Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософія і національна культура

1. Особливості національного світобачення. Культурні традиції та їх зародження. Символіка культури

У повсякденній свідомості "культура" виступає як збірний образ, що поєднує мистецтво, релігію, науку і т.д. Культурологія ж використовує поняття культури, що розкриває сутність людського буття як реалізацію творчості і волі. Саме культура відрізняє людину від всіх інших істот.

Звичайно, тут треба розрізняти, по-перше, волю як невід'ємну духовну потенцію людини і, по-друге, усвідомлену соціальну реалізацію волі. Без першого культура просто не може з'явитися, але друге досягається лише на порівняно пізніх стадіях її розвитку. Далі, коли ми говоримо про культуру, то маємо на увазі не якийсь окремий творчий акт людини, але творчість як універсальне відношення людини до світу.

Поняття культури позначає універсальне відношення людини до світу, через яке людина створює світ і самого себе. Кожна культура - це неповторний всесвіт, створений визначеним віднесенням людини до світу і до самого себе. Іншими словами, вивчаючи різні культури, ми вивчаємо не просто книги, собори або археологічні знахідки, - ми відкриваємо для себе інші людські світи, у яких люди і жили, і почували інакше, чим ми. Кожна культура є спосіб творчої самореалізації людини. Тому збагнення інших культур збагачує нас не тільки новим знанням, але і новим творчим досвідам.

Однак, можливо, це тільки перший крок до правильного розуміння і визначення культури. Як реалізується універсальне відношення людини до світу? Як воно закріплюється в людському досвіді і передається від покоління до покоління? Відношення людини до світу визначається змістом. Зміст порівнює будь-яке явище, будь-який предмет з людиною: якщо щось позбавлене змісту, воно перестає існувати для людини. Зміст - це зміст людського буття (у тому числі внутрішнього буття), узяте в особливі ролі: бути посередником у відносинах людини зі світом і із самим собою. Саме зміст визначає, що ми шукаємо і що відкриваємо у світі й у самих собі.

Зміст треба відрізняти від значення, тобто предметно вираженого образу або поняття. Навіть якщо зміст виражається в образі або понятті, сам по собі він зовсім необов'язково є предметним. Наприклад, один з найважливіших змістів - спрага любові - зовсім не припускає предметний образ якої-небудь людини (інакше кожний з нас заздалегідь знав би, кого він полюбить). Справжній зміст адресований не тільки розуму, але і неконтролюємим глибинами душі безпосередньо (крім нашої свідомості) торкається наших почуттів і волі. Зміст не завжди усвідомлюється людиною, і далеко не всякий зміст може бути виражений раціонально: більшість змістів таїться в несвідомих глибинах людської душі. Але і ті і інші змісти можуть стати загальнозначущими, поєднуючи багатьох людей і виступаючи основою їхніх думок і почуттів. Саме такі змісти утворюють культуру.

Людина наділяє цими змістами увесь світ, і світ виступає для неї у своїй універсальній людській значимості. А інший світ людині просто не потрібний і нецікавий. Н.А. Мещерякова справедливо виділяє два вихідних (базисних) типи ціннісного відношення ­ світ може виступати для людини як "своє" і як "чуже"

Культура є універсальний спосіб, яким людина робить світ "своїм", перетворюючи його в Будинок людського (змістового) буття. Таким чином, увесь світ перетворюється в носія людських змістів, у світ культури. Мабуть, навіть зоряне небо або глибини океану належать культурі, оскільки їм віддана частка людської душі, оскільки вони несуть людський зміст. Якби не було цього змісту, то людина не задивлялася б на нічне небо, поети не писали би віршів, а вчені не віддавали би вивченню природи всі сили своєї душі і, отже, не робили б найбільших відкриттів. Теоретична думка народжується не відразу, і щоб вона сповнила, потрібний інтерес людини до загадок світу, потрібно подив перед таємницями буття (не даремно Платон говорив, що пізнання починається з подиву). Але інтересу і подиву немає там, де немає культурних змістів, що направляють розум і почуття багатьох людей на освоєння світу і власної душі.

Звідси можна дати таке визначення культури. Культура - це універсальний спосіб творчої самореалізації людини через знаходження змісту, прагнення розкрити і затвердити зміст людського життя в співвіднесеності його зі змістом сущого. Культура стає перед людиною як значеннєвий світ, що надихає людей і споює їх у деяке співтовариство (націю, релігійну або професійну групу і т.д.) Цей значеннєвий світ передається з покоління в покоління і визначає спосіб буття і світобачення людей.

В основі кожного такого значеннєвого світу лежить домінуючий зміст, значеннєва домінанта культури. Значеннєва домінанта культури - це той головний зміст, то загальне відношення людини до світу, що визначає характер всіх інших змістів і відносин. При цьому культура і її значеннєва домінанта можуть реалізовуватися по-різному, але наявність значеннєвої єдності додає цілісність усьому, що роблять і що переживають люди. Поєднуючи і надихаючи людей, культура дає їм не тільки загальний спосіб збагнення світу, але і спосіб взаємного розуміння і співпереживання, мова для вираження найтонших рухів душі. Наявність значеннєвої домінанти культури створює саму можливість культурології як науки: не можна зразу охопити культуру у всіх її аспектах, але можна виділити, поняття і проаналізувати домінуючий зміст. А далі треба уже вивчати різні способи його реалізації, звертатися до деталей і конкретних форм його втілення. Система змістів передається від однієї людини до іншої за допомогою символів.

Людина по-різному може реалізувати свій творчий початок, і повнота його творчого самовираження досягається через створення і використання різних культурних форм. Кожна з цих форм має своєю "спеціалізовану" значеннєву і символічну систему. Розвиток культури супроводжується виникненням і становленням щодо самостійних систем цінностей. Спочатку вони включені в контекст культури, але потім розвиток приводить до усе більш глибокої спеціалізації і, нарешті, до відносної їхньої самостійності. Так сталося з міфологією, релігією, мистецтвом, наукою.

У сучасній культурі можна вже говорити про відносну їхню самостійність і про взаємодію культури з цими інститутами.

2. Філософія і національна культура

Світогляд є система узагальнених відчувань, інтуїтивних представлень і теоретичних поглядів на навколишній світ і місце людини в ньому, на багатобічне відношення людини до світу, до самого себе і до інших людей, система не завжди усвідомлених основних життєвих установок людини, визначеної соціальної групи і суспільства, їхніх переконань ідеалів, ціннісних орієнтацій, соціальних, моральних, етичних і релігійних принципів пізнання й оцінок. Світогляд - це свого роду каркас структури особистості, класу або суспільства в цілому. Суб'єкт світогляду - особистість, соціальна група і суспільство в цілому.

Основа світогляду - знання. Вони складають інформаційну сторону світогляду. Усяке пізнання формує каркас. Найбільша роль у формуванні цього каркаса належить філософії, тому що Філософія виникла і сформувалася як відповідь на світоглядні питання людства. Будь-яка філософія виконує світоглядну функцію, але не усякий світогляд є Філософією - це теоретичне ядро світогляду.

“Життя йде до досконалості керуючи ідеалом, - тим, що ще не існує, але мислиться, уявляється можливим до існування. Дійсність завжди суть втілення ідеалу, і, заперечуючи, змінюючи її, ми робимо це тому, що ідеал утілений нами ж у ній, уже не задовольняє нас, ми маємо - створити в уяві - інший, кращий”.

Філософія - це система самих загальних теоретичних поглядів на світ, місце в ньому людини, з'ясування різних форм відносин людини до світу. Філософія відрізняється від інших форм світогляду не стільки предметом, скільки способом його осмислення, ступенем інтелектуальної розробленості проблем і методів підходу до нього. Хід розвитку філософічної думки є -тому; ніби, перехід від однієї часткової правди до другої, від однієї «однобічності» до другої і може бути -- безплідним хитанням між цими однобічними, обмеженими правдами, а іноді -- підняттям над тими однобічностями, що в даний історичний момент репрезентовані у даного народу, в даній культурі, злиттям цих «однобічностей» у єдність, до «синтези» їх. і ця синтеза залишається все ж обмеженою, однобічною, але вона, постільки вона зливає два однобічних означення Абсолютного, є тим самим вже «вища», ближча до абсолютної правди. Розвиток філософії і полягає головним чином у цих моментах синтези.

Звернувши увагу на цей «синтетичний» характер філософічної творчості, ми зрозуміємо і те, що ті основні посилки, які лежать в основі синтези, повинні бути якнайбільшим «доповненням» одна однієї, тобто повинні бути противними одна одній. Розвиток філософії і є дійсно рух між протилежностями і через протилежності де синтези.

Такий є рух цих протилежностей і в межах кожної національної філософії. Тому то можна говорити, що у кожної національності звичайно репрезентовані якісь дві полярно-протилежні течії. Так само можна бачити полярно-протилежні устремління і в кожну історичну епоху, так само полярні протилежності розвиваються і в межах кожної окремої течії чи напрямку. Але ці полярні протилежності мають між собою щось спільне, завдяки чому вони -- не кожна окремо, а обидві разом -- характеризують дану націю, епоху, філософічний напрям тощо. Так в філософії XVII віку борються емпіризм і раціоналізм, в філософії XVIII віку -- «просвіченість» та містична релігійність, в філософії XIX віку спекулятивна філософія та позитивізм і т. д.

3. Риси національної філософії

Самі національні пункти погляду в філософії є у відношенні один до одного саме такими противенствами, протиріччями, через які проходить розвиток світової філософії, як цілого. Тому то лінії філософічного розвитку в різні епохи, так би мовити, проходять через різні країни, через різні нації. Іноді лінія філософічного розвитку кілька разів повертається до тієї самої нації, іноді проходить через неї лише один раз. Таким чином окрема нація в певні моменти репрезентує історичну сучасність -- іноді разом з іншими націями, а іноді і сама, світобачення культура емпіризм раціоналізм

Переважно три моменти характеризують особливості філософії даної національності --

форма вияву філософічних думок,

метода філософічного дослідження,

будова системи філософії, «архітектоніка», зокрема становище і ролі в системі тих або інших цінностей.

Форма вияву філософічних думок може є найбільш зовнішня національна риса у філософії. прагнення до простоти і прозорості у англійців, прагнення до симетрії і схематизму у французькій філософії, прагнення до відкриття «діалектичних моментів», протиріч і «руху» думки між ними -- в німецькій (що здається декому «туманністю» німецької думки) -- це є, без сумніву, важливі, але зовнішні риси. Значно більше значіння має метода філософування -- емпірична та індуктивна метода англійської філософії, раціоналістичні докази у французькій, трансцендентальний та діалектичний метод у німецькій накладає відбиток на саме єство філософічних систем цих націй. Ще глибше значіння будови системи. Від цього залежать як максимально оригінальні і цінні, так, щоправда, й максимально «помилкові» національні риси філософічних систем. Різне постановлення в системі цінностей релігійних, теоретичних, етичних, естетичних, вітальних і т. д. -- це, розуміється, є основа системи. Так само залежить від цього архітектонічного моменту і різна характеристика окремих сфер цінностей, -- «почуття», «припис», «обов'язок» є основні форми моральних цінностей в англійській, французькій та німецькій етиці, або згода з досвідом, з розумом, із внутрішньою закономірністю пізнання, як. теоретико-пізнавчий критерій в тих самих націй. Постільки одно із цих тверджень абсолютизується, проголошується загально значним, і негуються усі інші, постільки ми маємо справу з основними помилками національних філософій.

Національні «помилки» дуже характеристичні, дуже важливі для «стилю» національних філософій, так само, як «помилки», «хиби» людини не менш характеристичні для неї, як її позитивні сторони. Так само як людина, і нація має кожна свої_; певні конкретні «небезпеки», можливості падіння. Такі зокрема--у сфері філософії. Англійський емпіризм має тенденцію до виродження у поверховість, французький раціоналізм -- у схематизм та бідність, німецька спекулятивна філософія -- у зайву темноту та штучну конструктивність.

Коли ми говорили, що лінія філософічного розвитку переходить із країни до країни, то це твердження не торкалося ані України, ані інших слов'янських народів, бо ще не траплялось в історії розвитку філософії, щоб «великий філософ» чи то українець, чи представник якоїсь іншої слов'янської нації утворив синтезу світового значення : «Світового значення», себто яка. була б вихідним пунктом дальшого філософічного розвитку філософії в світовому масштабі. Мало цього, в межах національних у межах національних, у слов'ян і досі поруч з чистими теоретиками можуть бути поставлені мислинники, які тільки намічали ідеї, тільки кидали думки, по продумуючи їх до кінця, не даючи їм останньої філософічної обробки. Так починався розвиток у більшості народів старого та нового часу. Але філософічні тенденції кожного народу виявлялися яскраво й виразно завше лише в постатях великих систематиків і лише тоді виразно виступали риси філософічного національного обличчя. Можна сміливо сказати,, що національні особливості філософії досократиків та навіть Сократа стали ясними лише після Платона та Аристотеля. Так само німецька філософія середньовіччя та ренесансу, а може навіть Лейбніц, стали нам зрозумілі цілком в своєму національному характері лише після Канта та т. зв. «німецького ідеалізму» (Фіхте, Шеллінґ, Геґель). Так само в Англії середньовічні течії з ухилом в бік емпіризму стають нам ясні лише, коли ми знайомимося з англійським емпіризмом новітніх часів, або англійський платонізм XVII віку стає зрозуміли при освітленні його з пункту погляду англійського геґеліянства кінця XIX -- початку XX віку.

Слов'янській (зокрема українській) філософії треба ще чекати на свого «великого філософа». Тоді те оригінальне, що може є в зародку в творах дотеперішніх слов'янських мислителів виступить весь зріст, відкривши глибини національного духа, не лише перед усім світом, а й перед народом самим. Розуміється, можна говорити про Сковороду, Гоголя або Юркевича, як про типових представників національного українського характеру. Але ні першому, ні другому, ні третьому не вдалося свої своєрідні думки прищепити світовій думці, та щодо Сковороди і Гоголя, то вони більше належали до тих, хто ставить проблеми, ніж до тих. хто дає їм остаточну формульовку.

Для характеристики української філософічної думки робить, великі труднощі ще те, що українське культурне життя не завжди було різко та яскраво усамостійнене і відокремлене. Мінявся ступінь політичної залежності і ступінь рівня національної свідомості, зокрема національної свідомості інтелігенції, -- отже, найважливіші з перед посилок культурного розвитку. Українська історія знижується на певний час до рівня «обласної історії» (російської почасти польської). Наслідком цього було те, що значна частіша видатніших представників української думки: працювала поза межами України, а навпаки, на Україні брали живу участь в культурному життю чужинці.

Навіть мова, яка часто може служити критерієм, чи відносити дану особу до тієї чи іншої культури, і вона тут не може бути певним мірилом вже через те, що в українській мові майже не писав ніхто з українських мислителів. Проте, національні особливості виявлялись в їх думках, як це завжди буває, цілком спонтанно, «само собою». В XIX. віці на Україні -- і ніяк не асимілюючись з українським життям -- перебували представники інших націй. Вони мали певні «впливи», іноді досить широкі. Інші чужинці були тісніше зв'язані з Україною -- походженням і вихованням, участю в національнім русі. Вони свідомо прагнули зрозуміти психологію українського народу, перейняти його традиції. Розуміється, в межах кожної нації існують завше різні групи культурних діячів, що в досить різних ступенях і формах виявляють дух даної нації. На Україні, одначе, було багато таких, що занадто далеко стояли від місцевих культурних традицій. Проте, не може бути сумніву, що характеристику української психіки та особливостей української думки дістанемо не менше виразну, ніж, напр., характеристику, що її дають різні автори окремим німецьким “племенам” , які, хоч і ніколи не були національно відокремлені від цілої німецької нації, але мали спільні місцеві державні, політичні, культурні - традиції. В Україні протягом одного віку ці традиції були у великому занепаді. Натомість протягом століть перед тим вони були, самостійні та повинні були відстоювати себе проти натиску чужих національних стихій з різних боків.

Список використаної літератури

Вільчинський Ю.М., Скрипник М.А. Розвиток філософської думки в Україні. Л., 1994.

Чижевський Д. Нарис філософії на Україні К., 1991

Філософія Курс лекцій К., 1993

Размещено на Allbest.ru