Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція № 2. Східна та Західна філософії: передумови виникнення та своєрідність

План

1. Особливості східного та західного типів філософствування

2. Провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії

3. Філософія давнього і середньовічного Китаю

3. Досократівська антична філософія

Особливості східного та західного типів філософствування

антична філософія індія китай

Для філософії проблема "Схід-Захід" постає перш за все як проблема пошуку глибинних засад та механізмів діяльності людського інтелекту, адже з точки зору фізики ми, всі люди, живемо у єдиному космосі, проте, виявляється, що сприйматися, розумітися та осмислюватися він може неоднозначна.

В історії самоосмислення та філософствування особливості західного та східного типів мислення зводять до більш загальних особливостей типів цивілізацій, а останні Р. Генон класифікував як традиціоналістські (східні) та прогресистські (західні).

Так, східна філософія орієнтується => на вихідні канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, китайське П'ятикнижжя), => цінує найбільше те, що освячене віками, => намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне світовому цілому.

При тому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв'язку із цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом життєвого самоутвердження.

Із розглянутих відмінностей стає зрозуміло, чому саме західна філософія сприяла виникненню сучасної науки, а східна філософія сформувала привабливий образ "гуру" -- духовного вчителя, наставника життя; чому західна філософія цінувала оптимістичний активізм, а східна була більше просякнута відстороненим життєвим спогляданням, сповненим зачаруванням грандіозністю світобудови як у просторі, так і в часі.

Наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. Європа відкрила для себе своєрідний, у чомусь екзотичний і багато в чому незрозумілий світ давньосхідної філософії. З того часу інтерес до неї не згасає. У чому секрет цієї привабливості давньосхідної філософії? Який особливий філософський акцент вносить вона у філософію узагалі?

Особливості давньосхідної філософії:

- незацікавлене духовне самозаглиблення (пошук заради пошуку);

- повне розчинення індивідуального в загальному;

- перебування в полоні чистих сенсів.

Провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії

Вже у II тисячолітті до Р. X. на території Індії склались дрібні державні утворення. Староіндійське суспільство мало кастовий характер. Світоглядом цього суспільства була міфологія, викладена, у "Ведах" - збірниках міфів.

Зародки філософського мислення Індії сягають у глибоку давнину (середина І тис. до Р. X.). Проте, варто звернути увагу на такий факт: давньосхідна та давньогрецька філософія виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити?

По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами; звертаючись до перших кроків давньосхідної філософської думки, ми знаходимо її у процесі формування, що дозволяє краще зрозуміти природу філософської рефлексії.

По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість' "зазирнути" у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності.

Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, дослідженими сьогодні наукою, були Шумер та Стародавній Єгипет; знайомство з їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме тут вже були присутні деякі найперші філософеми, тобто зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам універсальна класифікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), у відповідність яким були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. Окрім того, знаменитий епос про шумерського царя Гільгамеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просякнулася думкою про неминучість смерті.

В Стародавньому Єгипті важливу роль відігравав міф про Осиріса - бога, що вмирав та воскресав, а також існували уявлення про неодномірність людського єства. Проте, як вже було сказано, це були лише перші паростки філософської думки. Значно далі вона пішла в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.

Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є "Веди" (із їх назвою споріднено наше слово "відати", "знати"), записані на листях пальми приблизно за 1,5 тис. років до Р. X. До "Вед" входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою "Упанішади" (від слова "сидіти поруч"; мається на увазі -поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах "Вед" - самхітах).

Упанішади містять:

* найдавніші версії виникнення світу, серед яких важливе значення мали:

виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого у якості живого);

виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження (тапасу) первинного духу;

- виникнення світу внаслідок жертвопринесення (ідея, згідно якої .^народження та смерть невід'ємні одне від одного)

* трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман), який ототожнюється з індивідуальною духовною сутністю людини, з її душею (атман)

* певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного перевтілень душі (сансара і закон карми)

* позитивну оцінку ролі пізнання як самозосередження на первинних сутностях світу (необхідність усвідомлення єдності Брахмана і атмана як умови "звільнення" від безмежного кола перевтілень)

* думку про можливості та умови здійснення людської свободи, яка у і;ч.' здатна подолати космічний закон карми

* міркування про співвідношення дії, активності людини і свободи

Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармінних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське "Я" стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану «мокші» -- повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.

Джайнізм (від слова "джіна " -- переможець) закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та ще й не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.

Йога також ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування (це один із перекладів слова "Йога”), гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Відомо, що в цій справі йоги досягали і досягають вражаючих результатів. Значним досягненням йоги (засновник - Патанджалі) була спроба дослідити людину як систему ("мікрокосмос"), що складається з чотирьох підсистем: "мінерало-людини". "рослина-людини", "тварина-людини " і "людино-людини ", ідея про синтез їх у вищій підсистемі -~ "людино-людині". Це була одна з перших спроб філософського обгрунтування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи.

Але найважливішим з погляду розвитку філософської думки постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сіддхарпха з роду Шак'їв (563--483 рр. до Р. X.). Життя Гаутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні діамантовій істини.

Основні істини Гаутама Сіддхартха:

- життя -- це страждання (народження, хвороба, старість і т.д.)

- причиною страждань є бажання і жага життя.

- припинення страждань можливе лише шляхом відмови від спраги життя, залишення її.

- шлях до позбавлення страждань ''є восьмиразовим (правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне устремління, правильне життя, правильна увага, правильне зосередження

Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану «нірвани» --повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.

Іноді нірвану описують так: у суцільній темряві на поверхні океану плаває лампа з вогником, що ледве освітлює невеличку частину простору. Олія у лампі поступово вигоряє, і вогник згасає. Коли він згасне остаточно, ніхто не зможе сказати, де небо, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), засновником якої вважають Капілу (VII ст. до Р. X.). На першому плані в судженнях школи -- питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:

* «пракріті», або «прадхана» (природа)

* та «пуруша» (свідомість, споглядання).

Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'язок між "пракріті" та "пурушею" нагадує союз сліпого та кульгавого: "перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Так само пуруша (чиста душа) не здатний діяти сам собою, а нібито втягується в активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею. Зв'язок пракріті та пуруші призводить до виявлення їх якостей: маси (тамас), енергії (раджас) та прояснення (саттва). Останні породжують п'ять світових стихій (або елементів): * вогонь, * повітря, * воду, * землю та * ефір. Але в союзі пракріті та пуруші останній виявляється могутнішим. Проявляючись у людському "Я", пуруша спрямовує його до самозаглиблення та подолання карми.

Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті, VII--VI ст. до Р. X.) відносять до натуралістичних: Локаята вважають, що "не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя..." Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям ("лока"), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями, навіть -- людську душу: "... як від змішування частин напоїв виникає сила сп'яніння, так із поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і "Я" (атмата). Зі смертю людини елементи роз'єднуються і зникає те, що називають душею.

Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним -- земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники "чарваки-локаяти" вважали вміння уникати страждань.

Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Готама, III ст. до Р. X.). Тут докладно розглядали => основи та засоби пізнання, => форми умовиводів, ==> ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділяли на чотири види: * сприйняття, * виведення, * аналогія та * усне свідчення.

Деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада, VI-V ст. до Р. X.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму: "...щодо особливостей: воістину вони -- одиничні, і визначаються як те, що лежить в основі субстанцій.

Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: * початок буття, * будова світу, * особливості людини, * роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.

Філософія давнього і середньовічного Китаю

Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване "П'ятикнижжя"("У-цзінь"), яке складається із:

Ші-цзінь (Книга пісень або віршів)

І-цзінь (Книга змін)

Чунь-цю (Книга літописів)

Шу-цзінь (Книга історій)

ЛІ-ШУ (Книга оитуалів)

У "П'ятикнижжі” в образно-міфологічній формі подано най-фундаментальніші складники давньокитайського світобачення.

На Небі панують ідеальні закони буття, на Землі навпаки -- панують стихійність і випадковість. Китайська держава -- це "Серединне царство", тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки.

Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття --Інь і Ян. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Ян -- світлий, сухий, активний (чоловічий);

Внаслідок взаємодії Інь та Ян утворюють 5 світових стихій: ^ вогонь, ^ воду, ^ землю, ^ дерево та ^ метал. Може здатися, щ6 перелік названих стихій не відповідає єдиному вихідному принципові їх виділення, але в такому разі засоби людської дії -- дерево та метал -- вписано у світові процеси, а це означає, що людину розглядають як органічну частину Космосу.

Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а таких давні джерела налічували до ста, хоча конкретно називали лише шість) найважливішими були дві, до розгляду ідей яких ми і звернемося.

Конфуціанство заснував Кон-Фу-цзи, або Конфуцій (551--479 рр. до Р. X.). Це була школа соціально-етичного спрямування, тобто на першому плані тут -- проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцієві приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як "шляхетна "-- цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність (“де”): "Небо породило в мені де."

Погляди Конфуція на людину:

1. Шляхетна людина:

- вибудовує свою поведінку відповідно до волі Неба

- у її душі діє доброчинність

- живе за принципами поваги до батьків, людинолюбства. виконання ритуалів

2. Низька людина:

- немає внутрішніх переконань

- діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб

- дбає лише про зиск

Отже, шляхетна людина у своїх діях внутрішніми чинниками має певні життєві принципи, серед яких обов'язковими є: «жень» -- людинолюбство: «сяо» -- повага до батьків (старших); «лі» -- виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так їв межах суспільних відносин.

Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: "Шляхетний муж дбає про обов'язок, й низька людина - - про зиск". На запитання, чи можна одним лише реченням виразити правило, якого треба дотримуватися усе життя, -- учитель відповів: "Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби іншому".

Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного жаптя. Держава і сім 'я в аспекті взаємин між людьми були для нього неподільні. А вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій: "Том, хто повторює старе і довідується про нове, може бути проводирем ". І про себе він казав: "Я наслідую старовину, а не вигадую, вірю у старовину та полюбляю ЇЇ". Найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу "виправлення імен ": "Правитель завжди буде правителем, слуга--слугою, батько--батьком, а син--синам". Сьогодні ми могли б передати цей принцип висловом: кожен повинен займатися , тією справою, для якої його призначила суспільна роль. Порушення цього прин-. ципу, за Конфуцієм, веде до безладдя. У II ст. до Р.Х. вчення Конфуція було канонізоване й донині відіграє важливу роль у духовній культурі Китаю.

Іншу важливу школу Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзи (VI--V ст. до Р. X.) -- майже легендарна особа, бо про нього немає достовірних відомостей. У цій школі на першому плані -- ідеї світобудови; людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи «дао» (звідси -- і назва школи) не має однозначного визначення. У трактаті "Дао-де-дзин" його пояснено так: "Дао, яке можна виразити словами, не є стале дао. Їм 'я, яке можна назвати, не є стале ім'я. Лише те, що немає імені, може бути початком неба і землі... Дао породжує єдине. Єдине породжує два початки: інь і ян. Двоє породжують третє. Третє породжує усе, що існує...

Як звичайно, ці рядки коментують так: під "дао" розуміється єдиний і універсальний початок буття. Якщо це так, то саме "дао" не може мати ніякого визначення, адже визначення є лише там, де межа і відмінність. Якщо є межа, То "дао" буде обмеженим і не зможе породжувати все без винятку; якщо є Відмінність, то "дао" буде змінним і втратить якість універсального єдиного. Тому "перше дао" є єдність інь та ян. Інь та ян -- два протилежні початки всього, що існує. Інь уособлює собою страждальне, пасивне, вологе, темне -- загалом жіноче начало. Ян, відповідно, -- активне, ділове, сухе, світле, тобто »чоловіче начало. Їх об'єднання дає частину "ці" -- щось на зразок атома. Якщо в ній переважає інь, вона зветься інь-ці, якщо ян -- ян-ці. Взаємодія інь-ці та Ян-ці утворють уже згадані п'ять стихій: * вогонь, * воду, * землю, * дерево та * метал. Названі елементи, або стихії, утворюють усе існуюче.

Але на цьому визначення "дао" не закінчено. Його тлумачать також як універсальний закон світобудови, як людську долю і, нарешті, як закон правильного мислення (або правильної свідомості). Тобто "дао" пронизує собою усе, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлення у правильному спрямуванні думки. Тому саме слово "дао" передається ієрогліфом. що поєднує шлях та голову людини.

Конкретні виявлення "дао" в речах та процесах позначають як "де", котре, як уже згадано, у людській поведінці постає у вигляді доброчесності. Життєве завдання людини--осягнути "дао" (своє і космічне) і йти за ним. Із вихідного розуміння "дао" випливає також даоський принцип недіяння як першої якості мудреця: "Не виходячи за браму, можна знати про справи Піднебесної. Не виходячи з вікна, можна бачити природне дао. Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому велемудрий (мудрець) не шукає знань, але пізнає усе; не виставляє себе на оглядання, але всім відомий: не діє, але досягає успіху".

У державних справах Лао-цзи також віддавав перевагу зменшенню активності. Він вважав, що маленькі держави з нечисленним та недійовим населенням житимуть стабільним, урівноваженим життям. Просвітництво та виконання ритуалів Лао-цзи вважав ознаками розбрату, незадоволення і занепаду держав. Звідси випливає мотив протистояння даосизму та конфуціанства в культурній історії Китаю. Але ці великі школи радше розвивали свої ідеї як взаємовпливами, так і своїми дискусіями.

Філософські школи Стародавнього Китаю:

Даосизм ("Дао-де-цзя ")

Конфуціанство ("Жу-цзя")

Інь-Янь-цзя (натурфілософістська)

Моїсти ("Мо-цзя ")

Легісти ("Фа-цзя ")

Софісти ("Мін-цзя ")

Досократівська антична філософія

Слово "античний” в перекладі з латинської означає «давній». Але у звуженому й усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно до "античної філософії" входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття "антична філософія" ширше від поняття "давньогрецька філософія", бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять чітко видно у розгляді етапів розвитку античної філософії.

Етапи розвитку античної філософії:

- натурфілософський (фізичний) або рання класика (VII- V ст. до Р.Х.).

- висока класика (V-IV ст. до. Р.Х.)

- пізня класика або завершальний цикл античної філософії.

До нього входять періоди:

* елліністична філософія (ІV--1ст.до Р.Х.).

* олександрійська філософія (І ст. до Р.Х.--V-VI ст.).,:

* римська філософія (І--VI ст.).

Отже, на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець і філософствування, і філософської поведінки.

Особливості античної філософії:

- Набула автономного (щодо інших сфер суспільного життя) характеру розвитку; завдяки цьому вона вперше отримала тут свою назву.

- Посіпала відкритою та доступною: всі вільні громадяни, окрім жінок, мали право займатися філософією

- Терпимо ставилась до різних ідей та позицій (окрім атеїзму)

- Була надзвичайно пластичною, тобто здатною набувати різних форм та виявлень

- Була надзвичайно динамічною у розвитку (саме тому. що приймалися різні позиції і відбувалося швидке нарощування ідей, знань проблем)

Умови, що сприяли появі феномену античної філософії

- географічно-кліматичні --розміщення Волконського півострова, де починався розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів (Європа, Азія, Африка); сприятливий клімат: наявність різноманітних природних зон (гори. долини, ріки. морські затоки), що, врешті, створювало ефект своєрідної "природної лабораторії" для випробовування людської кмітливості, розумності та активності

- культурно-історичні -- Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати; сама вона у цьому плані була «цивілізацією другого порядку»

- соціальні -- високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, різноманітність напрямів життєдіяльності; існування полісної (невеличкі міста-держави) форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій життя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, культивуванню навичок формування ясних, виразних думок, їх аргументації та доведенню (у демократичних полісах найважливіші державні рішення приймалися на загальних зборах, де всі законні громадяни мали право висловити свою позицію)

- відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини

- талановитість, активність та рухливість стародавніх греків

Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.

Натурфілософія - це філософське осмислення природи ("натури" - лат.).

Грецькою мовою слово природа звучить як "фізис ", тому таку філософію у Стародавній Греції називали "фізичною ", а філософів цього періоду -- "фізиками". Світ природи з його масштабом, розмаїтістю та міццю найперше впадає в око допитливої людини, тому й думка, що осягає буття, розпочинається з осмислення природи. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як "все". Із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопити "есе"? Вона й повинна розпочати з деякого "початку", тобто з того, з чого може це "все" постати або початися: з "архе" -- найпершого, або давнього.

Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об 'єкт, а першою проблемою цієї філософії -- проблема пошуку вихідного початку буття ("архе").

Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624-- 526 рр. до Р.Х.).

Від нього до нас дійшло дві тези: "Усе з води" та "Усе має душу". Філософом Фалеса називають не лише тому, що мислитель висунув думку про псршопочаток ("архе") світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води немає життя, що агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.

Учень Фалеса --Анаксімандр (610--546 рр. до Р.Х.), стверджував, що "архе" саме по собі не схоже ні на що; це -- "апейрон", невизначене та безмежне. Думка Анаксімандра була проникливою, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні "апейрона".

Третій представник мілетської школи Анаксімен (585--525 рр. до Р.Х.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Анаксімена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері інших питань, наприклад Фалес був видатним математиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток -- розроблення ідей про світобудову, таке розроблення, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реаільності.

До того ж мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що "все подібне до числа або пропорції". Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570--бл. 500 рр. до Р.Х.). Як Піфагор прийшов до ідеї числа як вихідного виміру всього, що існує? Якщо виходити з міркувань його попередників і вважати, що "все" є щось "одне", то тоді світ ("есе") стає однорідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, та", а кількісні, усе можна виміряти числом.

Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обчислення, а також відокремив думку від наочного, адже число, хоч воно й пов'язане з речами, є невидиме само по собі, тобто абстрактне. Піфагор визначив також числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття, як "космос", "гармонія", "філософія". Давні джерела переповідають, що саме Піфагор уперше назвав себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).

Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора -- Геракліт Ефеський (544--483 рр. до Р.Х.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю.

Оскільки до Геракліта вже були створені філософські вчення, відмінні між собою, то він вважав за необхідне в розумінні світобудови перенести акцент із питання «Що?» (Що є світ? Що є початком світу?) на питання «Як?» (Як слід мислити, щоб мати достовірні знання?).

Питання «Що?» і «Як?» від часів Геракліта Ефеського стають основними питаннями пізнання (у тому числі й наукового), що перебувають в органічній єдності між собою.

На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: "Усе тече, усе змінюється". Розгортаючи свої думки, Геракліт дає відповідь на запитання, що саме тече, як тече, куди тече. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом виходить, що світовий кругообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню -- до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія: "Весь цей Космос... є нічим іншим, як вогнем, що мірами спалахує та мірами згасає". Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світового закону -- "логосу ". «Логос» -- це слово, мовлення, хід думки, і, отже, -- розумний порядок. Саме логос визначає міри поєднання протилежностей у світі: "Війна -- всьому батько".

Будова світу (За Гераклітом Ефеським)

Закон світового руху - Логос (Рух “мірами” від протилежного до протилежного)

Земля (статична, холодна, волога) - Вода - Повітря - Вогонь (світли, рухливий, гарячий, сухий) - Повітря - Вода - Земля

Отже, Геракліт є засновником діалектичного мислення, мислення, яке намагається різноманітність сущого звести да певної його внутрішньої енергетики.

У реальному світі логос проявляє себе у вигляді блискавки -- особливої дії особливого вогню (згадаймо, що Зевс керує світом за допомогою блискавки). Геракліт пояснював дією вогняної стихії усе, у т. ч. душу людини (особливий, сухий і чистий вогонь) і роботу інтелекту (просвітлення, "спалахи" при усвідомленні й т. ін.).

Після Геракліта філософські вирішення питання про світобудову розвивалися через поєднання питань "Що? "і "Як?".

Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натура філософії слід звернути на чотири школи.

Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід (540-- 450 рр. до Р.Х.) та Зенон (490--430 рр. до Р.Х.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: "Лише буття є. а небуття узагалі немає". Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, самототожні згодом (у німецького філософа Г. Гегеля) дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідними спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.

Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригінальних задач-головоломок ("апорії Зенона"), які доводили немислимість руху і змін.

* Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480--390 рр. до Р.Х.) виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо". Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа можливого поділу -- атом (неподільний); його існування -- запорука нсзнищснності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх -- усе, що існусі А. Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явищ.

Основні положення атомістичної теорії походження:

- вся природа складається з атомів;

- атоми мають кількісні властивості і не мають якісних;

- властивістю атомів є рух;

- атоми відрізняються один від одного формою, місцем знаходження;

- атоми рухаються в порожнечі, яка, як і атоми, є матеріальною.

* Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483--423 рр. до Р.Х.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода я земля). та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові Подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки -- у світі панують роз'єднання, розпад. Любо» та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

* Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500--428 рр. до Р.Х.), на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, -- із гомсомсрій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу, Але конкретне поєднання гомсомсрій зумовлене дією світового розуму -- нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. акад. В. Вернадськии використає термін "ноон" для позначення ноосфери -- тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.

Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення - від простого => до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики => до диференційованої, від неусвідомленого => до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Філософсько-світоглядне значення проблеми "Схід-Захід" в її сучасному окресленні.

2. Україна та українська культура в контексті проблеми співвідношення західного та східного типу цивілізацій.

3. Порівняльний аналіз вихідних особливостей західного та східного типу філософствування.

4. Філософські ідеї Стародавньої Індії та їх сучасне значення.

5. Сучасна оцінка вихідних філософських ідей буддизму.

6. Сучасна оцінка основних ідей конфуціанства.

7. Сучасна оцінка провідних ідей даосизму.

8. Даосизм і конфуціанство як лінії розвитку філософії і культури Китаю.

9. Філософська спадщина Індії і сучасність.

10. Антична філософія й західноєвропейська культура: пошук ідентичності.

11. Натурфілософія й сучасна наука.

12. Сократ проблема людини та діалогічної природи філософського знання.

13. Принцип квантифікації сущого і теоретичне природознавство Нового часу: паралелі поєднання.

14. Ідеальна держава Платона й сучасні теорії держави: набутки і втрати.

15. Соціально-політичні погляди Платона.

16. Проблема знання у філософії Арістотеля. 10. Ідеї неоплатонізму як фундамент подальшого розвитку природознавства.

Завдання для самостійного опрацювання

Завдання 1. Порівняйте основні характеристики цивілізацій східного та західного типів, визначте місце України у співвідношенні цих цивілізацій.

Завдання 2. Окресліть основні світоглядні ідеї "Вед" як духовного канону Стародавньої Індії.

Завдання 3. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки провідних філософських шкіл Стародавньої Індії.

Завдання 4. Окресліть світоглядні ідеї давньокитайського "П'ятикнижжя".

Завдання 5. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки провідних філософських шкіл Стародавнього Китаю.

Завдання 6. Поясніть сучасне значення ідейних надбань давньосхідної філософії.

* САНСАРА - зафіксовані в текстах «Вед» давньоіндійські уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті: души, на відміну від тіла. ввижається безсмертною. Подальше для душі втілення може підносити або знижувати статус попереднього життя залежно від добрих або поганих вчинків людини. Вже в давні часи сансара були усвідомлена скоріше в негативних оцінках, ніж позитивних: нескінченне блукання душі поставало як лише накопичення страждань. Тому в середині 1 тисячоліття до РХ. у Стародавній Індії винцклц духовні течії (або рухи), що шукали шляхів подолання сансари.

* КАРМА - в уявленнях про сансару - закон універсального причинного ув'язку, згідно з яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втіленнях.

* БРАХМАН--у давньоіндійських уявленнях про світ єдиний духовно-інтелектуальніш початок світу.

* АТМАН - індивідуальні, конкретні виявлення брахмана.

* ДАО - вихідне поняття філософії даосизму і дурісе важливе для духовної культури Китаю. Ієрогліф, що позначає "дао ", поєднує знак людини і знак шляху, але це розуміння людського шляху набуває у даосизмі всеохоплюючого смислу: весь Космос постає упорядкованим саме таким чинам, що він припускає буття людини та певний тип її поведінки. Отже, "дао" -закон буття, початок Космосу, життєва доля людини і те, що повинно бути основою правильного людського мислення.

* ФІЗИС (або ФЮЗИС) (з дакньогрец. -- природа) -- у вихідному значенні те, що становить основу будь-чого, що довільно, без впливу ззовні діє. проявляє активність, зростає, розширюється, породжує свої різноманітні прояви.

* АРХЕ (з давньогрец. -- початок, перший, вихідний, головний пункт; засад») - у давньогрецькій філософії -- універсальний початок усього сущого.

* АТОМ -- дослівно: неподільний, неруйнівний: найменша частинка речовини, яка не підлягає ніяким змінам; за Дсмокрітом. наявність такої частинки є запорукою незнищуваності світу.

* КОСМОС (з давньогрец.- порядок, краса, влаштування, оздоблення) -- розуміння Всесвіту як розумно та закономірно впорядкованого.

Размещено на Allbest.ru