Проблема смерті (безсмертя) як антропологічна проблема

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність дослідження. Одним з найбільш розроблених напрямків сучасної західної філософії є філософська антропологія. Центром її досліджень стала проблема сутності людини і структура цієї сутності. Кожна людина періодично стикається з необхідністю вирішувати життєво важливі для себе завдання. Осмислюючи варіанти їхнього вирішення і обираючи один з них, вона таким чином визначає себе, сенс власного існування. Зорієнтувати її в цьому пошуку може нароблений світовою філософською думкою спектр теоретичних моделей людського буття (концепції М. Шелера, М. Бердяєва, А. Гелена, Е. Кассірера та ін.). Будь-яка така модель являє собою своєрідне рішення головних проблем людського існування, які складають найважливіші питання філософської антропології: про природу і сутність людини; про її походження і положення в світі; про сенс і цінності людського життя.

Поняття сенсу життя відображує суттєві характеристики людського буття і тому пов'язано з такими поняттями як любов, віра, надія, свобода, краса, праця, свідомість, смерть тощо. Сенс життя людини полягає в шуканні цього сенсу, але сам пошук як раз і є життям людини.

Сенс життя може бути виражений і іншими параметрами: право на життя, смерть, безсмертя. Смерть є критерієм тієї вищої цінності, заради якої людина здатна віддати своє життя і яку вона визначає для себе інтуїтивно: Бог, Вітчизна, любов, діти та ін. І, нарешті, пошук безсмертя у вигляді пам'яті людства, нащадків, прагнення до злиття душі з Богом та ін.

“Смерть не має образу, ? говорить байронівський Люцифер, ? та все, що носить вигляд земних істот, поглине”. У деяких це слово викликає жах, тривогу, а у деяких радість, насолоду. Істота, що живе, знає тільки життя. І дві його таємниці - початок і кінець, народження і смерть - є головними для формування людського світобачення, цілісних орієнтирів, розуміння себе і собі подібних.

На противагу народженню смерть - таємниця, оповита сумом і мороком. Саме вона, незбагненна і необхідна, змушувала людину замислюватися так глибоко, як жодна проблема чи турбота повсякденного життя. Смерть спонукає до питання “Що таке життя?”. В багатьох аспектах життя визначається смертю. Кінець людського існування безповоротно ставить питання про сенс земного існування, про приналежність життя. Незаперечно, проблема смерті відноситься до числа фундаментальних, торкається основ буття людини.

Немає більш важкої для дослідження і більш важливої для роздумів проблеми, ніж проблема смерті не в будь-якому з її власних або спеціальних аспектів, а в її загальнолюдському, світовому смислі.

Історія світової культури розкриває віковий зв'язок пошуків сенсу людського життя з намаганнями розкрити таємничість небуття, а також з бажанням жити вічно і якщо б не матеріально, то хоча б духовно перемогти смерть.

Пошуками відповіді на це запитання займались і займаються міфологія, різні релігійні вчення, мистецтво, багаточисельні напрямки філософії.

В усі часи проблема смерті займала провідне місце у філософській думці. Так, стародавні єгиптяни розглядали земне існування як підготовку до потойбічного життя. Стародавні японці вважали, що людина після смерті продовжує жити в своїх нащадках. Трагічне відношення до смерті характерний для таких релігій, як буддизм, зороастризм (Іран), іудаїзм, даосизм (Китай). Релігійно-філософські рухи в Стародавній Греції (VII ? VI в. до н.е.) також драматично відносилися до смерті. При розгляді проблеми смерті особливо слід зазначити роль філософів-екзистенціалістів XX століття: французів Сартра, Камю; німецьких філософів ? Хайдеггера, Ясперса та ін.

Мета роботи: розкрити сутність розуміння проблеми смерті (безсмертя) як антропологічної проблеми.

Досягнення зазначеної мети вимагає вирішення таких завдань:

здійснити аналіз проблеми смерті (безсмертя), як однієї з основних філософсько-антропологічних проблем;

розкрити поняття смерті (безсмертя) у філософській думці ;

окреслити значення образів і символів смерті в культурі;

Об'єктом дослідження проблема смерті (безсмертя) як антропологічна проблема.

Предмет дослідження: проблема смерті (безсмертя) у філософській думці.

Зазначені мета та завдання роботи обумовлюють таку структуру: вступ, три розділи, висновки та список використаної літератури.

1. Проблема смерті (безсмертя) як одна з основних філософсько-антропологічних проблем

Філософська думка завжди проявляла особливий інтерес до вивчення проблеми людини і людського. Яка своєрідність людської істоти? Як в ній пов'язані природне і соціальне, індивідуальне і родове? На що націлені думки і дії людини? Чого вона бажає, у що вірить, на що сподівається? До усвідомлення цих та інших питань людського буття незмінно звертається кожне покоління людей, прагнучи виробити нові шляхи, цілісний підхід до осягнення людини. Відомий західний мислитель ХХ ст. Е. Кассірер писав про три розуміння людини, які не стикуються між собою: релігійне, філософське і наукове.

В релігії людина представлена як деяка недосконала подоба Бога, яка усвідомлює і переживає свою недосконалість, і тому здатна пробачити недоліки та гріхи інших людей. Вихідним пунктом філософського осягнення людини стає пізнаюче “Я”, яке завдяки власній автономії, свободі та розумності, оволодіває світом в свідомості і практиці. Наука характеризує людину як вершину еволюції живих істот.

Філософія відмічає серйозні вади, притаманні науково-природничому розумінню людини:

а) як біологічна істота вона значно слабша у порівнянні з багатьма тваринами і, разом з тим, стала сильнішою за них;

б) немає природжених інстинктів, які забезпечують виживання, однак володіє здатністю гнучкої адаптації;

в) не народжується завершеною людською істотою, а змушена ставати нею в процесі культурного розвитку.

Філософія вбачає в ній духовну, розумну, діяльну істоту. Людині притаманні релігійна віра, ціннісні орієнтації, пам'ять про минуле і надія на майбутнє, почуття гумору, переживання своєї смертності. Завдяки розуму вона здатна контролювати свої інстинкти і потяги. Створюючи науку і техніку людина не тільки осягає закони дійсності, але й перетворює її. Багатоманітність, різнорідність, суперечливість людського одночасно стимулює і утруднює усвідомлення його цілісної визначеності.

Одним з найбільш впливових напрямків сучасної західної філософії є філософська антропологія. Центром її досліджень стала проблема сутності людини і структура цієї сутності. Кожна людина періодично стикається з необхідністю вирішувати життєво важливі для себе завдання. Осмислюючи варіанти їхнього вирішення і обираючи один з них, вона таким чином визначає себе, сенс власного існування. Зорієнтувати її в цьому пошуку може нароблений світовою філософською думкою спектр теоретичних моделей людського буття (концепції М. Шелера, М. Бердяєва, А. Гелена, Е. Кассірера та ін.). Будь-яка така модель являє собою своєрідне рішення головних проблем людського існування, які складають найважливіші питання філософської антропології: про природу і сутність людини; про її походження і положення в світі; про сенс і цінності людського життя.

Проблема сенсу життя виникає перед конкретною людиною або тоді, коли вона, відхиляючись від повсякденних справ, усвідомлює кінцевість свого існування, або тоді, коли за різними причинами людина втрачає віру у цілі та ідеали, якими жила. В підсумку, на перший план виходить фундаментальне питання: “Чи варто жити і навіщо жити?” Поняття сенсу життя відображує суттєві характеристики людського буття і тому пов'язано з такими поняттями як любов, віра, надія, свобода, краса, праця, свідомість, смерть тощо. Сенс життя людини полягає в шуканні цього сенсу, але сам пошук як раз і є життям людини.

Сенс життя може бути виражений і іншими параметрами: право на життя, смерть, безсмертя. Право на життя, “святість життя” визначається її первинною заданістю. Смерть є критерієм тієї вищої цінності, заради якої людина здатна віддати своє життя і яку вона визначає для себе інтуїтивно: Бог, Вітчизна, любов, діти та ін. І, нарешті, пошук безсмертя у вигляді пам'яті людства, нащадків, прагнення до злиття душі з Богом та ін.

Розуміння сенсу і цінності людського життя ґрунтується, відповідно, на вчення про соціальну сутність людини. Будь-які намагання вивести їх із сфери біологічного помилкові вже тому, що поведінка особистості визначається соціальними, соціально-етичними, морально-гуманістичними факторами, які є його регуляторами. Добре сказав про це Л.М. Толстой: «Человек может рассматривать себя как животное среди животных, живущих сегодняшним днём, он может рассматривать себя и как члена семьи и как члена общества, народа, живущего веками, может и даже непременно должен (потому что к этому неудержимо влечёт его разум) рассматривать себя как часть бесконечного мира, живущего бесконечное время. И потому разумный человек должен был сделать и всегда делал по отношению бесконечно малых жизненных явлений, могущих влиять на его поступки…т.е. установлять, кроме отношения к ближайшим явлениям жизни, своё отношение ко всему бесконечному по времени и пространству миру, понимая его как одно целое».

Л.М. Толстой вважав, що саме звідси людина виводить «керівництво в своїх вчинках». Письменник бачив сенс не в тому, щоб жити, знаючи, «что жизнь есть глупая, сыгранная надо мною шутка, и всё-таки жить, умываться, одеваться, обедать, говорить и даже книжки писать. Это было для меня отвратительно…» - писав він. Визнавати «бессмыслицу жизни» Толстой не міг, як не міг бачити її сенс тільки в особистому благополуччі, коли «живёт и действует человек только для того, чтобы благо было ему одному, чтобы все люди и даже существа жили и действовали только для того, чтобы ему одному было хорошо…» Жити так, не турбуючись про загальне благо може лише «животная личность», яка не підпорядковується велінню розуму.

Ідеї Толстого і сьогодні актуальні, вони мають великий вплив на моральний світ людини, на те, як вона вирішує для себе питання смерті та безсмертя.

Що ж притягує в них сучасну людину, свідомість якої щоденно, погодинно сповнюється поняттями та образами, які виникають під впливом науково-технічної революції, проектів радикальної перебудови природи людини, безмежного збільшення часу її життя, безсмертя? Якщо намагатись відповісти на це питання буквально в двох словах, то можна сказати ? найбільша людяність, тобто органічна поєднаність думок з почуттями неповторної та безкінечної в самій собі особистості з іншими людьми і людством в цілому, яка і дозволяє усвідомити, що сенс життя є в самому житті, в його вічному русі як становленні самої людини. Такий підхід дозволяє в новому ракурсі, виходячи із соціальних і моральних підстав, поглянути і на проблему тривалості людського життя, можливості його продовження. Продовження життя може ставитись як якась наукова і соціальна мета, але тоді виникає питання: для чого це потрібно особистості і суспільству? З гуманістичної точки зору, відповідно якій цінність тривалості людського життя є самоочевидною, самодостатньою, і з соціальної, яка враховує суспільну значимість як можна більш тривалого зберігання людської індивідуальності, збагаченої знаннями, досвідом життя і мудрістю, збільшення нормальної соціальної тривалості життя за рахунок обмеження і повного витіснення в майбутньому патологічного соціального старіння представ прогресивним процесом і в відношенні окремих особистостей, і в відношенні людського суспільства в цілому.

І все ж трагізм особистісного доторкання зі смертю не знімається морально-філософським усвідомленням не тільки родового, але і особистісного безсмертя в культурі людства, в його історії. Тому скоріш не безоглядний оптимізм, а реалізм ? точніше, науковий, реальний гуманізм ? є адекватною морально-філософською основою наукового і гуманного підходу до питань смерті та безсмертя людини. Цей підхід не дає кінцевих рішень, придатних для всіх і кожного. Але він означає загальну світоглядну позицію і життєві шляхи рішення цих питань, стільки несхожих і неповторимих в інтелектуальному та емоціональному відношенні для кожної людини.

2. Поняття смерті (безсмертя) у філософській думці

В житті кожної людини рано чи пізно настає момент, коли вона питає сама себе про конечність свого існування. Людина ? єдина істота, яка усвідомлює свою смертність і може робити її предметом роздумів. Але факт власної смерті сприймається людиною не як безперечна істина, а викликає, як правило, емоційне потрясіння, зачіпає найбільші глибини її внутрішнього світу.

Першою реакцією, яка слідує за усвідомленням власної смерті, може бути почуття безнадійності та розгубленості. Однак людина все життя існує, знаючи про свій неминучий кінець. І це знання стає керуючим в подальшому духовному розвитку людини. І тоді перед людиною стає питання про сенс і мету життя.

Усвідомлюючи кінець свого земного існування і запитуючи самого себе про сенс життя, людина починає випрацьовувати власне ставлення до життя і смерті. І тому зрозуміло, що ця тема можливо є найважливішою для кожної людини і займає центральне місце в усій культурі людства. Історія світової культури розкриває віковий зв'язок пошуків сенсу людського життя з намаганнями розкрити таємничість небуття, а також з бажанням жити вічно і якщо б не матеріально, то хоча б духовно перемогти смерть.

Пошуками відповіді на це запитання займались і займаються міфологія, різні релігійні вчення, мистецтво, багаточисельні напрямки філософії.

На відміну від міфології та релігії філософія, якщо вона не є догматичною, апелює передусім до розуму людини і виходить з того, що людина має шукати відповідь самостійно, прикладаючи до цього власні духовні зусилля.

Стародавні єгиптяни розглядали земне існування як підготовку до потойбічного життя. Стародавні японці вважали, що людина після смерті продовжує жити в своїх нащадках. Трагічне відношення до смерті характерний для таких релігій, як буддизм, зороастризм (Іран), іудаїзм, даосизм (Китай). Релігійно-філософські рухи в Стародавній Греції (VII ? VI в. до н.е.) також драматично відносилися до смерті. У класичний період старогрецької філософії були зроблені спроби подолання страху смерті. Платон створив вчення про людину, що складається з двох частин, ? безсмертної душі і смертного тіла. Смерть, згідно цьому ученню, є процес відділення душі від тіла, її звільнення з “темниці”, де вона перебуває в земному житті. Тіло, на думку Платона, в результаті смерті перетворюється на прах і тлінь. Це учення в перетвореному вигляді згодом було сприйняте християнством.

Інше розуміння смерті характерне для філософії Епікура і стоїцизму. Стоїки, прагнучи полегшити страх перед смертю, говорили про її загальність і природність, бо всі речі мають кінець. Епікур вважав, що смерті не треба боятися, бо поки ми живі, її ще немає, а коли вона приходить ? нас вже немає.

У християнстві смерть представляється як кара Адаму і Єві за скоєні ними гріхи. Тому смерть характеризується як недоступне розуму таїнство, як щось безглузде, таке, що суперечить духовній суті людини. Саме тому головним мотивом християнства є віра в порятунок і подолання смерті.

Проблема смерті по ? своєму вирішувалася у філософії відомого голландського філософа ? Спінози (XVII в.). Він вважав, що вільна людина ні про що так мало не думає, як про смерть. Мудрість людини, на думку Спінози, “полягає в роздумах не про смерть, а про життя”.

При розгляді проблеми смерті особливо слід зазначити роль філософів-екзистенціалістів XX століття: французів Сартра, Камю; німецьких філософів ? Хайдеггера, Ясперса та ін. Вони розглядають “життя як буття до смерті”. На їх думку, проблема смерті стає для людей актуальною в критичних ситуаціях, “прикордонних” між життям і смертю. У подібних ситуаціях людина може віддатися або руху до смерті (самогубство), або проявити волю до життя. Загроза смерті, на думку філософів-екзистенціалістів, примушує людей задуматися про сенс і зміст прожитого життя. Перед лицем смерті людина здатна знайти розуміння сенсу життя, звільнившись від помилкових цілей і непотрібних дрібниць. Людина починає інакше дивитися на себе і навколишній світ. У цей момент, на їх думку, вона здатна знайти себе, свою суть і свободу. Цінності, якими людина раніше керувався, втрачають для неї значення. Свобода, яку вона знайшла, дозволяє їй визначити своє майбутнє і намітити програму нового життя. Знайдена свобода накладає високу відповідальність на “просвітлену” людину за те, що все відбувається. Таким чином, в екзистенціональній філософії аналіз проблеми смерті набуває важливе значення для збагнення таємниць життя людини, визначення її сенсу, отримання внутрішньої свободи і зв'язаної з нею відповідальності за свої дії і що все відбувається в суспільстві. Це створює умови і можливості, щоб людина з індивіда, яким він був до виникнення “прикордонної ситуації”, стала справжньою особою.

Якщо релігійні і ідеалістичні учення порівняно легко справляються з проблемою безсмертя людини, то філософи-матеріалісти, стверджуючи, що душа людини смертна і вмирає разом з тілом, встають перед значними труднощами при рішенні цього питання.

Відомий французький філософ М. Монтень відзначав, що “безсмертя обіцяють нам тільки Бог і релігія; ні природа, ні наш розум не говорять нам про це”.

Видатний англійський учений і філософ Б. Рассел писав: “Бог і безсмертя ? ці центральні догми християнської релігії не знаходить підтримка в науці. Люди будуть і надалі вірити в безсмертя, тому що це приємно”. Прагнучи показати, що душа, як і тіло, смертні, Рассел пише: “Все свідчить про те, що наше розумове життя пов'язане з мозковою структурою і організованою тілесною енергією. Розумно було б припустити те, що коли припиняється життя тіла, разом з нею припиняється і розумове життя”. Для доказу неспроможності релігійного постулату про безсмертя душі Рассел приводить наступні аргументи: “Будь-яка людина, що спостерігає народження, вигодовування і дитинство дитини, не може серйозно стверджувати, що душа є щось віддільне прекрасне і досконале на всьому протязі процесу. Очевидно, що душа розвивається подібно до тіла і бере щось від сперматозоїда, і від яйцеклітини. Отже вона не може бути неподільною”.

Отже, на думку Б. Рассела, людина ? частина природи, а не щось їй протилежне. Його думки і рухи слідують тим же законам, що і рухи зірок і атомів.

Людина ? частинка цього нудного фізичного світу. ЇЇ тіло, подібно до всієї останньої матерії, складається з електронів і протонів. Те, що ми називаємо “думками”, залежить від організації звивин в мозку. Явно хімічного походження використовувана для мислення енергія. Наприклад, недолік йоду в організмі перетворює розумну людину на ідіота. Феномени свідомості, ймовірно, пов'язані з матеріальною структурою. Якщо це так, то одиничний електрон або протон не можуть “мислити”. У нас немає так само підстав вважати, що індивідуальне мислення продовжує існувати після смерті тіла: адже смерть руйнує організацію мозку і розсіює споживану звивиною енергію.

Віра в безсмертя ? центральна догма християнської релігії ? не знаходить підтримки в науці. Люди і надалі віритимуть в бога і безсмертя, тому що це приємно ? так само приємно, як вважати самих себе добродійними, а ворогів своїх такими, що загрузнули в пороках.

У основі релігійних догм, як і в основі багато чого іншого в людському житті, лежить страх. Страх перед людськими істотами (індивідуальний або груповий) багато в чому управляє нашим суспільним життям, проте релігію породжує страх перед природою.

Відмінність розуму і матерії є мабуть ілюзорною, але є інша, важливіша відмінність ? між речами, на які можна впливати, і речами, на які впливати не можна. Межа між тими і іншими не є ні вічною, ні непереборною ? з розвитком науки все більше за речі потрапляють під владу людини. Проте щось весь час залишається по той бік межі, наприклад всі великі факти нашого світу, якими займається астрономія. Тільки подіями на поверхні або поряд з нею ми можемо якось керувати, хоча і тут наші можливості дуже обмежені. І не в наший владі запобігти смерті, ми можемо тільки відстрочити її.

Подібну ж позицію займали філософи-матеріалісти ? Демокріт, Епікур, Спіноза, Гельвецій, Гольбах, Фейєрбах, Маркс, Чернишевський. Цю ж точку зору розділяють філософи-матеріалісти XX століття і багато учених, що дотримуються атеїстичного світогляду.

Проблемам смерті значну увагу приділили і засновники психоаналізу: Зігмунд Фрейд та Карл Юнг.

З. Фрейд дійшов висновку, що в людини проявляється два основних потяги: потяг до життя, більш менш ідентичний сексуальному потягу; інстинкт смерті, який має мету ? винищити життя. Він вважав, що інстинкт смерті, сплавлений з сексуальною енергією, може бути направлений або проти самої людини, або проти об`єктів поза нею. При цьому Фрейд вважав, що інстинкт смерті біологічно закладений у всіх живих організмах і являється необхідною складовою життя взагалі.

Так, Л. Фейербах зазначає, що всі люди вірять в безсмертя. Це означає: віруючі в безсмертя не вважають, що із смертю людини приходить кінець її існуванню; притому не вважають так по тій простій причині, що припинення сприйняття нашими відчуттями дійсного існування людини ще не означає, що вона припинила існування духовно, тобто в пам'яті, в серцях тих людей які продовжують жити.

Померла людина для живої не перетворилася ні на що, не стала абсолютно знищеною; вона як би змінила форму свого існування; вона лише перетворилася з тілесної істоти в духовну, тобто із справжньої істоти в істоту що уявляється. Але неосвічена людина не робить відмінностей між суб'єктивним і об'єктивним, тобто між думкою і предметом, між уявленням і дійсністю. Тому покійник сприймається неосвіченою людиною як достовірно існуюча істота, а, отже, як царство спогадів і уявлень, як достовірно існуюче царство.

Природним є те, що жива людина приписує собі посмертне існування, бо як же її розлучитися зі своїми рідними? Вона прожила життя із рідними людьми, була із ними сполучена, вона повинна буде об'єднатися з ними так само в смерті. Тому віра в безсмертя, будучи необхідним виразом природи людини, виражає не що інше, як істину і факт, що визнаються також внутрішньо невіруючими, полягає у тому, що людина, втрачаючи своє тілесне існування, не втрачає свого існування в душах, в спогадах, в серцях живих людей.

Якщо ми повинні повірити в безсмертя тому, що в це вірять всі народи, то ми повинні так само вірити в те, що існують привиди, вірити в те, що статуї і картини говорять, відчувають, їдять, п'ють так само, як їх живі оригінали.

Оплакування померлого спирається лише на те, що він позбавлений щастя життя, що він відірваний від предметів своєї любові і радості. Як могла людина оплакувати і засмучуватися за померлими, будь вона дійсно переконана в тому, що померлі продовжують жити, та притому ще кращим життям? Якою ганебною, лицемірною була б людська природа, якби вона в своєму серці, в глибині своєї суті вірила б, що померлий продовжує жити і, не дивлячись на це, тут же оплакувала б померлого саме із-за втрати життя! Якби віра в інше життя складала справжню складову частину людської природи, то радість, а не горе було б виразом людської природи при смертях людських.

Уявна віра народів в “інше” життя є не що інше, як віра в це життя. Людина загалом цілком задоволена існуючим світом, не дивлячись на численні страждання, що люди зазнають в житті, і труднощі; вона любить життя, та притому так, що не мислить собі кінець його, не мислить собі його протилежності. Всупереч всім очікуванням, смерть як би перекреслює всі розрахунки людини. Але людина не розуміє смерті, вона дуже поглинена життям, щоб вислухати іншу сторону. Людина розглядає смерть лише як “ґрунтовну помилку”, як сміливу витівку генія, як випадкову швидкоплинну вигадку злого духу або як результат поганого настрою.

Про те, що смерть необхідний наслідок, вона і поняття не має; тому людина вважає, що життя її після смерті продовжуватиметься точно так, як і теолог або спекулятивний мислитель, отримавши найочевидніші докази того, що бога немає, продовжує приводити свої докази існування бога.

Віра в безсмертя лише тоді починає існувати, коли вона ототожнюється з вірою в бога, коли вона виражає релігійну оцінку, ? значить, лише тоді, коли вона є вираз божества або божественності. Доводити, що людина або душа безсмертні, ? значить, доводити, що або душа, або людина є бог. Точніше, доказ безсмертя спирається виключно на доказ їх божественного характеру, байдуже, чи визнається божественний характер за ними прямо або побічно, ? тобто так, що божество представляється відмінним від душі, а потім доводиться істотна єдність душі і божества.

Заперечуючи можливість особистого безсмертя, відкидаючи надії на “замогильне життя”, філософи і учені, що дотримуються атеїстичного світогляду, відмовляються, тим самим, від можливості задоволення, хоч би і ілюзорної. Крім того, перед ними відкриваються можливості здійснення будь-яких злочинів, бо, як справедливо відмітив Ф.М. Достоєвський, “якщо Бога немає, то все дозволено”. Суд і подяка, що очікує кожен віруючий після смерті, цим людям не загрожують.

Тому ухвалення атеїстичного світогляду повинне бути обмеженим, що пов'язане з формуванням високої етичної, правової, політичної і філософської культури, яка здійснює підготовку відповідального і високоморального громадянина.

Проте, проблема безсмертя в матеріалістичній філософії має своє власне рішення. Виходячи з того, що процес розвитку людства органічно пов'язаний з формуванням світу культури, що складається з матеріальних і духовних цінностей, системи їх виробництва, збереження, розподілу, а також самої людини як її творця і твореного, безсмертя кожного може бути забезпечено на основі внеску в розвиток культури.

3. Образи і символи смерті в культурі

Рано чи пізно кожна людина починає роздумувати про смерть, щоб вирішити для себе не що є смерть взагалі, яку вона так чи інакше спостерігає, про яку читала і чула, смерть інших, а її особиста смерть. Це зовсім не одне й теж: чужа смерть, за якою можна спостерігати, яка має відношення до фізичного світу, і смерть особиста, яку спостерігати не можна, і про яку можливо тільки роздумувати, в яку можна не вірити, яку можна боятися, від якої можна до певного часу відмахнутися.

Одне з визначень смерті може полягати в тому, що вона є кінець життя, є заперечення його як вищої цінності. А оскільки смерть - є цінність того ж рангу, тому що, як і життя, вона несе в собі деякий фундаментальний смисл, який задає масштаб, істинних цінностей. Життя як найвища цінність є свого роду еквівалент інших вищих цінностей - свободи, любові, честі, і тому воно володіє здібністю заповнювати їх існування, їх дійсне соціальне буття, обмінюючи себе на них. А смерті є формою такого обміну. Мова йде про смерть конкретної особистості, яка здійснює свій вибір, надаючи перевагу смерті над життям.

Проблема смерті постає як фундаментальна ще на зорі людського існування. На це звертає особливу увагу сучасний французький антрополог, філософ Едгар Морен. На його думку, людина майже від початку свого існування починає створювати елементи культури. Ціль яких у пристосуванні до жахливого психологічного страху, пов`язаного зі смертю.

Найдавніші відомі людству гробниці належать неандертальцям. Вони свідчать про щось значно більше і зовсім інше, ніж просте закопування в землю, аби захистити живих від дії розкладу (з цією метою можна було б залишити труп десь подалі або кинути у воду). Померлого клали в позі ембріона (що свідчить у віру в його повторне народження), іноді його навіть клали на ложе з квітів, як показують сліди пилку, які збереглися в неандертальському похованні, виявленому в Іраку (що свідчить про наявність церемонії поховання); кістки іноді пофарбовані вохрою (звідси припущення про поховання після канібальського поїдання або повторне поховання після розкладу трупів), останки захищено камінням, а пізніш біля померлого почали залишати їжу і зброю (звідси припущення про віру в загробне життя покійного у вигляді привиду, який має тіло й ті самі потреби, що й у живих). Гіпотеза про наявність тут віри у відродження або в те, що померлі продовжують жити у подобі привиду, є цілком слушною, бо йдеться про два фундаментальні вірування людства стосовно потойбічного світу, які, чи то у змішаному вигляді, чи то окремо, можна зустріти у відомих нам архаїчних суспільствах, до того ж вони становлять основу всіх наступних вірувань.

Слід сказати, що за одною і тою ж символікою можуть приховуватися різні смисли. Одне діло - смисл смерті у християнина і всіх тих, хто допускає безсмертя душі, можливість життя в потойбічному світі; інше - смисл смерті для тих, хто у все це не вірить.

В першому випадку легко можна обґрунтувати істинний смисл життя, зняти страх людини перед смертю. Відомим є вислів Цицерона : “якщо я тут помиляюсь, вірячи в безсмертя людської душі, то помиляюсь я охоче і не хочу, щоб у мене відібрали цю помилку, якою я насолоджуюсь, доки живий. О, який прекрасний буде день, коли я приєднаюсь до світу душ і піду від цього натовпу, від цих мерзотників!” [26;30]

Вміння жорстко контролювати нашу здібність видавати бажане за дійсне - важлива умова серйозного аналізу проблем смерті і безсмертя.

В деякі епохи страх смерті зовсім був відсутній: люди знаходили в собі сили протистояти погрозі фізичного знищення. Античні греки, наприклад, вчилися переборювати жах небуття шляхом контрацепції духу. Зусиллями животворної думки, виховували в собі презирство до смерті. Людей середньовіччя, навпаки, наступаюча смерть доводила до виснаження.

Страх перед смертю закладений у самій людській природі, в самій тайні життя. Але в конкретній епосі, через призму певних духовних цінностей цей страх набирає різних форм. Культура постійно відтворює життєві ситуації, з якими люди зустрічаються у всі часи. Йдеться про проблему любові, жертви, трагедії, героїзму, смерті.

Кожна культура виробляє певну систему цінностей, в якій переосмислюються питання життя і смерті. Вона творить також певний комплекс образів і символів, з допомогою яких забезпечується психологічна рівновага індивідів.

На думку психологів, така система починає складатися в психіці людини вже в ранньому віці. Образ, який виникає в підсвідомості людини в зв`язку з його народженням, коли плід відділяється від матері, пізніше трансформується в деякий праобраз жаху перед смертю. Індивід намагається уникнути цього жаху. Він намагається знайти способи увіковічення себе, постійно відчуваючи присутність смерті.

Порівняння світових релігій, далеких культур, показує, що межу між життям і смертю люди сприймають по-різному. Вважають, наприклад, що між земним і загробним життям немає ніякої різниці, але вважають також, що така різниця існує.

Багаточисельні і різнохарактерні уявлення про смерть, які склалися в світовій культурі, можна розділити за деякими ознаками. Окреслимо перш за все християнські та дохристиянські погляди. Християнство визнавало кінцевість індивідуального існування. Масове воскресіння трактувалося ними як завершення земної історії.

Історія людської цивілізації містить хвилюючий літопис багаточисельних намагань найдревніших культур зберегти життя і уникнути смерті. В багатьох культурах вважалося, що кожен може певним чином підготуватися до смерті, якщо він при цьому здобуде необхідні знання про процес вмирання.

Освічена західна людина в основному вважала віру в свідоме життя після смерті, загробне існування душі виявом примітивного страху тих людей, які не мають наукових знань. Істинна романтизація смерті, яка являється викликом життя, розпочинається у найновішій західній філософії у поглядах Шопенгауера. Німецький філософ намагався створити єдиний погляд на долю тіла і душі. Життя в системі його роздумів оцінюється як дещо таке, чому краще було б зовсім не існувати. Земне існування, на його думку, ? це певного роду промах і випадковість.

Тварина, на думку Шопенгауер, боїться смерті тільки безсвідомо, інстинктивно. Вона не може осягнути ясну картину фізичної гибелі. Людина ж не тільки розуміє наступаюче зникнення. Вона здатна страждати з цієї причини. Реальне відчуття невідворотного зникнення тільки посилює її страждання. Ось чому, за Шопенгауером, щастя ні в якому випадку не може розглядатися як мета людського буття.

В патріархальній, доперсоналістчній культурі смерть не сприймалася як нечувана катастрофа. В традиційній культурі християни знали про циклічність усього буття. Традиції допомагали знайти психологічну опору в природному процесі життя і смерті. Сільське кладовище було частиною загального устрою. Мертві залишалися серед живих.

Люди також намагалися розгадати таємницю іншого буття. Древні знали, що людина, яка померла може повернутися до життя. Розповіді про це містяться в міфологіях, релігійних текстах, історичних хроніках. Мистецтво і наука виходили із уявлення, що за межею смерті тіло стає бездиханним, зникає в біосфері. Разом з тим зникає і дух.

В середині 70-х років західні вчені зробили вражаюче відкриття. Лікарі реаніматори зробили висновки, що люди, які повертаються до життя після клінічної смерті, мають деякий досвід. Вони здатні розповісти про те, що відбувалося в земному існуванні, після їх смерті, як розвивалися події в лікарняній палаті, на місті аварії, навколо смертного одра. Але разом з тим вони можуть розповісти про свою приналежність до таємниці якогось іншого буття. Інший світ, в який вони вступали, мав своїх жителів і загадковим чином був пов`язаний з земним існуванням.

Кожен з них в критичний момент відчув повну фізичну втому, а потім ледь сприймав слова лікаря, який констатував факт смерті. Потім в погасаючій свідомості пацієнта виникав неприємний шум, різкий дзвін, незрозуміле дзижчання. Вмираючий відчував, що попав в якийсь довгий темний тунель, через який він понісся з неймовірною швидкістю. Через мить він відчув, що відділяється від свого тіла і бачить себе, як би зі сторони, причому може спостерігати ту ж ситуацію, тих же людей, які були поруч з ним в момент смерті.

Далі людина помічала, що у неї є інше тіло, зовсім не схоже на попередню тілесну оболонку. Воно нібито має інші якості, але разом з тим служить новим “вмістилищем душі“. Потім виникають тіні родичів, друзів, близьких, які оточують новоявлену душу і намагаються допомогти їй освоїтися. Перед людиною виникає деяка світлоносна істота. Вона вступає з нею в телепатичний контакт. Перед мисленим поглядом покійного проходить вся панорама його життя. Народжуються окремі епізоди, які по велінню світлоносної істоти воскрешають минуле життя, як би відповідаючи на питання, чи вдалося виконати намічене. Але, досягнувши деякого бар`єру, померлий помічає, що його час ще не настав, що він може вернутися на землю. Душа знову повертається в своє тіло. Це дає свої плоди істинна реанімація.

В записаних сповідях розповідалося про страшну роздвоєність свідомості. “Покійник” бачив відразу дві грані буття, але при цьому не мав можливості вступати в контакт з живими.

Більшість західних вчених не вважають слово “душа” метафорою, вони намагаються дати цьому поняттю природне пояснення. Згідно версіям багатьох вчених, кожна людина має три тіла, які в купі являють собою певний комплекс, цілісність. По-перше, це зовнішнє фізичне тіло, по-друге, патентно-ефірна субстанція і, по-третє, духовна сутність. Всі три тіла абсолютно реальні, але мають різну природу. Що ж відбувається з індивідом після смерті? Він звільнюється від своєї фізичної оболонки, але продовжує жити в ефірному тілі, поступово переселяючись в астральний світ.

В “Державі” Платона від імені старого чоловіка говориться про те, як легко втішатися над історіями про страхи потойбічного світу, коли смерть здається далекою. Народжується думка, що ці історії дійсно правдиві. Тоді люди починають згадувати все зло, яке вони вчинили один одному. Просипаючись в ночі серед кошмару, поневолі починаєш роздумувати про розплату. Платон відважився навіть на те, щоб описати загробну долю вбивці, злочинців та нечестивців.

У Новий час у європейській свідомості смерть набирає романтичності. Смерть - висновок земного буття. Це значить, що на смерть треба дивитися, як на головну ціль. Її тінь лежить на людському бутті. Чекання смерті, її передчуття - ось на що здібна розумна людина на відміну від тварини.

Необхідно зазначити, що східні культури на відміну від західних зберегли в собі віру в оригінальну силу космології, релігійних і філософських систем, в яких смерть не розглядається як абсолютне завершення існування. У всіх цих віруваннях смерть не ототожнюється з повним зникненням індивіда.

У Гуревича П.С. мабуть саме тому виникає ідея “реінкарнації”. Перш за все “реінкарнація” і “метапсихоз” не синоніми. Реінкарнація вказує на перехід душі з одного тіла в інше, вважаючи тим самим, що душа втілена, і що вона таким чином знаходиться у відведеному їй місті. Метапсихоз вказує скоріше на рух душі від одного тіла до іншого. Тим самим ці два поняття нероздільні і прекрасно доповнюють одне одного, послідовно вказуючи на пошук тілесного втілення, а саме на його завершення.

“Свідомість є енергія, яка відрізняється від матерії, з якої зіткане фізичне тіло; свідомість - вище матерії”[6;94]. Чи потрібно заперечувати ідею духовної енергії? Так, потрібно, бо без неї не доводиться говорити про метапсихоз. Було б не правильно погоджуватися з ідеєю реінкарнації, не приймаючи спочатку дуалістичний принцип незалежності душі.

Цей принцип представлений в іудаїзмі (Каббала, Кінга), в християнстві (у Оригена), у суфізмів в ісламі, в середніх віках у Джордано Бруно, якому був винесений смертний вирок, за свої реінкарнаційні ідеї.

Можна помітити єдність вірування, яке глибинно пов`язує Емпідокла і Шопенгауера. Ця єдність виконується навколо певного числа “догм”, які створюють корпус реінкарнаційних доктрин.

Перший фундаментальний принцип доктрини торкається есхатологічного контексту: віра в переселення душ тягне за собою космологію нескінченних сект.

“Люба реінкарнація є наслідком попередньої” [6;104]. Але ця теза умовна. В дійсності, причинність, яка пов`язує дві послідовні інкарнації, може бути описана як в детерміністській, так і волюнтаристській ментальності. Одна течія викладає теорію так, ніби вибір тіла для переселення відбувається автоматично і у відповідності з якістю минулого життя. Хаотичне життя передбачає переселення душі в тіло тварини. Саме тієї, чиї повадки в найбільшій мірі співвідносяться з повадками, якими зловживав “попередній індивід”. Друга течія, навпаки, стверджує, що існує вільний вибір тіла душею як раз під час нового переміщення. Із вчення про переселення душ слідували суворі попередження про покаяння. Куди б не звернув увагу вічно переляканий індус, і на цьому і на іншому світі його чекала сувора кара. Кожна жива істота чекає звільнення. Для індуса його не існувало. Навіть смерть не гарантувала позбавлення від мук. Як наслідок, самогубство робилося навіть релігійною справою.

Сумуючи за кожною істотою в смертну годину, людина, згідно древній містичній традиції, може втілитися в наступному житті в інший образ. Мислено зливаючись з безконечно дорогою істотою в мить земної смерті, вона за законами багаторазових відроджень стає схожою з коханою. Але це лише посилює трагічну сторону буття.

Отже, в індійському світосприйнятті земний і загробний світ розділені, але перевага надається не життю, а смерті.

В кабалістичній традиції євреї розвивали вчення про переселення душ. В усній передачі релігійних заповідей мова йшла про те, що душа Адама перейшла в Давида, а потім “ надихається” в Месію, а саме в посланника Господнього. Душа може прийняти тілесну оболонку тварини, перетворитися в листя дерев і навіть каміння. При цьому в давньоєврейській традиції людина трактується не тільки як природна, а і як надприродна істота, яка знаходиться в живому контакті з Богом. Виникає і нова інтерпретація смерті. Іудеї втішали себе чеканням царства свободи і справедливості, до якого повинне прийти людство.

В давньокитайській свідомості факт смерті оцінювався як дещо, що не має глибокого побутового значення. Інакше кажучи, якщо людина вмирає, ніякої трагедії в цьому немає. Вона все рівно залишається серед живих, але вже як вмерла. Тут так, як і там. Мертвий йде від живих умовно, в якомусь обмеженому смислі. Він нас не покидає. Світ увесь заселений “живими мерцями”. Вони перейшли в інший стан, але не відішли в інший світ. Ось чому в цій культурі символіка носила земний характер.

Не розділяли земний і потойбічний світ і єгиптяни. Але вони, скоріше, підкреслювали схожість загробного світу з справжнім - там так, як і тут. Смерть рахувалася прелюдією до загробного життя. Єгиптяни покладали надію на нетлінність тіла тієї людини, влада якої була непорушною при житті. Тілесність, за їх уявленням, залишалася незмінною.

В історії людства дві культури знайшли особливий інтерес до смерті і процесу вмирання: єгиптяни і тібетці. Тоді розділяли глибоку віру в те, що свідомість продовжує жити після фізичної смерті. Вони пропонували добре розроблені ритуали які дозволяли як можна легше перейти в новий стан, креслили важкі схеми, в яких відроджували подорожі душі.

Отже, в древньокитайській та древньоєгипетській культурах життя і смерть в певній мірі рівні. Тут немає і натяку на те, що життя - благо, а смерть - зло. Обидва світи рівноцінні, хоча і розділені деякою межею.

Інакше оцінюється ця проблема в індійській релігійній свідомості. Згідно буддизму всі істоти беруть свій початок в Брахмані, безособливому абсолютному початку, з якого виникає світ. Брахман лежить в основі всього існуючого. Все в кінцевому рахунку повинно вернутися до нього. Тому смерть лише перехід від нижчої ступені до вищої, яка продовжується з тих пір, поки дух не досягне такої степені чистоти і вдосконалення, щоб ввійти в світову душу, до чого прагне все існуюче на Землі. Світова душа - це відображення всього буття, світовий дух - активне начало душі.

На відміну від християнства, де відпущення гріхів, досягнення вічного блаженства пов`язували з божественним милосердям, раніше вважали, що тільки сама людина може спокутувати свої гріхи, тільки своїми силами може добитися прощення. Тіло для індусів завжди презрене і повинне бути спалене зразу ж після смерті. Безсмертна душа перейде в нове тіло, і цей процес буде повторятися і повторятися, поки душу не щезне і не зіллється з душею вселенською.

Тільки людська воля може відректися від життя, відректися від нього. Такої поетизації смерті не було в жодній культурі. Ні один народ не рахував смерть благом і не намагався перекреслити життя. Навіть прихильники Будди не відмовлялися від життя, повного зла і насильства.

Роблячи висновки, необхідно зазначити, що все таки залишається найвищою цінністю, не дивлячись на те. що життя може бути порожнім і беззмістовним, хтось сказав: “Те, що вмер, не доказує того, що жив”. Сама по собі смерть як наслідок насильства, нещасного випадку, п`янства виступає символом жорстокості, примітивізму. Але і тут смерть пересікає якщо не істинний зміст, то потенцію такого змісту, надію на його створення, спрямовується в майбутнє в силу надії і віри. А надія і віра явно чи не явно містять в собі моральний зміст, так як звернені в найкраще майбутнє. Коли проекції в майбутнє пересікаються, наступає кінець, життя втрачає зміст.

Відсутність, ліквідація змісту, атрофія здібності творити людський зміст значать абсурд. Ми спостерігаємо наростання абсурду в сучасному світі - наростання беззмістовності людського життя і діяльності, беззмістовності, яка вінчає їх смерть. Ось образи абсурду: квітучі яблуневі сади в Чорнобилі, вражені радіацією. Замість трагічного апофеозу життя смерть стає банальністю, простим перетворенням в труп, зникненням.

Але ніхто, крім нас самих, не в силах надати нашому життю істинний зміст. це досягається тільки нашими творчими актами, напруженням духовних сил, відповідальністю перед собою і людством, так як усякий істинний людський зміст повинен бути вселюдським. І це повинно заповнюватися всім нашим життям, а значить і смертю.

Сучасна культура стоїть на порозі грандіозних відкриттів, пов`язаних з таємницями буття і смерті. Величезний етнографічний, філософський матеріал, який накопичений вченими, дозволяє значно розширити рамки обговорення теми. Треба об`єднати зусилля спеціалістів різних профілів для осмислення тих загадок, які поставлені сучасною наукою.

Я вважаю, що особливої уваги потребує тема перевтілення душ. Релігійна

У своїй кваліфікаційній роботі я розглянула еволюційну тему смерті і хочу порекомендувати розглянути її саме в психологічному аспекті, на перехресті психології та історії.

В період швидкого розвитку матеріалістичної науки древні вірування і концепції екзотичних релігій рахувались наївними і абсурдними.

Тільки тепер ми знову бачимо, міфологія і концепції Бога, раю і пекла мають відношення не до фізичних істот, а до психологічних реалій змішаного стану свідомості. Для повного осмислення природи людини необхідно признавати їх існування і вивчати їх. Керівну роль в цьому дослідженні можуть мати традиційні уявлення про потойбічне життя.

В наш час смерть видається чимось брудним. Вік гігієни та медикалізації ізолює смерть в лікарні.

Звідси - незрозумілий страх, що є страхом смерті, який переслідує людину протягом життя. Звідси - розгубленість від існування того, що за суспільними нормами не існує - смерті - і повної неготовності до її приходу. Звідси - самотність людини в житті, як відгук її самотності в момент смерті. Звідси, нарешті, втрата сенсу життя і піднесення самого життя над його сенсом. Все - від страху смерті.

Не можна безкарно викреслювати те, чим кінчається процес життя і починається його осягнення. Не можна перетворити єдино неповторне життя на кошмар очікування чогось невимовно жахливого, чи марну спробу втекти від того, від чого не втечеш, посиливши жах самотності: “Протягом усього того нелегкого життя, крізь роки, що ще не настали, із глибини майбутнього летів мені на зустріч похмурий подих і зрівнював усе на своєму шляху…” (А. Каню).

Знаком смерті відмічено все життя людини. Як це не дивно, знак смерті - знак життя.

Література

життя сенс людина безсмертя

1. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. - М.: 1992.

2. Байрон Дж. Т.- М.: 1954. (Сочинения : в 3 Т. / Байрон Дж. Т.; Т. 2).

3. Гройс Б. Ленин и Динкальи - Образы современной смерти / Гройс Б. // Утопия и обмен. - 1993. - № 6. - С. 24 - 27.

4. Гроф С. Человек перед личом смерти / Гроф С., Хемефакс Дж. - М.: 1996. - 345 с.

5. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. - М.: 1984. - 158 с.

6. Гуревич П.С. Философская антропология. - М.:1997. - 256 с.

7. Дубровский Д.И. Смысл смерти и достоинство личности //ж. Философские науки. - №5, 1990.

8. Калиновский П. Переход; последняя болезнь, смерть и после. - М.: 1991. - 254 с.

9. Левин С. Кто умирает? - К.: 1996. - 325 с.

10. Моес М. Физическое воздействие на индивида колективно внушаемой мысли о смерти // Ж. Человек. - №6.: 1992. - 154 с.

11. Платон. Апология Сократа. Соч в 4Т. Т.1. - М.:1994. - 254 с.

12. Платон. Государство. - Т.3. - М.: 1994. -189 с.

13. Платон. Парменид. - Т.2. - М.: 1993. - 158 с.

14. Платон. Федон. - Т.2. - М.: 1993. - 368 с.

15. Роуз С. Душа после смерти // Ж. Наука и религия. - №6, 1991.

16. Рязанцев С. Философские смерти. - Санкт - Петербург.: 1994. Підручник «Філософія» - за ред. Г.А. Заїченка, В.М. Сагатовського, І.І. Кального, В.І. Даниленка.

17. Підручник «Введение в философию» под ред. И.Т. Фролова (в 2-х томах). Т.2, гл. 9.

18. Трубников И.И. Проблема смерти, времени и цели человеческой жизни // Ж. Философские науки. - №2.: 1990.

20. Фромм Э. Душа человека. - М.: 1992. - 187 с.

21. Фуко М. Герменевтика субъекта // Социо - Логос. - М.: 1991.

22. Цицерон. О старости. О дружбе. Об обязаностях. - М.: 1974.

23. Введение в философию, М.: 1989. - Ч.2. - С. 247-258.

24. Рассел Б. Почему я не христианин? // Мир философии. - М.: 1991. - Ч.2. - С. 108-115.

25. Фейербах Л. Вопрос о бессмертии с точки зрения антропологии // Мир философии. - М.: 1991. - Ч.2. - С. 98-106.

26. Фрейд З. Неудовлетворенность культурой. // Мир философии. - М.: 1991. - Ч.2. - С. 127-138.

27. Философский энциклопедический словарь. М.: 1983.

Размещено на Allbest.ru