Размещено на http://allbest.ru/

• Філософія постмодернізму
• Зміст
• 1. Функції філософії
• 2. Філософія постмодернізму
• 3. Філософія глобальних проблем сучасності
• Використана література

1. Функції філософії

Категорії виникають на певному етапі історичного розвитку і втілюються в мовних структурах. Аналізуючи їх і дії людей філософи виявляють загальні основи мислення й практики. В найзагальніших основах культури важливе місце займають узагальнені образи буття в їх взаємозв'язку й взаємодії. У свою чергу, як було сказано, ці образи трансформуються у філософські вчення: онтологію, праксеологію, гносеологію, аксіологію та ін. Тому філософія в науковому пізнанні та суспільному житті виконує ряд важливих функцій:

* світоглядна: формує загальну систему розуміння природи, людини, суспільства в їх сутнісних характеристиках, тобто вирішує загальнотеоретичні проблеми їх наукового розуміння. Вона формується в процесі осмислення, обґрунтування світоглядних ідеалів. Філософія як світогляд - це не лише зміст, а й спосіб осягнення дійсності, а також принципи самого життя, які визначають характер діяльності людей. Найважливішим компонентом світогляду є ідеали як визначальні життєві цілі. Характер уявлень про світ сприяє постановці певної мети, життєвих завдань, із узагальнення яких виробляється життєвий план, формуються відповідні ідеали.

У формуванні цієї функції філософія спирається на сукупність наук, на всю людську практику освоєння дійсності, визначає своє ставлення до релігії, яка теж претендує на виконання світоглядної функції.

* онтологічна: вирішує проблему, яким є світ сам по собі, безвідносно до людини, людських форм пізнання, в яких він (світ) дається людині, яка його природа, сутність, структура. До онтологічних включалась} проблема людського буття, його залежності від зовнішніх факторів, під якими мали на увазі як природні, так і надприродні чинники. Ця функція тісно пов'язана з попередньою;

* праксеологічна: досліджує активне, дійове, практичне ставлення людини до світу, можливості, способи й межі її діяльності, зокрема проблема свободи й необхідності та різні спроби її розв'язання (фаталізм, волюнтаризм);

* гносеологічна (логіко-гносеологічна): досліджує процес закономірності пізнання світу людиною, визначає його сутність, можливості, умови, закономірності, розробляє систему принципів і категорій, які організують раціональне пізнання, є його понятійним фундаментом;

* методологічна: відіграє роль загального методу, цілісної ' сукупності орієнтирів як практично-перетворюючої, так і пізнавальної діяльності. Осмислюючи й обґрунтовуючи стратегію щодо реалізації людських ідеалів, формуючи принципи їх досягнення, філософія цим самим виконує методологічну роль. Процес пізнання й практичної діяльності може дати належний ефект, лише будучи відповідно упорядкованим і організованим. Якщо на перших порах секрети такої упорядкованості залишалися поза увагою людей, то в подальшому вони виділяються в спеціальний предмет раціонального пізнання і фіксуються як система соціальне апробованих правил, нормативів пізнання і діяльності. Пізніше методологія стає предметом спеціальної теоретичної рефлексії, формою якої виступає передусім філософське осмислення принципів організації і регуляції пізнавальної діяльності, виділення в ній умов, структури й змісту знання, а також шляхів, що ведуть до істини.

Кожна наука сама розробляє свої методи, але вони спираються на ту чи іншу філософську систему.

Методологічна функція філософії не зводиться лише до методології пізнання, а охоплює й весь рівень методології людської діяльності:

* ідеологічна: показує, що філософські вчення і напрями виражають не тільки «чисте прагнення до істини», але й інтереси та позиції певних суспільних сил, спільнот (націй, класів та ін.). Тому будь-яка філософська школа з позицій певного класу формує світогляд і впливає на суспільну діяльність з тих же певних соціальних (класових) позицій;

* виховна: показує, що оволодіння філософськими знаннями, філософським мисленням сприяє формуванню в людини потреб і прагнень до розумного розуміння світу й самої себе, свідомого визначення свого місця в світі, своїх найвищих цінностей, ідеалів, життєвих орієнтацій і цілей, сенсу , життя;

* аксіологічна: вказує на місце цінностей у житті, на структуру ціннісного світу, тобто на зв'язок різних цінностей між собою, зв'язок із соціальними й культурними факторами та

структурою особистості. Вона досліджує моральне й естетичне ставлення людини до дійсності;

* інтегруюча (інтегративна): показує, що філософія робить узагальнення висновків часткових (спеціальних, «конкретних» наук), пов'язуючи їх з постановкою і розв'язанням корінних світоглядних проблем; тим самим філософія сприяє створенню цілісної системи наукового знання, елементи якої (окремі науки, галузі, розділи) між собою не пов'язані. При цьому філософія не підміняє конкретні науки, не претендує на розв'язання "своїми методами" їх проблем.

На завершення слід підкреслити, що в філософії відображається не лише вчорашнє й сьогоднішнє. Вона конструює й майбутнє, формуючи принципово нові ідеї, світоглядні ідеали. В галузі конкретно-історичного життя вона здійснює інтеграцію різних форм людського досвіду.

У час, коли інтереси людства вимагають планетарного підходу до розв'язання світових проблем, філософія має інтегрувати всі основні завдання і цінності людської культури. Це можливо лише на основі універсального мислення, на яке спроможна тільки філософія. Ось чому без філософії не обійтись людині, яка мислить, творить, відповідає за майбутнє нашої планети.

2. Філософія постмодернізму

Останнім часом важко назвати інше поняття ніж «постмодернізм», яке викликало б таку велику кількість трактувань, інтерпретацій та оцінок. Як стверджує відомий мислитель В. Вельш, роком народження цього поняття слід вважати 1917 рік, оскільки саме тоді вийшла книжка Р. Паннвіца «Криза європейської культури», де вперше з'явилось поняття «постмодерний» як сигнал того, що культура досягла певної чергової вершини.

Якщо спробувати визначити головне завдання сучасної західної філософії, то це безперечно, з одного боку, намагання уникнути уніформізму, одноманітності, прагнення підвести всі культури під єдиний стереотип, певний шаблон, а з іншого - релятивізму, що проявляється у розпорошенні культур, відмові від принципів єдності та цілісності. Ці, здавалось би, різні позиції, сходяться в одному - в терапії тотальності, яка знищує всі фарби та акценти, всі звуки та відблиски, є ілюзорною єдністю, а розпорошення розмаїття, втрачаючи єдність, перетворюється на примару багатоманітності. Неминуче виникає новий тип філософування, що полягає у пошуку такого синтезу, де єдність досягалася б не шляхом уніфікації та нівелювання одиничного, але через вільний його злет.

Сучасні філософи прагнуть осягнути межі цивілізації, виявити закономірності її еволюції, наслідком чого стає усвідомлення, що епоха становлення західної філософії, коли остання могла маніфестувати себе як єдину представницю світової цивілізації в цілому, завершується. Саме так закінчується епоха Модерну, поступаючись місцем новій парадигмі філософування - постмодерну. Постмодернізм - це багатоманітне теоретичне відображення духовного розвитку в самосвідомості західної цивілізації. Виступаючи багатоманітною духовною тенденцією в філософії, соціології, футурології, методології науки, різних сфер культури Заходу, постмодернізм маніфестує себе не як послідовник та спадкоємець модернізму, а як емансипатор свідомості цивілізації від ідеалів-ідолів минулої епохи, які гальмували та обмежували багатовіковий процес самореалізації особистості. Постмодерністська стратегія емансипації людської суб'єктивності від обмежень, якими її надшила епоха модерну, характеризується тим, що ідеали та досягнення епохи модерну, її духовності - це не основа постмодернізму, а лише часткова сукупність однобічних положень, які необхідно радикально переосмислити та переоцінити.

У цілому постмодернізм можна вважати викликом модерністському проекту саморефлексивної суб'єктивності, критичної раціональності та свободи, які характеризують епоху від кантівської концепції Просвітництва до гуссерлівського «повернення до речей». Та концепція Ratio, що існує в даному проекті, на думку постмодерністів, неодмінно приводить до аналогії тотального контролю над цивілізацією і є складовою частиною феномену панування, що не знає ніяких перешкод ні в поневоленні людини, ні в цинічному догоджанні правителям цього світу.

Філософи-постмодерністи розуміють Ratio по-різному - «індустріальний розум» у М. Фуко, «логоцентризм» у Ж. Дерріда, «сенс» у Ж. Дельоза і т. д. їхнє Ratio виступає сутнісним фактором, що поглиблює негативні тенденції західної цивілізації такі як тоталітаризація, відчужуюча об'єктивація, лімітація. Одне з головних своїх завдань постмодерн вбачає у критиці класичної філософії. Історично склалося так, що утвердження нового завжди супроводжувалося критикою попередніх концепцій.

Так, висуваються нові принципи формування категоріального апарату філософії, серед яких: поняття «події» і «ризоми» у Ж. Дельоза, «епістеми» у М. Фуко, «письма» і «деконструкції» у Ж. Дерріда, «поверхні» та «тіла» у Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі. Немає неперехідної прірви між цими категоріями. Наприклад, за Дельозом, «кожна подія подібна до смерті», смерть «найтіснішим чином пов'язана із... тілом,., вона - дещо безтілесне, невизначене, безособистісне, її основа - в ній самій...» - і т. д. Оригінальним чином переглядається саме соціальне життя, як це можна прослідкувати ще у Е. Дюркгейма, який пропонував нове трактування соціологічних законів, які є настільки специфічними, що можуть редукуватися тільки у властиві їм форми та феномени, які не підлягають ніякій уніфікації. Роблячи висновок з глибоко синтетичного за своєю природою вчення Е. Дюркгейма, зазначаємо, що він розглядав людське суспільство, соціум - як самобутню самість, що являє собою «суміш реальностей різного роду».

Специфічні умови постмодерності, в яких знаходиться свідомість, як принцип сповідують зречення центру та ескалацію маргіналізму. Фактично кожен з філософів - або Дерріда, або Дельоз, або Фуко - у свідомості асоціюються з певним висловом, орієнтуючись на котрий встановлюється ідентичність автора та його стратегії. Цей парадокс - відображення схеми У. Еко про «смерть автора» після написання книги, аби не стояв на її шляху.

Завоювавши життєвий простір в майже всіх сферах культурної самореалізації людини, постмодернізм реорганізує стосунки людини та абсолюту у специфічних умовах плюральності та неоднозначності, забарвленої несерйозністю. Гуссерлівське усвідомлення (besinnen) у потрактуванні Дерріда причетне відповідальності за зміст (Sim) та доведення його до стану Klarheitsflille (сповненості ясністю), що у відношенні до диспозиції «людина - Бог» веде до вислизання автора з лещат ним сказаного та уникнення відповідальності у діалозі «книга - читач». Революція фактично суто мовна. Божественне для людей є уточнення його в мові, вираження ж Бога - поліварантне, підкріплене «самовідводом» автора. Мінливі відношення моно-, тео-, полі-, а-, серйозність, іронія, розхитуються уявленнями про абсолют, роблять стосунки з ними максимально індивідуалізованими.

Велике значення у сучасній філософії надається проблемі тексту, текстуальності, причому останню слід розуміти як загальну включеність суб'єкта в людську культуру, де рай знаходить своє опредмечування. Не менше значення має і проблема мови як засобу спілкування та комунікації, а головне - як проблема конструювання та деконструювання, об'єктивної та суб'єктивної дійсності. Проводячи паралель між різними філософськими напрямками можна сказати, що сучасна людина, суб'єкт, віднаходить своє самобуття у сув'язі різних родів та видів реальності. Мова виступає не тільки засобом спілкування та комунікації людей, а й органічної «включеності» суб'єкта в систему сучасної йому культури, виступає засобом його самовиявлення та самоідентифікації.

На основі функціонування мовно-знакової культури відбувається розвиток та взаємодія різних видів етносів та культурних самобутностей (наприклад, у Леві-Стросса). Тому попри всю оригінальність та алегоричність мови сучасної філософії, її проблемою залишається проблема людської культури та окультуреності. Якщо людині, скажімо, XIII-XIV століття культура давалася через безпосередню предметність, то сучасна людина включена у контекст загальнолюдської культури через «текстуальність», «письмо» та «екзистенцію». При цьому у світовідчутті та світосприйманні людини XX століття «сплітаються» ментальності, які відображені та досліджені філософами різних напрямків.

Тепер ми можемо виокремити дві особливості постмодернізму. Перша - його багатоманітність. Постмодерн як культурний феномен має цілий ряд_ вимірів - естетичний, політичний, філософський. Естетичний пропонує поєднати елітарну та масову культури, повернутись до мистецтва, що відповідає традиціям, має відношення до навколишньої дійсності. Політичний вимір орієнтує на проведення децентралізованої, анархічної політики. Філософський - направлений на здійснення радикальних перетворень модерністської метафізики.

Друга особливість - плюральність. Протиставляючи себе метафізиці модерну, що називає себе «рупором Істини», «дзеркалом Істини» філософія постмодерну прагне до звільнення людської духовності, суб'єктивності, творчої активності від сформульованих у минулому норм, регулятивів, котрі сьогодні перетворилися в ілюзії та помилки, що заважають вільному розвитку особистості. Оскільки ініціатори постмодерністської філософії вбачають кінцеву мету своєї стратегії не тільки в просвітництві індивіда, а особливо в вільному культивуванні людської суб'єктивності, в ствердженні багатомірної особистості; то цей підхід також називають «освітньою філософією».

Процеси створення нової світоглядно-гуманістичної парадигми супроводжуються інтенсивними пошуками філософів. Зміщення акцентів у хронології на динаміку і гетерогенність ліквідують стосунки з часом як з безперечною величиною. Епістемологія, котра в своєму арсеналі утримує часовий аспект, провокує виробництво історії як багатоголосого хору, в якому посеред поліфонії, какофонії неможливо проводити сольну партію; завдяки цьому ліквідуються «вершини», «провідні ролі в історичному процесі», плюральність же, навпаки, виступає на перший план.

Характерна для постмодерну увага до часткового, індивідуального, спорадичного веде до концентрації особи на самій собі і піклування про себе фактично зачіпає усі аспекти приватного життя. Зростаюча мобільність та контактність має частково інтерактивний характер та все більш опосередкована механікою, що стає симптомом підвищеного інстинкту самозахисту та самозбереження; людина дозує себе в стосунках зі світом. Людина постійно пам'ятає про подолання горизонту себе як наближення до смерті, тому більше утримується від кроків ніж робить їх, дозволяючи таким чином світу бути більш незалежним від себе, дозволяючи іншому бути «Іншим» в стосунках «людина - світ».

Постмодерн категорично протестує проти ефекту «присутності» в процесі пізнання. Його представники вважають, що дана обставина робить існуючі категорії «непрозорими», занадто суб'єктивованими, тенденційними і навіть персоніфікованими. Усе це заважає процесу пізнання. А якщо розібратися прискіпливіше, можна зрозуміти, що саме ця «присутність», історична обмеженість пізнання та обмеженість традиційної «логоцентристської» гносеології і робить пізнавальний процес зростаючим не тільки в «глибину», але й в «ширину», тобто сучасні нам категорії та поняття ще не вичерпали свого потенціалу, вони «розгортаються», «живуть», функціонують в існуючих формах пізнання, роблять його все ще ефективним. Мало того, «метафізичні» поняття, «заражені» логоцентризмом, мають здатність структурувати сам процес пізнання, робити його верифікованим та евристичним. Накладання одних тільки сухих схем на процес пізнання - це дійсно плідний прийом та принцип, щоправда його плідність ще треба обґрунтувати та підтвердити, проте від традиційних прийомів та засобів пізнання, на наш погляд, ще рано відмовлятися.

Отже, постмодерністи роблять спробу здійснити революційний переворот в існуючій парадигмі знання, зокрема - пізнавального процесу. Сучасні процеси загальної комп'ютеризації та формалізації знання, глобальний вихід та перехід суб'єктивного в інтерсуб'єктивне, широкомасштабна математизація та логізація пізнавального процесу роблять виникнення філософських парадигм, подібних до постмодернізму, цілком необхідними. Але, користуючись висунутим самими ж постмодерністами принципом «влада - знання» (М. Фуко), зазначимо, що якими б зовні революційними та нетрадиційними не були б зміни у будь-якій сфері суспільного життя чи свідомості, перехід від однієї парадигми слід здійснювати не шляхом руйнування, тотального знищення існуючих парадигм, а шляхом позитивного, конструктивного, структуруючого їх «утримання», використання та переробки. Інакше матимемо справу із простою претензією на оригінальність модного філософа.

Філософська концепція постмодернізму має неабиякі здобутки у так званих конкретних науках. Тому «конкретно-науковий» постмодерн на сьогоднішній день носить достатньо конструктивний характер. Проте, в науках гуманітарних, «сила» його дещо падає. Його основоположні поняття «сліду», «письма», «іншого», «різності» та ін. тут є вже не настільки функціональними. Аналогічне явище спостерігається і в теорії пізнання. Антиномія, «структура-суб'єкт» тут спрацьовує далеко не завжди. Слід також назвати і таку антиномію, як «структура - історія», яка є одним із найбільш характерних і найбільш слабких моментів постмодерністсько-постструктуралістської теорії. Тут дослідження структур протиставляється, з одного боку, історико-генетичному підходу, а з іншого, - визнанню ролі суб'єкта, людини як активної дійової особи в суспільному житті.

Принцип «деконструкції» метафізики або філософії, введення нових понять - «письма», «структури», «іншого», «сліду», «інтуїції», «сигніфікації» та інших - безперечно збагачує філософсько-теоретичне надбання сучасності. Проте, в силу певної непослідовності багато з елементів та фрагментів цього вчення на даному етапі викликають досить різку критику. Яким буде майбутнє цього вчення - покаже час.

гносеологічний філософія постмодернізм онтологічний

3. Філософія глобальних проблем сучасності

До глобальних проблем належать охорона навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча та демографічна проблеми, мирне освоєння космосу і багатств Світового океану, подолання економічного відставання країн, ліквідація небезпечних хвороб, статус людини в сучасному світі і її майбутнє та інші.

Характерною рисою глобальних проблем можна вважати їхній динамізм. Він означає, насамперед, можливість збільшення кількості проблем, що зараховуються до глобальних, а також вірогідність ослаблення чи посилення гостроти однієї з них. Тому важливо правильно оцінити ті проблеми, які можуть набути глобального характеру, і вчасно виробити реакції суспільства на гострі питання сучасності.

Для розуміння суті і шляхів вирішення глобальних проблем необхідно з'ясувати походження і природу, причини загострення. Наприклад, історія знає такі приклади: в Греції, Малій Азії та інших місцях люди викорчовували ліси для одержання в такий спосіб орної землі, вони не уявляли, що тим самим поклали початок нинішньому запустінню цих країн, позбавляючи їх центрів нагромадження і збереження вологи. Теж саме відбувалося в Північній Італії, де на південному схилі Альпійських гір люди вирубували хвойні ліси і не передбачали, що знищують умови для розвитку місцевого скотарства. Це факти з стародавньої історії, але період НТП нового часу, коли людство залучило до своєї діяльності практично всі ресурси нашої планети, вже дали чимало трагічних прикладів такого типу, хоча б Закарпаття.

Глобальні проблеми мають соціоприродний характер. Вони водночас і природні, і соціальні. Адже соціальні умови розвитку визначають, по-перше, серйозність і глибину глобальних проблем, небезпечність їхнього розвитку для людства, по-друге, зміст підходів, методи і засоби. У системі сучасної глобалістики важливе місце посідають проблеми війни і миру. У наш час ядерна війна неприпустима, уній не буде ні переможців, ні переможених. Тому найскладніші проблеми, конфлікти треба і можна вирішувати тільки політичним шляхом.

Важливо усвідомити, що сьогодні небезпеку для людства становлять не тільки воєнні конфлікти, застосування сучасної воєнної техніки, а й мирна техніка. Уявлення про екологічну чистоту АЕС давно виявилося міфом. Різниця між воєнною і мирною ядерною технікою лише в тому, що перша знищує все живе швидко, а друга - поступово, але й та й інша неминуче підривають коріння його існування. Велику загрозу природі і людині становлять "кислотні дощі", які виникають в наслідок викидів в атмосферу різних хімічних сполук. Дедалі гострішого характеру набувають на нашій планеті проблеми "водного голоду" і забезпечення людства мінеральною сировиною та енергією, а також демографічна проблема (демографічний вибух в країнах Африки, Азії і Латинської Америки). До 2025 року населення світу зросте на 3 млрд, чоловік.

Глобальні проблеми сучасності тісно взаємопов'язані і взаємозумовлені, тому ізольоване вирішення їх практично неможливе.

Використана література

1. Історія Філософії: Підручник / Ярошовець В.І., Бичко І.В. - К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. - 774 с.

2. Філософія короткий виклад. Навч. Посібник. - К.: „Кондор”, 2003

3. Є.М. Причепій, А.М. Черній. Філософія. Посібник. - К.: Видавн. центр „Академія”, 2001 р.

Размещено на Allbest.ru