Специфіка міфології як форми духовної діяльності людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат з теми:

Специфіка міфології як форми духовної діяльності людини

План

Вступ

1. Специфіка міфології як форми духовної діяльності людини

2. Релігія як форма світогляду

3. Філософський світогляд

Висновки

Використана література

ВСТУП

Людина є соціоприродною істотою, єдністю біологічного (природного) та духовного начал. Духовне та природне, як її суттєві якості, існують і виявляють себе у тісному взаємозв'язку. Людина укорінена в життя не тільки інстинктом, а й духом, поєднує в собі природу і культуру, тіло і дух.

Людина живе свідомо, мотивує свої вчинки (не лише пропускає через свідомість, але й певним чином виправдовує). Завдяки свідомості вона організовує своє життя в часі (співвідносить сучасне з минулим і майбутнім), в просторі (бере до уваги співвідношення «ближче - дальше»), враховує в своїй діяльності причинні зв'язки тощо. Свідомість потрібна їй не тільки для організації та підтримання в природному середовищі існування. Вона духовно укорінює людину j життя. Через релігію, мистецтво, філософію людина духовно входить у життя, живе зі смислом, вносить у життя певний сенс, формує та сповідує певну духовну настанову щодо життя.

Втрата сенсу життя, духовних орієнтирів є глибокою трагедією людського буття. Опитування людей, врятованих від самогубства, свідчать, що більшість з них ішла на це, вважаючи, що життя втратило сенс, зневірившись в ідеалах, інших людях, в собі. Однак відомо, що в найнестерпніших умовах виживали, сягали висот у мистецтві, науці, спорті духовно не зломлені люди. Тому духовний вимір людини є таким само суттєвим, як і біологічний, природний.

Суспільство витворило певні форми, в яких культивується (твориться, зберігається і передається) духовність. Це - мистецтво, мораль, релігія, філософія. їх гармонійне поєднання в певній особі, в суспільстві формує світогляд. Він постає як духовна цілісність, у якій із найзагальніших позицій осмислюються світ, суспільство і людина.

Світогляд - система найзагальніших знань, цінностей, переконань, [ практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

Суттєвою рисою світогляду є насамперед певна цілісність поглядів, які стосуються важливих життєвих проблем: що таке світ, чи існує Бог, куди прямує людство, в чому полягає покликання людини тощо. Ці проблеми розглядаються з певної духовної висоти, на основі узагальнення життєвого досвіду народу, особистості.

Центральна проблема світогляду - відношення людини до світу. Людина, на відміну від тварин, тільки частково включена в світ. Вона виокремлює себе з нього, протистоїть йому, вступає з ним у певне відношення, але так, наче перебуває поряд або ззовні світу. Між людиною та світом існує дистанція: вона усвідомлює світ як щось зовнішнє.

Виокремлюють три основні типи виявів відношення людини до світу: пізнавальний, оцінювальний і практичний. Пізнавальне відношення людини до світу виявляється в тому, що світогляд охоплює насамперед найбільш загальне знання про світ, історію людства й окрему людину. Це знання має відповідати дійсності, бути істинним, щоб гарантувати успішну практичну діяльність. Водночас світогляд включає цінності, ідеали, які регулюють соціальні стосунки в суспільстві і на основі яких відбувається оцінювання соціальних явищ (добро - зло, прекрасне - потворне, справедливе - несправедливе, корисне - некорисне тощо). У цьому полягає оцінювальне відношення людини до світу. Практичне відношення людини до світу передбачає наявність у світогляді певних практичних настанов: чинити або не чинити так чи інакше.

Світогляд як світорозуміння може бути раціоналістичним - таким, що визнає всевладдя розуму (Гегель визнавав, що світ - це об'єктивний розум, який за логікою подібний до суб'єктивного розуму людини), та ірраціоналістичним - таким, що вважає основою світу недоступне, непідвладне розуму (воля у Ніцше).

Щоб орієнтуватись у світі, недостатньо тільки здатності пояснити його. Потрібно ще й оцінити світ: відповісти на запитання, яким він є для людини - добрим чи злим, прекрасним чи потворним, вартим того, щоб у ньому жити, чи таким, що змушує покинути його? У пошуках і знаходженні відповідей на такі запитання виявляється оцінювальна або аксіологічна функція світогляду. Опозиційність світоглядних цінностей (добро - зло, праведне - грішне тощо) цілком зрозуміла, адже людина постійно перебуває в полі напруги між протилежними полюсами, і світогляд покликаний утримувати людське в людині через заперечення тваринного. З аксіологічної точки зору світогляди поділяють на оптимістичні й песимістичні, гуманні та антигуманні.

Праксеологічна функція свытогляду виявляється у відповідях на питання як жити людині в світі, а отже, містить певні практичні настанови щодо світу і буття людини в ньому. З цього погляду виділяють практично-активні та споглядальні світогляди. Релігійні вчення Індії, як правило, є споглядальними, а прртестантизм як ідеологія європейської буржуазії Нового часу проникнутий активізмом.

Виокремлені три пласти (знання, цінності, практичні настанови) і функції світогляду дають змогу краще зрозуміти будь-який тип світогляду. Так, марксизм як світогляд є раціоналістичним, оптимістичним, практичноактивним; фашизм - ірраціоналістичним, оптимістичним, активним; буддизм - ірраціоналістичним, песимістичним, пасивним.

Крім вищезазначених, світогляд виконує функції об'єднання нації, релігійної общини, соціальної групи. Взаєморозуміння й узгодженість суб'єктів цих соціальних утворень можливі лише за умови, що вони поділяють певний світогляд.

1. Специфіка міфології як форми духовної діяльності людини

Історично міфологія передує релігії та філософії. Вона є лоном, у якому вони формувалися. Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб'єктом-носієм міфу є рід або інша спільнота, з якої ще не виокремилась особа. Міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть науки. Міфологія не знала трансцендентного (що існує поза реальним світом, тобто поза простором і часом) Бога. Її боги хоча й відрізняються від людей, але тільки за ступенем могутності, розуму, а не за суттю, своєю природою.

Будучи первісною світоглядною формою, міфологія виявилася єдиною формою існування суспільної свідомості й тому містила в собі в нерозчленованому, зародковому (синкретичному) вигляді всі наступні форми суспільної свідомості - релігію, мистецтво, науку, мораль та ін., в тому числі філософію. Відмітною рисою первісної міфології була своєрідна «дифузність» її змісту, яка відображала специфічні риси первісного людського. На перших ступенях людської історії ці риси належали лише первісному колективові, а не індивідуальному її члену. Первісні люди не розповідали міфи, а колективно їх «переживали», «програвали», «відтворювали» в колективних містеріях-діяннях.

Первісне суспільство було суспільством рутинним, тобто орієнтованим на традицію, постійне відтворення наявного стану речей. Зміни в ньому відбувалися настільки повільно, що практично залишалися непомітними протягом життя кількох поколінь. Звідси і практичні орієнтації міфологічного світогляду були спрямовані не на творчий пошук нових, більш досконалих форм і способів взаємовідношень з навколишнім світом, а на постійне відтворення традиційного (наявного) стану речей, який уявлявся єдино можливим і тому гармонійним «порядком» буття.

Основний принцип розгляду світоглядних питань у міфології - генетичний (міфологічний). Проблема початку світу, походження природних і суспільних явищ вирішувалась через розповідь про те, хто кого народив. Наприклад, у давньогрецькій міфології процес творення світу відбувався за таким порядком: спочатку був вічний, безмежний, темний Хаос (джерело життя, що з нього виникли світ і безсмертні боги), з якого постала Земля - Гея, а також могутня сила, що все оживляє, Любов - Ерос. Хаос породив вічний Морок - Ереб і темну Ніч - Нюкту. А з Ночі та Мороку виникли вічне Світло - Ефір і радісний світлий День - Гемера. Світло розлилося по світу, і ніч, і день почали зміняти одне одного. Благодатна Земля породила Небо - Урай, до якого піднялись високі Гори, розкинулось широке Море та іп. Аналогічна схема характерна і для міфології інших народів світу (див. Книгу Буття в Біблії). Розповідаючи про минуле і пояснюючи сучасне і майбутнє, міф забезпечував духовний зв'язок поколінь. Зміст міфу здавався первісній людині правдивою реальністю, яка заслуговувала абсолютного довір'я.

Міфи постають як чуттєве відношення людини до світу, зокрема - історичного світу, який виокремлюється в цей час із природного універсуму. Але це відношення особливе, світоглядне. Тому міф - не просто чуттєве відношення, відчуття, а світовідчуття. Тобто це таке відчуття історичної реальності, коли щось конкретно-чуттєве сприймається як узагальнене, чуттєве схоплення світу як цілого. Тому міфологічне історичне світовідчуття виконує не тільки свої власні функції, а значною мірою - й функції уявлення та узагальнення, властиві в розвинутих формах світогляду відповідно світосприйняттю й світорозумінню.

Слово «міф» успадковане від давніх греків. Проте значення даного поняття дуже відрізнялося від сучасного його трактування. «Міф» - «слово», «розповідь» - на перших порах не протиставлявся «логосу», первісним значенням якого також є «слово», «мова». Тільки пізніше «логос» стало означати здатність до мислення, розум. Починаючи з V ст. до н.е. у філософії й історії міф, протиставлений логосу, набув негативного відтінку, означаючи безплідне, необгрунтоване твердження, яке не спирається на чіткий доказ або надійне свідчення Але навіть у цьому випадку поняття «міф», дискваліфіковане з точки зору істинності та протиставлене «логосу», не поширюється на священні тексти про богів і героїв. Так само як багатоликий Прометей, «міф» означає досить різні реалії: теогонію і космогонію, різного роду байки, повчання, родоводи, легенди, які мовби мимохідь передаються з уст в уста. Таким чином, у грецькому контексті міф - не тільки особлива форма мислення, але й сукупність того, що передається і розповсюджується завдяки контактам, зустрічам, розмовам як безособова, анонімна, невловима сила, яку Платон називає «поговір». Міфи, відповідаючи традиційному (наявному) стану речей, який уявлявся єдино можливим і тому гармонійним порядком буття, утверджували в суспільстві дану систему цінностей і формували певні норми поведінки. Стабілізуючи суспільне життя, міфологія відігравала величезну роль у житті людей на ранніх стадіях їхнього розвитку, оскільки стверджувала гармонійність відносин між людьми та між світом і людиною.

Міфічне світовідчуття, на відміну від звичайного, фізіологічного відчуття, завжди містить у собі момент чарівного, фантастичного, постає як чуттєве персоніфіковане й водночас узагальнене уособлення якоїсь вищої сили, що творить історію природи й людей (які в міфології розглядаються як щось єдине, одне з природою).

На противагу релігійному спогляданню, яке засноване на поділі навколишнього світу на поцейбічний і потойбічний, міфологія розглядає світ як щось єдине й неподільне. Звідси така важлива риса міфологічного осягнення історичної дійсності, як перевертництво. Тобто - переконання в тому, що нічого не виникає, не народжується і, відповідно, нічого не зникає, не вмирає. Все лише змінює свою форму існування на інші форми (семантичний ряд перетворень), все перевертається на все; довільне явище, довільний процес і довільна річ може перевернутися на будь-яку живу чи неживу істоту, річ, явище, процес тощо.

І все ж, яким би малопомітним не був процес розвитку на перших етапах історії людства, його темп неухильно зростав, і, нарешті, настав час, коли первісна колективність перестала бути єдино можливою «гармонійною» організацією людської життєдіяльності. Разом з тим втрачає свій сенс і первісна міфологія, яка стала нездатною світоглядно забезпечувати ефективне функціонування нових форм людської суспільності, що розвинулися на руїнах первісного роду. Проте відмирання первісної міфології відбувалося як процес формування на основі елементів, що становили колись (ще в рамках міфології) синкретичну цілісність автономних форм суспільної свідомості. В нових умовах ці форми продовжують виконувати світоглядні функції. У такій ролі виступають насамперед релігія та філософія.

Таким чином філософія є однією з форм суспільної свідомості, що розвинулася десь близько двох з половиною тисячоліть тому на базі первісної міфології, успадкувавши значною мірою в процесі розкладу останньої її світоглядні функції.

2. Релігія як форма світогляду

Релігійний світогляд постає другою після міфології стадією в протофілософському осягненні історичним суб'єктом, в усіх його масштабах і різновидах - від окремого людського індивіда до людства загалом, своєрідності історичного процесу, його ґенези, сутності й різноманітності виявів.

Утім, релігія має свою специфіку: на відміну від міфологічного, релігійний світогляд виходить з принципу монізму. Основним елементом релігії є культова система, тобто система обрядових дій, спрямованих на встановлення певних відносин з надприродним. Кожний міф стає релігійним тою мірою, якою він включається в культову систему як її змістовна сторона.

У певній формі релігія виступає у зв'язку з магією, яка поєднує те, що реально не поєднується - предмет і його зображення чи ім'я. Вважаючи, що між ними існує зв'язок, первісна людина впливає на зображення предмета, маніпулює його ім'ям, імітуючи явища, притому чітко впевнена в практичній ефективності своїх дій. Зв'язок між магічною дією і магічним заклинанням є безпосереднім, у той час як у релігії між молитвою і релігійним обрядом він є залежним від сили видуманої, надприродної особистості, яка може як прийняти, так і відкинути молитву. Магія в релігії відіграє допоміжну роль.

Величезною заслугою релігії є передусім те, що вона не просто прагне збагнути всесвітню історію як дедалі обширнішу у просторі й тривалішу в часі низку нескінченних обернень і перетворень, а виявити й зрозуміти внутрішній смисл історичного процесу. У цьому, зокрема, полягає її відмінність від множини інших форм і галузей людського пізнання, що розбруньковуються та автономізуються в процесі поступового розкладу первісної міфології. Неоціненна заслуга релігійного вираження філософсько-історичних ідей і полягає в тому, що саме в його межах ці та їм подібні ідеї вперше починають розглядатися не стихійно, в несвідомій формі, а цілеспрямовано, свідомо. Адже міфологічне бачення історії, як уже зазначалося вище, є принципово нерефлексивним. Міф закінчується там, де починається історична рефлексія, самоусвідомлення. Міфологічне схоплення історії не може зробити своїм предметом самого себе. Тому міфологічна свідомість (і в цьому полягає один з її основних парадоксів) ставить і розв'язує навіть найголовніші історичні, смисложиттєві питання несвідомо, «за спиною свідомості» (Гегель), інстинктоподібно. Релігійне осягнення історичної реальності, на відміну від міфологічного, вже не є суто нерефлексивним, лише стихійним. Воно реалізується вже через єдність стихійної й свідомої складових, щоправда (особливо на перших етапах формування й розвитку релігійного осмислення історії) - з переважанням стихійного начала. Пізніше ж поступово зростає роль уже свідомого начала в релігійному розумінні історичного світу людей. Однак від свого виникнення й до сучасного етапу релігійне сприйняття історичної реальності, подібно до міфологічного, розглядає відношення «людина - світ історії» не у його чистому вигляді, а через посередництво низки інших, незвичайних істот - богів, духів, ангелів, демонів тощо. Релігійне осягнення історії має риси, що єднають його з осмисленням не тільки міфологічним, а й філософським. Наявність таких рис пояснюється передусім тим, що всі три форми мають світоглядний характер. Але означена подібність аж ніяк не може розглядатися як повна, абстрактна тотожність. Вона містить у собі й досить істотні відмінності.

Однією з найважливіших є серед цих відмінностей наступна. У міфологічному сприйнятті означені надлюдські істоти - боги, духи, демони - є органічними складовими того самого світу, в якому живе й сама людина. І це цілком зрозуміло, бо для міфологічного світогляду світ єдиний і один-однісінький. Водночас - однаковий і багатомірний, історичний і природний, мінливий, плинний і нерухомий, вічний. У релігійному тлумаченні світ постає вже по-іншому. І цим теж чималою мірою міфологічне освоєння історичної дійсності відрізняється від релігійного. У міфологічному внаслідок його синкретичності ще немає поділу навколишнього світу на природний та історичний, зовнішній і внутрішній. У релігійному світобаченні, де означена синкретичність якщо й не зведена нанівець цілком, то виражена вже набагато слабкіше й відіграє другорядну, підпорядковану роль, вказаний поділ наявний і досить значущий. Але й він є похідним щодо вищого, наріжного для релігійного осмислення історії поділу, який є критеріальним для розрізнення міфологічного й релігійного схоплення історичності. Це - основоположний для релігійного тлумачення історії поділ світу на поцейбічний і потойбічний.

Світоглядні конструкції, як складові культової системи, набувають характеру віровчення, стають основою формальної регуляції, регламентації, впорядкування і збереження звичаїв, норм, традицій. За допомогою обрядовості культивуються почуття любові, доброти, терпимості, милосердя, справедливості тощо, які стають особливо цінними, якщо пов'язані з священним, надприродним.

У певному плані релігія відіграє позитивну роль, адже її основна функція полягає в тому, щоб допомогти людині подолати історично мінливі, відносні аспекти її буття і досягти абсолютного, вічного, божественного. Як зазначав Платон, «очі людини, зосереджені на величі неба, прекрасніші за небо». В духовно-моральному аспекті «укорінення» людини в традиційному розумінні проявляється в наданні нормам, цінностям та ідеалам характеру абсолютного, незмінного, незалежного від кон'юнктури просторово-часових координат людського буття, соціальних інститутів тощо. Таким чином, релігія надає сенсу і значення, а отже, і сталості людському буттю, допомагає йому перебороти життєві труднощі.

Отже, головним джерелом релігійного історичного світогляду є уява - продуктивна та репродуктивна, а визначальними складовими, відповідно, продуктивні й репродуктивні образи історичного світу. Оскільки це так, то стає зрозумілішим, чому історичний світ віруючої людини поділяється на два світи - той, у якому вона живе (що сприймається як тимчасовий, другорядний), і світ уявний, потойбічний, який протиставляється поточному світові як основний, справжній. Втім, варто наголосити, що цей інший, потойбічний світ - теж світ історичний, незалежно від того як спроектовані у нього ідеали віруючих - у минуле (конфуціанство, даосизм), чи в майбутнє (християнство).

світогляд релігійний філософський міфологія

3. Філософський світогляд

Філософський світогляд є третім із основних історичних типів світогляду, останнім за часом виникнення. Дуже довгий відтинок часу філософські світоглядні ідеї виникають, розвиваються та функціонують у сфері «інобуття», тобто в формах не автентичних, а перетворених, властивих не філософському, а іншим історичним типам світогляду - міфологічному та релігійному. Лише на пізніх стадіях існування тих чи інших макроіндивідів історії філософський світогляд конституюється в життєвому світі певного історичного макроіндивіда у вигляді відносно виокремленої світоглядної форми, набуваючи поступово статусу однієї з основних таких форм. Відповідним чином наймолодшим за віком і є філософський історичний світогляд. Формування та утвердження в ролі пріоритетного філософського осягнення історичної дійсності відбувається пізніше, ніж міфологічного та релігійного. Як і ці дві форми, філософське осмислення історичного процесу теж має світоглядний характер, тобто спрямоване на розв'язання смисложиттєвих проблем історичного людського буття. Тому воно може і має бути схарактеризоване (з деякими застереженнями) як філософський тип історичного світогляду, подібно до міфологічного та релігійного. Центральною проблемою філософського світоглядного розгляду історичного процесу, його смисловим ядром теж є відношення «людина - світ історії». Але в філософському світогляді питання про місце, покликання й діапазон ролей особи в перебігові та розумінні історичного процесу постає й розв'язується інакше, ніж у світоглядах попередніх типів. У міфологічному (та значною мірою у релігійному) світогляді питання про взаємозв'язок людини з історичним довкіллям осягається й вирішується стихійно, «поза спиною свідомості» учасників історичної драми.

На відміну від міфологічного світобачення історії, яке є принципово нерефлексивним, несамосвідомим, і релігійного, в якому загалом стихійна компонента переважає свідому, філософське історичне світорозуміння характеризується домінуванням свідомої складової, виступає в значенні самосвідомості історичних суб'єктів. Це, звісно, аж ніяк не означає відсутності в філософському світоспогляданні історичного процесу стихійного начала і не дає будь-яких підстав для його недооцінки. Іншою, не менш важливою, відмітною рисою філософського осягнення історії є те, що в ньому по суті вперше (на противагу осмисленню міфологічному й релігійному) зіставлення «людина - історія» розглядається в його, так би мовити, чистому вигляді і в чіткій, зрілій і добре виявленій, а не в латентній, прихованій або ж перетвореній формі.

Світоглядне філософське осмислення історичного процесу, як і міфологічне чи релігійне, включає всі три рівні смисложиттєвого відношення «людина - світ історії» - світовідчуття, світосприйняття й світорозуміння історичної реальності. Однак провідним, домінуючим світоглядним рівнем тут виступає вже не світовідчуття, як у міфології, і не світосприйняття, як у релігії, а історичне світорозуміння. Відповідним чином змінюється й співвідношення ролей основних пізнавальних здатностей у філософському світоглядному схопленій своєрідності історичної дійсності. Якщо в міфологічному осягненні визначальну функцію виконували органи відчуття, в релігійному - продуктивна й репродуктивна уява, то в філософському - інтелект, тобто розсудок і розум людини. І в усіх цих трьох формах велику роль відіграє також така людська здатність, як воля, котру коротко можна схарактеризувати як спроможність людини ставити перед собою цілі (діяльності, відносин, спілкування, поведінки, організації тощо) й мобілізувати та зосереджувати свої здатності, здібності й зусилля на їх реалізації.

Говорячи про філософію як світоглядне знання, ми тим самим ставимо проблему співвідношення філософії та світогляду. Можна сказати так: філософія - це світогляд на його теоретичному рівні, це свідомо обґрунтована інтелектуальними засобами система світоглядного знання. Специфіка філософії відносно до світогляду як такого полягає не у відмінності їх предметів (предмет у них фактично один і той же), специфіка ця стосується власне рівня теоретичності, «інтелектуальності», критичної «самоусвідомленості» змісту світогляду. Саме за цими параметрами філософія відрізняється від такої структурно «дифузної» світоглядної форми, як первісна міфологія.

Цими ж параметрами відрізняється філософський (теоретичний) світогляд і від іншої стихійної світоглядної форми - від того, що ми звемо «повсякденним» (буденним) світоглядом. Останній включає в себе життєвий досвід багатьох поколінь, зафіксований у певних «настановах», «нормах», «забобонах», які спонукають до певного способу дій, не пояснюючи й не мотивуючи раціонально цей спосіб. Для повсякденного світогляду характерні некритичність (або слабкий рівень критичності), «масовість», переважання емоцій над міркуванням і т. ін.

Приблизно те ж саме можна повторити відносно відмінностей філософії і від такої світоглядної форми суспільної свідомості, як релігія (раніше про це вже йшлося). Розв'язуючи практичної ті ж самі, що і філософія, світоглядні проблеми, релігія, на відміну від філософії, апелює до віри, емоцій, надприродних сил.

ВИСНОВКИ

Залежно від специфіки формування та функціонування розрізняють буденний та інституалізований світогляди. Буденний - сукупність поглядів на світ і покликання людини, які сформувались у певного народу, спільноти під впливом практичного життя і функціонують стихійно, без видимих зусиль з боку тих, хто їх дотримується. Інституалізований світогляд, підтримуваний певними соціальними інституціями.

Буденний світогляд є своєрідною «життєвою філософією» спільноти, яка має власне світобачення, своєрідне розуміння покликання людини тощо. Такі погляди правильніше було б назвати не світоглядом (у сенсі світорозуміння), а світосприйманням, оскільки вони виражаються в чуттєвих образах. Світосприймання народу фіксується в його фольклорі - піснях, казках, приказках, збагачується історичним досвідом. Так, світосприймання українського народу ввібрало в себе досвід землероба і козака-лицаря, захисника своєї землі. Цей світогляд відтворений у народних думах, історичних піснях, у творах Т. Шевченка, у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» М. Гоголя.

Світосприймання є стихійним, несистематизованим. А світогляд постає цілісною системою поглядів, яка свідомо формується і підтримується. Він є світорозумінням, інституалізований формоутворенням, передбачає наявність певних соціальних груп, які свідомо поширюють його в суспільстві.

У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи: міфологічний, релігійний, філософський.

Міфічне світовідчуття, на відміну від звичайного, фізіологічного відчуття, завжди містить у собі момент чарівного, фантастичного, постає як чуттєве персоніфіковане й водночас узагальнене уособлення якоїсь вищої сили, що творить історію природи й людей (які в міфології розглядаються як щось єдине, одне з природою).

На противагу релігійному спогляданню, яке засноване на поділі навколишнього світу на поцейбічний і потойбічний, міфологія розглядає світ як щось єдине й неподільне. Звідси така важлива риса міфологічного осягнення історичної дійсності, як перевертництво. Тобто - переконання в тому, що нічого не виникає, не народжується і, відповідно, нічого не зникає, не вмирає. Все лише змінює свою форму існування на інші форми (семантичний ряд перетворень), все перевертається на все; довільне явище, довільний процес і довільна річ може перевернутися на будь-яку живу чи неживу істоту, річ, явище, процес тощо.

Головним джерелом релігійного історичного світогляду є уява - продуктивна та репродуктивна, а визначальними складовими, відповідно, продуктивні й репродуктивні образи історичного світу. Оскільки це так, то стає зрозумілішим, чому історичний світ віруючої людини поділяється на два світи - той, у якому вона живе (що сприймається як тимчасовий, другорядний), і світ уявний, потойбічний, який протиставляється поточному світові як основний, справжній. Втім, варто наголосити, що цей інший, потойбічний світ - теж світ історичний, незалежно від того як спроектовані у нього ідеали віруючих - у минуле (конфуціанство, даосизм), чи в майбутнє (християнство).

Говорячи про філософію як світоглядне знання, ми тим самим ставимо проблему співвідношення філософії та світогляду. Можна сказати так: філософія - це світогляд на його теоретичному рівні, це свідомо обґрунтована інтелектуальними засобами система світоглядного знання. Специфіка філософії відносно до світогляду як такого полягає не у відмінності їх предметів (предмет у них фактично один і той же), специфіка ця стосується власне рівня теоретичності, «інтелектуальності», критичної «самоусвідомленості» змісту світогляду. Саме за цими параметрами філософія відрізняється від такої структурно «дифузної» світоглядної форми, як первісна міфологія.

Цими ж параметрами відрізняється філософський (теоретичний) світогляд і від іншої стихійної світоглядної форми - від того, що ми звемо «повсякденним» (буденним) світоглядом. Останній включає в себе життєвий досвід багатьох поколінь, зафіксований у певних «настановах», «нормах», «забобонах», які спонукають до певного способу дій, не пояснюючи й не мотивуючи раціонально цей спосіб. Для повсякденного світогляду характерні некритичність (або слабкий рівень критичності), «масовість», переважання емоцій над міркуванням і т. ін.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник. - К., 2000.

2. Токарев С.А., Мелетинский Е.М. Мифология // Мифы народов мира. - М., 1987.

3. Філософія: Підручник / Бичко І.В., Бойченко І.В. та ін. - К.: Либідь, 2002. - 498 с.

4. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г., та ін. - К.: Либідь,1993. - 576 с.

5. Філософія: Підручник / Г.А. Заїченко та ін. - К.: Вища шк.., 1995. - 455 с.

6. Філософія: Навчальний посібник / І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В. Бойченко, В.П. Розумний та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. - К.: Вікар, 1997. - 584 с.

Размещено на Allbest.ru