Размещено на http://www.allbest.ru/

• Концепція О. Шпенглера. Роль Брестської унії в історії України. Цінності європейської особистості
• Концепція О. Шпенглера
• Одним із класиків консервативно-революційної теорії є Освальд Шпенглер. Водночас його пошановували і представники інших напрямків традиціоналізму. Достатньо згадати, що Юліус Евола - один із найвідоміших і найкращих перекладачів О.Шпенглера італійською мовою.
• У своїй концепції історичного процесу Шпенглер жорстко критикує сучасну йому цивілізацію, вважаючи її механістичною та мертвою. Він протиставляє її культурі, оскільки культура - живий організм, а цивілізація -не більше, ніж машина. Ідеї Шпенглера про існування багатьох культур і цивілізацій, що циклічно розвиваються, сильно зближає його з поглядами М.Данилевського і певною мірою Л. Гумільова. Цікаво, що Данилевський вважається класиком слов'янофільства, російського аналогу фундаментального консерватизму, а Л. Гумільов - загальновизнаний авторитет російського євразійства та неоєвразійства.
• Освальд Шпенглер протиставив занепаду Європи прусський дух, який він уявляв як синтез соціалістичного та традиціоналістського. Фактично йшлося про поєднання феодально-аристократичних цінностей, національних традицій та соціалістичних проектів.
• Розвиваючи власне дослідження в контексті “філософії життя”, Шпенглер, однак, на відміну від таких мислителів, як Дільтей, категорично відкидає поняття “сенсу історії”, “суб'єкту історії” чи єдності історичних процесів узагалі. Тотальне (онтологічне, гносеологічне, аксіологічне) протиставлення феноменів культури і цивілізації є сутнісною характеристикою методологічної схеми Шпенглера. Якщо культура - це потужна творча сила душі, яка зростає, що виявляється у народженні міфів, розквіті нового мистецтва, іманентне впровадження нових державно-правових форм, внутрішнє відчуття єдності світогляду і світоглядного стилю народами, то цивілізація - це повільне вмирання виснажених енергій, проблематичне світовідчуття, підміна філософських питань релігійного і метафізичного характеру питаннями етики й життєвої практики, в мистецтві спостерігається розпад монументальних форм, прискорена зміна непритаманних культурі стилів, домінування розкоші, “побутових звичок і спорту”, в політиці - перетворення народних організмів у прагматично мотивовані маси, панування механізації і космополітизму, перемога мегаполісів [5, c.157]. Таким чином, цивілізація є неминучою формою смерті культури, що вичерпала свій потенціал до оновлення: міф витісняється атеїзмом, жива творчість - мертвою, механічною роботою, космічний розум - практичним розумом, нація - інтернаціоналом, організм - механізмом. Проте, якщо долі і перспективи культур аналогічні і жорстко детерміновані, то душі культур є безмежно відмінними, що робить кожну “високу культуру” унікальною і неповторною. Втім, метафізичний характер такої постановки питання не був творчою прерогативою та інтелектуальним “ноу-хау” Шпенглера, оскільки подібні підходи розроблялися свого часу, хоча й не настільки артикульовано, італійським мислителем Дж. Віко і росіянином Н. Данілєвскім. В цілому, незважаючи на специфічну концептуальну побудову, метафізичні і логіко-структурні суперечності, “Присмерк Європи” Шпенглера, без сумніву, став оригінальним і яскравим явищем у сфері філософії історії, в першу чергу через аргументоване заперечення позитивістської парадигми історичного прогресу. Попри відсутність філософської системи як такої, Шпенглер пропонує самодостатню концепцію.
• Основні авторські інноваційні історіософсько-методологічні постулати, запроваджені О.Шпенглером у першому томі свого дослідження, на нашу думку, можна типологізувати і редукувати до наступних позицій:
• 1) лінійний погляд на світову історію, притаманний класичному історицизмові, що трактує історію як прогресивний розвиток людського соціуму у всесвітньому масштабі, повинен бути замінений циклічною парадигмою, як більш адекватною. Традиційна періодизація історичного процесу (Стародавній світ - Середні віки - Новий час), на думку Шпенглера, “передана нам церквою і є творінням гностики, тобто семітського, особливо сирійсько-юдейського світовідчуття” є цілковито схематизованим виявом європоцентризму, якому притаманні “наївна прямолінійність та беззмістовні пропорції” [2, c.23]. В цілому ж концепція “всесвітньої історії”, що нівелює різноманістність суспільств, трактується Шпенглером як “птолемеївська система історії”, якій він протиставляє власний, “коперніківський образ світових подій”[2, c.27], що має характер циклічного розвитку незалежних один від одного історичних суб'єктів.
• 2) Суб'єктами історичного процесу, за Шпенглером, є не окремі нації, народи, держави, расові чи етнічні групи, а так звані “високі культури”, що є живими істотами вищого порядку і виростають із єдиної безперервної стихії життєвої енергії під впливом “душі”, що прагне реалізуватися через зовнішнє вираження у формах культури та створення певного впорядкованого космосу. Відповідно до того, як “душа” вичерпує свій потенціал і внутрішні ресурси й потенційні можливості, культура, подібно до організму, старіє і помирає. До числа “високих культур”, які реалізувались повністю, Шпенглер відносить, зокрема, китайську, вавилонську, єгипетську, індійську, класичну античну, візантійсько-арабську, “мексиканську” (майянсько-ацтеківську) та західну культури[2, c.698-737], а також російсько-сибірську, яка перебуває у стані “пробудження”. Кожній “високій культурі”, відповідно до фізіогномічної методики Шпенглера, відповідає певний унікальний “первісний символ”, що детермінує її ціннісне наповнення - “душа”.
• 3) Порівняльний аналіз історії “високих культур” ґрунтується на ідеї органічного розвитку: відповідно до концепції Шпенглера, “високі культури” є живими організмами, і повинні подолати органічні стадії - народження, розвитку, розквіту, занепаду й смерті, яким відповідає авторська “морфологія історії”. Зокрема, стадії розквіту відповідає етап розвиненої культури, а початок занепаду і розкладу є перехідною точкою між етапом культури і цивілізації. З цієї точки зору, вказує Шпенглер, “падіння Західного світу проедставляє собою не більше і не менше, як проблему цивілізації. В цьому полягає одне із основних питань історії. Що таке цивілізація, яка розуміється як логічний висновок, завершення і закінчення культури? Йдеться про те, що кожна культура має власну цивілізацію…цивілізація є неминучою долею культури цивілізація - це ті найбільш крайні і штучні стани, здійснити які може вищий різновид людей. Вони є завершенням, вони йдуть слідом, як те, що вже стало, за становленням, як смерть за життям, як нерухомість за розвитком, як розумова старість і скаменіле світове місто йде за селом і переддушевним дитинством…”[2, c.47].
• 4) В основі “високої культури” лежить комплекс інваріантів, іменованих “душею” (зауважимо, що адекватно Шпенглер описує таку відповідність лише для трьох культурно-історичних типів): античній культурі відповідає “аполонічна душа”, західній - “фаустівська”, і арабській - “магічна”. За допомогою власної морфології історії Шпенглер намагався відшукати певний набір символів кожного культурно-історичного типу, що кодують певний прафеномен, який визначальним чином впливає на формування “душі” культури: антична аполонічна культура символізувалася чуттєвим гармонійно збудованим тілом, західноєвропейська фаустівська - нескінченністю простору і часу, візантійсько-арабська магічна - містичним протиставленням душі і тіла. Реалізація “душею” свого існування у різних формах стосовно наявного аморфного буття призводить до створення унікального простору, часу, законів природи і логічних співвідношень, а також і активного освоєння дійсності у вигляді суспільного життя, мистецтва, науки і релігії - а в підсумку власного, неповторного світу.
• 5) Існують аномальні з точки зору органічного виникнення культурно-історичних типів випадки, які класифікуються Шпенглером як “історичний псевдоморфоз”, під яким розуміється ситуація, в якій “стара чужа культура настільки сильно панує над країною, що місцевій молодій культурі немає чим дихати і вона не в стані не тільки створити свої виразні форми, а навіть не приходить до повного розгортання своєї самосвідомості” [2, c.910].
• Прикладами таких псевдоморфозів Шпенглер вважав, зокрема, російську державу епохи Петра І. Тривалість життя кожної культури, за Шпенглером, можна приблизно визначити як часовий проміжок, що займає близько 1000 років: “висока культура” античності існувала в діапазоні від 900 р. до н.е. до 100 р. н.е.; арабська - від 100 р. до 900 р.; західній “високій культурі” залишається діапазон від 1000 р. до 2000 р. Проте це розуміється мислителем як певна ідеальна схема, подібна до узагальненого життєвого циклу людини, оскільки в реальності “висока культура” може трагічно загинути через зовнішнє втручання і несприятливі фактори, яка загинула “мексиканська культура” ацтеків і майя, зруйнована європейцями.
• В цілому, зауважує Шпенглер, “історія людства є циклічним реєстром зростання і падінь високих культур, що цілковито не пов'язані між собою. Ці культури в дійсності є вищими життєвими формами, тобто органічними за природою, і як і все живе повинні пройти певний життєвий цикл. Хоча самі по собі високі культури є окремими цілісностями, всі вони переживають паралельний розвиток, тож події і фази будь-якої з них мають своє відповідне відображення у кожній наступній. З точки зору двадцятого століття ми можемо зазирнути в минуле циклічної історії та передбачити занепад і падіння Заходу”. Унікальність сучасної культурно-історичної ситуації Шпенглер інтерпретує в термінах прогностичного і гносеологічного інтелектуального потенціалу, накопиченого Західною цивілізацією, що дозоляє вперше в історії усвідомити кризову ситуацію та адекватно сприйняти її як логічне і послідовне завершення цивілізаційного циклу. Він стверджує: “тепер ми спостерігаємо останнє велике завдання для західного типу мислення, єдине, що ще стоїть перед старіючою фаустівською культурою, те, яке визначене для нашої душі розвитком, який тривав століттями. Жодна культура не спроможна обрати свій шлях та філософію[2, c.235]”. Окрім того, Шпенглер вважає: “якщо я можу претендувати на якусь заслугу, то вона полягає в тому, що віднині на майбутнє вже не можна буде дивитися, як на tabula rasa, на якій можна написати все, що хочеться тому чи іншому”.
• У рамках діалектичної філософії поняття кризи традиційно трактується як складний, загострений стан різкого злому або занепаду в динаміці нормального протікання суспільних процесів. З метафізичної точки зору поняття кризи для Шпенглера не є проміжною стадією, певним перехідним станом, а завершальною частиною циклічного процесу розвитку культури. Формалізованою квінтесенцією систематизованих результатів історіософських пошуків Шпенглера є складені ним особисто “Таблиці до порівняльної морфології світової історії”, які, за словами автора, “дають короткий огляд того, що є результатами дослідження…дають уявлення про плідність і сфери застосування нового методу”. Три таблиці демонструють три екзистенціальні проекції історико-культурних типів - духовне життя, мистецькі та політичні форми “високих культур”[2, c.79-86]. Відповідно до першої таблиці, що презентує “одночасні” епохи духовного життя індійської (від 1500 р до н.е.), античної (від 1100 р до н.е.), арабської (від 0 р.) та західної (від 900 р.) культур, періодизація постає у наступному вигляді:
• Весна. Ґрунтовно-інтуїтивний період. Потужні творіння душі, сповитої снами, яка прокидається. Надособистісна єдність і повнота:
• 1) Народження міфу великого стилю як вираз нового відчуття Бога. Боязнь світу і пошук світу.
• 2) Раннє містико-метафізичне формулювання нового погляду на світ.
• Літо. Свідомість, близька до зрілості. Найдавніший міський і критичний рух.
• 1) “Реформація”. Всередині релігії протест широких народних прошарків проти великих форм давнини.
• 2) Початок чисто філософського формулювання світовідчуття. Протиставлення ідеалістичної і реалістичної систем.
• 3) Створення нової математики. Концепція числа як відображення і сутності форм світу.
• 4) “Пуританізм”. Раціоналістично-містичне збіднення релігійного начала. Розсудочний фанатизм.
• Осінь. Інтелігенція великого міста. Вища точка суто розумової творчості.
• 1) “Просвітництво”. Віра у всемогутність розсудку. “Культ природи”. “Розумна релігія”.
• 2) Вища точка математичного мислення. Просвітлення світу чисел.
• 3) Великі завершаючі системи.
• Зима. Початок цивілізації світового міста. Згасання духовної творчої сили. Саме життя стає проблематичним. Етико-практичні тенденції іррелігійних і неметафізичних поглядів мешканців світового міста.
• 1) Матеріалістичний світогляд. Культ практичного досвіду, користі, щастя.
• 2) Етико-суспільні життєві ідеали. Епоха “філософії без математики”.
• 3) Внутрішнє завершення математичного світу форм.
• 4) Занепад абстрактного мислення і перетворення його в професійну академічну філософію. Література скорочених вказівників.
• 5) Кінець. Поширення остаткового світонастрою.
• У другій таблиці, характеризуючи “одночасні” епохи мистецтва, Шпенгле пропонує наступну схему для єгипетської, античної, арабської та західної культур:
• Первісний час: хаос первісних художніх форм. Містична лінійна символіка і спроби наївного наслідування.
• Освальд Шпенглер німецький філософ і культуролог. Народився 29 травня 1880 року в Бланкербурзі (Німеччина). Вивчав філософію, історію, математику і мистецтво в Мюнхенському і Берлінському університетах, докторську степінь отримав в 1904 р. Працював учителем в Гамбурзі. Академічну кар'єру почав в Мюнхенському університеті в якості викладача математики.
• шпенглер історіософський унія цінність