"Категоричний імператив" І. Канта і проблема моралі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника

Філософський факультет

Кафедра філософії та соціології

Реферат

"Категоричний імператив" І. Канта і проблема моралі"

Виконала: аспірант І року

Чура Юлія Олександрівна

Перевірив: доктор філософських наук,

професор Возняк С. М.

Івано-Франківськ

2012

Зміст

Вступ

1. Передумови формування світогляду філософа

2. Категоричний імператив І. Канта

2.1 Етична концепція І. Канта

2.2 Етика обов'язку

2.3 Свобода і етика

3. Проблема людини і моралі у філософії І. Канта

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

В просторі етичного знання особлива роль належить історії етики. Будь-яка сучасна теорія моралі так чи інакше вбирає в себе світовий досвід етичних розмірковувань. У даній статті ми пропонуємо розглянути процес історичної генези категорії моральної свободи.

Проблема моральної свободи є актуальною на сучасному етапі розвитку нашого суспільства, коли втрачені моральні орієнтири, свідомість піддається впливам західної поп культури, де моральна свобода переступивши кордон істинної моралі вульгаризується. Людина, для пошуку джерела моралі, не заглиблюється у себе саму, у свою історію, традиції та звичаї, а застосовує готову конструкцію аморальної свободи під маскою нової моралі. Актуальність теми дослідження полягає також у визначенні морального аспекту у вченні про свободу. Адже специфіка етичного знання пов'язана з тим, що його минуле залишається завжди актуальним. Кожна ідея, оформлена навіть на самих віддалених часових відрізках історії, може раптово актуалізуватися. Тому нам ще раз потрібно переосмислити історію, щоб адекватно сприймати реальність.

Етика є однією з найдавніших філософських дисциплін, об'єктом вивчення якої служать мораль, моральність. З трьохсотих років до н. е., коли етику вперше позначили як особливу область дослідження, до сьогоднішніх днів інтерес до її осмислення не зменшується. В різний час до проблем етики зверталися такі філософи, як Аристотель, Спіноза, Кант, Маркс.

Серед філософських трактатів по етиці особливо виділяються праці І.Канта. Етика Канта в багатьох відношеннях з'явилася вершиною філософії моралі нового часу. Серед класиків німецької філософії Кант приділив найбільшої уваги моральності (причому саме її специфіці), і її етичній концепції, послідовно розвинена в цілій лаві спеціальних праць, була найбільш розробленою, систематичною і завершеною. Кант поставив цілий ряд критичних проблем, пов'язаних з визначенням поняття моральності. Одна з заслуг Канта полягає в тому, що він відділив питання про існування Бога, душі, свободи - питання теоретичної свідомості - від питання практичної свідомості: що я повинен робити? Практична філософія Канта виявила величезний вплив на наступні генерації філософів (А. В. Гумбольдт, А. Шопенгауер, Ф. Шеллінг, Ф. Гельдерлін).

1. Передумови формування світогляду філософа

Імануіла Канта прийнято називати "засновником класичної німецкої філософії". Дійсно, майже всі види класичного та сучасного філософствовання так або інакше опираються на його творчість. Його праці поклали початок знаменній традиції в європейському духовному розвитку. Її сутність полягає в тому, що кожний подальший крок вперед роздивляється як переосмислення накопиченного творчого багатства, яке дбайливо зберігається, але не перетворюється на фетіш. Канта зрівнюють з Сократом, бо його філософія людяна. Давньогрецький вчений вперше в історії філософії відійшов від всесвіту занявся вивченням людської природи. Для Канта проблема людини знаходиться на першому місці. Він не забуває про всесвіт, але головна тема для нього - людина. Він розмірковує про закони буття та свідомості тільки з однією метою: щоб людина стала більш людяною. Ідеї Канта підверглися трансформації, але продовжують існувати. Особливо актуально вони звучать на даному етапі розвитку суспільства - в період гуманизації всієї науки, в тому числі і філософії. Вивчення філосософської спадщини Канта ускладнюється різноманітністю джерел про його життя та творчість. Для того щоб отримати точне уявлення про характер, звички філософа, важливо вивчити свідоцтва його сучасників, які збереглися до нашого часу.

Існує традиційне поділення творчого шляху І. Канта на два періоди. Перший з них - так званий "докритичний" або "догматичний". В цей період філософ займався головним чином загальнонауковими проблемами та висунув низку важливих гіпотез, в тому числі "небулярну"космогоничну гіпотезу, згідно якій виникнення та еволюція сонячної системи виводиться з існування "первісної туманності". В цей же час філософ видвинув припущення про існування великого всесвіту галактик за межами нашої галактики, розвив вчення про сповільнння добового обертання Землі внаслідок приливів і вчення про відносність руху та спокою. В філософських творах цього періоду Кант намагається обгрунтувати ідею цілком досконалого світу та, на основі вивчення робіт Лейбніца, провести розрізнення між реальним та логічним обгрунтуванням. Свій стан в ці роки сам Кант називав "догматичним сном". Він мислить як догматик, перебільшуючи роль формально-дедуктивних методів мислення, порівняно з досвідним знанням. Другий етап - так званий "критичний". В роботах цього періоду послідовно викладалися: "критична теорія пізнання", етика, естетика, та вчення про целесообразність природи. Головна увага філософа зосередилась на критичному аналізі пізнавальних здібностей людини, на розробці відповідних теорій пізнання. Під впливом скептицизму та емпіризму Юма, Кант ввів в філософію поняття про заперечні величини, осміяв захоплення містикою та баченням духів. В цей період він приділяє велике значення використанню в філософії досвідного знання [6].

Імануіл Кант народився 22 квітня 1724 року в місті Кенигсбергі в сім?ї шорника Іогана Георга Канта. В 1730 році Кант вступив до початкової школи, а в 1732 - до державної церковної гімназії. Дякуючи природним здібностям та старанню, Кант не дивлячись на слабке здоров'я, був одним з найкращих учнів гімназії. Його батьки хотіли, щоб він став священником, але під впливом викладача латині Генденрейха Кант зацікавився античною поезією, філологією та зовсім не цікавився зовнішніми проявами релігійного культу [5].

Восені 1740 року Кант вступив до Кенігзберського університету. Досі не відомо, на якому факультеті він навчався. Перші біографи Канта вважали, що він вибрав теологію, однак, проаналізувавши перелік предметів, яким майбутній філософ приділяв найбільшу увагу, можна зробити висновок, що він, можливо, навчався на медичному факультеті. Гімназичне зацікавлення філологією змінилося інтересом до фізики та філософії. Великий вплив на становлення Канта в цей період мав професор Мартін Кнутцен. Від його молода людина вперше почула ім'я Н'ютона та під його керівництвом на четвертому році навчання прийнялася за першу самостійну працю по фізикі. Першу свою роботу Кант писав три роки - з 1743 по 1746 рік. Ця праця представляла собою намагання виступити арбітром в спорі картезианців та лейбниціанців про вимірювання кінетичної енергії [3].

В 1747 році, не захистивши магістерську дисертацію, Кант вперше покидає Кенигсберг. Однак його мандрівка обмежується Східною Прусією. В глухій провінції філософ пробує себе в ролі домашнього вчителя. В цей період Кант написав рукопис по астрономії "Космогонія або намагання пояснити походження миротворення, створення небесних тіл та причини їх руху загальними законами розвитку матерії відповідно до теорії Ньютона". Стаття була опублікована лише в 1754 році, після повернення Канта до Кенигсбергу. Пізніше, в кінці літа 1754 року, Кант публікує другу статтю, присвячену також питанням космогонії, - "Питання в тому, стариться чи Земля з фізичної точки зору". Ці дві статті були як би прелюдією до космогонічного трактату, який був написаний пізніше [3].

До кінця 1755 року Кант вже був автором двох статей та двох трактатів з питань космогонії, приобрів деякий авторитет у вчених колах Прусії, однак все ще числився студентом, або, точніше, кандидатом (так в Німеччині назвалися особи, які прослухали курс лекцій, але не закінчили належним чином свою освіту). Замислюючись над майбутнім, Кант бачив себе університетським викладачем. 17 квітня 1755 року Кант подає на філософський факультет магістерську дисертацію "Про вогонь" та через чотири тижні складає магістерський іспит. Однак, для того щоб отримати право читати лекції, Канту потрібно пройти габілітацію (так називався захист дисертації на публічному диспуті). Нова дисертація Канта називалася: "Нове освітлення перших принципів метафізичного пізнання". Захистивши її вчений получає звання приват-доцента, тобто позаштатного викладача, працю якого оплачували сами студенти.

В грудні 1758 року помер професор філософії Кіпке. На вільне місце з'явилося п'ять претендентів. Серед них був і Кант, але питання про вакансію було вирішено не на його користь. В цей період почався поступовий перехід Канта до другого етапу його творчості. Через багато років філософ назве свій стан в магістерські роки "догматичним сном". Він заборонить користуватися своїми першими працями, в яких він обгрунтовував ідею повної досконалості нашого світу, висловлював думку про те, що сама по собі людина нічого не варта, а як будь-яка окрема істота, може існувати лише на благо цілого. Вочевидь, що подібні твердження суперечать ідеї: "Людина є мета сама по собі", яку він розвивав в наступні роки [8].

1762 рік був переломним для філософа. Прийнято вважати, що найважливішу роль в нових пошуках Канта, які в подальшому привели до создання його критичної філософії, відіграло знайомство з творчістю Жан-Жака Руссо. Руссо став для Канта, за зізнанням останнього "другим Ньютоном". Якщо під впливом ньютоновських формул філософ сформулював свої погляди на всесвіт, устрій сонячної системи, світ в цілому, то парадокси Руссо допомогли йому зазирнути до потаємних місць людської души. Окрім Руссо, Кант називав ще й Давида Юма в якості філософа, який "допоміг йому прокинутися від догматичного сну". Руссо вплинув на Канта як людину та мораліста, Юм підштовхнув його до нових теоретико-пізнавальних пошуків, перегляду метафізичних догм, формуванню нової теорії пізнання.

В 1764 році Канту виповнилося сорок років. Він відомий, його цінують та поважають. Ламберт та Мендельсон звертаються до нього з пропозицією вступити в наукову переписку, і Кант приймає її. Лекції користуються успіхом, аудиторія завжди переповнена, і деякі курси він передовіряє своїм учням. Книги добре розходяться, а написані в 1762 році "Спостереження над почуттям возвишеного та прекрасного" принесли йому славу модного автора. Але він все ще приват-доцент, який не получає грошей від університету. В Берліні розуміють цю ситуацію. В серпні 1764 року з міністерства юстиції, до відома якого відносилась освіта, поступає пропозиція зайняти місце професора поезії та красномовства, яке пустовало в Кенігсберзі вже два роки. Кант відмовився. В нього була мета і він йшов до неї прямим шляхом. Відмову оцінили. Спеціальним рескриптом короля було обіцяно "доцента Канта висунути при першій можливості" [8].

В кінці 60-х років XVIII сторіччя Кант стає відомим не тільки в Прусії. В 1769 році професор Хаузен з міста Галле хотів видати "Біографії відомих філософів та істориків XVIII сторіччя в Німеччіні та за її межами". Кант включений до збірника, і автор звертається до нього за необхідними матеріалами. Майже одночасно приходить запрошення на роботу до Ерлагену. Куратор місцевого університету пропонує Канту зайняти кафедру теоретичної філософії. Кант відмовляється. Нарешті 31 березня 1770 року мрія Канта здійснилася. Спеціальним указом короля він був призначений ординарним професором логіки та метафізики. Філософу потрібно було виконати ще одну справу, без якої призначення було недійсним: необхідно захистити професорську дисертацію. В цій дисертації був зафіксований новий "переворот" в поглядах, що здійснився, за словами автора, рік тому. На зміну емпіричний, доходившій до скептицизму позиції прийшов своєрідний дуалізм в поглядах. Канта вже не хвилює питання, які данні органів чуття пов'язані з інтелектом, він розвів в різні сторони ці два вида духовної діяльності. "Витоки всіх наших уявлень,- говориться в праці,- або чутливість, або розум. Світ, що вивчається як феномен, існує в часі та просторі. Але час та простір не є дещо само по собі існуюче, це лише суб'єктивні умови, які властиві людському розуму для координації між собою чутливо сприймаємих предметів. Ще не так давно Кант закликав науку спиратися виключно на досвід, тепер в нього інша турбота - застерегти її від переоцінки досвіду. В листі до Ламберта, яке супроводжувало подарований екзмпляр дисертації, Кант пропонує запровадити спеціальну дісципліну - "загальну феноменологію" з завданням окреслити межі чуттєвого пізнання, щоб не переносити його на предмети "чистого розуму". Подаровані екземпляри дисертації також були вручені Мендельсону і прославившему себе роботами з філософії мистецтва Зульцеру. Дуже швидко прийшли три листа в відповідь. Кант не відповів на жодне з них. Кожне ставило перед ним проблеми, наводило на роздуми, поки що безрезультатні. Через чотирнадцять місяців він пише свому берлінському другу Марку Герцу і просить його принести вибачення Ламберту, Мендельсону та Зульцеру. В цьому листі вже є дещо більше ніж констатація факту, що треба ще розмірковувати над власними ідеями. Дату цього листа (21 лютого 1772 року) прийнято вважати днем народження головної філософської праці Канта. Її перша назва була: "Межи чутливості і розуму", але вже в першому варіанті тексту виникає вислів "критика чистого розуму". Майбутня книга, як вважає Кант, повинна дати "ключ до таємниці всієї метафізики".

2. Категоричний імператив І. Канта

2.1 Етична концепція І. Канта

Вивчення етики Канта продовжує розвиватися з 20-х рр. Існує багато різноманітних оцінок етики Канта. З точки зору метафізики, найбільш цінними є ідеї Канта про свободу і про автономію етики.

Сучасні дослідження кантівської етики є спробою дати нові засоби її переосмислення і нові підходи реконструкції критичної етики. Критична етика Канта своїм вхідним пунктом має усвідомлення практики, в якій втілюється розумна поведінка людини. Подібно тому як теоретична філософія з'ясовує питання про можливість істини і наукового знання, вся практична філософія присвячена людській практиці, причому розгляд співвідношення дійсної свободи і морального закону є однією з істотних проблем осмислення кантівської практичної філософії. По Канту, єдність критичної філософії з кантівською філософією моралі слід шукати в фундаментальному положенні людини в світі і в розумінні єдності. Справді, моральна поведінка вимагає не тільки усвідомлення повинності, але й практичного виконання боргу.

Зв'язок етики Канта з його теоретичною філософією, генеза його етичних ідей, становлення його думки в рамках вчення про свободу і етиці, повинність (центральна категорія його моралі) - ці проблеми знаходяться в центрі уваги при вивченні його етичної концепції.

Знаходячись під впливом раціоналізму Г.Лейбніца, Кант намагався споглядальне проникнути в таємниці природи. Мислитель обгрунтував теорію про походження Сонячної системи з космічного пилу. Йому належить пріоритет в поясненні залежності припливів і відпливів за положенням Місяця. Завдяки цьому вперше було поставлене під сумнів уявлення про те, що природа не має ніякої історії в часі. В докритичний період І.Кант був на позиціях деїзму. Матерія, на його думку, рухається за вічними законами, які створені Богом [9].

Знайомство з філософією агностика Д.Юма похитнуло впевненість Канта в можливості одного розуму пізнати природу. Філософ намагався поєднати апріоризм Г.Лейбніца і агностичний емпіризм Д.Юма. Він дійшов до висновку: перед тим, як вивчати природу, необхідно дослідити власні пізнавальні здібності. До цих пір, стверджував І.Кант, намагалися узгодити наші знання з природою, але внаслідок так і не спромоглись зрозуміти сутність загальних суджень. Тому треба спробувати узгодати природу з нашими знаннями. Кант відштовхувався від суб'єкту, структури його розуму і намагався зрозуміти природу (об'єкт). Цей шлях він звав коперніканським переворотом в філософії [11].

Теорії пізнання присвячена найбільш відома праця мислителя - "Критика чистого розуму" (1781 р.). Досягненням Канта є те, що йому вдалось вийти за межі суб'єкта, окремого індивіда з психологічними особливостями і дослідити знання таким, яким воно склалось в наукових системах. Основні питання, що розглянуті Кантом в "Критиці чистого розуму", так і формулюються як можливі: математика, природознавство, метафізика, що набула статусу науки. Що надає загального та необхідного характеру їх положенням? Разом з раціоналістами Кант визнавав, що в досліді нам не дається знання загальності та необхідності. Так, загальне судження "всі явища мають причину" принципово не може бути перевірено на досвіді, ми ніколи не зможемо дослідити всі явища. Звідки ж переконаність в істинності? Де джерело загальності? На думку Канта, загальність нашому знанню надають апріорні форми чуттєвості (простір і час), і розуму (причина, субстанція і т.п.) [10].

Простір, час, причинність та інші категорії він вважав суб'єктивними формами, які привносяться в природу розумом, а наше знання виникає з досвіду, хоч існують "речі в собі", які не залежать від нашої свідомості. Ці речі викликають у нас почуття, що через категорії стають науковим знанням. Таким чином, знання є наслідком взаємодії апріорних форм та матеріалу відчуттів.

Подолавши протилежність емпіризму і раціоналізму, Кант зробив висновок, що пусті форми та ідеї, які не базуються на дослідних даних, не можуть претендувати на звання науки. Метафізика, що виходить з чистих ідей, призводить до суперечливих висновків: з однаковим успіхом можна довести, що світ конечний і безконечний; що людина вільна і строго детермінована в своїх вчинках. Тому метафізика, як наука про світ, - неможливі. Вона можлива лише як "критика розуму", т.т., гносеологія. Кант, за суттю, вперше в історії філософії дослідив роль категорій в процесі духовного освоєння людиною оточуючого світу. І хоча філософ надавав їм апріорного характеру, аналіз активної синтетичної функції категорій в пізнанні заслуговує на увагу [10].

Свою філософську систему Кант визначив трансцендентальним ідеалізмом (лат. той, хто виходить за межі, непізнаними). Концепція трансцендентальної свідомості виводила за межі суб'єкта, як окремого індивіда. Кант підкреслював, що дійсним суб'єктом пізнання є не індивідуальне "емпіричне я", а суб'єкт взагалі, трансцендентальний суб'єкт, що знаходиться в основі індивідуального "я". Канту не вдалось подолати до кінця психологізму, досліджуючи свідомість окремого індивіда, а не свідомість як культурно-історичне явище. Звідси його апріоризм. Філософ виголосив "речі в собі" непізнаними, але те, що не дано теоретичному розуму (т.т. пізнанню), підвладне практичному розуму (т.т. практиці), стверджував він в праці "Критика практичного розуму" (1788) [13].

Практичний розум має справу з реальними речами. Кант першим з мислителів нового часу поставив проблему співвідношення практики і пізнання. Незважаючи на те, що це співвідношення подано як співвідношення двох зовнішніх сторін, двох окремих суб'єктів пізнаючого і "воліючого" (від волі); Сама постановка проблеми була оригінальною і мала значення для всього розвитку німецької класичної філософії. Кант зазначав первинність практичного розуму по відношенню до теоретичного. Як ідеаліст, він схибив, звівши практику до практичного розуму, до моралі, до проблем свободи.

В етиці Кант запропонував ідею про категоричний імператив - головне правило поведінки. Категоричний імператив говорить: роби так, щоб правило твоєї поведінки могло стати правилом для всіх. Кант був формалістом в моралі. Він гостро протиставляв обов'язок і інтереси особистості, і лише вчинок, що витікає з обов'язку, мислитель вважав моральним. Якщо .ж до вчинку приєднується якийсь інтерес, то він вже Не є моральним. Оскільки ця категорія діє в сім'ї, в колективах, де відношення між людьми завжди пов'язані з якимось інтересом, то людина не може іменуватись моральною [17].

Філософія І.Канта суперечлива, її критикували з обох боків. Матеріалісти критикували Канта за агностицизм, за тезу про незнанність "речей в собі". Суб'єктивні ідеалісти за існування речей поза нашою свідомістю. До досягнень Канта в філософії відносять дослідження діалектики розуму. Він показав, що суперечності, в які впадає розум, намагаючись судити про світ - це не просто помилки. Вони коріняться в самих поняттях розуму, таких, як конечне і безконечне, свобода і необхідність. З антиномій розуму і розпочалось дослідження діалектики, яке було продовжене в філософії Г.Гегеля.

2.2 Етика обов'язку

категоричний імператив кант філософія

"Чисте поняття про обов'язок має на людське серце...

Значно більш сильний вплив, ніж всі інші мотиви"

І. Кант

Єдине, що апріорі визначено в людині, - це її прагнення до щастя; найфундаментальніші потреби і інтереси людей в кінцевому результаті зводяться до досягнення блаженства. Але якщо навіть цю фундаментальну природу людини можна відрізнити від наявної психології людей і приписати людині деякий "істинний" інтерес і прагнення в відзнаку від його безпосередніх, фактичних схильностей і бажань, то все рівно в цьому випадку мораль буде зведена до деякого "розумного егоїзму" [12].

Кант розмірковує тут передусім як мораліст, з точки зору самої моральної свідомості, послідовно проводячи власну логіку. В даному випадку він відстоює чистоту морального мотиву. Принцип щастя, говорить Кант, "підводить під моральність мотиви, що, скоріше, підривають і знищують весь її піднесений характер, змішуючи в один клас наміри до доброчесності і до пороку, навчаючи тільки одного - як краще розраховувати. Якщо ж моральність засновувати на прагненні людини до щастя, то пробудження до чинності, нехай навіть правильного, буде обтяжене чужорідними, "гетерономними", не властивими самій моралі мотивами - надією на досягнення успіху, на набрання блаженства в цьому або потойбічному світі, на винагороду доброчесності, нарешті, на отримання внутрішнього задоволення від свідомості правильності своїх вчинків. Справжній же моральний настрій людини повинен полягати в тому, щоб не очікувати нагород ані в цьому, ані в іншому світі, а виконувати свій обов'язок безвідносно до яких-небудь надій, нехай навіть бажання щастя - невикорінювальне природне прагнення людини.

Мораль, як вважає Кант, не можна розглядати лише як засіб досягнення якого-небудь результату. При такій інтерпретації моральність перетворюється в чисто технічну, прагматичну задачу, в питання про "розважливість", уміння і спроможності ефективно досягати поставлені цілі. Такі принципи чинності, звичайно, мають місце в людському житті; Кант називає їх умовними, гіпотетичними імперативами: якщо бажаєш досягнути якогось результату, слід робити так. Але вся справа в тому, що такі правила, визначаючи засіб здійснення цієї мети, залишають в стороні питання про визначення самої мети. Справді, моральні вимоги до людини не можна звести до яких-небудь технічних приписів, що вказують лише те, якомога найбільш ефективно досягнути мету, що переслідується.

По-перше, далеко не кожна мета може бути визнана моральною; успішна дія може мати і протиморальне спрямування.

По-друге, навіть в ім'я благої мети можуть бути застосовані засоби, при цьому ефективні, які можуть бути аморальними. Таким чином, гіпотетичний імператив, будучи керівництвом до чинності технічного порядку, ще нічого не говорить про моральний характер дії. Доцільність зовсім не завжди співпадає з вимогою моралі - от що за проблема виникає в даному випадку. Рішення її зводиться до наступного: в житті люди переслідують різноманітну мету, але з цієї - особливої, приватної, "емпіричної" - мети ще неможливо вивести моральність. Навпаки, це моральність визнає правозгідність однієї і засуджує іншу мету. Мабуть, не поняття мети обґрунтовує моральну повинність, а навпаки, емпірична мета може бути обґрунтована або відкинута з точки зору моралі. Тому "мета, яку ставлять, вже припускає моральні принципи. Наприклад, ідея вищого добра в світі... Слідує з моралі, а не є її основа" [14].

Кант прибічник пріоритету повинності над цінністю в моралі, в цьому він бачить специфіку моральності, крім того, він першим в історії етики звернув увагу на загальний характер моральних вимог, на те, що вони в своєму примусовому значенні розповсюджуються на усіх людей, в кінці кінців на людство в цілому. Кант звертає особливу увагу на те, що в моралі людина повинна сама усвідомлювати необхідність (повинність) певних дій і спонукати себе до цього. В цьому він і бачить специфіку моральності, відрізняючи її від легальності (просто виконання осудних людині вимог, зовнішнього підпорядкування). Мораль не виводиться Кантом з аналізу людського буття, історії, суспільства, а просто постулюється як щось початково дане розумом і як деякий особливий вимір світу. З ототожнення Кантом моралі і свободи (як спроможності людини давати самому собі закони) випливає його формалізм в розумінні моральності. По Канту "безумовно добра воля, принципом якої повинен бути категоричний імператив, невизначена в відношенні всіх об'єктів, буде містити в собі тільки форму воління взагалі, і при цьому як автономію"; це і є "єдиний закон". Він вважає, що з чисто формального закону в рішенні будь-якої конкретної моральної проблеми завжди слідує тільки один можливий висновок, припис до чинності, принцип [19].

Тісніше за все моральність у Канта з'єднана з правом. Якщо яку-небудь людину борг змусив зробити вибір не в користь свого ближнього, то для Канта це служить свідоцтвом його моральності. В дійсності тут виявляється лише абстрактний гуманізм - адже зовсім не завжди це справедливо насправді, то є зовсім не завжди "любов до дальнього", скоріше "любові до ближнього". Кант правий в тому, що моральний імператив вимагає надання людям потрібної допомоги, але зовсім не примушує любити їх за це. "Цілком недоречно було б говорити: ви повинні любити інших людей. Слід було б сказати: у вас є всі підстави любити свого ближнього, і це справедливо навіть в відношенні ваших ворогів". І, справді, почуття обов'язку мов виключає почуття любові, бо любити по обов'язку неможливо. Але Кант не правий, вважаючи, що вони ніколи не можуть співпасти, оскільки справжня людяність припускає любов до всіх людей, а тоді і співчуття, і жалість будуть адекватним обов'язку (скоріше навіть буде замінювати обов'язок). Але Кант знижує цінність таких добрих прагнень: це скоріше інстинкти, що не слід переоцінювати, хоча і потрібно хвалити, бо більше всього на світі людей, незмінно маючих "перед очима своє улюблене "Я" як єдину точку опори своїх зусиль" і що домагаються того, щоб все оберталося навколо власного зиску.

В етиці Кант розвиває вчення про автономію моралі: затверджуючи свободу, людина виступає творцем власного морального світу, вона сама собі призначає закон дій. Кант проголошує моральну настанову, характер і закони якої, істотно відрізняються від тих, що домінують в періоди спокійного і розміреного поступового розвитку, відрізняються радикалізмом поданих вимог: "ці закони беруть верх безумовно, який би не був результат їхнього виконання, більш того, вони навіть змушують цілком відволіктися від нього", людям "достатньо того, що вони виконують свій обов'язок, що б не було з земним життям і навіть якщо б в ній, можливо ніколи не співпадали щастя і гідність його" [14]. На відміну від умовних правил поведінки обов'язок виступає по своїй суттєвості абсолютною вимогою, слідувати якому потрібно безумовно. В обстановці гучних вимог прав людини і його свобод Кант своїм категоричним імперативом нагадав про відповідальність.

Поведінка, закон якої співпадає з законом природи, не має, по Канту, жодного відношення до морального закону. Те, чого немає в природному законі, - це внутрішнє примушення. Моральну спроможність "вільного самопримусу" Кант називає доброчесністю. "Доброчесність є твердість максими людини при дотриманні свого обов'язку - всяка твердість пізнається через ті перешкоди, які вона може подолати, для доброчесності ж такі перешкоди - це природні схильності, які можуть прийти в зіткнення з моральним наміром... Всякий обов'язок містить поняття примушення з боку закону, етичний борг містить таке примушення, для якого можливо тільки внутрішнє законодавство" [12].

Кант піклується про чисто інтелектуальний "точний образ думок", що підпорядкує емпіричні судження і дії "принципу винятки між добрим і злим". Він пише: "Для вчення про моральність взагалі дуже важливо не припускати, наскільки можливо, жодної моральної середини а ні в вчинках, а ні в людських характерах, бо при такій подвійності всім максимам погрожує небезпека втратити визначеність і тривалість". По Канту, з двох осіб, якщо вони конфліктують один з одним, справді доброчесним може бути тільки один, той, що складає обов'язок. Або обов'язок не може суперечити обов'язку, або він не є істинний обов'язок і може відноситись до області моралі тільки як негативне, аморальне. Промова тут іде про диктатуру обов'язку, що може привести до загострення "розірваності" людини, врозріз його цілісності, врозріз гуманності. Для Канта моральне начало зводиться лише до суб'єктивної свідомості обов'язку. Обов'язок є обов'язок - чистий обов'язок, виконувати його слід єдино з поваги до нього. Обґрунтовуючи цю вимогу Кант апелює до совісті. Справді, совість людини є найкращим суддею в питаннях моралі, вищою спроможністю знаходження моральної істини і вироблення правильного рішення і справжньої моральної точки зору, якщо вона не тільки суб'єктивна, але і з'єднана зі знанням об'єктивної істини. Але у Канта, як це видно в "Критиці чистого розуму", совість якраз і з'являється там, де голос розуму замовкає, де мислення не справляється з пізнавальними проблемами. Так що совість у Канта вже в своїй появі по необхідності виявляється суб'єктивною. У вченні Канта поняття совісті нерозривно зв'язане з дуалізмом його філософської системи, яким проникнуте все людське життя і що він підкреслює, розрізняючи антропологію і антропонімію. В кантівському вченні поряд з естетичною і розумною потребою людини в совісті має значення і сфера релігійного досвіду, свого роду "релігійно-совісна" настанова. Йдеться про першопочаткові завдатки моральності, в які схильності, порив до чинності; тимчасові східці вираження цих завдатків, а також форми їхнього усвідомлення (смутна, чітка і релігійно-віруюча) придають вченню про совість закінчений вигляд. Вчення про совість - це, по суті справи, вчення про добро, що має загальне значення; це - вчинок, воля і свідомість моральної людини.

Неможливо замкнути всю багатогранність проблем, поставлених Кантом в етиці, на діяльності чистої свідомості. Тому в останні роки відзначається тенденція розглядати фізичні, соціальні, термінологічні аспекти його практичної філософії. В частковості, велика увага приділяється аналізу проблеми діяльності, умови реалізації свободи.

2.3 Свобода і етика

"Для того, хто звик до свободи, немає більшого нещастя, ніж бути відданим у владу такої же суті, як він, що може примусити його відмовитися від своєї волі і робити те, що він хоче".

І. Кант

Свобода - "нерв філософії Канта", вона "є одним з наріжних каменів моралі і релігії, а також ключем для систематичної побудови чистої свідомості і свідомості спекулятивного" - так характеризують значення проблеми свободи в філософії Канта "кантознавців". Кант не уникає мови метафізики в розгляді поняття свободи. По суті, він не розкриває змісту її безумовності, обмежуючись твердженням про негативну свободу, хоча звертається з поняттям "свобода" так, як якщо б знання про неї було досягнуте. Розум не може пояснити, як можлива ця свобода. В "Критиці чистої свідомості" Кант показав тільки як ми можемо її помислити, не впадаючи в протиріччя. Доказ її реальності він залишив для розуму практичного. Визнаючи природну недосконалість людини, Кант в той же час бачив в ній розумну суть, що здатна за допомогою власної свідомості і морального імператива обмежувати і переборювати власні бажання. "Люди мають достатньо розуму для самоконтролю і моральної поведінки" [12].

Кант, як дуаліст, знає тільки два рівня причинності - в рамках природи і свободи, причому в першому вона розуміється механічно, в другому - метафізичні, а оскільки людська свобода виключається з природної, постільки природа, тіло і дух абсолютно відділені один від одного, завдяки цьому ідеї і гіпотези про них ніколи не можуть розрізнити у Канта правильної відмінності. Як можлива свобода розумної суті в світі, де править необхідність, тобто панує необхідна, а не вільна причинність? Кант називає поняття свободи "ключем до пояснення автономії волі". Ідею універсальної волі розвиває категоричний імператив, але він вимагає третьої зв'язуючої ланки, що затверджується їм, між волею людини і універсальним моральним законом. Цією третьою ланкою і є поняття свободи. Завдяки ідеї свободи Кант виявив особливість природи людської свідомості - його "винність", що несе в собі фатальну невідповідність між вимогами природи і рівнем його можливостей. Всі спроби вирішення змістотворних життєвих питань являють собою метафізичні сходи людського існування, які заглиблені в трагічну ситуацію. Кант бачить вихід в пошуку шляхів до нової метафізики. Саме з цією метою його позитивна критика стала спробою уявити спекулятивну філософію як "предтечу" моралі, як шлях до практичної філософії. Кантівська філософія відкидає спекулятивну метафізику, але лише з тим, щоб відкрити двері метафізиці "етизованій", вона "обмежує претензії спекулятивного розуму, дозволяючи необмежено розвиватися розуму практичному;... Коротше кажучи, вона відкриває метафізиці новий шлях..." [12].

Як же можливі свобода і моральність? Людина, говорить Кант, належить в один і той же час до двох світів. Один - світ природи, явищ емпіричного буття, простору і часу, зовнішньої необхідності; інший же - світ ноуменальний, поза простором, часом. Відповідно всі можливі закони поділяються Кантом на "закони природи" і "закони свободи", або моральності. Свобода для Канта означає не безпричинність, а спроможність розумної суті самому встановлювати для себе закон в якості необхідного і універсального. Коли людина сама накладає на себе закон, але при тому такий, що може бути водночас законом загальним, що розповсюджуються на все людство (знаменитий кантовий "категоричний імператив"), тоді він вільний. Це і є моральність, тотожна свободі. В тому, що цей закон визначається вільним, власним розсудом індивіда, що в свою чергу не визначено наперед жодними природними детермінантами, нічим іншим, окрім самої людської свідомості, виявляється суб'єктивний і автономний характер моралі.

З питанням про свободу тісно зв'язана кантівська філософія історії з її ідеєю прогресу, його вчення про вічний мир, про державу, про право. Значення ідеалу суспільного розвитку Кант бачив "в торжестві загальних форм права", в подоланні антагонізму етики і політики на шляхах вічного миру. Реальному втіленню цього ідеалу може служити кантівське гасло "дисциплінувати, культивувати, цивілізувати" [14].

3. Проблема людини і моралі у філософії І. Канта

Вчення про людину Кант виклав в книзі "Антропологія з прагматичної точки зору". Головна її частина підрозділяється на три розділи відповідно до трьох здібностей людини : пізнанням, "почуттям задоволення і незадоволення" і здатністю бажання. Людина, по Канту, - це "найголовніший предмет у світі". Над усіма іншими істотами його прославляє наявність самосвідомості. Завдяки цьому людина є індивідуальністю, тобто особа. З факту самосвідомості витікає егоїзм як природна властивість людини. Егоїзму Кант протиставляє образ думок, при якому людина розглядає своє Я не як весь світ, а лише як частина його. Мислитель вимагає приборкування егоїзму і повного контролю розуму над душевними проявами особи. Але природу душі Кант не вважав об'єктом наукового пізнання. Опис душевних явищ (психологія) ? не справа природознавства.

Аналізуючи істоту людини, Кант розглядає природу почуттів. Наприклад, почуття задоволення загалом сприяє життю. Але у людини на тваринний інстинкт насолоди накладена моральна і культурна вузда. Кант говорить: один спосіб задоволення є в той же час культура, а саме, збільшення здатності випробовувати ще більше задоволення - таке задоволення від наук і витончених мистецтв, інший же спосіб - виснаження, яке робить нас усе менш здатними до подальшої насолоди [9].

У етиці Кант виступає як супротивник эвдемонизма (етичного вчення, що стверджує, що щастя, блаженство, є вищою метою людського життя), оскільки моральна поведінка вимагає подолання чуттєвих схильностей. Доброчесність і щастя - дві речі несумісні, вважає німецький філософ [8].

Негативно відносився Кант також до "уявної моралі", заснованої на принципах корисності і приємності, на інстинкті, зовнішньому авторитеті і на різного роду почуттях. Ні розсудливість, ні уміння ще не складають моральності. Він розрізняє соціально схвалювані норми поведінки і норми моральності. Соціально схвалювані норми поведінки носять історичний характер, але далеко не завжди є реалізацією вимог моральності. Історія людства демонструє різноманіття норм поведінки, часто не сумісних один з одним : вчинки, що розглядаються як норма в одному суспільстві, в іншому піддаються санкціям. Тому Кант пішов по іншому шляху: він філософськими засобами (а не посиланнями на традицію або авторитет) обгрунтовує абсолютний характер моралі.

Людина є житель двох світів : чуттєво сприйманого, в якому він як чуттєва істота підлеглий законам природи, і умопостигаеамого, де він вільно підпорядковує себе закону розуму, тобто моральному закону. Принцип природного світу свідчить: ніяке явище не може бути причиною самого себе, воно завжди має свою причину в чомусь іншому (іншому явищі). Принцип світу свободи свідчить: розумна істота є мета сама по собі, до нього не можна відноситися лише як до засобу для чого - те іншого. Умопостигаемый світ Кант, таким чином, мислить як сукупність "розумних істот як речей самих по собі", як світ цільових причин, самосущих автономних осіб. Істота, здатна діяти відповідно до загальних, а не тільки егоїстичних цілей, є вільна істота. Свобода, по Канту, є незалежність від визначальних причин чуттєво сприйманого світу. Якщо у світі емпіричному, природному всяке явище обумовлене передуванням як своєю причиною, то у світі свободи розумна істота може "починати ряд", виходячи з поняття розуму, зовсім не будучи детермінованим природною необхідністю. Людську волю Кант називає автономною (самозаконной). Автономія волі полягає в тому, що вона визначається не зовнішніми причинами - будь то природна необхідність або навіть божественна воля, - а тим законом, який вона сама ставить над собою, визнаючи його вищим, тобто виключно внутрішнім законом розуму [9].

У роботі "Критика практичного розуму" Кант відповідає на друге фундаментальне питання своєї філософії : "Що я повинен робити"? (на перше питання - "Що я можу знати"? - відповідала "Критика чистого розуму"). Він вводить відмінність між теоретичним і практичним розумом. Ця відмінність полягає в наступній. Якщо чистий, або теоретичний, розум "визначає" предмет думки, то практичний розум покликаний "здійснювати", тобто робити моральний предмет. Практичним розум тут називається тому, що його функція - керувати вчинками людини, тобто встановлювати принципи моральної дії. Воля дозволяє людині визначати свої дії загальними предметами (цілями розуму), а тому Кант і називає її розумом практичним. Сфера діяльності практичного розуму - сфера моралі [9].

Мораль - сама буттєва основа людського існування, те, що робить людину людиною. У сфері моральності діє річ в собі, або вільна причинність. Моральність, по Канту, нізвідки не виводиться, нічим не обгрунтовується, а навпаки, є єдиним виправданням розумного устрою світу. Світ влаштований розумно, оскільки існує моральна очевидність. Таку моральну очевидність, не розкладну далі, має, наприклад, совість. Вона діє в людині, спонукаючи до певних вчинків, хоча не можна відповісти на питання, чому здійснюється той або інший вчинок, оскільки вчинок здійснюється не з тієї або іншої причини, а по совісті. Те ж саме можна сказати і про борг. Людина поступає згідно з почуттям обов'язку не тому, що його щось змушує до цього, а тому, що в нім діє якась сила, що самопринуждающая. Багато речей, часто повторює Кант, здатні збудити здивування, захоплення, але справжня повага викликає лише людина, що не зрадила почуттю належного, та людина, для якої існує неможливе.

На відміну від теоретичного розуму, який має справу з тим, що є, практичний розум має справу з тим, що повинно бути. Мораль, по Канту, носить характер імперативності (від латів. imperativus - наказовий). Поняття імперативності означає загальність і обов'язковість вимог вільної усвідомленої моралі : "категоричний імператив є ідея волі кожної істоти, як волі, що встановлює загальні закони"!. Кант хоче знайти вищий принцип моральності і дає формулювання того, як повинно поступати людині, прагнучій залучитися до достовірно морального, :

"Поступай тільки згідно з такою максимою, керуючи якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом" [14].

Здійснюючи якийсь вчинок, людина ответствен не лише за себе, але і за усе людство. Кант вважав, що в самих конкретних моральних вчинках людина повинна думкою підводитися над повсякденністю, розуміти, що кожен його вчинок, в який залучені певні люди, речі і обставини, так або інакше відгукнеться на усьому людстві. Свій категоричний імператив Кант формулює і в іншій формі: ".. поступай так, щоб ти завжди відносився до людства у своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи не відносився б до нього тільки як до засобу". Він стверджував, що достовірно моральною є така дія, в якій людина і людство виступають як вищі цілі. А вище призначення людини, його мета - виконатися в якості людини, реалізувати людське в собі.

Хоча Кант спочатку був близький до освіти, проте у результаті його вчення виявилося критикою просвітницької концепції розуму. Відмінною рисою освіти було переконання в безмежних можливостях пізнання, а відповідно і громадського прогресу, оскільки останній мислився як продукт розвитку науки. Відкинувши домагання науки на пізнання речей самих по собі, вказавши людському розуму його межі, Кант, за його словами, обмежив знання, щоб дати місце вірі. Саме віра в безсмертя душі, свободу і бога, раціональний доказ існування яких Кант відкидає, складає основу, яка повинна освятити звернену до людини вимогу бути моральною істотою. Сфера моральної дії виявилася, таким чином, відокремленою від наукового пізнання і поставленою вище його.

Висновки

Ліберальне кантіанство другої половини XIX ст., яке прагнуло надати етиці Канта "безумовно світський характер", поставило головним те, що було найбільш тісно пов'язано з його религійним образом мислення, - уповання на царство справедливості в фіналі історії. Етика Канта стала називатися концепцією "віддаленого соціального ідеалу" яка робила ставку на тимчасову безмежність людського буття. "Наукова" та "світська" інтерпретація кантівської моральної теорії обернулася, іншими словами, науковим та світським перетлученням постулату про безсмерття душі.

Я вважаю, що головним в кантовський філософії є якраз протилежна установка - бажання (хоч і не до кінця здійснене) розмежувати належне (безумовно-обов'язкове для особистості) і те що мусить мати місце в майбутньому (особливий вимір існуючого).

В цьому смислі розуміння моральної дії виключно як дії в ім'я майбутнього є, з точки зору Канта, моральність в межах розрахованості і користі. Він шукав таку етичну концепцію, яка приводила б до одного знаменника і цинічний практицизм, далекий від будь-якої внутрішньої орієнтації на ідеал, і прогресистський фанатизм. Ця двуєдина критико-полемічна направленість пояснює своєрідність кантівської моральної доктрини, яка пов'язує антисторицистську стоічну вірність безумовному і пафос безкорисливості, ідею відданості моральному закону і ідею духовної автономії особистості.

І. Кант звернув увагу на те, що для людської особи не стільки свобода є передумовою усвідомлення обов'язку, скільки усвідомлення обов'язку є передумовою свободи, потрібної для його реалізації: відчуваючи необхідність виконати свій обов'язок, особа створює собі можливості для цього. При всьому цьому свобода - це лише простір для відповідальності як особливої моральної скерованості людського суб'єкта. Тож, виявляючи здатність по-справжньому відповідально ставитися до своїх моральних проблем, особистість засвідчує тим самим і свою причетність до духовних якостей буття людини - його гідності, осмисленості, індивідуальної неповторності.

Вчення про моральність знаходиться в центрі всієї системі Канта. Канту вдалося показати, якщо і не пояснити повністю, цілий ряд специфічних рис моралі. Моральність не є психологія людини як такого, вона не зводиться ні до яких притаманних всім людям елементарним прагненням, почуттям, пробудженням, ні до яких особливих унікальних переживань, емоцій, відмінних від всіх інших психічних параметрів людини. Моральність, звичайно, може приймати форму тих або інших психологічних явищ в свідомості людини, але лише через виховання, через підпорядкування стихії почуттів особливій логіці моральної повинності. Взагалі, мораль не зводиться до "внутрішньої механіки" душевних імпульсів і переживання людини, а має нормативний характер, тобто ставить людині певні дії і самі пробудження до них по їхньому змісту, а не по психологічному вигляду, емоційному забарвленню, душевному настрою і т. п. Цим методологічним розмежуванням "логіки почуттів" і "логіки моралі" Канту вдалося виявити суть морального конфлікту в сфері індивідуальної свідомості в конфлікті обов'язку і схильностей, бажань, безпосередніх прагнень. Обов'язок по Канту - одностороння і тривка цільність, реальна альтернатива моральної м'якотілості і протистоїть останньому як принциповість компромісам. Одна з історичних заслуг Канта в розвитку поняття моралі полягає в його вказівці на принципову загальність моральних вимог, що відрізняє мораль від багатьох інших подібних з нею соціальних нормативів (звичаїв, традицій).

Парадокс кантівської етики полягає в тому, що, хоча моральна чинність і направлена на здійснення природної і моральної досконалості, досягнути її в цьому світі неможливо [9]. Порушення Кантом проблеми автономності етики, розгляд етичного ідеалу, міркування про практичний характер моральності і т. д. визнаються неоцінимим вкладом в філософію.

Список використаної літератури

1. Андреев. И. С. Философия Канта и современный идеализм. / И. С. Андреев, Б. Т. Григорьян. -- М.: Наука, 1987. - 272 с.

2. Антология мировой философии: в 4 т. / [антологія / Ред. колегія: В. В. Соколов та ін. ]. Т. 3. -- М.: Мысль, 1969 - 1973. (АН СССР. Ин-т философии. Философ, наследие). -- 748 с.

3. Асмус В.Ф. Иммануил Кант. / В.Ф. Асмус. - М.: Наука, 1973. - 539 с.

4. Всемирная энциклопедия. Философия ХХ век. / [Наук. ред. і упорядник. А. А. Грицанов ]. - Минск: АСТ, 2002. - 1312 с.

5. Гулыга А. В. Кант. / А. В. Гулыга. - М.: Молодая гвардия, 1977. - 304 с.

6. Гусєв В.І. Критична філософія Іммануїла Канта / Гусєв В.І. // Гусєв В.І. Західна філософія Нового часу 17-18 ст.: Підручник, К.,1998. - 351 с.

7. Діденко В.Ф. Філософія: ескізи для самопідготовки / В. Ф. Діденко. - К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2006. - 208 с.

8. Длугач Т.Б. И. Кант от ранних произведений к "Критике чистого разума". / Т. Б. Длугач. М.: Наука, 1994. - 255 с.

9. Дробницкий О. Г. Понятие морали. / О. Г. Дробницкий. М.: Наука, 1974 - 388 с.

10. Кант І. Критика чистого розуму. / І. Кант. - К., 2000. - 235 с.

11. Кант И. Новая теория движения и покоя. / И. Кант. (Сочинения в 6 т.) Т.1. - М., 1964. - 230 с.

12. Кант И. Основы метафизики нравственности. / И. Кант. (Сочинения в 6 т.) Т. 4. ч.1. - М., 1965. - 320 с.

13. Кант И. Философское наследие. / И. Кант. (Сочинения в 6 т.) - М.: Мысль, 1963 -1966. - Т.3 - 1964. - 264с.

14. Кант И. Трактаты и письма. / И. Кант. М.: Наука, 1980 - 709 с.

15. Краткий очерк истории философии. / [Под ред. М. Т. Иовчука, Т. И. Ойзермана, И.Я.Щипанова.] - М.: Мысль, 1971. - 280с.

16. Кузнецов В.Н. Западноевропейская философия ХVІІІ века. / Кузнецов В. Н., Мееровский В.В., Грязнов А.Ф. М.: Высшая школа, 1985. - 435 с.

17. Нарский И. С. Западноевропейская философия XIX века. / И. С. Нарский. - М.: Высшая школа, 1976. - 584 с.

18. Философия: [ учебное пособие / под ред. В. П. Кохановского ]. - Ростов-на-Дону: Книга, 1995. - 576 с.

19. Философия Канта и современность. / [ под ред. Т. И. Ойзермана]. - М., 1974. - 468с.

20. Философский словарь. / [ под. ред. И. Т. Фролова]. - М.: Политиздат, 1986 - 590 с.

21. Шинкарук В.И. Теория познания, логика и диалектика И.Канта. / В. И. Шинкарук. - К.: Наукова думка, 1974. - 335 с.

Размещено на Allbest.ru