Размещено на http://www.allbest.ru/

• Виникнення філософії. Особливості філософського знання
• 1. Специфіка міфології як форми духовно-практичного освоєння дійсності

Міфологія, (від грецького «міф» -- переказ, оповідь і «логос» -- вчення) -- це такий спосіб розуміння природних і суспільних явищ, що полягає в одухотворенні і персоніфікації цих явищ, наділенні їх людськими за характером, але фантастично розвиненими і спотвореними властивостями. Міфологія є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію. Для філософського осмислення міфологічного світогляду важливо звернути увагу на: 1) тематику міфів, яка охоплює світоглядні проблеми; 2) на ідентичність цієї тематики у різних народів.

Релігія (від. лат. religio -- набожність, святиня) -- така форма світогляду, в якій присвоєння людиною світу здійснюється через його подвоєння на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і сакральний. Принципово важливо уяснити, що найважливішою ознакою релігії є існування надприродної істоти -- Бога. Тому суттю релігійного світогляду є віра в Бога. При вивченні особливостей зазначеного типу світогляду варто мати на увазі, що сучасні світові релігії виникають внаслідок тривалого розвитку попередніх релігійних уявлень (тотемізму, анімізму, язичництва). Слід також уяснити, які регулятивні функції виконує релігія в житті соціуму, як вона сприяє консолідації суспільства.

Міфологічній формі світогляду притаманне ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду "міфу". Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка -- тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община. Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок -- панування циклічної моделі історичного часу.

По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й бути, бо родове суспільство -- це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства.

І подібно до того, як доросла людина тужить за дитинством, розуміючи, що дещо втрачено разом із ним назавжди, людство, пройшовши цю стадію, сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, повсякчас будуть ностальгічні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчості (згадаймо Габріеля Маркеса або Чингіза Айтматова), в гіршому -- породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у XX столітті.

2. Релігія як форма світогляду

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний і тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний.

Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. А в зв'язку з цим віра в бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру. Релігію творить народ, він є і суб'єктом і об'єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але "тому й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру. Краще всіх, мабуть, про роль почуття в релігії сказав апостол Павло: "Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, -- то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий. І коли маю дар пророкувати і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, -- то я ніщо. І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, -- то пожитку не матиму жодного... Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, -- та припиняться, хоч мови існують, -- замовкнуть, хоч існує знання, -- та скасується" (Кор., 13, 1-3).

В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку. Слід пам'ятати, що ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтернативою.

Стародавні філософи-матеріалісти вважали, що релігія бере початок з вшанування і обожнення найстародавніших царів (Евгемер) або вбачали джерело релігії у шануванні хліба, вина, місяця, сонця та інших необхідних людині речей і явищ природи (Продикт). Епікур мислив так: світ вічний і нескінченний, тому не міг бути створений богами. Його погляди підтримував Лукрецій Кар і наголошував на почутті страху людини перед могутніми силами природи як причини виникнення релігії.

Поряд з матеріалістичним поясненням релігії в античній філософії існувала і сильна об'єктивно-ідеалістична школа, представлена Платоном, Піфагором, неоплатоніками (Плотин, Прокл, Саккас, Іпатія).

Платон (кін. V-IV ст. до н. е.), засновник об'єктивного ідеалізму, активно боровся проти матеріалістичних вчень свого часу. Центральною ідеєю його філософії є вчення про «світову душу», про «ідеї», під якими він розумів безтілесні форми речей. Матеріальний світ -- породження «ідей», які є вічними і «занебесними». Пізнання, за Платоном, -- це спогади безсмертної душі людини про світ ідей, які вона споглядала до вселення у смертне тіло.

Учень Платона Аристотель - вважав кінцевим джерелом усякого руху бога «нерухомого-першодвигуна. Матерія -- це лише нижча ланка ієрархії всесвіту, еманація «світової душі», над нею височіє “дух” а ще вище пеершоснова або «єдине». Вища ступінь пізнання для неоплатоніків - це містичний екстаз. Так вже в античному і світі намітились дві: тенденції, два підходи до вивчення релігії -матеріалістичний; і ідеалістичний.

Поширення християнства на все середньовіччя зробило його духовним володарем, направило пошуки істини в русло: релігії. Християнська теологія дала світові багато великих мислителів, але їх судження про релігію обмежувались - суворими рамками Церковної догми.

В епоху Відродження особливо Просвітництва традиції античного вільнодумства відродилися. У 17 ст. першими висловили критичне ставлення до релігії Ф.Бекон, Т.Гоббс Л. Спіноза. У 18 ст. французькі-просвітителі П. Гольбах, Ф. Вольтер, Ж.Ж. Руссо, С. Марешаль виступили з різкою критикою релігії вважаючи її вигадкою, неуцтвом ошуканством. Але чимало філософів 17-18 ст. Стояли на позиціях теїзму. (від трец.; theos - бог) вчення яке визнає Бога як надприродну Істоту; і котра існує поза світом і над ним, впливає на всі матеріальні духовної процеси. Релігія визнається наслідком ^:Божого одкровення на певному етапі духовного розвитку людства.

Серед них Р. Декарт (1559 - 1650), Г. Лейбніц (1646 - 1716), Т. Фіхте -(1797 - 1879), Ф. Шелінг (І775 - 1854), Й. Ф. Гербарт (1776 - 1841) та ін.

Декарт висунув онтологічне доведення існування Бога уявлення; про Бога як істоту найдосконалішу передбачає з необхідністю і таку якість, як існування. Ми мислимо про Бога; Отже він існує; А мислимо, _:тому-що ідея Бога є вродженою в “Свідомості людини” і проявляється як пізнання Бога.

Лейбніц вважав що розгортання декартових вроджених ідей починається під впливом досвіду емпіричних знань

Фіхте вчив, що релігія як відношення людини до Бога є комплексом почуттів, які виникають у результаті дії двох факторів: відчуття власної кінченності і відчуття буття як нескінченного.

Позиція Шеллінга полягала у визнанні первинного акту ірраціональної волі, яка не може бути осягнута раціональним мисленням, а тільки одкровенням, яке можливе в релігії і міфології.

Німецька філософія сер. 18 - поч. 19 ст. дала світові таких титанів духу, як І. Кант (1724 - 1804), Гегель (1770 - 1831). Гегель вважав, що основою всіх явищ природи і суспільства є «абсолютна ідея», «світовий розум» або «світовий дух». Абсолютна ідея, розвиваючись, породжує світ і пізнання, розвиток яких є кінцевим. Релігії в історії людства він розглядав як сходинки в розвитку релігійної свідомості. Найвищою ступінню еволюції релігії вважав християнство. Визнавав соціальну детермінованість релігій, тобто їх залежність від уявлень своєї епохи.

На відміну від об'єктивно-ідеалістичної позиції Гегеля позиція ще одної визначної постаті в німецькій філософії Л. Фейербаха (1804--1872) була матеріалістичною. Він зв'язував виникнення релігії з беззахисністю і повною залежністю первісної людини від стихійних сил природи. Первісна людина обожнювала все те, від чого залежала, все, що здавалося чужим і таємничим. Так виникли первісні релігії, які Фейербах називав «природними релігіями», включаючи сюди політеїстичні релігії. Монотеїстичні релігії він називав «духовними релігіями», вбачав в них більш глибоку людську основу - обожнення людиною своєї суті. Так у європейській культурі сформувалась філософія релігії, яку починаючи з XVII - XVIII ст. вважають самостійною галуззю знань. У ній релігія вивчається на понятійно-концептуальному рівні з точки зору світоглядних проблем.

3. Виникнення філософії. Особливості філософського знання

Філософія є таким історичним типом осмислення світу, який вирішує всі світоглядні питання виключно раціональним, логічним шляхом, відкидаючи міфи, емоції, віру і т.п. феномени людини.

Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і релігійного полягає в тому, що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом.

Варто також зазначити, що світогляд у певній своїй формі притаманний будь-якому суспільству і будь-якій людині. Причому формування вищого типу світогляду не приводить до повного зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча історично попередній тип світогляду й відсувається на задній план і виконує підпорядковуючу роль в порівнянні з домінуючою формою. Так. міфологія не зникає з утворенням релігії і філософії і почасти виконує в першій з них чи не найголовнішу роль. Відомо, наприклад, наскільки міфологічним був світогляд радянських людей стосовно проблем «світлого майбутнього», ролі вождів в його створенні і у відношенні до власного народу. Це ж стосується, хоча і в меншій мірі, й інших сучасних суспільств.

Філософія як сфера духовної культури виконує певні соціальні функції. Найважливішими з них є світоглядна і методологічна, Світоглядна функція філософії виявляється в тому, що вона осмислює й обґрунтовує світоглядні ідеали, накреслює стратегію їх досягнення. У філософії відбувається рефлексія світоглядних проблем, виробляється понятійний інструментарій для аналізу і порівняння різних світоглядів, для обґрунтування переваг одного світогляду над іншим.

Прагнення обґрунтувати різні концепції, ідеали ставлення до світу потребує різних філософських підходів. Припустимо, релігійне і матеріалістичне відношення до світу виходять, з принципово протилежних засад. Проте порівняння і обґрунтування неоднакових підходів до світу здійснюється за допомогою загальних законів мислення, що й дає філософії можливість виконувати світоглядну функцію.

Методологічна функція виявляється передусім в тому, що філософія виробляє загальні принципи і норми пізнавальної діяльності. Однак методологічна функція не зводиться до методології пізнання: у ній йдеться про стратегічний рівень методології людської діяльності в .цілому. Філософія повинна зіставити й оцінити різні засоби цієї діяльності, вказати найбільш оптимальні з них.

Перша філософія в своєму предметному визначенні -- це вчення про "перші роди сущого" і своєрідна "наука" про надчуттєві принципи буття. Андронік Родоський (1 ст. до н.е.) ввів термін "метафізика" для позначення Книги Аристотеля про "перші роди сущого". Метафізика Аристотеля -- одна з перших спроб самовизначення філософії у зіставленні з першими кроками становлення конкретного знання. Але в цілому в античній філософії провідною є тенденція включення до предмета філософії не тільки специфічної філософської "предметності", а й усієї "предметності" об'єктів конкретного, в тому числі об'єктів виникаючого наукового знання. У зв'язку з цим філософія античності в своєму предметному визначенні претендувала бути наукою всіх наук.

На відміну від Аристотеля, для предметного визначення метафізики, для якої було характерне розуміння буття як дійсного космосу, в середньовічній філософії предмет метафізики розуміється інакше. Предметом метафізики як раціонального, понятійного знання, згідно з Фомою Аквінським, в кінцевому рахунку є Бог. Правда, пристосовуючи і переосмислюючи філософські ідеї Аристотеля до католицько-християнської релігії, Фома фактично саму метафізику як філософію прирікає бути служанкою теології. Як підкреслює В.В.Соколов, згідно з Фомою Аквінським "... наука та нерозривно зв'язана з нею філософія виводять свої істини, спираючись па досвід і розум, в той час як релігійне віровчення, яке відрізняє... теологічну доктрину, дістає їх в одкровенні, у Священному писанні. Але така радикальна різниця методів аж ніяк не означає повної різниці предметів філософії та теології, галузей їх застосування".

Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались під впливом становлення дійсно наукового знання та соціальних процесів розвитку буржуазного суспільства, яке прийшло на зміну феодальному. Наприкінці XVI -- початку XVII ст. виникає експериментальне природознавство і починається процес відпочкування від філософії конкретних наук -- спочатку механіки земних та небесних тіл, астрономії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У визначенні предмета філософії виникає нова проблема -- місце філософії в системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмету філософії.

Лише в XIX ст. вдається принципово визначити специфіку предметів конкретних наук та філософії. Це було зумовлено якісними змінами тих конкретних науках, а також у методології як філософії, так і конкретних наук. Виникають механічна теорія теплоти, фізична хімія, геохімія тощо, які заповнюють "розриви" між окремими науками. Наука синтетично зв'язує в єдину систему якісно різні галузі знань.

Філософія, звичайно, -- не конкретна наука, не сума наукових знань. Але наука, поряд із повсякденним знанням, художнім, народним і професійним мистецтвом, усіма видами правового, політичного, морального й іншого досвіду та знань -- це джерело усієї філософської проблематики. У науки з філософією спільним є також те, що вони обидві ґрунтуються на теоретичному способі аргументації, мистецтві логічного оперування поняттями. Разом із цим філософія на відміну від науки не має своїх "філософських камер Вільсона", "філософських лічильників Гейгера" -- "експериментальної бази", яка б прямо, безпосередньо зв'язувала її з природою, її емпіричною базою є не тільки наука, а й мораль, мистецтво тощо. Через них і завдяки їм філософія "тримає руку на пульсі природи моральних, художніх пошуків, колізій і Буття взагалі". Тому філософію не можна ні ототожнювати з наукою, ні протиставляти їй.

У наш час зв'язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використанні філософських принципів та ідей у розробці як конкретно-наукових (фізичної, хімічної, біологічної тощо), так і загальнонаукової картин світу. Особливо плідними виявились висновки І. Пригожина проте, що в системі природи людсько-земна природно-соціальна ніша є елементом, який підкоряється загальним законам нерівноважних диссипативних систем. До природи слід "прислухатись" і в науковій, і в науково-технологічній діяльності, щоб ця діяльність ще болючіше не вдарила бумерангом по людству. І це зовсім не є запереченням науки, технологічного застосування науки у виробництві. Це орієнтація на екологічно чисте виробництво, на розробку безпечних для природи і людини технологій в атомній енергетиці та ін.

Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гносеологія - розділ філософії в якому досліджуються проблеми джерела форм, можливостей; вірогідності та істин пізнання і критерії останніх: Найважливішими категоріями теорії пізнання є категорії форм чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного пізнання в науці. Істина, заблудження, абстракція, узагальнення та ін." Хоча теоретико пізнавальна проблематика почала розроблятися ще в античній філософії, чітко відокремлено вона була поставлена у філософії Нового часу. Дискусії щодо того, "що є джерелом людських знань -- відчуття чи розум?" -- привели у ХУІІ- ст. до виникнення в теорії пізнання двох протилежних підходів -- сенсуалізму та раціоналізму. Сенсуалісти Д. Локк, Дж. Берклі, відстоювали положення проте, що людські відчуття, сприйняття є джерелом людських знань. Оскільки це положення за своїм змістом близьке до положення "досвід є джерелом знань" (досвід неможливий без відчуттів і сприйняття), то їхня позиція визначається також як емпіризм. Раціоналісти Р.Декарт, Г. Лейбніц, Б.Спіноза вважали, що джерелом знань є розум. При цьому питання про джерело знань було органічно пов'язане із суто онтологічним питанням про те, що саме лежить в основі знань: матеріальний чи ідеальний світ (Бог, відчуття, сприйняття, досвід). Ні у сенсуалістів, ні у раціоналістів не було (і немає) єдиного розуміння того, який онтологічний фундамент Буття (матерія, природа чи ідеальний світ) визнається джерелом знань.

Питання про напрямок розвитку знань -- чи воно ґрунтується на відчуттях, досвіді і підіймається до раціонально-теоретичних узагальнень, чи, навпаки, має вихідний фундамент у розумі і рухається до досвідної, чуттєвої сфери -- було тісно пов'язане з дослідженням теоретико-пізнавальної специфіки форм чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення) і форм раціонального знання (понять, суджень, умовиводів).

Історичне значення боротьби раціоналізму і сенсуалізму в сфері гносеології полягає в тому, що вона сприяла не тільки конкретно-науковому, ретельному філософському дослідженню особливостей чуттєвих (досвідних) та раціональних форм знання. Тривалий час ці дослідження відбувалися під знаком все більшого протиставлення чуттєвих та раціональних форм знання. Але в історичній перспективі ця гносеологічна епоха закладала фундамент для того адекватного вирішення проблем, за яким чуттєве (досвідне) та раціональне -- це не антиподи, а діалектичне взаємо доповненні.

Своєрідність сучасного контексту постановки й розв'язання теоретико-пізнавальної проблеми джерела людських знань визначається як особливостями рівня розвитку наукових знань, так і особливостями сучасного арсеналу теоретико-пізнавальних категорій. Теоретико-пізнавальне осмислення якісних змін у науці сприяло збагаченню категоріальної "мережі" гносеології, введенню поряд із категоріями "чуттєве знання", "раціональне знання" категорій "емпіричне знання", "теоретичне знання". А це пов'язано з вичлененням проблеми співвідношення емпіричного і теоретичного знання в науці. Оскільки йдеться про особливості теоретико-пізнавальних проблем науки, проблема співвідношення чуттєвого і раціонального повсякденного знання у "знятому" вигляді перейшла в нову проблему. У сучасній науці виявилась структурна складність, неоднорідність компонентів або "шарів" емпіричного і теоретичного знання. Емпіричне знання як система взаємопов'язаних спостережень, вимірювань і експериментів, що задовольняють критерії побудови і розвитку наукового знання, має специфічні ознаки порівняно з чуттєвим (досвідним), повсякденним знанням не в останню чергу і тому, що теоретичне знання обумовлює особливості конструювання спеціальних приладів, експериментального обладнання. Теоретичне знання в науці відрізняється від повсякденного раціонального знання, оскільки відповідає вимогам наукової та філософської логіки та методології науки і чіткості та однозначності використання понять і мови науки взагалі.

Сучасна математика, що належить до теоретичного знання, як підкреслюють А.М. Фінкельштейн і В.Я. Крейнович, "на відміну від математики кінця XIX -- початку XX ст., яка в основному обмежувалася дослідженнями об'єктів, що мають прямий фізичний смисл, нагромадила і продовжує нагромаджувати велику кількість суто формальних, безпосередньо не мотивованих фізикою моделей, які, однак, можуть бути, і досить часто бувають, математичним підґрунтям альтернативних теорій". З урахуванням цього оптимальна стратегія здобування нового емпіричного знання в сучасній науці "полягає вже не в простому нагромадженні нових експериментальних даних, а в постановці в основному лише таких експериментів, які дають змогу виключати найбільшу кількість альтернативних теоретичних концепцій".

Розвиток наукового пізнання від теоретичних конструкцій розуму до пошуку реальних прототипів цих конструкцій в об'єктивному світі -- це прояв дедалі зростаючої ролі людського розуму в процесі пізнання. Не тільки математика, а й логіка і фізика нині дають численні приклади, коли чисто теоретично сконструйовані системи накладаються як пояснювальні схеми на певні фрагменти, "зрізи" дійсності і виявляють свою, на перший погляд, дивовижну емпіричну фундаментальність. Такий механізм руху пізнання визначав перехід від неевклідових геометрій до розуміння фізичного простору в теорії відносності.

Поняття джерела знань про світ -- відчуттів, досвіду, емпіричного знання -- відрізняється від поняття джерела (начала) побудови знання. Лише на ранніх стадіях наукового дослідження, коли здійснюється перехід від переважно емпіричного вивчення об'єктів до їх теоретичного опанування, конструкти теоретичних моделей створюються через безпосередню схематизацію досвіду. А потім вони використовуються в функції засобів побудови нових теоретичних моделей, і цей засіб починає домінувати в науці.

Такою ж принциповою в теорії пізнання є проблема істини. В основі її лежить дослідження взаємного зв'язку між суб'єктом і об'єктом пізнання. Як суб'єкт пізнання функціонує і окрема людина, і група людей, і суспільство в цілому, причому наслідки пізнання цих суб'єктів взаємопов'язані. Як об'єкти пізнання функціонують і природа, і суспільство, і сфера духовної діяльності людей. Теорія пізнання узагальнює пізнавальні процеси, які мають місце і в повсякденному житті, і в сфері природознавчих та соціально-гуманітарних наук, і в сфері духовної культури. Проблема істини -- це проблема відповідності змісту людських знань змістові об'єкта пізнання. Якщо зміст об'єкта пізнання адекватно відображається суб'єктом пізнання, то ми маємо ситуацію пізнання істини. Якщо такого відображення немає, то ми маємо ситуацію омани. Такий підхід характерний для класичної концепції істини, основні положення якої були сформульовані ще Платоном та Аристотелем. Важливим поняттям цієї концепції є поняття дійсності або реальності. У випадку, коли пізнання спрямовано на зовнішній світ, це поняття тотожне поняттю об'єктивного світу. І пізнання його означає пізнання об'єктивної істини.

Розмежування гносеологічних позицій у розв'язанні проблеми істини безпосередньо пов'язане з праксеологічною функцією філософії. Практика не тільки як об'єктивні процеси взаємодії людей і природи, взаємодії людей, їх угрупувань, а й як практика пізнавальної і, зокрема, наукової діяльності потребує філософських узагальнень. Праксеологічний вимір філософського знання пов'язаний не тільки з аналізом і узагальненнями своєрідності взаємних змін людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому в практиці їх взаємодії, а й у практиці наукових спостережень, вимірів, експериментів.

Крім того, є великий прошарок практики і окремих людей, і людства в сферах діяльності, які виходять в основному за межі пізнавально-раціональної сфери. В тих сферах, де не тільки відносно незначну питому вагу мають раціональні і наукові способи постановки і вирішення питань, панують вогненні спалахи емоцій, відчайдушні прояви незламної волі (не тільки як у Прометея, а й як у Сізіфа), де з глибин підсвідомості виникають казкові, дивовижні музичні (як у М.Паганіні), поетичні (як у Т.Шевченка), драматичні (як у У.Шекспіра) образи.

міфологія філософський релігія світогляд

Використана література

1. Авиценна. Книга знания // Избр. филос. произведения. -- І М., 1990.

2. Дулуман Є. К. Релігія як соціально-історичний феномен. -- К., 1974.

3. Косуха П. І. Наука про походження релігії. -- К., 1976.

4. Лобовик Б. А. Религия как социальное явление. -- К., 1982.

5. Скибицкий М. М. Мировоззрение, естествознание, теология. -- М., 1986.

6. Бичко І.В.Філософія - Курс лекцій, К., Либідь 1993

7. Философия: Учебник / Под ред. В.Д.Губина М., 1993

8. А.В. Философия: Учебник для вузов. М.: ТЕИС, 1996.

9. Краткий философский словарь. Под ред. доктора философских наук Алексеева А.П. - М.: "Проспект", 1998. - 400 с.

10. Философия: Учебник для вузов / под ред. проф. В.Н. Лавриненко, проф. В.П. Ратникова. - М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1998. - 584 с.

11. Радугин А.А. Философия: курс лекций. - 2-е изд., перераб. и дополн. - М.: Центр, 1998. - 272 с.

Размещено на Allbest.ru