Життя та крилаті вислови відомих філософів

Размещено на http://allbest.ru/

Конфуцій (ЌEЋq -- Кун-цзи чи ЌE•vЋq -- Кун Фу-цзи, латинською: Confucius; 551 до н.е. -- † 479 до н.е.) -- давньокитайський філософ дрібношляхетського роду, засновник конфуціанства. Добре освічений самоук, він намагався покращити людину і людське суспільство на основі традиційних цінностей. Але його впливи на людей були мінімальні і він подався у мандри з метою просвітництва. Своє вчення він виклав у творах, яке досі є каноном конфуціанства. Відповідно до нього праведне життя і особливо справедливе правління базуються на 5-ти «відносинах» -- між правителем і урядовцем, між чоловіком і жінкою, між батьком і сином, старшим і молодшим братами, між друзями. Центральна роль належить родині як взірцю державного устрою. Вчення Конфуція набуло визнання лише через 200 років по його смерті..

Проте найймовірніше, що діяльність його відрізнялася набагато скромнішими розмірами, ніж її описують конфуціанці подальших століть. До перемоги легизма школа Конфуція була тільки одним з багатьох напрямів в інтелектуальному житті Воюючих Царств, в період, відомий під назвою Сто шкіл. І лише після падіння Цинь відроджене конфуціанство досягло статусу державної ідеології, який зберігся до початку XX в., лише тимчасово поступаючись місцем буддизму і даосизму. Це, природно, привело в звеличенню фігури Конфуція і навіть її включенню в релігійний пантеон.

Біографія

Судячи по володінню аристократичними мистецтвами, Конфуцій був нащадком знатного роду. В молодості він служив дрібним чиновником в царстві Лу. Це було час заходу імперії Чжоу, коли влада імператора стала номінальною, руйнувалося патріархальне суспільство і на місце родової знаті прийшли правителі окремих царств, оточені незнатними чиновниками.

Крах стародавніх засад сімейно-кланового побуту, міжусобні розбрати, продажність і пожадливість чиновників, лиха і страждання простого народу - все це викликало різку критику ревнителів старизни.

Усвідомивши неможливість вплинути на політику держави, Конфуцій подав у відставку і відправився у супроводі учнів в подорож по Китаю, під час якого він намагався донести свої ідеї правителям різних областей. У віці близько 60 років Конфуцій повернувся додому і провів останні роки життя, навчаючи нових учнів, а також систематизуючи літературну спадщину минулого Ши-цзін (Книга Пісень), І цзін (Книга Змін) і ін.

Учні Конфуція по матеріалах висловів і бесід вчителя склали книгу «Лунь Юй» («Бесіди і думки»), яка стала особливо шанобливою книгою конфуціанства.

З класичних книг твором Конфуція поза сумнівом можна вважати тільки Чуньцю («Весна і Осінь», літопис долі Лу з 722 по 481 р. до н. е.); потім мабуть, що він редагував Ши-цзін («Книга віршів»).

Іммануїмл Кант (нім. Immanuel Kant; 1724, Кенігсберг -- 1804, Кенігсберг), німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії. У своїх численних роботах стверджував, зокрема, що умова пізнання -- загальнозначущі апріорні форми, що упорядковують хаос відчуттів. Ідеї бога, волі, безсмертя, недовідні теоретично, є, однак, постулатами «практичного розуму», необхідною передумовою моральності. Центральний принцип етики Канта -- категоричний імператив.

Кант -- філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму і, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які за жодних обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії «чистого розуму», розкрив глибоку діалектику взаємозв'язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. -- суперечність в законі) -- нездоланна суперечність, утруднення. Що це за антиномії «чистого розуму»?

Біографія

Томас Гоббс(англ. Thomas Hobbes; *5 квітня 1588, Малмсбері, Вілшир, Англія -- †4 грудня 1679, Дербішир) -- англійський філософ.

Належав до школи Соціального договору в традиції реалізму. Основними інтересами Гоббса були політична філософія, історія, етика та геометрія. На формування його ідей значно вплинули Платон та Аристотель. Послідовниками його стала вся подальша західна політична філософія.

Народився Томас Гоббс у графстві Глостершир в сім'ї, що не вирізнялась особливою глибокою освіченістю запального приходського священика, що через сварку з сусіднім вікарієм біля дверей храму втратив роботу. Виховувався Томас Гоббс заможним дядьком. Він добре знав античну література та класичні мови. У віці 15 років він поступив до Оксфордського університету, який закінчив в 1608 році.

В 1610 році Томас став наставником лорда Гардвика з аристократичної родини Вільяма Кавендиша (пізніше графа Девонширского). До кінця життя залишався пов'язаним зі своїм учнем, який став його покровителем. Завдяки йому познайомився з Беном Джонсоном, Френсісом Беконом, Гербертом Чарберсі та іншими видатними людьми. Після смерті графа Девонширського був наставником його сина, мандрував з ним по Італії (де в 1636 році відвідав Галілео Галілея) і в 1637 році повернувся до Англії.

Томас Гоббс -- класичний представник англійської філософії періоду англійської революції, він послідовно розробляє систему раціоналістичної філософії, яка охоплює не тільки вчення про буття, пізнання, а й вчення про суспільство, державу. На формування поглядів Гоббса значно вплинули Ф. Бекон, а також Г. Галілей, П. Гассенді, Р. Декарт, І. Кеплер.

Етика Гоббса походить від незмінної чуттєвої «природи людини». Основою моральності Гоббс вважав «природний закон» -- прагнення до самозбереження та задоволення потреб. Доброчесність зумовлена розумним розумінням того, що сприяє і що заважає досягненню добра. Моральний обов'язок за своїм змістом співпадає з громадянським обов'язком, що випливає з суспільного договору.

Відправною позицією міркувань Гоббса про суспільство та державу є поняття «природний стан людей». Введення цього поняття дало змогу філософії створити першу абстрактно-ідеальну модель суспільства, яку можна було використовувати у вигляді порівняльного еталону для фіксації подібностей та відмінностей між різними станами суспільства, державами тощо. Природний стан людей охарактеризовано у Гоббса як можливість одних людей перешкоджати у досягненні своїх цілей іншим людям. Саме таке становище осіб, які здатні ставити перед собою цілі та діяти, їх досягаючи, призводить до природної прихованої війни між усіма людьми. Вихід з неї було знайдено в організації суспільства. Однак суспільство може існувати лише на збіганні інтересів людей.

Життя

Платон (грецьк. РлЬфщнбт; 427 до н.е. -- †347 або 348 до н.е.) -- старогрецький мислитель, поряд з Піфагором, Парменідом і Сократом -- родоначальник європейської філософії; глава філософської школи Академія.

Походив з аристократичної сім'ї, що брала активну участь у політичному житті Афін (рід його батька Аристона походив від міфічного царя Кодру; серед предків матері, Периктіони, законодавець Солон; після перемоги спартанців у Пелопонеській війні дядько Платона, Хармід, стає одним із Десятьох ставлеників Лісандра в Пиреї у 404-403 рр., Критій - один із Тридцятьох тиранів у Афінах).

Одержав гарне, традиційне для аристократичного юнака, виховання. У юності слухав софіста гераклитовської орієнтації Кратила, в 20 років познайомився з Сократом, почав регулярно відвідувати його бесіди і відмовився від реальної політичної кар'єри. Відрізнявся крайньою сором'язливістю і замкнутістю. Після смерті Сократа в 399 р. Платон їде в Мегари. Бере участь у Корінфській війні, у походах у Танагру (395) і Корінф (394). У 387 відвідує Південну Італію, Локри Епізефирські - батьківщину найдавніших записаних законів Залевка (з Локр походить піфагорієць Тімей, ім'ям якого названий знаменитий діалог Платона, подорож взагалі замислювалася насамперед заради знайомства з піфагорійцями). У Сицилії (Сіракуза), він знайомиється з Діоном, наближеним правителя Сіракуз Діонісія I (Старшого). Після повернення із Сицилії (387) заснував в Афінах свою філософську школу - Академію. Знайомство з Діоном та прихильне ставлення останнього до вчень Платона сприяло тому, що в 367-366 і 361 Платон здійснив ще дві поїздки до Сицилії.

Школа Платона

Існування суспільних гімназій, які концентрувалися на заняттях науками й ораторським мистецтвом було традицією в Афінах 5-4 ст.; «школа Платона», мабуть, формувалася поступово, за назвою гімназія вона також стала іменуватися Академією. До неї, зокрема, належали: племінник Платона Спевсип, що став на чолі Академії після смерті Платона. Ксенократ - третій схоларх Академії, знаменитий математик і астроном - Евдокс Книдский, що залишався на чолі школи під час другої поїздки Платона в Сицилію. У 366 в Академії з'являється Аристотель і залишається там аж до смерті Платона.

Драгоманов Михайло Петрович (1841 - 1895) - публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Один з організаторів "Старої громади" у Києві.

З 1870 р.- доцент Київського університету. Після звільнення за політичну неблагонадійність у 1876 р. емігрував до Швейцарії, де створив своєрідний осередок української політичної еміграції. У 1889-1895 рр.- професор Софійського університету.

Народився Михайло Петрович Драгоманов 18 вересня 1841 року в Гадячі на Полтавщині. Батьки, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...» -- згадував пізніше Михайло Петрович. З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії.

У 1871 році Київський університет відряджає М.Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М.Драгоманова посідає Галичина. Він був одним з перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості. Трирічне закордонне турне М.Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з наочним західноєвропейським досвідом. Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили М.Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 року Михайло Петрович через Галичину та Угорщину вирушає до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети. Прогресивний громадсько-політичний збірник «Громада» М.Драгоманов створив у Женеві восени 1876р. Було видано п'ять томів збірника. Головна тема «Громади» -- дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і устремлінь до свободи і рівності серед світової спільноти. З другої половини 80-х рр. М.Драгоманова запрошують до співпраці ряд провідних видань Галичини. Становлення і розвиток радикальних рухів у Західній Україні, за свідченням І.Франка, стало останньою і, мабуть, найбільшою радістю в житті Драгоманова. У 1889 році Михайла Петровича запрошують на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету Болгарії. Ім'я М.Драгоманова асоціювалося в свідомості прогресивної громадськості з боротьбою слов'янських народів за свободу, автономію, братерство.

Виважений і проникливий політик М.Драгоманов мучився тією задушливою атмосферою у суспільстві, що склалася на теренах Російської імперії у ставленні до національних меншин.

Життя філософа

Григорій Савич Сковорода (* 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Полтавщина -- † 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) -- український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного жебракуючого філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування -- подвиг самопізнання.

Григорій Сковорода народився в Чорнухах на Полтавщині у багатій козацькій родині. Студіював в Києво-Могилянській академії, і її бібліотека стала для нього джерелом знань. У студіях був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Бажання знати і пізнавати нові обрії завело його у далекі краї, а грецька, німецька та головно латинська мови відкривали йому двері до університетських зал, бібліотек, визначних людей. Після трирічної мандрівки вернувся він в Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. Про стиль його життя з харківського періоду пише перший біограф Ковалинський: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав». («Житіє Сковороди»).

Вплив Сковороди на сучасників

Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і то не тільки своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям. Щоб оцінити цей вплив, як писав С. Єфремов, «досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому «мандровану академію» і його самого вважали вартим за університет; досить сказати, що коли треба було тоді знайти в Україні ідейну, чесну та чисту людину, шукали її між «сковородинцями», тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками його науки. І навіть перший на території України університет Харківський не дурно постав на Слобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода... Жертви на новий університет, після заклику і «драматичних жестів» Каразина (р. 1802). посипались головним чином од учнів Сковороди, знайомих та приятелів його, і тих жертв зразу ж набралось на велику, як на той час, суму -- 400.000 карб. Впливу од Сковороди безперечно зазнав і батько нового українського письменства Котляревський, і батько української повісти Квітка»... (Іст. укр. письменства, І, ст. 255).

Бертран Артур Вільям Рассел (англ. Bertrand Arthur William Russell; *18 травня 1872, Треллек, Уельс -- †2 лютого 1970, Пенриндайдрайт, Уельс) -- видатний британський філософ, логік, математик, громадський діяч. Основоположник англійського неореалізму та неопозитивізму, засновник сучасної філософії логічного аналізу. З метою обґрунтування математики заснував логіко-філософську програму логіцизму, найповніше втілену у фундаментальній тритомній праці «Principia Mathematica» (Основи математики) (написана у співавторстві з А.Вайтгедом). Один з ініціаторів Пагуошського руху. Одержав Нобелівську премію з літератури (1950).

Навчався і в подальшому викладав у Кембриджському університеті, неодноразово запрошувався для викладання в університети інших країн, перш за все США.

У 1908 р. став членом Фабіанського товариства, яке відіграло видатну роль у розповсюдженні ідей соціал-демократії у Великобританії. З 1914 по 1965 рр. -- член лейбористської партії. Вийшов з лав лейбористів протестуючи проти їхньої політики щодо інтервенції США до В'єтнаму.

Під час навчання в університеті перебував під впливом «абсолютного ідеалізму» (британської версії неогегельянства), але пізніше разом із своїм колегою Д. Е. Муром став противником ідеалістичної метафізики, поклавши початок традиції аналітичної філософії.

Філософські погляди

Філософська еволюція Рассела -- перехід від платонізму і логоцентризму до юмівського конвенціоналізму та арістотелівського есенціалізму. На початку ХХ сторіччя разом із Дж. Муром Рассел виступив із критикою неогегельянства з реалістичних позицій. В подальшому неодноразово змінював свої філософські погляди, залишаючись, однак, послідовним прибічником аналітичного методу.

За Расселом філософія не зводиться до аналізу буденної мови, як вважають послідовники філософії мовного аналізу, і ії роль не обмежується функцією загального методу розв'язання практичних проблем, на чому наполягають прибічники прагматизму. Рассел обстоював філософське поняття кореспондентної істини як відповідності фактам, які як такі значною мірою не піддатні людському контролю. На його думку, об'єктивне поняття істини впроваджує необхідний елемент стриманості людини щодо універсуму і тим служить противагою прагматистському «отруєнню владою».

Суспільні погляди

Суспільно-політичні погляди Рассела мають ліберальний, антифашистський і антикомуністичний характер. Його першою книгою була «Німецька соціал-демократія» (1896; російський переклад 1906). У питанні про відносини між людиною і державними утвореннями Рассел виходив із принципу поєднання максимуму свободи з мінімумом сили. Виступав за створення на демократичних засадах всесвітнього уряду, повноваження якого становило б вирішення міждержавних конфліктів.

Біографія

Дені Дідро (фр. Denis Diderot, 5 жовтня 1713, Ланґр -- 31 липня 1784, Париж) -- французький філософ та енциклопедист епохи Просвітництва.

Народився 5 жовтня 1713 в містечку Ланґр.Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ.

Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

Філософія Дідро

Уся природа, згідно з поглядами Дідро, перебуває у постійному русі та еволюціонуванні. Усе, що існує, колись виникло і зникне, перетворюючись на щось інше. Різноманітність існуючих матеріальних форм є головною причиною процесуальності світу. Розглядаючи конкретний процес зміни форм існування, ми можемо постійно фіксувати усе нові та нові форми, фрагменти зміни конкретної форми, але ніколи не зможемо побачити нескінченної множини форм реальності, які існують під час зміни одного предмета на якийсь інший. Не маючи можливості виявити безмежну множину форм реальності, люди користуються поняттям «матерія», яке засвідчує нам, що існує реальність, навіть якщо вона не відома конкретними виявленнями.

Пам'ятник Д.Дідро в Парижі

Разом з Гельвецієм і Гольбахом Дідро обґрунтовує вчення про вирішальну роль середовища для формування особистості. Він вважає, що свідоме перетворення навколишнього середовища є головною умовою поліпшення людини, суспільства. Тому свідомість законодавців Дідро оцінював як вирішальний чинник суспільного прогресу. Спираючись на теорію «суспільної угоди», він активно доводить право народу фізичною силою змінювати систему державного устрою суспільства.

Широкого визнання набула естетична концепція Дідро. Розкриваючи зміст поняття «прекрасне», він робить висновок, що уявлення про прекрасне можна визнати відображенням реальних відношень зовнішнього світу. Визнаючи мистецтво «наслідуванням природі», включаючи до поняття «природи» і суспільне буття, Дідро стверджує, що у природі немає нічого зайвого, всі особливості будови людського тіла, матеріальних предметів спричинені природними законами, які адекватно фіксуються лише митцями. Послідовна критика класицизму уможливила Дідро виробити принципи реалізму, які найяскравіше виявили себе у концепції театрального мистецтва. На противагу теоретикам класицизму, які розглядали театральну дію лише як комічну або трагічну, Дідро вводить теорію «серйозного жанру», яка проголошує можливість театрального зображення буденного життя простих людей, а не царів чи героїв, які завжди здаються нам або комічними, або трагічними.

Біографія

Річард Рорті англ. Richard Rorty; *4 жовтня 1931 -- †8 червня 2007) -- американський філософ.

Народився у Нью-Йорку. Вступив до Чиказького університету у віці 15 років. Отримав статус бакалавра, а згодом і магістра, продовжуючи освіту у Єльському університеті.

Відслужив 2 роки в армії, після чого викладав у коледжі до 1961 р. 21 рік пропрацював професором у Прінстонському університеті. З 1982 -- професор Вірджинського університету.

Помер від раку підшлункової залози, опублікувавши перед смертю свій останній твір «Вогонь життя».

Філософія

Річард Рорті вважається одним з посередників між англо-американською традицією аналітичної філософії і європейською філософією. Філософія , на думку Рорті, не описує і не досліджує реальний світ, а лише є знаряддям у процесі прагматичного опису і герменевтичної розмови. У 1979 р. опублікував працю «Філософія і дзеркало природи», в якій здійснена спроба спростувати метафізичне розуміння світу як дзеркала реальності. Філософські розмови характеризуються історичною ситуативністю і не дають можливість сформулювати універсальну, позаісторичну істину].

У наступній книжці «Випадковість, іронія й солідарність» (1989) Рорті наголошує на тому, що істина не відкривається, а створюється у процесі письма або говоріння. Також ця книжка містить твердження, що єдиним незамовним фактом у нашому житті є біль. Щоб його послабити, необхідне існування громадської сфери політичної філософії, у дискусії якої повинні бути включені якомога більше людей. Необхідним елементом є також і приватна сфера, у якій люди могли б вільно досліджувати власні естетичні творіння.

За Рорті, моральний прогрес -- поступове розширення здатності людей «симпатизувати» і «довіряти», головний критерій при цьому -- «пониження значимості жорстокості». «Ідеальне» суспільство орієнтується не на формулювання остаточної і беззаперечної істини, а на плюралізм точок зору. У якості новой соціальної і культурної парадигми Рорті формулює концепцію «іронічного лібералізму», яка передбачає розуміння людиною відносності і випадковості власної мови і свідомості й категоричне заперечення будь-яких проявів жорстокості.

Головні твори

Філософія і дзеркало природи (Philosophy and the Mirror of Nature, 1979)

Значення прагматизму (Consequences of Pragmatism, 1982)

Філософія після філософії: випадковість, іронія й солідарність(Contingency, Irony, and Solidarity, 1989)

Біографічні відомості

конфуцій етика філософський сковорода

Вілен Сергійович Горський (*27 жовтня 1931, Харків -- †27 травня 2007, Київ) -- доктор філософських наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України.

Вілен Горський -- філософ, історик української філософії, дослідник духовної спадщини Русі, автор одного з перших підручників з історії української філософії, має публікації у галузі методології історико-філософських досліджувань. Завершення життя Вілена Сергійовича можна вважати щасливим, якщо оцінювати це життя його ж власною міркою -- як шлях до мудрості в житті й мисленні.

1938 року семирічною дитиною він пережив арешт свого батька (той працював інженером на Харківському тракторному заводі; дата смерті -- 1939, реабілітований у 1956-му). У 1949 році, закінчивши середню школу в Києві, де сім'я поселилася після евакуації, юнак зумів вступити на філософський факультет Київського університету (закінчив із відзнакою в 1954 році). Але того ж року юнак пережив друге велике нещастя: смерть матері.

Протягом двох років працював учителем історії в середній школі на Миколаївщині, потім у Києві -- методистом у будинках піонерів і знов-таки викладачем історії в школі. Одружився, 1958 року народився син. І аж у грудні 1963 року Вілена Сергійовича наказом директора академічного Інституту філософії Павла Копніна зараховано на посаду молодшого наукового працівника «відділу історії філософської і соціологічної думки на Україні». Майже сорок років учений працював в Інституті філософії НАН України.

У 1992 року перейшов з Інституту філософії НАН України до Києво-Могилянської академії. Там він сформував кафедру філософії та релігієзнавства, яку очолював до 2000 року. Він зробив вагомий внесок у розбудову української історико-філософської науки дослідженнями з методології історико-філософського пізнання та історії української філософії. Наукові праці Вілена Горського заклали фундамент вивчення духовної культури Києво-Руської доби.

Учні

Вчений підготував 10 кандидатів і 1 доктора філософських наук, керував низкою наукових проектів у межах теми «Історія філософії в Україні: європейський контекст», підручник «Історія української філософії», що витримав чотири перевидання.

Праці

Вілен Горський -- автор бібліографічного словника «Філософська думка в Україні», десяти індивідуальних та двох колективних монографій, чотирьох збірників наукових праць, доповідей на міжнародних конференціях в Україні, Росії, Польщі, Болгарії, Італії, Франції, Швейцарії, США.

У науковому доробку вченого -- близько трьохсот наукових та науково-методичних праць, у тому числі підручник «Історія української філософії», що витримав чотири перевидання.

Вислови філософів

Завжди будь щирим, люби учитися, стій на смерть, удосконалюй шлях. Соромся бути бідним і убогим, коли в країні є шлях; соромся бути знатним і багатим, коли в ній немає шляху.

Конфуцій

Дві речі наповнюють душу все новим і зростаючим подивом та благоговінням, чим частіше, чим довше ми розмірковуємо про них, -- зоряне небо наді мною і моральний закон у мені

І. Канта

Право -- це свобода, а закон -- пута.

Т. Гоббс

Єдине покарання, якому слід піддавати тих, хто помиляється, -- це змушувати їх вчитися.

Платон

Він сам себе зробив вигнанцем, щоб не були вигнанцями з його рідної землі воля, правда, світло.

М. П. Драгоманов

Все що складне є непотрібне.

Г. С. Сковородам

Прелюдія до володіння, більш ніж що-небудь ще, стає бар'єром для шляхетного й вільного життя.

Бертран Рассел

Живопис звертається тільки до очей , скульптура існує і для видючих, і для сліпих.

Д. Дідро

Наш інтелект - це слабка і залежна річ, іграшка та інструмент наших інстинктів і афектів.

Р. Рорті

Также и народ людскій... -- и той также менитися, толко не гинути мусит єдины, коротко ли долго ли на свьтє побывавши, до общей матєрє своєє ворочаются, а иныє на мьстца их наступают.

Список використаних джерел

1. Інцелопедія відомих людей\2007 р.\1005 ст.\К.

2. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник.(За ред. І.В.Бичко). - К., 1995.

3. Філософія: Навчальний посібник.(За ред. І.Ф.Надольного). - К., 1998.

4. Філософія: Історія і сучасність. Конспект лекцій: Навч. посібник.(За ред. В.І.Шевченка). - Чернігів, 1996.

5. Гуревич П.С. Философский словарь. - М.,1997.

6. Философский энциклопедический словарь. - М., 1989.

7. Андрущенко В., Губерський Л. Проблема гуманізму в сучасній філософії. - К., 1994.

8. Антонович Д. Українська культура. - К., 1998.

9. Духовне оновлення суспільства. - К., 1990.

Размещено на Allbest.ru