити не можна;

? якщо один із засновків частковий, то й висновок повинен бути частковим.

Ентимема - скорочений силогізм, у якому одне із трьох суджень, що входять до його складу, не висловлюється, хоч і мається на увазі.

Наприклад: “Ми громадяни України, отже ми повинні знати українську мову”. Тут порушений більший засновок. “Згідно із законом громадяни України повинні знати українську мову”.

Відновлений з ентимеми силогізм має такий вигляд:

“Громадяни України повинні знати українську мову”

Ми громадяни України.

Отже, ми повинні знати українську мову.

Полісилогізмом (складним силогізмом) називаються два або кілька простих категоричних силогізмів, пов'язаних з одним так, що висновок одного з них є засновком для іншого.

У прогресивному полі силогізмі висновок попереднього силогізму стає більшим засновком наступного силогізму. Його схема:

Приклад:

Всі паралелограми - чотирикутники.

Всі прямокутники - паралелограми.

Отже:

Всі прямокутники - чотирикутники.

Всі квадрати - прямокутники.

Отже:

Всі квадрати - чотирикутники.

Сорит - складноскорочений силогізм, у якому не висловлюють, а тільки мають на увазі більші або менші засновки і всі висновки, крім останнього.

Розрізняють два види соритів: прогресивний і регресивний. Прогресивний сорит можна отримати з прогресивного полі силогізму шляхом послідовного вилучення висновків передуючих силогізмів і більших наступних засновків.

Приклад:

Тварина є субстанція.

Чотириноге є тварина.

Кінь є чотириноге.

Буцефал є кінь.

Отже:

Буцефал є субстанція.

Регресивний сорит можна отримати з регресивного полі силогізму шляхом виключення висновків передуючих силогізмів і менших засновків, що випливають з них.

Приклад:

Буцефал є кінь.

Кінь є чотириноге.

Чотириноге є тварина.

Тварина є субстанція.

Отже:

Буцефал є субстанція.

Епіхейрема - це складноскорочений силогізм, до складу якого входять два засновки, принаймні один з них є ентимемою.

Приклад:

Захист прав людини - благородна справа, оскільки він сприяє утвердженню демократії.

Відстоювання гласності є захистом прав людини, оскільки воно сприяє утвердженню демократії.

Отже:

Відстоювання гласності - благородна справа.

а) А >В, В; б) А > В, ~А; А~В

Аналогія - традуктивний умовивід, в якому на підставі подібності двох предметів в одних ознаках робиться висновок про подібність їх і інших ознаках.

Схема міркування за аналогією:

Предмет А має ознаки abcd.

Предмет В має ознаки abc.

Ймовірно, що предмет В має ознаку d.

Наприклад:

Долар є засіб платежу, обігу і накопичення.

Гривня є засіб платежу й обігу.

Ймовірно, що гривня є також засобом накопичення.

Висновок за аналогією має ймовірний характер. Розрізняють строгу і нестрогу аналогії.

Строга аналогія - аналогія, що ґрунтується на знанні залежності ознак предметів, які порівнюються.

Нестрога аналогія - аналогія, в результаті якої робиться висновок від подібності двох предметів в одних ознаках до подібності їх за такою ознакою, про зв'язок якої з першими нічого не відомо.

Використана література

1. Хоменко І.В. Логіка - юристам, К.,2003, с.219-233.

2. М.Г.Тофтул Логіка, К., 1999, с.239-274.

3. В.Х.Арутюнов, В.М.Мішин, Д.П.Кирик Логіка, К., 2000, с.56-59.

4. І.В.Хоменко, І.А.Алексюк Основи логіки К., 1996, с.208-246.

5. В.И.Кирилов, А.А.Старченко Логика, М., 1995, с.199-237.



ТЕМА20. ЛОГІЧНІ ОСНОВИ АРГУМЕНТАЦІЇ

1. Поняття доведення

2. Поняття спростування

3. Правила доказового міркування

4. Дискусія. Правила ведення дискусії. Мистецтво полеміки

Доведення - це обґрунтування істинності одного положення (судження, гіпотези, концепції) з допомогою інших шляхом побудови відповідного міркування.

У структурі доведення розрізняють тези, аргументи і демонстрацію.

Тези - положення, що обґрунтовуються.

Вона виражається у формі судження чи системи суджень. Щоправда, іноді з риторичних міркувань їй надають форму запитання. Наприклад: “В якому зв'язку перебувають чуттєві та логічні форми пізнання людиною світу?”.

Аргумент (логічна основа, підстава, досвід, доказ) - положення, з допомогою якого обґрунтовується теза.

Роль аргументів можуть відігравати аксіоми, постулати, очевидні положення, факти, закони науки, логічні операції визначення та поділу понять тощо.

Демонстрація - форма логічного зв'язку між тезою та аргументами.

Вона виявляється в тих схемах, за якими будуються різні види умовиводів та їх модифікації. Наприклад, нашою тезою буде судження “Нещирість викликає недовіру”.

Доведення здійснюють у формі демонстративного міркування (дедукція, повна та математична індукції) або за схемою недемонстративного міркування (неповна індукція, аналогія). Перше забезпечує достовірний висновок, друге - лише ймовірний.

Залежно від способу встановлення істинності тези розрізняють пряме й непряме доведення.

Пряме доведення - доведення, в якому з аргументів, пов'язаних за певною схемою міркування, безпосередньо випливає висновок, який повністю збігається з проголошеною тезою.

Прикладом прямого доведення може бути наведене міркування про нещирість.

Непряме доведення - доведення, в якому істинність тези обґрунтовується шляхом встановлення хибності антитези.

При цьому вдаються до закону виключеного третього, згідно з яким із двох суперечних суджень (тези і антитези - в нашому випадку) одне неодмінно істинне, друге - хибне, а третього й бути не може.

Непрямі доведення поділяють на апагогічні та розділові.

Апагогічне доведення - непряме доведення, в якому з антитези виводять наслідки, що явно суперечать дійсності або відомим істинним і достовірним положенням.

Звідси роблять висновок, що антитеза є хибною, а теза - істинною. Підставою для висновку про хибність антитези є таблиця істинності імплікації: якщо антецедент (у нашому випадку - антитеза) є істинним, а консеквент (наслідок) - хибним, то імплікація загалом є хибною.

Розділове доведення - непряме доведення, яке полягає в тому, що із розділового судження, до складу якого входить теза, послідовно виключаються всі альтернативи, крім однієї - тези.

Наприклад, якщо слідчому було відомо, що злочин «ікс» могла вчинити тільки одна із чотирьох осіб - або А., або В., або С., або В., а пізніше послідовно було встановлено алібі В., потім - С. і В., то у такий спосіб опосередковано доведено, що злочин «ікс» вчинила особа А.

Спростування - обґрунтування хибності тези або невідповідності правилам доведення тези, аргументів чи демонстрації.

Відповідно розрізняють три види спростування:

· спростування шляхом критики тези;

· спростування шляхом критики аргументів;

· спростування шляхом критики демонстрації.

Скорочено: спростування тези, спростування аргументів, спростування демонстрації; або: критика тези, критика аргументів, критика демонстрації.

Спростування шляхом критики тези - обґрунтування недосконалості доведення шляхом встановлення хибності тези чи її невідповідності правилам стосовно тези.

Спростування шляхом критики аргументів - обґрунтування недосконалості доведення шляхом встановлення хибності аргументів, їх недостовірності, наявності «зачарованого кола» в доведенні або того, що ці аргументи не перебувають у необхідному зв'язку з тезою.

Спростування шляхом критики демонстрації - обґрунтування недосконалості доведення шляхом встановлення неспроможності зв'язку між аргументами і тезою, тобто неправильності умовиводу, у формі якого здійснюється доведення.

Дискусія - публічна суперечка, яка ведеться компетентними людьми на зборах, симпозіумах, конференціях, у пресі, на семінарських заняттях і ставить за мету розв'язання певної проблеми чи принаймні виявлення шляхів її розв'язання і зближення позицій учасників цієї суперечки.

Полеміка - один з найпоширеніших різновидів публічної суперечки, для якої характерні протистояння, конфронтація, протиборство сторін; форма протиставлення принципово різних думок, ідей, точок зору.

Якщо учасники дискусії, відстоюючи протилежні думки, прагнуть зблизити свої позиції, знайти спільне рішення, зрештою встановити істину, то метою полеміки є перемога над супротивником, захист власної точки зору.

Размещено на Allbest.ru